Служба Запобігання Агресії Кло

Автор: Вадим Ткаченко
Анотація: Ельфи-детективи намагаються знайти небезпечного порушника. Та задача виявляється набагато складнішою, ніж вони собі її уявляли…

            За вікном стояла густа темна ніч. Лиш неонові лампи рекламного банера, фіолетовими та синіми барвами, тьмяно освітлювали кімнату з вікна.
            Старий аналоговий годинник, що стояв більше для декору, вибивав дев’яту годину ночі. Жоден інший звук не осміювався заполоняти кімнату, наче боячись потурбувати слабкий сон гостя, замотаного у ковдру.
            Час від часу, звісно, всередину доносився гомін вечірніх п’яничок, або рявкіт дизельних двигунів, але це була рідкість. Розбудив його, як не дивно, не шум.
            Вже не молодий, і місцями хворий, організм, просився до туалету.
            Спершу, орк просто лежав та дивився у стелю, обдумуючи чи так вже сильно йому необхідно вставати. Та зрештою, впершись здоровою зеленою лапою в столик, він все ж, підвівся.
            Почесавши зад, здоровило відправився до вбиральні, де не вмикаючи світло, зробив усі свої справи. А потім, підійшов до вікна.
            Навпроти, надворі, трохи вище рівня його поверху, на жилому будинку, висів рекламний банер, із дівчинкою що їсть цукерку. Приємний, на перший погляд, напис нижче, проголошував: «”Щукерс” – спробуй радість на смак».
            Орк хмикнув.
            – Радість на смак, не солодка.
            Він вже хотів, було, повернутися до ліжка, коли почув знизу голоси. Пішохідною доріжкою, уздовж готелю, крокували семеро світловолосих чоловіків. У одного з яких, біля лівого вуха, знаходилася червона блимаюча лампочка.
            – Знайшли все таки.
            Відскочивши, старий стягнув зі стільця штани й нашвидкуруч одягнув їх.
            Він впав на коліна біля ліжка, й дістав з-під нього свій, майже порожній, рюкзак. Там, у одній із кишень, лежала срібна підвіска із зигзагоподібним орнаментом.

У маленькій підсобці закипав чайник. Всередину, куди ледве могло б поміститися хоча б двоє чоловік, увійшов високий, худорлявий, хлопчина. Його довге чорне волосся прикривало трикутні кінчики вух, а коричневі контактні лінзи – помаранчеві очі.
            Без близького знайомства, його важко було б відрізнити від людини, та все ж, чи малу кількість дверей перед ним закривало його справжнє походження. Втім, Рор не засмучувався. Більшість його соплемінників жили набагато гірше.
            Повернувшись до зали, він ледь не пролив на себе кип’яток: біля адмін-стійки стояли семеро світловолосих чоловіків, четверо з яких були ельфи.
            – Обережніше, пане… Рор.
            – Так, дякую, – він поправив свій бейджик, і поставив чашку на стіл. – Перепрошую, не чекав на нічний візит. Чим можу допомогти?
            – Ми із СЗАК.
            – До мене?! – налякано вигукнув хлопець.
            Ельф розсміявся.
            – Хто зна, – він обперся ліктями об столик. – Є підозра, що тут може ночувати один з послідовників Кло.
            – Лишенько.
            – Стривайте, – один із ельфів, що стояли позаду, вийшов вперед. З усіх, лише у нього був ввімкнений навушник, сповіщаючи про це червоним блимаючим вогником. Він підняв, схожі на бінокль, окуляри собі до лоб, і продовжив. – Рор П’Салок?
            – Т-так.
            – Ви ж гоблін, чи не так?
            – Гоблін? – у першого ельфа округлилися очі.
            – Замовкни, Балрок. То для чого це маскування?
            – В-ви мене підозрюєте?
            – А не варто?
            – Слухайте, й-я не поклоняюся Кло. Взагалі. А ц-це, для…
            Він видихнув, і тремтячими руками сховав свою чашку, кудись під стійку.
            – Ви хоч уявляєте як важко гоблінові знайти нормальну роботу? Я дякую своїй матері що не виділяюся і маю бодай якісь шанси на хороше життя.
            – Розумію.
            – Н-навряд.
            – А Ваш батько, він?..
            – Гоблін. Не орк.
            – Добре.
            – Аросе, – нарешті мовив перший із ельфів. – Чого ти з ним сюсюкаєшся? Не ельф, не людина – церемонитись ні з чим.
            – Балрок, хто тут головний?
            – А-а-а, хочеш знову його прос… Втратити?
            – Ні, – ігноруючи подальші претензії свого нетерплячого колеги, ельф повернувся до Рора. –  Я Вам вірю. То – для протоколу. Аби у верхів питань не виникнуло. Скажіть мені, пане П’Салок, чи не заселявся до вас хтось підозрілий на початку ночі? Плюс-мінус три години від першої.
            – За якими ж критеріями в-ви оцінюєте «підозрілість»?
            – Не хочеш відповідати? – втрутився Балрок. – Ар, ну він точно із цим пов’язаний. Кажу тобі: ніколи не вір орисам.
            Арос закрив обличчя рукою.
            – Знаєш, часом я так шкодую що не маю сил підпалити тобі зад, – він видихнув, і повернувся до адміністратора. – Чи був тут хтось незвичний? Може не із звичного контингенту, чи раси? Може хтось тримався осторонь? Бодай щось. Я не хочу піднімати на вуха увесь готель, і Вам, певен, це не потрібно.
            – Ох, – гоблін присів на стілець, що стояв під стіною. – Дайте подумати.
            Кілька довгих митей він просто дивися перед себе. А тоді несміливо мовив:
            – Ну, щоб хтось «тримався осторонь» – не скажу. А от щодо рас, то дещо незвичне таки є. Після затемнення, між першою й другою, прийшов молодий троль, що самі розумієте яка рідкість. А ще, у нас сьогодні ночує підстаркуватий орк.
            – Чого ж ти дурня валяв одразу нічого не сказавши, ге?
            – Бо я не расист, аби «підозрілість» визначати за расою.
            – У яких вони номерах, пане П’Салок?
            – Хвилинку, – він натиснув на кнопку, і поверхня столу, з його боку стійки, перетворилася на сенсорний дисплей. Гоблін там щось понатискав, втомлено потер очі, і перевів погляд на гостей. – Орк у кімнаті двісті шість, це на наступному поверсі, а троль у п’ятсот двадцятому. Єдиний набір ключів знаходиться у постояльців, тож з цим я Вам допомогти не можу.
            – Хрін із ними. Сьогодні ти послужив своїй країні, хлопче.
            – Давайте без оцього.
            Ельф махнув рукою, й звернувся до головного.
            – Ар, то що далі?
            – Я, ти і Сай, підемо до орка. Для певності. Потім приєднаємося до решти.
            – Гадаєш наш клієнт троль?
            – Тому й відправляю туди чотирьох магів, – він повернувся до них. – Будьте обережні, хлопці. Повністю розв’язую вам руки.

            – Пане, – Балрок завмер біля дверей із написом «206», силкуючись прочитати ім’я написане на папірцеві. – Ясталор? О боги, – він обернувся до колег. – Ну й імена у зелених.
            Арос просто махнув рукою.
            – Пане… Орк, відчиніть, інакше ми будемо змушені прикласти силу.
            – Вибивай двері.
            – О! – ельф усміхнувся. – То тепер ти даєш мені право робити що я хочу?
            – Ні. Даю добро діяти за уставом.
            – Один хрін, – він зняв з поясу обріз, і з гучним рявкотом розтрощив дверний замок, розбудивши більшість постояльців на поверсі. Однак, ще до того як хтось із них підвівся із ліжка аби визирнути назовні – детективи уже увійшли всередину.
            – Ар, здається це наш клієнт.
            Світле волосся ельфа, приємно скуйовдив подих вітру із відчиненого вікна.
            Розстелена постіль однозначно свідчила про те, що постоялець збирався поспіхом.
            – Ну хоч решта хлопців в безпеці.
            Вони розбрелися по кімнаті, шукаючи які не-будь сліди.
            – В принципі, – сказав Балрок, визирнувши надвір, – не високо. Міг і зістрибнути.
            – Можливо нам теж доведеться, – Арос стояв біля ліжка, натягнувши на ніс, свої дивакуваті окуляри, й уважно його оглядав. – Ще трохи і візьму слід.
            Із ванної вийшов Сай.
            – Він не змив унітаз.
            – Типовий орк, – всміхнувся Балрок.
            – Є сигнал. Бо, готовий впіймати велику рибу?
            – Ще б пак! Веди.
            Арос підійшов до підвіконня і поглянув донизу. Другий поверх, спускатися правда не складно.
            Він хвацько перебрався на іншу сторону, й обережно стрибнув на тротуар. Решта прослідували за ним. Детективи відправилися у провулок між двох сусідніх будинків. Та повернувши за ріг, вони потрапили в глухий кут.
            Там, біля однієї з трьох стін, витягнувшись у дивакуватій позі, лежало тіло.
            – Ще одна жертва.
            – Не це най гірше, – лідер підняв окуляри. – Слід обривається.
            – Що?
            Та Арос не відповів. Натомість він наблизився до трупа, й перевернув його. Може якби не роки навчання і підготовки, його б, навіть, знудило.
            Людська жінка, чиє світле волосся злиплося, й забарвилося у колір власної крові, лежала абсолютно гола, з розпатраним від шиї до геніталій тілом. Її молоде обличчя дивилося на ельфа порожнім поглядом, а збиті та порвані нутрощі – тяглися, все ще, легко, плюючись кров’ю.
            – Шлях би мене трапив, – мовив Балрок. – Для чого така жорстокість?
            – Гадаю щоб перебити запах. Трясця, – він присів. – Спробую зчитати її.
            Кілька секунд, і він побачив те, від чого звалився і сів на землю.
            – Що, що таке?
            – Її не має у базі. Це не можливо. Ми можемо за обличчям ідентифікувати кожного безхатька, а тут… Хоча стривай, – відключивши пристрій, Арос підвівся та повернувся до своїх колег. – Сай, а котра година?
            Той відкотив рукав й поглянув на свій наручний годинник. Струсонув його. Примружився. Й потягнувся в кишеню по телефон.
            – Ні, Сай, що показує аналоговий?
            – Я не… Це звучить тупо, але я не можу…
            – Це не жертва. Вона приманка, – він видихнув. – Трясця! Гаразд, начхати, хлопці, щоб не сталося…
            Не встиг він закінчити, як відчув льодяний дотик до своє правої руки. Кинувши миттєвий погляд, він побачив як мертва жінка, схопивши його, кілька секунд без емоційно витріщалася. А потім, щосили потягнула його в свої обійми. Та коли їй це вже, майже вдалося, усе щезло.

            Пітьма. Єдиний сигнал який очі передавали йому до мозку. Потім він відчув знайомий сморід. Два роки тому він розслідував справу, у якій, намагаючись викликати Кло, людський хлопець полював на гоблінів. Він четвертував бідолах й розкладав частини їх тіл у себе по квартирі. Й, можливо, якби не запах гниючої плоті, йому б все вдалося.
            Спробувавши підвестися, Арос вперся у щось м’яке, пружне, та вологе. На першу думку, здалося, що це вже знайоме тліюче м’ясо, та перемістивши долоню стало очевидно що ні. Ельф лежав серед океану вивернутих трупів. Позбавлений зору, він був вимушений пересуватись напомацки орієнтуючись по тілах.
            Втім, це ж усе не реально.
            Детектив швидко второпав, що їхній клієнт узяв всю трійцю за мізки. Діяти треба було швидко, а з усіх, посвяту пройшов лише він.
            Арос присів та поклав обидві долоні на труп. У першу чергу, це сон, у якому він є володар. Намацавши грудну клітину, ельф заліз під нею правою рукою й, між легенею та лопаткою, наткнувся на маленький металевий предмет. Обережно підчепивши його двома пальцями, чоловік витягнув, та відкрив запальничку.
            Спалахнув маленький вогник, і ельф став тонути.
            Тверді тіла, змінилися фаршем із нутрощів. Хапатися було ні за що: усе пливло й розтікалося. Щез запах. Світло так і не з’явилося. Однак до звуків додалося важке повільне сопіння.
            Арос упав на гладеньку суху поверхню. Від попереднього міражу не залишилося й сліду. А невидимі джерела світла, стали слабко освітлювати околиці. Чоловік підвівся.
            Він повернувся, і прямо попереду постала почвара. Оголене, знешкірене тіло, з непропорційно великою головою, стояло на четвереньках в п’яти кроках від нього. Його роззявлений величезний рот, лякав здатністю розкусити людину навпіл, а безлика морда – вселяла тривогу.
            – Я знав що це колись станеться. Але не думав що так скоро.
            Із пащі монстра вирвалися якісь шипляче-булькаючі звуки. Арос присів.
            – Я добровільно погодився на посвяту. Знав на що іду. Ох, – він на кілька секунд замовк. – Гаразд, трясця, знімай мару, я готовий.
            Той знову щось проґельґотів, і тієї миті щось щосили вдарило детектива по потилиці.

           Він знайшов себе на асфальті у тому ж провулку. Однак, до тіла жінки, було що найменш метрів двадцять. По іншу сторону знаходилися його колеги, над молодшим з яких нависав здоровенний сивобородий орк.
            У правій руці він тримав пістолет Балрока, націлюючи його на хлопця. Своїми товстими пальцями він натис на гачок, і голова Сая вибухнула, розбризкавши його мізки.
            Він викинув зброю, і поглянув на Ароса.
            – Ти як отямився? – він доторкнувся середнім пальцем до підвіски, але нічого не сталося.  – Дивно. Гаразд, сам впораюся.
            Ельф перекотився до стіни, й підняв із землі великий уламок скла.
            – Ти мене цим долати зібрався?
            – Аж ніяк, – він усміхнувся, і щосили вдарив себе склом у груди, після чого впав замертво.
            – Ви, хлопці, буваєте справді несподіваними.
            Орк розвернувся та збирався вже йти, коли почув хрускіт позаду: тіло детектива розірвало навпіл, і з середини вирвалося те ж саме створіння, яке Арос бачив в своєму сні.
            Він присів, роззявив пащеку, і стрибнув на єдину живу мішень.
            І тієї миті, коли шість рядів, гострих, на вигляд, зубів, летіли у напрямку Ясталора, той усе зрозумів. Єдине що пронеслося у його голові, в останні секунди життя: «Якій же тварюці, служите ви?»

Ілюстрація: peter1punk

1 коментар до “Служба Запобігання Агресії Кло

  • 30.08.2019 р. о 18:49
    Permalink

    Круто! дуже сподобалося:) хочеться ще щось із цього світу.

    Відповідь

Залишити відповідь до Айрін Тана Скасувати відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *