Що читала редакція “Світу Фентезі” восени 2017

Осінь 2017 видалася багатою на фантастику: чимало знакових авторів заговорили українською, та і наші письменники не відставали. А що читала наша редакція?

Вікторія Токарєва, головна редакторка

Почалося все з новинок “Форуму видавців”: із захватом прочитала “Колір магії” та “Правду” Террі Пратчетта. Видавництво Старого Лева неабияк потішило такими новинками — і оформленням, і перекладом, і якістю… єдине, приміток забагато (хто колись читав сера Тревенса, знає, що він сам любить грішити цим ділом, тому коли є ще й примітки від редактора-перекладача, це дуже плутає). Цикл про Рінсвінда для мене почався саме з цієї книжки. Відчувається, що автор там тільки виписується, але пореготати можна на славу. От “Правда” — взагалі родзинка; хоча це позацикловий роман, там повно моїх улюблених героїв із Міської Варти.

Після Пратчетта підступилася до українських письменників. Відкладений із літа “Песиголовець” Сашка Завари нарешті успішно дочитався. Доволі непоганий і пристойний роман, шанувальникам жахів і темного фентезі має сподобатися. Дія відбувається в Мелітополі, на передньому плані доля родини письменника-алкоголіка. Чимось там віддає “Сяйвом” і Кінга, і Кубрика, та й загалом багато персонажів викликають відразу: роман насичений саме страхом огиди. Із кожним днем сім’я обростає якимись дивними нещасними випадками, часом зі смертельним кінцем. Тут не буде кривавих сцен із вириванням очей чи кишками на всю стіну, однак час від часу виникатиме думка сховати “Песиголовця” на ніч у морозилку.

Так само похмурою видалася антиутопія “Благослови тебе боже! Чорний генсек” Олексія Жупанського. Не дарма роман починається з мандрівки у плацкарті — це коротко задає весь тон книжки. А що як дев’яності не закінчилися? Генсека не скинули, він там собі генсикує, плани пишуть і вимагають виконувати, а якщо й продається Кока-Кола у магазині, то це або контрабанда, або вигідний збут у країну третього світу. Книжка має повно посилань до історичних осіб та реальних місць (зокрема в Києві). Чесно кажучи, якщо не застав ні дня “того самого” СРСР, то половина з цих алюзій будуть важко доступними — зізнаюся, довелося чимало ґуґлити. А от хто побачив кінець вісімдесятих та дев’яності у всій красі, певно, знайдуть свою сіль у цій фантастичній сатирі. Загалом, роман досить похмурий та дуже психоделічний, налаштовує на атмосферу брудних фуфайок, кравчучок та безкінечних бюрократичних черг — для повного занурення можна його почитати в черзі на рентген у державній поліклініці або в ніжинській електричці. І ще тут є якісь підземні гобліни-тролі із самої чорної пітьми, які виймуть із людини всю радість життя та переселяться в її зручне тіло, а тоді вже житимуть на широку чиновницьку ногу.

Приємно здивували “Нечуй. Немов. Небач” Петра Яценка і “Малхут” Остапа Українця. Обидва романи з претензією на альтернативну історію, лише перший — у стімпанковому антуражі, а другий — у масонському. Кінороман про загадкового Нечуя-Левицького зацікавить далеко не лише щасливчиків перед складанням ЗНО. Це вам справжня динамічна історія, зі змовами, зрадниками, втечами і переслідуванням, навіть із феміністками та незвичайною зброєю. Роман короткий і читається дуже швидко, а ще він надзвичайно візуальний — такий лише екранізувати!

“Малхут” зацікавив ще з презентації на “Форумі” — автор Остап Українець обіцяв змалювати там свій ідеальний Івано-Франківськ, яким місто ніколи не було й не буде. Тим не менш, в якісь мірі це йому вдалося. Разом із головним героєм Іґнацієм Камінським поринаєш у реалії багатомовного Станиславіва, дізнаєшся багато про русинську (читай — українську) контрабанду (так, вона має історичне коріння). А головне — про міську фортецю, її засновників та оборонців, приховані підземні тунелі і таємничий орден, який невидимою рукою дбає про свій Станиславів. Приємно бачити багато цитат в оригіналі та переклад до них — будь це навіть румунська. Однак для людей, далеких від Галичини, мова роману може виявитися заскладною — це не “Тіні забутих предків”, звісно, але час від часу перекладати з української на українську вам доведеться. Також трохи скептично сприймаються героїні: всі жінки з “Малхуту” збираються разом, тільки щоб поговорити про своїх чоловіків, якби таких жіночих персонажів не було зовсім, книжка багато не втратила б. А от що точно сподобається, то це містифікації. У романі часто наводяться цитати з різних документів, листів чи книжок (не завжди справжніх) — це додає відчуття реальності.  

Оксана Пронько, заступниця головного редактора

На відміну від літа, осінь у мене видалася повною на фантастику. Вересень почався із таймпанку та подорожей у часі.”Сапфірова книга” Керстін Ґір видалася мені дещо солодкавішою за попередню частину, але все ще достатньо цікавою, щоб випасти з реальності на вечір. Тепер періодично моніторю сторінку видавництва “Школа”, щоб нарешті дізнатися фінал. “Архіпелаг” Ігоря Сіліври, безперечно, чекала, бо це один із небагатьох українських фантастів, який створює альтернативні світи. Це вже третя книга із циклу “Цепелін до Києва”, і вписалася вона в піджанр теслапанку. Несподівано було побачити такий собі Нью-Йорк, який поділили між собою клани Синдикату. Разом із мафіозною боротьбою за струм та за жіноче право на владу “Архіпелаг” продовжив всесвіт із багатьох вимірів, про які почалася розповідь раніше. Кінороман “Нечуй. Немов. Небач” Петра Яценка став темною конячкою серед осінніх новинок. Стімпанк? Про українського письменника? І — буду банальною — не в селі? Останнім часом я підсіла на період з середини 19 до початку 20 століття в Україні, тож побачити художнє втілення цього часу було справді приємно. Жанр кінороману вимагав “пошматованості” на сцени, проте картинки різних механізмів, людського життя та буквально безсердечних імперських зомбаків видалися напрочуд яскравими. А ще мені сподобалося застосування улюбленої парасольки Івана Нечуя.

Справжньою подією стало видання Террі Пратчетта українською. Я вирішила взяти на пробу “Правду”, яку ще не читала. У чомусь вона нагадала мені “Поштанутого”, та тільки про газету. Сам переклад вийшов смішним — і це головне. Деякі рішення з перекладацькими примітками мене дратували, але ось такі адаптації змусили мене впевнитися, що український Пратчетт цілком гідний:

— Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі?
— Ну?
— Сасіска в тєстє.

Також дочекалася закінчення першого підциклу “Котів-вояків” Ерін Гантер. Видавництво, як завжди, проробило чудову роботу. “Темні часи” мали чимало несподіваних ходів і по-справжньому епічний фінал.

Вдруге прочитала, але вже англійською, “Резервацію гоблінів” Кліффорда Сімака. В оригіналі, зізнаюся, було дещо смішніше, та сам роман полишив по собі маленьке нерозуміння (певно, культурне). Чимось нагадало мені олдскульні аніме, в якому команда із найрізноманітніших персонажів потрапляла в якусь кумедну пригоду. А тут вам і професор, який роздвоївся та помер, і неандерталець, і Дух із Шекспіром, і прекрасна дівчина, і біомеханічний шаблезубий тигр. Сюжет прописано доволі цікаво, ніколи не здогадаєшся, чим усе це обернеться.

А закінчилася моя осінь двома новинками, які вийшли в один день. Перша — це “Артеміда” Енді Вейра. Я не дивилася і не читала “Марсіянина”, але чула багато схвальних відгуків, тому мої сподівання були високими. І, як виявилося, невиправданими. Здебільшого через те, що дратувала головна героїня. Деяким чоловікам просто треба заборонити писати про жінок. Через це і оповідь від першої особи наукова частина видалася нуднуватою, хоча я залюбки прочитала б її окремо від самої книжки у вигляді статей. Наприкінці поаплодувала перекладачу за роботу з термінологією. Книжка загалом хороша, з мафіозною колотнечею та контрабандою (це що, якийсь осінній тренд?), але після неї мене щось не тягне читати того ж “Марсіянина”.

Друга новинка — це “Oathbringer” Брендона Сандерсона, третя частина із циклу “Архів Штормсвітла”. І вона справді велетенська (1200 з чимось сторінок). Та така ж прекрасна. Переважно роман зосереджувався на постаті Далінара, його минулому та змінам, через які він пройшов. Войдбрінери таки почали війну, проте особистість справжніх завойовників виявилася доволі несподіваною. Коли Далінар навчився писати й читати, ледь не заплакала (здебільшого через те, що книжка скінчилася). Oathbringer — безперечно, у топі цьогорічного фентезі. І Брендон Сандерсон може писати про жінок скільки завгодно.

Інна Ковалишена, оглядач

Восени я читала не так вже й багато фентезі. Деяке так і залишилося недочитаним.

Наприклад, “Вогненний стовп” Джудітт Тарр про Давній Єгипет часів Ехнатона, євреїв, Мойсея і дівчину-хетеянку, що стала рабинею одної з доньок фараона. Книга висить на межі фентезі та альтернативної історії, але зважаючи на те, що Вікіпедія вважає її авторку майстринею історичного фентезі, то я вирішила включити її до свого списку. “Вогненний стовп” дуже візуальна книга. І стиль у ній тягучий, гіпнотичний, спочатку він заворожує, надалі радше втомлює, аж доки не розумієш, що за місяць прочитала менше половини книги, ніби заколисана спекою пустелі та повільним розвитком дії.

Із “Трилогією переможця” Марі Рутковскі вийшло зовсім навпаки. Три книги за два дні. Замилування, захват, розчарування. Маленька гірська країна, завойована сусідньою імперією. Донька генерала, що очолював загарбницький похід. Повстання рабів в ім’я власної свободи і свободи своєї батьківщини. І головна героїня, дочка генерала завойовників, що виросла в завойованій країні і тепер змушена вибирати між звичним світом і справедливістю. І це вперше на моїй пам’яті найгірша книга трилогії — не друга, а остання. Тому що саме в останній книзі авторка безжально розтрощила психологію героїв, і під час прочитання здавалося, що це якісь інші люди, не ті, про яких я читала попередні книги. А ще це фентезійний світ, в якому немає ні краплі магії (натомість є якісь дивні види наркотиків та отрут, тому все ж фантприпущень хоч відбавляй), і вона дуже правильно, як на мене, говорить про імперії.

Ненсі Фармер “Море тролів” — книжка геть дитяча, але дуже якісно зроблена. Раннє Середньовіччя, хлопчик із селища саксів, учень барда, опиняється в полоні вікінгів. У намаганні вберегти себе та меншу сестричку він потрапляє до королівства тролів, в долину, де росте Іґґдрасілль та до джерела Меду поезії, щоб, перемігши лиху королеву-напівтрольшу, повернутися додому. Ненсі Фармер майстерно переплітає між собою культури та релігії темних віків Європи, не забуваючи навіть про такі дрібниці, як сіль, і те, чому вона була для вікінгів рідкісним і цінним здобутком.

Крім того я прочитала “Багряну королеву” Вікторії Авеярд, з якою у нас склалися непрості стосунки через певні світоглядні та ідеологічні відмінності, та спробувала з’їсти кактус… ой, тобто прочитати “Велике полювання” Марії Семьонової та Анни Гурової про псевдоісторичну Аратту, нібито найдревнішу цивілізацію на землі. Але на чверті книги мій внутрішній історик не витримав, і ця книга теж лишилася недочитаною. Тому що коли ви пишете про світ, в якому ще недовимерли мамонти, то будьте такі люб’язні, пам’ятайте, що бронзу і стремена винайшли кілька тисячоліть потому. А суворий майорат ще пізніше.

Світлана Колінько, оглядач

Для мене ця осінь стала сезоном нон-фікшн літератури. Але поміж написаннями лекцій, наукових статей та магістерської роботи мені вдавалось викроїти трішечки часу для улюбленої фантастики. Як би сильно реальність не захоплювала, можливість заховатися від холоду осені та життєвих реалій, заглибившись у світ фантастики, є великою перевагою для поціновувачів жанру.

І магію, яка закрутила мене в своєму світі, відкрила книга «Нічний цирк» Ерін Морґенштерн. Книга захопила мене ще на етапі обкладинки, тому що видавництву “Vivat” властиво робити свої книги візуально і тактильно просто досконалими. Темна обкладинка ніби магнітом притягує погляд і попереджає про відкриття майбутніх таємниць. Ніколи не любила цирк, але в цій історії неможливо не подивитись на циркове мистецтво під іншим кутом. Історія про змагання між двома найсильнішими чарівниками та їхніми учнями. Найбільша загадка у тому, що правил змагання ні ми, ні самі учасники не знають. І поміж основних лейтмотивів кардинально протилежних методик навчання учнів і їхнього змагання нам змальовують магічні пейзажі, ідеальні умови праці і світ, якому свідомо присвячують своє життя. «Нічний цирк» — книга, яку потрібно пити з міцним чорним чаєм, розбавленим молоком. Вона скоріше навіює зимовий настрій, але в яку б пору року ви її не читали, занурення у світ красивої магії вам забезпечено.

Друга книга — «Звіродухи» Брендона Мулла — була прочитана за день. Легеньке підліткове фентезі розповідає історію чотирьох 11-річних дітей, що отримали силу давніх духів під час ритуалу Нектару. Їм випадає рятувати світ, але не всі з них готові до такого тягаря відповідальності. І то й не дивно — в такому віці! Але не всім дорослим до душі така пожертва, тому вони об’єднуються з дітьми і влаштовують усі разом квест — йдуть на пошуки артефакту. І все було б добре, якби не той факт, що не всі діти з мега-духами б’ються на одному боці. Чудове фентезі: захопливе, психологічне з відносно непередбачуваним розвитком подій. Мені в ньому найбільше сподобалося, що «добро» і «зло» однозначно не окреслені, а отже читачу легше повірити в реальність того, що відбувається — все як у житті.

Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук, перекладачі,  кореспонденти «Світу Фентезі»

Насичена подіями осінь не давала змоги уповні насолодитися читанням улюбленої фантастики. Ми її здебільшого перекладали. Менш із тим, список прочитаного та перечитаного поповнився новими іменами.

Почати хотілося б  із потужної повісті братів Стругацьких «За мільярд років до кінця світу». Попри свій невеликий обсяг, вона займає дуже важливе місце в творчості письменників, а підняті в книжці питання ось уже 40 років зберігають свою актуальність. У центрі сюжету — астрофізик Дмитро Малянов, який стоїть на порозі відкриття, що може змінити обличчя світової науки. Як часто буває, з’являється неназвана сила, що ладна піти на все, тільки б вчений не завершив свою роботу. У повісті немає ні яскравого екшну, ні екзотичних пейзажів, ні небачених прибульців. Однак відірватися від читання абсолютно неможливо. Стругацькі, відмовившись від зовнішньої позолоти, яку дозволяє нанести фантастичний жанр, зосередилися на морально-етичній дилемі, яку мають розв’язати не тільки головні герої та читачі, а й самі автори. Потрібно чи ні вступати в протиборство з тим, що ти вважаєш неправильним, знаючи наперед, що програєш? Наскільки далеко ти можеш зайти в компромісах зі своєю совістю, а головне  — чи зможеш потім гордо називати себе людиною? Автори нещадні  — і насамперед до самих себе. Читати цю книжку — наче спостерігати за проведенням вівісекції. Моторошно, гидко і до болю необхідно…

Після важких Стругацьких нам до рук потрапив томик веселуна Пратчетта. Однак, якщо решта редакції або читала, або тільки позирала у бік новинок від «Старого Лева», ми взялися за його «Moving pictures» (ох, і страждатиме майбутній перекладач над двозначною назвою J). Роман веселий та цікавий, а тим, хто жити не може без кіно та його історії (як ми, наприклад), книжка подарує безмір радості. Автор у звичній для себе веселій манері переповідає історію становлення кінематографу. Він вдало вплітає реальні історичні події, що трапилися на нашій планеті Земля, у свій Дискосвіт. Іноді може здатися, що Пратчетт передає куті меду заради комічного ефекту, але насправді він майже ніколи не грішить проти істини — і саме цим підкупає. «Правда» давала змогу зазирнути за лаштунки ЗМІ, а цей роман запрошує краєм ока поглянути, як знімаються наші улюблені фільми. Особливої насолоди додає гра «Впізнай, звідки це?»: Террі Пратчетт пропонує абсолютно шалений коктейль із кіноцитат, де в одному абзаці він нещадно висміює «Звіяних вітром», а вже в наступному  — жахається «нападу 50-футової жінки» на чарівницький університет Анк-Морпорка. Разом із тим хочеться подякувати автору, що цитати не перекривають і головне — не підміняють собою оригінальний сюжет. Тут Праттчет цілком самобутній. «Moving pictures» треба читати всім фанатам Дискосвіту. Підхожий він і для першого знайомства з циклом, але лише у тому разі, якщо ви знаєте, чому закутий у золотий обладунок лицар так нагадує головній героїні її дядечка Освальда.