Слово від перекладачів “Дюни”. Частина 2
Початок матеріалу читайте тут.
Він був воїном і візіонером, чудовиськом і святим, лисом і невинним, шляхетним і безжальним — меншим, ніж бог, але більшим, ніж людина. Не можна оцінювати Муад’Діба звичайними мірками. У мить тріумфу він побачив приготовану для нього смерть, але прийняв зраду. Скажете, що він зробив це з чуття справедливості? Тоді чиєї справедливості? Пам’ятайте: ми говоримо про Муад’Діба, який наказував робити барабани зі шкіри ворогів, Муад’Діба, який зрікся всіх умовностей герцогського минулого помахом руки, просто мовивши: «Я Квізац Хадерах. І цього достатньо».
Так описує Френк Герберт головного героя роману «Дюна». Хто він, цей таємничий месія пустелі? Звідки узявся він, і як виникла планета, що його породила? Читайте у нашому матеріалі.
МУАД’ДІБ АРАВІЙСЬКИЙ
Візьміть своє!
Здійміть кривавий стяг!
«Генріх V»,
Вільям Шекспір
Месій в історії культури було безліч. Кого ж обрати для втілення своєї теорії? Цікаво, що замість переписувати біографію будь-кого з міфологічних пророків, Френк Герберт обрав прототипом свого Пола-Муад-Діба реальну особу. Ним став Томас Едвард Ловренс — британський офіцер, археолог, розвідник та письменник, який відіграв важливу роль в організації постання арабів проти Османської імперії у 1916-1918 роках. Сильна, трагічна особистість, він не міг не схвилювати уми спраглих до пригод читачів.
«Батько вивчав життя і твори Т.Е. Ловренса, британського громадянина, який повів сили арабів у пустельне повстання проти турків. Ловренс розумно використовував тактику партизанської війни, руйнуючи ворожі сили та комунікації, і став для арабів мало не месією. Ця історична подія привела Ф.Герберта до обдумування можливості того, що чужинець здатен повести за собою місцеве населення супроти окупантів у пустелі і стати в процесі цього месією для них», — писав Браян Герберт.
Автор «Дюни» не міг не натрапити на ці рядки зі вступу до написаних у 1926 році мемуарів Т.Е.Ловреса «Сім стовпів мудрості»:
«…Лиш благаю Господа, щоб люди які прочитають цю історію, не стали з любові до чарів дивності проституювати себе та свій талант на службі іншій расі.
Той, хто віддає себе у власність чужинців, веде життя брудного єгу, продавши душу озвірілому панові. Але він — не такий як вони. Він може опиратися пригноблювачам, може переконати себе, що має особливу місію, критикувати та перетворювати їх на щось, чим би вони за власним бажанням ніколи не стали. Тоді він використовує своє старе середовище, щоб відірвати їх від того світу. Чи, як було це зі мною, він так добре наслідує їх, що вони, самі того не розуміючи, починають наслідувати його. Тоді він, претендуючи на їхнє середовище, відступає від свого, але претензії ці порожні та позбавлені ваги. У жодному з випадків він не вільний діяти, як захоче. Ніщо не можна уповні вважати його власним вчинком (окрім як навертання до іншої віри). Він просто дає чужинцям можливість реагувати та діяти на основі його мовчазного прикладу, як їм заманеться».
Цей пасаж якнайкраще описує внутрішній стан Пола-Муад’Діба. Обидва військових лідери, як реальний, так і вигаданий, були аутсайдерами у своїй цивілізації (зневажений байстрюк Томас Ловренс і зневажний герцог у вигнанні Пол Атрід), розчинилися в чужій для них культурі, що, зрештою, призвело до проблем особистісної самоідентифікації. В останньому розділі «Дюни» Герберт чітко показує цю кризу: його головний персонаж розщеплює власну свідомість на дві окремі незалежні особистості:
«У вас є слово герцога, — мовив Пол, — але Муад’Діб — це інша справа. Він може не погодитися з вашим визначенням поняття «оточення»».
Ловренса та Атріда ріднить також бойова тактика: порівняйте підривання мостів та залізниці в Аравійській пустелі з фінальною погрозою, яку Пол висунув Гільдії: втопити усіх Шай-Хулудів у воді/знищити прянощі. Результат однаковий: транспортний колапс.
На думку Ф. Герберта, образ Т.Е. Ловренса має глибинні месіанські напівтони. Аналогія з Ловренсом наштовхнула письменника на думку про те, як чужинець може скористатися месіанськими імпульсами в культурі для досягнення власних цілей — а потім і самому стати їхнім заручником. «Якби Ловренса вбили в ключовий момент його боротьби, — пише в нотатках Герберт, — він міг би стати новим «аватаром» для арабів». Ці міркування суголосні роздумам Пола перед фінальним двобоєм з Фейдом-Раутою:
«Ось і апогей, — міркував Пол. — Після бою розійдуться хмари і відкриється славне майбутнє. Якщо я тут помру, вони скажуть, що я пожертвував собою, аби мій дух повів їх. Якщо виживу, скажуть, що ніщо не стане на дорозі в Муад’Діба».
Створюючи образ Пола, Герберт скористався класичною месіанською моделлю, нашарувавши на неї кілька додаткових пластів. Почнімо з імені. Святий Павло визнається головним захисником християнства, тому Френк Герберт вважав це ім’я правильним для пустельного месії.
Багато подій з життя Муад’Діба повторюють шляхи інших пророків та месій. Його пришестя передбачили пророки. Він був особливим від народження. Він пройшов через перешкоди і випробування, а також пережив зраду близького друга. Він повів людей за собою, а його мудрість передавалася з уст в уста. І, найважливіше, він умів передбачати майбутнє. Більше того, він мав свого предтечу: стосунки між Лієтом-Кайнсом та Полом чітко повторюють взаємини між Іваном Хрестителем та Ісусом Христом.
Цікаво зауважити, як майстерно Герберт зводить докупи різноманітні маніпуляції, які ведуть до становлення Пола-Муад’Діба. Експлуатація релігійних текстів і вже підготованого месіанського ґрунту, вміння вправно користуватися особливими навичками і хист до хитрощів – усе грає на руку Полу, коли той об’єднує під своєю владою фрименів. А ще, як і будь-який пристойний пророк, Пол потребував харизми, яка була ключовим засобом до завойовування прихильності людей, характерним для роду Атрідів. Навіть герцог Лето, лицар без страху і догани, рятуючи людей, робить це не тільки через шляхетність поривань: саме так він здобував вірність та шану інших. Вчинок Лето змусив скептично налаштованого Лієта-Кайнса відчути до нього приязнь. Однак та сцена свідчить, що герцог мудро поєднав приємне з корисним: і працівників врятував, і провів грамотну PR-кампанію.
Пізніше Френк Герберт так коментував першу частину книги, в якій змальовував життя і принципи Атрідів:
«Ви отримуєте змогу роздивтися моральні підвалини, на які спирається Пол у своїх рішеннях. Усі події представлено так, що Пол та його люди мають чудовий вигляд. Я ж виступаю на їхньому боці. Але не варто забувати, що Дім Атрідів ставиться до просто до люду так само зверхньо, як і його вороги. Я показую вам, як функціонує синдром супергероя — і яка ваша власна роль у його становленні. Адже саме смиренні породжують зверхніх».
Автор відчував, що герої припускаються помилок… помилок, які посилювалися всіма тими людьми, які, наче раби, йдуть за героєм. «Дюна» показує, що буває, коли віру в релігійного пророка доведено до крайнощів. Муад’Діб намагався уникнути свого «жахного призначення» й запобігти релігійній війні, однак його послідовники обернулися на фанатиків, яких він передбачав, і він уже не міг спинити їх — ні життям своїм, ні смертю.
Варто зауважити, що у своїй концепції пророка Френк Герберт спирається не тільки монотеїстичне тлумачення. На його думки суттєве враження справили давньогрецькі трагедії та античне бачення провидця загалом. Пустельний пророк (християнський, мусульманський чи юдейський) — це посланець Бога, і його пророчий дар слугує єдиній меті — довести істинність його місії. У Стародавній Греції до такого хисту ставилися двозначно. Наприклад, троянська принцеса Кассандра, була приречена пророкувати те, у що ніхто не вірив. Дельфійський оракул зажив лиховісної слави за тлумачення, котрі хибно інтерпретувалися прохачами і призводили до поганих наслідків. Така двоїстість образу пророка — як моральної опори і як ясновидця — надзвичайно приваблювала Геберта.
Але історія Пола-Муад’Діба — не просто грецька трагедія в індивідуальному та родинному масштабі. Був іще один рівень, ширший за самого Пола: Герберт попереджав, що цілі суспільства можуть бути зруйновані героєм. Небезпека буває очевидною, коли йдеться про персонажів, які несуть руйнацію і зло (на кшталт Гітлера). А ось з іншими, незлими за своєю природою героями, значно складніше. Небезпека Пола Муад’Діба крилася в міфі, що витворювався навколо нього.
Цікаво, що для створення власного бачення пророка Герберт скористався не лише культурним спадком людства, а й науковим. Ейнштейнова теорія відносності стверджує, що не буває абсолютної точки відліку для нашого спостереження. «Принцип Непевності» Гайзенберґа демонструє, що сам факт спостереження здатен впливати на результати експериментів. Френк Герберт примудрився узгодити одному «дюнічному» всесвіті дві концепції передбачень, які суперечать одна одній: принцип непевності Гайзенберґа і абсолютний фаталізм.
Пол, який всю книгу блукаючи між імовірно можливими варіантами майбутнього, прагне відвернути джигад, постає перед жорстоким фактом неминучості кривавої бійні. Френк Герберт, як і Віктор Гюго в своєму романі «Людина, що сміється», вибудовує фінал, де персонажі хоч і можуть вибирати, а все одно позбавлені вибору. Повернеться Гуїнплен чи ні — Дея приречена на смерть. Виграє Пол дуель з Фейдом-Раутою чи програє, а зелено-чорний стяг Атридів все одно заллє кров невинних.
Вибудовуючи концепцію героя, письменник спирається на описаний Джозефом Кемпбелом «мономіф» — універсальний квест Героя — людини, що прагне змінити себе і світ навколо себе. Форма буває різною, але суть — незмінна і в цілому відповідає формулі обряду переходу: відторгнення — ініціація — повернення. Загибель герцога Лето штовхає Пола у вигнання, порушуючи спокій його буття. Герой полишає буденний світ і вирушає у сферу надприродного (чи то пак підсвідомого). Наявний також обряд ініціації, який проходить Пол, живучи у фрименів (власне, він складається з багатьох компонентів: тут і двобій з Джамісом, і сексуальна ініціація — стосунки з Чані, і сідлання Шай-Хулуда, але кульмінацією стає вживання Води Життя, яка буквально штовхає Пола за межу буття), після чого він повертається у подобі Квізац Хадераха. Та, як слушно зауважив Тім Орейлі, «Дюна» — не імітація міфу, а його ілюстрація. Мономіф — це універсальна людська модель, спираючись на яку Герберт прагнув обґрунтувати свою думку.
Складність, багатошаровість і контроверсійність образу Пола-Муад’Діба не могла не викликати здивування як у читачів, так і у видавців. Легендарний редактор Джон Кемпбел ось так іронічно відгукнувся на головного персонажа:
«Вітаю! Тепер ти батько п’ятнадцятирічного супермена! Якщо «Дюна» — перша з трьох книжок, і ти плануєш використати Пола в наступних частинах… ох, чоловіче! У тебе до дідька великі проблеми!»
Немає нічого дивного в такому сприйнятті: концепція супергероя — націєтворча для американців. Супермен, Бетмен, Капітан Америка — всі вони утверджують сильну надлюдину, яка сягає все нових і нових висот. Тож, коли вийшла друком «Дюна», мало хто збагнув, що мить найвищої слави обернулася для Пола-Муад’Діба на мить падіння.
У ДАЛЕКІЙ-ДАЛЕКІЙ ГАЛАКТИЦІ
Про все вже написано. На щастя, не про все подумано.
Станіслав Єжи Лєц
Коли перед Френком Гербертом постало питання вибору пустельної планети, де і розгортатиметься дія, спершу він поглянув у бік Марса. Його надихнув романтизований світ з придатною для дихання атмосферою та екзотичним бестіарієм, як у Едґара Берроуза. Але письменник швидко відмовився від такої ідеї, адже у читачів уже й так було забагато упереджень щодо цієї планети, зважаючи на кількість написаних про неї історій. Тому Герберту довелося висунути свій Арракіс за межі Сонячної системи, аж до системи Канопуса (який перебуває на відстані 310 світлових років від нас).
Варто зауважити, що принаймні одна алюзія на Берроуза збереглася. Крістен Бреннан у статті «Star Wars Origins» звертає увагу на подібність сцени, де леді Джессіка знаходить зашифроване послання на листку з таким уривком з третього тому «Барсумського циклу» «Полководець Марсу»:
«Я знайшов дивні опуклості на гладенькій поверхні подібного до пергаменту матеріалу, який тримав у руках. Спершу вони нічого не повідомляли моїй свідомості — мене просто подивувало, що вони там є. Та згодом вони ніби почали наливатися змістом, і тоді я збагнув, що випнутості шикувалися в ряд, наче письмо».
Сучасні вчені знаходять паралелі між Дюною та Марсом: на обох планетах лишилися сліди води, що текла там дуже давно. Дослідження НАСА встановили наявність на Марсі мінералу ярозиту, утворення якого можливе тільки у вологих умовах. Евапорити свідчать, що колись на Марсі був сприятливіший клімат — як і на Дюні колись, адже екологу Кайнсу вдалося знайти сіль. Крім того, для пересування на місцевості фримени застосовують паракомпас, який, за відсутності яскраво вираженого магнітного поля, допомагає орієнтуватися по аномаліях. Марс також був би бездоганним місцем для використання паракомпаса. Багато в чому клімат Арракіса скидається на теплішу версію сьогоднішнього Марса. Це особливо вражає, зважаючи на те, наскільки мало було відомо про Марс у 1965 році. Та ще цікавіше, що в Сонячній системі існує місце з морями піщаних дюн — таких, як на Арракісі — це супутник Сатурна Титан. Можливо, у темних пісках Титану навіть прянощі є, адже вони складаються з органічних молекул. Як це часто трапляється, правда ще дивовижніша за вигадку.
Моделюючи свою пустелю, Френк Герберт часто додавав у неї реальні елементи пейзажу: «Під час другої мексиканської подорожі ми натрапили на місце з цікавою для тата геологією. Він пройшов крем’янистим піском, а тоді спустився в невелике пересохле річище. Тоді він зауважив, що його кроки відлунюють до боків річища. Кожен крок породжував моторошний, сповнений вібрації звук», — згадує син. Саме так і з’явилися барабанні піски.
Як зазначав сам письменник, неможливо цікавитися пустелею і не проявляти інтересу до арабського світу та арабської містики. Його інтерес гармонійно вписується в тренд доби. На думку Едварда Саїда, починаючи з 50-их років XX століття в Заходу з’являється підвищена увага до Сходу — як до традиційного Близького Сходу, так і до Росії. Інтерес до Сходу пояснюється як його традиційною екзотикою, так і стратегічною та економічною важливістю. Схід постає скарбницею дорогих і невідновних ресурсів — таких, як нафта. Або ж прянощі. Та про це — пізніше.
З особливою любов’ю виписував Френк Герберт мешканців пустелі — фрименів. У їхніх образах він втілив усе те, що його захоплювало і вражало в близьких до природи та далеких від цивілізації народах з різних куточків світу. Цікаво, що назва «фримени» (fremen), окрім очевидного значення «вільні люди», містить ще й історичну алюзію — саме так називали себе африканські раби, отримавши свободу. Це слово містить відтінок колишнього пригноблення.
Фримени — збірний образ. Ключові риси Герберт запозичив у індіанців з американського південного заходу та в кочівників з північної Африки та Аравійського півострова.
Як апачі, фримени — надзвичайно вправні в партизанській боротьбі. Загарбники-чужинці вигнали їх у негостинні землі, але неймовірні знання про довкілля роблять корінних мешканців там практично нездоланними. Вони майстерно володіють зброєю, яку природа дала їм — витривалістю, фізичною силою, сміливістю і екологічною мудрістю. Крім того, подібно до навахо та інших індіанців південного заходу, релігія фрименів передбачає психоделічне причастя.
Та найочевидніша паралель — бедуїни з Аравійської пустелі. Фримени отримали від письменника елементи арабської мови, одягу та звичаїв. Подібно до бедуїнів, фримени живуть далеко від цивілізації. Як і бедуїни, фримени відчувають, що їхній спосіб життя — кращий за цивілізований. Така думка суголосна висловленому Е.Т. Ловренсом:
«Бедуїн пустелі, що виріс і народився в ній, усією душею злився з оголеністю свого краю — надто суворою, аби лишатися в ньому добровільно, з усвідомленої, але невисловленої причини, якою є беззаперечна свобода. Він втратив матеріальні зв’язки, зручності та розкоші, аби здобути особисту свободу, яка часто вела за собою голод і смерть… У його житті були небо й вітри, сонце і світло, простір і велич порожнечі».
Як євреїв, фрименів переслідували, змушували ховатися й тікати. І євреїв, і фрименів має привести до раю месія. Також фримени скидаються на багато інших народів, які перебували в гірській або пустельній місцевості і використовували свій край як партизанську базу для боротьби зі значно сильнішим окупантом. Так поводилися турки після Першої світової війни, єменські араби та алжирці після Другої світової. Ця тактика особливо ефективна проти колоніальних сил — окупація стає надто дорогою і не виправдовує витрат.
Герберт використовує ці культури як прототипи фрименів, але все одно не варто надто заглиблюватися в пошук історичних паралелей. Арабські корені у фрименській мові письменник використовує в першу чергу як засіб привертання читацької уваги:
«Якщо хочете справите серйозне враження на читача, що він не тут і не тепер, але щось із «тут» і «тепер» потрапило в той далекий часопростір, який існує кращий спосіб показати це, ніж дати йому мову того місця? Такий лінгвістичний інструмент має власну інертну силу, яка, використовуючись мозком, водночас формує його».
Однак у способі зображення фрименів Герберт є прогресивнішим не тільки за письменників своєї доби, а й за багатьох наших сучасників. Він не намагається нести на плечах своїх персонажів тягар білої людини, не вважає, що фрименів обов’язково треба цивілізовувати. Навпаки: він захоплюється ними і їхнім ставленням до життя. Більше того — асоціює себе з ними. «Якось батько сказав мені, що найближчим з персонажів для нього є фрименський вождь, Стілґар, — пише Браян Герберт. — Мене це дивувало, аж доки я не збагнув, що Стілґар в історії виступає в ролі вождя корінних американців — людина, яка захищає перевірений часом спосіб життя, який не шкодить екології планети. Як і мій батько, Стілґар був людиною, яка більше любила дику природу, аніж «анклави» цивілізації. Батько обрав для фримена сильне ім’я, воно містило в собі два сильних компоненти: «steel» (сталь) і «guard» (охоронець). Він був міцним і вірним хранителем Дюни — а батько вважав, що саме такою є його роль по відношенню до Землі».
Насправді самого Герберта дуже багато в «Дюні». Він був шляхетним і наділеним почуттям гідності, як герцог Лето, схильним до ризику, як Пол, і вірним, як Дункан Айдаго. За свідченнями друзів та родичів, його релігійні й філософські переконання були дуже близькими до Полових — вони поєднували загадкові елементи дзену з рішучістю екзистенціалізму. Буддизм дуже приваблював Френка Герберта своєю етичною системою вірувань. На його думку, буддисти зберегли духовну шану до природи і до життя на землі. Герберт також вірив, що буддисти схильні бути толерантними до вірувань інших.
Та не тільки себе змалював Герберт у романі: значну частину образів та ідей запозичено з життя. Наприклад, прототипом ментатів стала бабуся письменника Мері Еллен Герберт. Ця жінка не вміла читати, проте була абсолютно геніальною з цифрами. Байдуже, про які великі числа йшлося — вона з легкістю додавала, віднімала і множила їх, завжди даючи правильну відповідь. Вона прищепила Френку інтерес до математики. А ще вона мала неймовірну пам’ять і могла пригадувати деталі подій, які трапилися десятки років тому.
Образ Бене-Ґессериток походить від десяти тіток з материнського боку, які марно намагалися навернути Герберта до католицизму. Цікаво, що англійською мовою наявна співзвучність між «Gesserit» та «Jesuit» (єзуїти). Крім того, цей образ має і філософське підґрунтя. Один з базових концептів ордену — пам’ять, що передається генетично від однієї Превелебної Матері до іншої. Ця концепція ґрунтується на ідеї Юнга про колективне несвідоме, що передається з генетичною пам’яттю.
Як зазначав Герберт, найбільше питань у читачів викликав саме Голос. Ніхто не вірив, що можна контролювати людину за допомогою одних тільки слів. Тоді письменник любив наводити ось такий приклад:
«Зараз я опишу вам чоловіка. Ви точно його знаєте. Після того, як я опишу його, а ви — впізнаєте, я дам вам завдання проконтролювати його. Це чоловік, підпрапорщик, що вернувся з Першої світової війни. Він повернувся до свого маленького містечка на середньому заході, одружився з дівчиною, в яку закохався в дитинстві, долучився до батькового бізнесу, виростив двох дітей, яких він не розуміє… І які не розуміють його. Він приєднався до ВЗВ (Ветерани Зарубіжних Воєн) та легіону (Американський легіон), приходив на кожен пікнік і на кожні збори і жив, як він сам гадав, за подвійними стандартами. А тепер по телефону, самим тільки голосом, доведіть його до сказу».
Та була серед усіх сестер Бене Ґессерит одна, яка відрізнялася вірністю, сміливістю та мужністю від інших. Красива, розумна і вольова леді Джессіка втілювала в собі все те, за що Френк Герберт кохав дружину Беверлі. «Вона була для нього досконалою», — пише син. Леді Джессіка запозичила багато рис Беверлі Герберт: бездоганні манери, надійність рішучість — а також приховані таланти. Герберт часто називав дружину «білою відьмою» — та мала особливий хист до знаходження різноманітних загублених речей. Те, що ніколи не міг відшукати Френк, завжди знаходила Беверлі.
Неможливо говорити про пустельний світ Арракіса без згадки про прянощі. Саме прянощі — головна причина того, що до маленької планетки на периферії Імперії прикута увага і Імператора, і Космічних Лоцманів, і Бене Ґессерит. Прянощі — основа єдності всесвіту, без них Імперія розпадеться на шмаття, перетворившись на далекі ізольовані планети. Меланж виконує багато сюжетотворчих функцій.
По-перше, прянощі — це багатство, вичерпний природний ресурс, за контроль над яким змагаються всі. На рівні історичних паралелей, Френк Герберт порівнював прянощі з нафтою, а ДАПТ — з ОПЕК. У контексті «Дюни» цікаво спостерігати за співвідношенням води і прянощів — двох природних, необхідних, але взаємовиключних багатств .
Окрім алюзії на архіважливу для 60-их нафту, варто також звернути увагу на цінність реальних прянощів в історії. Епоха Великих географічних відкриттів була просочена запахом чорного перцю та коріандру. Саме потреба пошуку нових торгівельних шляхів до Індії, Китаю та Індонезії і призвела до знайомства з невідомими землями Америки та Австралії. Коли Васко да Гама відкрив морський шлях до Індії, монополію Османської імперії на торгівлю прянощами було порушено. У Середньовіччі прянощі цінувалися не тільки понад людське життя, а й понад золото. Так, у ХІІІ столітті мешканцям міста Безьє виписали штраф за вбивство віконта — 3 фунти перцю.
Додатковий ключ до розуміння природи прянощів дає епоха створення роману — епоха хіпі та нових синтетичних наркотиків. Сам Герберт вживав галюциногени як мінімум тричі і свій досвід перелив у роман. Сучасні наркологи дуже чітко визначають, яка з реальних речовин відповідає за ту чи іншу властивість меланжу: поки що не вдалося відшукати лише те, що продовжує життя і дає пророчі здібності. Та найбільше «дієта з прянощів» скидається на залежність від LSD. Реальні наркомани, як і Пол-Муад’Діб, втрачають зв’язок з реальністю і не можуть зорієнтуватися в часі.
Браян Герберт зазначає, що особливої популярності «Дюна» набула серед студентів коледжів — саме через те, що в книжці детально описувалися наркоманські тріпи. І знову ж таки, зрада автора: Френк Герберт ніколи не схвалював вживання наркотиків. У романі він показує шкідливі наслідки цього: мутанти-лоцмани та месія пустельної планети, навіки прикутий до неї через залежність від свого пророчого дару та прянощів. Ще яскравіше ці думки проявляються в чернетках, які не ввійшли до остаточної версії роману, де автор напряму прокладає місток між абстрактним далеким майбутнім «Дюни» та грубою реальністю сучасності:
«Герцог облизав губи.
— Це видається неможливим. Я ніколи про таке не чув. Безліч людей регулярно вживає меланж. Зуфіре, це частина і нашої дієти також. Звісно нам і раніше доповідали про симптоми відмови. Але я сам обходився без прянощів… — він похитав головою. — Що ж… Я… Чорт забирай, Зуфіре. Я можу вживати цю штуку, а потім просто кинути.
— Можете, сір? — м’яко запитав Хават.
— Але я…
— Чи пробував хоч хтось, з тих, хто може дозволити собі регулярне вживання меланжу, заради перевірки випробувати на собі симптоми відмови? — запитав Хават. — Я кажу не про випадкових споживачів, представників середнього класу. Я маю на увазі вершки суспільства, які легко можуть забезпечити себе необмеженим запасом прянощів і знають про їхні доведені геріатричні якості. Тих, хто щоденно вживає меланж у великій кількості, як приємні ліки.
— Це було б жахливо, — вигукнув Лето.
— Це не вперше, коли повільну отруту продають під виглядом чогось, що приносить суспільне благо, — сказав Хават. — Пропоную вам, сір, згадати історію вживання сатуріала, верити, тютюну чи…»
Показовим є той факт, що на цій стадії роботи Френк Герберт пише про Прянощі як про щось нове для свого світу. Алюзія на LSD ще яскравіша, ніж у остаточній версії роману.
У доколумбівській Америці листя коки відігравало практично ту саму роль, що й меланж у світі «Дюни»: воно було зарезервоване для знаті та жерців у стародавніх інків. По суті, правлячий клас багато в чому утримував свою владу монополією на листя коки. Та після періоду громадянських воєн та повстань монополія впала і плантації коки розширилися. Новоприбулі іспанці швидко зрозуміли, що наркотик — чудовий засіб для контролю над місцевим населення: він тамував голод і спрагу рабів, збільшуючи ефективність їхньої праці.
Дотична до прянощів Вода Життя також має реальний аналог. В амазонських дощових лісах шамани використовують напій під назвою аяваска (Вино Душі) для спілкування зі світом духів, «діагностики» надприродних причин захворювань та пророкування, якщо поставала потреба розв’язати проблеми, перед якими стоїть плем’я: наприклад, «підгледіти» за ворожими бойовими планами. Під ритуальні співи чоловіки спільноти вживали священний напій, щоб відкрити свідомість дивним видінням. Проте, так Вино Душі діяло тільки на індіанців, що вдавалися до самонавіювання. Очікування на «пророчі» здібності допомагало їм переживати своєрідну «меланжеву агонію». Американські туристи, які кинулися в ліси Амазонки в пошуках просвітлення, отримали тільки нудоту, запаморочення і прострацію.
Не факт, що Френк Герберт знав про конкретне амазонське плем’я, але під час своїх подорожей до Мексики точно куштував мескаль з хробаком на дні пляшки. На думку сина, саме цей специфічно трунок наштовхнув письменника на ідею тпити піщаних хробаків у воді на далекій планеті з ритуальною метою. До того ж, не варто забувати про занурення Герберта в культуру північноамериканських індіанців.
Їхні шамани вживали галюциногени під час ритуалів: ворожіння, ініціації, зцілення. Більшість наркотиків у чистому вигляді отруйні (як і «Вода Життя»), тому шамани мали змінювати їх у своєму тілі, як це робила леді Джессіка, потрапивши до фрименів. Інша функція наркотиків для індіанців відіграла важливу роль наприкінці ХІХ століття: наркотичне сп’яніння дарувало забуття і полегшувало страждання. Витіснення з рідних земель і поневолення втрачали свою гостроту. Для фрименів цей аспект також має певне значення — згадати хоча б оргії єднання на січі — але це не перетворює їх на амеб. Тут вони радше подібні до берсерків, які, наївшись мухоморів, кидалися в бій.
До речі, про мухомори. В ранніх версіях «Дюни», прянощі описуються як щось схоже на гриб:
«Ми вважаємо, що вони мають деякі риси грибів, але все набагато складніше. Наприклад, в прянощах є дивне розгалуження фенолового ланцюга. Звідки таке взялося в грибі? Є в них і аналог тимолу. Меланж — вражючий хіміко-біологічний феномен. Нам мало що про нього відомо».
Описуючи шаманські ритуали, Герберт також апелює до підсвідомості читача. На його думку, рештки шаманізму вплелися в міфологічну структуру західної цивілізації. Для Юнга, який дуже вплинув на творчість письменника, структура міфу відповідає структурі людської підсвідомості, а фрименські ритуали містять багато міфічних елементів.
Далі буде…
Анатолій ПІТИК і Катерина ГРИЦАЙЧУК
