Історія Апокаліпсису. Аутофагія

Автор: Богдан Горгота
Анотація: «Історія Апокаліпсису» – це серія коротких динамічних оповідань про сучасних людей, які зіштовхуються з невідомими і незрозумілими їм явищами. Перше оповідання цієї серії «Аутофагія» про людей, які, зіштовхнувшись із незрозумілим феноменом, реагують на нього дуже просто – ніяк. І займаються своєю улюбленою справою – виловлюють людей, які чимось відрізняються від них.

 

 «І побачили Божі сини людських дочок,
що вродливі вони,
і взяли собі жінок із усіх,
яких вибрали.»
«Книга Буття»  6.2

“…История большинства имеет свой конец, а вот история меньшинства закончится только вместе со Вселенной…

Слишком много всяких систем было испробовано, а все осталось, в общем, по-прежнему…”    

“Град обреченный” Аркадий и Борис Стругацкие

 

Світанковий морок прийшов на зміну важкій похмурій ночі. І все навколо зітхнуло, заворушилося, ожило після сну. І тільки низину, на схід від висоти, вкривали густі пасма туману, який тягнувся ген-ген, аж до виднокраю.

̶  Чого вони мовчать?

̶  Та нехай мовчать. Тобі від того  засвербіло десь?

̶  Нє, тут щось не так. Там зараз бойовики з «Оплота», а вони не вміють мовчати.

̶  А може в них ротація? Може перепилися вчора і сьогодні з бодуна голови не можуть підняти? Може «бека» не підвезли і пуляти вже нічим? Мало чого може бути. Плюнь через ліве плече і розслабся, і насолоджуйся тишею. Благо, що погода така чудова і зовсім на осінь не схожа.

̶  Нє, тут щось не так. Вуйко, де ти там? Спиш?

̶  З тобою якраз поспиш.

̶  Чого сєпари мовчать? Що тобі твоя знаменита чуйка підказує?

̶  Мовчать, бо їх там нема. Опорник напроти нас геть порожній. Нікого там нема, жодної душі.

̶  Як нема?!

̶  Нема, бо я перед собою нікого не чую.

̶  І ти оце так байдуже говориш?

̶  Та я затанцював би, але спати хочу.

 

1

Вируючі темно-сірі клуби туману, що останні дні важкими хвилями поволі сунули із заходу, поглинаючи все довкола себе, зупинилися на березі ріки. І враз завмерли. Немов затверділи у цілковитій тиші. Вітер тривожно бився об цю зловісну стіну, що здіймалася ввись, в бездонну глибину неба і зникала в ній. Вода в річці зупинила свій плин і застигла, зробилася мов холодець. Бетонний міст, що з’єднував два берега, зник умить, немов розчинився в повітрі, залишився тільки один голий бик на березі ріки. Асфальт, прокладений по мосту, немов лезом обрізало якраз перед колоною солдат у камуфляжах. Солдати розсипалися по дорозі і приготували зброю, тривожно оглядаючись навсебіч.

̶ А нехай тобі… – грубо вилаявся Вадим, від несподіванки він ступив кілька кроків назад але опанував собою, повернувся, присів і уважно придивився до різаного краю асфальтового покриття, з якого здіймався сизий димок, і обережно помацав його рукою: – Зрізаний край гострий, мов лезо бритви, і холодний, як лід. А нехай тобі! – відсмикнув обпечену холодом руку.

̶  До цього йшло, – присів поряд з командиром Артем, тривожно оглядаючись навколо. – Пам’ятаєш, як нас атакували під Полтавою? Спочатку з’явився такий же туман, він одразу був схожий на синтетичний, неприродний, а з нього вивалювались «іллюшини». І давай нас свинцем поливати і бомбити. Скільки наших тоді поклали? Я тоді перевернувся на спину аби хоч по одному собаці пальнути, аж побачив наші ж червоні зірки на бортах і крилах. Я аж отетерів…

̶  Заткнись, – глухо проговорив Вадим. – Тих «іллюшиних» ніхто, крім тебе, не бачив. А ось це – кивнув головою на самотній бик від мосту – бачать усі.

̶  Та я заткнусь. Але все почалося з цього туману, ти ж сам знаєш. З цього туману вилітала всяка нечисть і довбала нас, і знову зникала в цьому тумані. Я ще тоді говорив, що це все добром не закінчиться. Треба вертатись назад, поки не пізно.

̶  Окремо для тебе: під Полтавою нас довбали укри; твоїх «іллюшиних» та іншої нечисті ніхто, крім тебе, не бачив і твій синтетичний неприродний туман був звичайнісіньким осіннім туманом, мокрим і їдким, бо така пора року. Втямив?

̶  Та зрозумів, але…

̶  Ніяких «але», – крізь зуби процідив Вадим.

̶  Суки… Суки! Тварі! – істерично закричав Денис, отямившись від несподіванки, і почав стріляти довгими чергами у застиглі клуби туману.

̶  Не дурій! Припини! – Артем впав на асфальт, над його головою лютував автомат Дениса. – Зупиніть цього придурка!

̶  Там же наші! Там мій брат! – кричав, вириваючись із міцних рук, Денис. – Це ти, ти, сука, відправив їх туди, на погибель! – намагався штовхнути ногою командира, голос його зривався від люті. – Вже всім було ясно, що то за хрень! Вже всі знали, що в тій хрені нічого доброго не буде! Всі відмовилися іти туди, а ти один захотів попертися у це пекло і посилав хлопців на вірну погибель. І нас ти гнав на погибель! Вислужитися, сука, хочеш?

Міцний удар в щелепу зупинив потік слів. Вадим потер кулак, сплюнув презирливо і обвів поглядом спантеличених солдат, які вже стояли навколо з понуреними поглядами.

̶  Хто ще так думає?.. Ніхто? Добре. Ми не повинні так думати, бо ми солдати. Ми не повинні думати взагалі, бо воїни не думають, а виконують накази. Ми повинні виконувати накази! Ми повинні зупинити цю хрень на порозі Великої Росії! Хто знає, як це зробити? – за його спиною глухо забурмотіло, солдати згуртувалися ще тісніше і намагались не зводити поглядів з командира. – Ніхто! Ніхто не знає, як це зробити. А коли ми не знаємо, як це зробити, тоді ми мовчки виконуємо накази. А якщо в когось протікають штани, то той може сушити їх в іншому місці. Тут ніхто нікого не тримає. Зрозуміло?.. Добре. Зараз ми повертаємось на базу. А в цього істеричного придурка заберіть зброю і хай прохолоне тут, біля цієї хрені…  Шикуйсь! Кроком руш!

Колона рушила назад до міста. Тільки похнюплений і обеззброєний Денис залишився на узбіччі.

 

Зловісна темно-сіра маса мовчки нависла над містом, над покинутими напризволяще будівлями, поміж яких ще безладно метушилися поодинокі крапки переляканих людей.

Прихожани виходили з церкви, насторожено оглядаючись навсебіч, і гуртувалися на центральній площі міста. Автомобілі з людьми та домашнім скарбом зупинялися перед ними, немов перед похоронною процесією, глушили двигуни і терпеливо ждали. Останнім вийшов священик з великим дерев’яним хрестом в руках. Палаючими очима оглянувся навколо, струсонув хрестом і загримів:

̶  Брати і сестри! Розпочався Суд Божий! Там, на тому боці ріки розкольники, що поділили братній народ і святу православну церкву, єретики, що продали свої душі унії та американцям, і впали в гріх братовбивства, вже отримали заслужену кару! – священик вказав рукою на мовчазну стіну сірого туману, що здіймалася по всьому виднокраю, скільки сягало око.  – Гнів Божий не знає меж, нема для нього ніяких перешкод і тільки покаяння, що очищає Душу від скверни плотської, від гріхів тяжких, може пом’якшити Його. Тож станемо всі разом, народе православний, і підемо назустріч долі, якої не може уникнути жоден смертний. Жоден! Бо так написано на Божих скрижалях! Підемо з молитвами і покаянням в серцях наших, понесемо своє смирення! І нехай здійсниться праведний Суд Його!

Священик тричі перехрестився, підніс над головою потемнілий від часу та гріхів хрест, і пішов крізь натовп. Тривожна і велична мелодія церковних дзвонів злетіла над містом.

 

Глухе бурмотіння прокотилося в сплетінні сірих клубів. Вітер враз затих, немов завис і плавно опустився на принишклу землю. Все навколо застигло в глухій тиші.

̶  Які кадри! Які кадри! – захоплено бубонів Андрій, працюючи відеокамерою.

̶  Господи! Вже всі поїхали, а ми стовбичимо тут посеред дороги!

Нараз сіру стіну туману розітнуло на клапті мереживо сліпучих блискавок і принишкле місто, і все навкруг потонуло в безмовному світлі, яке не давало тіні.

̶  Андрію! Поїхали! Діти у смерть перелякалися!

Відеокамера Андрія вихопила одиноку постать священника, який ішов до річки з високо піднятим хрестом. До священника приєдналася понура постать в камуфляжі.

Світло стало таким яскравим, що аж замерехтіло в очах.

̶  Все, тепер поїхали, – Андрій кинув камеру на коліна дружині і стрибнув за кермо автомобіля.

 

̶  Ось останні фото і відеоматеріали з космосу. На них не видно ніяких слідів катаклізму. Жодної ознаки, що кордон на цих ділянках перекритий чимось надприродним. Згідно відеоматеріалів, життя продовжується і через кордон рухається автомобільний транспорт і залізничний… – генерал ткнув пальцем у планшет: – А ось тут останні відеоматеріали і фото, відзняті перед самим конфліктом. Там ви не знайдете жодної різниці з останніми даними. Таке враження, що там нічого не відбулося, що там все продовжується у звичному розміреному ритмі, що відрізок часу, зайнятий введенням нашого миротворчого контингенту, вирізано з їхнього життя і викинуто.

̶  Таке враження? А насправді?

̶  А насправді наш миротворчий контингент  змушений був відступити в період розвитку катаклізму по всій лінії фронту, аж до державних кордонів. Більше того, ми змушені були евакуювати півтора мільйона людей від лінії кордону. Зруйнована вся інфраструктура вздовж кордону. Зруйновані всі прикордонні міста і села. Кордон на всьому протязі перекритий. Більше того, катаклізм розвивається. Повільно, але просувається вздовж західного кордону і на сьогодні в нас уже перервано пряме сполучення із Білорусією. Автомобільний і повітряний транспорт в Білорусію проходить тільки через Прибалтику. Поки що проходить, бо катаклізм без перешкод просувається до Балтійського моря.

̶  А що наші науковці?

̶ Ми мобілізували всіх фізиків, математиків, хіміків, біологів, здатних розібратися у природі катаклізму і знайти протидію.

̶  І результат?

̶  Науковці вивчають проблему.

̶ Дуже довго вивчають. Прикріпіть до науковців своїх людей, аби вони прискорили вивчення проблеми. Потрібен результат.

 

2

̶ …Кожен із вас буде працювати з перевіреним напарником із нашого аналітичного центру. Для кожної пари відводиться ізольований від поміх і зовнішнього втручання кабінет, оснащений найновішою апаратурою і захищеним радіо та відеозв’язком, за допомогою якого контролюватиметься кожен ваш крок і за допомогою якого ви будете приймати поради від напарника. Ви ж зі своєї сторони маєте право виходити на зв’язок тільки в критичних ситуаціях і виклик повинен бути максимально коротким та максимально зрозумілим для напарника. Тобто, з вашої сторони – повна тиша в ефірі, ви повинні все чути, все бачити і мовчати. І запам’ятовувати. При всій технічній оснащеності місії, основна надія – ваша пам’ять і вміння максимально точно викласти побачене і почуте на паперовому носії інформації із замальовками та схемами. Питання по цьому пункту є?.. Нема. Отже, товариші офіцери, ще раз про основне: ви направляєтесь для контролю за роботою науковців, але не втручаєтесь у їхню роботу. Все. Ви вільні.

 

̶  Ти хоч зрозумів суть нашого завдання?

̶  В загальних рисах, – ухильно відповів Андрій.

Вони неспішно крокували довжелезним коридором – Андрій з підкреслено військовою виправкою в підігнаному по гнучкій поставі темно-синьому костюмі, білосніжній сорочці та яскравій голубій краватці, і зовні непоказний вайлуватий Антон в потертих джинсах та клітчатій сорочці, яка безсоромно висовувалася з-під широкого шкіряного пояса і стирчала навсебіч. Двоє різних, на вид, офіцерів контррозвідки з однаковими чорними шкіряними теками в руках.

̶ А мене напружує безалаберність «яйцеголових», мене дратує безнаказаність цих ледарів у мантіях. Сидять у своїх теплих кабінетах, у зручних кріслах, малюють якісь там формули, потім переносять свої зади у телестудії і втирають вигадані ними недолугі теорії, які до сих пір нікому і нічого не пояснили, в роззявлені роти п’яного електората та отетерілим чиновникам, які з переляку не знають, куди заховати «нажите непосильним трудом», – роздратовано бубонів Антон. – Одним словом, «яйцеголові» влаштували бедлам у зоні своєї відповідальності, а нас тепер кидають розгрібати їхнє лайно.

̶  Ну, не розгрібати, а своєю присутністю допомогти розібратися.

̶  Та да, чим я, офіцер контррозвідки, зможу допомогти фізикам-академікам? Окуляри протерти?

̶  Точно, – стримано посміхнувся Андрій, – будемо протирати окуляри… – зупинився, перекинув теку з паперами у ліву руку, а праву подав для прощального потиску: – Ну все, дружище, щасти тобі.

̶  Удачі нам! – Антон махнув рукою у відповідь і покрокував далі.

Якусь мить Андрій стояв з простягнутою рукою, затим опанував емоції і взявся за ручку важких броньованих дверей.

 

Андрій прискіпливо розглядав довге шкіряне пальто.

̶  Поли якісь незугарні, розхристані.

̶  Візьми курточку, вона так само оснащена, як і пальто.

̶  Під курточку треба одягати джинси, а я не звик до них.

̶ Тобі однаково доведеться одягати джинси, бо наші туфлі на високих підборах виділятимуться на фоні твого костюмчика. Такий собі піжон у ковбойських штиблетах.

̶  Оці чудовиська обов’язково взувати? Ви щось надзвичайно цінне запхнули у ці вульгарні каблуки?

̶ Та ні, – засміявся Ігор, – нічого цінного, крім їхньої ціни, там нема. Ці штиблети принесли разом з іншим лахміттям, а для чого – не знаю. Наша розробка – це капелюхи, курточки і пальта, там все, що треба для місії. А решта, мабуть, зі складу, бо немилосердно тхне нафталіном.

̶ Тоді я буду у своєму костюмі і візьму ось це пальто. Грубувате трохи, але краще, ніж підстрелена курточка.

̶  І вибери собі капелюх. З капелюхом не варто розлучатися і постарайся не знімати його взагалі. Там самий надійний відеозв’язок зі мною. Я особисто все перевірив.

Антон одягнув пальто і капелюх з вузькими полами, оглянув себе у дзеркалі.

̶  А чому ти вибрав бюргерський, а не класичний?

̶  Знаєш, подумав, що має бути якийсь ґандж, аби відволікати на нього увагу.

̶  Тоже правильно. Але це спрацьовує у випадку, якщо той ґандж помітять… – Ігор вибрав одну із численних шухлядок біля шафи з одягом: – Клади сюди свою теку, телефон, каблучку, документи, одним словом, пакуй сюди всі свої особисті речі із кишень також. Крім цигарок. Натомість візьмеш ось цей семи дюймовий планшетик. Я закачав у нього «Фізику і філософію» Гейзенберга, вона буде ключем до запуску всіх контрольних програм. Перед тим, як прибудеш на місце, планшет перезавантажиш і відкриєш ось цей файлик із Гейзенбергом, ну, типу, ти читаєш класика квантової теорії.

̶  Чому «типу читаєш»? Я обов’язково прочитаю дорогою все, що стосується завдання. Ти думаєш, що катаклізм якимось чином пов’язаний з квантовою теорією?

̶  Не перебивай. Читай, це корисно для здоров’я, бо не мучитимеш організм дурними думками. Так ось, в критичних ситуаціях планшет буде твоєю і радіостанцією для зв’язку зі мною, і захисником. Він увімкне захисну енергетичну систему, вмонтовану у твоє пальто і капелюх. Не посміхайся. Енергетичне поле дійсно захищатиме тебе від шкідливого випромінювання і від зовнішнього агресивного хімічного середовища. Якийсь час, бо все залежить від концентрації агресора, але, як показали експерименти, цього часу досить, аби евакуюватися з агресивного середовища, або нейтралізувати його. Планшет підкаже тобі оптимальний варіант. Крім того, я цілодобово буду на зв’язку з тобою, а в мене трохи ширший інструментарій твоєї безпеки. Тепер поглянь на кишені в пальто. Всі кишені, крім двох, бокової і внутрішньої, оснащені застібками, які швидко і надійно герметизують кишеню від зовнішнього впливу і в них ти кластимеш всі цікаві тобі чи мені, я підкажу, зразки. Кишені оснащені аналізаторами першого ступеня, які також зав’язані на твій планшет, і все, що буде вартим уваги, ти зберігатимеш там. Відкрита бокова кишеня – це для твоїх цигарок, а внутрішня з липучкою – для планшета. Здається все… – сірі очі Ігоря втомлено оглянули напарника: – Всього не передбачиш. Решта – по ходу розвитку подій.

Андрій, не поспішаючи, скинув пальто і капелюх, повернув їх назад у шафу, підійшов до письмового столу і взяв із теки дві фотографії.

̶  Ти в якому році закінчив МГУ?

̶ Артем Шкурдяк, – Ігор ткнув вузлуватим пальцем у фото хлопця, схожого на панду. – А цього джигуна не знаю.

̶ Джигун цікавить найменше. Примітивна особа з інтелектом дикого примата. Чому він потрапив у поле зору контори – розберуся на місці, – Андрій поклав фотографію з молодим хлопцем у військовій формі у теку.

̶  Стандартний воїн, – погодився Ігор і розвалився у кріслі напроти монітора.

̶  Не воїн, а стандартний солдат. Воїн – це солдат, оснащений інтелектом.

̶ Нехай так, – пухкі дитячі губи Ігоря розпливлися у добродушній посмішці. – З Артемом вчився в одній групі, а перед самим захистом бакалаврського диплома його відчислили з універа за неуспішність.

̶  Вся суха статистика про цих хлопчиків, з якими мені доведеться попрацювати, є ось тут, – Андрій постукав тонким пальцем піаніста по теці. – Мені потрібні подробиці, які, можливо, не потрапили у досьє, тому я й згадав, що ваші шляхи могли десь перетнутися і ти міг запам’ятати щось цікаве.

̶  В нас ще досить часу, аби випити кави. Сідай, – Ігор увімкнув кавовий апарат і той загудів, перемелюючи запашні зерна. – Артем був слабенькою сірою мишкою у групі і трієчка в заліковій книжці була вершиною його мрій. Я навіть не уявляю, яким чином він пропхнувся до фізфака.

̶  Але ж чимось ця сіра мишка тобі таки запам’яталася? – Андрій з насолодою вдихнув аромат кави, яка наповнювалася в кухоль.

̶  Знаєш, братан, він три роки взагалі був непомітним, немов його і не існувало на цьому світі, а проявився тільки після третього курсу. Влітку, перед великою війною з Україною, він гостював у якихось родичів в Києві і привіз звідти дешевенький журнальчик. В тому журнальчику якийсь київський аспірантик накропав статейку про чудеса квантової механіки, про нову реальність і про те, що вже через десяток років людство буде подорожувати по всесвіту, як трамваєм по місту, – Ігор сьорбнув кави і поставив кухоль на стіл, очікуючи на реакцію Андрія, але той мовчав. – Одним словом, начиталась сіра мишка всякої баліберди і в неї мізки пішли набекрень. І вирішала мишка замість дипломної роботи висунути власну теорію. Знаєш, я не читав його писанину, але казали, що там змішано було все, що потрапило нещасному на очі: і ньютонівське поняття про час і простір, і популярна белетристика про квантову механіку Гейзенберга та Бора, і статейки про нову реальність, які штампував схиблений київський аспірант. І весь оцей вінегрет Артем намагався пропхнути, як теорію нової реальності на основі квантової теорії Бора-Гейзенберга-Шредінгера. На дружні поради Артем не звертав уваги і в результаті він опинився за бортом великої науки. В той час ми саме вводили свої війська в Україну, – Ігор на мить затнувся, підбираючи більш правильне слово, – ну, я маю на увазі «миротворчий контингент», і його разом з іншими лузерами забрили в солдати. І, як бачиш, вцілів у тій м’ясорубці. Пощастило сірій мишці.

̶  Одну хвилинку, – Андрій поставив свій кухоль на стіл і видобув цигарки. – Ти можеш коротко і доступно переказати теорію сірої мишки?

̶  Коротко і доступно? Про так звану теорію Артема я тобі нічого не зможу сказати, бо чув її тільки з третіх вуст. А от ази квантової теорії тобі, можливо, згодяться. Про всяк випадок, – Ігор зробив наголос на останніх словах і підсунув до себе стосик паперу. – Давай спробуємо так: про елементарні частки, типу електронів і протонів, ти чув?

̶  Так. В загальних рисах.

̶ А про те, що ці само елементарні частки мають ще й хвильові властивості і тому їх називають квантами, ти знаєш?

̶  Так. Це зараз модна тема.

̶  Добренько. Так ось, на сьогодні є квантова фізика, яка створила Стандартну модель ядерного світу, ну там кварки, антикварки, глюони, мезони, бозони і таке інше. У квантовій фізиці є математичні рівняння, якими зручно описувати всі оці кварки, антикварки і глюони, а також сильні ядерні взаємодії, які теоретично утримують всю цю публіку всередині елементарної частки. Підставляючи ці рівняння в комп’ютер і запускаючи обчислення властивостей елементарних часток, як протони чи нейтрони (їх ще називають адрони), фізики можуть передбачити властивості цих часток, які непогано наближаються до спостережень в реальному світі. Але тільки наближаються. І є квантова механіка, яка пов’язує… Ні правильніше буде сказати, що намагається пов’язати невизначеність в елементарному світі із класичною фізикою. Зрозуміло?

̶  Ні.

̶ От і добре. Цього ніхто не розуміє, хоч і навчилися це з успіхом використовувати для розвитку електроніки. Вся квантова теорія, вона ж квантова механіка, побудована на невизначеності. Ти, для прикладу, не знаєш, в якій саме області на цю мить знаходиться електрон, чи може він знаходиться одночасно в кількох областях і чи знаходиться він там взагалі до тих пір, поки не почнеш проводити дослідження. Це як у реальному житті – ти ніколи нічого не знаєш до тих пір, поки не почнеш ворушитися, вивчати, розпитувати, працювати над темою. Але на цьому схожість реального життя у макросвіті і світі елементарних часток закінчується. Принаймні, так ми думали раніше. Квант може пройти крізь напівпрозоре дзеркало і водночас відбитися від нього та зареєструватися одночасно у двох різних детекторах. Квант може пройти одночасно крізь дві щілини і утворити інтерферентну картинку, яку зазвичай утворюють хвилі. Зрештою, квант і є хвилею, поки за ним не почнуть спостерігати чи проводити досліди. Поведінка кванта і його властивості – фантастичні! Інформація, яку ти вводиш під час досліду в один квант, миттєво стає відомою всім квантам Всесвіту. Запам’ятай це і ніколи не допускай каверзних думок, бо вони і є інформацією, яку кванти спокійно зчитують і переносять. Іноді з’являється думка, що це не ми проводимо досліди над квантами, а вони спостерігають за нашою реакцією і тоді ти зводиш очі до неба і готовий повірити у волю Творця. Але найприкольніша штука від кванта, як на мене, – це тунельний ефект. Це, брате, коли квант зупиняється перед несподіваною перешкодою, і опля – він вже на іншій стороні перешкоди! Цілий, неушкоджений і без очевидних енергетичних втрат. І ось цей ефект, за переказами, Артем намагався просунути, як телепортацію всієї квантової системи, виходячи з того, квант являється водночас і квантовою системою.

̶  Зажди, повернемо трохи назад: ніхто не розуміє природи кванта, але всі користуються ним?

̶  Брате, ми не розуміємо природи електричного струму, але з успіхом користуємся ним. І ми написали купу формул та законів, які допомагають нам експлуатувати цю невідому силу. Поїхали далі? Так ось, коли мова іде про елементарну частку, то у квантовій механіці це значить тільки одне: таку форму зображення кванта, як елементарна частка, фізики вибрали тільки тому, що її зручно проводити через математичні символи і формули, а в природі квант існує тільки у вигляді хвилі. Тут все зрозуміло?

̶  Поїхали далі, – безнадійно махнув рукою Андрій.

̶ Поїхали, – посміхнувся Ігор. – Отже, представлений елементарною часткою квант – це згорнута хвиля. Шредингер окремо розглядав хвильову природу атомного ядра, і вона мені дуже подобається і я спробую показати її тобі графічно. Ось синусоїда в системі декартових координат Х та Y, в геометричній інтерпретації вона представляє собою хвильову природу кванта. І ось ця само синусоїда згортається в коло. Тут зрозуміла ситуація?

̶  Щось трохи пам’ятаю з уроків тригонометрії.

̶  Добренько. Тепер розгортаємо цю синусоїду в трьох вимірах по осях X, Y, Z, ось так. І згорнути її  по цих осях треба вже не в коло, а в кулю, приблизно ось так. Тут варто пам’ятати, – Ігор на мить замислився і олівець завис в повітрі, – що ця куля буде не стабільною, а пульсуючою, бо час є не четвертою віссю координат, а тим само вектором, початок відліку якого і згортає в матеріальному світі синусоїду в кулю у вигляді електронної хмарки, а решта начинки атома, типу протони та нейтрони – це той же квант, але згорнутий в інших системах координат, щось на кшталт геометричної інтерпретації комплексних чисел. А розгорнутися він може, для прикладу, під дією термоядерної реакції синтезу, і в результаті цього само розгортання з’являється новий вид матерії – атом водню перетворюється в атом гелію і так далі по таблиці нашого співвітчизника. Тут зрозуміла ситуація?

̶  Ну, а де тут крамола? – Андрій допив каву, поставив кухоль на стіл і смачно затягнувся цигаркою.

̶  В смислі? …А, ти про так звану теорію сірої мишки? – Ігор залпом допив каву, що вже прохолола і ожив. – Бачиш, крамолу виявили в тому, що Артем запропонував відмовитися від квантової фізики взагалі і викинути на смітник історії науки Стандартну модель атома. А найгірше в цій історії те, що він мов очманілий почав проповідувати свою так звану теорію через соціальні мережі. І так він азартно та смачно розповідав, скільки у квантову фізику вкладено грошей і що саме звідси починаються пошуки «вічної молодості» і так званого «безсмертя», і що гроші на «еліксир безсмертя» викачуються не тільки з кишень товстосумів, які втрачають здоровий глузд від однієї думки, що вони можуть розлучитися зі своїм баблом в одну мить, в ту само мить, якою не володіють і на яку ніяк не можуть вплинути, але й з державного бюджету, що в нього почали з’являтися послідовники. Далі продовжувати? Бо далі в його проповідях були ще жадоба влади і що квантова фізика дуже вдало грає на цьому примітивному тваринному інстинкті, який в природі покликаний організовувати особини в стадо і вибудовувати в ньому структурну ієрархію на принципах природного добору: самицями володіє найсильніший і цей найсильніший забезпечує збереження виду. Далі продовжувати? – збуджений Ігор перевів подих.

̶  І ніхто, і ніколи не доведе протилежне. Зручна позиція для розводу лохів, – Андрій погасив цигарку в попільничці.

̶  І ти також повірив у палку промову, в якій маленький відсоток істини перемішано з купою вигадок?

̶  А яку істину вкладено у той маленький відсоток?

̶  Ну, – Ігор засміявся, – у квантову фізику дійсно вкладають величенькі бабки. Але найогидніше, як на мене, з’явилось у фіналі цієї історії: прощаючись з нами сіра мишка плакала і клялася, що його лукавий поплутав, що він не хотів цього.

̶  Чого «цього»?

̶  Цього сумного фіналу. Артем так і не зрозумів причини трагедії.

Якусь мить безбарвні очі Андрія обмацували напарника.

̶  Тобі не було шкода Артема, як однокурсника, як людини, доля якої була поламана рішенням кількох чоловік, наділених владними повноваженнями?

̶  На той час він для мене був лузером і не більше. І тільки зараз, коли я виклав тобі все, що знаю про нього, з’явилось співчуття. Правда, тільки зараз я повною мірою зрозумів трагедію маленької сірої мишки.

̶  Але в тебе залишається впевненість в тому, що теорія Артема про нову реальність, якої ти ніколи не бачив і не читав, а свої висновки будуєш на переказах третіх людей, є нісенітницею і не більше? Розумієш, напарнику, я хочу виконати поставлене завдання, а тому намагаюся не обійти увагою жодну дрібничку і надіюся, що ти мені в цьому допоможеш.

̶  Добре, я відкопаю в архівах ту історію і детально розберуся з нею. В мене досить часу до першого зв’язку з тобою.

̶  І останнє, – Андрій знову витягнув цигарку і закурив, уважно розглядаючи пасма диму, які поволі піднімалися до вентилятора і втягувалися у стрімкий потік повітря. – Я вже питав у тебе, чи є бодай якийсь зв’язок між квантовою теорією і катаклізмом, але ти не відповів.

̶  Брате, не намагайся розділити мене навпіл, аби одна половина допомагала тобі у черговій спробі розкрити таємницю феномену, як називають його науковці, а друга, вкупі з тими ж науковцями, запекло доводила, що ніякого катаклізму не існує взагалі, що просто є цілком природне явище, щось на кшталт льодовикового періоду, природу яких ми також до кінця не прояснили для себе, – Ігор несподівано образився і відвернувся, складаючи розкидані на столі папери в акуратний стосик.

̶  Ось що, давай переглянемо один невеликий відеоматеріал на твоєму надпотужному апараті. І потім ти поясниш мені природу цього природного катаклізму, – Андрій, не звертаючи уваги на образу напарника, видобув флешку з потаємної кишеньки піджака.

Ігор, не дивлячись на Андрія, взяв флешку і вставив її у гніздо комп’ютера.

Сіра маса розпливчатих плям якийсь час хаотично ворушилася на екрані монітора, а потім з неї поволі почали формуватися невиразні силуети і враз, в одну мить, все проясніло, екран оживив чітку кольорову картину: тихий сонячний день, веселі голоси пташок; новенький залізобетонний міст через швидкоплинну ріку, по якому поволі рухаються автомобілі в обох напрямках, ідуть заклопотані пішоходи; на протилежному березі шлагбаум, за ним військові у «пікселях» перевіряють документи; водночас поряд з відеокамерою почувся переляканий голос, який зовсім не вписувався у спокійну мирну картинку: «Господи! Вже всі поїхали, а ми стовбичимо тут посеред дороги!»  ̶  «Андрію! Поїхали! Діти у смерть перелякалися!». І потужний спалах увірвався в кабінет. Ігор відсахнувся.

̶  Це вимагає пояснень, – проговорив ошелешений Ігор.

Він вже забув про образу, вся його увага була прикута до монітора, на якому знову з’явились великі розпливчаті сірі плями, які ворушилися, породжуючи невиразні і нетривкі образи.

̶  Сама картинка вимагає пояснень? – Андрій, взяв зі столу фотографію Артема і поклав її в теку.

̶ До картинки питань нема, поки, а от спалах… Він вражає чимось неприродним. Він лякає і, водночас, заспокоює і захоплює своєю силою… Знаєш, це як шторм в океані – страшно, а очей не відірвеш. Щось таке.

̶  Бачиш, я був свідком народження катаклізму. Я особисто фіксував весь процес, від затвердіння туману до спалаху. Особисто. Флешка була новою і абсолютно чистою. Новеньку відеокамеру я вперше використав для зйомки. Але! Замість катаклізму камера зафіксувала звичайнісіньку мирну картинку на фоні якої, зверни увагу, залишився переляканий голос моєї дружини. Я зрозуміло пояснив ситуацію?

̶  Правда? – вражений Ігор повернувся до Андрія.

 

3

В аеропорту Андрій найняв таксі до автовокзалу і без зусиль розговорив водія, але почув пустопорожню балаканину про п’яні дебоші сусідів, про підступну тещу, про дружину, якій вічно мало грошей, про дітей, які нічим не цікавляться, крім гаджетів. І жодного слова про катаклізм, який зупинився за дві сотні кілометрів і зірвав з насиджених місць тисячі людей. Жодного натяку. Та на автовокзалі безтурботний балакун, отримавши гроші, мимохідь зауважив:

̶  В столиці мабуть ду-уже холодно, якщо військовим видають такі теплі шкіряні пальта. – і придавив на газ.

Андрій оглянувся навкруг і зітхнув. Він приїхав на південь, в теплий сонячний безтурботний край. Він приїхав додому.

 

Андрій сів на вільний стільчик в затишному автовокзалі, поряд поставив кейс, набитий цигарками, з поважним видом видобув планшет, перезавантажив його і відкрив сторінку з книгою Гейзенберга.

̶  Привіт, брате! – озвався Ігор, голосно позіхаючи. – Зараз ковтну кави і почнемо нашу захоплюючу мандрівку. Для початку зайди до диспетчера автовокзалу, то наша людина, і забери в нього свій сухпайок на три дні, бо ваша інтелігентська високість не зволила зайти до нашої інтендантської служби. Я розпорядився запакувати все в пристойну сумку, отож, не каверзуй.

 

З вікна диспетчерської Андрій спостерігав за веселим гамірним натовпом, який вантажив свої речі в багажні відділення величезних автобусів. Артем і Денис у військових камуфляжах стояли осторонь і мовчки дивились, як молода пара викидає з багажника їхні величезні рюкзаки і паки з питною водою. Цим процесом керував поважний з виду літній чоловік в дорогому драповому пальті темно-сірого кольору і в окулярах із золотою оправою. Місце під дитячу коляску нарешті було звільнено. Андрій жестом позвав диспетчера автовокзалу.

̶  Що за публіка?

̶ Науковці, – простодушно знизав плечима диспетчер і назвав містечко на березі моря, в яке, за документами, направлялася делегація науковців.

̶  Хто оплатив маршрут?

̶  Академія наук.

̶  А оті двоє, що стоять осторонь?

̶  Також з академії наук, але вони поїдуть на блок-пост 2320. Зараз знайдемо для них якогось бусика.

Андрій видобув і кишеньки піджака маленький записничок і швидко пробіг очима по одній із сторінок.

̶  Семеро із цими двома, – заховав записничок.

̶  Що семеро? – не зрозумів диспетчер.

̶  Всього семеро чоловік з академії поїхало у відрядження і не на берег моря, а на блок-пост 2320. Звідки тоді ця публіка?

̶  Не знаю, в мене документи на сорок сім чоловік. І всі у відрядженні.

̶  І он ті грудні малюки також у відрядженні?

̶  Всі сорок сім чоловік.

Якийсь час постояли мовчки.

̶ Скажи мені, як можна толерантно пояснити науковцям, не пересічним громадянам, а саме інтелектуалам-науковцям, що вони фактично крадуть гроші із жебрацького академічного бюджета, що вони фактично позбавляють інших своїх колег надії на більшу зарплату і соціальну допомогу?

Диспетчер уважно глянув на Андрія, затим набрав повні груди повітря і закричав:

̶  Суки! Що ви творите, падли?

Від несподіваного крику в диспетчерській запанувала перелякана тиша.

̶  Дуже толерантно. – посміхнувся Андрій. – Скасуй рейс до моря і знайди старенький бусик, який повезе нас на 2320.

̶  А решта публіки? – весело запитав диспетчер.

̶ А решта публіки нехай платить за поїздку і готель зі свого гаманця. Всі маршрутні документи перероби. Я підпишу.

 

̶ Владислав Венедиктович, – подав руку поважний з виду літній чоловік в окулярах із золотою оправою і після дружнього рукостискання акуратно підібрав поли пальта і сів біля Андрія. – Я повинен був сьогодні летіти в Женеву на дуже важливу конференцію. Ми готуємо до випробовування новий, більш потужний колайдер і на цій конференції потрібно зламати останні стереотипи профанів, які до сих пір стовбичать на шляху прогресу. Конференція відкриє шлях новим дослідженням, а колайдер відкриє нову сторінку в науці. Я знаю – це буде визначний крок людства у майбутнє. Але, я отримав наказ очолити дослідження якогось цікавого для державних діячів феномену і я, як законослухняний громадянин, виконую цей наказ. Ви будете членом нашої групи чи спостерігачем?

̶  Ти знаєш, хто біля тебе? – ожив Ігор благоговійним голосом. – Це ж мій колишній науковий бос. Світило в нашій науці. Академік!

̶  Я не науковець, – коротко відповів обом Андрій.

̶ Нічого. Зайві руки не зашкодять роботі, – Владислав Венедиктович виразно позіхнув і скосив зацікавлений погляд на Андрія.

̶  Йому вже дали знати, що поряд з ними буде спостерігач із «органів», тому він буде намагатися загнати тебе в «стійло», як звичайнісінького «мента», – швидко проговорив Ігор. – Будь обережним, він майстер інтриг.

̶  Дивлячись що саме розуміється під роботою. – сухо відрізав Андрій.

̶  Під роботою розуміється все, що дає результат.

̶  Брате, Венедиктович єдиний із відповідальних науковців, який вмів уникати тісної опіки «феесбешників». Про його зв’язки ніхто нічого толком не знає, а я точно знаю одне: він надзвичайно талановита людина і, водночас, хитрий і спритний чолов’яга. Будь обережним з ним, – провів повчальну настанову Ігор.

Андрій не відповів і втупився у вікно, за яким розгортався знайомий з дитинства краєвид безмежного, як океан, степу. Очі лоскотали останні промені сонця, яке занурювалось за обрій.

̶  Я розумію, що вам буде важко в середовищі науковців, але покладіться на мої дружні поради і тоді ми успішно виконаємо поставлене перед нами завдання, – Владислав Венедиктович зробив паузу, здивовано спостерігаючи, як Андрій видобув планшет і відкрив сторінку на книзі Гейзенберга. – Похвально, молодий чоловіче, похвально, що ви цікавитеся працями видатних людей. Я можу порадити вам праці наших, вітчизняних науковців, доступні для розуміння широкому загалу і актуальні для сьогодення.

̶  Дякую, ви дуже люб’язні і я обов’язково скористаюся вашою порадою. Але моє начальство рекомендувало мені для початку проштудіювати саме цю книгу, а я звик сприймати рекомендації, як накази і виконувати накази.

̶  Ну що ж, тоді я не мішатиму вам своїм старечим буркотінням і спробую відпочити, бо в мене був надзвичайно  напружений день.

̶  А в мене на вечерю бутерброд з моєю улюбленою докторською ковбаскою, – повідомив, голосно плямкаючи, Ігор.

 

Обрій на сході запалав під першими променями сонця, коли бусик нарешті приплентався до мети. Зупинились біля невеликого вагончика. Щойно скрипнули гальма, як двері вагончика відчинились і вийшов здоровенний прапорщик з багряним обличчям. Стягуючи ґудзиками сорочку на величезному животі, прапорщик сонно кліпав очима і позіхав. Побачивши Дениса, який першим вийшов із авто, смачно потягнувся, зробив руками кілька різких рухів, аби розігнати дрімоту.

̶  І чого б я ото мотався туди-сюди! – обличчя прапорщика розпливлося у добродушній посмішці.

̶  Привіт, старий воїне! Ти знову на вахті? – Денис швидким пружним кроком, немов і не було позаду виснажливої безсонної ночі, підійшов до прапорщика і потиснув простягнуту руку.

̶  Не знову, а весь час. Забули про мене, а мені й байдуже. Тєлік потихеньку торохтить, радіо розважає, комп із цяцьками всякими. Тиша й благодать навкруг! І мухи не надокучають. Добрі жіночі душі регулярно навідують одинокого холостяка, і не просто ходять в гості, а ходять не з порожніми руками! Чого ще такій сумирній, як я, людині треба? Ти мені, зовсім випадково, не прихопив пожувати чогось такого цікавенького? Опа-а…  – і нахилився до Дениса: – А це шо за піжон у чорному манто?

̶ «Феесбешник». Будь обережним зі своїми жартами, бо в них своєрідне відчуття гумору. – тихо проговорив Денис.

̶  І що його занесло в наш неспокійний край?

̶  Буде за наглядача для «яйцеголових».

̶  Та ти цілу гоп-компанію сьогодні привіз! Харчів на них є?

̶  А де решта людей? – ухилився від відповіді Денис, заглядаючи у прочинені двері вагончика.

̶  Та вчора у Григоровича був день народження, то… вони в сусідньому селі.

̶  Капець. Всіх терміново викликай сюди.

Але прапорщик вже не чув Дениса. Він втягнув живіт, витягнувся у струну, засвітився відданим поглядом і завидним стройовим кроком підійшов до Андрія.

̶  Товаришу офіцер! Маю за честь доповісти, що в секторі моєї відповідальності за час мого чергування ніяких надзвичайних ситуацій не відбулося! Всі допоміжні служби контролю працюють у штатному режимі. Доповідав прапорщик Єлістратов!

̶  Вільно, – Андрій задоволено кивнув головою і потиснув руку прапорщика. – Зберіть людей і допоможіть науковцям.

Денис прикусив губу, а Владислав Венедиктович швидко відвернувся і почав вдавати заклопотану справами людину.

 

Науковці, розбиті нічним переїздом у брудному, чадному і буркітливому бусику, зі скрипом виходили в прохолодний ранок.

̶  Ну, і як ви, молодий чоловіче, собі уявляєте нашу присутність серед оцих незрозумілих зелених насаджень? – сердився Владислав Венедиктович, киваючи головою на захаращені сміттям і колючими чагарями абрикосові посадки, які тягнулися понад трасою до самого містечка. – А спати будемо по черзі в цій будові?

Аби не втягуватися в безглузду балаканину, Андрій мовчки відвернувся і зробив кілька кроків до містечка, яке розгорталося неподалік і оживало під першими променями сонця.

̶  У вагончику двоярусні ліжка, але місця там дійсно всім не вистачить. Але є ще й військова палатка і новенькі спальні мішки, – добродушно виправдовувався Артем, немов це саме він був винен в необлаштованому побуті науковців.

̶ Во-во, військова палатка і спальні мішки – це саме те, що потрібно науковцям для нормальної і плідної роботи.

̶  То я з хлопцями зараз скоренько розгорну палатку?

̶  Валяйте, молодий чоловіче, розгортайте.

Андрій з насолодою вдихнув на повні груди ранкового прохолодного рідного повітря і витягнув цигарку. Прапорщик, переговоривши з кимось по рації, показав Артемові, де лежить згорнута палатка. Денис почав витягувати з бусика рюкзаки і паки з водою. Академік, набравши поважного вигляду, підійшов до Андрія.

̶  Ви самовільно, не проконсультувавшись з нами, змінили наш маршрут, – голосно і грізним офіційним тоном заговорив Владислав Венедиктович. – Ви замінили наш транспортний засіб на якусь недобиту колимагу, аби цілу ніч піддавати нас своєрідним тортурам. Ви привезли нас на рядовий блок-пост, абсолютно не підготовлений для проживання і не обладнаний потрібними і необхідними приладами для наукових досліджень.

̶  Вертоліт з приладами і комп’ютерами вже відправлено до вас. Далі буде все необхідне для побуту, включно з харчами, для «яйцеголових», – проговорив Ігорів сонний голос.

Андрій мимоволі посміхнувся на Ігореве «яйцеголові», академік же трактував цю посмішку по-своєму, від чого спалахнув, випростався під лінійку і в голосі з’явились металеві нотки.

̶  І тому я офіційно знімаю із себе відповідальність за результат наукових досліджень природного катаклізму. І зараз же, разом із своїми колегами, підготую доповідну.

̶  Без проблем, пищіть все, що вам заманеться, – знову посміхнувся Андрій, витримуючи паузу, кинув цигарку на асфальт і акуратно затоптав її начищеною до блиску туфлею. – Але я повинен зауважити, що вчора ввечері офіційні представники ФСБ зробили перевірку всього академічного комплексу на березі моря, куди ви якраз і направлялися. Вилучили абсолютно всі документи і комп’ютери в академічних лабораторіях для аналізу вашої діяльності.

Науковці, які топталися неподалік, понурились. Владислав Венедиктович застиг перед Андрієм все в тій же офіційно грізній позі, демонструючи завидний спокій і зверхність. Прапорщик, який спостерігав, як ставиться палатка, на мить зупинився у невизначеності.

̶ А вже за годину, а може й раніше, прибуде транспорт з усім необхідним для вашої плідної і спокійної роботи в польових умовах, – Андрій із сарказмом зробив наголос на «плідної». –  Тут буде створено один із опорних пунктів дослідження катаклізму, аби остаточно з’ясувати, для початку, природного він походження чи штучного, а далі будемо шукати, тут же, засоби боротьби із ним. Я зрозуміло пояснив ситуацію?

̶  Зрозуміло. – несподівано весело і бадьоро проговорив Владислав Венедиктович, і махнув рукою своїм колегам: – Займіться поки палаткою, а потім визначимо план роботи, – підхопив Андрія під руку і тихо продовжував далі: – Я хочу знати, якщо, зрозуміло, це не державна таємниця, яку державну структуру ви особисто представляєте?

̶ Нє, ну я знав, що мій колишній бос має непересічні акторські здібності, але щоб так миттєво перевтілюватися… – здивувався Ігор.

̶  Військова контррозвідка, – голосно сказав Андрій.

Прапорщик засяяв, виструнчився і набув ще поважнішого виду:

̶  Давай-давай, ворушись. Ходите, мов сонні мухи.

̶ Ось як. Виходить, що саме міністерству оборони ми повинні завдячувати збереженню нашого реноме. І ця акція, маю на увазі швидко і достойно організований процес, має якусь назву? – довірливим тоном заговорив академік і повів Андрія дорогою до містечка.

̶  Так, назва місії –  «Протерти окуляри», якщо це вас влаштовує, – насторожено відповів Андрій.

̶  Ось як. Ну що ж, дотепно і, головне, точно сформульовано.

̶  Я надіюсь, що вже сьогодні ви сформулюєте свій остаточний і офіційний вердикт що-до природи катаклізму, бо далі тягнути це питання вже нема смислу, і вже сьогодні ви опрацюєте план боротьби з ним.

̶  Боротьби з феноменом? Давайте тему боротьби відкладемо на майбутнє, – академік зітхнув. – На недалеке майбутнє. А зараз, можливо, є сенс поговорити про прискорення, як ви сказали, визначення природи феномену. Як ви думаєте, молодий чоловіче, що станеться, якщо прискорити час народження дитини, або, іншими словами, зменшити період вагітності жінки? Правильно, дитину видобудуть із жінки або мертвою, або калікою. Ось так і в нашому випадку, якщо прискорити процес дослідження та аналізу, то ми можемо пропустити щось надзвичайно важливе, що супроводжує розвиток феномену і не зрозуміти причин його народження. Водночас, сконцентрувавши нашу увагу на відомих вже нам деталях, ми можемо неправильно трактувати його суть, як це вже бувало не раз в історії науки.

̶  Ваша пропозиція?

̶  Важливо нагадати вам, ви про це читали в книзі Гейзенберга, що до сих пір у своїх дослідженнях науковці зосереджували свою увагу не на Універсумі в цілому, а тільки на окремих його частинах, звідки й з’явилися окремі галузі в одній науці – фізика, для прикладу, розділилася на квантову фізику, астрофізику, механіку, оптику, фізику твердого тіла, молекулярну фізику, атомну фізику. А коли почали розширюватися горизонти нашого пізнання, то вже в галузях науки почали виокремлюватися специфічні напрямки, як то квантова механіка в ядерній фізиці. І ось сьогодні, на мою думку, настав час об’єднати всі наші знання, накопичені науковцями впродовж останніх років, в одну науку по вивченню Універсуму в цілому. І це буде титанічна праця, яка вимагатиме надзвичайного напруження від науковців всіх наявних сил та інтелекту, бо тут варто враховувати і природні феномени, які почали з’являтися на нашій планеті і вже не дають нам часу для роздумів, – Владислав Венедиктович із задоволенням відзначив розгубленість офіцера військової контррозвідки.

Розмовляючи, вони підійшли впритул до передмістя, до чепурної вулиці, обабіч якої височіли стрункі ряди дерев.

̶  Тут нам необхідно зупинитись, бо далі починається так звана Зона – це зона максимального впливу феномену на довколишнє середовище.

̶  Брате, – важко зітхнув Ігор – він охмурить тебе, як першокурсницю.

̶  Отже, сьогодні ви не готові дати відповідь на перше питання: катаклізм має природне походження чи штучне?

̶  Готовий, молодий чоловіче, готовий. Якщо феномен з’явився в природі, то він, відповідно, має цілком природне походження, як для прикладу, землетрус, цунамі чи торнадо, – і академік театральним жестом немов би виставив усі феномени по ранжиру.

̶  І ви не допускаєте, що якась певна сила могла організувати цей катаклізм з певною метою, припустимо, для вирішення якихось політичних проблем?

̶  Ні, не допускаю. Сучасній людині не під силу організувати щось подібне в глобальному масштабі. Сучасній людині бракує і засобів для здійснення подібної акції і відповідних знань. А містичних і фантастичних тлумачень, які останнім часом цвітуть пишним цвітом, я думаю, така поважна організація, як ваша, не розглядає, – академік скоса поглянув на Андрія. – Хоча, останнім часом хтось активно розповсюджує в найвищих колах провокаційну думку, що феномен організовано сторонніми силами із таємничого Квантового Океану. Зауважу одразу – це навіть не псевдонаука, а повна і безвідповідальна нісенітниця, носіїв якої потрібне безжально викорінювати. Але в нас демократія і кожен має право на власну думку. А моя думка відповідального науковця базується на строгому математичному аналізі ситуації, на математичному, молодий чоловіче, аналізі і математика відкидає всякі там домисли та інсинуації. Звідси, ще раз підкреслю, ні сторонні, ні внутрішні сили не спроможні організувати подібне в глобальному масштабі.

̶  Отже, більш точного визначення катаклізму, ніж його природне походження, ви сьогодні сформулювати не спроможні?

̶  Що ви маєте на увазі під «точним визначенням»? – допитливий погляд академіка одразу відзначив, що офіцер, зберігаючи зовні непроникний вигляд, гарячково шукає пояснення до свого неоковирного питання, і, витримавши необхідну паузу, пішов назустріч: – Більшість із поважного наукового товариства підтримує ідею класифікації нашого феномену згідно оксфордській інтерпретації квантової механіки, яка отримала назву «альтерверс». Ця ідея потребує ще ряд вагомих уточнень, тому я дійсно не готовий її сьогодні озвучити.

̶  Проблема в тому, що феномен, зародившись саме тут, поволі розростається по всьому кордону нашої держави, а ми до сих пір не можемо визначитися, що воно таке і чого нам варто очікувати від нього, –  полегшено видихнув Андрій і підтримав довірливий тон розмови.

̶  Молодий чоловіче, ми активно і доскіпливо досліджуємо, наскільки унікальним є цей феномен, який розростається вздовж кордону нашої держави, і чи не проявлялося щось подібне в історії нашої планети. Ви повинні знати, що в історії нашої планети було досить цікавих і несподіваних особливостей розвитку, як то «кембрійський вибух», льодовиковий період чи загибель динозаврів, але всі вони, ці несподівані особливості, жорстко пов’язані з еволюцією біосфери і не мають ніяких містичних чи фантастичних забарвлень, і це доведено роками тяжкої праці науковців. І хочу при цьому зауважити, що на сьогодні існує ще кілька не менш унікальних феноменів, які досліджуються науковцями – це глобальне потепління, наслідки якого можуть бути катастрофічними для планети, і переміщення магнітних полюсів планети. Хоча останнє викликає в мене міру здорового скептицизму, але ми займаємося цим, так званим, переміщенням. Існує ще з десяток дрібних феноменів, які за певних обставин можуть розростися до глобальних масштабів і навіть знищити життя на нашій планеті. І найперша обставина, молодий чоловіче, – це ми з вами, це людство в цілому. Але оборонне відомство, звичайно, в першу чергу цікавить те, що найближче до нашого тіла.

̶  Братан, закругляйся, інакше в тебе кеба поїде. – знову втрутився Ігор.

̶  Ну і останнє, що цікавить вже мене особисто: ви постійно спілкуєтеся із закордонними колегами і що вони, «не на камеру», говорять про цей феномен.

̶  Нічого. Правда, нічого. Вони або не бачать його, або вдають, що нічого не бачать. І саме це мене найбільше бентежить, бо для аналізу того, що вже відбулось, потрібні різні авторитетні думки і погляди, а мої закордонні колеги вперто мовчать. Із зрозумілих причин, навпростець я не можу поставити перед ними це питання… А по вашій лінії поступає якась цікава для нас інформація?

̶  Також абсолютна тиша.

̶   Може це якось пов’язано із санкціями проти нас?

̶  Навряд. Складається враження, що вони дійсно або нічого не бачать, або також не розуміють, що саме відбувається.

Гвинтокрил вихопився несподівано з ранкового проміння сонця і з гуркотом приземлився на трасу.

 

4

Цифри, цифри, цифри. Температура, тиск, освітленість та хімічний склад повітря в зоні впливу феномену лишаються постійними з початку дослідження. Радіоактивний стан у зоні впливу феномену лишається нульовим і за весь час досліджень не зареєстровано жодних радіоактивних потоків чи наявності електромагнітного поля. Вітрові потоки та опади в зоні впливу феномену не спостерігалися впродовж всього періоду дослідження. Зразки повітря, ґрунту і рідини із зони впливу феномену  показали їх абсолютну стерильність, в зразках не було виявлено жодної біологічної одиниці. Нескінченний потік  сухих цифр. Андрій відшукав значення таємничого слова «альтерверс» і тепер уважно слідкував за потоком цифр на екрані свого планшета, намагаючись зв’язати все до купи. А цифри фіксували лиш наочні факти але ніяк не пояснювали їх, не давали нічого для їх розуміння. Цифри велично стояли осторонь і насміхалися над людським безсиллям.

 

Андрієві стало жаль себе і цих людей, які сиділи з дорогими планшетами на дешевих пластикових стільцях напроти академіка і по черзі звітували за проведену роботу, за проведений аналіз отриманих результатів. А на виході був абсолютний нуль. І Владислав Венедиктович з поважним видом намагався надати цьому нулю якийсь символічний вид.

Краєм ока Андрій спостерігав за солдатами, які міцним чаєм намагалися скинути в осад залишки минулої бурхливої ночі, за Денисом, який дрімав поряд, спершись на старезне тіло абрикоса, за Артемом, який видобув із рюкзака пакетик з ліками і поволі ковтав пігулки, запиваючи їх водою із кухля. Чому із кухля, а не з пляшки? Вони привезли із собою десять паків питної води, але Артем одразу ж пішов до річки, набрав у чайник води і ось зараз запивав нею свої ліки.

̶  Вода виходить із Зони абсолютно чистою, – Ігор вгадав хід думок свого напарника. – І не просто чистою, а ідеально чистою, в ній за весь час досліджень не знайдено жодного, хоча б дохлого мікроба. Вода немов пропущена через зворотний осмос.

Невелика степова річка підковою огинала місто. Вверх по течії, перед містом, в ній було повно риби, а вже з міста і аж до моря суцільним потоком йшла стерильна вода і її вважали мертвою, і боялися не тільки пити, але й вживати як технічну. А Артем п’є. І п’є постійно. І постійно ходить в Зону. Артем і Денис лишились єдиними людьми, яких Зона допускає до себе. Чому так?

Біолог доповідає про зразки дерев, які були винесені із Зони в кожному секторі. В зоні впливу феномену вони не подавали жодних ознак життя, листя на них було відсутнє, але щойно вони потрапляли в нормальне середовище – на цьому слові науковець затнувся і обвів запитальним поглядом колег – як на зразках одразу ж з’являлося листя. Не виростало, а саме з’являлося. Теж само відбувалося і з ґрунтом, який потрапляв у «наш світ», на ньому з’являлася зелена соковита трава. Що пов’язувало біологічні зразки дерев і ґрунту? В них, як і у воді, не було знайдено жодних шкідливих чи паразитичних організмів, принаймні на клітинному рівні. Абсолютно чисті зразки!

 

̶  Денис, – тихо покликав Андрій, – що в тебе зараз за планом?

– Я тут як «принеси-подай», – озвався Денис, не відволікаючись від солодкої дрімоти. – Що скажуть, те й робитиму.

Планшет несподівано заглючив і самостійно увімкнув перезавантаження.

̶  Не чіпай, – сказав Ігор, – в мене тут також щось відбувається не зовсім гарне і не зовсім зрозуміле. Зараз я все перевірю і перезавантажу. Якийсь час побудеш без зв’язку.

В цю мить до табору під’їхала закамуфльована старенька «Нива» із польовою кухнею і хвацько розвернулася. Солдати весело загомоніли, а прапорщик ожив і почав організовувати їх: «Так, всі підняли свої зади! Ти і ти ідете по дрова. Сокиру взяли! Чи ви своїми дубовими головами трощитимете дерева? А ви всі відчіпляєте кухню від агрегата і тягнете її ось сюди. Швидше, ледарі, ще швидше!». Молоденький водій у новенькому камуфляжі, але без відзнак, легко вистрибнув із автомобіля, оглянувся і, знайшовши поглядом Андрія, бадьоро, ледь не стройовим кроком, підійшов до нього.

̶  Товаришу майор, прибув у ваше розпорядження!

Андрій заховав планшет у нагрудну кишеню і підвівся. Він визначився із власним планом роботи і настрій від того піднявся. Він щиро посміхнувся, потиснув руку водієві і бадьорим кроком пішов до автомобіля, навіть не оглянувшись на науковців, які з байдужими обличчями слухали доповідь біолога. Відчув пильний погляд академіка, але то тривало тільки мить і ніяк не вплинула на робочий настрій Андрія.

̶  Треба буде проїхатись понад річкою, машина витримає бездоріжжя?

̶  Легко, товаришу майор. Агрегат старенький, але надійний.

̶  Тоді поїхали. Я сяду за кермо.

̶  Вибачте, товаришу майор, але сідайте поряд і показуйте дорогу, – водій жваво відчинив перед ним пасажирські дверцята, а сам жваво побіг на своє місце.

̶  Нехай так, – махнув рукою Андрій і, притримуючи рукою капелюха, почав вмощуватися у новеньке зручне крісло.

В цю мить до автомобіля підбіг Денис і притримав рукою дверцята.

̶  Я допоможу.

̶  Що ти допоможеш? – не зрозумів Андрій і хотів було відсторонити запопадливого солдата, але укол в шию зупинив його.

Андрій спробував повернутись до водія, але нестерпний біль від різкого руху скував тіло і свідомість почала швидко згасати. Останнє, що зафіксувалося в його пам’яті – це задоволене обличчя академіка.

̶  Брате, ти мене чуєш?.. – намагався пробитися голос Ігоря. – Андрій, тут у мене звук двоїться, якісь шуми… Зображення взагалі полетіло в тартарари, якась дика фантасмагорія на моніторі… Ти не нервуй, я зараз все налаштую…

̶  По кишеням не шастати! Взагалі нічого не чіпайте і ні до чого не доторкайтесь, – діловито розпоряджався Владислав Венедиктович, спостерігаючи, як прикріплюють немічне тіло Андрія до спинки сидіння. – Поправ йому капелюх. Все має бути на ньому і з ним.

̶  Так мені що, цвяхом пришпандьорити цей довбаний капелюх? – розсердився Денис, бо капелюх вперто спадав з похиленої голови.

̶  Ви дуже багато собі дозволяєте, молодий чоловіче! Виконуйте те, що вам говориться!

 

Шум прибою і невиразні голоси. Білосніжна стеля. Казенні плафони палають яскравим світлом на ній. Хочеться відвести голову від того світла, але її несила навіть поворухнути. Грізний шум морських хвиль стає все виразнішим і від нього аж гуде в голові.

̶  Дивно, в повітрі повний штиль, а хвилі на морі, як під час урагану.

̶  Чого ти стовбичиш біля вікна? Глянь на клієнта.

̶  А що на нього дивитися, він приходить до тями. Готуй відеокамеру, а я зараз зроблю йому укольчик. Тільки от цей його шкіряний панцир мішає.

̶  Сказано ж було, нічого не чіпати, навіть його бандерівського капелюха не знімати з голови.

̶  Як скажеш. Ти начальник.

В полі зору Андрія з’явилось обличчя в марлевій масці. Глибоко посаджені чорні розкосі очі під білосніжним ковпаком дружньо посміхнулися.

̶  Отямився? Але ворушитися не можеш? Нічого, зараз ми тебе кольнемо і тобі зовсім добре стане, і ти будеш весело базікати, розповідатимеш нам про своє життя-буття.

̶  Ти надійно прив’язав його?

̶  Ці паски паровоз витримають.

̶  Дивись мені, бо нам обом бошки повідривають за цього клієнта.

̶  Така велика цяця?

̶  Заткнись і мовчки роби свою справу.

 

Андрій сидів у кріслі перед розкритим вікном і слухав грізний клекіт прибою, який збуджував і манив до себе. Ворухнувся, аби підвестися, але відчув, що руки прив’язані до поручнів.

̶  Нарешті отямився, а то я вже нудьгувати почав, – почув роздратований голос Антона за спиною, потім кроки і міцні руки розвернули крісло з Андрієм до невеликого журнального столика посеред кімнати.

̶  Антон, що сталося? Що означає цей весь концерт? – кволо проговорив Андрій.

̶  Що сталося? Концерт?! – спалахнув Антон і грюкнув кулаком по столику, що той аж затріщав і стосик паперів, що був на ньому, розсипався по підлозі. – Мовчи сука і слухай! Ти знаєш, де закінчують такі «кроти», як ти? Знаєш. А я от не знаю, як ти зумів уникнути цього. Я от не знаю, чому з тобою цяцькаються до сих пір і чому виникла така необхідність, аби ти обов’язково підписав ось ці довбані папірці! Ось ці, бачиш? – дивлячись у очі Андрію, Антон несамовито постукав вказівним пальцем по журнальному столику. – Я зараз піду, бо сил уже нема дивитися на твою пику. А ти підпишеш кожен папірець. Ти зрозумів? Кожен папірець!

Антон вже зробив кілька кроків до дверей, але щось згадав і повернувся назад. Його аж тіпало від люті.

̶  Ручку, сука, тобі ж треба ручку, – вихопив з нагрудної кишені своєї сорочки авторучку і кинув її на столик. – І забереш її з собою в могилу.

Швидко зняв паски, якими були прив’язані руки Андрія і пішов, грюкнувши дверима. Андрій остаточно прийшов до тями, підвівся і підійшов до відчиненого вікна. Далеко внизу вирувало море, кидало свої велетенські хвилі на чорні скелі, що крутою стіною здіймалися над ними, пінилося в безсилій люті, відступало, оголюючи величезні валуни попід скелями, аби вдарити з новою силою. Море несамовито вирувало, а в повітрі панував абсолютний штиль.

Андрій торкнувся капелюха, затим перевірив планшет у внутрішній кишені.

̶  Напарнику, – тихо проговорив Андрій, – ти чуєш мене?

Тиша. Андрій глянув на папери, розкидані по кімнаті, зітхнув, підняв кілька аркушів і швидко пробіг поглядом по тексту на них. На втомленому обличчі не відобразилось жодних емоцій, але розгублений погляд якийсь час безтямно блукав по кімнаті. Затим Андрій з камінним обличчям почав збирати всі аркуші і складати їх на столі в акуратний стосик. Уважно слідкував за черговістю сторінок. Деякі аркуші перечитував по кілька раз.

Коли роботу було закінчено, Андрій підійшов до вікна і завмер. Тонкі губи його заворушилися у такт словам, що народжувалися глибоко у свідомості. Очі зволожились і нетерпляча сльоза швидко збігла по щоці.

Двері за спиною відчинились.

̶   Ви хочете політати, молодий чоловіче?

Андрій перехрестився, але не оглянувся на слова.

̶  Так, Владиславе Венедиктовичу, я з дитинства мріяв про польоти.

̶  Мріялось літати, та гріхи не пускали. Сідайте, молодий чоловіче, поговоримо. Вам, як віруючій людині, навіть в думках не варто згадувати про найтяжчий смертний гріх, не варто додавати ще один до цілої купи, які надійно зафіксовані на ось цих паперових носіях. Так-так, молодий чоловіче, всі ваші гріхи зафіксовані на папері також.

̶  Але це буде останній гріх.

Андрій легко вистрибнув на підвіконня і, притримуючи рукою капелюха, шугнув у розбурхану стихію.

 

5

̶  Денис, – тихо покликав Андрій, – що в тебе зараз за планом?

̶  Я тут як «принеси-подай», – озвався Денис, не відволікаючись від солодкої дрімоти. – Що скажуть, те й робитиму.

̶  А в тебе, Артем, які плани?

̶  Як завжди – іду в Зону знімати покази датчиків.

̶  Я йду з тобою.

Денис з подивом розплющив очі.

̶  Навіщо? – поперхнувся водою Артем.

̶  Мені необхідно побачити все власними очима, – Андрій заховав у внутрішню кишеню планшет, який нарешті перезавантажився і знову запрацював у штатному режимі, і рішуче підвівся.

– Ви впевнені, що хочете цього? – Артем допив воду і заховав пігулки в рюкзак. – Ви, надіюсь, знаєте, якими можуть бути наслідки і під час, і після візиту в Зону? – але наштовхнувся на камінний погляд і замовк.

Науковці отетеріло дивились на Андрія. Владислав Венедиктович мовчки копирсався у паперах.

̶  Нарешті! – радісно вигукнув Ігор. – В мене вже дах поїхав від безнадії, а воно бач все саме і враз налаштувалось.

 

До табору під’їхала закамуфльована старенька «Нива» із польовою кухнею і хвацько розвернулася. Солдати весело загомоніли, а прапорщик ожив і почав організовувати їх: «Так, всі підняли свої зади! Ти і ти ідете по дрова. Сокиру взяли! Чи ви своїми дубовими головами трощитимете дерева? А ви всі відчіпляєте кухню від агрегата і тягнете її ось сюди. Швидше, ледарі, ще швидше!». Молоденький водій у новенькому камуфляжі, але без відзнак, легко вистрибнув із автомобіля і оглянувся. В цю мить Андрій з Артемом немов би розчинилися у тремтливому мареві. Вони увійшли в Зону.

 

Все змінилось в одну мить. Немов він переступив якусь невидиму межу.

Здалеку – це звичайний приватний сектор невеличкого провінційного містечка. Тихий і сонний. Дерева, що стрункими шеренгами тягнулися по обидві сторони вулиці, тихо мліли під сонячними променями. Але щойно він ступив на саму вулицю, як картина враз змінилась. В одну мить. Будинки стали неприродно чорними і похмурими, немов нашвидкуруч розмальовані безнадійним скептиком. А вздовж вулиці стриміли чорні скелети дерев, немов обпалені вогнем. Дивно обпалені, збереглися всі гілочки, до найдрібнішої, і жодного листочка. Жодної травинки, жодної квіточки поміж дерев, будинків і вздовж вулиці. Жодної живої істоти.

̶  Цікава картина, – озвався Ігор, цим само підтверджуючи, що зв’язок не втрачено.

А навкруг панувала глуха тиша.

Вулиця колись була вимощена асфальтом, але від асфальтового покриття залишився один гравій. Нога ступила на цей гравій. Відчувається, як перекочуються під підошвою камінчики, труться, давлять одне одного, але жодного звуку не чути з-під ноги. В’язка гнітюча тиша навколо.

Андрій оглянувся. Вагончик, швидко споруджене наметове містечко і абрикосові посадки, що хвилями лягли понад дорогою, немов розчинилися в тремтливому мареві. Навіть сонце не проглядало крізь нього.

̶  Слухай, як мені до тебе звертатися? – спитав Артем.

̶  Ми вже на «ти»?

̶  Облиш. Поза Зоною я виструнчуся і буду козиряти тобі, а тут це лишнє. Чи ти не помітив перемін?

̶  Андрій, – несподівано для себе розслабився. – Я народився тут і виріс. Он там, за церквою, батьківський будинок. Я був саме у відпустці, коли все почалось, і виїжджав з міста останнім. Я все бачив власними очима.

̶  Ясно. Я повинен ще раз нагадати тобі, що на різних людей, Зона реагує по різному, як живий організм. Одних вона відторгає одразу, з першого ж кроку в цих людей з’являються сильні головні болі, блювота і таким необхідно швидко повертатися назад. А перед тобою вона вирішила відкритися повністю. Я одразу помітив, як ти завертів здивовано головою, почав підстрибувати, мов півень перед куркою. Але для тих, кого Зона прийняла, влаштовує індивідуальне незабутнє явище, яке може закінчитися навіть трагічно. Тому тобі треба ще раз подумати, бо ще не пізно повернутися назад.

Андрій враз зупинився від несподіванки. Хвилину тому Артем, знесилений астматичним кашлем, завантажений величезною сумкою з якимось мотлохом, безнадійно відставав. Він викликав співчуття, але пропозиція допомоги наштовхнулась на коротке “Я сам”. І ось зараз він крокує впевнено і весело, і жодного натяку на втому і хворобу.

̶  Пізно, – спокійно відказав Андрій. – Я вже просто не в силі відмовитися.

І мова. Товсті, як вареники, губи Артема ворушаться беззвучно, а слова, в такт цим рухам, відлунюються в голові, проникають глибоко у свідомість.

 

І знову реальність змінилася в одну мить. Будинки, дерева, все містечко зникли враз. Андрій розгублено оглянувся. М’яку поверхню по видноколу оточують пологі гори, а неподалік здіймається громаддя скель, помережене тріщинами і виямками.   Сонце зависло над горизонтом, кидаючи на брунатну поверхню різкі довгі тіні, а на чорному, засіяному мерехтливими зірками небі, сяє голубий серп, від якого Андрій не міг відірвати очей. Йому стало моторошно.

̶   Ігор, ти чуєш мене?

̶  Так.

̶   Ти запеленгував, звідки поступає сигнал?

̶   З Місяця.

Андрій механічно, немов уві сні,  пішов до скель, але нараз зупинився і оглянувся, за ним тягнулися вдавлені в шар пилу сліди від його класичних штиблет. Сліди починалися посеред пустелі.  Ноги автоматично зробили ще кілька кроків і ступили на гравій, яким щільно засипано підніжжя скель. Відчувається, як перекочуються під підошвами камінчики і беззвучно труться, давлять одне одного.

̶  Правда? – Андрій перевів подих. – Чому ти мовчиш?

̶  Я сам тільки приходжу до тями. Перевірив по дублюючій системі, але результат той же. Капець… Бракує слів… Одна справа очікувати на несподіваний ефект і готуватися до нього, і зовсім інша – прийняти в ньому участь, – голос Ігоря став хрипкуватим і тремтів від збудження. – І це вже, зауваж, друга незвичайна подія сьогодні. Я, братан, на таке точно не сподівався і не готувався до такого. Господи, в мене кавардак в голові. Добре, що хоч система не заглючила, як минулого разу. Ти там погуляй трохи, а я сьорбну кави і спробую намацати щось корисне у клубку своїх сплутаних нейронів.

Андрій нагнувся, підняв камінчик і підкинув його. Він плавно опустився на долоню. Якусь мить Андрій тупо дивився на його гострі чорні грані, затим кинув до кишені.

̶  Правильно. Бери зразки.

̶  Він повинен бути абсолютно холодним, як космос, але я не відчув холоду.

̶  Звідки я знаю, братан, чому ти нічого не відчуваєш і як ти виживаєш у вакуумі без скафандра.

Андрій знову втупився в сяючий голубий серп посеред мерехтливих зірок.

̶  Це Земля. Ти дивишся на Землю, братан. Я зараз на Землі п’ю каву, а ти на Місяці. Тобі не холодно, а мене трясе лихоманка.

̶  Нічого не відчуваю. І тільки зараз подумав, що я дійсно без скафандра. Маячня якась.

Ігор промовчав. Андрій зітхнув і, легко відштовхнувшись, зробив плавний затяжний стрибок. І задоволено оглянувся навколо.

Громаддя скель закрило собою сонце. Рівна, як стіл, пустеля тягнулася аж до пологих гір, що здіймалися на горизонті. Андрій занурив руки в ґрунт. Він розпливався у тремтячих руках і плавно спадав додолу.

̶  Зрештою, все це виглядає більш реально на фоні фантастичного катаклізму, – і ця думка остаточно повернула душевну рівновагу.

Висипав ґрунт у другу кишеню і механічно витягнув цигарку.

̶  Стоп! – несподівано скомандував Ігор. – Витягни руку із запальничкою перед собою і запали вогонь.

Андрій слухняно виконав наказ і кілька раз клацнув запальничкою. Але вогню не було.

̶  Тепер поволі підводь до себе руку і приблизно через кожні п’ять сантиметрів пробуй запалити вогонь.

Вогонь запалав перед самою цигаркою.

̶  Вирішення проблеми приходить несподівано і, головне, звідти, звідки ти його зовсім не очікуєш, – ожив Ігор. – Це не просто банальна телепортація. Ти покури, пригадай коли саме в нас брали зразки крові і пригадай чутки про сплячі гени, які сновигали конторою перед забором крові. Є підозра, що ті чутки мали під собою реальну основу. Я на якийсь час відключусь, то ти там не сумуй без мене.

̶  Зажди! Чуєш? – але відповіддю абсолютна тиша.

Андрій втомлено махнув рукою, затягнувся тютюновим димом, відштовхнувся і здійнявся над сонною поверхнею до голубого серпа Землі.

 

І опинився в іншому, новому фантастичному світі холодної пустелі з величними льодовими торосами, які ледь іскрилися під золотавими променями далекої зорі. Небо було затягнуте дивним блідо-багряним легким маревом і щільно засіяне міріадами яскравих зірок, поміж яких швидко рухались маленькі сяючи горошинки, а прямо над головою висів темно-сірий серп якоїсь планети.

̶  То Харон.

̶  Ігор це ти? – Андрій завмер в очікуванні.

Тиша. Над Місяцем нависав блакитний серп Землі і весь фантастичний світ Космосу межував з реальністю, бо дім поряд. Тут реальність ледь-ледь пробивалась крізь глибини Космосу разом із променями далекого Сонця. І небо, щільно засіяне мерехтливими зірками, і величезний Харон, що мовчки висів прямо над головою, приголомшували своєю грандіозністю.

̶  Ігор, відізвись.

̶ Та не галасуй. Ми на Плутоні. Але можемо, якщо маєш таке бажання, перебратися до системи Сіріуса. Ми багато чого можемо.

Андрій рвучко обернувся.

̶  Ти не здивований?

̶  Ні, – Андрій кволо посміхнувся. – Але так.

Кинув згаслий недопалок на лід і хотів затоптати його.

̶ Не чіпай, нехай залишиться маленька загадка для всезнаючих чванькуватих землян. Ти спантеличений, що я назвав наших вчорашніх земляків землянами? Ти мене починаєш турбувати, якщо так реагуєш на жарти. Пішли, тут є одна гарна місцинка, посидимо, помилуємось краєвидами і я тобі щось розкажу. Розкажу і покажу. Тільки ступай обережно, тут сила тяжіння вдвічі менша, ніж на Місяці.

̶  Чому тут так багато зірок на небі? Власне, тут і неба майже не видно за зірками.

̶  Хмара Оорта, брате. Її практично не видно ні з Землі, ні з Місяця, а тут вона поряд. Ти щось чув про Плутон?

̶  Так, в загальних рисах.

̶  А тепер ти побачиш і Плутон, і цей величний світ, в якому немає яскравого сонячного дня, але й нема густої темної ночі. Стоп!  Замри на мить. Що ти бачиш під ногами?

̶  Лід. Вкритий пилом лід, – Андрій стер ногою тонкий шар пилу. – І схоже, що це лід із води.

̶  Правильно. Під нашими ногами, брате, гігантський резервуар прісної води, ціле море питної води! Я вже перевіряв її якість і скоро ми питимемо дуже смачну каву, заварену на абсолютно чистій воді Плутона. Жодної сторонньої клітини, жодного мікроба, чисте аш два о, немов би пропущена через зворотний осмос. Але поїхали далі.

Ще десяток легких і стрімких кроків, і перед ними розгорнулася грандіозна панорама.

̶  Що це, Галактика?

̶  Ні, пояс Койпера. Галактику можна спостерігати трохи далі.

̶  Отже, ти тут не вперше.

̶  Он там, в улоговині, я почав облаштовувати спостережний пункт, переніс туди трохи манаток із Землі, для комфорту, дизель-генератор і навіть кавовий апарат. А коли я придбав у Маска потужні акумулятори, то моє лігво перетворилося у досить пристойну лабораторію.

̶  То це тебе, вірніше світло із твоєї лабораторії зафіксували фотокамери «Нових горизонтів»?

̶  Так, брате, я саме спостерігав за польотом цієї станції і знаєш, мене аж розпирало від поваги за нас, землян, що ми вміємо не тільки катувати і вбивати одне одного, але й змогли піднятися до зірок.

Вони підійшли до величезного скляного купола, який засвітився м’яким матовим світлом, щойно зупинилися перед ним. І все навколо засяяло, заіскрилося, немов у казкову новорічну ніч. І тільки

̶  Ти вражений, але не здивований?

̶  Що саме ти хочеш почути від мене?

̶  Тільки зараз я остаточно зрозумів, чому контора пройшла повз мене, немов би я порожнє місце, брате, і організувала полювання на тебе за грандіозним сценарієм. Ти закритий. Я дві доби намагався розколоти тебе і всі мої зусилля – коту під хвіст. Ти повністю закритий, немов колапсар, жодного біта інформації не вичавиш із твоєї свідомості, немов ти дійсно нащадок інопланетян.

̶  Ми отак і стоятимемо перед зачиненими дверима?

̶  Пардон! – Ігор артистично, з реверансом, відчинив двері своєї лабораторії перед Андрієм.

 

Андрій знову вийшов на вулицю містечка з його обпаленими деревами і чорними німотними будинками. Відчуття реальності польоту ще хвилювало кров.

̶  Клас?! – Артем насолоджувався ошелешеним видом Андрія. – Ти прихопив сувенірчик із Місяця? Ти ж був саме там? Чи може Зона відправила тебе на Марс? Я дуже хочу хоч раз потрапити на Марс, але я не знаю, як це зробити. Я відчуваю, що цими переміщеннями можна якось управляти, але ніяк не можу зрозуміти як.

Андрій мовчки поліз до кишені шкіряного пальта і витягнув невеликий темний камінчик, а в другій кишені відчувалася купка ґрунту. А ще він відчув збуджену вібрацію аналізатора.

̶  Я не фахівець, але схоже на базальт. Заховай і пішли, – і вони закрокували вулицею далі. – В Зоні ти не розумієш до кінця, де саме знаходишся і це, повторюю, не ілюзії. Це така своєрідна реальність. До того ж, тут надзвичайно легко дихається. Ти не помітив? Зрештою, якщо це можна назвати диханням у повному смислі цього слова. В мене астма, алергія і ще купа оригінальних болячок, до яких не можна звикнути і які дуже мені дошкуляють. А тут я почуваюся абсолютно здоровим і бадьорим чолов’ягою. Я відчуваю тут в собі стільки сили та енергії, що, здається, гори можу зрівняти єдиним помахом руки. Сила і надзвичайна потуга, і якась невагомість. Таке враження, що відштовхнись я оце від землі і вмить злечу в повітря, і помчу у відкритий космос, і вільно ширятиму в його безмовних просторах, спускатимусь на поверхні різних планет, і летітиму далі, долаючи мільярди світлових років. Дивне відчуття.

̶  Чому ж ти не залишишся тут? – Андрій фахово обмацав своїм безбарвним поглядом дитяче обличчя Артема. Хлопець зніяковів під тим поглядом і заговорив іще швидше.

̶  Тут не можна залишитись, не знаю чому, але я відчуваю, що залишатись не можна. Тут постійно живе тільки одна людина – це місцевий священник. Ми зайдемо до нього, якщо тобі цікаво, поговориш із ним. Я кілька раз заходив до церкви і щоразу заставав його на колінах перед іконами. Спочатку я був здивований тим, що заставав його постійно в одній і тій же позі, але потім звернув увагу, що він реагує на мою появу якось дивно, немов із запізненням. І знаєш, який я зробив висновок?

̶  Який?

̶  В Зоні немає часу. Його тут просто не існує!

̶  Правда?

̶  Так. І саме тому ні я, ні хтось інший не зможе залишитись у Зоні. І саме тут є відповідь на одну дуже цікаву річ.

̶  Як виживає в Зоні священник?

̶  Я зрозумів, чому в Зоні всі прилади постійно дають одні і ті само результати, – Артем проігнорував питання Андрія, – і чому листочки на зразках дерев із Зони з’являються враз, на першому ж кроці у нашому світі. Те ж само відбувається і з рослинами у зразках ґрунту. Тільки от з водою пазл не складається, але нічого, я впертий. Я докумекаю.

̶  А що твій напарник, Денис?

̶  Денис? Денис – солдафон з примітивним інтелектом. Він шукав брата, який перед катастрофою пішов до укрів з розвідгрупою. Денис кілька раз намагався прорватися в Зону, але кожного разу виходив на росгвардійців. З преси він дізнався, що я постійно заходжу в Зону і так вийшов на мене. Це зараз преса не звертає уваги на цю проблему, а в перші часи, коли Владислав Венедиктович знайшов мене в прокуреній солдатській казармі і повернув в універ, і не просто в універ, а в академічну групу по вивченню феномену, ми не сходили зі шпальт всіх без винятку газет.

̶  Отже, Денис сказав тобі, що вийшов на тебе через оголошення в пресі?

̶  Я не пам’ятаю точно, що він мені говорив, але коли ми зустрілися, то він тицяв мені якусь газетку.

̶  Правда?

̶  Схоже, – Артем зупинився, витягнув із сумки якийсь прилад, налаштував мовчки показники і поклав його просто на гравій на краю вулиці. – Вся проблема в невизначеності. Є такий термін у квантовій механіці, – багатозначно продовжив Артем і вони пішли далі вулицею. – Чому у звітах нема жодного слова про ефекти, один із яких пережив ти сам? Далі, чи справді Денис знайшов брата? До цього можна додати, що науковці, які на перших порах заходили в Зону, бачили і спілкувалися з рідними людьми, які вже давно померли. Таке було, але про це ти не знайдеш у жодному звіті. І не тільки тому, що подібні ефекти дуже схожі на маячню. Справа в іншому. Ти читав «Соляріс» Станіслава Лема? Так от, на перших порах відбувалося щось схоже, але в спрощеному вигляді, і у нас на Землі. Тільки вся різниця в тому, що всі подібні ефекти людина переживає тут, у Зоні, а поза нею все перетворюється у неясний уривчастий сон. З тобою бувало таке, коли ти прокидаєшся вранці після глибокого сну і вмить забуваєш, що ж тобі снилось? Згадуються якісь уривки, а до купи їх скласти не можеш? Схожа ситуація і тут: в Зоні ти проживаєш якийсь фантастичний сюжет, відчуваєш себе суперменом, а поза Зоною все десь зникає, ти перетворюєшся на звичайнісіньку людину і не можеш зліпити до купи побачене і пережите, не можеш передати свої відчуття, бо вони втрачають підґрунтя реальності. Я місяць тому заходив у Зону з нашим біологом, отим кремезним чолов’ягою в чорному драповому пальті, ти не міг його не помітити.

̶  Дмитро Кіндратович?

̶  Він самий. Так от, ми брали тоді по всій Зоні зразки ледь не з кожного дерева, записували всі подробиці у щоденник і знімали весь процес на відео. Аж раптом до біолога підходить якийсь чолов’яга, невідома звідки він узявся, і одразу ж з усього маху дав йому ляпаса, розвернувся і десь зник. Переляканий Кіндратович кинувся тікати із Зони, а я за ним, але замість нашого тимчасового табору ми потрапили в якесь місто поміж дивних людей. Не встигли ми отямитись від несподіванки, як нас пов’язала поліція і знову об’явився той само невідомий чолов’яга, який дав ляпаса Кіндратовичу, він щось кричав, тикав у нас пальцем, а ми ніяк не могли зрозуміти, що від нас хочуть. Нас запакували в тюрму, лупасили, заставляли підписати якісь папери, ми підписували, але нас лупасили далі. Потім десь з місяць нас тягали по судах і по тюрмах. Ми вже й забули про своє життя в іншому світі, ледь не збожеволіли від страху і від того, що ми ніяк не могли зрозуміти мови, якою з нами говорили, хоч вона нам видавалась і знайомою. І ось одного разу, несподівано ми, ледь живі, потрапляємо назад у наш науковий тимчасовий табір у наш світ. Ти можеш собі уявити ситуацію, коли двоє людей з науковими приладами зникають в Зоні, а через кілька хвилин ледь вилазять звідти спухлими від побоїв? І, головне, ці двоє людей не можуть бодай на пальцях пояснити, що з ними сталось. Розумієш ситуацію? Ми терпіли муки в Зоні кілька місяців, а в нашому світі минуло лиш кілька хвилин. Ось тоді Венедиктович і заборонив науковцям і близько підходити до Зони. А я вилікувався і через місяць знову пішов у Зону, але в іншому секторі, там я й зустрівся з Денисом і відтоді ми в кожне відрядження їдемо вдвох.

̶  Отже, все побачене і пережите в Зоні зникає з пам’яті поза нею? Але ти з такими подробицями передав історію, яка вже досить давно трапилася з тобою.

̶  Так. Якісь неясні сліди ще жеврітимуть якийсь час, але якщо ти більше не повернешся в Зону, то зникнуть і вони. Час з’їдає все. Крім показів датчиків. Єдине, що лишається незмінним і в Зоні, і поза нею – це покази датчиків, бо навіть зразки, які ми виносимо звідси, змінюють свою структуру. Та якщо ти повертаєшся в Зону і вона знову приймає тебе, то водночас у пам’ять повертається абсолютно все, що тут трапилось з тобою.

Артем зупинився і до чогось прислухався.

̶  Ми заручники наших звичок і наших бажань, – зітхнув він. – Здається, я починаю розуміти логіку цього процесу. Я маю на увазі не тільки Зону.

̶  Отже, тут, у Зоні, ти запросто читаєш весь ефір? – якось дуже просто сказав Андрій і Артем насторожився. – І ти знаєш, що я працюю з напарником, який зараз перебуває за тисячі кілометрів, і знаєш де саме?

̶  В засніженій тундрі. Ну я ж тобі вже говорив, що Зона докорінно змінює кожного, хто хоч раз потрапив сюди. Вірніше, не змінює, а пробуджує приховані до часу можливості всього комплексу, який ми називаємо людиною.

̶  Комплексу?

̶  Так.

̶  Дуже сміливо. Це я що-до «комплексу».

Андрій витримав паузу, було очевидним, що згадка саме про засніжену тундру збентежила його.

Вулиця тим часом втягнулася в невелику площу, яку оточували похмурі стандартні будинки, що проектувалися і ставилися у кожному районному центрі пріснопам’ятного Союзу. Зрештою, стандартизація впроваджувалася не тільки в архітектурі.

Вони зупинились на березі ріки і якийсь час мовчки дивилися на новенький залізничний міст зі шпалами і стальними рейками.

Колись тут був залізобетонний міст, який з’єднував два берега ріки, один крутий із глиняними відвалами, на якому важко було зачепитися і травинці, а другий сумирний і пологий, густо зарослий пишним різнотрав’ям. По мосту стелилася асфальтова дорога. Одного дня залізобетонного мосту не стало, асфальтова дорога зруйнувалася, ріка перетворилася в холодець з криваво-бурим відтінком,  а за рікою, на пологому березі, піднялася грізна стіна густого вологого туману. Він м’яко колихався перед ними в повітрі, ворушив свої вертикальні складки і від того руху їх кольори змінювалися, немов веселка хвилею пробігала в його глибині. Новенький залізничний міст вів прямо в глибину цього туману.

̶  А ось і логічне завершення нашої мандрівки в Зону – залізничний міст через ріку. В дитинстві мені кілька раз снився подібний міст, який я хотів перейти, але чомусь жодного разу не відважився хоча б на один крок до нього. Дивно, але всі мої дитячі мрії реалізовано тут, у Зоні.

̶  Тобі не спадало на думку пройти цим мостом на протилежний берег? Можливо, логіка мандрівки в Зону – це перейти на протилежний берег?

̶  Ні. Я так не думаю. Міст – це лиш символ шляху в невідоме.

̶  Це не символ, а справжній міст, – Андрій постукав туфлею по фермі мосту і він загудів у відповідь. – А якщо є шлях у невідоме, то чому ним не піти? Принаймні, можна ж спробувати?

̶  У тебе дуже погана звичка перебивати людину, сплутувати хід її думок, – Артем вдав ображеного, аби не відповідати на дратівливе питання, і сердито засопів, але вийшло це в нього не дуже переконливо і Андрій тільки посміхнувся.

̶  А як же твоя досить цікава теорія з квантової механіки? Знаєш, вона чимось нагадує мені протилежний берег у загадковому тумані.

̶  Ти познайомився з моєю теорією? – несподівано наїжачився Артем.

̶ Перечитав з цікавістю. Не все, правда, зрозумів про нову реальність, бо там занадто багато специфічних термінів, але, надіюсь, ти розтлумачиш мені.

̶  А до чого тут моя теорія? І нова реальність тут ні до чого. Ми маємо справу з абсолютно природним феноменом, який вимагає від нас пояснень і ми ніяк не можемо і не маємо права припасовувати мою теорію до його хитросплетінь.

Андрій здивовано повернувся до Артема. На мить йому здалося, що перед ним стоїть не молодий червонощокий романтик, а літній хитромудрий академік.

̶  Вибач. В тебе є робота про яку ми обоє забули.

̶  Я ніколи і нічого не забуваю.

 

6

Вогонь весело стрибав по абрикосових полінах. Тепло від вогнища пом’якшувало вечірню прохолоду, але Андрій не відчував тепла, його лихоманило і він все щільніше загортався у своє шкіряне пальто.

Науковці весело пакували свої пожитки, які ще вранці їм було доставлено гвинтокрилом, і складали у багажні відділення величезних автобусів, що стояли в ряд на узбіччі. Водій одного з них, вислухавши довгі і розлогі настанови академіка, кивнув головою і пішов до вагончика. Владислав Венедиктович задоволено оглянувся навкруг, поглянув на годинник і повагом підійшов до Андрія, який сидів перед невеликим вогнищем.

̶  Ну ось, молодий чоловіче, все стало на свої місця, – лукаво посміхнувся, зблиснувши окулярами із золотою оправою і несподівано присів поряд на колоду, підібравши поли свого дорогого драпового пальта. – Так буває, коли людина втручається в хід природнього еволюційного процесу і намагається на свій розсуд щось відрегулювати там, підкрутити чи відкрутити, абсолютно не переймаючись наслідком своїх діянь. Ви погано почуваєтеся, молодий чоловіче? Ви чуєте мене? – Владислав Венедиктович з цікавістю заглянув Андрієві в очі.

̶  Хіба ж може бути добре від тієї порції отрути, якою ви пригостили мене?

̶  Ну, молодий чоловіче, це не отрута, а консервант, який дуже добре збереже ваше тіло від розпаду і, головне, надійно зафіксує його фантастичний стан, набутий в зоні впливу феномену. Ось так, ви стали надзвичайно цінним експонатом для науки.

̶  Ви будете дуже розчаровані, бо не знайдете в мені нічого цікавого для себе.

̶  Для науки, молодий чоловіче, для науки ми вже знайшли багато цікавого у вашій особі. Жаль, звичайно, що генетичного матеріалу, який ми отримали від вас разом із зразками крові, виявилось надзвичайно мало. Потрібні більш глибокі і детальні дослідження на молекулярному рівні всього вашого організму. Потрібні дослідження механіки вашого організму без втручання вашої свідомості і тому на вченій раді було обрано саме такий шлях, можливо і жорстокий, але…

̶  І що ж ви знайшли такого особливого в моїй генетиці?

̶  Ще в часи моєї молодості, мене надзвичайно зацікавила одна деталь з історії науки: геніальний Ньютон, який не визнає і не вигадує не обґрунтованих гіпотез, вивчає і намагається розшифрувати Біблію. Що це, питав я себе, релігійна данина часу? Навряд, думав я, холодний розум математика здатний відділяти містику від науки. Тоді чому геніальний фізик не шукав механізму передачі сили тяжіння, а занурився у релігійний фоліант? Відповідь на це питання, молодий чоловіче, прийшла разом із генетикою, вірніше, разом із дослідженнями сплячих генів. Звичайно, в ті далекі часи Ньютон нічого не знав про генетичну спадковість, яка тисячоліттями може зберігати набуті батьківським організмом надзвичайні властивості, але геній міг здогадуватися, а міг і вивести результат із логічного ланцюжка – богове древніх шумерів = античні олімпійці = біблійні сини Божі. Але здогад вимагав підтвердження, нехай і побіжного, і Ньютон, прийнявши для себе Біблію, як своєрідний філософський трактат, занурився у розшифрування мови цього трактату. Я зрозуміло пояснюю, молодий чоловіче?

̶  Ви маєте на увазі інопланетян?

̶  Саме це я і маю на увазі, молодий чоловіче. Цього разу ви точно сформулювали своє питання.

̶  І в моїй особі ви шукаєте інопланетянина?

̶  Ми вже не шукаємо, ми вже його знайшли у вашій особі. Залишалось тільки поекспериментувати з вашими особливостями в зоні впливу феномену і для цього був вигаданий невибагливий і простенький сценарій, а вам було доручено реалізувати його. Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець.

̶  Отже, ви вважаєте, що феномен є результатом агресії інопланетян?

̶  Перестаньте, молодий чоловіче, вам зовсім не личить сарказм. Ви ж розумієте різницю між ширпотребом, який штампується на вимогу пересічної публіки, вічно голодної на видовища, і науковими поглядами на життя, на організацію Всесвіту.

̶  Чому ж ви тоді не накачали мене цим консервантом на академічній базі, коли я був абсолютно безсилим у ваших руках?

̶  Вибачте? – академік зосередив уважний погляд на Андрієві. – Я не зовсім зрозумів ваше питання, молодий чоловіче.

Андрій також занурився своїм поглядом в очі академіка, але за мить полегшено зітхнув, ховаючи задоволену посмішку.

̶  Не намагайтесь гіпнотизувати мене, молодий чоловіче, я маю надзвичайно стійку до зовнішніх впливів психіку. Але ви не уточнили своє питання.

̶  Яке саме?

̶  Зрозуміло, у вас каламутиться свідомість.

̶  Чому ви не забираєте з собою свого племінника?

̶  Артема? Він сам захотів залишитись тут і продовжити свої власні дослідження. Ви ж знаєте, молодий чоловіче, що в нього є своя власна теорія, трохи кострубата, неоковирна, але дуже цікава. Отож нехай підзбирає тут трохи матеріалу, а я вже допоможу йому все узагальнити, систематизувати, а тоді вже подивимось. – академік поглянув на годинник, – може щось і вийде доречне.

̶  І останнє.

̶  Будь ласка.

̶  Ви були в Зоні і невже ви не бачили там ніяких фантастичних ефектів?

̶  Не бачив, правда, не бачив, тому й не вірив жодному слову Артема. І ніхто з нашої досвідченої і перевіреної команди не бачив нічого фантастичного. А ось наш бідолашний хімік з науково-дослідного інституту, забувся, на жаль, його ім’я, єдиний з команди, який загинув у Зоні, бачив одну дивну штуку, – Владислав Венедиктович зробив паузу. – Він говорив, що не бачив ніякого туману і феномену, а тільки українських військових, які виставляють прикордонні стовпчики на протилежному березі ріки. Він бачив новенький міст по якому рухалися люди і автомобілі до українських прикордонників. Він бачив те, молодий чоловіче, що записано на вашій флешці. Ви не здивовані? – Владислав Венедиктович знову поглянув на годинник, а тоді перевів заклопотаний погляд на Андрія.

̶  Вже ні, – лихоманка минала і Андрій кволо посміхнувся. – Я вже нічому не дивуюсь. А от ви скоро будете дуже здивованими, коли небо згорнеться в сувій. Щоправда ви ще встигнете…

І в цю ж мить отримав міцний удар по голові. Хитнувшись, Андрій посунувся з колоди і перевернувся на спину, капелюх покотився по землі, поли пальта розпалися. Над ним нависло задоволене обличчя Антона. Від автобуса бігли науковці зі стрейч-плівкою в руках.

̶  Обережно! – вигукнув академік, зірвавшись з місця. – Ваші солдафонські навики тут зовсім недоречні. Ви можете пошкодити йому голову.

̶  Вибачтесь, – ображено прохрипів Антон. – Перед вами офіцер військової контррозвідки.

̶  Вибачаюсь. – вмить зорієнтувався академік. – Але ж я не міг знати, що під цією картатою сорочкою і джинсами ховається високоповажний офіцер. Обережно! – це вже до науковців, які гуртом підняли Андрія і почали обмотувати його тіло плівкою. – Застебніть поли пальта, одягніть капелюх, вони створять потужне електромагнітне поле і він не випорсне від нас.

̶  Ви впевнені, що цей точно не зникне?

̶  Абсолютно впевненим може бути тільки один Бог, молодий чоловіче, а ми, на жаль, можемо тільки надіятись.

̶  Дивіться, ми вже проґавили одного, а за цього ви відповідаєте особисто. Денис, не відступай ні на крок від цього крота. Відповідаєш за нього головою.

Вони мовчки дивились, як сповите тіло Андрія вантажать у багажне відділення автобуса.

̶  Одну хвилинку, професоре, – Антон притримав академіка і подав йому увімкнений планшет. – Ви маєте щось побачити, а потім ми підемо в автобус.

Владислав Венедиктович з цікавістю передивився невеликий відеоролик, в якому він розмовляв з Андрієм.

̶  Зверніть увагу на дату і час.

̶  Це відбувалося сьогодні у нас, на академічній базі? За чотириста кілометрів звідси?

̶  Так, сьогодні і на вашій базі. Це я записував особисто. Аби у вас не було сумніву в достовірності побаченого.

̶  Але… Але я сьогодні ні на мить не відлучався з польового табору!

̶  Професоре, ви особисто координували весь процес із захоплення сьогодні вранці так званого Андрія і його доставки на базу. І сьогодні, о дванадцятій нуль-нуль, я особисто розмовляв з вами на морському узбережжі. А після того, як цей тип зник, стрибнув у прірву і зник, я помчав сюди і… зустрів вас тут. Я особисто допитав усіх свідків і вони в один голос говорили, що ні ви, ні отой тип ні на секунду не відлучалися з табору.

̶  Андрій щось згадував про академічну базу… А що із цими паперами, що лежать на столику?

̶  Я дзвонив на базу, але там нічого не знають ні про папери, ні про відеозаписи. Там не бачили сьогодні ні вас, ні мене, ні того типа. Ось цей відеозапис – це єдине, що лишилось.

̶  Цікаво, дуже цікаво…

̶  І ще один момент. Ви, професоре, повірите, що я домчав сюди за п’ятнадцять хвилин? Чотириста кілометрів за п’ятнадцять хвилин!

̶  На гвинтокрилі?

̶  Автомобілем.

̶  Жартуєте?

̶  Ні грама, професоре. Якщо вірити моєму годиннику, то за п’ятнадцять хвилин з копійками. Та в мене і без годинника склалося враження, що база зовсім поряд.

̶  Сідаємо, молодий чоловіче, в автобус і покажете шлях, яким ви їхали.

Але Антон несподівано повернувся обличчям до містечка, що тьмяно поблискувало вдалині церковними куполами.

̶  Чому всі дороги в цьому секторі Зони завжди приводять до мосту?

̶  Ви були в Зоні? – здивовано запитав академік.

Антон не відповів. Він швидким рухом зняв кобуру з пістолетом і кинув її водієві.

̶   Якщо є міст, значить його треба пройти. – впевнено сказав Антон і звернувся до водія: – Здаси зброю, бо вона мені там не потрібна.

̶  Не робіть дурниць, молодий чоловіче, сідайте і поїхали.

 

Велична мелодія церковних дзвонів злетіла над містом. Андрій стояв посеред церкви і вслухався в її переливи.

«Чому ти тут?»

«Я намагаюся знайти відповідь на це питання.»

«Ти вже знайшов відповідь, але боїшся повірити у неї.»

«Але я ще повинен і зрозуміти.»

«Зрозуміти що?»

«Те, що зрозуміли Ви, Отче.»

«Не зрозуміти ти хочеш, а боїшся повірити в те, що пробуджено у твоїй свідомості. Повір у себе, у своє призначення і йди далі. І вдосконалюйся, тільки так ти позбудешся своїх набутих гріхів.»

Дзвони замовкли і тільки луна ще бриніла під куполом.

 

 

Якусь мить Андрій стояв перед новеньким залізничним мостом. Затим поправив поли свого шкіряного пальта, затамував подих і ступив на міст.

̶  Зажди! Одну хвилинку!

Андрій зупинився і здивовано обернувся.

̶  Отакої! Я думав, що наші шляхи розійшлися ще там, на Плутоні.

̶  І я так думав, брате. Але одна маленька обставина пригнала мене сюди: в кожному оповіданні, навіть малесенькому, не повинно бути питань без відповідей. А в мене виявилось одне питання, на яке я не знайшов відповіді.

̶  Давай, – Андрій видобув цигарку і поклацав запальничкою, але не те що вогонь, навіть іскорка не з’явилась.

̶  Хімію, брате, ти прокурив у вбиральні, інакше б знав, що вогонь – це хімічна реакція, а кожна хімічна реакція потребує часу, а в Зоні час, як вже говорив тобі Артем, відсутній.

̶  Твоє питання, – невдоволено буркнув Андрій. – Тільки коротко і по суті.

̶  Коли ти «розкусив» мене?

̶  Я спитав тебе, чи знайомий ти з теорією Артема про нову реальність. Ти що відповів тоді мені? Що чув її з третіх вуст. Але ти не врахував однієї маленької деталі: я, як контррозвідник, дошукуюсь маленьких деталей. Я ще до розмови з тобою досконало вивчив теорію Артема про нову реальність і звернув увагу, що вона має нерівномірну стилістичну будову. Тоді я розбив її на частини, в яких стилістика була рівномірною, і ось одна частина мені щось дуже і дуже нагадувала.

̶  І ти промовчав, ти жодним звуком не прохопився, що я і є тим київським аспірантом?

̶  Мене цікавило тільки, що знає про тебе Артем, але він знав тільки те, що знав і академік – нічого. А тепер моє питання: чому ти зробив лабораторію на Плутоні, а не на Марсі? Не захотів конкурувати з Ілоном?

̶  Конкуренція тут ні до чого, просто в мене що-до Марса є зовсім інші плани. Я хочу вивести на орбіту навколо Марса супутник з масою у співвідношенні пропорції системи «Земля – Місяць». Для чого? Досліди показали, що Марс ще не охолонув остаточно, як, припустимо, Місяць, а математичне моделювання показало, що супутник зможе розірвати його кору, наситити атмосферу газами і ущільнити її, і організувати дрейф тектонічних плит. Для чого це? А тільки за цієї умови у Марса є шанс на біологічне життя. Да-да, молодий чоловіче, без дрейфу тектонічних плит, без вулканів, без землетрусів, а отже без такого супутника, як Місяць, і мови не може бути ні про біосферу, ні про ноосферу.

̶  Отже, ти хочеш стати Творцем.

̶  Якщо серйозно, то тут варто завжди пам’ятати, що Бог сотворив нас за своїм образом і подобою, а отже – Творцями.

̶  А мені ще треба шукати свій Шлях.

̶  Знайдеш. Щасти тобі.

Обнялися.

Ігор мовчки дивився, як постать у довгому шкіряному пальто і капелюсі зникає в тумані.

̶  Зрештою, – пробурмотів він, – а що зупиняє мене?

 

 

   Світанковий морок прийшов на зміну важкій похмурій ночі. І все навколо зітхнуло, заворушилося, ожило після сну. І тільки низину, на схід від висоти, вкривали густі пасма туману, який тягнувся ген-ген, аж до виднокраю.

̶  Чого вони мовчать?

̶  Та нехай мовчать. Тобі від того  засвербіло десь?

̶  Нє, тут щось не так. Там зараз бойовики з «Оплота», а вони не вміють мовчати.

̶  А може в них ротація? Може перепилися вчора і сьогодні з бодуна голови не можуть підняти? Може «бека» не підвезли і пуляти вже нічим? Мало чого може бути. Плюнь через ліве плече і розслабся, і насолоджуйся тишею. Благо, що погода така чудова і зовсім на осінь не схожа.

̶  Нє, тут щось не так. Вуйко, де ти там? Спиш?

̶  З тобою якраз поспиш.

̶  Чого сєпари мовчать? Що тобі твоя знаменита чуйка підказує?

̶  Мовчать, бо їх там нема. Опорник напроти нас геть порожній. Нікого там нема, жодної душі.

̶  Як нема?!

̶  Нема, бо я перед собою нікого не чую.

̶  І ти оце так байдуже говориш?

̶  Та я затанцював би, але спати хочу…

̶  Тихо, щось суне на нас… Увага, приготувались до бою…

   Висока постать в довгому шкіряному пальті зупинилась неподалік опорника і здивовано оглянулась навкруг.

̶  Опа! А це що за чудо в манто?

̶  Хенде хох, чувак! Стій спокійно, бо я нервовий після ночі.

̶  Перший, перший, вези есбеушників на наш опорник. Ми тут чудо в манто захопили.

̶  Вуйку, а ти казав, що там нікого нема!

̶ Тихо, хлопці, там ще один заблукав. – Вуйко прислухався і розплився у широкій посмішці: – Спокійно, хлопці, він без зброї. Напарник цього джентльмена в манто… Опа! Ще один!