Переклади

Абрагам Меррітт “Крізь “Дряконяче скло”

Переклад оповідання здійснено перекладацькою спілкою «Шлякбитраф» для веб-журналу «Світ Фентезі». Над текстом працювали: Юрій Бісик, Олекса Мельник, Софія Шуль та Андрій Мельник.


Завантажити електронні версії оповідання (.doc, .pdf, .epub, .mobi)


Крізь “Дряконяче скло”

Герндон допомагав оббирати Заборонене місто, коли союзники перетворили придушення боксерів на найграндіозніший розгул грабіжництва з часів Тамерлана. Шестеро з його моряків віддано пішли за ним піратською стежкою. Прихильний російський вельможа, котрого Герндон приймав у Нью-Йорку, подбав, аби він дістався берега та своєї яхти. Саме тому йому вдалося проплисти крізь Щілини з такою кількістю скарбів Сина Неба, як у найбільш успішного робітника пекінських виноградників.

Частину награбованого він віддав чарівним паням, котрі були чи досі залишались на сонячному боці його серця. Більшість добра Герндон використав, аби спорядити ті дві приголомшливі китайські кімнати в його будинку на П’ятій авеню. Та ще трішки, підкорившись невиразному релігійному потягу, він подарував музею «Метрополітен». Це, схоже, якимось чином узаконило його частку грабунку — немов пожертви богам та будівництво лікарень, палаців миру тощо.

Та «Драконяче скло», оскільки раніше не бачив нічого настільки дивовижного, він поставив у своїй спальні, де міг дивитися на нього, щойно прокинувшись уранці. А ще порозкладав поруч затінені світелка, аби можна було прокидатися серед ночі й дивитись на нього! Дивовижне? Те «Драконяче скло» було більш, ніж дивовижне! Той, хто його виготовив, жив тоді, коли боги ходили землею, щодня створюючи щось нове. Його могла виготовити лиш людина, що жила в такому оточенні. Іншого такого не існувало.

Я був на Гаваях, коли по дротах прийшла звістка про Герндонове перше зникнення. Багато розповідати не було що. Одного ранку його людина пішла до кімнати Герндона, щоби розбудити, а його там не виявилось. Проте весь одяг залишався на місці. Усе виглядало так, ніби Герндон мав би бути десь у будинку. Лиш його не було.

Чоловік з десятьма мільйонами, авжеж, не може просто розчинитись у повітрі та зникнути, не зчинивши по собі якогось шуму. Газети стежать за шумом, та колонки, зведені лиш до суті, містили тільки дві речі: Герндон прибув додому звечора, а вранці його вже ніде не було.

Я був у відкритому морі, прямував додому, аби допомогти з пошуками, коли бездротовий зв’язок розповів про його появу. Знайшовся на підлозі своєї спальні, в обірваному шовковому халаті, а його тіло понівечене, тигром немовби. Та його поверненню пояснень було не більше, аніж його зникненню.

Увечері його не було, а вранці — ось він. Герндон, коли зміг розмовляти, вповні відмовився що-небудь розповідати навіть своїм лікарям. Я вирушив прямо до Нью-Йорка, і чекав, доки слуги медицини вирішать, що краще дозволити йому мене побачити, аніж хай би ще хоч мить хвилювався, що не побачить мене.

Коли я ввійшов, Герндон піднявся з великого інвалідного крісла. Його очі були світлі та ясні, і в тому, як він привітав мене, слабкості не було, як і в рукостисканні. Медсестра вислизнула з кімнати.

— Що це було, Джиме? — вигукнув я. — Ясен світ, що з тобою трапилося?

— Та не ясно, чи то був цей світ, — мовив Герндон. Він вказав на щось, схоже на високий мольберт, вкритий важким шматом шовку, що всіяний вишитими китайськими символами. Мить повагавшись, Герндон підійшов до шафи. Він вийняв дві важкі рушниці, ті самі, як я пригадував, котрими він користувався під час минулого полювання на слонів.

— Не подумаєш, що я божевільний, якщо попрошу тримати одну з них під рукою, доки розповідатиму, Ворде? — запитав він, немовби вибачався.

— Виглядає вельми реально, чи не так? — відхилив він халат і показав забинтовані груди. Я без питань узяв одну з рушниць і Герндон вхопив мене за плече. Він підійшов до мольберта й стягнув покривало.

— Ось воно, — сказав Герндон.

І тоді я вперше побачив «Драконяче скло»!

Ще не було нічого схожого на ту річ! Ніколи! Спершу все, що бачиш — холодна, зелена, мерехтлива прозорість, немов море, коли пливеш під водою тихого літнього дня й дивишся вгору крізь воду. На його краях — золоті й калинові вкраплення, смарагдові проблиски, мерехтіння кольору срібла та слонової кістки. З обрамленого червоним полум’ям топазового диска при його основі вихоплювалися непевні тьмяні жовтуваті вогники.

Згодом починаєш розуміти, що зелена прозорість є овальним шматком полірованого каменю. Вкраплення й проблиски ставали драконами. Їх було дванадцять. Їхні очі — смарагди, ікла — слонова кістка, а кігті золоті. То були лускаті дракони, а кожна лусочка настільки вкрита коштовностями, що основа — зелена, мов первісні джунглі — відтінювалась і переходила в яскравий шарлат, а вже шарлат — у золоті кінчики. Крила ж — зо срібла й кіноварі, та складені впритул до тіл.

І ці дракони були живі. Не мав метал та дерево стільки життя ще з часів, як Аль-Акрам, скульптор прадавнього Аду, вирізав першого крокодила і Всемогутній від заздрості скарав його, вдихнувши у те творіння життя!

А в кінці вже бачиш, що топазовий диск, з якого вихоплювалися жовті вогники, є верхівкою металевої сфери, навколо котрої скрутився тонкий та червоний тринадцятий дракон, що кусав свого хвоста з кінчиком, немов у скорпіона.

Аж відбирало подих, з першого ж погляду на «Драконяче скло». Так, і другий та третій погляд також — та й щоразу, як дивився на нього.

— Де ти його взяв? — запитав я, дещо тремтячи.

Герндон спокійно відповів:

— Воно було в маленькому прихованому склепі в Імператорському палаці. Ми туди залізли, — завагався він — ну, можна сказати, випадково. Лиш я його побачив, то знав, що мушу взяти зі собою. Якої ти думки про нього?

— Якої думки? — вигукнув я. — Якої думки? Та це найдивовижніша річ, зроблена рукою людини! Що то за камінь? Нефрит?

— Я не певен, — сказав Герндон. — Але йди сюди. Стань просто переді мною.

Він вимкнув у кімнаті світло. Клацнув іншим перемикачем і на скло навпроти мене три затінені електроприлади викинули промені в його, немов дзеркальний, овал.

— Дивися! — промовив Герндон. — Кажи, що бачиш?

Я подивився на скло. Спершу не бачив нічого, та промені світили все далі й далі — аж до безмежної далечіні, здавалося. А тоді…

— Божечку! — скрикнув я завмираючи від жаху. — Джиме, що це за пекельна річ?

— Спокійно, друже, — почувся голос Герндона. У ньому було полегшення та радісна цікавість. — Спокійно. Скажи, що ти бачиш?

Я сказав:

— Схоже, я бачу крізь безмежну відстань… Однак усе те так близько, ніби воно по той бік скла. Я бачу ущелину, що прорізає дві темно-зелені маси. Бачу лапу, велетенське, огидне лапище, що тягнеться крізь ущелину. На ньому сім пазурів, котрі змикаються й розмикаються… змикаються й розмикаються. Любий боже, оце лапище, Джиме! Немов ті лапи, котрі сягають із дір ламайського пекла, аби схопити сліпі душі, що проходять повз!

— Дивись, дивись далі, через ущелину, понад кігтем. Вона розширюється. Що бачиш?

Я сказав:

— Бачу гору, що здіймається невимовно високо та розтинає небеса, мов піраміда. Позаду вистрибують язики полум’я та обрамлюють її. Бачу велику світляну кулю, немов місяць, що повільно висувається з того полум’я; ще одна рухається по схилу гори; а третя запливає у полум’я на найдальшому краї…

— Сім місяців Рака, — прошепотів Герндон, немовби сам до себе. — Семеро місяців, котрі купаються у яскравому полум’ї Рака, що є вогнем життя, і котрі оперізують Лаліл, немов діадема. Той, кого освітили сім місяців Рака, пов’язаний із Лаліл на це життя, і на десять тисяч життів.

Він простягнув руку до перемикача. Кімната знову освітилася.

— Джиме, — сказав я, — це не може бути дійсністю! Що це таке? Якась диявольська ілюзія у склі?

Він розв’язав бинти на грудях.

— Ти бачив лапу зі сімома пазурами, — тихо відповів він. — То поглянь ще на це.

Крізь білу плоть його грудей, від лівого плеча до низу ребер праворуч, проходило сім борозн, що загоювалися. Складалося враження, немов по грудях провели велетенським сталевим гребенем. Як проорано.

— Це від тієї лапи, — сказав він тихо, як і раніше.

— Ворде, — продовжив Герндон, перш ніж я зміг щось сказати, — Я хотів, аби ти побачив… оте все. Я не знав, чи побачиш ти його. Не знаю, чи повіриш ти мені навіть тепер. Мабуть, і я б на твоєму місці не повірив… Та все ж…

Він підійшов і накинув покривало на «Драконяче скло».

— Я тобі розповім, — сказав Герндон. — Хотів би зробити це… без перешкод. Тому й накриваю його.

— Напевно, — почав він повільно. — Напевно, Ворде, ти ніколи не чув ані про Рака Дивотворця, котрий жив десь іще за початку всього, ані про те, як Найстарший із Дивотворців вигнав його десь за край світу?

— Ні, — коротко мовив я, усе ще в потрясінні від побаченого.

— Це значна частина того, про що я збираюся розповісти, — продовжив Герндон. — Звісно, тобі це все здасться маячнею, але… Спершу я натрапив на ту легенду в Тибеті. Потім вона знову мені трапилася — з іншими назвами, звісно, — коли я вибирався з Китаю.

Гадаю, коли народився Рак, боги все ще крутилися поруч із людьми. Історія його походження дещо скандальна. Коли Рак подорослішав, то його не вдовольняло тільки дивитися, як створюють дивовижні речі. Він хотів сам їх робити і… Ну, він навчився цьому. Якось згодом Найстарший Дивотворець натрапив на декілька речей, котрі зробив Рак, і вони були прекрасними, аж трішки занадто прекрасними. Він не хотів знищувати нижчого дивотворця, бо, як подейкували, відчував певну відповідальність. Тож він відправив Рака в інше місце — поза межі світу — і дав йому владу над одним із мільйонів народжених, аби провадити, зваблювати чи затягувати цю душу до своїх володінь, і таким чином створити власний народ. І над цими людьми Рак мав усю повноту влади.

— І пішов Рак за межі світу. Своє володіння обгородив хмарами. Звів там високу гору й на її схилі збудував місто для тих чоловіків та жінок, які мали йому належати. Усе місто він оточив дивовижними садами, а в ті сади помістив багато чого — і доброго, і надзвичайно жахливого. Навколо вершини гори він розташував сім місяців, наче діадему, а позаду гори роздмухав вогнище — вогнище життя, через яке невпинно проходять місяці, щоб відродитися знову, — голос Герндона знизився на шепіт.

— Через яке проходять місяці, — сказав він. — А з ними душі людей Рака. Вони проходять крізь вогнище й народжуються знову… і знову… до десяти тисяч життів. Я бачив місяці Рака й душі, які крокували з ними у вогонь. У тому краю нема сонця — тільки нові місяці, які зелено осявають місто та сади.

— Джиме, — нетерпляче вигукнув я. — Та що ти таке городиш? Чоловіче, прокинься! Як уся та нісенітниця цього стосується?

Я вказав на прикрите «Драконяче скло».

— Отак, — мовив він. — Адже через нього лежить шлях у сади Рака!

Важка зброя випала з моєї руки і я вражено дивився то на нього, то на скло, то знову на нього. Він посміхнувся і вказав на свої забинтовані груди.

— Я пішов зі союзниками прямісінько до Пекіна. Я розумів, що станеться далі, і хотів бути там у час смерті. Одним з перших я ввійшов у Заборонене місто. Я дурів від наживи, як і всі. Від того видовища можна було збожеволіти, Ворде. Вояки з повними оберемками цінностей, які не зміг би купити навіть Морґан; вояки з прегарним намистом на своїх волохатих шиях і напханими самоцвітами кишенями; вояки з роздутими сорочками від скарбів, які Сини Неба накопичували століттями! Ми були наче ґоти, що грабували імперський Рим. Александрове воїнство, що плюндрувало ту прадавню, всипану коштовностями куртизанку, королівський Тір! Злодії у великому масштабі стародавності, масштабі такому великому, що піднімає до героїчності навіть злодійство.

Ми дісталися тронної зали. Там був невеличкий прохід, що вів кудись ліворуч, тож я зі своїм загоном звернув туди. Ми зайшли в маленьку восьмикутну кімнату. Там не було нічого, лише дуже незвичайна скоцюрблена нефритова фігурка. Вона стояла на підлозі спиною до нас. Один з моїх людей нахилився, щоби підняти її. Він послизнувся. Фігурка вилетіла з його руки і хряснулась об стіну. Зараз же вихилилася одна плита. Завдяки… ну, можеш назвати це таланом, ми відкрили таємницю тієї восьмикутної кімнатки!

Я посвітив у отвір. Там було щось наче каплиця у формі циліндра. Кругла долівка мала в діаметрі близько трьох метрів. Стіни вкриті розписами, китайськими персонажами, чудернацькими тваринами та іншим, чого не можу чітко описати. По колу цієї кімнати на висоті близько двох метрів тягнулася картина. На ній було зображене щось наче острів, який злітав у космос. Хмари обліпили його краї, як замерзлі моря з веселками. З одного краю острова здіймалася гора, немов піраміда. Навколо її вершини було сім місяців, а над вершиною — обличчя!

Я не міг згадати, що то за обличчя, і не міг відірвати від нього очей. Воно не було китайським і не належало жодній відомій мені расі. Те обличчя було старе, як світ, і молоде, як завтрашній день. На вигляд доброзичливе й злобливе, лагідне й жорстоке, милосердне й нещадне, похмуре, як Сатана, і радісне, як Аполон. Очі ж були жовті-жовтісінькі, мов сонячний камінь на клейноді Пернатого Змія, якому тут поклонялися у Прихованому храмі Тулуна. І мудрі, наче Доля.

„Тут ще щось є, пане“, — сказав Мартін… Ти ж пам’ятаєш Мартіна, мого старшого помічника. Він вказав на щось закутане збоку. Я зайшов і зняв з тієї штуки покриття, яке спадало, наче каптур. То було «Драконяче скло»!

Щойно я його побачив, як одразу захотів, аби воно було моїм… І знав, що так і буде. Я відчував, що не хочу цю річ покидати, так само, як і вона не хотіла, щоби її покидали. У мене одразу склалося враження, ніби «Драконяче скло» живе. Так само, як ти і я. Утім, я таки його покинув. Заніс його на яхту, і от тоді вперше сталося дещо дивне.

Пам’ятаєш Ву-Сіна, мого корабельного стюарда? Ти знаєш, яка в нього англійська. Препаскудна! «Драконяче скло» було в моїй каюті. Я забув замкнути двері. І от почувся свист різкого вдиху. Я обернувся й побачив Ву-Сіна. Ну, ти ж знаєш, що він не з тих, хто має розумний вигляд. Однак, здається, щось промайнуло на його обличчі і злегка змінило його. Вираз тупості зник, наче за помахом губки. Ву-Сін не підводив погляду, але промовив, і то чистою англійською: «Чи зважив господар як слід на ціну своєї власності?»

У мене ледь щелепа не відпала.

«Можливо, — продовжував він, — господареві не доводилося чувати про славетного Хао-Цана? То хай послухає».

Я не міг ані поворухнутись, ані слова мовити, Ворде. Але тепер знаю, що тоді мене стримувало не тільки щире здивування. Я слухав, як Ву-Сін вишуканою мовою розповідав мені ту ж саму історію, яку я чув у Тибеті, тільки там він називався Рак, а не Хао-Цан. Але історія була така сама.

«І, — закінчив Ву-Сін, — перед тим, як податися вдалечінь, славетний Хао-Цан зробив так, що створилося велике диво. Він назвав його «Ворота», — Ву-Сін повів рукою у напрямку «Драконячого скла». — Господар його має. Але що робити тому, хто має Ворота, окрім як пройти крізь них? Чи ж не краще покинути ті Ворота… якщо тільки немає відваги пройти крізь них?»

Він мовчав. І я мовчав теж. Усе, на що я був спроможний, то це дивуватися, де це хлопака так підтягнув свою англійську. А тоді Ву-Сін випростався. На мить його очі зустрілися з моїми. Вони були жовті-жовтісінькі, Ворде, і мудрі-мудрі! У думках зараз же виринула кімнатка за перегородкою. Ворде… очі Ву-Сіна були очима того обличчя, що височіло над горою з місяцями!

І враз лице Ву-Сіна знову набрало своїх колишніх, звичних рис тупості. Його очі у зверненому на мене погляді були чорні й каламутні. Я зістрибнув зі свого стільця.

«Як це розуміти, ти, брехло жовте! — закричав я. — Як це розуміти, що ти весь цей час удавав, наче не вмієш розмовляти англійською?»

Він дивися на мене з таким же дурним виразом, як і зазвичай. Скиглив на своєму піджині, що нічого не тямить, що до мене й слова досі не мовив. Більше нічого від нього не можна було добитися, хоч від переляку ледь не обхезався. Я вимушений був йому повірити. До того ж я бачив його очі. Отож, тоді мене розібрала велика цікавість, і я ще більше загорівся бажанням безпечно довезти те скло додому.

Я довіз його додому. Установив його тут і облаштував світло так, як ти бачив. У мене було якесь відчуття, ніби те скло чекає… на щось. І я навіть не уявляв, на що. Але то буде щось вельми важливе — це я знав…

Раптом він уперся головою в долоні й захитався туди-сюди.

— Скільки ще? Скільки ще? — застогнав він. — Скільки ще, Санту?

— Джиме! — скрикнув я. — Джиме! Що з тобою?

Він випростався.

— Зараз ти зрозумієш, — сказав він. А тоді, так само тихо, як перед тим: — Я відчував, що скло чекає. Тієї ночі, коли я зник, не міг заснути. Я загасив усе світло в кімнаті, позасвічував навколо того скла й сів перед ним. Не знаю, скільки часу я сидів, але зненацька зірвався на ноги. Здалося, що дракони заворушилися! І вони рухалися! Вони повзали й повзали довкола скла. Усе швидше й швидше. Тринадцятий дракон крутився навколо топазової кулі. Вони кружляли чимраз швидше і швидше, аж не можна вже було нічого розібрати, окрім ореолу багряно-золотих спалахів. Скло ж тим часом розпливалося — усе більше й більше, аж доки взагалі не стало зеленим туманом. Я ступив, щоби його помацати. Моя рука пройшла крізь нього, наче там нічого не було.

Я потягнувся вперед — по лікоть, по плече. Відчув, як мою руку схопили чиїсь теплі пальчики. Я пройшов туди…

— Пройшов крізь скло? — вигукнув я.

— Крізь скло, — ствердив він. — А потім… відчув, як інша маленька рука торкається мого лиця. Я побачив Санту!

Її очі були блакитні, мов волошки, блакитні, мов той великий сапфір, що сяє на чолі Вішну в його храмі в Бенаресі. І широко-широко розміщені. Волосся було синьо-чорне, двома довгими косами воно спадало між її маленькі перса. Увінчував Санту золотий дракон, а коси визирали з-під його лап. Ще один золотий дракон її оперізував. Вона засміялася мені в очі й потягнула мою голову донизу, аж мої губи торкнулися її губ. Вона була струнка й гнучка, та піддатлива, як той очерет, що росте перед святилищем Гатгор на краю ставка Джіба. Хто така Санту і звідкіля — того мені не знати. Але знаю напевне одне: вона вродливіша за всіх жінок на землі. А що то за жінка!

Її рука зіслизнула з моєї шиї й вона потягнула мене вперед. Я роззирнувся. Ми стояли в ущелині між двома великими скелями. Вони були м’якого зеленого кольору, як «Драконяче скло». Позаду нас лежала зелена імла. Ущелина попереду тягнулася на невелику відстань. Крізь неї було видно величезну гору, що мов піраміда випиналася високо-високо у хризопразове небо. З її схилів пульсувало м’яке рожеве світло, а понад нею повільно ширяла велетенська куля зеленого вогню. Дівчина потягнула мене до виходу з ущелини. Ми йшли мовчки, тримаючись за руки. Я хутко зметикував: Ворде, я був у тому місці, яке було намальоване в кімнатці з «Драконячим склом»!

Ми вийшли з ущелини в сад. Сади багатоколонного Ірама, які пропали в пустелі через свою незрівнянну красу, либонь були такі ж, як те місце. Там росли дивовижні, величезні дерева, чиї віти здавалися пір’їнистими султанами, і султани ті сяяли вогнями, як на ногах танцівників Індри. Уздовж нашого шляху росли небачені квіти. Їхні серцевини сяяли, неначе світлячки, що прикріплені до веселкового мосту в Асґард. Крізь дерева повівав вітер, а між їхніми стовбурами колихалися світлі тіні. Чувся дівочий сміх і чоловічий спів.

— Ми пішли далі. Коли далеко в саду почулися тихі крики, дівчина кинулася до мене, розкинувши руки для обіймів. Плач припинився і ми пішли далі. Гора стала більш похилою. Я побачив ще одну велику кулю зеленого вогню, що виникла з рожевих спалахів, праворуч від піку. Також я побачив променисте сяйво ліворуч. Позаду нього був цікавий хвіст із туману. Це туман, в якому блукали безліч маленьких зірок. Все було залите м’яким зеленим світлом — наче воно проходило крізь блідий смарагд.

Ми повернули та пішли вздовж іншого незначного сліду. Цей слід привів нас до невеликого пагорбу, на якому стояв маленький будинок. Він був схожий на будинок зі слонової кістки. Дуже дивний маленький будинок. Найбільше схожий на пагоди Джайн в Брахмапутрі. Стіни сяяли, наче на них світило яскраве світло. Дівчина торкнулася стіни і панель відсунулася. Ми увійшли, а панель знову закрила вихід.

Кімната була заповнена жовтим світлом, яке наче щось шепотіло. Я кажу „шепотіло“, бо саме так воно здавалося. Світло було ніжним і живим. Сходи зі слонової кістки вели в кімнату нагорі. Дівчина штовхнула мене в їх напрямку. Жоден з нас не промовив ані слова. На мене діяло закляття мовчання. Я не міг говорити. Схоже, що сказати було нічого. Я відчув надзвичайний спокій та легкість, наче повернувся додому. Піднявся сходами в кімнату нагору. З довгого вузького вікна пробивалася смужка зеленого світла, а решта кімнати була оповита темрявою. Через вікно я бачив гору та її місяці. На підлозі було підголів’я зі слонової кістки та якась тканина з шовку. Раптом я дуже захотів спати. Впав на шовк і одразу заснув.

— Коли я прокинувся, дівчина з волошковими очима лежала поруч! Вона спала. Поки я спостерігав за нею, її очі розплющилися. Вона усміхнулася та притягнула мене до себе…

Я не знаю чому, але мені згадалося одне ім’я. «Санту!» — вигукнув я. Вона усміхнулася знову і я зрозумів, що я назвав її ім’я. Мені здалося, що я згадав її, спогади прийшли з глибини віків. Я встав та підійшов до вікна. Я подивився на гору. У неї тепер було два місяці. А тоді я побачив місто, що розташувалося на схилі гори. Це було місто, яке можна побачити уві сні. Такі міста також описували казкарі Ель-Багари. Воно було повністю зі слонової кістки й сяяло зеленими, синіми та багряними кольорами. Я бачив людей, які ходили його вулицями. А тоді пролунав дзвін маленьких золотих дзвіночків.

Я повернувся і поглянув на дівчину. Вона сиділа, склавши руки на коліна, спостерігаючи за мною. Я миттєво закохався, почуття було сильним. Вона встала і я обійняв її.

Місяці багато разів пролітали навколо гори, а за ними летіли зірки, що застрягли в тумані. Я не бачив нікого, крім Санту, нас нічого не відволікало. Ми зібрали фрукти з дерев, в них містилася есенція життя. Так, напевне саме такими були фрукти з Дерева життя, що стояло в Еденському саду. Ми пили зелену воду, що миготіла зеленими вогнями. Вона смакувала як вино, яким Озіріс частує спраглі душі, щоб надати їм сили. Ми купалися в басейнах з різьбленого каменю, які були наповнені водою жовтою, наче бурштин. Здебільшого ми гуляли в садах. Там було багато дивовижних речей. Вони були дуже незвичайні. То був не день і не ніч. Лише зелене світло від місяців, що безупинно змінювали один одного. Ми зовсім не розмовляли одне з одним. Не знаю, чому. Ніколи не спадало на думку, що сказати.

А потім Санту почала співати для мене. То були дивні пісні. Я не міг розібрати слів. Але малював собі картинки в уяві. Я бачив, як Рак Дивотворець обробляє свої сади, наповнюючи їх прекрасними та жахливими речами. Я бачив, як він піднявся на вершину і зрозумів, що то Лаліт; бачив, як він створює сім місяців і розпалює вогонь — вогонь життя. Я бачив, як він будує своє місто і бачив чоловіків та жінок, що сходяться до нього зі всього світу та проходять крізь багато воріт.

Санту співала, а я зрозумів, що той потік зірок у тумані — то душі людей Рака, що прагнули переродження. Вона співала, а я побачив себе через багато століть, побачив, як я прогулююсь по місту Рака поруч із Санту. Її пісня стогнала, а я відчув себе однією із зірок, що заплуталися в тумані. Її пісня плакала, а я відчув себе зіркою, що пробивається крізь туман, і, зрештою, виривається… та летить усе далі й далі через безмежний зелений простір…

— Перед нами стояв чоловік. Він був дуже високий. Його обличчя здавалось одночасно жорстоким та добрим, похмурим, наче в Сатани, та радісним, наче в Аполлона. Він подивився на нас, і колір його очей був, наче жовтець. У цих очах сяяла мудрість, стільки мудрості! Ворде, це було обличчя над вершиною, в кімнаті «Драконячого скла»! Очі, що дивилися на мене з обличчя Ву-Сіна! Він посміхнувся нам на якусь мить, а тоді… він зник!

Я взяв Санту за руку і почав бігти. Раптом я зрозумів, що з мене досить цих примарних садів Рака; що я хочу повернутися в рідний край. Але тільки разом із Санту. Я спробував згадати шлях до ущелини. Мені здавалося, що так ми зможемо повернутися. Ми бігли. Далеко позаду почувся плач. Санту закричала, але я знав, що злякалася вона не за себе. Вона боялася за мене. Жодна з місцевих істот не могла зашкодити їй, бо вона була однією з них. Плач лунав дедалі ближче. Я обернувся.

— Пронизуючи зелене повітря, до нас спускалося чудовисько, неймовірне чудовисько, Ворде! Він був схожий на крилатого звіра Апокаліпсису, що несе жінку, одягнену в фіолетово-червону мантію. Він жахав та був прекрасний водночас. Склав свої червоно-золоті крила, а його довге блискуче тіло кинулося на мене, наче величезний спис.

А потім… перш ніж він збирався напасти, туман розділив нас! Це був веселковий туман і… його хтось сюди скерував. Так, наче його тримала чиясь рука, а потім кинула сюди, немов м’яч. Я почув, як крилате чудовисько заверещало від розчарування, а рука Санту стиснула мою ще сильніше. Ми побігли крізь туман.

Перед нами була ущелина між двома зеленими скелями. Ми безупинно бігли наввипередки до неї, а прекрасно-жахливе сяйво наздоганяло мене… і щоразу на допомогу приходив туман. Це була гра! Аж тут я почув сміх і зрозумів, хто полює за мною. Володар чудовиська і той, хто створив туман. Це був він, той із жовтими очима. Він грався зі мною, наче дитина грається з котом, коли дражнить його шматком м’яса, знову й знову вириваючи той шматок з голодної пащі!

Туман розсіявся після мого останнього ривку і вхід до ущелини виявився просто перед нами. Та істота знову налетіла на нас, але цього разу туман не з’явився. Гравець втомився від гри! Під час його нападу Санту закрила мене собою. Чудовисько відхилилося і його кіготь, що мав роздерти мене від горлянки до поясу лише злегка зачепив мене. Я падав і падав крізь нескінченний зелений простір.

— Коли я прокинувся, то був тут, у цьому ліжку. Навколо мене стояли лікарі, а ще було це… — він вказав на перев’язані груди.

Тієї ночі, коли медсестра заснула, я підійнявся та подивився крізь «Драконяче скло». І побачив… побачив кіготь. Чудовисько там. Воно чекає на мене!

Герндон замовк на якусь мить.

— Якщо йому набридне чекати, він може відправити чудовисько по мене, – сказав він, — я маю на увазі чоловіка з жовтими очима. Мені дуже кортить випробувати дещо з цієї зброї на ньому. Воно справжнє, розумієш? Чудовисько справжнє… а ця зброя зупиняла слонів.

— Але чоловік із жовтими очима, Джиме, — прошепотів я, — хто він?

— Він, — сказав Герндон, — та він же і є сам Дивотворець!

— У це неможливо повірити! — вигукнув я. — Це… це божевілля! Це якась диявольська ілюзія в склі. Це наче… кришталева куля змушує тебе загіпнотизувати самого себе і повірити, що речі, які ти сам вигадуєш — реальні. Розбий її, Джиме! Це зла річ! Розбий її!

— Розбий її! — недовірливо сказав він. — Розбити її? Не заради десяти тисяч життів, які втратив Рак! Не справжні? А хіба ці рани не справжні? Хіба Санту не справжня? Розбити її! Господи, ти не знаєш, про що просиш, чоловіче! Адже це мій єдиний шлях назад до неї! Якщо той жовтоокий біс дійсно був таким розумним, яким здавався, то він знав би, що йому не варто залишати те чудовисько там на варті. Я хочу повернутися, Ворде, я хочу повернутися та забрати її зі собою. У мене є ідея, яка чомусь не спала йому на думку… що ж, повний контроль. Мені спало на думку, що Найвеличніший Чудотворець не віддасть повністю всі душі, що проходять через багато воріт до його королівства, в руки Рака. Є один спосіб, Ворде, є спосіб, як втекти від нього. Я переміг його раз, Ворде. Я впевнений у цьому. Але тоді я покинув Санту. Я повинен повернутися по неї. Саме тому я знайшов невеличкий прохід, що починається в тронній залі. І він також про нього знає. Саме тому йому довелося скерувати звіра проти мене.

— І я пройду цим шляхом знову, Ворде. І я знову повернуся, але вже зі Санту!

Та він не повернувся. Вже минуло шість місяців відтоді, як він зник удруге. Знову зник зі своєї спальні, як і першого разу. Згідно зі заповітом, який знайшли пізніше, у випадку його зникнення, якщо він не повернеться протягом тижня, його будинок та все майно діставалося мені. Я заволодів «Драконячим склом». Дракони знову повернулися по Герндона і йому довелося ще раз пройти через браму. Я знайшов лиш один екземпляр зброї проти слонів. Я знав, що в нього було досить часу, щоби забрати решту зі собою.

Багато ночей поспіль я сидів перед склом, чекаючи, що він повернеться крізь нього… разом зі Санту. Рано чи пізно вони повернуться. Це я знаю напевно.

Avatar photo

Оксана Пронько

Вона ж Росава. Адміністраторка, оглядачка.

One thought on “Абрагам Меррітт “Крізь “Дряконяче скло”

  • Олена Юріївна

    “мов сонячний камінь на клейноді Пернатого Змія, якому тут поклонялися у Прихованому храмі Тулуна”

    Толлана
    те місто звалося Толлан

    Відповідь

Залишити відповідь до Олена Юріївна Скасувати відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *