Енера

Енера

Автор: Васильченко Павло
Жанр: Наукова фантастика
Анотація: Невідома планета для героїв розповіді – прибульців з Землі відкривається з найкращих сторін. Відбувається знайомство з місцевим населенням та ліричною і загадковою дівчиною що за допомогою прибульців з незнайомої землі , вирішує круто змінити своє життя.
Паралельно команда відкриває для себе багатство місцевої природи на дорогоцінні на землі метали, і їм вже разом доводиться міркувати, як вберегти незайману природу від непроханого втручання.

 

Глава1
Прибуття на Енеру

Переліт закінчувався. У товсте скло зазирали сиві хмари. Попереду вимальовувалась голуба поверхня мілкого моря. Команда з радістю відкоркувала б не одну пляшку шампанського, та дозволена кількість була вичерпана за вісім тижнів перельоту .
Крізь яскраво-прозору поверхню води проступав жовтявий пісок. Він хвилею вибігав на суходіл і ховався в зелених хащах. Знову із хащів пірнав у воду. Острови лишились позаду, і перед очима команди постав Континент.
Шатл торкнувся глини, заспокоїв своє ревіння, і тоді нога Капітана, ступивши вниз, зняла легеньку куряву .
Курва-мать ! — долетіло аж до хащів.
—  Капітан озирнувся і, назвавши команду ходячими шлунками, подав знак швидше спускатись. Попереду були хащі, що переходили в густий ліс, укривавший пагорби і високу гору .
—  До сутінок маємо розбити табір, —  наказав Капітан.
Почався пошук місця. Корабель лишився далеко. Команда вподобала галявину серед лісу. З сухих гілок розклали багаття. Воно було більше святковою принадою ніж необхідністю. Сутеніло.
—  Завтра відправляємось на пошуки місцевого населення, —  вирішив нагадати Капітан.
Потріскували гілки. До цих звуків приєднався звук шурхотіння, ніби стукали маленькі краплі дощу .
Усі прислухались. Звук спинився. Капітан рушив на нього. Тоненька стежинка вела в хащі. Капітан звикав до темряви. Перед очима розгорнулась велика галявина .
— Плани змінились! —  вигукнув він.
Жінки і чоловіки неквапливо займалися своїми справами, хтось гострив палицю, хтось ніс соковиті фрукти. Без зайвого подиву вони запросили Капітана і команду до себе. Полум’я розгорілось. Засмажили м’ясо. Місцеві розповіли, що це була дуже спритна тварина, і навіть з людиною вона могла позмагатись. Шаман розкурив люльку і жестом запропонував її Капітанові. Дим був гіркий і приємно важкий. Капітан звернув увагу, що будинок Шамана складений із бивнів тварин.
— Ніхто не хоче бути небезпечним увесь час, — промовив Шаман. І вони далі сиділи в тиші. Її розфарбовувало легке шурхотіння вітру. Спалахом визирало цвірінькання нічної пташки. Шаман запитав, чи користується він записником. Відповідь була  —  ні.
— Тоді я тебе навчу. — Записник треба тримати при собі і просто пам’ятати про нього  — продовжував він. А зараз заплющ очі і подумай, що тобі потрібно найближчим часом. Це має бути щось корисне і тобі, і, бажано, оточуючим. Капітан сидів із заплющеними очима і слухав голос, що лунав в голові.
— Коли картина готова, —  вів він далі — запиши її у записник. — А тоді, — він зробив драматичну паузу і хитро усміхнувся  —танцюй. Для Капітана здивування було ледь помітною хвилею серед плаского штилю. — Танцюй і зазирай у свій блокнот, щоб пам’ятати про свої бажання. У його простягнутій долоні виблискували металеві наконечники ніби для стріл. Ледь помітні отвори пропускали нитку.
Капітан одразу звернув увагу, що вони, зважаючи на розмір, дуже важкі. Пізніше, на кораблі, він вирішив перевірити своє припущення.
Шматком ребристого металу з металевою ручкою він пошкодив поверхню подарунка. Доки пил розігрівався у печі, він занурився в думки. Про закінчення аналізу сповістив звуковий сигнал. І він для Капітана був невтішним —  цим металом був Осмій — найдорожчий метал на Землі.

Глава 2
Тунель

Після результатів аналізу Капітан вирішив прогулятись до моря. Йти треба було далеко —  до місця, де прірва входить у пісок пляжу. Матрос запропонував свою компанію. Вони рушили разом.
— От би був тунель з прохолодним повітрям і дахом від спеки. Щоб були стіни скляні, — йдеш, милуєшся природою, — мріяти Матрос.
— І щоб вів до моря, — підтримав Капітан.
В його уяві швидко вималювались розгалуження тунелю до різних куточків Континенту.
Капітан згадав свої думки в лабораторії.
— Осмій, — то лайно зірок.
Матрос усміхнувся на правду.
— А там де одне лайно, має бути й інше.
Капітан мав на увазі процеси, що відбуваються всередині зірок, і розмірковував, якщо тут існує така кількість важкого металу, поряд мають бути й інші метали, що на Землі називаються дорогоцінними.
Пройшовши далі, Матрос побачив, що у воді щось виблискує, і повідомив про це Капітану.
— Б’юсь об заклад ,  — це воно. —  сказав Капітан підводячись.
Матрос радісно посміхнувся.
Стоячи по коліна у морі, вони тримали у долонях Золото. Що робити далі вони вирішили по дорозі.
Увечері усі спостерігали за дійством, що розгорталося перед їхніми очима.
Зграя засмаглих і ледь одягнених людей та усміхнена команда стали свідками дива: буквально на очах виникали, з’являлися величезні прозорі труби .
Чотири електромагніти особливої конструкції утворювали силове поле і підігрівали пластик, який рідким променем виблискував прямо в повітрі .
Великий його запас зберігався на шатлі для виготовлення необхідних конструкцій за розрахунками інженерів. Та в них не було необхідності. Команда мешкала разом з поселенням, хтось іноді ночував на шатлі. Було погоджено використати пластик для побудови тунелю, який би захищав від спеки в дорозі.
Потрохи перемішуючись, пластик змінював форму і дивував оточуючих.
Інженерна думка перетворила процес на видовище. Єдина жінка на борту, —  Марія, —  ніяк не могла полишити думку про розгадку питання —  як Капітанові вдалося змусити пластик слухатись магнітного поля. Та він все гарнішав, ставав схожим на величезного кита, що прямує невідомо куди, потім на іншу дивовижну істоту, яка могла лише наснитись, а далі то був уже восьминіг, а далі щось інше.
Та місцеві бачили там своє, і кит міг їм здатися істотою зі сновидінь, а у якомусь проміжному вигині був впізнаний місцевий хижак.
Можливо ті моменти, які ніхто не впізнав, лишились такими, бо не було потрібного свідка , який міг би впізнати в ньому щось близьке .
Коли сонце змінило відтінок блиску, Капітан повідомив про фінал.

Глава 3
Урок

Тепер на очах усього племені виблискував прозорий тунель. Він розгалужувався у різні шляхи , і всі вони вели до пляжу. Капітан із задоволенням спостерігав, як мешканці мандрують тунелем. Одні повертались з пляжу мокрі й задоволені, інші тільки йшли.
Дівчина, яскраво усміхаючись, тримала кухоль з ароматним напоєм. Присмак віяв прохолодою. Зробивши кілька добрих ковтків, Капітан розтягнувся у ліжку, в затінку дерев. Потім почав розповідати про сонячні батареї, з тонким, менше міліметра, шаром золота, про фотони, що дарує Сонце, — забувши, що це зовсім інша зірка ,  —  але така ж лагідна і велична.
Одразу місцеві не виявляли цікавості   — на яких принципах і завдяки чому з’явився тунель , та згодом стали задавати все більше і більше питань. Одразу дати повну відповідь усім було нелегко. Тому Механік, який сам нещодавно навчився читати і писати, узявся навчати усе поселення. Ідея була прийнята з радістю. Капітан застав їх на галявині у тісному колі, яке було замкнене на дошці. На ній крейдою біліли літери абетки. Капітан гучно похвалив Механіка і попрямував до тунелю. У середині було зроблено кілька стежинок для збереження свіжості трави. Безшумно працювали кулери. Визирало море.
На пляжі ноги огорнув пісок. Згадався вірш.

Зорі гаснуть.
Крик їх підхопив
самотній вітер.

І знову далі несучись ,
жевріють ,
щоб знову народитись.

І попіл їхній в мене на долонях,
і сльози їхні – це наші сльози,
а той спалах перейшов у вічність
в твоїх усміхнених очах.

Дівчина з чудним ім’ям, яку зустрів він нещодавно, стояла в обіймах вітру. Вітер тримав її чорняве волосся. Потім кидав на плечі. Потім знову підхоплював.

Тут феєрверки дарують свято ,
і кожний чим гучніш ,

Так видно, комусь там треба …

Спинився він.
— А що таке феєрверки ?  — спитала вона.
— Феєрверки  — то винахід людини.
У давнину вірили,  — Капітан задумався, як їй пояснити про злих духів , —  що яскраві і гучні спалахи можуть розігнати погані думки і подарувати свято, —  вимовив він.
Неначе ховаючись од вітру, вона схрестила руки на грудях і зором прямувала в далечінь.
— От би відвідати острови, —  сказала Дівчина, наче тільки до себе. І Капітан зрозумів, що такі речі, як феєрверки , краще мовчки спостерігати.
— Це можна зробити.
Очі дівчини заблищали від радості.
—  Знаєте, я теж вірші пишу.
—   А хто навчив ? — здивувався він.
— Шаман. Та всі казали, що це заняття без користі.
— Зараз наш Механік усіх навчає писати.                                                                                                                            —  Я знаю. Та мені там нудно.
— Тоді я навчу тебе дечому іншому.
Наступного дня, на світанку, Капітан стояв разом із Дівчиною біля корабля, схожого на чорного птаха. Поряд стояв повітряний Катер.
— Керування , — це приємно і просто. В який бік натиснеш , в такий і повернеш — він торкався керма.
—  А як це працює?
— Повертаєш і додаєш вперед , повертаєш назад — сповільнюєшся.
Капіта н сів за кермо, Дівчина позаду. Вони поволі рушили вперед. Вітер вранці був приємно прохолодним. Перед очима постали зелені хащі, які запрошували і розгортали свої таємниці. Капітан неквапливо повернув,  — відкрилось чисте небо і море. Дівчина охопила руками Капітана. Її волосся знялось від вітру. Вони помчали туди, де захоплювало подих. Вітер став відвертішим. Промайнула жовтизна піску. У животі залоскотало від невдоволеного бажання вистрибнути,  — так сказала Дівчина пізніше. Капітан міцніше вхопив кермо. Катер зняв бризки і помчав вперед.
Острови наближались. Таємничі, без жодної стежинки, вони прийняли прибульців. Позаду, через сиві хвилі, чорний птах виблискував на мисі, трохи далі розгалужувався тунель. Очі дівчини заблищали від радості. Капітан узяв її за руку, і вони попрямували вздовж берега. Капітан фотографував побачене. Дівчина попросила розповісти, звідки команда прибула до них.
—  Наші світи дуже схожі — відповів він . Так само змінюється день і ніч , так само наша планета кружляє навколо зірки. Ніби танцює, бо і зірка кружляє, і усе рухається. І людям вдалося вирахувати, коли зірки, —Сонце та Енера, — стануть найближче, і подорож стане легшою.
—  А чи можу я побачити ваш світ? — спитала Дівчина.
—  Ми відбуваємо через три тижні,  —  відповів Капітан.
Здійнялася хвиля роззявила зелену пащу і кинулась на берег. Вони стояли у вигладженому піску, що лишився по ній.
— Подорож вимагає підготовки.
—  А буде важко ? —  спитала вона.
—  Дуже,  —  відповів Капітан.
—  Тоді я не згодна.
Вона опустила очі. Він підійшов ближче.
Вода сягала стегон і була теплою. Дівчина хлюпнула водою і розсміялась. Знялась нова хвиля. ЇЇ шум змішався з бризками і сміхом. Тоді їхні тіла торкнулися піску, і вже наступна хвиля змила геть усе.

Глава 4
Відкриття Механіка

На знак вдячності за збудований тунель мешканці Континенту вирішили влаштувати свято. Зранку вони заходилися збирати стиглі фрукти й ягоди. Принесену здобич засипали у величезну посудину з маленьким отвором знизу. Надвечір чаша була повна. Прикотили плаский шмат дерева і помістили на чашу. Та його ваги було замало, щоб зробити сік, на який вже чекав заготовлений посуд. І сік з’явився лише тоді, коли всі почали стрибати на дошці. Та так багато, що посуду не вистачало. Доводилось одразу його випивати, щоб знову наповнити. І навіть на наступний день соку лишилось по самі вінця.
У тіні, у зручних кріслах, принесених з борту, сиділи Механік, Дівчина, Марія та Матрос. Ліс фарбувався в золотавий колір зіркою, що сідала. Механік, сьорбнувши напою, розповідав історію. З неї, за його словами, і почалося освоєння космосу. Це було так.
Орбітальна станція, на якій він працював, відпочивала. Випадково він помітив слабкий сигнал і занотував його в комп’ютер. Одразу це були шуми, та він все одно передав їх на Землю для розшифровки. І через природну допитливість, — за його словами, він узявся розшифровувати й сам.
— Ти сам нещодавно читати навчився, —  зауважила Марія.
— Через те й навчився. І не заважай розповідати  — відповів він з удаваною люттю.
—  І що то було ?  — запитала Дівчина.
Поодаль Капітан щось ладнав. Сьорбнувши ще, Механік відповів.
— То був вірш.
— Вірш ? — перепитала вона.
—  Так, саме вірш.
—  І як вірш міг прискорити освоєння космосу ?
—  Та уяви, як здригнувся науковий світ! Люди відчули , що є ще хтось, розумний настільки, що не тільки розуміє поезію , але й може її передати. — відповів Механік.
Дівчина уважно слухала розповідь .
—  Від нетерплячки дізнатись, хто це зробив, люди швиденько згуртувались, помізкували, що і як має бути, і ось —  подорож, що здавалась нездійсненною, відбулась. Та у вас тут так багато дорогоцінних металів —  продовжував Механік. Що люди можуть на цьому й спинитися.
— Чому?
— Жадібність, – відповів Він.
—  Та ви їм не дозволите ? —  спитала Дівчина.
—  Звісно, не дозволимо. Так, Капітане?

Глава 5
Чотири стихії

Наступного дня Марія запросила дівчину на борт шатлу. Настав час готуватись до відльоту. Коридором вона провела її до центру. Стеля була вищою і було видно, що існує другий поверх. Сходи вели вгору.
— Хлопці досліджують планету на наявність розвинених істот , — сказала Марія.
—  Вибач, я мала на увазі, можливо тут мешкають ті, хто надіслав сигнал.
—   Нічого, я зрозуміла, — сказала Дівчина.
— Тож ми повинні тебе підготувати.
Вони піднялись сходами. Марія одчинила двері.
— Ванна, —   пролунало у просторому приміщенні.
Зашумувала вода. Здійнялася піна. Дзеркало вкрилось парою .
— Далі Марія навчила її приймати ванну. Потім вони попрямували до бібліотеки.
Будеш приходити, коли матимеш час.
Далі Марія показала басейн, лазню, центр керування, оранжерею, фонтан, тренажерний зал , туалет та кімнату для приготування їжі .
—  Здається, усе, — сказала Марія. —  Мабуть і нам час перекусити.
Вони сіли за стіл.
— А що то був за вірш, — запитала Дівчина.
— Азорі гаснуть , крик їх підхопив . . . якось так, —  далі прочитаєш у бібліотеці.
Дівчина посміхнулась.
— Капітан мені його розповідав.
—   Цікаво. Коли це він встиг ?
І вона розповіла про прогулянку повітряним катером і про урок водіння.
З’явились хлопці.
—  Чого смієтесь ?
—  Та так, балачки, — відповіла Марія.
— А в нас справи, — сказав Капітан і показав Фото. На ньому був малюнок, вирізьблений на камені.
—  І що це значить ?— спитала Марія у Дівчини.
— Це малюнок древніх, він означає «Стихії мають бути в рівновазі ”.
— Зрозуміло.
— Зрозуміло, що це метафора, — оживився Механік , —  а що мається на увазі ?
—  Чотири стихії. Вони мають настрої. —  Дівчина задумалась, як пояснити те знання .
—  Вогонь може як і гріти, так і обпікати,  — так і людина .
— А інші ?
— Вітер —  то легкість у думках і рухах. Вода   — то вміння знаходити своє місце, а камінь  — то вміння стояти на своєму. Древні викарбували досвід про те, що робити зі своїм життям.
Усі зацікавлено слухали.
— І що ? – спитав Матрос.
— Все просто, – знайди те, що тебе гріє.
— Якось не ладнається воно до купи, —  сказав Механік і припав до фляжки зі зброженим соком.
Усі розсміялись.
— Завтра з ранку попече!  —  реготав Матрос.
Сік ледь не пішов носом. Механік витер бороду і передав фляжку Капітану. Той, ковтнувши, дістав фото і ще раз подивився. На ньому було коло дивовижної чіткості .

Глава 6
Шлях Додому

Матрос з Механіком досліджували ущелину, де був знайдений малюнок. Їх катери стояли поряд, а вони відпочивали в тіні великого каменя. Матрос розповідав про дівчину, що лишилась на Землі.
—  Привітає її хтось інший.
—   Гей , не кажи так!
—  Ми тут через знахідку надовго, —  трохи з сумом вимовив він. — Та час підводитись.
Ноги заклякли від довгого сидіння, і вони їх ледь пересували сміючись.
— Цвіркуна мені у фляжку, —  лаявся Механік.
Навколо було руде каміння. Повернувшись до катеру і зробивши кілька спроб рушити, Механік діагностував , —  сіла батарея.
— Навіть не пам’ятаю, коли її востаннє заряджав. —  Добре, їдь на шатл, —  привези заряджену.
— Через твої балачки я мабуть просто тебе полишу.
—    І візьми чогось випити.
Матрос вилаявся і рушив у дорогу. Вона пролягала через кам’янисту пустелю, каміння дрібнішало, переходило в пісок, далі у глину, яка потроху зеленіла, а під зеленню була вже чорною. Ґрунт, утворений незліченною кількістю поколінь рослин, що тут зростали, став домівкою і для кущів. Від вітру, що здійняв катер, посипались жовті ягоди. Наближався ліс. Матрос збадьорився через небезпеку, додавши швидкості. Він пірнув у густі хащі і вже за мить з’явився з іншого боку.
На шатлі він зустрів Капітана і Дівчину. Доки батарея заряджалась, вона приготувала йому квітковий чай. Повернулась Марія і розказала кумедну історію про батьків, які звернулись до неї по допомогу, через те, що їхній син, замість того, щоб як усі діти, кидатись багнюкою, —   ліпить з неї різні фігурки. Вона сказала, що це не тільки цілком природно , але й корисно. Вони довго не могли повірити і приводили аргументи, що треба вчитись кидати бруд, щоб у майбутньому влучно добувати плоди. Тоді Марія почала розповідати про розвиток моторики , уяви і в кінець,  —  про естетичну цінність виробів.
Останнім аргументом був тунель,  — вона сказала, що такі речі стали можливі завдяки таким людям як їхній син.
Дослухавши, Матрос подякував дівчині за напій, узяв батарею і рушив .
Дорогою він насвистував вигадану мелодію і думав про те, як кепкуватиме з Механіка. Він навмисно не поспішав. У флягу набрав звичайної води, бо хоча й хотів провчити старого, та все ж поважав його. Вечоріло. Вітерець ставав прохолоднішим. З’явились зірки. Місце, де вони відпочивали, тепер здавалось іншим, як буває, коли повертаєшся з подорожі. Самотньо стояв катер. Він прислухався. Чомусь згадав про дощ. Піднявши голову, він побачив самі зірки і лише клаптики хмар. Вдалось відшукати Сонце. Під ногами хрустіло каміння. Лишились сліди від підошов. Пара їх вела в щілину поміж великих каменів. Ураз Матрос подумав про диких звірів і про всі небезпеки, які зміг пригадати, і щодуху заволав.
— Меха-а-а-анік!!!
Та так, що луна сколихнула камені.
Механік закінчував дзюрити, струшуючи останні крапельки.
— Чого волаєш ? — почувся кволий голос з ущелини.
На шатл вони повернулись вже втомлені й похмурі.
— Завтра повертаємось на Землю , —  сказав Капітан.
— А як же знахідка ? —  вимовив Механік вже ледь тримаючись на ногах.
—  У центрі проінформовані. Нас Чекають.
— Ну що за життя, —  пожалівся Механік .
На те Капітан витяг з кишені подарунок Шамана, розірвав мотузку і вручив кожному по одному шматку .

Глава 7
Повернення

Однієї ночі руки Капітана засвітилися теплом, і усі затамували подих. Він підніс їх до запалювального шнура, і той заіскрився хвостом, що здіймався в пітьмі, а тоді зник, роблячи свою справу в середині механізму, і вже звідти вирвався на гору сліпучим дощем.
На Енері відбувся перший феєрверк.
Механік згадував, як йому вдалося вполювати Кабана.
Той сховався в тунелі і ледь не розніс його вщент. Хлопці перекрили усі шляхи відступу, і вони лишилися сам на сам. Та боротьба завершилась лише на шатлі, коли Механік з командою доїли останній шматок.
Наближався час відпочинку. Всі розійшлись по каютах. Дівчина зникла у душі. Капітан один споглядав в ілюмінатор. Там він впізнав Плутон, що, ніби вартовий, патрулював систему зірки на ім’я Сонце. Споглядаючи зорі, Капітан розмірковував.
І все ж яку задачу узяло людство —  знайти того, хто надіслав вірш , а як замислитись — для чого? Отримати від нього допомогу  — так вважали люди, не помічаючи, що то вже вони мали допомагати. А замість того ми тільки беремо …
Так, життя цього племені має свої прикраси, вони мають те, за чим тут, на Землі, сумуємо ми, —  за первісною простотою, коли крок лишає слід , коли, влучно кинувши , одразу отримуєш винагороду. І все ж , ми маємо багато спільного, бо їхній шлях вже нами пройдений.
І що таке щастя Капітан знав напевно, і знав про той його єдиний недолік  —  що не хочеться його втрачати. Доводиться вирощувати його наново, кожної миті, і як солодкий мед переходить в гіркий, так і воно …
Дівчина повернулась. Капітан пригорнув її до себе. Вона задоволено посміхалась і куйовдила його волосся. Золотава засмага виблискувала краплинками води.
Вони не поспішали… Знали, що мають все для подорожі, в яку рушили удвох …

2 коментарі

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *