Наречена вовка

Автор: Яніта Владовіч
Анотація: Кохання, що воно таке? Кара небес чи найбільша радість, яка може бути у житті? Ехої поки що не зрозуміла цього: хоч кохання і подарувало їй щастя, але то була лише коротка мить радості. Але дівчина зробить усе, аби коротка мить перетворилася на вічність.

Ехоі вибігла на берег вузького струмка. Важко дихаючи, вона опустилася на коліна. Дівчина глянула на стіну дерев за своєю спиною і не помітивши небезпеки, поклала на траву лук та, набравши повні долоні води, плеснула в обличчя, змиваючи втому й пил. Набрала ще і швидко випила. Вгамувавши першу спрагу, вона пила солодку воду повільно, з насолодою.
Вчора бурдюк спорожнів. Вона нічого не пила з самого вечора. Декілька кислих ягід водяника не зуміли вгамувати спрагу. Ехоі раділа, що натрапила на цей струмок. Напевно, то вищі сили спрямували кровожерливого звіра назустріч, коли вона перевіряла пастки, і вказали шлях, як рятувалася втечею.
У животі забурчало. Притиснувши долоню, Ехоі намагалася його заспокоїти. Голодній лягати зовсім не хотілося. Погляд дівчини зупинився на прозорій воді. Тут теж можна роздобути щось на вечерю.
Діставши з сагайдака передостанню стрілу, Ехоі натягнула тятиву і завмерла, вдивляючись у воду, раптом з’явиться яка тінь — і не побачила, як з лісу вийшов вовк. Великий, злий. М’яко ступаючи, попрямував до дівчини. На півдорозі зупинився, повернув голову, оглядаючи дерева. Грізно загарчав. У відповідь почулося не менш лячне ревіння.
Ехоі зі страху обернулася. Не звертаючи уваги на вовка, поглядом вишукувала небезпеку. Її переслідувач — бурий ведмідь, — ламаючи гілки чагарнику, вийшов на берег. Вовк загарчав, Ехоі приєднала свій пронизливий голос до його. І щоб остаточно налякати звіра, пустила стрілу. Ні, вбивати не збиралася. Такого красеня потрібно берегти, якщо тільки він сам не запросить смерті.
Невідомо, чого злякався ведмідь: стріли, яка встромилася у землю перед ним, або сірого захисника своєї здобичі — ще раз заревів, ображено так, і, розвернувшись, пошкандибав геть.
Задоволено хитнувши головою, Ехоі поспішила забрати стрілу — розкидатися ними не варто, адже робила їх сама — та попрямувала до вовка. Присівши поряд, обняла за шию,  притулившись щокою до чорно-сірої морді.
— Дякую тобі, Отекай.
Здавалося, вовк прогарчав, радіючи, що захистив свою пару. Ехоі відсторонилася, але її рука ніжно гладила вовка по спині.
— Цей ведмідь злякав мене, і я не зуміла роздобути нам вечерю. Може, вдасться зловити рибу. Ти будеш рибу?
Схоже, така їжа була вовку не по нутру. Він розвернувся і втік геть.
Зітхнувши, Ехоі пішла в протилежному напрямку, до берега, все ще сподіваючись, що не ляже цієї ночі голодною. Її терпіння було винагороджено: незабаром на березі лежав жовтий окунь.
Вирішивши, що іншої риби сьогодні не впіймає, Ехоі розпалила багаття і підсмажила окуня. Попри голод, з’їла лише половину, розраховуючи погодувати й вовка.
Вже сутеніло, коли він повернувся із зайцем у зубах. Поставивши здобич біля ніг дівчини, сів поруч, чекаючи похвали. І вона не забарилася дати голос.
— Ти завжди був умілим мисливцем, Отекай. З тобою я не пропаду. Але і я зуміла роздобути вечерю. Так що заєць твій. Їж! — наказала Ехоі. Вовк сидів нерухомо, на його морді немов застиг впертий вираз. — Не хочеш? Ось у мене ще половина окуня. Ти ж не будеш? Знаю, що не будеш. — Вовк невдоволено рикнув. — Добре, я візьму третину зайця собі на сніданок, решта твоя. Домовилися?
Вовк знову прогарчав. Цього разу погоджуючись.
Ехоі дістала з правого мокасини мисливський ніж з кістяною ручкою (його подарував батько) і легко відділила свою частину здобичі. Підкинувши у багаття кілька сухих гілок, дівчина почала знімати шкуру, щоб зараз же й приготувати м’ясо. Вовк схопив залишки зайця та помчав у ніч. Він ніколи не їв перед нею.
Незабаром повернувся. Ліг поруч. Обхопивши його рукою, Ехоі могла спокійно відправитися до країни сновидінь. Її захисник подбає про безпеку.

***

Ехоі (що мовою її народу означало «діва, яка сміється») виправдовувала своє ім’я. На губах дівчини квітла посмішка, в очах світилася радість, а вона сама ледь утримувалася від того, щоб кинути справи і пуститися у танок. Але відволікатися не можна, скоро з полювання повернеться батько і брат, їх потрібно нагодувати. Ехоі втратила матір майже дев’ять зим тому, тому заправляла у вігвамі сама. Батько не хотів брати нову дружину, дуже любив свою світлооку Лілуай.
Не тільки робота утримувала Ехоі від веселощів. Поки не можна показувати свою радість. Спершу Отекай має переговорити зі своїм батьком, вождем племені Червоних вовків. І лише Ехоі була берегинею таємниці, яка робила її надзвичайно щасливою. А чому не радіти, якщо той, кого полюбила, теж любить і бажає взяти за дружину?
Скоро, зовсім скоро, про це дізнаються й інші члени племені, а поки нікому не можна говорити, інакше трапиться біда. Ні, Ехоі була впевнена, що вождь не відмовить синові, адже її родина була багатою — чимало шкур і коней вона принесе як придане, — а дід шанованим старійшиною. Він учив, що не варто говорити вголос про сподівання, інакше Великий дух може пожартувати над мрійником. Вона добре запам’ятала ці слова.
Розтираючи зерна пшениці у ступці, Ехоі подумки складала візерунок із бісеру, що вишиє на поясі, який піднесе весільним подарунком своєму чоловікові.
Гучний крик, стривожений і відчайдушний, змусив дівчину кинути ступку і вибігти з вігвама. Повернулися мисливці. Зі здобиччю. Великим ведмедем. Багато м’яса. Сьогодні всі наїдяться досхочу. Проте ні радісних вітань, ні похвали не чути — тишу порушували стогони, які роздирали серце, вони лунали від вігвама вождя. Його оточили члени племені, і Ехоі не могла зрозуміти, хто плаче і чому, хоч і відчувала, трапилося щось дуже погане.
Пройшовши між людей, побачила спочатку схилену над лежачим на землі воїном Олсумсу, дружину вождя, зробивши крок убік, розгледіла обличчя. Отекай! Страждальний крик рвався з губ. Аби не видати себе, Ехоі закрила рот долонею і відвела очі. Навпроти стояв Канга, старший син вождя. У його чорних очах світилося знання — Отекай поділився своєю радістю з братом. Посмішка, що промайнула на губах Канги, змусила душу дівчини захолонути.
Десять місяців тому Ехоі відмовилася стати його дружиною, адже з дитинства любила його молодшого брата. І тепер він помстився.
Невже вона винна, що Отекай, такий молодий і красивий, більше не скочить на жеребця, щоб проїхатися місячної ночі, більше не повернеться з багатою здобиччю, більше не станцює ритуальний танець біля багаття?
— Заспокойся, жінко! — почувся грізний оклик вождя. — Не лий сльози завчасно. Наш син ще живий. Де шаман?
Слова вождя подарували надію, але шаман, який оглянув рани Отекая, сказав, що смерть вже запустила пазурі в його душу і не відпустить. І пішов, заявивши, що нічого зробити не в силах.
Ехоі знайшла його, розповіла про ніжну квітку кохання, якій не судилося розпуститися, благала врятувати Отекая. Шаман сказав, що спробує. Він повернувся до вігвама вождя, і змусив усіх вийти. Довго звідти лунали співи, чулися глухі удари в ритуальний барабан, і весь цей час Ехоі підносила молитви Некете — богу, який ходив по землі в образі червоного вовка, — і просила, аби він врятував Отекая.
Нарешті, все стихло. І в тиші, що оповила село, моторошний крик, який перейшов в протяжне вовче завивання, пролунав особливо страхітливо. З вігвама вискочив великий чорно-сірий вовк. Зиркнув по сторонах, зупинив погляд на Ехоі, попрямував до неї. У повітря здійнялися перелякані крики жінок, люті — чоловіків, які вже бігли до звіра, вони змусили вовка кинутися геть.
Ехоі увірвалася в вігвам, але побачила тільки шамана.
— Де Отекай?
— Некете повернув його з країни мертвих, але в якості плати зажадав службу. Дванадцять лун Отекай проведе вовком. І на одну ніч стане людиною. Якщо захочеш, аби він їм залишився, одягни йому весільний пояс. Як не зробиш цього, він знову обернеться вовком, ним і залишиться.
— Що ти зробив, шаман? — У проході стояв вождь.
— Урятував твого сина, вождю. На прохання його обраниці.
Шаман важко підвівся на ноги й пішов геть.
— Обраниці? — Чорні очі вождя різали ніби гостре лезо. — Що ти собі надумала, дівчино? Отекай повинен одружитися з донькою Укама. А тебе обрав мій старший син.
Не бувати цьому! Схилила голову Ехоі та мовчки вийшла з вігвама. Зібрала їжі, взяла мисливський ніж та лук зі стрілами (брат ще в дитинстві навчив ними користуватися), шкіру й бісер, щоб зробити весільний пояс, осідлала на коня та поскакала до лісу вслід за коханим.
— Стій! — кричав услід Канга, який став свідком її втечі…

***

Від цього крику Ехоі прокинулася. В ту ж мить пробудився й вовк. Ткнувся холодним носом їй у щоку, заспокоюючи та запитуючи, що сталося.
— Нічого, — дівчина погладила вовка.
Він закинув голову назад і завив.
Вона теж подивилася у небо: на чорному полотні яскраво сяяв круглолиций місяць. Одинадцятий. Ще зовсім небагато часу, і вони знову будуть разом. Закривши очі, Ехоі подумки звернулася до Некете, благаючи відпустити Отекая, коли йому прийде час залишити службу.