25 Book Forum. Фентезі українське — й не лише

Із кожним роком книжкові фестивалі України стають чимдалі більше фантастичними. І 25 Book Forum (раніше Форум Видавців), який відбувся у Львові з 19 по 23 вересня, — не виняток. Що ж до фентезі, то фестиваль мав достатній вибір заходів для поціновувача жанру. Були як презентації новинок минулого сезону, так і гаряченьких романів, фотографії яких вже заполонили Інстаграм. На спільних майданчиках здебільшого говорили про підліткове фентезі, українську міфологію та класичні тексти, перекладені вперше. Пропонуємо вам дізнатися детальніше про український некропанк, сюжетні сни наших авторів та чому зацензурили назву підліткової книжки у матеріалі далі.

Корпус текстів Пратчетта українською мовою продовжує рости!

Чому являєшся мені у сні

Чи бувало у вас таке, що вам снився дуже яскравий сон, який ви хотіли записати і перетворити в сюжетну прозу? Як виявилося, саме це і сталося з трьома нашими українськими письменницями.

Любов Відута раніше писала виключно дитячі книжки і віршики. Але якось їй наснився цікавий сон, який у вірш зовсім не поміщався. Так і з’явилася підліткова повість «Ловці думок», у якої зараз, до речі, планується продовження.

Ловець думок — це така професія. Головний герой Ештон через спеціальний пристрій зчитує думки та емоції і потім ними розплачується, як валютою, для того, щоб мати змогу подорожувати. Письменниця пояснює, що ідея такого фаху з’явилася завдяки її оточенню. Вона багато спілкувалася з різними проникливими людьми (письменниками, видавцями), які можуть не тільки інтуїтивно зчитувати емоції, а й зазирати набагато глибше. Друга героїня цієї повісті, Арніка, працює укладачкою угод. У сучасному світі це була б юристка, тому книжка частково і про цю спеціальність.

Коли Любов Відута вирішила писати фентезійну історію, то чітко постановила собі, що імена її героїв будуть українськими. Але, як на зло, писання таким чином зовсім не просувалося. Тому авторка задумала схитрувати: використати іноземні імена, а по завершенню замінити їх на всіляких Петриків. Утім першопочаткові імена настільки прижилися, що вона не стала їх чіпати.

Сама книжка описує теми дружби, кохання, протистояння ворогам. На питання, звідки в повісті так багато екшену, авторка зізналася, що в дитинстві була бешкетною дівчинкою, зналася переважно з хлопцями, гралася в козаків-розбійників та пролазила на закриті садові території. Натхненню посприяв і друг, який любив «мордувати» її розповідями про історичні бої.

Роман Наталки Ліщинської «Не люди, люди, нелюди» починався з майже казкового оповідання на Гоголівській академії. На довгий час ідея забулася, та потім нагадала про себе уві сні — і приблизно за 8 місяців з’явилася чернетка, яка ще певний період прискіпливо редагувалася й вичитувалася бета-рідерами.

У книзі відбивається сучасність — авторці хотілося, щоб читач занурювався в історію, впізнавав її. Персонажі тексту роблять вибір між світлом і темрявою, і червоний колір на обкладинці книжки — це кров, яка часто супроводжує такий вибір. Кілька років тому, коли вони зі співавторкою писали оповідання про війну на «Зоряну Фортецю», то їм закидали, що показана ними жорстокість невмотивована, нереалістична. Тепер же усі розуміють, на що здатна війна, і що інакше писати про це неможливо. Фантастика у свою чергу дозволяє ширше зображати такі проблеми: «У реалізмі мені нудно. А фентезі — це октави. Мені подобається співати у повному регістрі».

Водночас Наталка Ліщинська зізнається, що їй подобається писати про героїв-падлюк, які можуть гнути світ під себе. Під час творчого процесу вона застосовує метод перевтілення, стаючи тим героєм, про якого вона говорить, — хорошим чи поганим. Після такого писання внутрішні ресурси виснажуються, і здається, що працювати далі снаги нема, але, на щастя, душа відновлюється, й робота починає кипіти з новою силою.

А от Марина Смагіна створила химерний роман «Кімната» зі сну своєї мами. Тій наснилося, що вони з чоловіком переїхали в квартиру, повну всілякого дивного краму, і їм потрібно було його розібратися. Авторка подумала, що це чудова ідея для історії. У результаті вийшов магічний реалізм про кімнату з чудернацькими речами, синіми фіранками на вікнах і котиком. Кожна річ представляє собою спогади, історії людей, яким вони належали. Це “лампова”, атмосферна книжка без чіткої основної лінії, тому, за словами Олега Сіліна, модератора заходу, важко пояснити, про що вона, але він би її обов’язково радив.

Редакція вже прочитала «Кімнату» Марини Смагіної

Підліткове фентезі: держава, цензура, свобода

Більшість фентезі, зокрема українського, що вийшло до 25 Book Forum, — це книжки підліткові. Цими напрямками активно займаються такі видавництва, як «АССА», «Ранок», «Школа», «Видавництво Старого Лева», «Vivat», екранізовані гайпові саги розбирають «КСД» та «КМ-Букс». «Світ Фентезі» побував на кількох презентаціях — і ось, що ми дізналися.

Твори дніпровської письменниці Наталії Дев’ятко «Злато сонця, синь води» та «Легенда про юну Весну» потрапили до рекомендованого списку шкільної літератури для додаткового читання. Тому не дивно, що редаговані перевидання цих повістей з’явилося у видавництві «Підручники і посібники» — книжки, мабуть, були найдешевшою фантастикою на фестивалі. «Злато сонця, синь води», зокрема, доволі болісна з точки зору ідеї. Повість говорить про тисячолітнє прокляття покори, накладене на землі України після примусового прийняття християнства, і залучає різні манери оповіді та архетипи. Герої мають зробити вибір: чи й далі скорятися усталеному ладу неволі, чи почати жити по-справжньому.

За словами авторки, вона рада, що її твори потрапили саме до рекомендованого списку, адже ті, що в основних, часто публікують уривками або читаються у скорочених переказах, через що втрачається суть. На її думку, програму треба переглядати і ставити більш коротку прозу.

Наталія Дев’ятко — неодноразова лауреатка конкурсу «Коронація слова». Цього року вона отримала дві спеціальні відзнаки: за оповідання про Дніпро «Пам’ятник» та першу частину фентезійної серії «Данарінський літопис», яку ми сподіваємося побачити виданою. Торік був відзначений її науково-фантастичний роман «Чорний камінь», але, на жаль, поки не був надрукований. Зараз Наталія працює над наступними частинами циклу.

Тим, хто хоче писати, письменниця радить наступне: постійно вчитися, виходити за свої межі, багато читати і неодмінно мати бажання ділитися — не тільки своїми історіями, а й іншими вміннями.

На ярмарку зустріли Артура Закордонця. У видавництві “Твердиня” з’явилася заключна частина його трилогії про відуна Грана “Багряний сокіл”.

Молода львівська письменниця Ярина Каторож розповідала про свою серію «Палімпсест», яка налічує вже дві частини: «Стожар» та «Альянс». Це історія про поневолену країну Патрію, яка була змушена забути своє минуле й культуру, але прагне їх відновити. Письменниця поділилася, що пише без плану. Вона починає свій роман з якоїсь ситуації і потім формує навколо неї точки дотику.

На питання, як вигадувалася символіка циклу, авторка зізналася, що частина з них створювалася зумисне, а частина — випадково. Наприклад, коли вона писала сцену, як Анна з Тиграном ідуть через ліс і бачать привид чоловіка з чотирикутною зіркою на туніці, то вирішила вписати цей символ у подальшу канву історії. Так з’явився герб Патрії, адже стожари в українській мові позначають плеяду зірок. Що ж до гербу Циркути, то його значення очевидне із самої назви: циркута в перекладі що з белатської, що з латинської — це коло. А шипи по ньому — це 12 підкорених країн, які входять в Імперію. Крім того, герби можуть різнитися в різних країнах. У наступній книзі письменниця пообіцяла розказати, чому в одній із них герб поділено навпіл.

Ярина Каторож з дипломом з “Єврокону” — номінація “Найкращий молодий автор”

Також у «Батьківщині», заключній частині трилогії, планується велике бойовище. Для цього Ярині Каторож довелося значно розширяти географію. Схоже, на читача чекає ціла карта світу на додачу.

На презентації авторка згадувала про цікаві коментарі своїх друзів, які читають її книжки. Наприклад, одна товаришка назвала її дуже грайливою через сцену, де Анна розв’язує і зав’язує шнурки на одязі. Були навіть прохання написати окрему «полуничку» з героями серії, але авторці до вподоби «робити читача співавтором» і залишати деякі моменти недосказаними. Іще було підмічено, що героїні у книжках багато їдять. На що коментатор із залу зауважив, що у дівчат є три задоволення, два з них можна назвати вголос — пити і їсти — а третє починається після розв’язування шнурків.

Також аудиторію цікавило, чи не хотілося письменниці вбити якогось свого героя. У пані Ярини і справді є персонаж, який має свій прототип у житті, і була величезна спокуса його таки прикінчити. Однак вона втрималася, бо на нього ще є плани. Наприкінці презентації усім залом вигадували щасливий фінал трилогії, де всі герої беруться за руки і йдуть на захід сонця, на що Олег Сілін, автор анотації до «Альянсу» та модератор, додав: «У мене таке відчуття, що герої в першій частині думають: «Ура! Нас не вбили!», а в третій частині: «Краще б нас убили».

Інша львівська письменниця, Наталія Матолінець, представила одразу дві окремі історії: «Гессі» та «Варта у грі». Роман «Гессі», зокрема, здобув ІІ премію «Коронації слова» у 2017 році. Авторка змальовує протагоністку Гестію як юну дівчину, яка живе в часи Прекрасної епохи — з балами, з сукенками — але геть в неї не вписується. Тому що їй не хочеться бути просто «я закінчу навчання і стану гарною дружиною». Вона воліє більше дізнаватися про світ, ставити питання, дарувати людям радість і врешті-решт зрозуміти, що таке щастя. У цьому, каже пані Наталія, вони зі своєю героїнею схожі, тому що вона в підлітковому віці теж питала: «А можна не так? А можна я буду робити інакше?» Це етап, який проходить кожен підліток, коли він починає пізнавати світ і своє місце в ньому.

Коли ж авторка починала писати «Варту у грі», то розуміла, що про Львів написано вже багато книжок, але образ, який там постає, дуже туристичний. Їй же хотілося показати, що місто Лева — не лише Площа Ринок, показати Львів справжній, з людьми, які в ньому живуть. Тому в книзі герої бувають у багатьох місцях, які не-львів’янину зазвичай невідомі. У видання від видавництва «АССА» навіть додали мапу, щоб допомогти читачу орієнтуватися. А в рамках 25 Book Forum можна було взяти участь у квесті за «Вартою» та відвідати всі ті місця, описані у книзі.

Редакція вже читала книжки Наталії Матолінець

Презентація новинок видавництва “АССА” у серії “Час фентезі”

У серії цього ж видавництва з’явилася і друга частина «Сезону Кіноварі» Володимира Арєнєва — «Дитя песиголовців». Це друге видання історії: у форматі покетбуку, але так само з ілюстраціями Олександра Продана. Фантастична історія, з одного боку, відбувається в сучасному світі. У ньому є маршрутки, Інтернет, телевізор, треба ходити в школу (що не дуже фантастично). Та з іншого боку, за рікою живуть песиголовці, у лісі можна зустріти єдинорога, й міністр економіки вміє перетворювати солому на золото. А ще там були дракони, від яких лишилися самі кістки — токсичні ресурси, обіг яких суворо контролює держава. Головна героїня Марта живе в прикордонному безперспективному містечку, і їй потрібні гроші, щоб переїхати в столицю, тому вона видобуває ці кістки і продає на чорному ринку. Автор наголошує, що на третій частині історія Марти закінчиться, але до світу, можливо, він ще повертатиметься.

Читайте наш огляд на «Порох із драконових кісток» Володимира Арєнєва

Директорка видавництва «АССА» Світлана Фельдман зазначає, що мета серії «Час фентезі» говорити з підлітками, як з дорослими людьми. У «Сезоні Кіноварі» якраз постає тема війни, яка точиться навколо, але про неї ніхто не говорить. Володимир Арєнєв пояснює: «Це гра з читачем до певної мірі. Це книжка, яка зачіпає серйозні теми, але оскільки це підліткове фентезі, мені не хочеться робити з неї щось занадто серйозне. Книжка має бути цікавою, розважальною. Інші речі читач має розуміти поступово, зчитувати їх».

На презентації новинок «Часу фентезі» говорили й про інші важливі аспекти. Перекладач ірландської серії Дерека Ленді «Черептон Крутій» Євген Лір поділився своїми враженнями про ці книжки й особливості їхнього перекладу. Перш ніж братися до роботи, він прочитав біографію автора і виявив, що до того, як стати письменником, Дерек займався двома речами. Перше, він навчав дітей самообороні, друге, писав криваві сценарії для слешерів про вампірів. У підлітковому фентезі героями зазвичай є тварини або діти, тому автори бояться їм якось шкодити, і перекладачу стало напрочуд цікаво, що зробить Дерек з персонажем, скелетом, якого можна калічити без фатальних наслідків.

Перекладач серії “Черептон Крутій” Євген Лір

У книжках утім немає надмірної жорстокості, але автор слідує конкретним законам. Якщо, припустімо, головна героїня Стефані буде падати з дев’ятого поверху, і на шляху їй стрінеться дерево, то вона не застрягне в його кроні і не врятує своє життя. Вона проламає кілька гілок, і в останню мить вона чи її напарник промовлять потрібне закляття, щоб уникнути вірної смерті. Але читач буде розуміти, що якби не це, то героїня зустріла б свій кінець.

На думку Євгена Ліра, Черептон Крутій, детектив і просто розумна істота, приваблює двома рисами. По-перше, своїм розкішним сарказмом, подекуди дуже чорним, а по-друге, здатністю ігнорувати будь-які авторитети. Діти часто зауважують нелогічні вчинки дорослих, а тому було б чудово мати поруч такого товариша, як Черептон.

Про роботу над текстом перекладач висловлюється так: «Це переклад з англійської і ще з трошки іншої». Річ у тім, що серія базується на ірландській міфології, там використовуються ірландські сетинги та імена. Вони читаються зовсім не так, як англійською, тому тут легко помилитися при перекладі, що вже, до речі, траплялося в українській практиці. На щастя, Євген Лір зараз працює над своєю книжкою, яка теж залучає ірландські міфи, тож йому простіше це впізнавати. Агенти Дерека Ленді серйозно слідкують за перекладами і просять затверджувати з ними імена — чому саме так їх було перекладено.

З примітками, каже він, намагався себе стримувати, бо якщо автор упевнений, що для 14-річного підлітка якийсь момент зрозумілий, то перекладачу також не потрібно це розписувати. Однак це не стосується культурного аспекту. У наступних частинах зустрічається Ойшин (Ойсин) — національний герой Ірландії, про пригоди якого ірландська аудиторія читала ще в казках. Але такий персонаж українському підлітку невідомий, тому про нього потрібно трішки додатково розказати.

Друга частина «Черептона Крутія» зараз знаходиться на етапі редагування і орієнтовно з’явиться під Новий рік.

Говорили і про ілюстрування книжок з Ліною Квіткою, яка створила внутрішні ілюстрації для польського фентезі Анни Каньтох «Таємниця покинутого монастиря». На її думку, не треба кастувати обкладинки на «оце для дітей, оце для підлітків». Завдання обкладинки — кидатися в очі: «Якщо мені подобається картинка і сюжет, зображений на ній, то я беру і читаю анотацію». На жаль, ринок змінився у сторону просто привабливої картинки, і дуже часто малюнок на обкладинці не має жодного стосунку до історії. Пані Ліна наводить, як приклад, картинку такої собі рудоволосої русалки, яку везе на спині кентавр. В анотації ж говориться, що це політичний роман-алюзія, тобто візуальний образ суперечить ідеї.

Щоб такого не допускати в своїй роботі, Ліна Квітка перед початком ілюстрування дуже уважно читає книжку, виділяє зовнішній вигляд персонажів: колір очей, волосся, шкіри, вид одягу і його стан, щоб створена ілюстрація була канонічною.

«Таємниця покинутого монастиря» — це роман про Польщу повоєнних років. Головна героїня Ніна з бідної родини, вона соромиться своєї старої валізи, дорожить єдиною сукнею, яка була перешита з маминої. Обкладинку для українського видання використали оригінальну, польську, і такого пишного одягу, як на ній, в Ніни не було. Це дуже груба помилка з боку ілюстратора, бо не відображає внутрішнього стану персонажа, вважає пані Ліна.

