Голод

Автор: Gvego Mego
Жанр: містична повість
Анотація: двоє братів в погоні за кращим життям  переступили межу закону. Все йшло, здавалося б, згідно з планом, але доля приготувала для кожного з них свою участь.

Поліцейську сирену зірвало з даху і вона розлетілася на сотні дрібних уламків розбившись об стовбур чорного в’яза, після того як куля дев’ятого калібру, випущена з пістолета Макарова, прошила переднє колесо Тойоти Пріус. Стрілка спідометра панельної дошки патрульного автомобіля трималася відмітки в сто кілометрів за годину, шість грамів свинцю пройшло скрізь гарячу гуму лівого колеса, немов ніж скрізь масло, машину різко повело в сторону і вона, не скидаючи обертів, злетіла з дороги. Водій помер в декілька секунд після зіткнення:  його грудну клітку зім’яло немов надутий целофановий пакет, на ранок судмедексперт виявить в його ротовій порожнині часточки легеневої тканини. Напарник водія, що не був пристебнутий паском, розбивши лобове скло, вилетів з автівки в зловіщі обійми ночі, йому пощастило не більше: від сильного удару об старе дерево голова бідолахи розкололася ледве не навпіл. Його тіло востаннє імпульсивно здригнулося і він обм’як.

Жовта повня на небі сховалася за важкими, грозовими хмарами, мерехтіння вцілілої правої фари вихоплювало з темряви закривавлену, сіру масу мізків, донісся статичний звук і рація на поясі напарника виплюнула в прохолодне повітря: «Десятий тринадцятому на зв’язок, прийом. Як чуєте? Десятий тринадцятому на зв’язок, прийом», іще декілька спроб, але безрезультатно і все довкола стихло, лише поодинока птаха сполоханим окриком наповнила осінній ліс життям.

– Ми їх зробили! Чуєш брате? Ми зробили цих сучих синів! – радісно викрикував Андрій продовжуючи і далі втискати педаль акселерометра в підлогу старого Форда – Ти бачив як їх кинуло? Нехай знають наших!

Адреналін переповнював його кров, він нетерпляче йорзав на сидінні те і діло вдаряючи руками по керму.

– Антоха ти чого мовчиш? – Андрій скинув швидкості і вперше після погоні поглянув на заднє сидіння де знаходився його брат.

Обличчя Антона Кармазіна білою плямою висіло в темряві, він закашлявся, до Андрія донісся мідний запах.

– Вони мене дістали – хрипло промовив Антон.

Андрій різко натиснув на гальма від чого його брат  з протяжним криком болю повністю завалився на сидіння.

– Що ти таке кажеш чоловіче? – очі Андрія занепокоєно бігали зі сторони в сторону, оглядаючи свого брата.

– Там на заправці, коли все розпочалося, куля одного з них прошила мені ліву легеню.

– Трясця твоїй матері! Бісові виродки! – Андрій лупцював по керму від чого машина періодично видавала короткі сигнали – Так, що ж робити? Я знаю, знаю, тобі конче потрібно в лікарню!

– Ні – різко обірвав його Антон – ніякої лікарні, просто дотримуйся нашого плану.

–  Якого в дідька плану, в твоїх грудях дірка, я повертаю!

Андрій потягнувся до коробки передач, але закривавлена рука брата схопила його за передпліччя.

– Слухай мене – тихо мовив Антон – Ти забув, що я все таки був хірургом, тож послухай: не все так погано, як здається – куля влучила в нижню частину. В моїй машині є все необхідне, щоб з твоєю допомогою її дістати і обробити рану. Тож дотримуйся плану.

Андрій засумнівався, він обожнював свого старшого брата і аж ніяк не хотів його ослухатися, але ще більше аж ніяк не хотів його втрачати.

– Довірся мені, я не раз стикався з таким пораненням і знаю що робити – його голос лунав тихо, але впевнено.

– Добре – згодився Андрій і рушив з місця.

За шість кілометрів, біля заржавілого знаку «Великі Мельники», вони звернули на ліво. Андрій скинув швидкість до п’ятнадцяти кілометрів за годину і плавно повів автомобіль звивистим бездоріжжям. Хвилин за п’ять, переваливши через пагорб, перед ними виросла стара ферма. Довгі, жовті промені круглих фар висвітили зруйнований хлів, біля вцілілої стіни якого, накрита гіллям, стояла машина Антона.

Андрій заглушив двигун і чимдуж кинувся до Опеля свого брата.

– Тоха, де саме твої інструменти? – викрикував Андрій перекидаючи весь салон автівки догори дном. Антон мовчав.

– Тоха, ти мене чуєш? – голос Андрія був занепокоєний, він підбіг до Форда і відкрив задні дверцята.

Його брат лежав на правому боку, права рука й досі притискала рану, з якої тонкою цівкою сочилася кров, а ліва безжиттєво звисала з сидіння. Місячне світло, що пробилося скрізь пелену густих хмар, лягло на біле, як полотно, обличчя Антона.

– Тоха – ледь чутно прошепотів Андрій – Тоха? – він легенько потряс його за плече.

Антон закашлявся і повільно підняв повіки.

– Ну слава Богу – з полегшенням видихнув Андрій – А я вже було подумав… – він вдарив себе рукою по голові, щоб прогнати жахливу картину, що сплила в його уяві – … я ніяк не можу знайти твоїх інструментів.

– Допоможи мені підвестися – тепер голос Антона супроводжувався тонким свистом.

Андрій обережно всадовив брата.

– Послухай мене уважно, тільки не перебивай, мені боляче розмовляти – звернувся Антон до брата, було чутно що кожне слово дається йому з великим зусиллям – Ти мусиш забрати сумку з грошима, сісти в мою машину і довести нашу справу до кінця.

–  Я знаю – перервав його Андрій – Ми це безсумнівно зробимо, давай лише підлатаємо тебе і знову в дорогу.

– Ніяких ми. Я лишуся тут.

– Але як…

– Я вже не жилець. Ти мус….

– Ти мені брешеш! – викрикнув Андрій – Де в біса твої інструменти? Ти ж запевняв, що все під контролем! Що ми з тобою…Я тобі допоможу витягти кулю, а потім…Ти ж хірург, чорт тебе забирай! – і він заридав.

– Спокійно, спокійно братику – Антон поклав свою руку йому на плече – Не має ніяких інструментів. І мені справді лишилося не довго, повір мені я ж все таки був непоганим хірургом – і він зайшовся важким кашлем.

– Я тебе ні за що не кину – скрізь сльози промовив Андрій.

– Ти ж не хочеш мене засмучувати брате? Ти ж знає, що в тебе є лише півгодинний коридор, щоб перетнути кордон, і я тобі не дозволю втратити цей шанс. Ми занадто далеко зайшли, щоб тепер пустити все коту під хвіст.

– Але….

– Ти зробиш це ради мене. Котра зараз година?

– П’ятнадцять по одинадцятій – відповів Андрій, все здавалося йому страшним сном від якого він ніяк не міг прокинутися.

– Маєш менше двох годин, тож поквапся.

– Ні, ми поїдемо в двох – продовжував наполягати далі на своєму Андрій.

– Ти мене чув, мені лишилося максимум двадцять хвилин, з трупом ти не проскочиш і Бодя тобі тут ні чим не допоможе.

З очей Андрія знову потекли сльози.

– Давай братику, ну! Рухайся – підганяв Антон брата.

– Але я не можу….

– Можеш, ще й як можеш – його голос ледве було чутно, він відчував, що життя його ось-ось покине – Там, в бардачку моєї тачки, лежить пачка «Контіка», принеси мені, я такий голодний, зі вчора нічого не їв, ну, давай чоловіче – Антон не хотів помирати на очах свого брата.

Коли Андрій повернувся, тримаючи пачечку солодощів в худій руці, Антон був вже мертвий.

Андрій не пам’ятав як діставав з багажника Форда спортивну сумку під зав’язку набиту грішми, не пам’ятав як кинув її на заднє сидіння братового Опеля, не пам’ятав як вивільнив автівку від гілля та вивів її з під стіни зруйнованого сараю. Він повернувся до реальності, коли холодне світло фар відкрило його зору запрокинуту на сидіння голову брата, який скляними очима вдивлявся в сіру обшивку Форда, вдивлявся скрізь сіру обшивку.

Крик відчаю вирвався з грудей Андрія і скрізь відчинене вікно рознісся над землею, він знову гірко заплакав. Андрій не міг так лишити свого брата, на ватних ногах він підійшов до Форда, відкрив багажник і витяг маленьку лопатку. Діставшись до місця де нещодавно стояла замаскована машина, він схилився на коліна і всадив стальне лезо в чорну землю. В небі пролунав перший громовий розкат, велика холодна капля дощу впала на брудну шию чоловіка в той час коли він вже по коліна стояв у сирій ямі, а коли яма сягнула вище його пояса рясний дощ не лишив на ньому жодного сухого місця. Андрій, важко дихаючи, вибрався з приготованої могили і сів на її край. Він не знав скільки пройшло часу від того як помер його брат і чи він ще встигає в «коридор», але це йому було байдуже. Йому не потрібна була клята сумка з клятими доларами, які коштували життя його брата, йому не потрібно було краще життя про яке вони так мріяли з Антоном. Він не знав як буде далі жити без свого брата, який з п’яти років замінив йому і матір і батька, який захищав його кожен раз коли п’яний дядько, що став їхнім опікуном, вдовольнившись вихованням своєї жінки, брав в руки армійського паска, з витиснутою зіркою на блясі, і переключав свою увагу на своїх племінників.

Андрій відчув, як холодна, липка рука лягла йому на шию, серце стисло немов в розжарених лещатах, він повернув свою голову, яскрава блискавка розірвала нічне небо, крик жаху застиг в його легенях так і не змігши вирватись на зовні. Перед ним стояв Антон, спалахи сотні блискавиць освічували його сіре обличчя покрите сіткою дрібних, синіх вен, на закривавлених вустах грала божевільна посмішка, а точніше звіриний оскал, відкриваючи два ряди нерівних, гострих зубів. Він і досі хотів їсти.