Столиця-12

Автор: Олександра Орлова
Анотація: Ще вчора Віта була норвежкою і мешкала в Осло, а сьогодні прокинулася в тілі японки в Токіо. Вона – учасниця проекту Столиця-12, де щомісяця кардинально змінюється життя і немає місця для нудьги. Та чи вдасться дівчині у цій новій реальності знайти вчорашнього знайомого Чеслава, котрий так запав їй у душу?

Віта прокинулася, відчувши тонкий квітковий аромат, що розносився вулицями Столиці-12. З неба блідою плямкою позирав четвертий місяць, тож було близько восьмої. Дівчина підвелася з ліжка і подивилася у вікно на вулицю. Подив застиг на її обличчі, та миттю змінився на нестямний захват.

– Токіо! – вигукнула вона, й прожогом кинулася до люстра.

На неї дивилася мініатюрна азіатка з короткою зачіскою і татуйованою змійкою на тонкій білій шиї. Віта зацікавлено оглянула себе з голови до ніг і задоволено усміхнулася:

– Оце вже набагато краще.

Вона швиденько набрала номер сервісу і замовила одну порцію сусі та кімоно з пурпурового латексілку (реклама стверджувала, що матерал легший за шовк, але міцніший за сталь).

“А ще учора в моді була синтетична шерсть,” – згадала Віта, і безжально позбулася думки про норвезькі светри.

Через сорок хвилин дівчина вийшла надвір та з’ясувала, що тепер вона замешкана не в Алні, а в Сінаґаві. Офіс її знаходився за п’ять кварталів від оселі. Назустріч крокували школярки у грайливих учнівських вбраннях з матроськими комірцями і коричневими шкіряними портфелями за плечима. Проїзжою частиною сновигали Хонди, Тойоти, Сузукі й Субару. Добродушний двірник закивав Віті головою, мружачи, і без того вузькі, очі від яскравого ранкового сонця, а тоді із задоволенням занурив мітлу в розсипи пелюсток сакури.

Віті подобалися зміни, вона завжди чекала на них із нетерпінням. Її цікавило, що нового тепер в офісі, як виглядають співробітники і чи буде нині стояти кавовий автомат у довгому холі. Чи взагалі існуватиме довгий хол?..

Вона уявляла, як сьогодні прокидалися цілі родини. Як люди, зачудовано розглядаючись, вивчали себе, одне одного, власні оселі та автомобілі. Попереду був місяць нових вражень, нових звичок та зустрічей. А все завдяки Організації боротьби з СС, і одному шаленому, але геніальному проекту, в якому Віта брала участь.

Коли скінчилася ера космічних воєн і прийшов час тотального миру, здавалося, більшого щастя годі чекати. Однак люди, неспроможні перебувати у стані спокою надто довго, почали сумувати. Поодинокі випадки смертельної нудьги поступово набули масового характеру, тож владні структури забили на сполох. Так з’явилася Організація боротьби із синдромом смутку (СС).

Вчені, інженери, лікарі й ті дрібки неформальних диваків, котрі все ще примудрялися дарувати світові нові ідеї та безумства, стали творцями Столиці-12. Проекта, що давав можливість фактично кожному, прожити за один рік дванадцять різноманітних життів.

Ніхто не знав, чи існує це місто насправді, і яким чином відбуваються зміни навколо. Ходили чутки, що все це винахід кібернетиків, а мешканці Столиці-12 всього лише коматозники, під’єднані сотнею дротів до мудрованої безпомилкованої системи ілюзорного світу. Шукачів істини було чимало, але таємниця залишалася нерозгаданою. Перважній більшості людей було цілком байдуже, в який спосіб працював цей проект зсередини. Втім, і ті, й інші мали спільну рису – вони забули про смуток, бо мріяли потрапити у Столицю-12. Проект функціонував близько вісімнадцяти років, і розчарованих у ньому поки що не траплялося.

Під впливом абсолютного захвату новизною, Віта геть забула про Чеслава. Вони познайомилися десять днів тому у парку Віґеланда, й не мали наміру обмінюватися контактами, оскільки вже декілька разів гуляли разом, повсякчас знаходячи одне одного біля фонтану чи біля Колеса життя. Але вони не передбачили, яким чином можуть знайтися за таких обставин.

Віта пам’ятала Чеслава таким, як за знайомства: зі світлою копицею волосся, видовженим підборіддям, усміхненими зеленими очима. А ще він завжди носив накручений на шиї довгий сірий шарф.

Крім того, Чеслав любив сніг, арахіс у шоколаді і старовинну музику – таку дивну й галасливу, котру слухали у далекому 21-му столітті. Було ще декілька дрібниць, які приваблювали Віту у ньому, однак вони аж ніяк не допомогали у пошуках молодика. Він був студентом і писав книгу про Столицю-12, як і безліч інших. Він умів слухати й бути уважним. Його очі сяяли ніжністю та зворушливістю, коли Віта розповідала про своїх улюблених метеликів Морфо, і він з усміхом почав називати її волошковим метеликом.

У проект Чеслав та Віта потрапили одночасно, тож і враження їхні були схожі. Мов двійко захоплених дітей вони розповідали про те, як уперше прокинулися, і до чого звикли в Парижі, Канберрі та, нарешті, в Осло. Щоразу досвід був приголомшливий та щоразу здавалося, краще не може бути, але приходив новий місяць, і емоції знову виливалися за край.

Образ Чеслава сплив у пам’яті Віти зненацька, і на його тлі нові враження моментально зблякли. Сьомий місяць на небі сповістив, що можна залишити метушливий офіс та вийти на прогулянку. Віта вирушила прямісінько у Тодай. Вона вешталася між корпусами Токійського університета, допитливо вивчаючи обличчя зустрічних молодиків. Зграйки студентів жваво спілкувалися, сміялися і жартували. Іноді хтось із них зустрічався поглядом з Вітою, а вона не відводила очей, приміряючи на незнайомця образ Чеслава. Дівчина ніяковіла від думки, що поводиться нерозумно, але не могла облишити сподівання, що якийсь знак вкаже їй на друга.

“А як було б класно, якби Чеслав, жуючи отой свій вічний арахіс, вийшов би їй назустріч, як завше, з навушниками у вухах, але музика у плеєрі все одно лунала б надто голосно,” – міркувала вона. Тоді б вона усміхнулася йому і махнула рукою, а він би миттю усе зрозумів і закляк на місці, вивчаючи нову Віту. А потім вони б розсміялися, і почали теревенити про все на світі, ненароком торкаючись одне одного…

Минуло близько години, проте нікого, наближеного до Вітиної уяви, так і не з’явилося. Розчарована, і навіть трохи засмучена, вона рушила до парку Уено. Пелюстки сакури носило хвилями вітру, й вони повільно спадали на асфальтові доріжки. Люди гуляли, насолоджуючись красою та ароматом тисячі квітучих дерев. Віта потинялася біля Ueno Star Movie. В кінотеатр люди заходили переважно парами, зворушливо тримаючись за руки, усміхнені і трішечки розгублені, як зазвичай бувало в перші дні змін у Столиці-12.

– Усе це безнадійно, – зітхнула Віта і попрямувала вбік ставка Синобазу. Вона спинилася на березі, споглядаючи Храм богині Бентен, зведений просто посеред водойми. По воді до неї наближався крихітний паперовий човник. Віта нахилилася та простягла до нього руку. Несподівано вона виявила пришпилену до куточка брошку-метелика. Яскраві сині крильця мерехтіли у світлі призахідного сонця. Дівчина роздивилася човник – він виявився з арахісової обгортки. Загадкова усмішка ледь торкнулася Вітиних вуст, і вона звернула погляд на паркову доріжку. Молодий японець, із недбало зав’язаним на шиї шовковим шарфом, прямував їй назустріч. На ньому були навушники, але музика у плеєрі все одно лунала надто голосно…

1 коментар

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *