Історія про кохання поза часом

«Важко бути тим, хто зостається».
(із книги «Дружина мандрівника в часі»)

Чудернацька ситуація. Ти щаслива дружина, сидиш на кухні з коханим чоловіком, ви п’єте ранкову каву, розмовляєте про різні буденні дрібниці, а потім бац! — і на його місці лише розлита гаряча кава, розтрощене горнятко і купка одягу. Або: щойно ти смакував кавою з дружиною, ви говорили про колір і розмір нової шафи для спальні, а вже за мить — стоїш у чому мати народила перед будинком своїх батьків, ллє рясний дощ, розумієш, що ти повернувся в минуле…

Дивує і лякає водночас, чи не так? «Дружина мандрівника в часі» — це історія про кохання поза часовими межами.

Роман «Дружина мандрівника в часі» американської письменниці Одрі Ніффенеґґер було видано в 2003 році. Авторка неохоче присвоює книзі якийсь жанр, хоча дослідники називають роман одночасно і любовним, і науково-фантастичним. Сама ж Одрі стверджує, що її історія в основному про турботи любовних стосунків між двома людьми. Оскільки письменниця почала писати книгу після власних невдалих стосунків, то історію цілком можна вважати алюзією на її життєву ситуацію.

Про що ж розповідає нам Одрі Ніффенеґґер у своєму чи то любовному, чи то науково-фантастичному романі? Насамперед треба зауважити, що історія дуже непроста та неоднозначна. Вона розкриває одразу кілька моральних та суспільних проблем. Це і проблема нерозуміння, відстані в стосунках, втрати близьких людей, питання свободи вибору, роль випадку в житті людини або ж фатальності всього, що відбувається. Відповідей на ці питання роман не дає, зате наштовхує на екзистенційні роздуми.

Головні герої роману — Клер і Генрі — знайомляться, коли Клер всього шість, а Генрі тридцять шість, друге знайомство відбувається тоді, коли Клер двадцять, Генрі двадцять вісім. Клер — мисткиня і багата спадкоємиця батьківських статків, Генрі — бібліотекар у науковій бібліотеці Ньюберрі, в Чикаго. Власне, Клер знає Генрі змалечку, а він познайомився з нею лише в двадцять вісім років. Отака от дивина. А вся річ у тім, що Генрі має рідкісне генетичне відхилення — він мандрує в часі…

Історія розгортається одразу в кількох реальностях, які наче тоненькими ниточками вплетені одна в одну, у велику життєву павутину. Авторка використала щоденникову форму художньої оповіді. І це дуже успішна ідея, адже найкраще зрозуміти людську душу можна або в щирій розмові, або почитуючи особистий щоденник. Письменники вже давно використовують форму щоденника, аби представити душевні переживання героїв. Згадати хоча б «Журнал Печоріна» в «Герої нашого часу» Михайла Лермонтова. Або «Щоденник Анни Франк», який не писався для широкого загалу, а став літературним твором випадково. У «Дружині…» форма двох паралельних щоденників дозволяє глибше пройнятися внутрішнім світом головних героїв, пережити і жіночі емоції, й чоловічі. Читаючи «Дружину…», здавалося, що все відбувається насправді. І з тобою. Просто перевтілюєшся то в жінку, то в зниклого чоловіка.

Тема мандрів у часі цікавить людство здавна. Адже людину завжди цікавило питання, що ж там у майбутньому і чи можна зазирнути в минуле. Ідея подорожі в часі з’явилася вперше в двох літературних творах, що вийшли наприкінці дев’ятнадцятого століття. Перший з них маловідомий. Це новела Едварда П. Мітчелла «Годинники, які йшли назад», надрукована в 1881 році в нью-йоркському журналі «Sun». Її досить швидко забули і згадали лише в 1973 році, коли Сем Московіц передрукував її у своїй антології творів Мітчелла «Кришталева людина», а фантастичний твір Герберта Веллса «Машина часу», що вийшов кількома роками пізніше, став всесвітньо відомим.

Письменники-фантасти протягом усього XX-го століття вигадували в своїх творах різноманітні сюжети подорожей у минуле та майбутнє. З одного боку, це захопливі розповіді, а з іншого, вони зачіпають важливі питання причинно-наслідкових зв’язків і часто призводять до логічних суперечностей у світі, які непросто усунути в реальному часі.

Проблема безпеки подорожі в часі обігрується в багатьох фантастичних творах. Наскільки серйозними можуть бути зміни в минулому, щоб не впливати на майбутнє? У фантастів немає однозначної думки щодо цього. Деякі вважають, що невеликі зміни практично не впливають на майбутнє. Інші переконані, що найменша зміна в минулому спричинить розвиток життя за зовсім іншим сценарієм. Це схоже на «ефект метелика» — термін у природничих науках, що позначає властивість деяких хаотичних систем. Незначний вплив на систему може мати великі і непередбачувані наслідки де-небудь в іншому місці та в інший час.

Щоб уникнути проблем і парадоксів, деякі письменники-фантасти застосовували спритний прийом. Уперше він був використаний в оповіданні Девіда Р. Даніелза «Гілки часу», який з’явився в 1934 р. У той момент, коли мандрівник у часі прибуває з майбутнього в минуле, відбувається розщеплення світів і з’являється новий всесвіт, який разом із ним розвивається за новим незалежним сценарієм. У старому і новому всесвітах час тече по-своєму. Отже, мандрівник у часі скільки завгодно може стрибати у часі. Кожен раз будуть народжуватися нові світи, але до парадоксів це не призведе.

Одрі Ніффенеґґер вдалася одразу до декількох прийомів. У неї минуле, майбутнє та теперішнє з’єдналися воєдино і взаємовпливають одне на одного. Тому читач може трохи заплутатися в причинно-наслідкових зв’язках книги.

Роман складається з прологу, трьох частин: «Людина поза часом», «Крапля крові у мисці молока», «Трактат про тугу» та подяк.

У першій частині розповідається про обставини знайомства головних героїв, розвиток любовних стосунків між ними та особливості мандрівок

Генрі розгублений, він знайомиться з Клер, яка робить його цілісним. Але починаються й перші непорозуміння. Клер кохає Генрі, але їй доводиться постійно чекати його повернення в її життя. Звісно, чи не кожна дівчина стикається з подібним. Але набагато важче, коли не знаєш, в який час та в якому стані повернеться рідна людина.

Генрі безсилий, бо ще маленьким він пережив трагічні життєві події. Чи то випадковість, чи то доля змушує його мандрувати в місця катастроф і не мати найменшої змоги щось змінити…

У другій частині розкриваються головні проблеми твору. Це і відстань у стосунках (не лише фізична, а тепер вже й емоційна), і біль втрат, і випадковість або ж обов’язковість вибору.

Герої переживають не найкращі часи, але проходять через це мужньо і гідно, як і належить сильній парі люблячих людей. Клер дотепно порівнює себе з Пенелопою, героїнею «Одіссеї» Гомера, яка чекає свого Одіссея.

Третя частина найкоротша, це своєрідний підсумок усього, сповнений водночас і легкого суму, і світлої радості. Персонажі роману доводять ідею, якою пронизана вся книга, що кохання може існувати поза часом і простором. Воно невмируще і вічне.

Варто виокремити мову твору. У творі багато порівнянь:

«Перегортаючи кожну сторінку, наче застилаєш ліжко; величезний лист паперу піднімається вгору і перевертається»;

влучних і цікавих жартів:

«Живучи з жінкою, щодня чомусь навчаєшся. Нещодавно я дізнався, що ти ще не встигнеш вимовити «ЛіквідПлумр» [засіб для чищення труб], а довге волосся вже заб’є стік у душі…»;

посилань до мистецтва та культури, музики:

«Як лише Клер може слухати «CheapTrick»?.. Мені цього ніколи не дізнатися, бо щоразу, як запитую її про це, вона стає в захисну позу…»;

особливо увиразнюють оповідь поетичні рядки та тексти пісень.

За твором Одрі Ніффенеґґер 2009 року було знято однойменний фільм з Еріком Бана і Рейчел Мак-Адамс у головних ролях, але картина не змогла перевершити популярність книжки. Адже охопити таку велику історію за кілька годин екранного часу дуже важко.

Можна підсумувати, що «Дружина мандрівника в часі» — це історія про кохання поза рамками часу. Порадити книгу можна широкому колу читачів. Адже вона буде цікавою і тим, хто любить фантастичні твори з карколомними поворотами сюжету, і тим, хто обожнює досліджувати людське єство. Але історія може й заплутати та викликати серйозні екзистенційні роздуми. Потенційний читач повинен бути до цього готовим.

Почитайте роман. І знайдіть свій ключик до розуміння близьких людей.

Наталія АНДРІЙЧЕНКО