На презентації серії згадували також питання цензури, зокрема через те, що одна з представлених книжок, «Таємниця покинутого монастиря», була цензурована. Річ у тім, що в оригіналі роман називається «Таємниця диявольського кола», і, щоб книжка продавалася на Західній Україні, видавчиня вирішила, що буде ліпше внести таку коректуру. Утім Світлана Фельдман не є прихильником суворих обмежень, і це рішення мотивується радше реальним досвідом. У своїй практиці вона чула багато негативних коментарів від батьків, які відмовлялися від купівлі книжки через якісь моменти, які їх не влаштовували на обкладинці чи в анотації.

Ліна Квітка погоджується з тезою, що дитячу й підліткову книжку купує не читач, а батьки. Тож цензура робиться дорослими для дорослих. Особливо це помітно в дитячій книжці; в підлітковій — трохи вільніше. Але в нас досі замовчуються табуйовані теми: релігія, секс, алкоголь, куріння, наркотики. З нашими батьками, пояснює пані Ліна, про це не говорили, тому вони не говорять про це з нами. Дорослі намагаються якомога довше огороджувати своє дитя від реального світу, і це неправильно. Краще діти про це дізнаються від тата з мамою або з хорошої книжки, аніж потім пізнають на гіркому досвіді.

Володимир Арєнєв зазначає, що часто намагаються зацензурувати лайливі вислови. Наприклад, російське видавництво для «Пороху з драконових кісток» попросило їх зовсім прибрати, бо інакше їм треба ставити маркування +18, а це плівка — і ніхто книжку купувати не буде. З одного боку, треба дивитися, що саме вони хочуть прибрати. Та, з іншого, в книзі є епізод, де Марта, головна героїня, зустрічає батька свого друга, і цей чоловік — алкоголік, тож він не буде звертатися до неї формальною мовою. Загалом, каже пан Володимир, в таких ситуаціях автору потрібно зберігати золоту середину: вміло балансувати між відверто нецензурною лексикою та книжними, літературними висловами.

На думку Наталії Матолінець, цензурування не має сенсу, бо підлітки все знають і розуміють. Якщо герой у книзі п’є алкоголь, то це не шокує юного читача, коли автор прямо назве напій. Нещодавно вона дочитала серію американської письменниці Сари Джей Маас, в якій відбуваються такі пристрасті, що українським авторам підліткового фентезі і не снилося. І при цьому книжки не цензуруються, й центральна аудиторія їх обожнює.

Український «некропанк»

Безперечно, родзинкою презентацій серед українського фентезі став роман Світлани Тараторіної «Лазарус» — детектив про розслідування вбивства київського водяника в історичних декораціях Прекрасної епохи. 1913 рік обрано невипадково: порівняно з прийдешніми подіями, він видався спокійним — а вже у 1914 році спалахнула Перша світова війна. «Хотілося передати останній подих миру перед вибухом», — пояснює авторка.


Початок ХХ століття — неоднозначний, а від того дуже цікавий період, про який тільки починають говорити. Світлана Тараторіна, працюючи з історичним тлом, брала якісь відомі факти і підлаштовувала їх під себе. Наприклад, у романі можна зустріти відсилки на справу єврея Бейліса про нібито ритуальне вбивство християнського хлопчика та на замах на російського прем’єр-міністра Петра Столипіна, в якого вистрелили Київському оперному театрі.

За словами Володимира Арєнєва, у Світлани Тараторіної є важлива письменницька риса вихоплювати речі, які будуть цікаві читачу. При цьому роман написано по-сучасному. Він не розлогий, події в ньому розвиваються динамічно.

Світлана Тараторіна

Ігор Дунець, популярний дизайнер обкладинок з Івано-Франківська, розповідає, що для оформлення форзацу йому довелося піднімати старі  мапи Києва, відчищати їх, зістарювати — та, звісно ж, додавати дрібку кривавих плям. На обкладинці зображено золотий медальйон-змійовик, який, вважають, належав Володимиру Мономаху. Особливістю такої прикраси є те, що з одного боку зображено лик святого, а з іншого — міфічну змієподібну істоту, часто Медузу Горгону.

Світлана Тараторіна зазначає, що змійовик уособлює її книжку: з одного боку знаходяться люди, а з іншого — нечисть. Вона хотіла, щоб Київ був окремим персонажем, мав свої легенди та різноманітних жителів. Зокрема центральним міфом урбаністичного світу стає Змій, який живе під містом і є таким собі божеством-королем всієї нечисті.

Історично тогочасний Київ представляли чотири основні спільноти: великороси, малороси, поляки та євреї. Те ж саме різноманіття мешканців спробувала показати авторка. Наприклад, упирі носять польські прізвища, а чорти — єврейські. У цьому плані книжка дуже дражлива і може викликати суперечки, однак вона не має на меті образити чиїсь почуття.

Дизайнер обкладинок Ігор Дунець

Наприкінці презентації відвідувачі дізналися, що «Лазарус» правильно читати з наголосом на другий склад (але ви можете читати, як вам подобається) та що жартома книжку вже охрестили «некропанком». Опісля відбулася невеличка автограф-сесія, і додатково з підписом автора на сторінку ставився відбиток печатки, розробленої спеціально для роману.

Не мавками єдиними

Дискусія «Повернення мавок і песиголовців. Українські фольклорні персонажі в сучасному підлітковому фентезі» виявилася не зовсім про підліткове фентезі, а про українське фентезі загалом. Учасники спробували розконсервувати міфологію книжок, заданих Гоголем.

Наталія Щерба, авторка популярних в Україні та на території СНД підліткових серій «Часодії» та «Лунастри», упевнена, що наша міфологія може стати тією родзинкою, яка зацікавить видавця за кордоном. Наприклад, у Чехії вирішили перекласти її цикл «Чароділ» завдяки тому, що він базується на карпатській магії. Авторці добре відомі народні перекази, що є гора Довбушанка, яка нагадує дракона, — і це можна використовувати як матеріал. Але, на її думку, за канву твору потрібно брати сучасний світ з сучасними проблемами та сполучати їх зі своєю системою магії.

Володимир Арєнєв, письменник та викладач літературних курсів, розповідає, що зараз автори часто пишуть фентезі на основі української міфології за заданим шаблоном. Їхнє знання ґрунтується не на роботі з джерелами, а на уявленому образі з художньої літератури. Тобто формується перелік рис, що мавки мають бути такими, такими й у вишиванці — тільки ще й з крилами. І це негативно позначається на їхніх творах.

Світлана Тараторіна, дебютний роман якої «Лазарус» з’явився до 25 Book Forum, зізнається, що нечисть в її світі до певної міри традиційна. Вона мешкає поруч з людьми і міцно залучена в міське господарство. Наприклад, її водяники живуть на Трухановому острові посеред Дніпра та обслуговують Пароплавне товариство: ремонтують мости й судна.

Мавки й русалки — то нечисть, нездатна до роботи, тому вони більше працюють в різного виду розважальних закладах.

Також для письменниці було важливо розвинути міські міфи, які загубилися в шумі сучасного мегаполісу. Згадати містичні печери під Києвом та величного Змія, що присутній не в одній казці.

У Наталі Савчук, авторки «Літописів Семисвіття», вельми серйозний підхід до справи. За професією вона багато працює з джерелами, каталогує, досліджує. Тож їй хотілося створити цілісний міфопростір, передати справжність культури, до якої ми належимо. «Мені було цікаво зробити історію правдою, — каже вона. — Найти ту правду, яку ще можна знайти. Через себе, через мову, через деталі».

Останні чотири місяці пані Наталя не могла продовжити писати другий том, тому що вивчала все, що пов’язано із ткацтвом. Це необхідно їй, щоб вживити в історію Полотно Долі, щоб пояснити, як лягає сила.

На її думку, в міфі не повинно бути автора. Читач має прийти в світ — і піти, куди йому хочеться.

Насамкінець ще раз торкнулися питання джерел. Володимир Арєнєв рекомендує ознайомитися із працями етнографів Дмитра Зеленіна та Володимира Гнатюка, які є у вільному доступі. Згадує і про спробу Андрія Шмалька зібрати козацькі думи в цілісний епос. Книжка вийшла у видавництві «Зелений пес» під назвою «Епос, якого нема», та, на жаль, не була перевидана.

Старий-новий Толкін

«Володар перснів» і «Гобіт» — це безсумнівна класика жанру фентезі. Але чи є в Джона Толкіна щось поза цими книжками і з чого варто продовжувати знайомство? Про це до виходу ілюстрованої збірки творів «Берен і Лютієн» говорили перекладачка Олена О’Лір, літературознавець Михайло Назаренко й редакторка Юлія Дембовська за модерування Володимира Арєнєва.

На думку Михайла Назаренка, після двокнижжя «Володар перснів» і «Гобіт» варто братися за «Сильмариліон». Сам Толкін казав, що він писав не три історії, а одну — про камені та персні. Коли ви познайомитеся з цим контекстом, то можете переходити до триптиху книжок про Середзем’я, укладених сином письменника Крістофером Толкіном. Це «Діти Гуріна», «Берен і Лутієн» та «Падіння Ґондоліну». Дві з них вже є українською, й останню видавництво «Астролябія» також обіцяє видати.

У «Берені і Лутієн» ми зустрічаємо знов і знов переказану історію із зовсім іншими деталями. У книжці міститься кілька варіантів цієї легенди, написаних приблизно впродовж 40 років. І ці історії відрізняються інколи кардинально. Тут ви, наприклад, зустрінете чарівника, який далі стане Сауроном, у вигляді велетенського кота, що є алюзією на «Маленького Мука» Ґауфа.

«Це унікальна можливість зазирнути у творчу лабораторію Толкіна, — запевняє пан Михайло. — Подивитися, як він крок за кроком наближається до справдешнього, до того, чим воно зараз є».

Олена О’Лір, перекладачка тому, ділиться своїми враженнями про те, що сюжет не перестає бути актуальним з часом і набуває нового контексту в межах культурного простору України. Вона згадує сцену, де злий Ту тримає в полоні Берена з товаришами. Чаклун погрожує, що буде віддавати їх одного за одних на поталу вовкам, якщо вони не видадуть імена своїх союзників. І от, лишаються тільки Берен і Фелаґонд. Надії на порятунок нема. За Береном приходить вовк, щоб його розірвати, та Фелаґонду вдається зламати свої товсті окови, і він вступає в боротьбу зі звіром. Таким чином безсмертний ельф, який може загинути лише в бою, приймає смерть за свого друга.

«І оця смерть за друга, — пояснює пані Олена, — це історія наших в’язнів, які зараз в російському полоні до останнього терплять муки, аби їхні товариші дістали волю. Такі в мене народжуються асоціації».

«Берен і Лутієн», додає Михайло Назаренко, є трагічною історію зі щасливим кінцем, історією про подолання смерті. Так само і в «Дітях Гуріна», і в «Падінні Ґондоліну» зачіпаються теми смерті й морального торжества людського духу.

Що ж до технічних аспектів роботи над книжками, то перекладачка й редакторка зізнаються, що разом вони утворюють чудову команду, навіть попри те, що походять з різних регіонів України. «З перекладом Олени працювати дуже легко, — тішиться Юлія Дембовська. — Ти уже з перших сторінок відчуваєш ритм тексту, і той ритм тобі підказує, як далі працювати. Ти немовби маєш ідеальний текст у своїй голові і тільки там чи там підчищаєш».

До перевидання творів Толкіна у різних форматах видавнича команда «Астролябії» ставиться серйозно. Щоразу текст наново перечитується перекладачем, редактором і коректором, щоб надати найкращий результат. Незабаром видавництво представить редаговане й ілюстроване видання «Сильмариліону» (переклад Катерини Оніщук).

Також у найближчих видавничих планах «Беовульф» Толкіна у перекладі Олени О’Лір, яка працювала і над оригіналом. Це зібране видання, яке складається з двох частин. Перше — це прозовий переказ сучасною мовою власне цього давньоанглійського епосу з розлогими коментарями професора, які він зробив для своїх студентів. Друге — написана ним у шатах чарівної казки історія про героїчну виправу Бджолововка та його товаришів. Вони вирушають у далеке королівство, щоб здолати велетня-людожера. Михайло Назаренко висловлює бажання побачити також корпус листів Толкіна та кілька праць, пов’язаних з його творчістю, але це вже зовсім інше фентезі.

Текст і фото: Оксана ПРОНЬКО

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *