Екзамен

Автор: Квіти Маллігана (Марічка Панфьорова)
Анотація: Мойра сама не своя від хвилювання, адже результати цього екзамену визначать її майбутнє, а батьки та Рада Майстрів покладають на неї великі надії. Вона пірнає вглиб своєї свідомості: десь там серед схованих страхів та уламків пам’яті вона мусить віднайти ключ до високої магії. Не можна нікого розчарувати.

Попереднього кандидата винесли з зали, попри його крики й пручання, тепер була черга Мойри. «Як ганебно, – подумала вона, – пройти такий шлях і завалити останній екзамен». Дух перехоплювало від хвилювання, однак хоч би як вона намагалась заспокоїти себе, думки про можливу невдачу не відпускали. Члени Ради Майстрів не зводили з неї очей.

– Кандидате Мойро, це ваше останнє випробування. Ви готові? – майстер Шихі був суворий, як ніколи.

– Так, я готова, – вона підвелася й сіла в крісло посеред зали.

– Зазирніть усередину й віднайдіть ключ до високої магії. Нехай щастя не стане на заваді Вашим умінням.

Майстер Шихі говорив тим байдужим тоном, яким втомлені окличники зачитують завчені списки учнів. Чи є в його побажанні хоч крапля щирості? Чи ці слова повторювали так часто, що вони втратили будь-який сенс?

Їй передали склянку з багряною маслянистою рідиною, вона випила її одним замахом. Спершу жодних змін вона не відчула – так само нудило від хвилювання, так само трусилися коліна, Рада Майстрів дивилася не неї так само суворо, особливо її мати. Ох, її мати… Мойра заплющила очі: треба зосередитися й зазирнути всередину.

Вона ніколи не розуміла, що це має означати. Якщо чесно, ніхто не розумів. Вона намагалась спитати про це в матері, однак її це запитання лише обурило. «До екзамену не можна підготуватися, – вона відповіла, – можна лише бути готовим». Від старших учнів теж не було ніякої користі: підмайстри не любили згадок про екзамен, а ті, що не склали, говорили лише, що це було «втілене пекло».

Це цікаво. Якось малий Гевін сказав, що в келії «душно, ніби в пеклі», а майстер Шихі спитав, чи бував він там хоч раз. Він сказав, що ні, і майстер розгнівався. І от, тепер малого Гева винесли із зали, він не склав екзамену. Чи є тут зв’язок? Адже Мойра теж жодного разу не була в пеклі.

Можливість невдачі знову підступає до горла. Ні, треба зосередитися. Вона не має права на помилку.

Думки знову повертаються до матері. Кажуть, вона наймолодший майстер мертвих за всю історію академії. Кажуть, вона одна з небагатьох, кому вдалося скласти екзамен за півгодини. Кажуть, вона має всі шанси стати наступним Майстром над майстрами. У цю хвилину вона тут, у цій кімнаті, оцінює свою доньку. Чи задоволена вона? Мойра спробувала розплющити очі, однак нічого не побачила: образи перед нею розтанули, як віск. Почалося.

Підлога стає густою і в’язкою, ноги загрузають, стає важко рухатися. Підлога булькоче й чорніє, і засмоктує. Мойра закриває очі руками й намагається втекти в перший ліпший спогад.

«Аємаро, люба Аємаро, – тільки батько міг так звертатися до матері, – вона мусить хоч інколи бувати на людях». Він відкладає листи вбік та дивиться просто не неї. «Мойро, ти ж підеш на вечерю до князя Ґанврандського?» Вона не хоче, але погоджується, бо мусить.

Під її ногами немає нічого, окрім смоли, вона плавиться в пекучих променях сонця. Дихати неможливо – повітря таке гаряче, що воно тане й випаровується саме в себе.

Батько відводить її до академії: «Талановита дівчинка, дуже талановита: знає аж дві з половиною мови». Боги милосердні, батьку, не ганьбися: тут усі знають щонайменше дві з половиною.

Мойра відступає, набирає в груди повітря й пірнає в смолу з головою. Вона провалюється крізь власні думки. Тепер усе змішане й заплутане – це і є суть екзамену? Знайти сенс життя та магії серед уламків власної пам’яті?

Брудні чоботи міського трунаря. Вінки з барвінку. Розтерті на порох нирки. Маленька комашка, розчавлена між сторінок четвертого тому прикладної алхімії, – нікчемна, нещасна. Чи це і є ключ? Майстер Шихі якось казав щось подібне. Давній напис давньою мовою, він завжди писав його на дошці й змушував перекладати: «Життя – лише мара та туман, уже недовго нам лишилося жити». Це могло б бути відповіддю, яку вона шукає, однак майстер Шихі завжди казав, що фраза перекладена неправильно.

«Ви всі знаєте, на що підписалися», – мати кинула на стіл аудиторії мішок із щойно виритим тілом. Зовсім молодий, кілька місяців тому він теж був учнем академії. Мати піднімає його, той тяжко хрипить і розплющує очі – хтось у першому ряду падає без тями. Мертвий попередник дивиться на неї котячими очима. То ти думаєш, що впораєшся? Тобі не страшно буде? Він показує свою руку, пробиту мідним цвяхом. Дивно, лише тепер вона бачить, що цей труп трохи скидався на малого Гева.

Пахне вологим ґрунтом та грибами. Зовсім поруч щось шаруділо та рохкало. Раптом Мойра зрозуміла, що тут є ще хтось. Вона озирнулася: істота рила землю своїми довгими пазурами-гачками, крізь прозору спину можна було розгледіти її нутрощі. Істота порпалася в чужих кістках, усе глибше зариваючись у братську могилу.

Скрегіт зламаних кісток знову нагадав Мойрі про матір. На столі стоїть графин з лимонною водою, кілька склянок та череп. Мати бере його до рук та довго розглядає пробите тім’я. «Твій одноліток», – усе, що вона каже.

Усе раптом стихло. Мойра підвела погляд – істота вибралась із ями й тепер її кістко-білі очі дивилася просто на неї. «Прокляття». Коліна знову починають труситися. Дихай, думай, – повітря гусне й осідає в легенях, як ртуть у склянці води. Зосередься, заспокойся, ще є час щось зробити.

«Táim beo, – Мойра поволі промовляла кожен звук, – tá tú marbh». Це був звичайний оберіг, до того простий, що його годі було зіпсувати недбалою вимовою. Істота завила та кинулася до неї: не спрацювало. Мойра побігла геть. «Прокляття!»

Ну, звісно ж, звісно ж, оберіг не спрацював, бо він діє лише на мертвих, а істота була жива. Це очевидно! Як вона могла таке проґавити?! Чому взагалі подумала про мертвих?! Нікчема! Нікчема! Ні… Істота повалила Мойру на землю й обхопила її плечі своїми кігтями-гачками.

«Ordaím! Ordaím!» – вигукнула Мойра, однак одразу ж запнулася, не в змозі вимовити решту закляття. Істота роззявила свою пащу, за густим рядом голок-зубів не було нічого. Ordaím – я наказую – ordaím. Ти можеш наказувати комусь, лише якщо знаєш його справжнє ім’я, – це перше правило усної магії.

Ше, Сколі, Фердорха, – вона навмання перелічувала імена знайомих та друзів, – Фахтна, Мел, Гевін. Ordaím, Кат, Меліса, – вона так поспішала, що забувала про правильний відмінок, – ordaím, Мелоран, Мойра. Мойра! Мойра!

Істота поглянула на неї зневажливо, а тоді відкинула вбік, як іграшку, що не виправдала цікавості. Плечі майже не боліли, лише руки – зовсім трохи, просто було важко на грудях. Попри умовну перемогу, Мойрі хотілося плакати.

Знову шурхіт: істота повернулася до своїх черепків. Táim beo – я жива; tá sibh marbh – ви мертві. Це була проста істина. Можливо, саме в цьому й суть проблеми. Ця думка здалася їй дуже вдалою.

Треба записати. Життя коротке – пиши, бо завтра всі помремо. Боляче. Майстер Шихі дивиться на неї розчаровано. Боляче. Долоні болять – у кожну з них вбито мідний цвях. Мойра здригнулась. Вона спробувала видерти їх, але марно – вони ніби вросли. Кров крапала донизу, обпікаючи ноги.

Не знаючи себе, вона почала дерти свої руки, розривати нігтями шкіру, намагатися вхопити цвях зубами. Боліло, однак цей біль приносив полегшення – такий гострий і нестерпний, він був єдиним справжнім почуттям у цьому фантомному світі. Пахне залізом. «Майстре… Аємаро, боги милостиві, Аємаро!» – почулося згори, і Мойра одразу полишила все. Це було ім’я, яке вона шукала.

Аємара – скільки краси в цьому імені, скільки музики. Аємара, Аємара – так хочеться повторювати його раз за разом. Аємаро! Аємаро! Аємаро! Це саме так звучить свобода?

Істота відгукнулася на ім’я, однак цього разу була принципово безжальна. Вона проковтнула Мойру до того, як та встигла вимовити заклинання.

Задзвеніла тиша, стало трішечки вільніше. Цвяхи зникли: вони провалилися крізь дірки в її руках і впали в безодню під її ногами. Усе зникло, – смола, істота, біль, – тут лише вона та тягар її помилок.

Куди б ти не йшов, якими б надіями не втішав себе, усе одно ти, врешті, опиняєшся тут. На самоті з собою.

Повз неї промайнули тіні давно втрачених можливостей. «Я не встигла, – подумала вона, – нічого не встигла». Вочевидь, вона просто не була готова. Можливо, якась одна зайва година за читанням могла б зробити з неї підмайстра, здібну ученицю та гідну дочку. Однак натомість усе змарновано, тепер немає сенсу навіть намагатися.

Коли безодня остаточно поглинула все навколо, вона раптом зрозуміла, що дивиться в дзеркало. Щось шкрябалося з того боку – люби-мене, люби-мене-не-покинь. З-під її лоба на неї дивилися сотні павиних вічок. Вона простягнула руку – на дотик нічого, крім холоду. «Ти ніщо», – подумала вона, павині вічка завили знаменним хором. «Ти ніщо», – повторила вона й вдарила. Дзеркало розкололося, тепер навколо на сотні й тисячі нескінченностей не було нічого, крім вереску. «Ти ніщо!» – кричала вона, пустка голосила. Ти ніщо! Ти ніщо! Ти ніщо! А тоді ніщо поглинуло її зсередини.

Усе скінчилося.

 

Вона прокинулась у бурсі, спітніла й виснажена. Було душно, як у пеклі. Навколо не було нікого, лише майстер Шихі сидів поруч і дивився на неї стурбовано.

– Я впоралася?

Він трохи помовчав, а тоді сказав:

– Ти зможеш перескласти.

Не було слів жорстокіших за ці. Мойра хотіла протерти очі, але помітила, що її руки перев’язані від долонь до ліктів. Вона довго дивилася на них, а тоді раптом зрозуміла: вона, мабуть, намагалася роздерти їх. Через це так боліло.

– Твоєї провини в цьому немає, не турбуйся про це.

Вона кивнула на знак згоди, хоч розуміла, що не може не турбуватися. Що скаже мати? А батько? Вона чергового разу зрадила їхні надії.

– Дитино, скажи мені лише одну річ, – майстер Шихі спитав занепокоєно, – що ти там побачила?

Вона тонула в смоляному болоті, сонце пекло в голову, а повітря все важчало. Вона не встигла, вона не зробила, надія – мертвонароджена дитина в спиртному розчині. Вереск, голосіння – дзеркало просило милосердя? Любові?

– Себе.

Майстер Шихі все зрозумів.

– Як і я свого часу. Мені казали, що я кричав, як різаний, та молотив по стіні кулаками, аж доки не збив їх до крові.

Він усміхнувся. Що в цьому смішного? Мойра спробувала уявити це й здригнулася. Маленький хлопчик б’є в зачинені двері, кличе на допомогу. Ніхто йому ніколи не допоможе, ніхто його ніколи не полюбить.

– Екзамен зупинили, щойно помітили кров. Я вже думав, що на цьому для мене все скінчиться, але мені дозволили перескласти, і, як бачиш, вдруге я зміг зробити все, як належить. Головне – побачити себе, бо без цього не може бути ніякої високої магії. Просто треба заспокоїтися та знайти спільну мову.

– То я здатна? Мені просто не пощастило?

– На цьому екзамені тобі не може пощастити, пам’ятаєш? Щастя не повинно стояти на заваді умінням.

Мойрі стало трішечки легше. «Нехай життя – це мара та туман, але ми ще трохи поживемо», – усе стало на свої місця.

– Відпочинь, – сказав майстер Шихі та вийшов з кімнати, залишивши її на самоті з собою.

4 коментарі

  1. Класно, інтригує з самого початку) Мабуть, навіть добре, як скінчився іспит – інакше не було б видно його складності та й Мойра не відрізнялася б від тисячі інших героїнь на екзаменах із магії

    1. Дякую. 🙂
      І так, те, що екзамен завершився саме так, – це, насправді, лише на краще як для твору, так і для самої Мойри.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *