Жар

Автор: Coviello,
Анотація:  Крихітна замальовка про дивні події, що починають окутувати маленьку людину.  Цей уривок не є ні початком, ні кінцем – просто частина з історії, як і минулого разу

Ніч. На узліссі потріскувало крихітне багаття, гріючи свого деміурга м’яким полум’ям. Сидячи поряд, на стовбурі поваленого дерева, Олан вглядувався у темряву. Думав про минулий день. “Звісно, – витало в голові, – багато чого сталося, але пусте, різне бувало, минеться і це…”.

Раптом, зліва почувся тріск. Хлопець примружив очі.

Нічого.

– Білка жолуді з дерева скидає, – посміхнувся.

Відвернувши до полум’я очі, хлопець ворухнув гілкою жар і вкинув туди пару картоплин. За декілька хвилин в носі крутило смачним запахом майбутньої вечері.

– А не боїшся, що за димом знайдуть?

Від раптового чужого голосу Олан підскочив і мало не вгатив до власного ж багаття. Позаду стояв чоловік у балахоні. Ні високий, ні низький; ні кремезний, ні худий. Одіяння майже повністю окутувало темрявою, лиш світло від крихітного вогнища дещо вимальовувало його контури. Навіть стать, якби не голос – хрипкий та грубуватий, визначити було б неможливо. Замість обличчя була лиш тінь від одежі, приправлена темрявою.

– Ти ще хто такий? – голос Олана видавав тривогу.

– Не бійся, я занадто старий аби тримати ножа чи меча, – тінь під балахоном ворухнулась, – запроси краще до вогню.

Не чекаючи відповіді, незнайомець пройшов повз усе ще ошарашеного Олана і, не знімаючи капюшона, сів поруч на колоду. Взяв до рук хлопцеву гілку та ворухнув картоплину.

–  Пильнуй харч, бо згорить і ми лишимось голодні.

– Ми? – все ж сідаючи поряд звів очі Олан. – Тебе ще ніхто не запрошував до столу.

– Ще… – почувся задумливий хрип, – головне тут “ще”, але ж ти збирався.

– Та хіба в мене є вибір? Разом он, на колоді сидимо.

Відповіді не почув.

***

Сиділи далі мовчки… Довго.

***

– Так, вже запеклося. – незнайомець пірнув рукою в жариння, витягнув бульбу і, мов нічого не сталося, почав чистити.

Олан лиш ошарашено споглядав на це дійство.

– Що? Це ж лише жар, – помітивши вельми здивований погляд хлопця мугикнув чоловік, – спробуй сам, не важко ж.

Спробував.

Обпікся.

Звісно, що обпікся.

Це ж всього лише жар…

– Хм… менше сотні, явно менше сотні, – вминаючи картоплину буркнув чоловік.

– Якої сотні?

– Тобі, кажу, менше сотні. Років, чи весен… Кому як зручно. Інакше б не спік руки.

– Звісно, що менше. Хіба ж не видно? – Олан легко засміявся. Напруження трохи спало. Болі майже не було.

– Живемо в такий час, коли дитина стане старцем. Треба… – чоловік робив паузу, засовуючи до рота шматочок картоплини, – перевіряти треба.

– …а старець буде немовлям, – нарешті витягнувши харч, вкотре посміхнувся хлопець. – стара байка про створення світу, її всі знають.

– Байка… хтозна, а може й бувальщина. – із-за балахону відчулась посмішка.

– Якщо це не байка, то ти тоді Аодх, старезний передвісник бід і лиха. Он і балахон маєш, лиш вовка поруч не вистачає. Та й воза кудись дів.

Знову обпікся. Цього разу боляче.

– Ти мене так вже не ображай. Бід та лих… – незнайомець обурено зашурхотів тканиною. Із-за широкого рукаву на мить визирнула частина руки: худі, непропорційно довгі та змучені часом пальці прикрашав один єдиний перстень. Печать.

– Та жарт це був, – Олан посміхнувся, – ну який з тебе Аодх. Кволий ти для нього. Та й картоплі він мабуть менше вминав би.

***

Олан прокинувся з першим промінням сонця. Чоловіка в балахоні ніде не було. “Як прийшов, так і зник. Ну, хоч речі всі на місці.” – думав хлопець.

Вже збираючись в дорогу, на місці багаття він знайшов обвуглений аркуш, де зеленуватим кольором розібрав декілька стрічок:

“… не жени дівча, що побачиш на тракті…”

Дивний ти, незнайомцю, ой дивний… – хлопець, тримаючи папірець, роззирнувся, шукаючи відповіді на німе питання, що от-от мало зародитись у його голові.

***

Йшов повільно, прислухаючись до найменших шорохів, однак нічого дивного не помітив. Навкруги все було звичайним. Птаство вило свої гнізда. Бджоли та мухи, повилазивши із щілин-зимівок весело гули, радіючи весняному теплу. Мурахи відновлювали свої житла. Все квітло, буяло та зеленіло. Світ, нарешті, ожив і оправився від тріскучих морозів, що не так давно лютували навкруги.

А Олан все йшов, ледь-ледь переступаючи з ноги на ногу. Ні втоми, ні страху. Опіки дивним чином кудись зникли і руки були цілі. Не відчував нічого.

Дивно.

Лиш думав.

Думав про незнайомця та хто він такий; звідки прийшов, та куди зник. “Просто, подорожній, заблукав, як і я” – кружляло у молодій голові. Гадав, що робити далі, в яке місце тепер прямувати і чи правильно він учинив, що зник.

Що зник назавжди.

А може і ні.

Повернеться? Хтозна. Чого йому там шукати… Попереду шлях. Дорога. 

Раптом вдалині почувся вовчий вий.

Олан мало не втратив свідомості.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *