Що читала редакція наприкінці літа 2019

Що читала редакція наприкінці літа 2019

Кінець літа пролетів, як одна мить. Було то холодно, то спекотно, і зовсім нічого не хотілося робити. Окрім як читати книжки, звісно. Бо хто ж відмовиться від подорожі до магічного світу? Тільки не редакція “Світу Фентезі”.  Дізнайтеся, що ми читали у серпні, в наступному матеріалі.

Вікторія Токарєва, головна редакторка

Граємо до кінця

“Месія Дюни” Френка Герберта, друга частина науково-фантастичної саги, виявилася мені дуже близькою. І хоча багато критиків давали знак не очікувати від неї ефекту першої книжки (“Дюни”), як читач я цілком задоволена. 

Якщо в першій книзі більший акцент припадає на екологію та звичаї тубільців Дюни, то в другій частині на першому плані люди, загнані в ритуальні ролі. Головний герой Пол завершив своє пророцтво водночас і так, як мав, і по-своєму. Якщо коротко про персонажів: сподобався розвиток його сестри Алії та наставника-радника Стілґара. Відверто кажучи, від багатоликих тлейлаксу очікувала більшого. Супутниця імператора Чані… залишився післясмак, що персонаж перетворився у чисто технічний, бо хтось же має кохатися з Імператором.

Багатьох друга частина навіть розсердила. Зрештою, “Дюна” задала найвищу з можливих планок, і будь-які послаблення відразу видно. Френк Герберт писав, що хотів показати всю небезпеку “месіанства”, коли чимало читачів хотіли просто продовження пригод на пустельній планеті. Словом, Дюна є Дюна, і я зараз борюся зі спокусою прочитання третьої частини відразу, не чекаючи на український переклад. На жаль, це була єдина фантастика за літо, сподіваюся, восени книжок трохи побільшає.

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Казки оживають

У дитинстві я не пропускала жодну серію мультсеріалу “Казкова поліція” чи трансляцію “Десятого королівства”. Графічний роман Білла Віллінґема “Казки. Легенди у вигнанні” продовжує лінійку подібних історій, коли казкові персонажі отримують глибші характери і потрапляють не в зовсім казкові пригоди. За сюжетом, казковий край захопив Ворог, і ті казки, які вижили, перебралися до іншого світу — Нью-Йорку. Там вони об’єдналися в нову спільноту із власними законами і прикидаються звичайними людьми. Надзвичайно жорстоке вбивство Рожинки, сестри меркині Білосніжки, запускає кримінальну справу, яку детектив Сірий Вовк має розплутати.

Перший том — це затравка до майбутнього всесвіту. Читач слухняно слідує за Вовком і чекає, що ж станеться після того, як той грізно виголосить питання новому підозрюваному: “Це ти вбив її?!” Паралельно ми дізнаємося про устрій Казкополя, його передісторію та стосунки персонажів. Найзахопливіше в цій історії не сюжет, який, вочевидь, ще не надто виточений на момент перших випусків, а саме запропоноване осучаснення казок. Синя Борода — місцевий бізнесмен-олігарх, Красуня і Чудовисько переживають проблеми в подружніх стосунках, Прекрасний Принц, кілька разів розлучений, більше не має активних статків, а тому живе за рахунок своїх пасій, Порося нахабно завалюється до Вовка в квартиру, мотивуючи це тим, що колись він зруйнував його дім. З цікавістю спостерігаєш, що ще незвичайного підкине автор.

Малюнок зроблено під журнальний друк, тобто без діджитал-викрутасів, як у “Флеші” чи “Аквамені”, і це, на мою думку, тільки грає на руку. Художник приділяє увагу фоновим планам і деталям, а тому кожну сторінку уважно розглядаєш, щоб вихопити то летючих мавп з “Країни Оз”, то гак капітана Гака з “Пітера Пена”, то Екскалібур у камені. Початок “Казок” мене заінтригував, тож наступні частини я теж читатиму.

В Україні тим часом вийшла друга частина коміксу “Троє проти зла” від Ярослава Fudjack-а і Тараса Ярмуся. Антон і Орест, звичайні хлопці із львівського Сихова, продовжують мандрувати паралельним світом, щоб відшукати викраденого друга Ромка. Я захоплююся почуттям гумору авторів, які вміють виразити його як в історії, так і в малюнку. “Троє проти зла” — це вдала пародія на квести та шьонени (і “Ґравіті-Фоллз”) в антуражі українського фольклору і популярної культури. І якщо про цілющі властивості подорожника вже встигли пожартувати у минулій частині, то цього разу будуть і вітрини з кониками без однієї ноги (знижка 1%!!!), і мотиваційні промови кота в капцях з котами, і таємниця викраденого яйця курки, і тиран-дракон. Сподіваюся, колись “Троє проти зла” анімують.

Чорні сторінки і темні сюжети

“Ніж, якого не відпустиш” Патріка Несса можна було брати лише з однієї причини — через бомбезні чорні зрізи. Я ще не бачила такого дизайну в українському книговиданні — лише на світлинах американських видань фентезі —, тому довго просто крутила в руках книжку, отримуючи естетичну насолоду. В історії я була від початку впевнена, адже “Поклик монстра” пробрав до кісток.

Дія “Ножа…” відбувається на чужій планеті, де поселилися колонії людей із Землі. Та усіх чоловіків і тварин вразила хвороба, через що вони стали думати “гучно”, а жінки повмирали. Головний герой, Тодд Г’юїтт, живе в Прентісстауні і готується стати чоловіком. Поселення його доволі похмуре, а Шум інших чоловіків приховує ще похмуріші думки. Від яких хлопчику доведеться тікати, захопивши з собою по дорозі дівчинку, яку він випадково знайшов на болоті, та вірного пса Манчі. І виявиться, що світ зовсім не такий, як йому розповідали.

Почуття Тодда переживаєш, як свої, зокрема, завдяки оповіді від першої особи. Автор стилізує мову персонажа, який навіть читати добре не навчився, і подає текст з величезною кількістю помилок, лайки та розмовної лексики. Тож не переживайте, це так і треба.

Основне питання, яке діймає Тодда впродовж всієї книжки, — це чи здатен він на вбивство. Хоч він і виріс у закритій агресивній спільноті, та заносячи ножа над людиною, хай навіть над своїм кривдником, він все ще вагається, щоб зробити вирішальний удар.

“Ніж…” — це також історія про секту та як важко людині, яка в ній була вихована, відкинути попередні переконання. На початку книжки ти розумієш, що щось у житті головного героя не так, і лише подальші події здатні прояснити ситуацію.

“Ватек” Вільяма Бекфорда — класична готична оповідка, написана за три дні, і джерело натхнення для авторів вірду та горору: Едґара Алана По, Лавкрафта та інших. У книзі йдеться про розбещеного каліфа Ватека, який вирушає у грішну подорож по скарби Гяура, скоюючи при цьому багато лиха. Історія створена під впливом орієнталізму, тож читач зустрічає багато екзотичних персонажів. Чого тільки варта матір Ватека, принцеса Каратіс! Вона владолюбна і безсоромна, виконує різні окультні ритуали, тримає лихих прислужниць, використовує гидких і небезпечних тварин, змішує отрути, радо приносить людські жертви. Не дивно, що з Ватека не вийшов добрий правитель.

Утім, головний герой попри його злочини не викликає відрази. Він скидається радше на велику дитину, якій все “дай і дай”. Тому неможливо не вбачати в описах його дій чимало чорного гумору. З одного боку, “Ватек” — це спроба страшної казки у стилі “Тисячі й однієї ночі”, з іншого, це подорож героя, який має шанс усвідомити аморальність своїх дій або ж геть себе занапастити. Сюжет тут вкрай простий і прямолінійний, але дозволяє пофантазувати.

Не Хаулом єдиним

“Зачароване життя” Діани Вінн Джонс я взялася читати, не зазираючи в анотацію. “Мандрівний замок Хаула” та його продовження мені свого часу сподобалися не менш, ніж аніме, тож серія “Крестомансі” не могла не заінтригувати. Це історія про осиротілих хлопчика Кета та його старшу сестру-чарівницю Ґвендолен. Завдяки магічному таланту дівчинки, як думає головний герой, їх забирає до себе могутній і заможний чаклун Крестомансі. Але Ґвендолен отримує зовсім не те ставлення, на яке очікувала, і починає вередувати не на жарт, аж до світопорушних масштабів.

Найбільше у книжці приваблюють стосунки брата і сестри. Кет дуже прив’язаний до Ґвендолен, яка втім крутить ним, як хоче, і підбиває на погані вчинки. Хоча ти відчуваєш несправедливість разом із хлопчиком, коли чергова витівка закінчується не надто добре, все одно сприймаєш непривабливі риси дівчинки як частину образу старшої сестри і свято віриш, що вона теж дбає про свого брата. Тим несподіванішим стає фінал цієї повісті.

“Зачароване життя” виявилося захопливою історією із загадковим чаклуном та його родиною, дивним замком, підступною сестричкою і прихованими талантами. Добре, що наступна частина серії вийде під Букфорум, бо чекати продовження пригод Кета вже несила.

Інна Ковалишена, оглядачка

Дитяча-дитяча книжка

Перша написана книга циклу Діани Вінн Джонс про чарівника Крестомансі “Зачароване життя” і вона ж, на мою думку, — найслабша в циклі. У цій книжці Кет та Ґвендолен, що осиротіли після загибелі своїх батьків, несподівано потрапляють під опіку свого далекого родича і наймогутнішого чарівника дев’яти світів — Крестомансі. Загальна улюблениця і талановита чаклунка Ґвендолен впевнена, що її і тут огорнуть любов’ю та увагою, а значно менш талановитого і тихого Кета так і будуть ігнорувати. Але все йде зовсім не так, як гадалося…

Насправді ситуація в книзі досить класична для дитячої літератури, конфлікт вирішується дуже просто і, звісно, це робить дорослий. Сам Крестомансі у цій книзі виглядає таким собі Марті Сью, однак (спойлер) в наступних книгах авторка додала таки його образу глибини і недосконалості. Але навіть проста, багато в чому схематична книжка підкупляє, як це часто і буває у Вінн Джонс, детально продуманим світом, який авторка знає набагато краще, ніж показує читачу. Точніше, світів дев’ять. Всі вони чимось схожі, але все одно відмінні, і в декого через це можуть виникнути труднощі на уроці історії. А також дехто несподівано може виявити, що в чужому світі знаходиться значно більше на своєму місці, аніж в рідному. Напевне, саме цим калейдоскопом світів і приваблює “Зачароване життя”. Ну і кицькою-скрипкою. Я до останнього переймалася за її долю.

Не зовсім дитяча-дитяча трилогія

Це трилогія “Джинкс” американської письменниці Сейдж Блеквуд. Про що вона? Про те, як важко буває об’єднати впертий, бідний, волелюбний народ і зробити його справді народом. Навіть перед лицем завойовника. І ні, це книжка зовсім не про Україну, а про чарівний і страшенно небезпечний ліс Урвальд, в якому мешкають люди, тролі, русалки та вовкулаки, і їхнє життя регулює напівзабутий Договір між лісом та його мешканцями.

Але про все по порядку. Спершу в цьому самому Урвальді живе хлопчик на ім’я Джинкс, що само по собі означає “Той, що приносить невдачу”. А що бідний волелюбний народ Урвальда і справді дуже бідний, то коли батьки Джинкса помирають, вітчим відводить хлопчика до лісу. Так Джинкс, який мав загинути від якоїсь з численних небезпек Урвальда, стає учнем чаклуна. І див. вище: мусить з часом зрозуміти і сам Урвальд, і світ навколо, і своїх близьких та самого себе, усвідомити і цінність людського життя, і те, що далеко не завжди виходить його зберегти, аби таки створити з Урвальда країну, а з мешканців Урвальда — народ. Й укласти новий Договір між людьми і лісом.

У дитинстві я страшенно хотіла якогось посібника з політики для найменшеньких. І от, його написали. Щоправда, українською ще не видали. Ця трилогія дивовижно схожа на “Лісом, небом, водою” Сергія Оксеника, однак питання в ній перед героями постають дещо інші, і світ, ніякою катастрофою не понищений, виглядає більшим та просторішим. І зло в ньому, відповідно, теж дуже багатогранне.

Книжка не дитяча і не доросла

“Завірюха” Анастасії Нікуліної стала для мене сумним розчаруванням. Я знала, що купую кон’юктурну книжку, строго обмежену жанровими умовностями та шаблонами. Ба більше, я саме таку книжку і хотіла придбати. Я купувала українське фентезі, до якого часто ставлюся більш поблажливо, ніж до іноземного, бо перервана літературна традиція досі дається взнаки і певна вторинність є в багатьох книгах сучасної української літератури. Однак цього разу вторинність мені здалася старанно виплеканою, наче авторка свідомо і старанно копіювала і стиль, і манеру оповіді, і навіть ідейне наповнення книги у… гм… іншої авторки українського романтизованого фентезі. В принципі, закономірний процес для укрліту, де так люблять вішати на авторів ярлики штибу “українська Стефані Маєр”, “український Стівен Кінг” і тому подібне. І все ж, дуже сумно дивитися на таку зумисну вторинність.

Книжка доросла-доросла, але…

“Не рахуючи собаки” Конні Вілліс — це книга, яку після її попередниці, “Книги Страшного суду”, і до рук боязко брати. Але авторка дивує. Після занурення в Європу часів епідемії чуми, безвиході, відчаю, розбитих надій і повсюдної смерті, вона примудрилася написати про те, як люди намагаються відвернути кінець світу, геть не розуміючи, що треба робити. І написати про це весело. І ще посміятися з класичних авторів рідної літератури: Джерома К. Джерома та Аґати Крісті. І, гадаю, ці автори оцінили б її типово британський гумор.

Кінець двадцять першого століття. Криза і занепад релігії, страшна Пандемія (не лякайтеся, якщо ви живете у 2019 році, ви її успішно пережили), вимирання домашніх кішок і відкриття машини часу залишилися позаду. Аж раптом до Оксфорду приїжджає американська мільйонерка і з нелюдської сили ентузіазмом береться відбудовувати оригінальний Ковентрійський собор, адже свого часу візит до цього собору перевернув життя її прапрабабці. Собор слід відновити до найменших дрібниць — і всі історики Оксфордського університету збиваються з ніг, стрибають у часі туди-сюди, заробляють специфічні психічні розлади, спричинені таким частим сновиганням між епохами, і намагаються знайти Єпископський пеньок, згаданий у щоденнику тої самої прапрабабці. А заодно не змінити хід історії. Ну, а якщо вже так вийшло, що змінили, — то спробувати все виправити. Хай навіть події відбуваються саме так, як мусять відбутися, не завдяки зусиллям рятівників, а радше всупереч їм.

Це книга про те, наскільки у світі та історії зокрема все взаємопов’язано. Наскільки можуть змінити історію люди та дрібниці. І одна сцена біля Ковентрійського собору наприкінці Вікторіанської епохи може врятувати Британію від поразки у Другій світовій війні. А ще… А ще, напевне, цю книгу міг би написати Олесь Гончар. Якби з Україною у двадцятому столітті не сталося більшовицького завоювання.

Анатолій і Катерина Пітики, члени редакції, куратори відділу “Кіно”

Критерій Дозуа

Скільки не намагалися поховати кіберпанк, а він досі живий. Пишуться книги, знімаються фільми, створюються ігри і, звісно ж, малюються комікси. Поки весь світ завмер в очікуванні на «Cyberpunk 2077», а суворі олдфаги оплакують смерть Роя Бетті — Рутґера Гауера, ми, зараховуючи себе радше до табору останніх, вирішили прочитати роботу шотландських авторів Дейва Кука і Крейґа Пейтона «Кіллтопія», яку у нас випустило видавництво «Діпа».

Творці оригінальних кіберпанк-романів, на кшталт Вільяма Ґібсона та Брюса Стерлінґа, давно переглянули свої підходи до жанру: тепер вони порушують проблему постгуманізму в значно сучаснішому та, можливо, чистішому світі. Естетика високотехнологічного звалища для них залишилася в минулому. Але й досі є автори, яких приваблює атмосфера раннього кіберпанку. Дейв Кук та Крейґ Пейтон на сто відсотків занурені у сетинг «Нейроманта», «Акіри», «Того, що біжить по лезу» та інших стовпів жанру. Події їхнього коміксу розгортаються у «осяяному неоном мегаполісі Японії майбутнього». Тут живуть брутальні найманці, які ладні вбивати за жменю детальок, світ потерпає від нової чуми, викликаної наноботами, а десь у нетрях Кіллтопії підліток-аутсайдер Сіндзі зустрічає єдиного в світі бота із самосвідомістю. Разом вони мають зробити дві речі: здолати наночуму (так, вони дуже амбіційні) і не померти від рук сотень кілерів, яких пустили по їхньому сліду.

Автори, схоже, працювали за методичкою «Як написати класичний кіберпанк». Герой-аутсайдер — є, робот із самосвідомістю — є, холодний жорстокий світ — є, японська естетика — є, високі технології та низький рівень життя також на місці. Взагалі славнозвісний Критерій Дозуа проговорюється в коміксі прямим текстом кілька разів. Він красується на обкладинці коміксу й на куртці одного з персонажів. Водночас укотре переконуємося, що класика — це добре. Поки Голівуд раз за разом намагається погратися в класичний кіберпанк, але так, щоб ніхто в залі не скривився від надмірної жорстокості й надто низького рівня життя персонажів, шотландці відриваються на повну. Комікс — суворі 18+. Кров, кишки, неон. А цього таки бракувало як нещодавній «Аліті», так і трохи давнішому «Привиду в обладунках» зі Скарлет Йогансон. Та й вітчизняний переклад від Євгена Білецького не цурається міцного слівця.

Комікс відразу привертає увагу яскравими кольорами, що, можливо, навіть трохи незвично для кіберпанку. Домінують жовта, зелена, фіолетова, та, як це не дивно, рожева барви. Малюнок місцями також дуже нерівний. Гіпердеталізовані панелі змінюються аж занадто мильними, але це претензії до авторів оригіналу, а не до українського видавця. «Кіллтопія» — справжня енциклопедія кіберпанк- (і не тільки) культури: скрізь є якісь алюзії та натяки — імена персонажів, вивіски, дивні графіті. До деяких панелей хочеться повертатися, щоб вивчити їх детальніше. Тест на уважність: знайдіть Дуґласа Адамса на обкладинці.

На смарагдових островах

Ми любимо Ірландію — і як країну, і як абстрактний образ, як втілення краси, свободи й боротьби з імперією. Ірландія — це мрія про далеку мандрівку, високі скелі над океаном і дощовий Дублін, вулицями якого блукав Леопольд Блум. Поки що маємо ірландський прапор, кілька монеток і цілу полицю книжечок про Смарагдовий острів. Саме на цю полицю і потрапив перший том циклу Дерека Ленді про Черептона Крутія, іронічного скелета-детектива, який дає раду усіляким магічним злочинцям. Книжка нас дуже захопила, тому ми з нетерпінням чекали на другий том. Тепер «Гру з вогнем» прочитано — і ми з нетерпінням чекаємо вже на третій том

У «Грі з вогнем» пригоди Стефані і її інфернального наставника тривають. Узявши собі ім’я Валькірія Веремія, дівчина поступово намагається опанувати свої сили. Звісно, спокійно повчитися їй не вдається, адже якимось чином після вісімдесятирічного ув’язнення на свободу виривається зловісний барон Мстивослав, який понад усе прагне занурити світ у хаос. Розслідування доручають Черептону, який, поступово занурюючись у давні таємниці, знаходить непрямі докази зради у вищих магічних колах.

Головні персонажі — дуже харизматичні: надзвичайно стильний і розумний Черептон на своєму «Бентлі» неначе зійшов зі сторінок ретро-детективу, а дівчинка Стефані — дуже діяльна та активна. Другорядні герої також не лишають байдужими: вони не просто виконують ролі-функції, а по-справжньому «живуть» на сторінках роману. Нам найбільше сподобалися літній професор Бурк, який облаштував лабораторію в старому кінотеатрі, архетиповий лондонський убивця Джек Стрибун (який вельми цікаво проявив себе в романі) і химерний та підступний найманець Біллі-Рей Санґвін (він зовсім не добрий персонаж, але також дуже стильний). Дереку Ленді вдалося написати підліткове фентезі без підліткових шмарклів. Звичайно ж, він порушує питання, притаманні цьому віку: стосунки з друзями та батьками, хвилювання щодо майбутнього й дорослішання як таке. Але по-дорослому — в сенсі, чесно.

Під час прочитання першого тому ми вивчали правила нового магічного світу і дивувалися реалістичності та жорстокості книжки (невже таке буває у підлітковому фентезі?). У «Грі з вогнем» це вже не було новиною, тож ми змогли уповні насолодитися влучним перекладом Євгена Ліра та ірландськістю історію. Захотілося разом з героями завітати у старий кінотеатр, де півстоліття тому Черептон дивився фільм із Ґрейс Келлі (хай навіть магічної лабораторії там немає), і пройтися затишними вуличками, влаштувавши свій Черептон-day.

Третя придибенція

Ще одне продовження підліткового циклу, яке потрапило нам до рук влітку — «Будинок дзеркал» із циклу «Щоденників Улісса Мура» (також від видавництва «АССА», як і Черептон Крутій). Третя частина пригод непосидючих підлітків, близнюків Джулії та Джейсона та їхнього спільного друга Ріка, потішили, як і перші два томи.

Вдосталь подосліджувавши Віллу Арго та понишпоривши таємними бібліотеками стародавнього Єгипту, дітлахи взялися за саме містечко. А у Кілмор-Кова таки є низка захопливих секретів, які варто розгадати. Якщо у перших двох томах історія лише частково нагадувала «Ґравіті-Фоллз», то в «Будинку дзеркал» подібність стала ще очевиднішою. Цікаво, що якби цей цикл екранізували у форматі теле- або мультсеріалу, перший сезон варто було б завершити якраз на фіналі третього тому. З одного боку, попереду на нас чекає багато пригод, а з іншого — головні герої вже дізналися достатньо багато, щоб більше не блукати історією навпомацки.

Хочеться похвалити автора циклу за створення приємних персонажів. Вони в нього вийшли живими та яскравими. Меткі на розум малі миттєво викликають симпатію. Інтригу авторові також вдається підтримувати, розкидаючи то там, то сям нові головоломки для героїв. Звісно, місцями сюжет аж надто покладається на купу умовностей. Це звична хиба подібних історій. Більшість нуарних фільмів починають з того, що персонаж опинився не в тому місці й не в той час. Це точно не про трійцю друзів із Вілли Арго. Вони завжди там, де треба, і коли треба. Якщо вони кудись і не встигають, то тільки щоб було навколо чого будувати наступний том. Також трохи засмутило розкриття мотивації головної лиходійки історії — вона зла, тому що дуже любить цифри і швидкий ритм життя, а не тому, що просто зажерлива й бридка.

«Будинок дзеркал» — не остання книжка в циклі. І це добре! Ми із задоволенням почитаємо продовження. Вони обіцяють бути цікавими, а переклад Любов Котляр сприяє зануренню в пригоди. Чимось «Щоденники Улісса Мура» нагадують романи Лемоні Снікета. Тут, щоправда, немає надмірної жорстокості й чорного гумору. Дуже хочеться, щоб і цикл про нещасне сімейство Бодлерів випустили українською… повністю. «АССА», #видайтеукраїнською, будь ласка.

Spiderman, Spiderman, does whatever a spider can

А на закуску — «Дітлахи Ананасі» Ніла Ґеймана. Відверто кажучи, окрім рубрики «Що читала редакція влітку», цей роман міг би потрапити до іншої — «Над чим працювала редакція влітку». Так склалося, що нам пощастило прочитати цей роман трохи раніше, ніж іншим шанувальникам україномовного Ґеймана.

Що ж, це казка, а не історія! Ще ніколи Ніл Ґейман не був настільки веселим та хуліганським. «Дітлахи Анансі» — це спіноф його вже культових «Американських богів». Щоправда, тон оповіді в романах разюче відрізняється. Похмура медитативність пригод Тіні Муна змінилася барвистим феєрверком життя Товстуна Чарлі. У центрі сюжету — вищезгаданий товстун і його татко, бог-павук Анансі. Останній, щоправда, майже всю книжку лежить у могилі, але скажіть, кому це коли-небудь заважало бути головним героєм історії? Особливо якщо це роман Ніла Ґеймана.

Зміну тональності забезпечив сам бог-павук: він зовсім не такий епічний і пафосний як Одін, зате страшенно хитрий. А читати про трикстерів — завжди цікаво. Одного разу непримітний лондонський бухгалтер Товстун Чарлі довідався про смерть тата, з яким за життя у нього були вкрай напружені стосунки. Він доволі кепсько знав покійника, оскільки виростав із матір’ю. На похороні Чарлі випадково дізнається, що має брата, з яким розлучився давно в дитинстві, і що, за бажання, він міг би поновити стосунки з ним. Один необережний крок — і життя Чарлі обертається на пекло, наповнившись павуками, птахами, привидами й тиграми. Нахабний брат на ймення Павук — утілення всього того, чим би хотів бути сам Чарлі. Він харизматичний, розумний, стрункий і подобається жінкам. Особливо чомусь — нареченій Товстуна Чарлі.

Новий роман Ґеймана — це феєрія пригод, таємниць та інтриг. А ще — іронічна оповідь про шлях до себе. Однозначний must have. Це найвеселіша книжка автора. Окремого слова варта обкладинка від Ліни Квітки. Художниці вдалося передати химерну атмосферу роману, поєднавши етнічні елементи із загальною несерйозністю зображеного. До речі, сам Ніл Ґейман також у захваті від обкладинки українського видання. Залишається дочекатися, доки автор вивчить українську й оцінить переклад Нати Гриценко та Галини Герасим (нам він сподобався).

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *