Каяття Доміціана

Автор: Леоненко Сергій
Анотація: Два могутніх Маги, що давно вийшли за межі своїх тіл і природних можливостей, не поділили Краплю Доріана — древній кристал, що нібито дарує безсмертя. Всі одинадцять планет системи Цемтіні були мимовільними учасниками страшної битви, що розгорілася між ними.
І було їх жорстоко покарано. В них забрали Силу і вони почали провалюватися на Дно Світів, але зібравши рештки енергії, зуміли впасти на Адею — планету, що сильно постраждала від їхньої бійки.
Яка розплата чекає на Магів, що втратили Силу, на знівеченій ними ж планеті? Чим заплатять вони за ті страждання, що завдали расам Адеї?

Глава 1

Заднє колесо до того вже хилиталося, що Ба́ргуд пересів на інший бік воза, аби тільки те не відпало. Стомлені Гу́рди вже третій день толком не відпочивали і ледь не падали на лапи. По землі підступно повзла ніч, а до Бра́хзена ще годин сім.

Ба́ргуд цьогоріч вибрався запізно і тому мав всі шанси, або бути з’їденим Кейха́рами вночі, або ними ж покалічений та віднесений у гніздо, щоб бути з’їденим вранці. Лишалося тільки надіятися на дужу силу Гурдів, витривалість яких ніколи й нікого не підводила, аби тільки вчасно давати попити й попоїсти. Більш заможні представники раси Веріїв тягли за собою ще й окремі упряжки їжі для тварин і для себе. Баргуд же міг лише поїти Гурдів в жалюгідних калюжках, ризикуючи натрапити на отруйну воду, яка в цих краях не рідкість. Трава росла вище в горах, підніматися на які не було ані часу, ані сил.

Цемтіні, зірка, що дає життя цій планеті, вже сховалась за лісом і на обрії лише повзли позолочені хмарки чужої землі.

Раптом слух прорізав гучний лемент якоїсь істоти. Майже торкаючись верхівок густих ердів і хаотично розмахуючи крилами, повітрям нісся переляканий птах. За ним гналася мерзенна крилата потвора, із дзьоба якої летіла слина, а очі скаженіли від одного виду беззахисної здобичі. Баргуд, який до дідька не любив виясняти хто правий хто ні, різко підскочив на возі і здійняв лапу до неба. На швидкоруч сплівши нехитре оборонне закляття, він запустив по тварюці палаючий згусток магічної енергії. Потвора заверещала від шаленого болю і глухо повалилася на землю. На трапезу вмить збіглося не менше десятка голохвостих Хти́рій, яким випала удача від пуза нажертися м’яса в цих голодних краях. Жертва ж переслідування, побачивши свого рятівника, каменем гепнулася на м’яку підстилку воза.

Верій, розгубившись від жалюгідного виду пернатого гостя, підніс до дзьоба останню фляжку з питною водою, аби хоч якось привести того до тями.

— Ти… ти Маг? — злегка прийшовши в себе, мовив птах.

— Ну-у-у, так, трішки. Дід мій був, а я… пощастило просто. В зірку, з якої Маги сили черпають, астероїд врізався, в мій день народження якраз, уявляєш? Стався викид енергії, потужний. Ну… і мені перепало… краплину. Потім вже дід навчив того, да сього. А ти, власне, хто такий?

— Карнау́з. Не смійся, раса така є, на півночі. Скре́бусом зовуть. — птах біль-менш прийшов до тями і присів на воза. — Щось рано Кейхари нагрянули. І до біса ж їх в цьому році.

— А де ти їх угледів? — спитав Ба́ргуд, не відводячи тривожного погляду від небосхилу.

— Та… Я проспав відправлення. Мої зібралися й полетіли. Без мене. Мабуть так люблять мене. Відкрив очі, а їх пітьма, всю долину заполонили. Я ж, звичайно, летіти не ризикнув, піджав хвоста і травою помчав, поміж корінням. Майже до перевалу так і добіг, непоміченим. А тут хрясь! Та потвора. Ох і гарнюче ж ти її жахнув. Ух! Складне мабуть чародійство?

— Та ні. Звичайне. Захисне. — Верій виду не подав, але плести закляття, три дні не спавши, то неабияк тяжко.

— І коли ж ті тварюки до нас вештатися перестануть? Старі говорять, що раніше не було такого, жили собі спокійно, ніякий дідько нас не чіпав.

— Ох, Скребус. Боюся, що це надовго. Облюбували вони нашу Аде́ю, подобається їм тут потомство висиджувати. — Баргуда все більше покидали сили і він приліг на солому, спершись на лікоть. — На їхній планеті клімат змінився, коли та з орбіти зійшла, от вони і внадились до нас.

— Ну а далі що? Так і будемо щороку носитися туди-сюди, поки ті крилаті на яйцях своїх насидяться та дідьками малими намилуються.

— Я не знаю… Мої Гурди ледь цьогорічну подорож переносять, а до наступної ще дожити потрібно.

— Але ж ти Маг!!! Ти… Ти… Лапою махнув і все, здохла та тварюка. І ти не знаєш що робити? — Скребус скочив на лапи і настобурчив своє закошлане пір’я. Пернаті Карнау́зи завжди славилась норовистим характером і жагою до підвищених тонів, хоча й були всього півметра завдовжки і мали зовсім не страхітливий гачкуватий ніс.

— Тихіше, тихіше. Голова розвалюється. Де ти взявся на мій клопіт? Аби не я, тобою б уже повечеряли смачненько. Охолонь, добре?

— Але через таких лінивих, як ти, щодня вечеряють десятками таких як я. Вони яйця висиджують! Вони голодні постійно. Вони жеруть все що рухається. Щороку тікати від правди не соромно?

Це вже було занадто. Баргуд теж скочив на лапи і так заревів на Скребуса, що той від страху вріс в підстилку. А боятися було чого: два метри волохатого кремезного тіла, масивні щелепи з не менш масивними зубами, чотири м’язисті кінцівки з небезпечними пазурами і в довершення важкий шипастий хвіст, від удару якого кістки тріщали, мов трухляве гіллячча.

— А що я можу зробити? Що? Я один, я сам. Їм всім до дупла глибокого ті потвори. Прилетіли — вони втекли, полетіли — вони повернулися. Верховні взагалі десь втекли і не вертаються. Все! І так з року в рік! Вони не хочуть щось змінювати, їм так зручно! Вони поприростали своїми волохатими дупами до м’яких підстилок в затишних барлогах і навіть думки не мають, що можна все змінити. Можна жити щасливо і радісно на своїй землі! Постійно! Не вештатися за Кістяний Хребет, не тікати від нападників, мов перелякані. Вони сонні, вони сліпі. І що найстрашніше… їм так комфортно.

Від сплеску емоцій Баргуд остаточно втратив сили і звалився на воза, тяжко дихаючи. Потім додав ледь чутним голосом.

— Я прагнув змінити, подав голос, хотів Магів на бій зібрати… І все втратив. Вони мене знищили. Забрали все… З худоби тільки два старкуватих Гурда лишилося, я їх в печерах ховав. Це за те мені, щоб не висовувався..

Скребус оторопіло дивився на руде втомлене тіло, а потім заговорив знову, але вже спокійним тоном.

— Я навіть не запитав, як тебе звуть.

— Баргуд. Раса Веріїв. Трудяги… Але в більшості м‘язи сильніше розвинуті за мізки. На жаль… Частенько Маги трапляються. — і він почав провалюватися в сон, втома й голод брали своє. — Скребус, будь-ласка, якщо можеш, подивись за небом. Гурди самі знають куди їхати, не вперше. Угледиш щось підозріле — верещи щосили, це можливо врятує нам життя… усім…

Глава 2

Але ніч пройшла спокійно. Скребус навіть умудрився одним оком подрімати, то лівим, то правим, по черзі. Вдалині показався Бра́хзен. Світало.

— Нарешті можна видихнути. — ще трохи сонний Баргуд замилувався височенними вежами міста. — Сюди вони не попруть.

Бра́хзен був одним з п’яти найбільших міст Сірої Землі. Тут не росте трава і не плаває риба, бо води отруєні кислотними джерелами. Чорні однотипні краєвиди розбавляють лише кігті гострих скель та глибокі пащі розломів.

Не щастить цій маленькій планеті Аде́ї. Всі одинадцять планет системи Цемтіні були мимовільними учасниками страшної битви, що розгорілася кілька десятиліть тому. Два могутніх Маги, що давно вийшли за межі своїх тіл і природних можливостей, не поділили Краплю Доріана, древній кристал, що нібито дарує безсмертя. Але провидці гадають, що то був лише привід, аби помірятися силами й загребти під себе побільше світів. Ці невиправні дебошири були й без Краплі безсмертні.

Як завжди трапляється в подібних поєдинках — постраждали невинні: дві планети стерті з лиця Всесвіту, Орніс (домівка Кейхарів) зійшла з орбіти, на Едладі стався розлад часу — жителі то за місяць старіють і відходять у вічність, то зі старців перекидаються на дітей і сходять з розуму.

Адея ж прийняла на себе страшний спопеляючий удар одного з Магів. Ці землі навіки лишилися життя та радості. Рослинність зникла зовсім, а джерела забили отрутою. Та невдовзі прийшла біда й на той бік планети, що не зазнав руйнувань і спустошень. Після битви Магів Орніс почав рухатися іншою орбітою і новий клімат перестав бути сприятливим для вирощування потомства. Кейхари вибрали для цих цілей Адею, а саме Зелену Землю, що не постраждала від магічного вогню, звичайно ж не спитавши думки самих жителів. Звідси й почалися виснажливі міграції на Сіру Землю на час гніздування крилатих потвор, а це майже чотири місяці пекла.

Найбільш проворні й заможні представники рас заснували на випалених пустирях міста. Звели укріплення, докопалися до горизонтів з живою водою, завезли родючий грунт і розбили штучні поля. Всім іншим жителям нічого не лишалося, як найматися до них на роботу, а після гніздування Кейхарів повертатися на рідні землі.

Чинити опір знахабнілим потворам ніхто не наважувався, та й не сильно цього комусь хотілося. Сили були вкрай нерівні, а бойового досвіду майже ніхто не мав. Незважаючи на нестерпні труднощі з постійними переселеннями, якось пристосувалися й до цієї напасті. Дехто так і лишився жити на Сірій Землі, дехто подався в розбійники, аби грабувати багаті каравани, але більшість змирилися й лишили все як є. Так спокійніше.

Глава 3

Мовчки минувши охорону на центральних воротах, Баргуд звів брову на Карнау́за.

— Ти куди тепер?

— Куди-небудь, аби тільки своїх не зустріти. Щось не хочеться їх бачити. Ніхто ж навіть не повернувся глянути де я, чи живий взагалі… Буду, мабуть, пошту доставляти, як і минулого року, між містами. По крайній мірі, на свіжому повітрі, в рідній стихії. Мене більше цікавить, що пороблятимеш ти? Протягаєш півроку каміння, заробиш жменьку золотка і додому? Відновлювати розворочене Кейхарами господарство?

Баргуд зціпив зуби і до тріску в пальцях стиснув кулаки.

— Це. Тебе. Не стосується.

Скребус відчув, що запахло халепою і поспішив злетіти з воза.

— Ну добре. Хай щастить. Дякую за порятунок. Я боржник. — останні слова вже губилися в лабіринтах дахів, аж ось щаслива фізіономія Кейнара знову постала перед очима. — Якщо надумаєш рятувати світ, я на пошті, в центрі міста.

Баргуд трохи подивився йому вслід і перевів погляд на дорогу. Гурди вже самі рушили добре знайомим шляхом, що вів до східної стіни міста. Верій там працював щороку, зводячи нові оборонні укріплення. Робота була тяжкою, але монет не шкодували, платили добре.

Бахзеном заправляли Вари, невисокі кремезні істоти з чотирма верхніми кінцівками, якими вони дуже вправно володіли. Саме Вари й заснували перші міста на випаленій землі. Кожне з поселень розміщали впритул до певної гори, щоб мати змогу налаштувати видобуток дорогоцінного каміння та металів, переважно золота.

Найбільшу владу мали монети. За них можна купити все, навіть чиюсь душу.

Якщо вдень скрізь вирує життя, ведуться будівельні роботи, кипить торгівля, то вночі це мертве місто. Вечором все затихає і ніхто навіть не думає сунути носа на вулицю аж до самого ранку. Цілу ніч вулицями снують стражники, яким краще не попадатися. Або приб’ють на місці, або ж прикують кайданами до вигрібної ями і будеш черпати нечистоти до самої смерті. Навіщо був введений такий жорсткий режим толком ніхто не відає, а виясняти істину небезпечно для життя.

Баргуд приступив до роботи наступного ж дня. Він займався викладкою та підгонкою каменів на верхніх ярусах оборонних веж. Раніше були спроби знайти якусь достойну роботу, по крайній мірі розумову, але все марно — найманців з Зеленої Землі брали лише на фізично складні об’єкти, переважно будівництво укріплень та гірнича справа.

Ночував Баргуд в наспіх збитих бараках неподалік стіни. Там же нудилися і його Гурди, якими Верій перевозив час від часу всілякі вантажі, аби підзаробити трохи коштів. Запасів їжі повинно було вистачити тижнів на два, в потім потрібно буде якось перебиватися аж до дня оплати за працю.

Баргуд був дуже трудолюбивим створінням, але після розмови з Карпаном робота не йшла зовсім. Думки весь час вертались на рідну землю. Поговорити про щось розумне не було з ким — всі тільки й мріяли про настання вечора, щоб перехилити келих-другий. Підняті на хмільну голову теми крутилися навколо пліток, чуток і безтолкових розваг. Баргуду, який більш за все любив дискусії про високі матерії, було вкрай дико в такому оточенні і він надавав перевагу вечірнім прогулянкам, вкрай до настання забороненого часу.

Буквально на шостий день йому закортіло побачити Карпана, аби хоч якось відволіктися від тяжких думок. Але прийшовши на пошту, Баргуд зустрів лише вкрай неприємного Вара, що вішав замок на двері.

— В Артопіль листа поніс, завтра буде. Додому топчи. Нічого шлятися тут.

Баргуд ледь втримався, аби не заїхати по наглому зеленому писку, але вчасно опанував себе. Це скінчилося б плачевно, в першу чергу для нього ж самого.

Глава 4

Поближче до обіду наступного дня, прямісінько перед Верієм зі страшенним лементом звалився з неба Скребус.

— Баргуд! Баргуд! Є справа, невідкладна справа! Ходім, швидше, дуже важлива справа.

— Та не верещи ти, — скрізь зуби зашипів Баргуд, коли до них повернулося з півсотні очей.

Не довго думаючи, Верій схопив Карнауза під лапу і помчав хиткими тимчасовими сходами донизу, міцно затиснувши дзьоба галасливій птиці. Відпустив Скребуса лише в своєму бараку.

— Ти з глузду з’їхав? Ти бачив харі тих скажених наглядачів?

— У нас на пошті всі так розмовляють, — здивовано бовтнув Карпан, але хутко перекинувся на інше. — Взагалі, пошта це чудове місце, там центр Всесвіту, скільки народу за день буває, а роззяв перед входом взагалі не злічити. Що хоч можна вивідати.

— Ближче до суті, я на роботі, зараз наглядач тут буде, — скрипів зубами Баргуд.

— На випаленій землі є гора висока, там дідуган сидить, два дні ходу. Старий все знає, але нікому не говорить. Може тобі щось бовтне толкове. Та й угледіти його тяжко, він тільки Магам являється, та й то не всім підряд, а кому забажає. Полетіли? Тьфу, пішли? Тьфу, ти полетиш, а я піду. Ой, навпаки.

Для Баргуда це був ковток свіжого повітря, але він виду не подав і відповів дуже стримано.

— Так, можна спробувати. Завтра зранку. Наглядачам тільки скажу. Їм все одно, заплатять просто менше.

Дорога до підніжжя пройшла без пригод, якщо не рахувати того, що Верій з десяток разів хотів скрутити шию Карнау́зу за його довгий дзьоб, який ніколи не закривався.

На здивування, земля зовсім не виглядала страшною — їх ніхто не з’їв і не покусав, навіть нікого було й злякатися.

Підйом на гору зайняв більшу частину дня і Цемтіні вже почала пливти до обрію. І ось лапи Бармуда вп’ялися в останній рубіж — гострий зубчатий виступ, за яким різкий зріз скелі утворював невеличке плато. Скребус навигадував купу причин, аби тільки не висовуватися на верхівку, і присів на скелястий карниз далеко внизу.

Верій теж якийсь час повагався, але потім набрав повні груди повітря, щосили підтягнувся на лапах і вистромив волохату голову над поверхнею плато. Картина, що відкрилася погляду перехопила подих і Баргуд ледь не хряпнувся донизу.

В золотавих вечірніх променях купався силует величної істоти з неймовірно великим рогом поміж очей. Дві пари масивних крил стелились на всю довжину плато і навіть звисали за його край. М’язисте тіло мало сріблястий відтінок і злегка виблискувало в сяйві світила. Голову вкривало сиве довге волосся, з вплетеними строкатими стрічками, що дуже походили на шкіри змій.

Якщо верхня частина тіла добре проглядалася, то з нижньою сталося щось страшне. Поза скидалася на сидячу, але нижня частина істоти повністю зрослася з камінням, що сягало майже до грудей. Дрібні камінці, що повростали в шкіру, були розкидані й вище по тілу.

Нічого собі “дідуган”. Його взагалі хтось бачив, щоб так обзивати…” — промайнуло в збудженому мозку.

— Підходь. — Баргуд весь здригнувся від цього звуку. Він пролунав невідомо звідки. Вуста істоти були закриті, але Верій чітко відчув це слово.

Він з неймовірними зусиллями опанував своїм тілом і плюхнувся на кам’яну поверхню плато. Підійти не вийшло, бо він навіть не зміг підвестися на лапи, нижні кінцівки просто заніміли. Але йому вдалося підповзти поближче і розгледіти обличчя. Шкіра лиця була настільки обвітрена і виснажена, що скидалася більше на скелястий виступ океану, нещадно побитий солоними хвилями та безжальним вітром. Але обриси обличчя виглядали молодими. Очі й вуста були закриті.

— Нарешті до мене прийшов чистий мозок. Нарешті до мене прийшов той, хто шукає. Нарешті мене запитають, а не попросять. — В Баргуда знову затрусилося тіло і від відчув безмежну енергію, що неслася від істоти. Голос гримів десь всередині голови, був доволі гучним, але чомусь здавався втомленим і змученим.

— Запитуй. — майже непомітно заворушилась голова і дуже повільно відкрились очі. В них не було зіниць, в них була безконечність: пливли небосхили, з’являлись сузір’я, обертались планети, спалахували зірки… Потім відкрились вуста і з них потягнулася густа смужка туману, що почав стелитися навкруги. Баргуд відчув, що сходить з розуму і втрачає свідомість. Але раптом слух прорізав гучний крик.

— Баргуд, Баргуд, що з тобою? Чому ти на каменюках валяєшся. Ти бачиш того старця чи ні?

Цей безтурботний птах і врятував Верія від божевілля.

— Я… я… бачу… Так. Посидь, я запитаю в нього… Щось запитаю.

Істота навіть не звернула уваги на Карнауза, але Баргуд, на щастя, завдяки йому і повернувся до тями.

— Хто ти?

— Доміціан. Вища істота, що втратила силу.

Баргуду вдалося зібрати себе до купи і навіть трохи посмілішати. По крайній мірі, якби це створіння хотіло б його знищити, то зробило б це ще біля воріт Бахзена.

— Як ти втратив силу?

— Ти перший, хто задає питання, а не просить. Ти хочеш знати. Твій мозок відкритий. Захаращений сміттям, зневірений, заблукавший, але відкритий. Ти не хочеш як є. Ти хочеш, як хочеш ти.

Ми росли разом, були звичайними, смертними, як ти. Але ми шукали. Ми відкрили свій мозок. І знайшли. Ми знайшли джерела сили, потім натрапили на ріки могуття, потім пірнули в океани безсмертя. Ми вийшли за межі тіл і свідомості. Нас прийняв Всесвіт. Ми могли змінювати свою подобу хоч щомиті. Ми блукали по світах, мов по траві біля озера. Нам під силу було гратися зірками.

Але ми загралися. Ми бавилися іграшками, але не помітили, що виросли. Вищий Розум вирішив нас перевірити, чи готові ми прийняти доросле життя. Нам було років по триста, але для Всесвіту це малеча. В одному із закутків міжсвітових просторів нам підкинули Краплю Доріана, кристал, що нібито дає безсмертя. І ми попалися. Ми й без кристалу були безсмертні. Але в Хірогуса почав мутніти розум і він вирішив, що Крапля дасть йому ще й владу над світами. Дивно, але це йому вдавалося — все більше світів почали схиляти перед ним голови. Це, мабуть, було друге випробування Вищого Розуму, перевірка на жадібність.

Я вирішив зупинити Хірогуса, але він направив на мене Магію. До вашої системи Цемтіні ми потрапили зовсім випадково. І це було нашою фатальною помилкою. Нам потрібно було відійти в міжсвітові простори, або взагалі спуститися на Дно і там виясняти стосунки. Але ми затіяли бійку тут — я хотів відібрати кристал, Хірогус, звичайно ж оборонявся. Ми наробили багато лиха. І нас покарали. Жорстоко. Обох. Вищий Розум лишив нас магічної Сили. Ми почали провалюватися скрізь час і простір. Але ми зібрали в собі рештки енергії і зуміли впасти на тверду землю, на Адею, нами ж і обпалену.

Я хотів сам себе зжерти, сам себе спалити, я хотів сам себе вбити. Я вже пошкодував, що не впав на Дно Світів. Я виліз на цю скелю і вирішив сидіти, поки не зігнію на місці. Але це й виявилось ще одним покарання — в нас не забрали безсмертя. Так я й перетворився на те, що ти бачиш. Вісімдесят три роки я не рухався.

Баргуд весь цей час слухав Доміціана, майже не дихаючи і не рухаючись, мов теж приріс до скелі. Коли той на хвилину притих, Верій повернувся до Карнауза з широко витріщеними очима.

— Скребус, це… це… Ти не повіриш, але це…

— Ну. Це. Далі.

— Це один з тих магів, що товклися між планетами, поки нашу Адею не підпалили… Це… це він…

Скребус закляк на місці з відкритим дзьобом, потім шльопнувся на каміння, а потім взагалі накрив голову крилами і тихенько поліз кудись донизу, подалі від плато.

Бармуд перевів погляд на Доміціана.

— А-а-а… Де другий? Хірогус?

— Втративши Силу і опинившись на Адеї він зовсім збожеволів. Почав страшні речі творити. Дуже страшні. Невинні гинуть. Невинні страждають. Я кожен день звертаюсь до Вищого і благаю, аби мені Силу повернув. Кожен день прошу Сили. Він мовчить, але я буду й далі благати. Я хочу вдруге зупинити Хірогуса. Але вже назавжди. Я дочекаюсь.

— А де він, ну-у-у, де саме він ховається? — Баргуда знову почало тіпати від хвилювання, йому на мить здалося, що істина близько.

— Всесвіт, це не хаотично розкидані зірки та планети. Це надскладна система зі своїми законами і правилами. Ми вже раз порушили рівновагу в цьому куточку Всесвіту. Якщо втрутитися знову, може навіть зникнути ціла планета, або навіть цілий світ. Я не можу сказати, де Хірогус. Але можу сказати, що він продовжує хилити чашу терезів на свій бік. А це проти законів Всесвіту. Я дочекаюся повернення Сили і поверну рівновагу.

— Але ж… Я подумав… Можливо, я знайшов би його і повернув… Все повернув би на місце. Він же зараз без магічної Сили.

— Кожне моє слово лунає у всіх куточках Всесвіту. І хто може слухати, той слухає, уважно слухає. Якщо я скажу тобі, то почує і той, хто не повинен почути. Ти до всього повинен дійти сам.

Верій тільки почав злитися на такий небажаний поворот розмови, як зненацька пролунав переляканий голос Скребуса.

— Баргуд? Баргуд? — за краєм плато виднілася лише верхівка голови і шматок дзьоба. — Що ти його про всяку дурню запитуєш? Спитай ліпше, що нам з Кейхарами робити, ми за цим же прийшли, — і голова вмить зникла за виступом.

В Бармуда вже затекли кінцівки і пекла від болю спина, але найбільшою мукою було дивитися в ці безкрайні очі і вдихати запаморочливий туман, що стелився навкруги. Мозок перебував на межі божевілля.

— Нам щороку не дають спокою навали Кейхарів…

— Джерело ваших нещасть не Кейхари. Вони лише течія, а її витоки в протилежному місці. Перш ніж шукати правди у Всесвіті, знайди її в собі. Не літай по галактиках, озирнися довкола і ти знайдеш. В тебе відкритий мозок, то ж відкрий ще й очі і настовбурч вуха. І ти побачиш. І ти почуєш. Подивись під ноги, глянь на воду, прислухайся. Зазирни туди, куди не зазирають, піди туди, куди не ходять. Істина в тобі й довкола тебе. Знайди її!

Очі Доміціана почали закриватися, а туман відносити вітром.

Глава 5

Дорога додому пройшла в переказуванні розмови Скребусу, котрий перебивав за кожним словом і сипав купу запитань. Баргуд, в свою чергу, робив спроби скрутити тому шию.

— Це все називається “говорили-балакали, сіли й заплакали”. — роздратовано підбив підсумок Карнауз. — Далі що? Заглядати по смітниках і слухати, як Вари сваряться?

— Якщо це допоможе нашій справі, то будемо і заглядати і слухати, — задумливо відповів Баргуд, в якого, судячи по виразу обличчя, вже зародились деякі ідеї. — Ти там, на своїй пошті вухам гарненько волю давай, поменше лялякай, побільше прислухайся, добре?

Домовились по вечорам зустрічатися і ділитися новинами-думками. Але буквально після третьої зустрічі в обох здали нерви — щойно розмова повертала в правильне русло, з’являвся стражник і, під загрозою відправити на вигрібні ями, розганяв по домівках.

— Якого дідька? Щоб вони показилися зі своїм режимом. Люблю я вночі гуляти і все, чому я маю вдома сидіти, — розмахував крилами невдоволений Карнагуз.

— А от чому ти маєш вдома сидіти, ми можемо дізнатися, — підозріло прищурився Баргуд.

— Зовсім з глузду з’їхав? Я бачу, той розумник на горі тобі все-таки мізки трішки покалічив.

Баргуд дуже-дуже близько нахилився над Скребусом.

— Зовсім трішки магії і мене ніхто не помітить, я хвильку побуду невидимим і все, — ледь чутно прошепотів тому на вухо. Скребус витріщив на Верія очі, немов на божевільного.

— Ти ж і два слова закляття не встигнеш сплести, як тут буде вся раса Варів.

— Є одна штучка, стіфл називається. Пречудово маскує любий сигнал, глушить випромінювання від магії. Ти плетеш закляття, а цього ніхто не відчуває, розумієш?

— Хм. Корисна мабуть штука, — Скребус намагався зробити серйозний вираз обличчя, але вийшла лише смішна до сказу фізіономія.

— В цьому місті можна купити все. Навіть те, що не продається, за певну суму зі свистом купиться. І тут, мій пернатий друже, знадобляться всі твої таланти лялякати язиком. Певні збереження в мене є, потрібно лише знайти товар. Але дуже, дуже обережно!

Карнауз від гордості за своє надважливе завдання так випер груди, що аж затріщали на спині хребці.

Глава 6

Пошуки зайняли певний час, але вони того варті. Тепер Баргуд міг щоночі робити невеличкі акуратні вилазки в нічне місто. Перші дні були безрезультатними — по вулицях монотонно снували стражники і більше ні душі. Але на сьомий день Верій помітив дивну процесію: декілька десятків охоронців супроводжували істот в чорних плащах з натягнутими на голову каптурами; за ними слідували Гурди з чималими діжками на возах. Весь цей стрій покинув місто через північну браму. Баргуда ледь не розчавили поспіхом закриті ворота.

Покинувши межу міста, процесія розділилася на групи, що побрели в різні боки. Баргуд навмання вибрав одну з них і поплівся слідом. Те, що відбувалося далі, не мало нічого спільного зі здоровим глуздом. Істоти в каптурах розсипалися по горизонту на добрих пару кілометрів і почали розмахувати руками то наліво, то направо, випускаючи невеликі згустки вогню, що стрімко падали на землю. Повсюди виднілися спалахи, які невдовзі гасли.

Діставшись озера, охоронці зупинили воза і відкрили одну з діжок. Підійшла одна з істот, змахнула лапою і прямо перед нею розвернулася земля, відкриваючи невеликий отвір правильної форми. Охоронець взяв ківша і почав заливати бридку зеленувату рідину під землю. Віз рушив далі, а істота в каптурі одним змахом зарівняла землю, немов там нічого й не було.

Баргуд починав розуміти, що відбувається в цьому страшному дійстві і все його тіло запалало від пекучого жару. Він осмілився підійти на небезпечну відстань, ризикуючи бути поміченим.

Те, що постало його очам, змусило так забитися серце, що жили чуть не вирвалися з-під шкіри під тиском крові. Баргуд глянув у той бік, куди замахнулося створіння і обімлів. Навіть під покровом ночі він розгледів невелику рослинку з трьома листочками, що здіймалася над чорним випаленим грунтом. Істоти в каптурах, скоріш за все, вишукували зелень магічним зором. Не встиг він кліпнути очима, як рослину накрило нещадне магічне полум’я. Судячи по силі закляття, від травини не лишилось і коріння.

В Баргуда вмить затрусилося тіло й потемніло в очах. Щось важке піднялося з глибини душі і застрягло в горлі, не даючи дихати. Почала паморочитися голова й підкошуватися лапи.

Миттєва втрата контролю над тілом перейшла в скажену лють. Гаряча кров забила в виски, а очі налились ненавистю. Верій був за крок до того, щоб напустити на тварюк весь арсенал бойової магії і трощити їх без упину на скільки б вистачило сил. Але він втримався, хоча й не без зусиль. Якийсь тоненький промінь розуму опанував гарячою головою. Перед ним були Маги, міці яких він не знав. Але навіть знищивши їх усіх, нічого не доб’єшся — прийдуть інші й продовжать справу.

Раптом Баргуд відчув, як закляття невидимості почало втрачати силу. Потрібно мерщій повертатися в місто. Але вистава на сьогодні ще не закінчилася. Через північні ворота висунув караван з трьома десятками масивних возів, кожен з яких був запряжений чотирма Гурдами. Всі вони були навантажені ящиками з невідомим вмістом. На відміну від процесії з діжками, караван оберігало ціле військо, як Магів, так і стражників в тяжких сталевих обладунках з мечами в лапах. Баргуд вже однією ногою ступив у місто, але потім різко обернувся. “Вони ж… на мертву землю прямують. Караван направляється вглиб Сірої Землі”. Верія огорнула хвиля здивування і його знову чуть не розчавили важючі ворота.

Глава 7

Баргуд до самого світанку носився поміж бараками, не знаходячи собі місця, і постійно поглядав на східну частину неба.

— Коли ж настане той клятий ранок. Якби його тільки знову не понесло на другий кінець світу з тими листами.

Як тільки над мурами міста розлилися перші промені Цемтіні, Баргуд щодуху помчав на пошту.

— Скребусе, немає часу, зовсім. Сліди вже, мабуть, вітер розвіяв, але деякий час я зможу магічним зором за караваном слідувати. Головне сильно не відставати. Виїдемо через південні ворота, потім якнайдалі від міста повернемо на північ.

— Баргуд, що трапилось? Тобі зле? Чари того дідька з гори продовжують діяти? Спека може голівоньку напекла? Полеж в холодочку, водички попий, — Карнауз летів над правим вухом Верія і товк його запитаннями. Але той мовчки підбіг до свого барака, згріб рештки провізії на воза і почав запрягати Гурдів.

— Скребусе, на Адеї грандіозний обман. Немає ні мертвої, ні сірої, ні якоїсь там ще землі. Маги безжально випалюють всі ознаки життя навкруги. — В Баргуда від хвилювання все валилось з лап і він задихався від емоцій. — Річки й озера отруюють, ллють в зариті під землю резервуари якусь зелену гидоту і вона, мабуть, підготовленими канальцями потихеньку сочиться у водоймища. Я навіть бачив, як одна потвора заглянула в озеро і знищила там якусь рибину.

Баргуд десь роздобув інструменти і заходився лагодити колесо на возі. Скребус оторопіло спостерігав за його рухами, явно не повіривши ні одному сказаному слову.

— А чому ж ми тоді нічого не помітили, коли до гори ходили? І до того ж, Вари взагалі нікому не забороняють по випалених землях ходити?

— А ти бачив, щоб там взагалі хтось ходив? Всі бояться. І ми б туди не поткнулися, якби не надмірна цікавість. Розумієш, Скребусе, тим, хто має владу, дуже легко заставити боятися простих смертних. А ще легше крутити стадом, коли ти пастух, та й ще маєш парочку тварюк, які тобі вірно служать. Це по-перше. А по-друге, нам сказали “не ходіть туди, там мертва земля, там ні травини”, от ми й попленталися, не дивлячись під ноги. А коли Доміціан наказав дивитися, от ми й почали звертати увагу, що там у нас під ногами робиться. Ну а по-третє, ми трохи не в той бік ходили, там більше каменюк було ніж грунту.

Скребусу все-одно важко вірилось у всі ці небилиці і він перевів погляд на Гурдів.

— Вважаєш, на них тобі вдасться наздогнати караван?

— Вони ще себе покажуть, — примружив око Баргуд, почухуючи тварину за вухом. — Поїхали.

Як тільки вежі Бахзена сховались за горизонтом, Верій спрямував воза в невеликий вибалок і розпріг тварин.

— Скребусе, відійди, будь-ласка, подалі, бо всяке може трапитися. Давно вже нічого подібного не творив.

Скребус вкрай здивувався такому проханню, але все ж відійшов. Баргуд виставив перед собою лапи і направив на Гурдів. Потім заплющив очі й став бубоніти дивні слова собі під ніс. З кожним словом голос підвищувався, поки й зовсім не перейшов на монотонний гул. Раптом навколо воза задвигтіла земля і тварини зникли в густому сивому тумані.

Карнауз мовчки відійшов ще далі.

В хмарі туману засвітилися дві яскраві кулі, що почали стрімко збільшуватися в розмірах, розкидаючи язики полум’я навколо себе. Зненацька пролунав дзвінкий тріск і кулі вибухнули яскравим світлом.

Скребус гепнувся на землю, накривши голову крилами, Баргуд лише прикрився лапою. Туман розвіявся, відкривши погляду Гурдів, що перелякано озиралися довкола. І тут з ними почали творитися дивні речі: в обох на шкірі повипирали жили, відчутно втяглися животи, по всьому тілу поналивалися м’язи і тварини стали збільшуватися в розмірах. Через декілька хвилин замість кволих неповоротких тварин, перед возом стояла пара масивних підтягнутих істот, в півтора рази більших за Гурдів. Їхні тіла випромінювали ледь помітне світіння, а з очей лилося яскраве золотаве сяйво.

Карнауз заціпенів на місці, неприродно вирячивши очі.

— Н-н-нічого собі. Х-х-хто це такі?

— Гурдики наші. Тільки обновилися трішечки! — весело відповів Баргуд. — Зараз лише упряжку піджену під новий розмір і в дорогу. Якщо не хочеш зайвий раз крилами махати, ласкаво просимо на воза.

Скребус, що так і стояв за півсотні метрів від упряжки, все-таки наважився підійти і вмостився на м’яку солому. Істоти тут же рвонули з місця, да так, що Карнауз вмить прилип спиною до діжки з водою, охопивши її крилами, а Верій задрав догори лапи.

Глава 8

Караван наздогнали ближче до вечора і Верій повернув Гурдам звичайний вигляд. Швидкість була вже ні до чого, зараз головне обережність і безпечна відстань. Слідкувати за дорогою домовились по черзі, а так як Баргуд цілу ніч не спав, то Скребусу не пощастило першому. Йому, як і минулого разу, було наказано в разі небезпеки щосили верещати.

Чим далі просувалися на північ, тим більше змінювалися краєвиди довкола. Земля, хоча й лишалася ще чорною і безрадісною, але вже не виглядала такою обгорілою. Вітер перестав здіймати хмари попелу, а водоймища стали більш прозорими.

На четвертий день вже майже закінчились скромні запаси харчів та води. Баргуд довго вагався, але врешті-решт спрямував воза до неглибокого озерця. Перевіривши воду декількома закляттями, він все-таки дав Гурдам досхочу напитися, не дивлячись на несхвальний лемент Карнауза: “Будеш сам на своєму горбу нести і воза і мене!”.

Попереду зависочів пазурами-скелями гірський хребет.

Баргуд зі Скребусом залягли на невеликому пагорбі, аби добре бачити підніжжя скал і ту розщелину, куди саме попрямують вози. Але на превеликий їхній подив, ніякого розлому не виявилося — прохід відкрили шестеро Магів і після останнього воза поспішно його закрили.

— І що тепер? Додому? — розвів крила Скребус.

— Нагору! Досвід уже є.

Ховатися вже не було від кого і віз неспішно посунувся через долину до підніжжя.

Під скелями Баргуд розпріг Гурдів і подерся наверх. Підйом виявився набагато складнішим і небезпечнішим, ніж минулого разу, але все ж таки піддався впертому підкорювачу. Скребус же стійко дотримувався перевіреної тактики — триматися якомога нижче Верія і ні в якому разі не витикатися наперед.

Зазирнувши за останній камінь на вершині, обоє обомліли і втратили дар мови. Те, що простягалося за хребтом, не сприймалося мозком за дійсність і більше скидалося на дивний сон.

Відразу за хребтом простягалася чимала долина, огороджена зеленим неприступним муром, метрів десять у висоту. А за муром вирувало життя. Невисокі, в два-три поверхи будинки, потопали в буйній зелені. Від мертвої землі тут не було й сліду. Майже в кожному затишному дворику були маленькі озерця, в яких плавали різнобарвні птахи,котрих на Зеленій Землі ніхто й не бачив. Дерева й кущі були теж невиданих порід і настільки відрізнялися за формою і розміром, що вся долина більше походила на сад, назбираних по всіх світах рослин. Біля деяких будинків били рясні фонтани, виблискуючи в променях Цемтіні, а на зелених галявинах неспішно прогулювалися чудернацькі звірі.

Всередині поселення височів пагорб, на якому здіймалось в небо те, що Баргуд бачив лише в книжках. Великий округлий кам’яний портал вабив своєю безкінечністю. Навкруги розлітались довжелезні блискавки, заливаючи все довкола таємничим світлом. І саме в цей час з пащі портала вивалювалась вервечка дивних створінь з віддаленою подобою возів. Але навіть всі ці диковини не привернули такої уваги, як мур навколо поселення, а вірніше ті істоти, що кружляли над ним.

— Кейхари!!! Якого дідька??? — прошипів Скребус з піною на дзьобі. — Що тут в лиха твориться? Як їх сюди занесло?

— Мене більше цікавить, чому вони нікого не їдять, — зціпив зуби Баргуд.

Аж тут за їхніми спинами пролунало шелестіння десятків крил. Верій рвучко обернувся на звук, передбачливо скинувши перед собою лапи. І не дарма. Блакить неба була затьмарена чорними тілами Кейхарів. Баргуд щосили заревів і пустив першу палаючу кулю прямо в гущу. Декілька покалічених потвор полетіло донизу, але решта стрімко розлетілися увсебіч і ринулися зі всіх сторін на Верія. Скребус шалено заверещав і розпластався на каменях.

На серйозні бойові закляття вкрай не вистачало часу і Баргуд встиг лише пустити оборонний вогняний щит. Сім-вісім Кейхарів перетворилися на попіл, всіх інших відкинуло на півсотню метрів назад, але істоти, зовсім не відчуваючи страху, знову кинулися в бій. Баргуду нічого не лишалося, як відбиватися палаючими кулями, та потвор було занадто багато. І щойно він встиг збити трьох з них, як у потилицю вдарив міцний дзьоб чорної бестії. Верій відчув, як по спині потекла кров, а навколишній світ почав провалюватися у пітьму.

Глава 9

— Ну нарешті ти прокинувся, мій дорогий госте. Твій друг ще дрімає, але я більше з тобою хотів погомоніти. Так хочеться когось свіженького почути, так хочеться, аж сум за душу бере.

Скрізь туман запаморочення Баргуд розгледів перед собою масивну істоту на округлому ліжку, вщент залитому калюжами води. Простирадлами слугували величезні листки латаття, а подушками — різнобарвні медузи. Гладке товстопузе тіло вкривало щось подібне до риб’ячої луски, а на вгодованій голові красувався високий гребінь з гострими голками. Кінцівки більше походили на плавники, ніж на лапи. Важко було навіть уявити, як це створіння зможе пересуватися.

Баргуд почав потроху опановувати власним тілом і його пронизав гострий біль від рани Кейхара. Він був міцно прив’язаний липкими водоростями до кам’яної колони. Скребус же знаходився по праву руку в такому ж становищі.

— Чому відразу не вбив? Навіщо ця вистава?

А привід обізвати все це виставою дійсно був. Полонені стояли посеред чималої арени, залитою в’язким багном. На значній висоті розміщувалися трибуни для глядачів, яких уже назбиралося більш ніж на половину місць. Баргуд пильніше придивився нагору і по його жилах потекла шалена ненависть: на трибунах переважно веселились зажирілі Верії, інших рас було значно менше.

— Чому не вбив? А побазікати закортіло. Думаєш легко так валятися майже вісімдесят років? Легко думаєш? Без Сили, без моєї улюбленої сили-си́леньки.

— Вісімдесят? То ти Хірогус? — заревів Баргуд, намагаючись вирватися. Потім спробував примінити закляття, але марно — щось або хтось успішно гасив магію.

— О!!! А звідки такі пізнання, мій дорогий госте? Ти мабуть з тим нікчемою зустрічався? З Доміціаном? Вітаю! Не кожному дано його угледіти, а тим паче погомоніти з ним! — до сліз реготів товстун, весело плюхаючись в калюжах постелі. — То він тобі, мабуть, чимало понарозповідав? Який я поганючий, говорив? Говорив!

— Що тут роблять Кейхари? Ці потвори топчуть наші землі і нищать наші раси.

— Та то дуже гарні пташки. Не сварися на них. Оберігають Хірогуса, вірно оберігають.

— Від кого? Тут чорні пустелі навкруги.

— Ой, лишенько! От кумедний попався. — від сміху обливався сльозами товстопуз. — Та від вас же й оберігають. Ти думаєш ті міста для оборони від Кейхарів побудовані? Брахзен той самий? Від вас обороняють Хірогуса і його шановних гостей, — і той обвів лапою трибуни. — Сьогодні ви поперли туди, куди вас не звали, завтра інші посунуть. А Вари теж молодці, гарненько стараються, земельку вчасно підчищають, водичку підзабарвлюють, ой молодці?

Верій щосили намагався розірвати водорості.

— Потвора! Там же раси гинуть! Треба боротися з тими тварюками, а не на службу брати. Нехай на Орніс звалюють і там своїх бісенят вирощують!

— Ой, який ти сердитий! Мені подобається! Давно такого не було. А Кейхарчикам ми самі запропонували тут погніздитися. Вони обіцяли назавжди сюди перебратися.

— Запропонували? Да ти божевільна потвора. Їхня планета з орбіти зійшла, клімат змінився, от вони й полізли до нас, — в Баргуда від крику вже покрився весь рот піною, а очі налилися кров’ю.

— Клімат? Орбіта? — пузань так зайшовся реготом, що чуть не звалився з ліжка в багнюку. — Та в них там місця вже немає, щоб потомство вирощувати, ми й запросили їх до нас. З кліматом там все гаразд, орбіта трішки похилилася, ну всяке буває.

— А землю навіщо було травити? Ви ж і так в розкоші та зелені купаєтесь.

— А земельку Вари для того в чорненький підфарбовують, щоб вам страшненько було, щоб не лізли ви сюди. Легенди швидко летять стадом. Сіра земля, потвори там усілякі, голод, засуха, страшно. Страшно ж правда?

— Огидна омерзенна потвора. Помилкою було до Верховних звертатися. Потрібно було сюди податися, якби знав, що ти тут жиром запливаєш. Зібрав би військо і випалив вас, як ви палите нас та наші землі.

— Верховні? Шановні тут присутні, — і Баргуд глянув туди, куди тицьнув лапою Хірогус. Так, вони. Важко не впізнати ці фізіономії.

Верія обпалювала зсередини злість та ненависть, але він нічого не міг вдіяти. Магія не працювала, а чим більше він пручався, ти міцніше стискалися водорості. Карнауз? До сих пір не прийшов до тями. Та й чим би він допоміг…

— Верховні тебе тоді не послухали, бо ти дурницю хотів утнути. Ну посуди сам. Почнеться війна з Кейхарами. А ви, до речі, могли з неї вийти переможцями. І що далі? Не буде більше Сірої Землі, її з часом заселять, полізуть далі, вглиб. А тут Хірогус зі своїми друзями й гостями відпочиває. Біда буде Хірогусу. Так ніхто нас тут не бачить. А не буде отруйної землі, нас побачать і знищать. Ой лишенько!

Та й Вари молодці — алмазики й золотце до порталу вчасно підвозять, торговля буяє просто. А не буде Кейхарів, то ви ж на своїй Зеленій будете сидіти, пропаде робоча сила, торгівля занепаде. Яке жахіття! Хто тоді буде працювати. Ай-я-яй! Ой лишенько! Ні ні, так не можна!

Оце я нагомонівся, аж щелепа болить. От уже відвів душу. Добре, піду я наверх, а то мене зараз гості шановні з’їдять, ти ж бачиш, як зачекались видовища.

“Піду я наверх” означало те, що вісім не менш огидних тварюк підхопили ліжко разом з Хірогусом і понесли до глядацького ложа. Щойно той зник з поля зору, як з другого кінця арени пролунав несамовитий рев.

Глава 10

За товстими гратами замаячила бридка голова якоїсь тварюки, що нетерпляче рвалася на арену. Водорості, якими був прив’язаний Баргуд, вмить послабились і впали в багнюку, а з трибун пролунав бридкий голос Хірогуса.

— Шановний мій госте, правила надзвичайно прості — перемогти Тридцятилапика. — публіка просто зірвалася шаленим реготом. — І друге, це врятувати життя своєму другові. До речі, приведіть до тями пташку, а то якось не цікаво зовсім.

Хтось запустив у Скребуса тонку блискавку, і той, здригнувшись, відкрив очі.

— Баргуд, Баргуд, що це за… А-а-а-а, — щосили заверещав Карнауз. В цю мить відкрилися грати і на арену вивалила довга товста тварюка, що сильно нагадувала гусінь, тільки голову “прикрашала” бездонна паща з довгими пожовклими зубами. Та й переміщалася вона напрочуд швидко.

— І ще невелика підказка, Тридцятилапик дуже полюбляє перед обідом погратися, — трибуни знову вибухнули гучним сміхом.

Яка безглузда нікчемна смерть” — промайнуло в голові Верія.

Раптом тридцятилапий зробив свій перший випад. Баргуд встиг заїхати кулаком по бридкій голові, але його відкинуло на декілька метрів спиною в багнюку. Від удару на грудях засочилася кров. Верій хотів підвестися, але потвора схопила його зубами за лапу і, під схвальні крики трибун, поволокла по арені. Вдосталь награвшись, вона змахнула головою, відпускаючи свою здобич. Баргуд, пролетівши певну відстань над землею, щосили вдарився об загорожу. Від удару сильно потемніло в очах і він почав втрачати контроль над тілом і свідомістю.

Баргуд! Баргуд! Мені вдалося! — прогримів потужний голос в глибинах мозку. — Я дочекався. Вищий Розум відповів.”

Верій лежав на землі і дивився на зубату потвору, що неслася прямо на нього. Цей раз уже мабуть останній, гратися вона більше не буде. Голосу Баргуд не придав значення, скоріш за все, то передсмертне марево. Дивно, але все навкруги, раптово уповільнилось: тридцятилапий ледь перебирав лапами, глядачі на трибунах майже не рухалися, а голоси взагалі затихли… На вуха нависла тиша.

Я розкаявся! — знову прогримів голос зсередини. — Вищий Розум повернув мені Силу, але користуватися нею не дозволив. Я можу нею лише розпоряджатися. Ти гідний того, щоб її отримати. Я дам тобі рівно стільки, скільки ти зможеш отримати.”

Але ж… Але ж тут гаситься магія… Я не зможу скористатися… Силою” — подумав Баргуд, але думки його були почуті.

Ти вважаєш, що якась нікчемна іграшка зможе стримати Силу Доміціана? — і голос зайшовся гучним сміхом. — Тримай!”

Баргуд вмить затремтів і по жилах полився вогонь. Загадкове тепло розтікалося по всьому тілу і наповнювало його могутністю. Душа розривалася від безпричинного щастя і нестримно рвалася вверх, аби розчинитися у Всесвіті.

Верій різко скочив на лапи і глянув на тридцятилапого. Було відчуття, що він одним поглядом зможе випалити все навкруги, не лишивши навіть і кісток.

Навколишній світ різко схаменувся від забуття і бридке створіння помчало вперед. Баргуд змахнув лапою і потвору розрізав навпіл сяючий диск. Щойно шматки плоті впали в багнюку, з неба полилася вогненна злива, не лишивши від тварюки і попелу. Роззяви на трибунах заревіли від жаху і рвонули хто куди.

Ліжко з переляканим Хірогусом підхопили слуги, щоб забрати подалі від арени. Але не встигли. З лівої лапи Верія вирвався довжелезний батіг, обкрутив пузатого за слизьку шию і стіг донизу в багнюку. Той захрипів, пускаючи піну, а Баргуд здійняв в небо праву лапу, що потопала в золотавому світлі.

— Весь час, проведений на нашій землі, ти служив Пітьмі. То ж в лоні Пітьми тобі і розчинитися.

Прямо над головою товстуна розірвалося небо і всі звуки заглушили оскаженілі крики, що виривалися з чорної пащі безодні. Все довкола стало покриватися морозним інеєм і арену огорнули сутінки. Тридцятилапий несамовито ревів, намагаючись звільнитися від петлі на шиї, а від його тіла почали відриватися шматки плоті, які тут же здіймалися в повітря і зникали в голодній пащі Пітьми. В страшних муках потвора втрачала своє тіло і душу, навіки покидаючи цей світ. Назад дороги немає. Пітьма забирає назавжди.

Разом з рештками плоті безодня втягнула в себе добрий шмат багна і вмить закрила свою пащу.

Баргуд підійшов до Скребуса, але той лише дивився поперед себе пустими помутнілими очима. Водорості вмить зникли і Верій підхопив пернатого своєю міцною лапою.

— Потвор вже немає, мій любий друже, ні однієї, ні другої.

Але з’явилась третя. І не одна. Небо над ареною заволокли чорні тіла Кейхарів.

— Ох, дарма ви сюди позліталися, пустоголові істоти, ох дарма, — всміхнувся Баргуд і звів догори обидві лапи. З них почали вириватися вогняні змії, кожна з десяток метрів завдовжки, і щодуху мчати вгору. На землю падали лише недогарки чорних крил. За хвилину небо знову було чистим.

— Ну що ж, Скребусе, лишилася тільки одна невирішена справа. Ти зі мною? — говорити той не міг, тільки кивнув.

Раптом на арені задвигтіла земля і з-під багна виринув не то птах, не то звір — з крилами, але замість пір’я густа шерсть і чотири лапи.

— Я триматимуся за гриву, а ти за мене, — скомандував Баргуд Карнаузу і, струшуючи з себе залишки бруду, птахозвір здійнявся ввись. Вогняні змії помчали слідом. По дорозі до Зеленої Землі, Верій викликав ще з півсотні цих палаючих істот, аби веселіше було.

Лише високо над землею, овіяний прохолодним повітрям, Скребус зумів відкрити дзьоба.

— Звідки Сила, Баргуде?

— Сила, Скребусе, від Доміціана! Подарував він мені трішки! Говорив, щоб ми заходили до нього в гості на гору, може й тобі перепаде! — і божевільний регіт Верія розніс вітер по всій планеті.

***

І летіло з Кейхарів дрантя на всі боки. І палали їхні гнізда. І ревіли вони несамовитим криком. І тікали вони щодуху, але марно — пощади не було нікому. Занадто багато зла заподіяно Адеї.

І зазеленіли випалені простори. І потекли прозорі ріки. І залишилась Сіра Земля тільки в легендах!

А допомагали в цьому товстопузи, що в оазі Хірогуса жирували. І добре допомагали — дерева саджали, землю скопували, воду носили. А потім їх дружною юрбою погнали до ям вигрібних, лайно черпати.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *