Сім днів

Автор: Марія Карась.
Анотація: Соня ніколи не вірила в дива та надприродне, а тому пропозиція ранкового дивакуватого гостя здійснити мрію через сім днів, здалась їй абсолютно абсурдною. Та подальші події, а особливо зустріч з таємною організацією, змусила дівчину замислитись. Що ж обире Соня? Безбідне життя, здійснення потаємної мрії? Чи, можливо, знайде кохання..?
Піджанр: Містична повість.

   Зранку барабанив дощ у вікно. То тихо, ледь чутно, то заходився щосили бити у скло тисячами водяних пальців. Вітер задував під дах, і здавалось, що на вулиці буревій. Сірі похмурі хмари повзли неквапом по небу. Птахи, тварини десь поховались, та і людей ні душі. Прокидатись не хотілось. У ліжку тепло і затишно, але надокучливий мозок сигналізував – підіймайся, новий день! Соня сіла на ліжку. Виявилось досить прохолодно, і вона натягла на себе ковдру, яка ще зберігала тепло її тіла. У вхідні двері подзвонили, так якось весело і заливисто, аж у вухах луснуло. «О Боже, що це таке?» – дивно, хтось взагалі залишив теплу оселю і ходить по такій негоді! Соня продовжувала сидіти і дивитись у протилежну стіну і вже, коли впевнилась, що звук примарився, подзвонили ще раз. Залишившись замотаною в ковдру, дівчина пішла відчиняти. Цікаво, хто так радіє? На порозі стояв смішний юнак – довгий і худий, одягнений у червоний дощовик, жовті чоботи та переперезаний яскравою зеленою сумкою, великі окуляри у синій оправі робили обличчя трохи дурнуватим. Соню сіпнуло від такого розмаїття фарб. Юнак широко посміхнувся і затараторив: 

– Доброго ранку! Доброго дощового ранку, чи навіть доброго дощу зранку! Бачу, я вас розбудив? І це дуже добре! Таке буває раз у житті! Не можна спати і дуже добре, що ви відчинили двері. А давай на «ти»? Так, так, бачу – згодна… 

   Соня дивилась широко відкритими очима і тільки кліпала. Хлопець говорив і говорив, жестикулював, пританцьовував і кривився, вона втратила нитку розмови, коли почула щось, що мало хоч якийсь сенс.  

– Тобі надзвичайно пощастило! Тільки тобі і тільки сьогодні випала нагода здійснити мрію. Хочеш? – по тому, що він раптово замовк, дівчина зрозуміла, що було якесь питання.

– Еее…, що? вибачте… 

– Мрію! Здійснити мрію! Хочеш?

– Чию мрію..? Сиріт..? Ви збираєте гроші? 

– Ні! 

– Батьківщини..? Ви з військкомату? 

– Ні! 

– Вашу? 

– Ні, ні! Твою! – він замахав руками. 

– Мою?! Яку мою? Як ви знаєте мою мрію?

– Я не знаю! В цьому весь і фокус, – посмішка стала ще щирішою, незнайомець посміхався і заглядав у вічі, і у Соні промайнула думка, що він ненормальний, – це знаєш тільки ти і тільки ти можеш сказати свою мрію. Але тільки одну. І вона буде здійснена, сто відсотків! Одразу! Але тільки одна, і ти маєш її обрати.

– Ага.., – точно хворий!

– Так, так. І уяви, ніяких угод, ніякої платні, просто здійснення мрії!

– Ну давай, я хочу…

– Ні, ні, ні! – він закрив вуха руками, затупотів ногами і захитав головою, як навіжений, – все тільки чесно! Не зараз, у тебе тиждень! Тиждень! Я прийду за сім днів, і ти маєш сказати, яку саме мрію ти хочеш здійснити! Ну що, по руках?

– Якщо по руках, то ви, нарешті, підете?

– Авжеж, – він підняв тонкого і кривого пальця догори, – але за сім днів повернусь! Для здійснення мрії.

– А я ще хотіла запитати, – вона зупинила протягнуту руку у повітрі, – ви від Бога, чи від диявола? А то знаєте, оці угоди…

– О, ні, ні.. я не від них, я просто здійснюю мрії, у нас окрема канцелярія…

– І я нічого не винна і мені за це нічого не буде!?

– Ні! Запевняю тебе!

– І ніяких підстав, як у кіно?

Ну, загадав там якесь бажання, а ви взяли і когось убили для його здійснення…

– Та ні! – він роздратовано махнув рукою, – ти навіть мене ображаєш, я серйозна людина!

– Ха, ну тоді по руках! – вони потисли руки, – Іди вже, нарешті, аж в очах рябить.

   «Цікаво, він зараз по сусідах піде? Може, це мормони чи свідки Ієгови і у них акція…», – подумала Соня, але хлопець зник за поворотом, і скільки вона не видивлялась його, бачила лише стіну дощу. Так  і стояла на порозі перед відчиненими дверима з ковдрою на плечах та з пустотою в голові: «Якось я так швидко погодилась…».

   Одягатись не хотілось. Як часто ми готуємо звечора щось гарне – сукню, модні підбори, а зранку залазимо в старі улюблені джинси та кросівки. Тим паче, така злива… Так сьогодні і зробила Соня, враховуючи, що і часу до виходу лишалось обмаль. «Може, не фарбуватись?», – подумала вона, – «Природність і тільки природність! Навряд чи я буду кудись іти з офісу… Та і немає там до кого…». Вона похапцем випила каву, спікши язика, і вибігла до машини. На вулиці виявилось навіть гірше, ніж малювалось через вікно. Сиро, прохолодно, якось темно і вітряно. Колючий дощ проникав у будь-яку шпаринку на тілі. Дівчина змокла вся, ледь дійшовши до гаражу. Різнокольоровий юнак вже геть здавався якоюсь міфічною істотою чи навіть сном, витвором уяви. Але Соня не стрималась і, побачивши сусідку бабу Галю, пригальмувала та відчинила вікно:

– Галино Іванівно! Галино Іванівно! Доброго ранку! – жінка щось шукала під дощем на дворі біля хати, натягнувши звичайний целофановий пакет на голову – Ви що робите у таку зливу надворі, щось шукаєте? 

– А, Сонечко, доброго ранку! Що ти казала? Не почула, ти ж знаєш, приглухувата стала…

– Кажу, загубили щось?

– Та не я, онук! Дочка онука привезла, прихворів. Іграшку, каже, загубив, плаче, не може заспокоїтись. Ніяк не знайду! А ти що це, на роботу? Не запізно?

– Та запізно… Я хотіла запитати, до вас не заходив юнак у синіх окулярах і червоному плащі? Ще така зелена сумка у нього?

– Ні, ніхто не заходив… Хто ж ходе в таку погоду, і не бачила тут нікого… А до тебе що, заходив? Продавав щось?

   Більше за все баба Галя любила, як ходили попід хатами і щось продавали. Так вона накупила безліч непотрібних речей: пароутворювач, іонізатор повітря, нарізувач яблук, підсушувач взуття, які тільки ламались, і їх справляла вся вулиця…

– Та ні, просто пропонував здійснити мрію…

– Ой, ти б не відчиняла дверей кому попало! Сама живеш! Заведи собі чоловіка, то він тобі і буде мрії здійснювати! – вона хитро примружилась і підморгнула.

– Та ні, він геть безвинний. Може не дуже нормальний, але не небезпечний, точно. Добре, удачі вам у пошуках, поїду я, і так запізнилась.

– Та їдь, і тобі удачі, – вона поспішила до хати, пакет не захищав від дощу, спина зовсім промокла, – мрію.., хотіла б я, щоб хтось здійснив мою мрію, щоб діти всі мої були здорові і не хворіли!

   «А що, гарна мрія» – подумала Соня, відпускаючи гальма, – «Щоб всі мої рідні були здорові, ні-ні, були здорові, молоді і вічно жили! Так краще. Гарна мрія, якась навіть трохи жертовна. Або ще жертовні мрії – мир у всьому світі, або щоб ніколи і ніде не було голоду, чи рабства, чи злочинності. О! Щоб не стало зла! Тільки добро… А цікаво, у виборі мрії, можна бути егоїстом? Ну, замовити щось для себе? Тільки для себе, адже це моя мрія? Але якщо просити за своїх родичів, то це також для мене. І чи можна і для себе просити здоров’я? Або, чи можна попросити здійснення ще мрій?» Дівчина вже жалкувала, що не розпитала про умови угоди. Якось все так швидко сталось… Хоча вона і розуміла, що це дурня, але подумки повсякчас поверталась до ранкової розмови. «Мрія… Яка ж у мене мрія..?»

   Місто тануло в ранковому тумані. Ця пора дня найчистіша, тиха і неперевершена своєю загадковістю. Ще пара годин – і все прокинеться. Закружляє у коловерті справ, для когось успішних, щасливих, для когось ні, а для когось взагалі трагічних. Така безліч людей, доль живе, одночасно рухається, радіє, плаче, шепоче, кричить, спить… Десь у глибині душі Соня знала, або швидше відчувала, що сьогодні сталось щось надзвичайне і дуже важливе.

Сім днів. День перший.

   Вигадавши безліч жертовних, високих і важливих мрій, відчуваючи себе майже рятівником всесвіту, Соня, нарешті, доїхала до роботи, запізнившись на цілу годину. У коридорах панувала тиша, і їй здалося, що вона прослизнула непоміченою. Олега, з яким вони ділили кабінет і проект, десь не було видно, хоча його комп ввімкнений, і на столі стояла недопита кава. «От і добре, скажу, що я тут вже давно, сиджу і розмірковую над новим проектом!». Вікно офісу виходило на маленький парк, оточений з усіх боків доріжками для бігу та будиночками. Це майже центр, тому тут завжди прогулювались пари, бігали спортсмени, торговці продавали вуличну їжу, художники заробляли малюванням і безліч люду просто ходило туди-сюди у своїх справах. Сьогодні ж парк практично пустував, а от у будиночках вирувало тепло і світло. Уявлялось, там затишно, тихо, живуть щасливчики, що не ходять на роботу. Адже чому ж іще їм знаходитись вдома о десятій ранку? «Щось я не подумала замовити багато грошей, щоб не працювати. Або працювати, отримувати дуже велику зарплатню і нічого не робити. Тоді навіщо ж ходити на роботу? Ну так, щоб одягати гарні речі, спілкуватись з людьми. Ні, набридне! Краще не ходити, а на час, що звільниться, подорожувати, відвідувати різні вистави, опери, лекції, вивчати мови. Скільки всього цікавого в світі, життя не вистачить про все дізнатися. Або ходити на роботу, працювати багато, але завжди все робити правильно, знати вірну відповідь. Так теж можна». Соня вирішила допити каву Олега, виходити не хотілось, вона настільки заглибилась у себе, що навіть від думки з кимось спілкуватись ставало моторошно. Він не повертався, кава холонула, та і у них з напарником вже давно спільні бактерії. Тут досить тісно, а хлопець вічно боявся протягів. «А ще краще щось відкрити, корисне, щось таке, що врятувало б тисячі життів. Отримати Нобелівську премію, шанування у світі. Типу ліки від раку чи джерело безкінечної енергії… Або стати бунтарем, лідером, що зламає систему, поведе за собою людство. От, що буде, якщо йти в одному напрямку, ну, наприклад, прямо? Весь час, не звертаючи, прямо. Повз перешкоди, витрачаючи час на прорубування, прокопування, чи будівництво мостів, сходів, паромів, але прямо, тільки прямо? Хтось так ходив, цікаво? Напевно, що ні, це досить безглуздо і нераціонально. Тим паче, що набудовано багато перешкод. Але якщо є десь у всесвіті місце, де можна йти, йти і йти, а навкруги лише безмежний простір, і немає йому ні початку, ні кінця? Мабуть є. Ми ще так багато не знаємо. Який він, цей простір? Це поле, вкрите першим снігом, з поодинокими чорними птахами, свіжими морозними поривами вітру з колючими сніжинками? Це весняний луг, наповнений пахощами квітів, веселою метушнею камах та з далеким гомоном швидкого і чистого струмка? А, може, це пустеля? Суха, з гарячим повітрям, що запалює горло і легені при диханні, періодичними піщаними буревіями. А, може, просто дорога, така з розділювальною смугою по центру? Тільки без машин, без людей, без узбіччя… Ми всі забуваємо ходити прямо. На якомусь етапі це стає не потрібно, один крок вправо чи вліво, ще можна повернутись, другий, двадцятий, сотий… ще видно дорогу, десь далеко. Згодом лишається тільки її відчуття, що вона має бути за спиною, десь збоку, чи позаду. А потім…, потім це стає вже не важливим, навіть фантастичним і абсурдним. Весь час прямо? Та ви що?! Навіщо?! Це зайве!.. Це вже якась маячня… Треба просити знання, щоб мені були доступні всі знання світу». Соню відволікли голоси за дверима, вони наближались і потрібно було зробити видимість роботи, а тому вона ввімкнула свій комп. У Олега світилось креслення даху, який у них ніяк не хотів виходити. Клієнти замовили абстракцію з вигнутою хвилею і їх не цікавило, що це просто неможливо за всіма законами фізики… Соня взагалі пропонувала зараз дах не креслити, вони ще не раз передумають, і це лише витрата часу та сил, але ж Олег наполіг. Сказав, що найперше, що клієнти попросять на зустрічі, це дах.

– Соню Вікторівно, я вас не бачив на нараді, – Іван Едуардович, їх шеф, відчинив двері. За його спиною Олег намагався щось показати жестами, потирав скроні та кривився, і Соня зрозуміла, що у неї боліла голова.

– Доброго ранку, Іване Едуардовичу! Так голова боліла, мабуть на погоду, ви ж бачите, який дощ!

– Я вам казав, що ви не вмієте брехати? – він наблизився впритул і практично говорив біля обличчя, у Соні похолола спина, – а ще мої вікна виходять на парковку, я бачив, коли ви приїхали! Це було хвилин двадцять тому, ви запізнились майже на годину!

– Але ж йду майже остання! І сьогодні у мене поважна причина!

– Яка ж, цікаво? – Олег показував, щоб вона припинила, але куди там…

– До мене зранку прийшов юнак, смішний такий, у червоному плащі і синіх окулярах. До вас, часом, не приходив? – щоки керівника поступово червоніли, а очі наливались гнівом, але Соня не могла зупинитись і продовжувала, та все тихіше і тихіше – він запропонував здійснити мою мрію, одну і дав сім днів на роздуми. І це вибило мене з колії, я не могла сконцентруватись…

– Що?!

– Ну погодьтесь, не кожен день приходять і пропонують таке…

– Що ви верзете?! – Іван Едуардович починав кричав, жестикулюючи руками, – гноми чи ельфи до вас не приходили?! Скільки вам років? Тридцять п’ять? Я дуже сумніваюсь, що моїй фірмі потрібні такі співробітники! Він різко розвернувся і вискочив у коридор, ледь не збивши Олега з ніг.

– Що?! Тридцять п’ять?! Він що, геть збожеволів?!

– Справді?! Це одне, що ти запам’ятала? – Олег зайшов і сів за свій стіл, – Ти що, каву мою випила? Соню, це якось ненормально…

– Я що, виглядаю такою старою?

– Та облиш, кажуть його дочці сьогодні стало зовсім зле. Забрали зранку до лікарні, кажуть готуватись до найгіршого…

– То чому ж він тут?

   Донька шефа Аліса, гарна дев’ятнадцятирічна дівчина, захворіла декілька років тому на лейкоз. Люблячий батько витратив усі кошти та сили на боротьбу з недугом, але марно. Дівчині ставало все гірше і гірше. Соня чула, як колеги шепотіли по кутках, що залишилось недовго…

– Не знаю… Навіть подумати страшно, що б я робив… Дивитись, як помирає твоя дитина і бути не в силі нічого зробити… Мабуть, тому він і тут..

   Соня також сіла за стіл, але замість роботи знову дивилась на парк і думала. Чому є хвороби, смерть? Чому батьки іноді хоронять дітей? Невже це справедливо? І ніхто не знає, що нас чекає там, на тому боці. Віра вчить, що рай чи пекло. Наука – що нічого. Частина з нас хоче вірити, що життя – це тільки перший етап, а смерть – просто перехід на наступний. Може, забажати, щоб про все дізнатися? А, знання – це вже було…

– Ти що, не будеш працювати?

– Та буду, хоча в мене немає натхнення та настрою.

– А що, справді приходив цей юнак?

– Приходив…

– І що?

– Що, що?

– Що ти вирішила?

– Не знаю, це виявилось так складно… хоч це і дурня… А щоб ти забажав, яка твоя мрія?

– Дженіфер Лопес! – випалив Олег, не роздумуючи.

– Що?! Ти що, дурненький, і, між іншим, одружений чоловік! Та і вона вже не персик… Витрачати мрію на таке безглуздя! Ти ж не знаєш, можливо вона дуже противна, чи неприємна…

– Так мрія і має бути безглузда! – він мрійливо подивився на верхівки дерев і в небо – ти що, не хочеш свого Тома Харді? Соня задумалась…

– Ось-ось, і я тобі кажу…

   Тепер вони вдвох дивились у вікно, але кожен мріяв про свою історію. 

– А якщо не робити вигини на даху, а створити їх ілюзію? – Соня заговорила першою, – пам’ятаєш оту черепицю три-Д, що нам на виставці показували? Просто зробити звичайні прямокутні підйоми, а на них ілюзію вигинів? Це має вийти класно! А якщо набридне – легко переробити.

– Це може спрацювати! Іноді у тебе геніальні ідеї!

   Наступні декілька годин вони витратили на креслення та комп’ютерний макет. Вийшло справді гарно, і надвечір, коли темнота за вікном майже розчинила всі обриси, проект був готовий. Олег щось читав в інтернеті, очікуючи кінця робочого дня, а Соня знову задумалась. Думки були спокійні та не метушливі. Вона втомилась за день вигадувати мрію. Це навіть здавалось смішним. Невже дівчина нічого не хотіла, чогось не бажала, про щось не мріяла? Душу захопила пустота. Вона завжди така раціональна, розсудлива, вдумлива. А мріяти – це якось по тупому, навіщо робити те, що не принесе ніяких плодів? Колись це було, мрії? У дитинстві Соні снились кошмари, і мама сказала: «Вигадуй історії, цікаві, веселі, чи сумні, де все закінчується добре, в яких ти красуня, чи принцеса, і вони тобі насняться». І дійсно, кошмари зникли, а звичка лишилась на все життя. Але з часом стерлась за непотрібністю, разом з вірою у диво, у справжнє кохання, у перемогу добра. Як це сталось? Цей дурнуватий юнак щось розбудив, щось, що дрімало глибоко-глибоко, Соня і сама не розуміла, що. «Цікаво, а скільки років шефу? Тридцять п’ять! Та я виглядаю трохи за двадцять… Таке сказав! Йому десь, мабуть, сорок, сорок п’ять. Якщо дочці дев’ятнадцять. Ну, як мінімум сорок…»

– Слухай, Олеже, а скільки шефу років?

– Жінки – неперевершені створіння, – він відхилився на спинку стільця і зареготав – не можеш пробачити?

– І що смішного? Просто цікаво…

– Гадаю, десь сорок.

– Варто зазначити, він непогано виглядає. Ти знаєш, я прийшла у фірму тільки заради нього.

– Та ну?!

– Так, він прийшов до нас на стару роботу у державному відомстві, і проводив співбесіди. Шукав співробітників. Він здався мені таким красенем. І я подумала, як це буде чудово бачитись кожен день…

– І що далі? – Олег і справді зацікавився.

– А нічого. Ти бачив, який у нас дизайнерський відділ? Наче їх з конкурсу краси відбирали… І я… Тут без коментарів. Він не звертав на мене уваги, і якось швидко у мене пройшло. Тепер я його тільки боюсь. Він так близько підходить і так тихо кричить, хочеться крізь землю провалитись.

– Ти… – пролунав телефонний дзвінок, напарник зняв слухавку, мугикнув і підморгнув Соні, – в тебе є сьогодні ще один шанс побачити твоє минуле кохання. Іди, викликає…

– От, дідько, таки звільнить!

– Та не думаю. Скажи, що проект закінчили, і це цілком твоя ідея! А ще знаєш що – він гукнув її вже у дверях, – шеф до тебе однієї так близько підходить, тільки зараз зрозумів.

– Ха-ха-ха, дуже смішно! Гарна спроба!

   Соня вийшла в коридор. В кабінетах офісу вже було майже пусто. Народ приходив вчасно, а от розходились, хто коли хотів. Іван Едуардович насправді гарний керівник, але дисципліна кульгала на обидві ноги. Соня ще, якщо чесно, напевно, жодного разу не прийшла вчасно, а Олег жодного разу вчасно не пішов. Такий собі симбіоз – він полюбляв працювати зранку, вона пізно ввечері доробляла, а вдень обговорювались всі питання. Основне ж – закінчити проект. Дівчина йшла і думала, а раптом її звільнять? Якось зовсім не страшно. Може, тому, що в запасі є здійснення мрії? В приймальні – пусто і темно, секретарка, напевно, пішла додому. Двері до кабінету керівника дещо відчинені. Соня підійшла і в нерішучості зупинилась. Шеф сидів за столом в напівоберті і дивився у вікно, але там – одна чорнота. Він виглядав якимось згорблений і втомлений, міцні руки із закоченими рукавами сорочки безсило лежали на колінах. У Соні защеміло серце, вона глибоко вдихнула і тихенько постукала. Іван Едуардович розвернувся і побачив її у щілині. Він розправив спину, і в очах відразу з’явились добре знайомі колючки:

– Ви дивіться, хто завітав! Заходьте, заходьте!

– Викликали? – Соня зайшла  і застигла на порозі.

– Ви одна, без ельфів? Проходьте, сідайте.

– Ми завершили проект, – вона вирішила йти одразу з козирів, – там, де хвилястий дах…

– О, і це ваша ідея, так? Гноми розказали?

– Так, тобто ні… чому гноми?

– Ну, це ж у них такі округлі дахи на хатках?

– Що? Так…, тобто ні… Слухайте, мені жаль, що я розказала цю чудернацьку історію. Але я не брехала, це справді сталось. Він зранку прийшов і сказав, що здійснить мрію. Я якось одразу почала її вигадувати і запізнилась. Виявилось, що у мене не було мрії…

– А скажіть, він до вас, щоранку приходить? Ви ще жодного разу не приїхали вчасно – він встав, обійшов стіл і обперся на нього напроти Соні.

– Ні, сьогодні перший раз, – що за жахлива звичка знаходитись так близько, за кордоном, вже б загримів за домагання! – Так я запізнююсь, але ж я роблю роботу! Зранку все-одно всі п’ють каву… А ви взагалі не маєте права на мене кричати!

– Я маю право робити з вами, що захочу! – в ту ж секунду він зрозумів, що сказав і виправився, – все, що стосується роботи! Ну, ви зрозуміли…

– Ну це вже занадто! – вона встала, але вийшла затиснутою між стільцем і чоловіком – то ви кажете, що мені тридцять п’ять, то, що ви можете робити, що хочете… Звільняєте, то звільняйте…

– Що..?! А скільки ж вам!? Навіть трохи більше, у мене є ваша особова справа!

– Що? Ну це… – Соня не знала, що сказати і поки роздумувала, стискуючи кулаки, відчула, що по щоці поповзла сльоза.

– Не плачте, я не хотів вас образити, – Іван Едуардович розгублено стояв напроти, – я думав, ви знаєте, скільки вам років…

   Соня декілька раз кліпнула, а потім ні з того ні з сього почала сміятись. Шеф дивився на неї, як на ідіотку, а вона просто не могла зупинитись, аж поки не побачила у нього в очах такий сильний смуток, що їй стало соромно.

– Вибачте, Іване Едуардовичу, це якось вийшло так смішно, – вона знову сіла на стілець, – мабуть нерви. Ви не думайте, я не хвора, просто іноді буває… то що ви хотіли сказати? – але він продовжував дивитись і мовчати. Їй здалось, що пройшла майже вічність, як керівник заговорив, Соня не підіймала очей від підлоги, гарячий сором заливав обличчя.

– Я не збирався вас звільняти, у мене було прохання, але тепер я вже не знаю… Вам так весело, а воно невеселе…

– Ой, ну вибачте, – вона, нарешті, підняла очі. Він дивився на неї з розчаруванням і сумом, цього погляду дівчина боялась більше всього, – я не знаю, чому я засміялась. Не знаю, чому образилась на вік, адже я знаю, скільки мені років… Я наполягаю, що ви хотіли? Я хочу виконати ваше прохання, мені так соромно…

– Не погоджуйтесь так легко, ви не знаєте, що я хочу, – він відійшов і став спиною, обличчям до вікна, –  а я хочу, щоб ви проїхались зі мною в одне місце.

– Добре.

– Добре? – він різко розвернувся, – ви майже не думали… Чому, вам не страшно? – він підійшов, сперся руками на ручки стільця, так що його обличчя було зовсім близько від обличчя Соні і зазирнув їй у вічі – незнайомий чоловік пропонує вам кудись з ним проїхатись майже вночі, а вам не страшно?

– Ну, ви мені не незнайомий, – Соня не могла відвести погляду від його очей, – і як жінка, я вас не цікавлю. Всі знають, що у вас роман з Оленькою із дизайнерського відділу.

– Тоді поїхали! – він якось швидко втратив цікавість до розмови, і Соні стало страшно.

   Вони їхали досить довго і мовчки. Іван Едуардович сам кермував, здається, і водія у нього не було. Соня дивилась у вікно і бачила лише плями світла в темноті. Автомобіль опинився у передмісті. Страх пройшов, не схоже, що чоловік хоче заподіяти їй шкоду. «А, може, він вивезе мене за місто? Вивезе і скаже, вертайся, як хочеш, але щоб на роботу прийшла о восьмій. А то звільню!» Вона посміхнулась і одразу зиркнула на нього, але Іван зосередився на дорозі. На узбіччі попереду засвітився знак – «Гематологічний центр «Відродження».

– Це ж треба так назвати лікарню – відродження! Жах який! Почекайте, ми що, їдемо до вашої доньки?!

– Так, ми їдемо до моєї доньки… – Соня втиснулась в сидіння і не наважилась спитати навіщо.

   В лікарні було тихо. Специфічний запах дезінфектора лоскотав у ніздрях. Вони піднялись на третій поверх. Тут палати мали скляні стіни, а тому було видно пацієнтів. Майже ніхто не спав, а якщо і так, це важко назвати сном. Напевно, це бокс для важкохворих і помираючих. Одні знаходились на апаратах зовнішнього дихання, інші відчужено лежали  і важко дихали. Медичні працівники тихо рухались між ліжками, записували дані, перевіряли крапельниці… Одна з них впізнала Івана Едуардовича.

– Ми не чекали вас так пізно, Аліса тільки заснула. Сьогодні у неї важкий день. Заходити не можна, рівень кров’яних клітин критично низький, будь-який мікроб може стати останньою краплею.

– Я знаю, не переживайте, я просто хотів її де з ким познайомити. Не потрібно її будити, подивимось через скло – він взяв Соню за руку і підвів до скла, медсестра з цікавістю розглядала дівчину.

– Це моя дочка, он там, друге ліжко від стіни. Там, де іграшка собаки.

   Здавалось, в ліжку нікого немає. Вона виглядала такою маленькою. Блідо-жовте обличчя зливалось з постіллю, з її тіла стирчала купа трубок, але дихала вона тихо, грудна клітка майже не рухалась. Великий рудий собака на тумбочці охороняв свою господарку, і це злякало Соню найбільше. Неживий собака біля майже неживої господарки.

– Вона завжди хотіла живого пса, але лікарі не дозволяли, – Іван наче прочитав її думки, – я знаю, ви мене не зрозумієте, у вас немає дітей, але ви – жінка, ви ж не бездушна… Донька народилась незапланованою, нам з її матір’ю було по шістнадцять, ми були ще школярами… Вона потім захотіла відмовитись від Аліси, а я її забрав і виховав. Батьки, звісно, допомогли. Ми ніколи більше не бачили Міранди. Чув, вона стала успішним адвокатом… Я віддав своє життя дочці і жодного разу не пожалкував. Я не одружився, тому що не зміг знайти їй матір, а потім вона захворіла, і я не міг насолоджуватись щастям, коли їй погано.

   Він все ще стискав руку Соні, але не дивився на неї, здавалось, він за неї не пам’ятав. Соня відчувала, що його душа вигоріла і опустіла, і їй ще гостріше стало соромно за свій сміх. 

– А зараз вона помирає, я відчуваю це. Я прошу вас використати мрію на неї, якщо це правда і якщо вона проживе сім днів… Скажіть, що мрієте, щоб вона одужала. Я знаю, це не чесно, і я не маю права просити, але я прошу, я просто вас благаю, не як керівник, а як людина і батько – він подивися їй у вічі, – у вас же ж немає мрії…

   І Соня чомусь сказала:

– Добре, я зроблю це.

   Додому Соня приїхала пізно. Іван Едуардович дозволив їй запізнитись, але вона вирішила прийти вчасно і завела будильник. За день стільки всього сталось! Керівник не повинен був її просити про таке, але вона його розуміла і думала, що, може, і краще, що більше не потрібно нічого вигадувати. Якби чудний юнак прийшов зараз, вона б точно просила б життя для Аліси, але ще цілих шість днів… Цілих шість… У двері знову задзвонили. «Ого, може я впоралась за день?», але на порозі стояла баба Галя:

– Галино Іванівно?! Щось сталось? Щось із онуком?

– Ой, Сонечко, не лякайся, все гаразд! От пиріжечків напекла, то й думаю, принесу тобі. Ти ж собі таке не готуєш?

– Та навіщо ж ви старались?! Мені незручно… та ви проходьте, проходьте.

– Пізно вже, бери пиріжечки, ти тільки мені пообіцяй, як прийде той у червоному плащі, нехай до баби Галі зайде, добре? Тільки пообіцяй!

– Добре, обіцяю… – а сама зранку казала, що він маніяк.

   Вже лежачи в ліжку, Соня думала: «Це що ж виходить, йому тридцять п’ять, чи що? Жах який… він менший за мене…».

Сім днів. День другий.

   Мабуть, обіцянки створені для того, щоб їх порушувати. Ну хто з нас не говорив: більше ніколи не буду… що завгодно – так багато їсти, палити, пити, запізнюватись, грубити, але, коли приходить ранок, обіцяне зникає, як зірки з неба, і знаходиться безліч причин нічого не робити. І кожен думає – почну наступного дня, з понеділка, після свята, після вихідних, відпустки, коротше, після. Але в основному «після» настає рідко, а то і взагалі ніколи. Важко жити за правилами і, на жаль, нічого важливого не дається в житті просто так, все треба заробити кропіткою працею. А праця над собою, як відомо, найважча. Людина підсвідомо обирає легший шлях, а тому мало ідеальних людей. Ми всі залежні від когось чи від чогось, і Соня, не те що не прокинулась з будильником, а взагалі вирішила на роботу не йти. Вона почувалась хворою і втомленою, не знаходячи сил піднятись. Та й не знала, як себе вести з Іваном Едуардовичем. Сама того не бажаючи, дівчина виявилась занадто близько до нього, його проблем, і зараз чомусь відчувала сором. Не хотілось ні з ким розмовляти, бачитись, нічого робити, Соня зателефонувала секретарці і сказала, що захворіла, а Олегу просто послала повідомлення. Проект вони майже закінчили, і проблем виникнути не повинно.

   Сьогодні нещодавні події здавались абсолютно абсурдними: юнак зі своєю пропозицією, керівник з донькою, баба Галя з пиріжками. Соня лежала в ліжку під теплою ковдрою і думала. Вчорашній день показав тільки те, наскільки людині потрібне диво. В дитинстві ми віримо в казки, Діда Мороза, магію, але з роками це зникає, і всі добре знають, що немає ніякої дивини в реальному житті. Так, є непояснені незбагненні речі, але тільки тому, що нам ще багато невідомо. Соня не вірила, що хтось виконає її мрію, не вірила в надприродне, але її здивувало, що, виявилось, у неї немає мрії взагалі. Це змусило замислитись про себе і про те, чого б вона хотіла. Дівчина вирішила, що мріяти треба про щось зовсім нездійсненне. Ну наприклад, вічна молодість з вічним життям. Як вам? Звісно, є ряд «але». Живучи вічно молодим, доведеться хоронити друзів, рідних, коханих, а тому врешті-решт залишишся самотнім. Але чим це відрізняється від звичайного життя? Старіючи, також поступово прощаєшся з рідними і не факт, що вбережешся від самоти. То чи не краще робити це молодим? Та і молодому легше знайти того, з ким розділити свою одинокість. Наступне вічне –  кохання. Зустріти справжнє кохання мріє кожен, але тут є певна невідомість – зустрів і що? Що далі в казках – і «жили вони довго і щасливо»? Здається, потім відбувається все нецікаве, про що і писати не варто. Ви читали казку, яка б починалась – одружились вони по великому щирому коханню і..? Ні, казки так не починаються. Є гарна легенда, що всіх поділено на половинки і потрібно відшукати свою, тільки тоді ти знайдеш щастя. О, звідси ще одне вічне – щастя. Це окрема тема. Що таке щастя? Достеменно невідомо. Щось таке, коли дуже добре, якась гармонія – тебе з тобою, тебе зі світом, тебе з іншими людьми. Ну, принаймні, Соні так здавалось. Коли ти живеш, і тобі у всіх відношеннях добре. Щастя, виходить, поняття найширше, воно повинно вміщувати і кохання, і молодість, як не тіла, то душі, і задоволення всіх потреб. Тут виникає ще одна мрія – багатство. Так, не в грошах щастя, але… насправді виявляється, що іноді в них. Справжнє кохання розбивається об безгрошовий побут, щастя руйнується хворобою, яку немає грошей вилікувати, молодість спотворює бідність. Ось тут потрібне вічне здоров’я. Маючи здоров’я, гроші можна заробити, кохання зустріти, щастя знайти, щоправда старіти будеш в будь-якому разі. А якщо попросити мудрості? Мудрості у всьому і завжди. Але як, напевно, боляче жити в світі, коли все знаєш і робиш правильно, тому що світ в принципі неправильний, і життя несправедливе… Роздуми Соні перервав дзвінок, телефонував шеф. Вона натисла відповісти автоматично, але за секунду пожалкувала. Серце чомусь почало битись десь біля горла:

– Доброго ранку! Сподіваюсь, не потривожив? – голос Івана був якийсь глухий та неживий, – що з вами сталось, захворіли?

– Так… доброго ранку… голова болить, може, грип, чи застуда, тіло ломить…

– Це не із-за мене? Тому що, якщо це із-за мене, я зателефонував сказати…

– Ні, ні, – Соня перебила, –  не із-за вас, просто день видався взагалі важкий, я промокла під дощем, перенервувала…

– Ви не дослухали, – в свою чергу перебив Іван, – я звільняю вас від обіцянки… моя донька померла сьогодні вночі…

   Соня стискала слухавку і не знала, що сказати. Та і що тут скажеш, вірніше, що б не сказав, легше не стане. 

– А тому немає за кого просити… – продовжив він, – та і не повинен я був цього робити. Ви вибачте, я просто знав, що це станеться… Не витратьте свою мрію на дурницю… Ви слухаєте?

– Так, – в горлі пересохло, – я співчуваю… не уявляю, що ви відчуваєте, мені так шкода…

– Дякую, але я не відчуваю нічого… – у слухавці пролунали гудки.

   Ось так, мрії двох людей сьогодні розбились… Аліса була приречена, а тому, можливо, добре, що все закінчилось, закінчилось для неї та в якомусь сенсі для її батька. Для неї – муки, біль, хвороба, для нього – біль, боротьба, горе… Хоча горе залишиться, але для Івана, на відміну від його доньки, це ще і початок.

   Пиріжки виявились смачними. Вже по обіді, і Соня зголодніла, незважаючи на погану новину, роздуми та усвідомлення того, що життя коротке, і ми не знаємо, що очікує нас наступної секунди. За столом на затишній кухні з кавою, їй здавалось, що все це сталось дуже давно – і дивний хлопець, і розмова з Іваном, зустріч з його донькою, її обіцянка і навіть ця ранкова розмова з жахливою звісткою. Це сумно, але аж ніяк її не стосується! Чому не можна жити і не брати участі в житті інших людей? За вчорашній день вона дізналась більше ніж за два роки роботи! І що це їй принесло? Тільки смуток.

   На очі потрапила листівка: «Тільки один-єдиний раз! Наша землячка, відома на весь світ!». На обкладинці посміхалась миловидна зеленоока брюнетка. О так, художня виставка Каріни! Якщо хто щось і знає про успіх та здійснення мрії, так це вона. Дівчата разом навчались в інституті, потім деякий час товаришували. Втрьох, ще Аліна. Та дорослі шляхи розійшлись, з Аліною періодично бачились, пили каву, але рідше і рідше знаходили час для зустрічей, хоча жили в одному мсті. Вона не зв’язала своє життя з будівництвом, відкрила досить успішний косметичний салон, а ось Каріна зникла з горизонту надовго. Аж раптом, декілька років тому, мистецтвознавці заговорили про відкритий талант художниці, картини якої не схожі ні на що інше та здійснили революцію у живописі. І як же здивувалась Соня, коли у тій самій художниці впізнала Каріну, яка раніше і малювати то не вміла! Її творчість і справді особлива – кольори, лінії, фантазія… Полотна дихали, сумували і раділи, пейзажі віяли прохолодою чи спекою, портрети дивували живим виконанням. Соня слідкувала за успіхами подруги, дивилась картини в інтернеті, а сьогодні можна побачити оригінали. Каріна дає виставку, єдиний раз в рідному місті. Це Аліна принесла рекламу і агітувала піти. Соня вагалась, адже йти на зустріч з більш успішною однокурсницею якось не хотілось. Ну що казати? Що про себе розказувати, як подруга підійде і почне розпитувати, що там і як? В її житті не відбувалось нічого цікавого. Але звідки Соня взяла, що Каріна взагалі її впізнає? Та бажання про все забути і розважитись стало таке гостре, що вона подзвонила до Аліни і домовилась про зустріч ввечері.

   Соня припаркувалась за декілька кварталів, хотілось пройтись та і невідомо, чи знайдеться місце поряд, адже проїжджаючи повз виставковий центр, вона бачила великий натовп. Людей і справді прийшло багато: журналісти, фотографи, гарно одягнені чоловіки та жінки, деяких дівчина впізнавала з газет, журналів, телебачення, просто люд, увагу якого привабив блиск та гламур. На сходах центру палала простелена червона доріжка, дерева прикрашали електричні гірлянди, вхід – живі квіти. Жінки у вечірніх сукнях фотографувались, чоловіки палили поодаль, якась маленька та жвава журналістка брала інтерв’ю у знаменитостей. Вони з Аліною зустрілись перед самим входом:

– Слухай, не думала, що ти прийдеш, – подруга поцілувала її у щоку, – подивись, яка краса та розкіш!

– Привіт! Розкіш, аж занадто… Тобі не здається, що ми не дуже гарно одягнені?

– Та не переймайся! Тут є різні люди, по-різному одягнені.

– Гадаю, навіть дрес-код вечірній… – Соня дістала із сумочки запрошення і почала його вивчати, але ніяких згадок про форму одежі не знайшла, – нас, можливо, ще й не впустять.

– Каріна особисто мені телефонувала і наполягла, щоб я неодмінно взяла тебе. Вона сказала, нас внесуть у список запрошених. Ну, пішли!

   Вони і справді були у списку. Охорона у вигляді двох кремезних чоловіків при краватках, запитала їх імена і назвавши «леді», пропустила до зали. На вході стояли келихи із шампанським та вином і дівчата почали знайомство з мистецтвом та тутешнім алкоголем. Сама господиня зустрічала гостей трохи поодаль. Вечірня сукня глибокого синього кольору, сказати чесно, сиділа на Каріні пречудово. І це ж треба, крім того, що так малювати, ще й так гарно виглядати! Подруги переглянулась, і Аліна, прочитавши Сонині думки, прошепотіла їй на вухо:

– А чого ти дивуєшся?! Дива пластичної хірургії… Якби ти мала скільки грошей, теж так виглядала б!

– Давай тільки, щоб вона нас не бачила, не хочу з нею зустрічатись, – Соня розвернулась прослизнути у сусідню кімнату, де було майже пусто, але Аліна схопила її за руку.

– Ну що ти, Соню, так нечемно! Потрібно підійти та привітати!

– Та навіщо! Вона нас не впізнає, напевно. Подивись скільки там навколо неї красенів у смокінгах! Не піду я! За своїми спинами вони почули:

– Ой, дівчатка, як я рада! – схоже Каріна вирішила за них, і розкривши руки для обіймів йшла назустріч разом зі своєю свитою, – це мої однокурсниці та давні подруги: Аліна та Соня! Я так рада вас бачити. Хлопчики, привітайтесь!

   Вона та її супроводжуючі обіймали та цілували дівчат по черзі. У Соні закрутилась голова від запахів дорогих парфумів та сигарет.

– Сергію, любий, розваж панянок! А мені потрібно зустрічати гостей, – вона привітно кивнула Соні.

   Один із чоловіків, статний брюнет, широко посміхнувся і, запропонувавши дівчатам руки, повів їх до виставкових залів. Соня і справді не нудьгувала. Сергій виявився галантним кавалером і цікавим співрозмовником з почуттям гумору. В його супроводі подруги дивились картини, слухали історію створення кожної окремо. Він жартував, невідомо звідки діставав келихи з шампанським, сипав компліментами, і Соня навіть забула, що вона в джинсах та сорочці. Години промайнули непомітно, натовп рідів. Сергій щось шепотів Аліні на вухо, та сміялась, прикривши рот рукою, Каріни також десь не було видно. Соня захмеліла. Шукаючи місце, де можна перевести подих, вона забрела до маленької кімнатки з двома полотнами. Одне поодаль, і дівчина бачила лише частину рами та щось червоне. А зразу біля входу висів автопортрет: молода Каріна у білій сукні із спущеним одним плечем сиділа з пензликом перед мольбертом, де намальована лише синя пляма. У очах читався подив та сумнів, рука застигла в нерішучості, перед художницею лежав цілий світ у всій своїй величі, а вона тільки могли стискати пензлик. Синя фарба капала на сукню. «Мрія…» – свідчив напис. «Яка сумна картина!» – подумала дівчина і зайшла за виступ подивитись на іншу. Вона ледь не закричала з подиву! На неї дивився ранковий гість, що пропонував здійснити мрію. Тут і червоний плащ, і зелена сумка, і сині окуляри, і дивакуватий вигляд. Він стояв у проході дверей, посміхався, за спиною в нього йшов дощ… Назви не було.

– О, бачу, ти сама знайшла, – Соня здригнулася з переляку, до кімнати нечутно зайшла Каріна.

– А… що..? Що знайшла?

– Ну не що, а кого. Його, Мрійника, – вона стояла майже впритул, – феноменальна схожість, чи не так? Він до тебе також у дощ прийшов?

– Також? І до тебе приходив? Він, видно, хворий…

– Соня, – Каріна взяла її за плечі, – постався до цього серйозно! Це правда, він виконає твою одну мрію і добре подумай, яку.

– Про що ти говориш, якась маячня! – Соня звільнилась з міцних рук подруги.

– Це не маячня. А звідки ти думаєш все це у мене, – вона обвела зал руками, – я ж і малювати ніколи не вміла, але завжди мріяла! І попросила через сім днів таланту малювати.

– Так-так, і я малювала краще і краще. Це дало мені поштовх, інше я вже зробила сама. І я така не одна, нас вісім чоловік. На якомусь етапі до кожного приходив Мрійник, і кожен здійснив по одній мрії. У нас щось на зразок клубу лише для обраних, обмеженого кола. Ми підтримуємо та допомагаємо один одному. У нас є мудрець, багатій, письменник, політик, дві моделі та актор – ну, сама розумієш, найпоширеніші мрії. І незабаром ти приєднаєшся до компанії.

– Але, як ви дізналися, що він приходив до мене?

– Наш мудрець, Арсеній, він забажав знання, якось розрахував, що саме ти будеш наступна. Тобі, Соню, пощастило, тобі допоможуть і підтримають на початку. Цього не мав ніхто з нас! Я сьогодні тебе з усіма познайомлю! Ми зараз збираємось після виставки, ходімо, – вона взяла дівчину за руку і швидко повела сходами до виходу, – авто чекає!

– Стій, – Соня зробила спробу загальмувати, – а Аліна?

– Не переймайся, – Каріна махнула рукою, – я запросила її тільки заради тебе, вона неважлива!

   На передньому сидінні автомобіля Соня відчула дежа вю: зовсім, як тоді, коли вони їхали з Іваном. За вікном плями світла в темноті, передмістя, невідомість, їй навіть вдалась вивіска центру «Відродження». Вона згадала Алісу, як дівчинка лежала маленьким тільцем на ліжку і зустрічала свій останній вечір. Каріна мовчала. Художниця вправно їхала добре знайомим маршрутом, коли повертаєш автоматично і швидко, майже підсвідомо. Машина заїхала у обійстя через великі ворота, що одразу автоматично зачинились. Під колесами зашарудів гравій, і в глибині парку Каріна зупинилась напроти невеликого, але вишуканого будинку. На порозі чекав чоловік у формі дворецького. Він галантно відчинив дверцята обом жінкам.

– Доброї ночі, пані!

– Доброї ночі! Всі у зборі?

– Так, чекають тільки вас. У вітальні.

– Дякую, – Каріна повернулась до Соні, – ну що, назустріч майбутньому?!

   Подруга пішла вперед, і Соні не лишалось нічого іншого, як прослідувати за нею. Хоча, їдучи в машині, по мірі того, як кров покидав випитий алкоголь, дівчина починала жалкувати, що згодилась на таку авантюру. Коли вона бачила Каріну останній раз? Десять років? Біля п’ятнадцяти? І цей Мрійник, це абсурд! Розіграш! До речі, не смішний. Соня відчувала небезпеку і повну безглуздість того, що відбувалось. Це просто не могло бути правдою. Як вони знайшли один одного? Як вирахували, що наступна вона? Та і взагалі, як хтось може здійснити чиюсь мрію? А тепер Соня опинилась невідомо де, без машини, невідомо з ким. Так, з Каріною вони вчились разом, і що далі? Вона ж її зовсім не знає. Роздумуючи, дівчина йшла коридорами і зовсім перелякана зайшла до невеликої кімната з наглухо заштореним вікном важкими оксамитовими шторами. На стінах висіли картини Каріни і не тільки, ще пейзажі та портрети, Соня не була знавцем, але старовинні та, здавалось, цінні. Маятник дерев’яного годинника голосно відраховував секунди. За масивним антикварним столом сиділо семеро. Дві яскраві блондинки поряд тільки зиркнули на прибулих: ідеальні обличчя з легким макіяжем, стрункі тіла та густе волосся. Довгі вишукані сукні спадали складками на підлогу, коштовності прикрашали руки, вуха та декольте. Одна потягувала напій з келиха, інша занурилась в телефон. Далі стрункий кароокий красень, Соня впізнала його по фільмах. Відомий актор, кар’єра якого тільки нещодавно пішла вгору, пив щось міцне і палив. Праворуч Сергій підбадьорливо посміхнувся Соні. «Цікаво, хто він? Підходить лише письменник…» – подумала дівчина. Тому що в голові стола знаходились двоє добре відомих їй людей. Ну не особисто, а по новинах, передачах, газетах – відомі політик та банкір. Не проходило і дня, щоб їх не згадували в засобах масової інформації. Трохи поодаль, ближче до каміну, стояв чоловік більш старший, з сумними очима та дещо недбалий у одязі. Таким міг бути тільки мудрець. Соня десь читала, що краса та щастя ніколи не поєднується з розумом, знання по своїй суті потворні. Всі мовчали.

– Знайомтесь, майбутній член нашого клубу – Соня!

– Панове, де наші манери?! – Сергій встав, запропонував своє місце, Соня сіла, – що вам налити? У нас досить широкий вибір…

– Я думаю, мені досить…

– Пусте, я принесу мартіні. Ви ж п’єте мартіні?

– Так…

– От і добре.

   Чоловік з сумними очима підійшов до Соні.

– Отже, він приходив до вас?

– Так.

– У дощ? – Соня ствердно кивнула, – він до всіх приходить у дощ… Хотів би я, щоб мене не виявилось вдома.

– Але чому?

– Соню, не слухайте його, – красень підійшов до мудреця і стиснув його плече, – він сьогодні не в гуморі! Занадто багато знати – це не те, що приносить щастя і спокій. Ти здійснив хибну мрію, правда ж, пані?Актор нахилився до дівчини і, посміхаючись, зазирнув їй у вічі.

В цей момент Соня була згодна на все.

– А ось і мартіні, – Сергій простягнув келих, – Артуре, коли ти тут – у мене немає жодного шансу! Іди на місце. Ігоре Петровичу, скажіть йому, нехай слідує правилам.

– Все, все, відходжу! – Артур підняв руки догори, – здаюсь! Я взагалі волів би піти, у мене зранку репетиція.

– Це не довго, – Каріна поплескала його по плечу, – я привела її тільки познайомитись. Ми також втомились. Виставка пройшла пречудово, якщо когось цікавить!

– Ну що ж, тоді не будемо затримуватись! – Ігор Петрович, політик, напевно, тут керував, – буду з вами максимально чесним, Соню. Ви знаходитесь з людьми, з якими б не зустрілись ніколи у своєму житті. Ви станете причетною до благ та інформації, до якої ніколи б не змогли навіть наблизитись. Будь-яке суспільство, будь-якої країни відкриється для вас. Все стане вашим, потрібно тільки правильно обрати мрію.

– Правильно обрати мрію?!

– Так, правильно обрати мрію! У нас вже є мистецтво, аж занадто, – він обвів незадоволеним поглядом блондинок, Каріну та Сергія, – розум, з яким проблем, як на десятьох, влада і гроші. Подумайте про свою мрію, нас в першу чергу цікавить сфера законодавча – прокуратура, правоохоронні органи, юриспруденція і медицина – цілительство у всіх його проявах.

– Почекайте, ви вказуєте мені про що мріяти?!

– Так. А що вас дивує? Нам не потрібно ще однієї моделі чи письменниці.

– Але ж так не можна, це неправильно!

– Правильно, неправильно, про це не розказуйте! Ви зрозумійте, що все, що маємо ми, буде ваше, а те, що будете мати ви – наше. Ми пропонуємо безбідне веселе життя: ви станете своєю в модельних, акторських колах, серед письменників та художників, у вас з’являться гроші та влада, тому не змарнуйте свій шанс. Каріна все покаже, це допоможе прийняти рішення. Соня мовчала.

– Ви ж розумієте, що нас буде все більше, особливо тепер, коли ми навчились вираховувати його. Ми зможемо все. А тому правильно оберіть бік зараз, адже хто не з нами, той проти нас. Ми – творці нового світового порядку!

– Ігоре Петровичу, ви лякаєте її! – Каріна взяла Соню за руку, – не слухай, він, як завжди, занадто прямолінійний. Нас чекає завтра цікавий день! Насичений, я в захваті! Зараз я завезу тебе додому. О восьмій ранку готуйся до пригод!

   “І чого вони всі хочуть, щоб я так рано вставала?!”

Сім днів. День третій.

   Вечеряючи у паризькому ресторані на Ейфелевій вежі, Соня думала, скільки у диявола обличь, і чи могло бути одне з них Каріни? Спокуса очікує нас в багатьох простих речах і так легко піти за нею і схибити, а сьогодні дівчині цілий день здавалось, що її спокушали. Хоча Соня починала приймати як даність – і лімузин, що привіз їх до ресторану, і зарезервований столик, і вид нічного міста з вікна, і увагу оточуючих. Кажуть, до хорошого звикаєш швидко, і так і було, тільки десь глибоко в душі вона знала неправильність та порочність того, що відбувалось. Але ще декілька днів, декілька зайвих сотень чи тисяч євро і цей внутрішній шепіт щезне, розчиниться в задоволенні своїх потреб. Що поганого в тому, щоб намагатись гідно жити? І для цього нічого не потрібно – ні красти, ні вбивати, ні брехати. Ну, можливо, трішки… Іноді… Соня відчувала, що це неможливо в сфері закону, але медицина? Що там можна зробити поганого? Вона зможе допомагати людям, лікуючи, звісно, Ігоря Петровича та його родичів та друзів. Потрібно обманути тільки один раз, на самому початку, себе. Та хіба це обман? Це раціональний підхід до вирішення питання. Чи не це вона робила все життя – мислила раціонально?

   Каріна і справді приїхала о восьмій ранку. Як не дивно, Соня її чекала одягнена і готова до виходу. Вона погано спала. Це був і сон і неспання одночасно. То вона чула Ігоря Петровича, то Каріну, то бачила Івана, то Мрійника, а під ранок їй здалось, що прийшла Аліса і сіла на ліжко біля неї. О п’ятій годині дівчина таки встала, в голові шуміло, тіло почувалось важким і втомленим. Пропозиція політика така обурлива вчора, сьогодні здавалась Соні принаймні такою, яку потрібно розглянути. Дівчина не знала, чи вірила, що хлопець прийде та здійснить мрію, але можливість вирішити всі свої проблеми видавалась занадто спокусливою. Каріна, на відміну від неї, виглядала відпочилою та свіжою. Гарний червоний костюм підкреслював всі спокусливі вигини її тіла.

– Ну що, ти готова? – сказала вона весело та спокійно.

– Дивлячись до чого…

– Сьогодні я покажу, яким може стати твоє життя!

– Це має бути цікаво… мені навіть трішки страшно, – Соня зніяковіло посміхнулась.

– Ти що, не потрібно боятися! От щоб ти хотіла?

– Я? Та то просто, повечеряти в Парижі… – вона махнула рукою і засміялась.

   І ось – восьма вечора, і вони в Парижі. Вечеряють… Скільки подій іноді може вмістити один день? Виявилось, досить багато. Соня завжди була жадібна до подій. Повсякденність прісна і нецікава – робота, дім, робота… рідко друзі, подія, і знову робота, дім, робота, і складалось враження, що ти не живеш, а просто існуєш, незрозуміло навіщо. А життя проходить повз тебе, і живе хтось інший, тільки не ти.  Спочатку Каріна привезла їх в аеропорт, і невеликий літак, що стояв готовим на злітній смузі, виявився цілком у їх розпорядженні. На борту гарно і затишно, ввічлива стюардеса передбачала бажання. Соня розслабилась, подруга весело щебетала про все на світі. Літак належав Ігорю Петровичу, але вона часто ним користувалась, літаючи на виставки, зустрічі з клієнтами, чи кудись відпочити.

– Якогось ранку я прокинулась і зрозуміла, що якщо не полечу до Італії, то не зможу більше творити! – вона капризно закусила губу, – а тому, я швиденько зібралась і на свої улюблені острови! У мене там будиночок. Колись неодмінно потрібно поїхати, тобі необхідно трішки засмагнути! Ти закохаєшся в цю країну, там таке сонце, море, чоловіки!

– Я не була в Італії, – Соня сиділа з келихом шампанського і подумала, що їй би підійшла ця країна,  – ми що, справді летимо у Париж?

– Так, – Каріна засміялась, – не дивуйся, в цьому немає нічого дивного! Сьогодні у нас  дівчачий день – шопінг, перукар, можливо забредемо у якийсь спа, ну і вечеря на Ейфелевій вежі.

– Як ви знайшли один одного?

– Це все моя картина, я намалювала Мрійника. – вона відставила келих, – розумієш, після здійснення мрії лишилось більше питань, ніж до того. Чому саме я? Хто такий цей дивний хлопець? Чи правильно я обрала? Що буде далі? Чи потрібно комусь розповісти? І ще безліч! Це як, коли ти маєш хворий зуб, язик ввесь час там, так і тут, думки ввесь час кружляли біля Мрійника. Я намалювала картину, і на одну з виставок прийшов Ігор Петрович. Він запитав, чи можна поставити безглузде питання. Ну а далі.., так якось пішло-поїхало… – Соні подумалось, що подруга каже не все, але вона відчула – продовжувати не варто.

   Соня не вважала себе невігласом, бувала за кордоном, відпочивала у досить непоганих місцях, але ніколи не заходила у магазини з охороною на вході. Дівчині здавалось, що це не для неї, не «по карману», так би мовити. Колись вона подорожувала і провела один день в Мілані, як відомо, столиці світової моди, і там були такі магазини, де на дверях стояли здоровенні чоловіки у чорних костюмах та з мікрофонами у вухах. Соня розуміла, що це швидше антураж, але не заходила. До цього дня… Міряти одежу відомих брендів виявилося досить приємно. Працівниця магазину розмовляла українською з ледь помітним акцентом, особливо на «р», сипала комплементами та виносила все більше і більше речей. Досить швидко Соню одягли також у брючний костюм з останньої колекції бренду, назву якого вона чула вперше. Так само швидко, але вже в салоні краси вона стала дещо світлішою, із зачіскою і вишукано нафарбованою. День нісся на шаленій швидкості, і Соня не встигала думати про щось, чи про когось, навіть про те, що з нею відбувається саме зараз. Калейдоскоп подій летів без зупину і їй уявлялось, що так було завжди. Десь глибоко турбувало питання, що за все це доведеться колись розраховуватись, чи не так? Але другий внутрішній голос заспокоював – ти ж нічого не просила, не вимагала та і всі ці речі можна віддати. Жінки ходили по магазинах, салонах авто, де Каріна жартома підбирала Соні машину під колір нових лодочок. А, можливо, і не жартома? В ювелірній крамниці цінники не підписували, напевно, щоб відвідувачі не падали одразу від зомління. Від більшості авторських виробів перехоплювало дух. Каріна рішуче одягала то те, то інше і через деякий час стала щасливою володаркою золотої каблучки з синім каменем, досить вишуканої та коштовної – від нулів у чеку Соні стало недобре.

– Ну як? Краса? – запитала вона, милуючись покупкою під сонячними променями, камінці палахкотіли та виблискували яскравим сяйвом.

– Так, дуже гарно! Одночасно просто і вишукано.

– Приміряй, я наполягаю, подивимось, як на твоїх пальчиках – каблучка сіла як влита і справді пасувала.

   Тільки незрозуміло, куди таку красу одягати? Особливо їй… Як раз у офіс, дахи малювати. Соня зняла каблучку і простягла Каріні.

– Ні-ні, це подарунок! – та заперечливо замахала руками.

– Ти що, – дівчина відчула, як червоніють її щоки, – це занадто коштовний подарунок, навіщо!? Та і куди мені таке…

– Не переймайся, для мене це дрібниці, – Каріна взяла її за обидві руки та зазирнула у вічі, – слухай, Соню, що б ти не вирішила, як би не склались обставини далі, я хочу, щоб у тебе лишилась згадка про мене. Ти вже не знаєш мене, я інша, не така, як у юні роки. Але я їх згадую, повір, досить часто, як щось ніби втрачене, втрачене назавжди. Я сумую за ними, іноді… А ти, ти – неначе минуле, таке близьке і одночасно далеке, візьми, будь ласка.

   У неї було щось таке в очах, що Соня взяла дарунок без слів, і до відчуття сп’яніння додався легкий холодок, десь в грудях, глибоко, майже непомітно, та дівчина відмахнулась від нього, як від надокучливої мухи. Як там казав Ігор Петрович, нове життя? Поки воно навіть дуже підходяще!

   По обіді Каріна вибачилась, що у неї є завдання від Ігоря Петровича, яке потрібно неодмінно виконати:

– Це займе щонайбільше години дві. Але ти не нудьгуй, тут поряд музей Д’Орсе, там картини імпресіоністів, дуже цікаво. І погодься, не можемо ми бути в Парижі і не долучитись до мистецтва, це докорінно неправильно і навіть «mauvais ton», як кажуть французи, – вона засміялась, – починай по-тихеньку вивчати мови, знадобиться. А тому, поблукай серед прекрасного, зустрінемось біля лавочок…

   Квиток виявилося купити досить просто і не пройшло й десяти хвилин, як Соня ходила по залах, дивилась на картини, намагалась зосередитись на відомих іменах – Поль Гоген, Едгар Дега, Клод Моне, Огюст Ренуар, але думки мандрували далеко. Вона більше відволікалась на оточуючих. Ось чоловік середнього віку провів її мрійливим поглядом, інший притримав двері, купка підлітків шанобливо пропустила до картини, літня інтелігентна дама заговорила до неї французькою, щось запитавши по буклету музею. На що Соня ніяковіло посміхнулась і вибачилась, що не розуміє. Навкруги були спокійні, чемні, приємні люди, які розцінювали дівчину, як свою. Вона не вірила, що це відбувається з нею, ніби стала іншою, людиною, яка може злітати в Париж на день в музей, яка знає художників, впевнено почувається серед незнайомців, яка спокійна і гідна, варта чогось більшого. Невже для цього відчуття потрібно одягти новий костюм, каблучку, зробити зачіску та макіяж!? Невже так просто!? І невже це назавжди!? Напевно, що так. Щоправда при правильному виборі. Світ такий безмежний і такий прекрасний, скільки всього цікавого, і все буде відкрито! Так, потрібно служити, можливо, робити речі, які не відповідають моральним принципам. Але чи зараз вона не служить? Завжди чимось жертвуєш, світ не ідеальний. А принципи? Принципи змінюються, їх змінюють події, час, оточення. Та і взагалі, у кого є право визначати, що правильно, а що ні, що добре, а що погано!? Про що тут думати, що вирішувати? Замислившись, Соня підійшла до картини. Вона висіла на стіні одна. Дівчина стала, як вкопана, і світ навколо перестав існувати. Це був Вінсент Ван Гог «Зоряна ніч над Роною» і це було прекрасно. Раніше Соня думала, що шедевр – ну щось дуже-дуже гарне, може створити тільки природа, адже тільки вона не упереджена, не обтяжена думками, невпевненістю у собі, роздумами, проблемою вибору. Природа просто творить, робить, що повинна, красу в чистому вигляді. Але дівчина помилялась, тому що перед нею висів шедевр. І можна подумати, що в ньому такого? Сині та жовті мазки фарби, це навіть не схоже на зорі, і на ніч, і на Рону, але це – неперевершено. Соня згадала полотна Каріни… Ван Гог, напевно, не обирав мрію, він просто слідував за нею, за мистецтвом, незважаючи на холод, голод і бідність.

   Сонце наближалось до обрію. Соня вже довгенько чекала Каріну на лавці, передчуваючи вечерю на Ейфелевій вежі. Емоцій не було, вірніше, їх вирувало так багато, що вони вже не відчувались окремо, а у вигляді велетенської яскравої плями.

– Désolé, madamе, puis-je m’asseoir à côté de vous? Seulement voici l’ombre …

– Pardonne moi… як же сказати, от халепа! – від несподіванки Соня розгубилась і ніяк нічого не могла згадати французькою, – Je ne parle pas francais, désolé…

– О, Ви – українка!? Не переживайте, я дуже добре знаю українську!

– Як це може бути!?

– Ось так, просто, – незнайомець посміхнувся у сиву бороду, – я запитав, чи можна біля вас, сісти, мадам? Тільки на цій лаві залишилась тінь, а сонце ще досить пекуче.

– Так, авжеж! Ви дуже гарно розмовляєте українською, я не чую навіть акценту.

– Я українець, переїхав давно, але і тут я спілкують українською досить багато…

– Це так приємно, я лише день в Парижі, але скучила за середовищем, – Соня і справді зраділа.

   Тепер вона могла спокійніше роздивитись співрозмовника. Це був чоловік досить похилого віку, сухенький, маленький, геть сивий, бородатий і одягнений у щось темне

– А де ви спілкуєтесь, якщо не секрет, може і я туди піду? Це був жарт, насправді…

– Та чому ж, можете і прийти. Я священик в церкві для українців, які емігрували з тих чи інших причин…

– Оце тобі… Ніколи б не подумала!

– Що, не схожий? – він знову посміхнувся.

– Не знаю, мабуть, я чекала рясу, хрест, ну і таке інше, – тепер черга посміхнутись Соні.

– Я ж не на роботі, – він хитро примружився, – мене звати Ніколо, отець Ніколо, можете казати «отче».

– Як ви можете бути не на роботі, отче? Хіба це можливо при вашій професії, – Соня згадала, що не представилась, – вибачте, я – Соня.

– Дивне ім’я, якесь не українське…

– Так, але це швидше питання до моїх батьків.

– То що ви робите в Парижі, Соню? – отець Ніколо проігнорував питання.

– Хм.., навіть не знаю, як сказати. Мене привезли сюди на екскурсію.

– Друзі? Родичі? Колеги?

   Соня замислилась, Каріна була ні першим, ні  другим, ні третім…

– Напевно, що колеги, майбутні… – раптом вона відчула, що бачить цього чоловіка вперше і скоріше востаннє, а тому може бути з ним більш відкрита. – От уявіть, що якась організація, досить могутня, і, можливо, не дуже чесна, пропонує мені роботу. І вони привезли мене сюди, щоб показати, яким може стати моє життя. Це не мій костюм, не мої туфлі, каблучка, зачіска також не моя… Але може стати моїм. І робити поганого нічого не треба, ви не подумайте, просто знати більше. А коли знаєш, не береш участі, але і не заперечуєш – це ж співучасть, чи ні?

– Вам це все пасує – і костюм, і зачіска, і каблучка, – дивний старий не чув схоже більшості питань.

– Мені обіцяли здійснити мрію.

– І яка ж у вас мрія, Соню?

– Виявилось, що я не знаю… І от я тепер думаю…

– Розумієте, мрію здійснює людина сама, тільки тоді вона отримує задоволення. А якщо це робить хтось, це не мрія. Дар, подарунок, допомога, можливо, але не мрія.

– Не мрія? – в такому ракурсі Соня ситуацію не розглядала, – але ж якщо брати віру, то все робить Бог…

– Ні-ні, ви помиляєтесь, Бог дає підказки, сили, вибір, свободу, прощення, а робити маєте ви, – він дивився десь вдалечінь, туди, де за обрій заходило сонце. – І вирішувати маєте також ви.

– Але як зрозуміти, це добро, чи зло?

– Це дуже просто, відповідь на поверхні. Добро завжди добро, а зло завжди зло, але зрозуміти також повинні лише ви.

– Дивний ви священик, заплутали мене ще більше, – вона вже почала сердитись. – Якщо подумати, ви не відповіли на жодне питання…

– Життя по суті – це боротьба добра зі злом за людську душу. А чому ви не дали відповідь своїм колегам одразу?

– Тому що у мене є сім днів… точніше було, вже чотири.

– А… – і він знову посміхнувся у бороду.

   Пізно вночі Соня сиділа в вдома на ліжку і пила чай. Будинок здавався чужим і сірим. Прийшло безліч повідомлень з роботи, від Аліни, батьків, але переписуватись не хотілось, та і пізно. Олег питав за дах і куди вона пропала, Аліна сердилась, чому вона не взяла її на вечірку з Каріною, батьки…, ну батьки, як батьки. Було ще одне повідомлення з невідомого номеру:

«Нам необхідно зустрітися, неодмінно! Зателефонуйте мені, як тільки повернетесь, будь-коли! Арсеній.»

Хто такий Арсеній? Напевно, помилились номером. Життя Соні неначе розділилось на дві половини і, як не дивно, обидві поки що рівноцінні. Вона не розуміла, чому. Що тримало її від відповіді Ігорю Петровичу? На столі лежав великий конверт з грошима. «Це на витрати», – кинула Каріна вже в дверях, як привезла її додому. Соня не встигла заперечити, але кого вона обманювала і не збиралась. «Мої тридцять сріблярів…» – промайнуло в голові. Телефон пискнув:

«Як Ваше здоров’я? Можете взяти декілька днів на лікування. Я дам розпорядження. Іван.»

Соня заходила по кімнаті, тримаючи телефон в руках. Що писати? Міг би і привітатись… І взагалі, чому так пізно. Напевно спочатку потрібно висловити співчуття, але вона пригадала, що вже це робила. Чи зробити вигляд, що вже спить? Чому б і ні!? Те, що він керівник, не дає йому право втручатись в особисте життя! «От візьму і напишу – ні, дякую, буду о восьмій» – дівчина засміялась. – Ні-ні, от тільки не потрібно психувати…, краще написати просто «дякую». Соня лягла в ліжко, думати лежачи якось краще. Такий довгий насичений подіями та розмовами день, вона так багато дізналася, так багато бачила. Хіба можна заснути? Хіба можна витрачати просто так дорогоцінний час? Хіба…

Сім днів. День четвертий.

   Ігор Петрович був не в гуморі ще зранку. Хоча Каріна і телефонувала, що все пройшло чудово і Соня вже у них майже в кармані, поганий настрій міцно засів у його єстві. Він не зрозумів причину. Щось не так. Але що? Напевно, це ця дівчина. Соня йому не подобалась, не подобалась дуже сильно. Він не сказав би, що вона розумна, чи вольова, чи сильна, але Ігор Петрович відчував загрозу. Можливо, джерело загрози інше? Він сидів за столом у кабінеті, вікна виходили на місто, його місто. З висоти п’ятнадцятого поверху він бачив будинки, магазини, сквер, людей – цих маленьких комашок, якими вмів спритно маніпулювати. Врешті-решт Соня зламається так, як і всі, завжди. Це лише питання часу чи грошей. А в нього є і те, і інше, поспішати немає куди. Роздуми перебив дзвінок секретарки:

– Шеф, до вас відвідувач.

– Ірочко, який відвідувач!? За п’ятнадцять хвилин нарада, я маю налаштуватися, ти ж знаєш, як це важливо! Позбудься його!

– Але, шеф, я не можу, – вона стишила мову і ледь чутно прошепотіла у слухавку, – він каже, що з «органів», у нього важлива інформація і, він має зайти саме зараз…

   Ігор Петрович роздратовано засопів:

–Добре, запроси, – він підвівся і підійшов до вікна.

   Дивно, як іноді швидко та докорінно змінюється життя. Якби хтось колись сказав, що він стане впливовий, багатий, займеться політикою і його долоні не будуть пітніти від слова «органи», він би просто розсміявся. А колись… Чоловік посміхнувся про себе. Зараз навіть цікаво, розвага серед буденності. За спиною він почув, як відчинились двері. Не чекаючи слів секретарки, він обертаючись, промовив:

– Ірочко, каву для нас обох, і нехай ніхто не турбує. Ви ж п’єте каву? Чи, може, чаю? – питання стосувалось відвідувача.

   Прийдешній був середнього віку, з непримітною зовнішністю та колючим поглядом. Вигин брів надавав обличчю здивованого та дитячого вигляду, ніби він дивувався, чому сюди прийшов та навіщо. Проста біла сорочка, потерті джинси, досить сильна статура та впевнена постава. «Небезпечний», – подумав Ігор Петрович. Тим часом чоловік підійшов до столу і сів без запрошення:

– Слідчий карного розшуку Росенко Костянтин, – він простяг розгорнуте посвідчення.

   Навіть якби хотів, політик не зміг би прочитати з такої відстані, але вирішив промовчати. Слідчий заховав посвідчення зручно обперся на стілець і, посміхнувшись, сказав:

– Можна каву. Секретарка нечутно вийшла.

– Ви досить впевнений молодий чоловік, – Ігор Петрович не зміг проігнорувати фамільярність, – у мене, на жаль, обмаль часу, а тому давайте одразу до справи.

– О, так-так, не турбуйтесь, декілька питань… – він здавалось ще більше розслабився і спокійно роздивлявся співбесідника.

   Пауза затяглась. Секретарка зайшла і в повній тиші розставила на столі сервіз.

– Ну? – не витримав політик, неспокій повернувся з новою силою.

– Ви знаєте Громикова Арсенія Леонідовича? – слідчий продовжував виглядати спокійним та розслабленим.

– Знаю, не зовсім близько, але спілкуємось іноді. Досить цікава людина, розумна, питаю у нього поради, особистого плану, – Росенко мовчав, Ігор Петрович починав втрачати терпіння, – а що вас цікавить? Щось сталось?

– Коли ви бачились з ним востаннє?

– Я не розумію ці питання! Не пам’ятаю, день чи два.., здається, ми бачились після виставки нашої спільної подруги Каріни, але він швидко пішов. Я не так щоб з ним товаришую…

– Але ви досить часто з ним спілкувались останнім часом. Тільки вчора він дзвонив вам вісім разів.

– Ви маєте знати, що я з ним не розмовляв, день був досить напруженим…

– Так, я знаю, – слідчий знову посміхнувся та замовк.

– Ну, я чекаю. Якщо це все, то прошу мене вибачити, я запізнююсь… – політик встав з крісла.

– Ні, це не все. Труп Громикова Арсенія Леонідовича було виявлено сьогодні в його помешканні зі слідами насильницької смерті. Ви щось можете сказати з цього приводу? – слідчий так само спокійно дивися на нього.

   Ігор Петрович витримав погляд, відтворив здивоване розчарування на обличчі, сів знову за стіл і посміхнувся про себе «так би одразу, і не таких з’їдав, пацан»

– Це трагічно… авжеж, жахливо, була людина і немає… На жаль, я не відповів вчора… Можливо, все закінчилося б не так. Мені з цим жити… Я нічого про це не знаю, ви даремно приїхали… А що ж сталося? Якийсь нещасний випадок. Чи хвороба?

– Йде слідство… Тоді ще одне питання. Ви не знаєте, хто така Соня?

– Ні, вперше чую. Жінки з таким ім’ям серед моїх знайомих немає, – «Занадто швидко», – подумав слідчий.

– Тоді я вас більше не затримую, – він вийшов, кава на столі лишилась недоторканою обома.

   Ігор Петрович знову став біля вікна. Неспокій посилився. «Чому він не сказав про передсмертну записку?» – подумав чоловік, набираючи Каріну.

   Соня гарно виспалась, цього разу без сновидінь. Настрій був пречудовий, у вікна світило сонце, співали пташки, і на душі легко і весело. На столі продовжував лежати конверт з грішми, але тепер вона дивилась на нього по-іншому, як на інвестицію в себе, у майбутнє. У людей є гроші, вони ними діляться, що тут такого? Правильно, нічого. Посміхаючись, вона зробила каву і згадала, що так і не відповіла Івану Едуардовичу. Сон вчора буквально звалив її з ніг. І не дивно, стільки нових вражень, подій, розмов. Трішки поміркувавши, вона вирішила не відповідати. Дозволив відпочити, от і добре. Повідомлення можна розцінити як розпорядження, а то, можливо, він вже передумав. Дівчина пила каву і вигадувала, що б таке купити. Адже неодмінно потрібно піти і витрати гроші, поки їх не забрали. До нового костюму можна підібрати блузки, до каблучки – сережки, чи косметику, чи білизну. Вона замислилась, яким же їй стати лікарем? Терапевтом? Ні, неодмінно потрібно оперувати! Це більш значуще. Хірургом! Яким? Можна ж оперувати серце, легені, там різні внутрішні органи. О, а ще ж голова! Її також оперують… А може реаніматологом? Чи психіатром? Точно не дитячим лікарем, от це сто відсотково точно. Вона засміялась. Лікарем широкого профілю, по всьому? Такого не буває, але ж і мрії ніхто не здійснює, чи не так!? Соня почала збиратися, попереду її чекав приємний день. У вхідні двері подзвонили. «Пиріжки були б не зайві», – подумала Соня, очікуючи чомусь бабу Галю, а тому невиразний чоловік у білій сорочці збив її з пантелику і вона розгублено стояла та кліпала очима.

– Доброго дня! Ви ніколи не питаєте, хто прийшов? Це досить небезпечно, – незнайомець посміхнувся, – дозволите?

   Не чекаючи згоди, він пройшов до будинку і сів у кухні біля столу. Соня пройшла за ним:

– Вибачте, але я вас не запрошувала. Хто ви такий? Те, що ви досить нахабний та безцеремонний, я вже і так зрозуміла. У мене в кишені, до речі кнопка тривоги, так що один ваш рух…

– О, щиро вибачте, – він приклав руку до грудей, а іншою дістав посвідчення, – я слідчий карного розшуку – Росенко Костянтин. Є до вас декілька питань.

   Від несподіванки Соня сіла:

– Слідчий? Карного розшуку? До мене? – вона злякалась.

   Прийшли, напевно, арештовувати. Мрійник якийсь агент, Каріна могла сказати, що вона вкрала одяг та каблучку. І роботу прогуляла, це ж теж незаконно? О, Господи, конверт! Там купа грошей! Може, вони крадені? А як спитають, звідки вони, розказувати ж про виконання мрії? Дівчина згадала, як вона розказала Івану.

– Та ви не лякайтесь так! У мене просто декілька питань… А то можна подумати, що ви порушили закон, – він встав, налив склянку води і простягнув їй, – візьміть, випийте. Ви ж не порушували закон?

– Ні, не порушувала, – тихо проговорила вона, слухняно випивши воду, – це просто виявилось так несподівано. Я пила собі каву, збиралась до магазинів, а тут – карний розшук!

– До магазинів? А чому ви не на роботі? Ви ж працюєте?

– Так, але я хворію, – на що слідчий недовірливо хмикнув, – ну добре, прогулюю, але з дозволу керівника. У нього донька померла, а я брала участь. Ну, не в смерті… Вона від лейкозу, хворіла… Ми з ним їздили… а він просив… а я не змогла, – Соня заплуталась, – все складно. То що ви хотіли?

   Вона вже опанувала себе, допила воду, склала руки на столі й приготувалась відповідати на питання.

– Ви знаєте такого Громикова Арсенія Леонідовича?

– Ні, не знаю. А хто це?

– Справді не знаєте? Подумайте, не поспішайте.

– Не знаю. Я не дуже комунікабельна, такого не знаю.

– Тоді чому він вам шле повідомлення з проханням терміново передзвонити?

   Так, точно! Нічне повідомлення! Хтось помилився номером. Якийсь Арсеній послав текст не туди. Вона набрала повітря сказати, але раптом згадала – неохайний, сумні очі, «краще мене б не виявилось вдома…», так він сказав. Мудрець! Авжеж, Арсеній! А що ж трапилось? В грудях похололо. Соня стискала порожню склянку в руках і хаотично думала, що робити, що казати? Чи знає вона Арсенія? Та ні, не знає, бачила один раз. Але що тоді говорити про всіх інших? Чому вони там були? І де? Вона так і не знає, де знаходиться будинок з картинами. Прізвищ, чи навіть імен присутніх. І як пояснити, чому вони там всі знаходились і що їх об’єднує? Її роздуми перебив голос з вітальні:

– Тук-тук-тук! Чому у тебе відчинено? Ти геть не боїшся злодіїв? Соня…, а ти тут і у тебе гості! Хто цей красень? – до кухні зайшла Каріна, повіяло знайомим запахом парфуму.

– Це – слідчий карного розшуку, – Соня вже знову могла говорити, – питає про Арсенія… він написав мені повідомлення…

– Ой, так, таке горе, таке горе, я знала Арсенія. Так, не близько, запрошувала на виставки, цікавий співрозмовник. До речі, мене звати Каріна, – вона кокетливо подала руку для поцілунку, чоловік руку потиснув та ледь вклонився, – ти могла його бачити у мене на виставці, я начебто вас знайомила, хоча не пам’ятаю точно. Я така заклопотана, все не запам’ятаєш. Ти ж знаєш, він помер! 

– Хто помер?

– Арсеній. Повісився… кажуть, – вона знову кокетливо глянула на слідчого.

– Наразі іде слідство, – він щось хотів спитати у Соні, але Каріна перебила.

– Ти кажеш, він тобі писав? Оце ти, дівчинко, його вразила! Точно закохався! І що?

– Не знаю, я  не відповіла… – від чудового настрою Соні не лишилось і сліду, – я навіть не згадала, хто це… сьогодні згадала, я і прізвища його не знала…

– От таке життя, була людина і не стало… сумно, – Каріна досить театрально зобразила сум на обличчі.

– А звідки ви, пані, знаєте, що він повісився? Я цього не казав, – слідчий підозріло подивився на дівчину.

– Жартуєте?! Це знає весь інтернет! Він же лікувався чи то у психолога, чи психотерапевта, здається вона і виклала.

– Так, вік цифрових технологій та інформації, – чоловік зітхнув, – всі про все знають. Ви можете ще щось додати? – звернувся він до обох.

– Нічого, я його бачила один раз і навіть не розмовляла. – Каріна знизала плечима.

   Жінки стояли в дверях і мовчки проводили поглядом слідчого. Соня згадала Мрійника, так само вона проводила поглядом його за стіною дощу. Каріна розвернулась і потягла її за собою:

– Ой, дай кави, вмираю просто, – вона попрямувала на кухню, – не кисни. Арсеній завжди був не з повна розуму, дивний. До речі, що він лікувався, це правда… Ото ж, обирай мрію правильно!

   Легко сказати «не кисни». Тільки Соня все вирішила, як тут таке! Чому Арсеній зробив це з собою? Знати все, розуміти – це, звичайно, велике навантаження, але ж і можливість прийняти вірне рішення, вчинити правильно і для себе, і для оточуючих. Чи це неможливо? А якщо немає правильних рішень, а є просто життя? Ти живеш, все знаєш, що буде, що потягне за собою ти чи інше рішення, а вдіяти нічого не можеш, просто спостерігаєш. Так, напевно, це важко… Цікаво, про що він хотів поговорити з нею? Невже у кожної дії є протидія? Ходить цей Мрійник до кожної домівки, пропонує здійснити мрії, а десь в іншому кінці світу чиясь мрія розбивається і ламається доля? Але так завжди і відбувається, хтось виграє, хтось програє, не можуть всі бути щасливими, багатими, веселими, і мрійник для цього не потрібний. Соня дивилась на пухкий конверт з грішми. Люди повсякчас закінчують життя самогубством і не винні гроші, мудрість, знання, чи ще щось, винне захворювання.

– Ой, кажу ж, не кисни! – перебила її роздуми Каріна, – Ігор Петрович запрошував у гості.

– У гості? Ігор Петрович? Я думала, що не дуже йому сподобалась.

– І чого це ти так вирішила?! Так, він з характером, але ти маєш стати металевим і непробивним, щоб чогось досягти в житті. Нормально він до тебе ставиться… Ти тепер одна з нас, він хоче ближче познайомитись, показати свій світ, що він не такий вже і страшний – Каріна засміялась, – а цього слідчого, я думаю, ти більше не побачиш, Ти Арсенія взагалі не знала, чого б з тобою ще розмовляти?!

– Я б все-таки відмовилась. Щось не хочеться мені зараз ні в гості, ні по магазинах, ні ще кудись…

– Сонечко, ти що, відмовлятися не можна, – Каріна покинула каву і взяла дівчину за обидві руки, – від таких пропозицій не відмовляються. Ну, зроби мені приємність?

– Ти починаєш мене лякати…

– Давай так, зараз я піду, відпочинь, прийми ванну, випий чогось смачненького, а пізніше під’їде водій. Так піде?

– Добре, давай так… – а про себе Соня додала: «Взяла каблучку… тепер іди…»

   Вже деякий час Соня сиділа у вітальні і думала. Що це за організація така? Ну правда, приходить, скажімо так, міфічна істота, пропонує здійснити мрію на сьомий день, даючи час на роздуми. Нічого складного. В більшості випадків швидше люди не вірять, частина віруючих виконує мрію, це також просто, у кожного своя мрія, але ж навіщо створювати організацію? Навіщо збирати людей, замовляти мрії, збиратись, розробляти плани. Ось вона, ну що Ігорю Петровичу не вистачає лікарів? У нього є можливість лікуватись будь-де, будь-скільки, будь-коли. І є безліч талановитих лікарів, талановитих від Бога, а не штучно, на замовлення. Так само і юристи чи правоохоронці. В чому взагалі проблема? Навіщо їй вступати в закритий клуб, якщо за умови здійснення мрії, вона і так матиме все, що хотіла? Виходить нісенітниця. А Арсеній? Що це за щастя, якщо воно призводить до самогубства? Він забажав мудрість все знати, у Соні також була така ідея. Це виявилося невесело, але ж він мав знати, до чого призведе такий вчинок. Можливо, тому Арсеній його і вчинив? Соня втомилась, вона ще ніколи так багато не думала, як за останні дні. Що за напасть така?

   Вже вечоріло, повітря наповнювалось прохолодою і свіжістю. У вечорах є щось таємне. Його завжди не вистачає, як би не хотілось, але він завершується, настає ніч, а далі новий день життя… Соня зібралась заздалегідь, тому коли приїхав водій, лише взяла сумку і зручно вмостилась на задньому сидінні, де її вже чекало шампанське і фрукти. «Зустрічають гарно», – подумала вона. Чому б і ні? І знову дорога, знову вогні за вікном, тільки звісно з шампанським веселіше. Цього разу вони приїхали в центр до великої багатоповерхової будівлі із дзеркальними вікнами. В таких будинках знаходяться офіси, магазини, всілякі контори та кабінети. На вході Соню зустрічала дівчина, що представилась секретаркою Іриною. Вона провела її до ліфту та засипала питаннями. Що б Соня хотіла, попити? Перекусити? Чи їй не холодно, чи не жарко? Як вона доїхала? Чи водій був обережний? Соня відповідала, що все добре, але дівчина, здавалось, турбувалась ще більше. Вони приїхали на п’ятнадцятий поверх і секретарка завела її у кабінет з великим вікном:

– Нарешті, я зачекався! – Ігор Петрович посміхнувся, потиснув руку та повів у темноту кабінету – Сідайте на диван та пригощайтесь.

   Столик був сервірований різноманітними закусками та напоями.

– Вам сподобалось шампанське?

– Так, смачно, дякую, у вас досить затишно…

– Ви очікували щось інше?

– Так, щось більш сучасне та суворе.

– Я не такий і суворий. Я хотів показати більше, як ми працюємо, що робимо, познайомити з колегами, але вже досить пізненько для роботи, – він знову посміхнувся, – не хотілось нікого затримувати.

– Так, Арсеній…

– Все розумію, – перебив Ігор Петрович, – не часто отримуєш такі звістки. Хоча ви його не знали, але усе одно, обірвалось життя, це стрес як не крути… А тому одразу до справи. Ви щось вирішили?

   Тут в кабінеті, на зручному дивані, Ігор Петрович здавався навіть приємним, зникли металеві нотки в голосі. Він виглядав втомленим – синці під очима, змарнілий погляд, схожий на звичайну людину, яка звалила на себе занадто важкий тягар.

– До речі, вас більше ніхто не потурбує стосовно Арсенія.

– Дякую. Я ще обдумую, але схиляюсь прийняти вашу пропозицію. Так що можемо заключити контракт, – невдало пожартувала Соня.

– Що ви, контракти – минулий день, достатньо просто усної згоди, – він розвів руками, і очі його блиснули – а потім Мрійник…

   «Не такий він вже і втомлений», – подумалось їй.

– Але я принесла ось, – вона дістала із сумки конверт з грішми та каблучкою, – я дякую, я оцінила подарунок, але хочу отримувати подарунки чи платню за щось, потім, за роботу, а то у мене відчуття, що я продаюсь.

– Що ви! Я просто хотів полегшити вам життя, зробити його більш приємним. Соню, ви ж розумієте, що для мене це не гроші, це інвестиція у майбутнє, я – бізнесмен, політик, я маю прораховувати ходи. І справа не в купівлі чи продажі. Мрійник не приходить до будь-кого, виходить ви обрана кимось для чогось…

– Вищими силами? – дівчина криво посміхнулась.

– Не знаю, скажу чесно. Але я невіруючий. Давайте так, щоб у вас не було ніяких поганих думок про мою надмірну зацікавленість, я пропоную такий варіант. Залишилось дві доби, якщо не помиляюсь? – Соня ствердно кивнула. – Ми залишаємо вас у спокої. У мене є будиночок у мальовничому місці, трохи глушині, але інтернет є. Всі зручності, басейн, садок, поряд, правда, старовинне кладовище з церквою, але вони давно не працюють. Поїдьте, ви там будете сама, ніхто не потурбує, буде час просто відпочити, можливо навіть не думати, і рішення прийде саме. День, чи два, наберете водія, він поверне вас назад по першому проханню.

   Соня задумалась. Пропозиція їй сподобалась Сам на сам… і відповідь прийде…

– Я погоджуюсь. Дякую! – нормальний дядько і чому вона його боялась?!

   Ігор Петрович ще довго дивився на нічне місто. І що, задовольнила його бесіда? Він не знав. Знову з’явився неспокій, тривога… Такі відчуття були нечастими, а тому занадто дискомфортними. Він дістав з кишені невеличкого папірця, передсмертна записка Арсенія: «8:1». З таким розумом міг би вигадати щось оригінальніше. Якби Соня побачила б зараз його очі, багато чого зрозуміла б, але ці очі він ховав, ховав ретельно, навіть від свого відображення в дзеркалі. «Ну що ж, подивимось, Мудрець, подивимось…».

Сім днів. День п’ятий.

   Соні подобались кладовища, особливо старовинні, ті, що швидше пам’ятка історії, а не діюча територія. Так, це дивне уподобання, яке деяких людей відверто лякало. Що в них цікавого? Вона ніколи не пояснювала. Ну, по-перше, це зробити досить складно, по-друге, вона сама до кінця не розуміла, а, по-третє, існують речі, які не потребують пояснення взагалі. Але все-таки. На кладовищі завжди тихо, спокійно, прохолодно навіть у найбільшу спеку. Там пусто, та коли і є випадкові відвідувачі, вони не налаштовані на спілкування чи якийсь інший контакт. Там ти блукаєш без маски, такий, як є, тому що немає перед ким щось приховувати, це місце певної сили, тонкого кордону між світами, якщо такий звісно є, де всі про всіх все знають. Соня вважала це місцем життя, адже під кожною могильною плитою лежала чиясь історія, яка була піщинкою у всесвіті, та для окремої людини єдиною, неповторною, найважливішою, яким і є життя. Любила також старовинні церкви, храми, костели. Вони багато бачили, багато знають, кожен камінчик несе інформацію, посил. Можливо, колись сто років тому, так само якась невідома проста дівчина намагалась щось вирішити, здійснити мрію… але церкви діючі, освячені. Церква на кладовищі Соню лякала. Біля неї не відчувалось ні спокою, ні сили, ні добра. Будівля чорна і темна, напевно, тому її облюбувала зграя ворон, які тепер, сполохані дівчиною, кружляли і каркали над куполом. В середині було холодно, волого і темно. Через брудні вікна світло майже не поступало, невелика кількість вітражів знаходилась в занедбаному стані, частково розбиті, частково заклеєні картоном. Частина церковних речей – штучні квіти, свічки, якійсь кубки просто валялись на підлозі. Лише хрест одиноко стояв ближче до вівтаря, але, як не дивно, ще більше посилював відсутність святості. «Пограбували, чи що?! Зовсім люди гріха не бояться» – подумалось Соні. Навкруги був ліс, швидше неприбрані хащі, але доріжки, лавки, могили у порядку.

   Соня приїхала в обід. Авто провезло її на огороджену територію з охороною на вході. А далі все виявилось так, як обіцяв Ігор Петрович: самотність, комфорт, спокій. Вона намагалась не думати, відволікалась на басейн, сон, природу. І, нарешті, вирішила піти прогулятись на кладовище. Все-таки в цікавому місці політик побудував собі дім для відпочинку. Але на смак і колір друзів, як відомо, немає. Цікаво, чи можна зносити церкви? Особливо такі, які вже  на церкву не схожі. Це міг бути історичний об’єкт, але ні табличок, ні вивісок, нічого такого вона не знайшла. Соня не відносилась до віруючих людей, так заходила іноді свічку поставити на свято, але нічого особливого не відчувала. Тут і справді вона заспокоїлась, ніхто не дзвонив, ніхто не приходив, вона перестала думати про мрію. Вирішила, як прийде Мрійник, скаже те, що прийде до думки. Адже немає невірних вчинків, той чи інший вчинок, рішення призводить до певних подій, і те, що ми вважаємо помилкою, не обов’язково нею є. Сьогодні їй здавались безглуздими її роздуми, нерішучість, потреба вибору. Соня створила проблему з нічого. Ситуація ще може виявитись жартом, ніхто не прийде післязавтра зранку, не буде здійснення мрій, і вона вийде на роботу, як звичайно до Олега, своїх дахів і… Івана Едуардовича. Цікаво, що він робить? Казали, взяв відпустку, воно і не дивно, потрібен час погорювати, прийти в норму. Напевно він думає, що не впорався, був поганим батьком, допустив хворобу, страждання, смерть. Він невинний, але точно думає. Чому він возив її у «Відродження», адже ж не вірив у Мрійника, здійснення мрій, чудеса та і в Діда Мороза, до речі. Мабуть, Івану було просто важко, нестерпно, він відчував швидкий кінець і хотів, щоб з ним хтось був? Чому саме вона? Невже..!? Та ні, просто збіг обставин, не більше, дівчина як раз нагодилась вчасно зі своїми «тарганами».

   Вечір був тихим і якимось напруженим, віяло неспокоєм, як перед грозою. Тиша стояла абсолютна, ні птахів, ні звірів, ні тріску дерев… Соня жалкувала, що вирішила переночувати і їхати зранку. Надвечір прийшли охоронці, запалили камін і дівчині стало так затишно, що не хотілось нічого робити, навіть рухатись, вилазити з-під теплої ковдри. Вона задрімала. Їй наснився Арсеній. Він стояв у вогняному колі. Вогонь підбирався все ближче і ближче, здавалось ще мить і Мудрець спалахне, як свічка, залишаючи за собою лише купку попелу. Він стояв спокійно, не кликав на допомогу і не робив спроб вибратись, лише дивився і стільки всього вміщувалось у тому погляді. Ніби він розмовляв із Сонею, щось хотів передати важливе і так їй необхідне, але вона ніяк не могла зрозуміти, що. Дівчина відчувала жар на обличчі, та тілі і силувалась закричати, але не виходило, силувалась стрибнути в коло, але лишалась на місці. Так вони і стояли, дивлячись один на одного.

Сім днів. День шостий.

– Ти не можеш мене лишити самого! – вже добрих півгодини Олег нив у слухавку, – клієнти хочуть зустрітись саме сьогодні! Скільки можна хворіти, у тебе геть не хворий голос! Ти взагалі знаєш, що у тебе є робота?! Я вчора дзвонив цілісінький день, а ти все поза зоною та поза зоною!

   Повернулась Соня по обіді і була якась втомлена. Як можна втомитись, нічого не роблячи? Виходить, можна. Раз-по-раз вона поверталась подумки до нічного кошмару. Вогонь, Арсеній, самогубство… насниться ж таке, прямо пекло… Дівчина для себе пояснила все просто, лягла близько до каміну, ще і ковдру натягла, стало жарко, а що ще могло приснитись, враховуючи події напередодні?

– Та не кричи ти… – десь в потилиці ледь помітно нила голова, Соня скривилась і почала розтирати шию вільною рукою.

– Що не кричи! Коли я тебе щось просив? А я тобі скажу – ніколи! Я навіть не можу такого згадати!

– Ну добре…

– Як ти можеш так чинити? Що, чекай, ти сказала добре?!

– Так, я сказала добре… Ти ж і мертвого уговориш….

– Авто буде о шостій годині.

– Що?! Як о шостій? сьогодні? це ж пізно…, яке авто? Мені обов’язково потрібно повернутись ввечері…– але у слухавці лунали вже лише гудки.

   «Кинув слухавку, щоб я не встигла відмовитись», – роздратовано подумала Соня. Ця зустріч з клієнтами зовсім недоречна. Вона вже навіть не пам’ятала, що до чого. За декілька днів, здавалось, пройшли роки, і дзвінок Олега пролунав ніби з минулого: що їм казати? Які дахи? Яке будівництво? Треба було просто відмовитись… Але Соня почала збиратися, врешті-решт Олег і справді багато не просив, був в принципі другом та і на годиннику по п’ятій. Надворі знову збиралось на дощ, тому Соня одягла улюблені джинси і червоний світер, зовсім як куртка у Мрійника… Мрійник… Дівчина звикла так його називати. Він повинен прийти завтра зранку, завтра сьомий день. Чи прийняла вона рішення? Чи це абсурд і ніхто не прийде? Чи має вона забажати, що її просять? Мабуть, адже власної мрії Соня так і не вигадала… Так багато відкриється доріг, так зручно стане жити, легко…

   За вікном зупинилось авто і посигналило. «Не забарився!» Соня вийшла на ганок, холодний вітер жбурнув в обличчя сухе листя. Було якось похмуро і вороже. Кинувши сумку у багажник, вона плюхнулась на переднє сидіння:

– Олеже, от що ти за людина?! Ти не міг сам поїхати? Потрібно мене тягти?!

– Ну по-перше, я не Олег, а по-друге, самому якось сумно та і страшно, дорога через ліс…

   Соня підвела погляд і зустрілась очима з Іваном.

– Ой… вибачте, я думала тут Олег… – він не змінився зовсім, тільки очі стали якісь глибокі і темні, і такі ж похмурі, як і небо, – казали, Ви у відпустці…

– Хто казав?

– Люди…
– Ааа, люди…

– А де Олег?

– Не зміг поїхати, але він і не збирався здається…

– От, гад! – Соня розсердилась.

   В той час, коли вона мала думати про важливе питання, про бажання, про вирішення своєї долі, він її обдурив і вона має їхати хто знає куди, і хто знає навіщо!

– Ви можете лишитись… я так розумію, ви взагалі ще недовго у нас пропрацюєте…

– Чого ж це? – але Соня знову зустрілась поглядом з очима Івана і відвела свій погляд, – просто всіляке в житті відбувається…

– А знаєте що? – він завів двигун, – я поки що ваш керівник, а тому наполягаю!

   Авто ривком рушило з місця. Їхали мовчки. Важкі чорні краплі почали барабанити по склу. Фари виривали куски темних узбіч, дерев, кущів. Дорога бігла під колесами, і Соня чомусь вперше за тиждень почувала себе затишно і спокійно. Вона так багато часу витратила на розмови, думки, пусті зустрічі, обмірковування бажань, а що насправді важливо? Що їй насправді важливо? В голові було пусто. Але якось пусто змістовно, ніби зароджувалось щось, якась думка, яку дівчина ще не могла розпізнати, не могла сформулювати. Щось висковзувало, тікало з уваги, як дорога з-під коліс. Вона скоса дивилася на Івана. Він здавався спокійним і впевненим. І втомленим, навіть потухлим, ніби хтось викрутив всередині нього лампочку. Скроні посипала сивина, Соня раніше її не помічала. Губи щільно стиснуті, ніби він тримав міцно за зубами всі свої емоції, все горе, що накопилося всередині.

– Що?

– Нічого, а що? – вона аж здригнулась від несподіванки, а він продовжував дивитись на дорогу.

– Не потрібно мене так роздивлятись.

– Чому це?! Ви ж самі захотіли взяти мене з собою… тепер терпіть… – Іван подивився на неї довгим важким поглядом, і все в ній аж затремтіло у відповідь.

   Почався ліс. Дерева здавались живою чорною масою. Дорога стала вузькою, дощ лив не перестаючи. «Так буде до ранку, він завжди приходить в дощ». Вони мовчали. Соня не знала, що сказати. Вірніше хотілось сказати так багато, але не наважувалась. Раптом їй захотілось розповісти все-все, всі свої думки, переживання, що вона так багато думала останній тиждень, що аж втомилась, що її спокушали і вабили, погрожували і підкуповували, що вона стоїть перед нелегким вибором, що їй обов’язково необхідно бути завтра зранку вдома, що… але дівчина мовчала і дивилась у вікно, де все більше набиралась чорнота та волога. Зараз Соня наче прокинулась і зрозуміла наскільки все абсурдно і наскільки легко, адже в цілому вибір завжди між добром і злом.

– Ну, як ваші справи, що ви робили всі ці дні?

– Та так, нічого особливого, все добре, дякую… А ваші?

– У мене донька померла, якщо ви не забули, – він зиркнув на неї злим поглядом.

– Чого ви злитесь, я ж ні до чого… Чи вам жаль, що я не встигла загадати бажання?

– Ви що, справді думаєте, що ваше бажання справдиться? – Іван Едуардович криво посміхнувся, – я відкрию вам таємницю, хоча вам мали її сказати разом з інформацією, що немає Діда Мороза – чудес не буває, мрії не збуваються і все це маячня. Ще немає магії, суперздібностей і НЛО, якщо ви не знали.

– Хоча б НЛО уже не чіпали…

– Як вам так зручніше жити…

   Його перебив гучний звук десь збоку позаду машини і одразу їх повело вбік до узбіччя. Соня вхопилась за ручку на дверці, втислась в сидіння і подумки подякувала Богові, що пристебнула пасок безпеки. Іван вчепився в кермо, на його лобі виступив піт. Їх несло юзом по узбіччю. Проїхавши метрів п’ять по кущах та болоті, авто зупинилось, дивом оминувши всі дерева. У Соні пересохло в горлі. Спочатку страху не було, все відбулось так швидко, але зараз серце билось десь біля горла.

– Що… що таке? – язик не слухався, слова вийшли тихими і нерозбірливими.

– Соню, ти як? Все гаразд, не забилась? – Іван нахилився над неї і стурбовано заглядав у вічі.

   Вона бачила в їх сірій глибині якесь тепло, світле і чисте, але відповіла:

– Хто вас вчив їздити? Ви що зробили? Навіщо з’їхали з дороги? Ви хочете мене вбити, чи що? Він забрав руку і почав відстібати пасок безпеки:

– Так багато питань… Ти завжди забагато розмовляєш… -–він відкрив дверцята, з вулиці вдарило сирою прохолодою.

– Ти що, збираєшся виходити? Там же темно… – напевно в очах Соні був такий жах, що Іван посміхнувся.

– Потрібно подивитись, що сталось, коли я, не вміючи їздити, з’їхав у хащі з єдиною метою – тебе вбити.

– Дуже смішно! Іван вийшов в темноту. Соні стало холодно, вона обхопила себе руками. Тіло тремтіло. Що це таке, що сталось?

– Все, приїхали… ми пробили обидва колеса… та ще бік погнули…

– Як це приїхали? У тебе що немає запаски?

– Є, одна… а колеса два…

– Дзвони кудись, там в техпідтримку, чи що! Чи кому там, друзям, Олегу дзвони!

– Намагався, сигналу немає… – Іван був таким спокійним, що Соня злилась ще більше.

– Ти не розумієш, мені неодмінно потрібно бути до ранку вдома! Це важливо, ти нічого не розумієш! – вона відчувала, що починає кричати, але зупинитись не могла, – він прийде зранку, а я не вдома! Ти розумієш, ти руйнуєш мені життя!

– Хто прийде? – очі Івана звузились та наливались потихеньку гнівом, але Соня не бачила цього, вона настільки злякалась, що не зустрінеться з Мрійником, що забула про все на світі.

– Мрійник!

– Хто? Що? Мрійник!? Коли я тебе відпустив хворіти, це не означало, що ти маєш заводити роман! Ти мала просто відпочити, я переживав… Та і що це за ім’я? Що це таке взагалі, я не давав на це ніякого дозволу!

– Що? Що ти взагалі говориш? Якого дозволу!?

– А знаєш, ти можеш піти пішки у бік автостради, там я думаю знайдеться якийсь добросердечний, який підвезе тебе до міста!

– А я зараз так і зроблю!

   Соня насилу відчинила понівечені дверцята і вийшла, провалившись по коліно в щось мокре та холодне. Дощ вже не лив так сильно, але залишався колючим та холодним. Соня намагалась пройти, раз-по-раз ковзаючись на болоті. За секунду вона стала брудна та мокра, але, нарешті, їй вдалось вибратись на дорогу. Вона пішла в напрямку автостради. Її переповняла злість, вона навіть не відчувала пронизливого вітру та дощу. Як це так!? Що це таке!? Як можна їхати без запаски? І чому не дивитись на дорогу? Навіть батько казав їй завжди – бійся в дощ узбіччя! Чого його туди їхати? Ну що тепер робити? Соня знала, що пішки не дійде, а шанс, що тут хтось проїде, просто мізерний, та ще й у бік міста, та ще й спиниться, вона точно мала непрезентабельний вигляд. Потрібно було відмовити Олегу, а потім Івану, як він приїхав. Вічно у неї так, через те нічого і не виходить! Гарячі сльози потекли по обличчю, але тепер дівчина точна знала, що дасть згоду на пропозицію своїх нових «друзів», хоч поживе по-людськи, за чим сумувати? Дав він похворіти час! Переживав він! Не давав дозволу!

– Соню! Соню! Повернись! Ну вибач! – Івана було чути досить добре, незважаючи на вітер, вона, напевно, недалеко відійшла, – я просто… Ну куди ти йдеш вночі! Там же звірі всілякі, маніяки… Цей твій Мрійник… Повертайся, чуєш..?

   Соня пришвидшила кроки, вона майже бігла: «Маніяки! От вб’ють мене, будеш знати, все життя будеш жалкувати, а я приходитиму до тебе привидом». Сильні руки обхопили її за плечі  і розвернули до себе. Від несподіванки Соня аж скрикнула. Як він так швидко її наздогнав? 

– Невже ти думаєш, що я відпущу тебе в цей ліс саму? Невже ти думаєш, що я взагалі відпущу тебе саму куди небудь? Невже ти думаєш, що я віддам тебе кому-небудь? Тим паче якомусь Мрійнику. Хто так взагалі дітей називає?!

– Не дітей називає. Це ми його так назвали. Я маю загадати бажання, пам’ятаєш? Завтра сьомий день!

– А бажання… це все, що ти хочеш сказати?

   Раптом темноту розрізало світло фар. Воно наближалось з лісу, в бік міста. Автомобіль! Соня та Іван синхронно розвернули обличчя до машини, вони ніби завмерли та не вірили своїм очам. Тим часом авто стишило ходу і зупинилась напроти них, водій опустив скло. Веселий рудий парубок запитав:

– У вас щось сталось, шановні? Допомога потрібна? Іван подивився в очі Соні:

– Сама доля тебе веде. Їдь, замовляй бажання, а мені замовите евакуатор. Вночі навряд хто приїде, але перший зранку мене витягне. Не переймайся, зі мною все буде добре. Їдь, скористайся шансом!

   Соня дивилась на Івана. Відчували його руки на своїх плечах. І все вона зрозуміла, і про мрію, і про вибір, і про себе, і про добро і зло… Так, все просто, правий був отець Ніколо. І завжди вона знала відповідь, ще першого дня…

Сім днів. День сьомий.

   Соня прокинулась вже декілька хвилин, але боялась поворухнутись. У неї затамувало подих від навколишньої краси. За деревами сходило сонце, воно заливало барвами крони і проганяло ранковий туман, який ще стелився у низинах і не хотів здавати позицій. Роса блищала на гіллі, ліс наповнювався звуками і життям. Голова Соні лежала на плечі у Івана. Вона чула його рівний подих і стук серця, він ще спав. Здавалось зараз у неї є все, і нічого більше не потрібно, ні мрій, ні бажань. І не потрібно щось вигадувати, не потрібний Мрійник, не потрібно чудес, коли ти маєш щось набагато важливіше. Кажуть, потрібно мріяти, а вона подумала – мріяти шкідливо, потрібно просто жити…

«8:1».    

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *