День Народження

Автор: Іван Глинчак

Анотація: Кожного року, в день свого народження, один чоловік проводив дивний ритуал. Місцеві жителі вже й дивуватись перестали. Проте, цього разу щось пішло не за планом…


Він прокинувся.

В кімнаті було темно. Інстинктивно почав водити рукою по тумбі біля ліжка. Знайшов. Нахилив. Ще трохи є. Зітхнув. Він випив все, що лишалось у пляшці. І знову заплющив очі. Та тільки на мить. Він знав, що потрібно вставати. Що сьогодні саме той день… його народження.

Він встав підійшов до вікна. Розсунув фіранки. І впав засліплений. Вже й забув як виглядає сонячне проміння. Воно було не частим гостем у цій кімнаті. Точніше сказати, воно забігало сюди тільки раз на рік. Саме в цей день.

Нарешті наважився, розплющив очі. Роззирнувся. Шар пилюки на всьому, наштовхував на думку, що десь неподалік вулкан цілий рік не міг заснути. В кутку  над книгами павучі архітектори старанно будували своє велике місто. І дивлячись на його розміри, скоро б вони оголосили імперію. Кінець кінцем він побачив її. Біля дверей стояла ще одна непочата пляшка. Ніжно взяв її до рук. Відкрив вікно. Вдихнув повні груди чистого повітря. І з усіма запасами гідності та аристократичності, які  в нього ще залишались, видудлив цілу пляшку одним махом. Сьогодні в нього день народження.

Каменюка влучила в стіну біля самого вікна.

– Ти що там, все лайно в світі зібрав? – Почулось з вулиці.

Виглянув. На іншому боці вулиці сиділи декілька п’яниць, які з самого ранку вирішили провести термінове засідання, щоб обговорити всі нагальні справи на острові, про які вони звичайно нічого не знали. Та коли до них долинув запах із старого палацу неподалік, вони зібрали свої скромні пожитки, і затикаючи носи, пішли шукати собі нове місце для засідань.

Коли вони зникли, за рогом, він поглянув на місто. Туміа, острів на якому і розкинулось місто, яке за неймовірним збігом обставин називалось так само, був торговою республікою. Найбагатшою у світі. Вона знаходилась посередині океану на шляху із Великої землі до Тиверу.  І звідси можна було дістатись до Мірталських островів на півночі. Тут ставали на якір всі кораблі, і, звісно, платили за це. А на ринках Тумії можна було дістати все що завгодно, Якщо у вас були гроші. Тут можна було б знайти собі на обід і рибу сонаха, яка живе тільки в темних печерах Тьмяних гір, собі на обід. Купити собі здорового мааса в якості раба, і навіть дурздика, щоб дітей розважав.

Керував на острові магістрат, в якому було тринадцять сімей, котрі першими прибули на острів, та ще декілька людей, які заплатили за це місце. Вони і обирали керівника міста. Хоча інколи (майже завжди), він сам себе обирав, якщо мав достатню кількість грошей чи мечів. А грошей тут було в усіх достобіса.

 Кожен член магістрату жив у власному замку – торре. Одного разу в місті з’явився непримітний старець. Він називав себе магом з унікальними знаннями, проте ніхто не звертав на нього уваги. Тут такі з’являлись кожного дня. Ніхто, крім Дамо, одного із членів магістрату. Він шукав спосіб показати своє багатство усім. Проте ні картинами неймовірних пейзажів художників з Озаріону, ані красунями в своєму гаремі тут нікого не здивуєш. Не здивував його і маг. Його фокуси усі були відомі. І навіть коли він розповів як збудувати найміцнішу стіну, яку не пройде жодна армія, Дамо тільки позіхнув. Будь яку армію можна купити. Проте коли він вже наказав повісити старця, йому сяйнула ідея – на найміцнішій стіні можна побудувати найвищий замок.

Будівництво тривало довго. Причиною цього було те, що в основу кожної стіни потрібно було замурувати щойно народжених світловолосих немовлят та ще й за спеціальним ритуалом. Проте через декілька років Дамо був найвідомішою людиною на острові. Його вежа досягала ста метрів. Він назвав її Торре. Старця ж наказав утопити, щоб ніхто більше не міг побудувати ще більшу вежу. Та чи прислуга не надто ретельно виконала наказ, чи маг устиг продати свою таємницю, зараз на він дивився на сімнадцять веж, які, здавалось, підпирали небо.

Він ще раз вдихнув повітря і пішов готуватись.

Наносив до кухні води з криниці й нагрів собі для купелі. Помився. Потім зістриг свою бороду. Поголився. Повернувся до спальні. Поглянув у дзеркало. Не  пам’ятав скільки років вже пройшло та з того вечора він не змінився.

 Взяв одяг, приготований слугами для сьогоднішнього дня.  Йому було невідомо хто саме з родини Маріо цим займається зараз, проте він заплатив їм на дві тисячі років наперед і поки все виконувалось вчасно. Надів найкращий сірий плащ. Шкіряний пояс придбаний у Арті.  В ньому навіть були потаємні кишені для отрути. Спустився до зброярні і забрав шаблю, руків’я якої було викуване із золота, а лезо із мірталської сталі. Хоч зброя і виглядала дивно, та це вона була смертоносною. В кінці він ще раз повернувся до спальні. Дістав її улюблені парфуми. Подивився у дзеркало…все як в той вечір.

Підійшов до столу. Взяв лист і вклав його до конверта. А тоді поклав конверт до внутрішньої кишені плаща. Всі інші зім’яті листи він змів на одну купу і підпалив. Почекав поки догорить. А потім вийшов на вулицю. Ще один рік прожитий, ще один лист дописаний!

Це був його щорічний ритуал. Дорогою він зайшов до корчми. Взяв  ще пляшку вина. І потім пішов до моста. Острів пронизували два канали які перетинались в центрі і ділили його на чотири частини. На цьому місці й був побудований знаменитий міст Крама. І саме тут раз на рік він читав свою месу до свого бога. Кожна деталь цього мосту була йому відома. Як і того будинку з дахом із жовтої черепиці. І хто в ньому живе.

І ось він прийшов на міст. Сів на лавицю, взяв пляшку і трохи відпив. Тоді встав, ще раз ковтнув повітря, і в той момент, коли він хотів взяти конверт, до нього несподівано звернулись:

– Вітаю. Мені так і казали, що ви ніколи не запізнюєтеся, – це був невисокий чорнявий хлопець років двадцяти.

– Так. Тепер ніколи не запізнююсь, – відповів він здивовано.

 – Вибачте, мусів здихатись двох попутників, але, здається ніхто більше мене не бачив. Ось, тримайте. – Хлопець протягнув йому конверта, точно такого, в якого він запхав свого листа. – Передати без запізнень, ти ж пам’ятаєш.

Він округлими очима поглянув на конверт і хотів ще щось спитати, та хлопець вже збіг з моста. Він запхав конверта до свого плаща, розгніваний що йому перервали церемонію. Знову присів, майже допив вино і задумався, чи продовжити, чи піти за ще однією пляшкою і почати спочатку. Та не встиг і подумати як слід, як його схопили двоє людей і поволокли до карети, яка стояла біля мосту.

– Чого вам треба? – спитав він вже кареті.

– Скоро дізнаєшся, – Посміхнувся гнилими зубами один із його супутників.

І карета рушила. На мості нервово поглядав на годинник добродій який щойно прийшов.

Через півгодини, вони приїхали до одного із палаців біля якого височіла вежа – Торре. Йому натягли мішок на голову і кудись повели. Мішок зняли у великій залі, де за столом сидів дебелий лисий чоловік з невеликою рудуватою борідкою. Він відставив набік стегно, з якої відкусив шмат м’яса і, витершись рукавом спитав.

– І що тут у нас?

– Ось, пане. Привели, – сказав один із посіпак, знявши мішок.

– Отже, я думаю, ти розумієш де ти і чому ти тут? – спитав лисий.

– Власне, не дуже. Якщо чесно, я взагалі не розумію, чому я тут. І якщо можна, я б хотів звідси піти. В мене, якщо чесно, ще є певні справи.

– Сьогодні зранку тобі передали листа. Сам віддаси чи дамо повеселитись моїм людям?

– А, ви про цей лист. Ось, – Він поставив конверт на стіл. – Взагалі то ваші люди могли б його забрати ще на мосту, не обов’язково було мене привозити аж сюди. Тепер я можу йти? Як я казав, у мене ще залишились певні справи. 

– Так звісно. Вони тебе проведуть. – відповів головний, здивований тим як легко все пройшло. Він вже був готовий використати декілька нових видів катувань.

– Та не треба, власне. Я сам знайду дорогу, вони ж везли мене по прямій.

– І все ж. – Лисий гарячково провів рукою по лобі, а потім показав одному із слуг провести його і, дочекавшись поки ці двоє вийдуть сказав іншому. – Вбийте його десь без очей. А я віднесу це керівнику міста. Підніму йому настрій.

– Отже тепер список у нас і ми нарешті дізнаємось хто планує бунт проти мене?

Главою міста тепер був Онтар Тімео, настільки огрядний, що після коли він робив крок землетрус доходив аж до сусідніх будинків. Він сидів за столом і обертав в руках конверт, вдоволено посміхаючись із під своєї довгої сивої бороди.

– Якщо чесно я сильно здивований. З такими кур’єрами вони б і курник не захопили, – ковтаючи ель відповів лисий. – я навіть відпустив цього дурила. Не хотів його кров’ю свій підвал замастити.

– Не поспішай Дуранго. Хеймі ще той лис. Давай подивимось, що тут. –  Онтар розгорнув листа.

– «Я пам’ятаю той вечір. Вона була в синьому…». Дуранго, це що за срань? Де список?

Лисий взяв листа і почав нервово переглядати.

– А може це якийсь шифр?

– Який ще в біса шифр? «Ми гуляли вулицею і сонце нам посміхалось». Дуранго тебе перехитрили. Знайди мені в біса список. А то я тебе згодую Турбаку.

– Звісно, – відповів лисий і зробивши невдалу спробу одним ковтком допити свій ель побіг до виходу витираючи рукавом обличчя.

Він повернувся на міст. Його вина ніде не було. Він вже думав зробити все без вина, але, добре покумекавши зрозумів, що ритуал на те і придумують, щоб його не змінювати. Пішов до корчми. повернувся за півгодини, розклав усе як має бути. Відкоркував пляшку. Піднявся. Перед очима вже трохи проступав туман від випитого проте ритуал потрібно було завершити. Він дістав конверт. Розірвав його і витягнув дванадцять листів. –Це ще що за срань! – подумав він. На одному був список із одинадцяти осіб, а на всіх інших одна фраза

« Сонце зійде в середу опівночі ».

 – Хрінь якась, – ще раз сказав він собі в подумки і почав шукати листа в своєму плащі. Не знайшовши його, ще трохи випив і сів розглядати імена в листі. Через якусь мить вигукнув:    

– Я переплутав!

Піднявся, сховав конверт і поплентався назад. Двоє бородатих чоловіків, які розмовляли біля будинку навпроти пішли за ним. В одному із тісних провулків вони на нього напали. Один із них повалив його на землю. І, діставши ніж, спробував його заколоти. Проте він встиг перехопити руку нападника. Він миттю протверезів.

– Ти чого це? – спитав він.

– Помри! – відповів чоловік з ножем.

Декілька секунд він пручався, намагаючись уникнути удару. Та в одну мить його рука, ніби самовільно вивернула нападнику руку зі зброєю, і ввігнала кинджал тому у шию. Такого він не очікував від себе. Почекавши поки той перестане дихати, скинув мертв’яка із себе, піднявся, і витер обличчя від крові. Другий витягнув шаблю, проте не поспішав нападати.

– Слухай, чоловіче, я не знаю як то…Чого вам взагалі треба? Я можу дати вам гроші, коли повернусь додому. Але ти це…Сховай меча.

– Зараз ти здохнеш! – другий кинувся на нього

Він побіг. Намагаючись втекти, забіг в одні із дверей якоїсь старої кам’яниці. Вступив в якесь відро, спіткнувся і впав в купу мотлоху, яка лежала на підлозі. Його почало нудити. За секунду в будинок, не зважаючи на шум, влетів нападник. Чоловік теж спіткнувся об щось, випустив з рук шпагу і гепнувся додолу. Йому пощастило впасти не в купу сміття, проте шпага, відбившись від дерев’яної  балки біля стелі, впала, проткнувши йому голову.

Вийшовши з будинку, обтер краєм плаща обличчя від крові й блювотиння і попрямував до будинку Лисого.

Лисий саме забіг до великої зали з бічних дверей і гарячково почав кликати когось, коли він туди увійшов.

– Я боюсь сталась прикра помилка…

– А ось ти де? Ти думав надурити Дуранго? Де список?

– Ви про цей список? – він вийняв конверт. – Ось він, та я прошу поверніть мені листа.

– Ти просиш? – Дуранго зняв зі стіни свій дворучний меч. – Зараз я навчу тебе як етикету.

– А навіщо вам меч? Може просто обміняємось конвертами. В мене ще є справи і я б хотів їх завершити.

– Ти вже дістав зі своїми справами! – Дуранго змахнув своїм мечем ледь не знісши йому голови. В останній момент він устиг доволі незграбно відстрибнути, влетівши в стіну.

– Де лист? – спитав він, намагаючись прийти до тями.

– Тобі вже не знадобиться! – Дуранго вдруге намагався завдати удару, проте і на цей раз йому вдалось ухилитися.

Лисий почав нервуватись. За хвилину він не зміг нічого зробити цьому блазню. Кожного разу йому вдавалось якимось чином ухилитись. А через хвилину він теж витяг шпагу.

– Я гадаю, так буде чесніше. – сказав, і спробував нанести удар, який Дуранго доволі легко відбив. Та наступної миті в нього не було вже жодних шансів. Декілька відволікаючих рухів і шпага цього чоловіка ледь торкнулась  шиї лисого, якраз по лінії бороди. Дуранго впав мертвий.

-Ой…Вибачте. –  Чоловік у плащі здивовано переводив погляд зі шпаги на мертв’яка.    

Якраз у цей час до зали забіг якийсь старий чоловік, але, побачивши господаря, дременув назад із криками

– Рятуйте! Вбивають!

Він обшукав вбитого, але листа так і не знайшов. Потім почав ходити по замку, але там теж нічого не було. Спустившись до кухні, знайшов пляшку вина і сів думати. Ритуал потрібно закінчити, але без листа це не можливо. Написати новий. Але він вже такий п’яний, що і не згадає про що там ішла мова. А може… вийняв конверт… вони допоможуть? Він подивився на список. Йому не були знайомі ці імена, крім одного. Фіаз. Щось знайоме. І тут він згадав…

Корчма « У Фіаза» знаходилась майже біля самого моста. Він зайшов і спитав, де можна знайти власника. Йому вказали на гладуна за стійкою.

– Доброго дня. Ви не могли б мені допомогти!

– В борг не даю. – одразу відказав він. – Хіба що під тридцять відсотків.

– Та ні, я переплутав конверти з одним паном і хотів би забрати свій. –  він дав йому список.

– Ти що здурів! Не на людях.

Фіаз взяв його під руку і повів до невеликих дверей за стійкою, в які він ледь влізав. Коли вони зайшли до якоїсь темної комори. Гладун запалив свічку, налив дві пінти пива і на бочку навпроти.

– Звідки це в тебе? – він показав конверт.

– Мені зранку на мосту його дав один добродій. Сказав що б я передав вчасно.

– Це ще хтось бачив?

– Ні. Мене одразу ж посадили в карету і повезли до одного палацу. Там я передав конверт одному лисому воїну. Але я переплутав конверти. І я хотів би знайти свій конверт.

– Дуранго. А що в твоєму листі?

– Це особисте?

– Особисте… – гладун розсміявся. – Хотів би я побачити їхні вирази обличчя. Але Дуранго, напевне, зараз тебе шукає. Тобі треба десь пересидіти. В мене є одне місце…

– Ні. Мені потрібно знайти листа і закінчити справи.

– Які справи? Якщо тебе знайде Дуранго, то ти життя закінчиш.

– Якщо ви про лисого, то я вже його вбив.

– Ти що? Дуранго один із найкращих воїнів, яких я знаю. Ти хто в біса такий?

– Я не пам’ятаю.

– Очманіти. Він не пам’ятає. Ти б на вино менше налягав.

– Мені потрібен мій лист.

– Слухай, якщо твій лист був у Дуранго, то він напевне, відніс його до Онтара. Це глава міста. Його вежа повністю білого кольору. Але в нього велика охорона, тому туди так просто не пробратись.

– Спасибі, я просто з ним поговорю.

– Ага, поговориш. Кажуть у нього в палаці живе якась потвора, яка вміє читати думки. А ще кажуть що годує він її дітьми, якраз недавно в місті вони почали часто зникати. Ось чому ми готуємо заколот. Тому я й кажу самому тобі його не знайти. Почекай до середи і тоді, коли ми його вб’ємо, ти забереш свого листа. Тим паче половину справи ти вже зробив – Дуранго мертвий.

– Мені потрібно сьогодні. В мене є справа яку потрібно завершити. – і він пішов до виходу.

– Якийсь навіжений. – сказав услід гладун

Він прийшов до палацу вже популудні. Охоронці не хотіли його пропустити, та сьогодні йому вже було байдуже. Він вбив з десяток воїнів, поки добрався до кабінету Онтара. Побачивши його, цей сивий гіпопотам забрав зі столу якусь річ і вийшов через потаємні двері в стіні. Він пішов за ним.

Як тільки він зайшов, двері за ним зачинились і все навколо поглинула непроглядна тьма. Та він продовжував рухатись за звуками кроків Онтара. Вони спустились сходами і потрапили в якусь кімнату, в якій смерділо гниллю.

– Де список? – запитав Онтар.

– Де мій лист? – запитав у він у відповідь, заплющивши очі й прислухаючись до звуків. У кутку справа він почув тихе сопіння.

– Лист у мене. Тому давай просто обміняємось. І все.

– Власне, я віддав уже список Фазізу, але мені дуже потрібен мій лист. Тому я б і хотів його повернути.

– Отже, Фазіз один із повстанців. – промовив Онтар. – А хто ти такий? Навіщо тобі все це?

– Мені потрібен мій лист.

– І тому ти вбив Дуранго?

– Він на мене напав.

– І як саме ти його вбив? Дуранго, хоч і їсть як свиня та воїн відмінний.

– Просто вбив. Та й все. Де лист?

– Слухай, якщо ти вже вбив його, то мені потрібно його кимось замінити. Я добре заплачу, тільки назви мені імена, які були на папері. Або я їх з тебе витягну.

– Дякую, та в мене сьогодні є ще справи. Та й я б не хотів працювати на того, хто вбиває дітей. І, якщо чесно сказати, мені робота не потрібна.

– А що тобі потрібно, Езельд з Фенделеви? Ти ж помітив, що ми тут не самі. Це Турбак. І він вміє читати думки. А ти думаєш, звідки я знаю про повстанців і про те, що список повинні були передати сьогодні?

– Я не знаю.

– А я знаю. Знаю, що таке заколот. Я сам двічі його очолював. Та вперше нас розбили. Мені ледь вдалось утекти у відкритий океан на невеликій шхуні. Там мене підібрав один корабель який ішов до Істи. Та тодішній голова міста відправив за мною погоню. Трьох убивць. Я змушений був переховуватись у лісах та на болотах. Та вони все одно мене вистежили. Здавалось, що там судилось померти, але мене врятував він. Якщо чесно, то він полював,  – проте мені пощастило. Мене врятувала моя любов до книг. Я не знаю як, але якось він вбив свою подругу, якщо її можна так назвати. А в моїх думках він знайшов якесь заклинання як воскрешати створіння. Це і врятувало мені життя.

– Вибачте, а можна трохи швидше, а то в мене ще є справи.

– Які в біса справи, якщо сьогодні ти помреш? Насправді, те заклинання ніяк не допомогло. Та тоді ми уклали угоду. Я взяв його з собою назад. В океані було важко, тому м’ясо швидко закінчилось, а рибу він не звик їсти. Та коли ми прибули, він допоміг мені захопити владу, а потім і втримати. Звір міг читати думки всіх жителів острова. І я цим користувався. Робив усе, що хотіли жителі. І всі були задоволені.

– То чому ж вони здійняли заколот?

– Ти можеш не перебивати? Тому в угоди була друга частина. Я мав знайти закляття, яке допоможе йому повернути до життя кохану. Та жодне заклинання в жодній книзі не допомагало. І ось одного дня один маг з Арти продав мені рукопис. Щоб все вийшло, потрібна була кров дітей, які народились при повному місяці. Ось тут і почались проблеми. Він може бачити думки, та не контролювати. Одного разу хтось почув крики з каналізації і вирішив, що це я катую дітей. А ще через місяць один хлопець взагалі втік і розповів усе. Мене підтримав магістрат, та їх це не зупиняло. Спочатку Турбак виявляв усіх заколотників, з якими розправлявся Дуранго. Та потім вони вигадали новий план.

– Якщо ця тварюка така талановита, то чому їй не прочитати думки того хто написав цей список?

– Тому що той, хто його написав, одразу ж себе убив. І список більше ніхто не бачив. А я в той час мав перебувати на одному святі. Та й він потрібен як доказ проти заколотників. Тому кажи або…

– Але я не знаю, він був написаний не нашою мовою. Тому, оскільки ви знаєте в кого список, я прошу свого листа. Він потрібен мені. Щоб закінчити свої справи. І чому ви назвали мене Езельдом

– Бо ти так називаєшся, недоумку.

– Я не пам’ятаю цього.

– Бо ти в своїй голові тримаєш тільки одну думку, проте він може витягнути все. Ти Езельд. Тебе називали колись білим вбивцею з Фенделеви. Ось як ти вбив Дуранго, ще не всі свої фокуси забув. Ти вбивав за гроші, а інколи просто так, для задоволення. Одного разу ти посперечався, що дістанеш яйце з гнізда сутранського орла, який жив у найвищих горах Марталу. Ти бився в Кіпській ущелині разом із легіоном коршунів. То як, вони насправді вміють літати? Може б їх найняти?  Їм сподобались наші вежі. – Онтар посміхнувся.

– Але я цього не робив.

– Робив. Кажуть ти перетнув пустелі смерті з усіма їхніми канібалами і в Серединних горах тебе вчили магії безсмертя останні гукури. І от таке життя і так втратити. Ти закохався. Що це взагалі за дурниці? «Я пам’ятаю той вечір. Ми гуляли вдвох по мосту».

– Де мій лист?

– Отже, ти почав згадувати. А що сталось потім? Вона знайшла іншого? Чи ти був занадто сором’язливим? Вона пішла. Як це, писати листи їй, надсилаючи іншим? Як вісімдесят років скніти у ліжку, маючи на обід тільки пляшку вина? Для чого всі ці щорічні виступи з листом на мосту? Він усе бачить. Та це вже неважливо, тому що поки ти забувався, вона померла. Декілька місяців тому, я сам очолив похорон. Тепер навіть ніхто не гляне у вікно, коли читатимеш ці дурні листи. Що ти тепер робитимеш?

Та навіть Турбак не міг помітити всього. Поки тварина витягувала давні спогади з Езельда, вона й повертала його до життя. До Езельда повертались сили і рефлекси. Тепер уже навіть у темноті він бачив справа великороту потвору, з пащі якої капала слина. Онтар стояв навпроти біля стіни, тримаючись за якийсь важіль Мабуть у стіні був іще один вихід. Та це вже не важливо, він вже усе згадав. Езельд торкнувся до кинджала на поясі.

– Твій лист у кабінеті на горі, та, нажаль, сьогодні ти помреш. Твій ритуал заподіяв мені багато клопоту. То ж з ним потрібно покінчити, як і з заколотниками. Прощай.

Та не встиг він натиснути на важіль, як кинджал потрапив йому прямо помежи очі. Онтара було вбито. Турбак кинувся на воїна, та він перехитрив його. Езельд подумав відхилятись вліво, і коли тварина зробила крок вбік, відштовхнувшись від стіни застрибнув тому прямо на шию. Шабля проштрикнула голову Турбака наскрізь.

Він вийшов на гору і, обшукавши кабінет, знайшов листа. Тоді пішов до річки. Зайшовши до корчми сказав, Фазізу, що Онтара більше нема і взяв дві пляшки вина, які гладун дав йому безкоштовно. Він прийшов на міст. Випив одну пляшку. Витяг листа і почав читати, ніби він на сцені у театрі. Перехожі які бачили це кожного року, вже і уваги на нього не звертали.

«Я пам’ятаю той вечір. Вона була в синьому. Всі стали сірими».

Закінчивши свій монолог, він витяг з кишені кресало і підпалив листа. Розвіяв попіл над каналом. Зняв із себе весь одяг і теж викинув у річку, а тоді голосно засміявся. В кінці він відкоркував другу пляшку і, співаючи, пошкандибав до порту. Білий вбивця з Фанделеви повернувся. Сьогодні в нього день народження.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *