«Пісочний чоловік»: лялькова хатка снів

Як пісок крізь пальці, збігли півроку з моменту виходу  «Прелюдій і ноктюрнів», першого тому «Пісочного чоловіка». Химерна, таємнича й часом жорстока історія бога сну, завершившись елегійною замальовкою зустрічі Морфея з сестрою Смертю, поставила перед українським читачем безліч запитань. У наступній частині, що зветься «Ляльковий дім», пригоди самого Сендмена відходять на другий план, поступившись місцем іншим історіям, нерозривно пов’язаним зі світом снів. Ґейман говорить про фемінізм, ілюзії та маніпуляції, присмачивши оповідь вишуканими інтертекстуальними алюзіями. А починається  все знову з піску…

Ніл Ґейман, Майк Дрінґенберґ, Малкольм Джонс ІІІ. Пісочний чоловік. Том 2: Ляльковий дім; пер. з англ. О. Оксенич — Київ: Рідна мова, 2018. — 256 с.

У глибинах пустелі старенький дідусь неназваного племені розповідає хлопчику прадавню історію про прекрасну королеву Наду і її фатальне кохання до володаря царства снів, що знищило усе її місто, лишивши тільки пустку, всипану серцями зі скла. Через цю оповідь автор відкриває інакшу, таку людяну грань Морфеєвої душі — і підводить нас до знайомства з цікавим  членом сімейства Безмежних, Снагою, яка і заманила африканську королеву й бога сну в пастку кохання. Снага як вправний маніпулятор-лялькар сплітає нові інтриги  проти Пісочного Чоловіка, знову використовуючи жінку.

Головна героїня — це 21-річна дівчина з веселковим волоссям Роуз Вокер. Разом з матір’ю вона вирушає до Англії, де знайомиться з Юніті Кінкейд, своєю бабусею, а ще — жертвою сонної хвороби часів Морфеєвого ув’язнення в домі Родеріка Берджесса. Після возз’єднання родини Роуз повертається до Америки і вирушає на пошуки давно втраченого брата Джеда. І так нелегке життя панянки ускладнюється тим, що вона виявляється виром, надприродною сутністю, здатною руйнувати бар’єри снів. А врятувати від неї край сновидінь і заразом людей мусить Пісочний чоловік…

Події «Лялькового дому» майже повністю залежать від слів, рішень і вчинків жіночих персонажів. Їх у Ґеймана ціла палітра: Роуз, її матір і бабуся, Літа (дружина Гектора Голла), таємничі колекціонерки павуків Шанталь і Зельда, сусідка Роуз Барбара, прадавня африканська королева Нада… Кожна з них — унікальна і виступає носієм певної ідеї. Уже з перших сторінок тому відчутно авторську інтенцію дослідити феміністичну проблематику. Повернімося до пустельної історії про королеву Наду, розказану кожному чоловіку племені раз в житті. Оповідач визнає, що існує також жіноча версія, пошепки переказана від матері до доньки, — і вона зовсім інакша. Ці слова перегукуються з концепцією французького психоаналітика і феміністки Люс Ірігарей, яка вважала, що між жіночим і чоловічим дискурсом є відмінності, а також іншої французької дослідниці, Елен Сіксу, яка розробляла теорію жіночого письма.

І хоча «Оповіді в пісках» — доволі короткий випуск, він звертається до ще однієї важливої теми: передача культурної пам’яті через усну традицію.  Як і Лалла (ще одне дитя пустелі) в романі «Пустеля» нобелівського лауреата Жана-Марі Леклезіо, безіменний хлопчик проходить словесну ініціацію. Слову як Логосу з давніх-давен приписувалася сакральна функція. Якщо речі давалося певне ім’я, то це ім’я отримувало своє власне буття. Слова не просто відображали навколишню дійсність: вони втілювали в собі картину світу. Розповідаючи історію королеви Нади, дідусь формує наративну ідентичність юнака. Адже, за Полем Рікером, наратив виступає як те, що пов’язує індивіда з самим собою, вписує його в пам’ять та проектує вперед.

Головна метафора графічного роману закодована в його назві — «Ляльковий дім». Насамперед це, звісно, посилання на однойменну п’єсу Генріка Ібсена, але, крім того, — на казку Румер Ґодден. Персонажі постійно постають жертвами маніпуляцій, вони скидаються на ляльок, які не мають власної волі. Простежується подібність до іграшок і на рівні описів. Наприклад, про стареньку Юніті Кінкейд сказано таке: «… вона здавалася загубленою і тендітною, наче маленька порцелянова лялька». Інший персонаж, Літа, буквально нагадує Нору з п’єси видатного норвежця: разом зі своїм чоловіком Гектором Голлом вона мешкає в ірреальному куполі снів і втілює квінтесенцію патріархального бачення ідеальної жінки: вічно вагітна домогосподарка, покликана плекати мрії чоловіка і ставити їх вище за свої. Цікаво, що художник намалював це «уособлення жіночності» втомленим, змарнілим і майже хворобливим. Як це перегукується з монологом Нори! «Але наш дім був тільки кімнатою для дитячих ігор. Тут я була дружиною-лялькою, як удома дитиною-лялькою. А діти, знову ж таки, були моїми ляльками…»

Складається враження, що Ніл Ґейман зобразив людей слабкими іграшками в руках всесильних Безмежних: неначе уся планета — це ляльковий будиночок, яким вони граються. І Снага щиро в це вірить. Але в романі є і справжнісінький маленький будиночок для ляльок — той, що стоїть у кімнаті Юніті Кінкейд. При першому прочитанні не одразу зрозуміло, чому в одному з його вікон помітно Пісочного чоловіка. Що це? Бог сну спостерігає за виром? І так, і ні. Під час сварки зі Снагою Морфей звертає увагу сестри на те, що насправді «ми, Безмежні, слуги живих — ми їм НЕ господарі. Ми існуємо тому, що глибоко в душі вони знають про наше існування… І ми не маніпулюємо ними. Якщо вже так, то навпаки. Ми їхні іграшки, їхні ляльки, якщо завгодно». Згадується інший всесильний персонаж зі світу коміксів. Як там казав доктор Мангеттен? «Усі ми маріонетки… Просто я маріонетка, що бачить ниточки».

У «Пісочному чоловіку» цікаво спостерігати не лише за історією, а й за тим, як глибоко Ґейман укорінює свого персонажа у всесвіт DC. Зокрема, вряди-годи виринають візуальні алюзії на «Вартових» Алана Мура: то на одному з телеекранів у куполі снів з’являється сумнозвісний закривавлений смайлик,  то в брудному провулку на стіні видно напис «Хто вартує вартових?».  Окрім того, Ґейман переписує сюжети старих Сендменів. Фальшивий Пісочний чоловік Гектор Голл виявляється жертвою сюрреалістичних почвар Здорованя та Кульки, а не їхнім володарем, як у старих коміксах. Відчутно, що Ґейман намагається прописати не лише минуле свого героя, а й продемонструвати його вищість порівняно з попередніми втіленнями Пісочного чоловіка.

Крім головної сюжетної лінії, в «Ляльковому домі» є також низка філерних історій — і всі вони на висоті. У «Людях доброї удачі» Морфея показано як істоту сентиментальну і здатну на дружні почуття. У центрі випуску — чоловік, який відмовлявся помирати. Тому він що сто років зустрічався з Сендменом у одній і тій самій таверні. Ґейман постає тут як неабиякий знавець англійської історії, демонструючи непогану панораму останніх шестиста років. Цікаво, що рік, 1389, письменник обрав невипадково: йому дуже хотілося, щоб у 16 столітті персонаж потрапив у час, де молодий Шекспір заздрить досвідченішому Крістоферу Марлоу. Разом з тим, автор свого часу висловлював і іншу тезу, мовляв, оскільки він почав працювати з коміксом у 1989 році, то просто відкинув події у часі рівно на 600 років назад і вже потім став досліджувати, що відбулося в 1489, 1589, 1689 роках і так далі. Проте, коли врахувати, що це не єдина з’ява Вільяма Шекспіра на сторінках коміксу, перша версія видається правдоподібнішою.

І, здається, це вже стає доброю традицією, що кожен із томів «Пісочного чоловіка» має один по-справжньому моторошний випуск. У «Прелюдіях і ноктюрнах» — це «24 години», а в «Ляльковому домі» — «Колекціонери». Ідея зобразити конвент серійних убивць, які маскуються під конвент любителів серіалів, наскільки проста, настільки ж і геніальна. З одного боку, Ґейман зміг зазирнути у вічі жахи (чого сам тільки Коринтянин вартий!), а з іншого, вдало висміяв гіків і різноманітні тематичні конвенти (певно, вони йому ще у 89-му в печінках сиділи).

Звісно, на цьому родзинки тому не завершуються — існує безліч інших цікавих культурних посилань та секретів. І майже про кожен з них написано в неймовірно крутих примітках Михайла Назаренка. Вони, як завжди, виступають цікавезним інтелектуальним бонусом для всіх, хто хотів би зазирнути за лаштунки коміксу.

Візуальною складовою графічного роману завідував цілий гурт художників: Майкл Дрінґенберґ, Малькольм Джонс ІІ, Кріс Бачало, Стів Паркгауз  і Майкл Зуллі. Як і в першому томі, митці дотримуються свого унікального стилю, гармонійно доповнюючи текст. Кольорова гама кожної сцени відповідає її настрою. Навіть спосіб розташування фреймів слугує для посилення напруги. Цікаво також спостерігати за метаморфозами Морфея у «Людях доброї удачі», який підлаштовує свою зовнішність під вимоги епохи.

Українське видання дуже приємно тримати в руках: якісний папір у надійному гардкавері, чудовий друк і приємний переклад Олени Оксенич. Щоправда, як в тексті, так і в примітках часом трапляються одруки. Однак їх не дуже багато, тож загального враження вони не псують. Читачі мають змогу знову насолодитися пригодами улюбленого персонажа — і вкотре з нетерпінням чекати на новий том.

Катерина ГРИЦАЙЧУК і Анатолій ПІТИК

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *