Той інший, за дверима

Коли я був зовсім маленьким, мене шафою привалило. З тієї лихої миті, мабуть, все й почалося. По крайній мірі, точкою відліку всієї дивини, що зі мною трапилась у дорослому житті, я вважаю саме той випадок.
Батьки кажуть, мені тоді років три було. Мама працювала бібліотекарем і пропрацювала ним цілих двадцять літ. То можна вважати, що в бібліотеці я виріс. До сих пір пам’ятаю темно-червону доріжку поміж стелажами, там ще вузенькі зелені полоски були по краях на всю довжину. Щойно поріг переступиш, сильно рипіла одна дошка, а ті, що далі за нею, приємно порипували майже від кожного кроку, але вже тихіше.
А запах… Я його ніколи не забуду. Запах книжок глибоко просочився в мою сутність і з дитинства став частиною плоті. Беручи до рук книжку, я перш за все її нюхаю. Кожна книга пахне по-різному, по-особливому, по-своєму. Потім перегортаю пару сторінок, щоб відчути папір — який він на дотик, який у нього настрій. Давно це стало ритуалом.
Саме в книжках я знайшов відповіді на ті запитання, які ще не були задані. Саме книжки стали тією глиною, з якої виліпився мій світогляд. Але поштовхом для того ліплення послугувала дерев’яна шафа, котра якраз в бібліотеці на мене й гепнулась. Я тоді безумно цікавився рахуванням, от і вирішив порахувати полиці. Добре хоч, що вони пусті були, без книжок, просто пилом поприпадали. Скільки дістав руками, стільки й порахував, а далі як? А не подертися б мені по тих полицях вгору, та й порахувати заодно. Подерся. Шафа виявилися і тяжкою і нестійкою одночасно. Повалилася на підлогу разом зі мною…
Втрата свідомості, струс мозку, набряк обличчя, місяць ходив по хаті, мов п’яненький. Та й зараз ліве око смикається, якщо понервуюся гарненько. Так мені товста дубова дошка привила жагу до пізнання невідомого.

Три глибокі вдихи. Розслабитися. Повільно рахувати від двадцяти до одного та уявляти, що провалюєшся кудись під землю. Зробити дуже глибокий вдих і одночасно тягнутися внутрішнім зором за межі планети, галактики, світу — там вже на скільки вистачить фантазії. На видиху уявляти, як в тебе вливається сила й мудрість Всесвіту. Якщо все вірно зробити, настає надзвичайна легкість і навіть не відчувається тіло. Часто траплялося так, що я здіймався кудись високо під стелю, а себе бачив у своєму ліжку, але десь далеко внизу і дуже маленьким.
Я готовий до подорожі.
Переді мною сходи, щедро залиті світлом. Підіймаючись по них, я продовжую глибоко дихати та все більше наповнююсь силою. На вершині сходів — красиві різьблені двері. Відкривши їх, я купаюсь в яскравому сяйві і проходжу всередину. Погляду відкриється прекрасний світ вічного літа. Прямо від ніг простягається зелений пагорб з ледь помітною стежкою. Збігши по ній донизу, потрапляєш прямісінько до розкішного квітника: рози, лілії, піони, а більшість назв я навіть не знаю. Проходиш далі в прохолодну тінь саду, омиваєш ноги в росі і біжиш з розкритими обіймами назустріч сонцю.
Тут не буває снігів. Тут ніколи не закінчується прохолодний літній ранок. Я собі так забажав, я собі так створив. Якщо навіть і захочеться дощу, ну буває такий настрій, — небо вмить затягує хмарами. Буває до вподоби осінь, ну то чому б не прогулятися під легеньким дощиком по мокрій травиці.
Про цю вправу вичитав колись в одній із книжок і тепер роблю її дуже часто, перед сном. Хоча призначалась вона зовсім для інших цілей, я знайшов в ній бажаний прихисток та використовую на свій лад. А зараз не уявляю навіть, як жив раніше без того світу, який сам і створив, який для себе так і обізвав “За дверима”. Я тікав За двері, щоб відпочити, порадіти, або ж просто постояти мовчки, аби тільки не чути над лівим вухом: “На наступній виходите?”
Ось переді мною велична будівля з високими білими колонами перед входом. Верніш вони були білими, коли я їх створював. Зараз це обліплений плющем та вкритий глибокими тріщинами витвір архітектурного мистецтва, що помітно змінився під впливом часу. Проте час йому аж ніяк не зашкодив, а, навпаки, надав ще більшої величі. Якщо не помиляюся, всередині розміщувалася якась фінансова установа. Давненько сюди не заходив.
І така споруда не одна височить тут над безкрайнім зеленим килимом. Праворуч вражає своїм магічним видом Храм Мудрості. Його містичні гострі шпилі вже подряпали півнеба, а сіро-червоні стіни зачарують кожного своїми візерунками. Вузькі високі двері від самого початку відчинялися тяжко та ще й рипіли так, немов пересуваєш скелю з місця на місце.
В Храм я інколи заходжу. Під стінами головної зали є декілька дерев’яних лавок, щоб можна було присісти в тиші, зануритися в роздуми. Інколи навіть знаходив вірну відповідь чи вихід з нестерпної ситуації. З купола прямісінько в центр зали спускається вузький промінь світла. Якщо присісти під ним прямо на підлогу і війти в унісон з подихами Всесвіту, то можна заглянути в інші світи або навіть здолати перепони часу й побачити “до” чи “після”. Головне зуміти потім повернутися в теперішнє, справжнє, а не загубитися в чужому й незрозумілому.
В протилежній від входу стіні я бачив непримітні двері, проте ніколи їх не відчиняв. Лячно якось. Частенько чув, як хтось там ніби ходить тихенько… Чи то здавалося…
Якщо вийти з Храму й повернути ліворуч, потрапиш прямісінько до пшеничного поля, безкрайнього жовтого поля. Хоча ні, край у ньому все ж таки є — тоненька зелена смужка лісу на горизонті. Пройдеш поміж колосків, погладиш їх долонями, вдихнеш гаряче літнє повітря, подивишся в бездонне синє небо і… провалишся в дитинство. Криниця під вербою, ледь помітна річечка поміж осокою, гребля над ставком і я малий потупотів кудись коротенькими ніжками.
Вдосталь викупаний в сонці, повертаюсь в тінь дерев. Доріжки вже настільки заросли, що тільки де-не-де видають себе з-поміж густої трави. Прямісінько переді мною вузька дорога до лісу, обабіч високі стрункі тополі — мабуть єдині прямі лінії в цих зелених пейзажах. Вздовж дороги щось шепоче сором’язливий струнок, пробігаючи під дерев’яним містком, вузеньким, скрипучим, з кривими перилами по лівому боці. За ним маленька хатина. Вона настільки здружилася з зеленню, що вже не розібрати, де закінчуються трави, а де починаються стіни.
Переступивши поріг, відразу відчуваєш запах їжі. Він тут завжди, коли не завітай. В печі ліниво мерехтить вогонь, облизуючи своїми язиками чорні горшки, а за вікном тихенько шумить дощ. Чи то сонце на вулиці, чи сніг, не важливо, дощик шелестить постійно. Під шум крапель приємно засипати, приємно блукати в думках, цей звук здатен зцілити душу. А тиша за вікном настає лише тоді, коли захочеться морозного ранку. Ти ще в ліжку, по вуха закутаний в товсту теплу ковдру, а через вікно вже крадуться ранні зимові промені. Дід з бабою прокинулися дуже давно та встигли натопити піч. І ти розпливаєшся в посмішці від радісного очікування, бо всю хату наповнив духмяний запах тушкованого в печі кролика.
Я вийшов на поріг і відчув, як шелест дощу змінився на шум моря. Так, за декілька кроків, відразу за дорогою, розкинулось море. І навіть поки що не море, а затишна спокійна бухта. Підходжу ближче до берега й милуюся круглою альтанкою над самою водою. Чудесний витвір мистецтва. Присівши на сплетену з лози лавку, я втрачаю зв’язок з часом, його тут просто не існує. Це єдине місце, котре я не ніколи не оминав. Щоразу присідав на хвильку, а лишався на години, чекаючи ельфів. Рано чи пізно їхні кораблі неодмінно з’являться на горизонті. Вже вкотре, не дочекавшись, я відчував, як мій світ починав тускніти. Чіткі знайомі образи кудись зникали, а на їх зміну приходили інші, незнайомі, чужі.
 “Ні. Ні. Не хочу засипати. Завтра ж на роботу.” Стривожено підриваюся з постелі й розумію, що почав дрімати. На сьогодні все. Продовжувати немає сенсу, я просто засну й нікуди не потраплю. Прийдеться чекати. Завтра ельфи неодмінно припливуть.

Наступна подорож За двері розпочалася як звичайно, але чомусь цього разу мене потягнуло до лісу. Дивно. Я не був там ніколи. Що цікаво, ніколи й не кортіло.
Прогулявшись дорогою поміж тополями, я пірнув у хащі. В обличчя війнула прохолода, а голова запаморочилась від пахощів. Чудернацькі квіти настільки оплели могутні стовбури дерев, що скрізь них не проглядалась навіть кора. Під ногами рослини вистелились дивовижним килимом, аж не хотілося на нього ступати. Сонце з великими труднощами пробиралось скрізь густо переплетені віти.
Вузенька непроглядна стежина побігла кудись під гору, але ступивши пару кроків, я відчув на собі чийсь погляд. Хтось пильно мене розглядав. Дуже обережно скосив погляд наліво, та нічого підозрілого не вгледів. Переводячи погляд назад на стежку, я помітив легесеньке похитування поміж листя. Глянувши туди знову, я нарешті побачив великі смарагдові очі і вкрай здивувався, як не помітив їх відразу. Замість страху на мене набігла хвиля безпричинної радості. Загадкова істота, відчувши мій настрій, миттю вискочила з кущів і приземлилася за пару кроків. Дивне створіння було з півметра заввишки, мало яскраве фіолетове хутро з різнобарвними цятками та вправно володіло трьома парами коротеньких лап. Голова плавно переходила в тіло, що додавало істоті ще більшої схожості з їжаком, тільки прямостоячого, з шістьма лапами та без голок за спиною.
Щось весело фиркнувши, тваринка хутко скрутилася в клубок і покотилася в протилежний від стежки бік. Не знаю чому, але мене відразу ж понесло за нею. Можливо від цікавості, але я побіг так сильно, що відразу ж пороздирав руки об колючі чагарники. Вправно петляючи поміж деревами, Пухнастик (чомусь так захотілося його назвати) врешті-решт викотився на простору галявину з велетенським пнем посередині. Можна тільки уявляти, яких розмірів було саме дерево, якщо його основа з десяток метрів у діаметрі. А ще цікавіше — куди воно могло так безслідно щезнути.
Не встиг я толком роздивитися навкруги, як пень-велетень покрився цілим табуном Пухнастиків. Хтось вискочив з трухлявої серцевини пня, хтось стрибнув з дерева, а дехто викотився не зрозуміло звідки, як і мій провідник. Всі вони були однакові на зріст, проте кольорів на них явно не пошкодували. В мене аж запаморочися голова від цього пухнастого різнобарв’я. Лише очі були в усіх однакові — яскраво смарагдові. А ще Пухнастики виявилися вкрай непосидючими: пороздивлялися мене зо дві хвилини, нетерпляче переминаючись з лапи на лапу, і щосили чкурнули далі по лісу, та цього разу всі в одному напрямку.
Знову ж таки, не розуміючи сам себе, я помчав за ними. Ноги самі несли мене за цим пухнастим галасливим божевіллям. Волохаті істоти стрибали по гілках, котилися по землі, а коли дорогу перегородила річка, то деякі навіть пірнали. Мені ж переправа далася значно тяжче. З часом я помітив, що рівнинний рельєф різко змінився на похилий. Спочатку бігти вниз було легко, але потім я почав спотикатися об коріння. Несподівано почала мінятися і рослинність. Яскрава насичена зелень почала темнішати, квітів ставало дедалі менше, а трава під ногами і зовсім зникла.
Не знаю, звідки в мене взялося стільки сил, але я біг щонайменше з годину, аж поки ліс зі світлого й життєрадісного перетворися на абсолютно виснажену пустелю з чорних дерев та кущів. Лише різнокольорові Пухнастики весело мелькали вдалині, а я все біг та біг за цими примарними цятками. Мозок вже почав кричати “Зупинись”, та я не звертав на нього уваги. Я відчував, що такі веселі тваринки можуть дарувати лише радість і попереду на мене чекає приємний сюрприз.
Та на жаль сюрприз виявився зовсім не із приємних. Я спіткнувся. Безглуздо спіткнувся й щосили покотився вниз. На мить потемніло в очах, а коли розвиднілось, то Пухнастиків попереду вже не було. Кудись зникли дерева й кущі. Лише голий крутий схил із сипучою галькою, котра дуже повільно сунула донизу темною масою. Я з переляку схопився на ноги і хотів побігти наверх, та відразу ж упав і опинився ще нижче чим був до цього. Я повільно й безнадійно сунувся до низу.

Зі всіх боків стелився непроглядний морок, проте я почав пильно вдивлятися в темінь, щоб побачити нарешті, куди я потрапив. І я побачив. Темінь відкрила мені свою сутність. Але побачене настільки вразило мою свідомість, що я почав втрачати зв’язок з реальністю. Воронка. Велетенська чорна воронка затягувала в темну безодню сотні, тисячі людей. Дуже повільно вони пливли до низу по сипучому схилу і навіть не помічали цього.
Дехто радів незрозуміло з чого. Дехто розповідав анекдот. Деякі сусіди навіть перекликалися між собою, ділилися враженнями, новинами, обговорювали минулу серію фільму. Хтось неспішно посьорбував якесь питво із пляшки, хтось курив якусь гидоту, а хтось сунувся донизу з пультом від телевізора прямо на дивані. Ой, що це там? Якийсь оскаженілий чоловік дістав зброю і намагається влучити в біляву жінку попереду. Я закричав, замахав руками, намагався підстрибнути, знову закричав. І докричався до хрипоти… Я втратив голос… Мене ніхто не почув…
Всі добровільно пливли у самісіньку горлянку Пітьми.
“Ні. Мене ти не забереш. Відступи! Повертайся на дно світів! Тобі не місце серед Світла!”
Я відчув, як хтось наполегливо тягне мене за праву руку донизу. Спробував вирватися, та марно. Потім хтось почав щосили душити за горло. Відкривши очі, я зрозумів, що лежу в своєму ліжку і я не За дверима. Над собою я нікого не помітив, але мене продовжували душити і стягувати на підлогу. Я їх не бачив очима, але внутрішнім зором я побачив чітко: з десяток гидких невисоких потвор носилося по моїй квартирі, перевертали й трощили речі, двоє з них тягнули мою руку, а один вп’явся своїми пазуристими лапами в шию. В очах стрімко темніло, я почав втрачати свідомість. Проте десь глибоко всередині щось блиснуло. Чи то промінь світла, чи то відблиск сили, але я різко рвонув рукою, скинув з себе потвору й зіскочив з ліжка.
“Ти мене не візьмеш! Згинь!” — закричав я на всю квартиру й знесилений повалився назад в ліжко. Мене залишили в спокої. Весь мокрий від поту я довго лежав з відкритими очима, ніяк не наважаючись їх закрити. Проте врешті-решт сон зумів здолати мої страхи й повіки закрились самі собою.
Вранці, щойно прокинувшись, я понадіявся, що це був лише сон. Але ні. Речі в кімнаті були цілими, однак права рука сильно боліла, особливо в зап’ястку, а горло настільки нило від болю, що важко було навіть ковтати.
На довгий час я викинув світ За дверима зі своїх думок. В якійсь мірі від страху, в якійсь від нерозуміння того, що саме трапилося зі мною в ту ніч.
Проте одного дня я ліг спати, закрив стомлені очі, та відкрив їх не вдома, а прямісінько перед Храмом Мудрості. Ні вдихів, ні рахування від двадцяти до одного. В мене навіть і думок не було, щоб коли-небудь сюди повернутися. Однак Храм мене чекав. Я завжди закривав за собою двері, але зараз вони були настіж відкриті.
Зайшовши всередину, я не помітив ніяких змін — такий же промінь світла з-під купола на підлогу, така ж безтурботна тиша, як і раніше. Я присів на лавку під стіною та спробував розслабитися й поринути в роздуми, як робив безліч разів до цього. Нічого не виходило. Тривога та неспокій заплутали думки в тугий клубок і не лишили жодної нитки, щоб його розплутати.
Раптом я почув кроки за дверима з протилежного боку й підскочив від несподіванки. Дивно. Я чув їх і раніше, але ніякої уваги на них не звертав. В старому Храмі може вчуватися що завгодно. Та сьогодні кроки прикували до себе увагу, як ніколи. Дуже повільно й обережно я підвівся з лавки й підійшов до старих непримітних дверей. Тремтячою рукою взявся за прохолодну металеву ручку й потягнув її на себе.
Погляду відкрився затишний дворик. З усіх боків він був оповитий зеленою огорожею, вільним лишався тільки невеличкий прохід з чудернацькою аркою зверху. Захищав від сонця і дарував приємну прохолоду живий дах з винограду, що чіпко тримався за павутиння металевих дуг. По обидва боки дворика стояли простенькі лавки і на тій, що ліворуч, сидів… я. Побачивши мене, я неспішно підвівся, посміхнувся та спокійнісінько промовив:
— О! Привіт. Ти вже закінчив? Мені сьогодні теж закортіло погомоніти з Храмом.
Я немов забув, що потрібно дихати і заціпенів на місці. В грудях, мов навіжене, закалатало серце. Довго намагався видавити з себе хоча б якийсь звук та коли мені це нарешті вдалося, свій голос я не впізнав.
— Привіт. — переді мною був я, але… Інший. Не такий сутулий, кремезніший, і, мабуть, трішки вищий на зріст. Лице було світлим, безтурботним, навіть без посмішки воно посміхалось. Погляд пронизував мене наскрізь та, не зупиняючись, прямував кудись далі… за Храм, за море, за край всесвіту… і далі. Від Іншого віддавало Силою, та настільки чистою і могутньою, що моє тіло мимоволі подалося назад. Трішки опанувавши собою, я знову видушив із себе голос:
— Пам’ятаю… добре пам’ятаю, як створював цей світ… Море, Храм, альтанку, ліс, хатину… весь цей світ… Пам’ятаю… як створював. Та зовсім не пам’ятаю, щоб я створював себе самого, та ще й такого… Іншого.
Почувши таку заплутану мову, Інший я лише засяяв у щирій посмішці, зробив декілька кроків в мій бік і зупинився.
— Мабуть, прикро таке чути, але… ти не створював цей світ. Я тут, зростав, бігав босий, невідоме пізнавав. Слухав спів дощу, коли бабуся тушкувала в печі кролика. Був зачарований хором пташок, коли вперше потрапив до лісу.
До мене, напевно, вже повністю повернулася свідомість і я відчутно осмілів.
— Як це так, не створював? А книжка? Я все чітко робив по рекомендаціях. Придумував кожний будинок, кожну стежку, ліс хіба що, так, в загальному уявив. Альтанку замучився вигадувати, з десяток книжок передивився, вивчав, як вони в інших виглядають. Хатина, то взагалі окрема розмова. Запустив тільки я все це, не приховую… Он як позаростало та потріскалось. Реставрувати потрібно. Час би тільки знайти. Як тільки ти сюди потрапив? Верніш не ти, а я, тільки… інший. Це поза межею моєї уяви.
— Ну гаразд. — Інший став трішки серйознішим, наблизився ще ближче і показав рукою на вихід із Храму. — Прогуляємось? Там все і обмізкуємо. Куди підемо?
— На пшеничне поле. — чому відповів саме так, гадки не маю.

Але щойно ми вийшли за двері, я заціпенів уже вдруге. На вулиці була осінь. Вся земля була встелена різнобарвним листям, а дерева стояли майже голі. Досить прохолодно, але я був одягнений по-літньому і чомусь зовсім не мерз.
— Як таке може бути? Я ж не хотів. Люблю осінь. Безумно люблю. Але сьогодні осені я не хотів…
— Я так захотів! — мовив Інший і знову засяяв щирою посмішкою.
Мене це починало дратувати. Мій світ, моя погода, мій настрій. А тут зненацька з’являюсь ще один я і починаю сам собі суперечити. Підійшовши до пшеничного поля, я побачив лише стерню без єдиного колоска.
— Ходімо краще в альтанку, надіюсь вона ще на місці. Та й дощ починається.
— Люблю дощ. Дуже люблю. — Інший аж засміявся, побачивши мою перекошену фізіономію.
— Уяви собі, я теж люблю. Дуже. Але сьогодні я не бажав дощу, — сердито буркнув я.
Сховавшись в затишній альтанці від непогоди, я трішки заспокоївся. Бажання розібратися в чому тут справа взяло гору.
— Гаразд. Я не створював цей світ. Хто ж тоді той таємничий Творець?
— Я. — Інший зайшовся невимушеним щирим сміхом, а я оторопів уже втретє.
Так продовжувалось хвилин п’ять: Інший реготів, а я дивився на нього, мов на навіженого. А ще я жалкував про те, що до сих пір не заснув в своєму рідному світі, в своєму рідному ліжку. Краще мабуть бачити якісь незрозумілі сни, чим безрезультатно намагатися зрозуміти самого себе, тільки Іншого.
— Дивно, що тебе цей світ цікавить більше ніж те, що ти зустрів самого себе, — Інший знову посерйознішав. — Чи ти частенько зустрічаєшся з собою? В метро, на вулиці, на роботі?
— Ти знаєш про метро? Його ж тут і близько немає. Воно мені вже там остогидло. Не вистачало ще й За дверима його угледіти.
— Як я можу не знати те, що знаєш ти. Зрозумій — ми одне ціле. Навіть “ми” не існує.
— Ну добре. Ти стверджуєш, що створив світ За дверима. Але як так вийшло, що я навіть не знав про твоє існування?
Інший довго дивився мені в очі, потім посміхнувся й мовив:
— Яким ти хочеш бути? Фізично сильним, психічно стійким, не мати проблем зі спиною, мати вдосталь часу, щоб проводити його з сім’єю, писати книги, малювати олійними фарбами, творити мультики. Ти також хочеш мати силу не лише фізичну. А ще ти хочеш свободи. Вирватися нарешті з кубізму квартир та офісів і втекти з родиною в мандри подивитися світ, як можна далі і як можна довше. Ти цього хочеш, правда?
Від хвилювання в мене заболіло в грудях і вмить спітніли долоні. Важко було не погодитися зі всім цим. Я дійсно цього дуже хотів, хочу до сих пір і хочу понад усе…
— Тебе можна привітати. Половину шляху пройдено. Все, чого ти хочеш, досягнуто. Але поки що в твоїй уяві. Поки що!
Дощ залопотів ще сильніше, а по душі раптово розлелося тепло. Альтанка ніяк не була захищена від вітру, але в ній стало так затишно, що на ту мить приємнішого місця я не міг собі навіть уявити.
Інший підвівся, підійшов до самісінького моря, а потім піднесено заговорив знову, незважаючи на дощ. Вода текла по ньому рікою, але він, мабуть, від того тільки радів.
— Давай по порядку. Почнемо з тебе. Я — це той, ким ти себе уявляв і яким ти хотів бути. Спочатку ти створив мене і навіть не помітив цього, а вже потім ти заходився створювати світ За дверима. Та тільки творив його вже я, бо в тебе такого, як ти зараз, не вистачило б на це ні сил ні терпіння.
Здоров’я мені не позичати, по силі краще зі мною не змагатися, в мені її вдосталь і не лише фізичної. Я бачу інші світи, мандрую по галактиках, зцілюю людей, повертаю події на свій лад, впливаю на погоду, якщо сильно розгуляюся, то можу запустити час в інший бік, або ж виставити планети в один ряд і вертіти сонцем навколо них. Було б бажання. Звичайно, деякі речі — це лише плід твоєї уяви і не все можна досягнути в земному житті. Але початок закладено.
Далі. Твоє життя. Тут все просто, ти все бачиш сам: часу в мене, хоч відбавляй — я займаюся досхочу всім, про що ти тільки мрієш, та ще й лишається. Мандрувати? Мабуть немає такого місця, де я не був. Гроші? Я купив усе, що можна купити, і тільки потім зрозумів, що мені зі всього того потрібно дуже мало. Для комфорту і щастя потрібні зовсім не ті речі, на які люди витрачають шалені кошти.
Додати можна лише одне — все, чого ти бажаєш, ти вже створив тут, За дверима. Тож впусти тепер все це в своє життя. Відкрий ширше двері і не стій на проході. Куди йти за порадами, добре знаєш без мене — Храм Мудрості відкритий для всіх, в будь-яку погоду, в будь-який час доби, з будь-яким настроєм.
Я сидів і непорушно дивився на себе Іншого. Задавати якісь питання було безглуздям. Потрібно повертатися і будувати новий світ. Але тепер уже не За дверима, а облаштовувати Світ на порозі. На порозі світлого, безкрайнього, щасливого!

Та одне питання мене все ж таки хвилювало.
— Що трапилось зі мною тієї ночі?
Інший глянув в бік лісу, глибоко вдихнув, а потім повернувся лицем до моря.
— Пітьма. На протязі всього життя кожного з нас випробовує темна сторона. Майже кожного дня, кожної хвилини нас підстерігають пастки Пітьми. Спочатку вони виглядають, як ті грайливі Пухнастики, за якими ти ганявся по лісу, але згодом перетворються на тих потвор, які душили тебе в ліжку. Більшість до останньої миті не можуть відрізнити Світло від Пітьми. Потім стає пізно. Пітьма забирає їх до себе.
З тобою трапилось навпаки — ти до останньої миті не піддавався на її пастки і вона пішла напролом. Скористалася нагодою, коли ти був у напівсонному стані та ще й думками не в своєму світі. Будь пильним! Але ти витримав, ти встояв, ти знайшов у собі сили відігнати Пітьму.
Та тепер немає чому хвилюватися. Сюди пливуть ті, котрі надовго виженуть Пітьму з цих країв.
Я підвів очі до горизонту. Щойно зрозумів, що саме там видніється, хутко вибіг на дощ і став поруч з Іншим. Радість упереміш з хвилюванням розривала груди, і я навіть не помітив, як взутий забрів по коліна в воду.
Ельфи!