Вогнедан, Повелитель. Розділ 1

Автор: Горностаєва Мирослава
Анотація: Десь у іншому світі. Вогнедан, принц правлячого дому Саламандрів, прогнівив свого батька і мусить їхати на заслання.

Розділ перший
Принц Яблуневого Саду

Розбійників було восьмеро, дев’ятий – отаман Рибка.
Очікували вони вже досить довго. По зірках пан Рибка визначив, що годинник на вежі Дубна мав би вже вибити дванадцяту. Його товариші – троє кедагів, двоє моозців, двоє зелемінських волоцюг, та його приятель – радинець Зорко вже почали потиху бурчати, що надаремне витрачають час.
– Опісля того, як в околиці вже стільки загинуть, – ламаною мовою шипів моозець Хантс, – тільки божевільна піти вночі до яру… До така яру…
-Так ше і ми ввашами, – за усіх кедагів пробурчав колишній коваль, а нині злодій Шеш, – шого ждря шидіти?
– Ви, хлопці, – холодно мовив Рибка, – є тут чужими. І зовсім не знаєте гостровухих. Хоробрість у них таки й справді нелюдська. І впертість. Тим більше – ці двоє паничиків є приїжджими зі столиці.
– Ви, пане-отамане, – озвався Зорко стиха, – краще скажіть, чим ми зможемо поживитися з тих боговладців. Відомо, що дивні не носять золотих прикрас, і навряд чи виберуться до яру з повними гаманцями. На Заярському хуторі ми поживилися незле, але ж то було всього лише раз. До того ж, зі шляхетської садиби нам не дісталося нічого – все пішло з димом. З позосталих шістьох мандрівників зовсім нічого було взяти…окрім вух. Так, дрібнички, трохи грошей… Не варто ризику.
– Ці двоє – з Гнізда Драконів, – мовив Рибка, – а отже, ми зможемо взяти за них викуп. Повернемо живими, ось тільки вуха підрівняємо трошки.
Радинець від несподіванки аж гикнув:
-Ви що, зібралися напасти на когось з Ведангів? Біля озера Сіллур? Пане Рибко, я завжди був вашим приятелем, хоча мені не дуже подобаються оті ваші штуки з вухами. Але нині ми заробимо не гроші, а спільну яму для небіжчиків. Вельможі-дивні – це вам не панство Заярських з глухого хутора. Вони всі є відьмаками, а тут, під цими водами, поховано їхнього пращура. Аби ви мені сказали про це одразу – я б вийшов з гри.
Рибка побачив, що злодюги, якими він доводив, занадто уважно слухають радинця і пирхнув.
– Дивні, – сказав, – відріжняються від нас лише вухами і пихою. Ми уже позбавляли їх не раз і того і іншого. Можеш забиратися, ледацюго, тільки запам’ятай – здобич зі схованки я поділю на вісім частин. Не на дев’ять… То що – ідеш?
Зорко забурмотів щось собі під носа, але зостався сидіти.
– Їдуть! – гукнув раптом той з зелемінців, що стояв на варті.
– Всім залягти! – скомандував Рибка, – дочекайтеся, доки вони відкладуть зброю і розсядуться на березі. А тоді виходимо, і… І живими брати – за небіжчиків викупу не дочекаємося, хіба що смертного вироку.
Стежиною, котра спускалася до яру від велетенського дуба нагорі, поволі, ступою їхало двоє вершників. Вони зупинилися біля останнього повороту, про щось коротко перемовилися і рушили далі.
Рибка зі своїми розбишаками принишк, доки дивні не проїхали повз них. Вершники зупинили коней на березі, спішилися і підійшли до води.
– Брате Воїславе, – почув отаман протяглий голос одного з них, – подивись-но… На оцей Місяць в глибинах вод… Хіба не може він вважатися за образ погідності духу?
– Воїмир Ведангський, коли писав «Шлях воїна», годинами медитував на березі Сіллуру, доки зрозумів це, – відповів другий, – але знаєш, милий брате, мені більше подобається отой рядок, де говориться, що справжня погідність духу – це дивитися збоку і на Місяць, і на його відображення.
«…А ти дивишся спокійно і смутно, – мовить перший, – на борню і тіла і духу». Це красиво, друже…
– Але цього дуже важко домогтися, – відповідає йому другий, і тихий сміх дзвенить у відповідь.
Рибка аж зубами скрегоче…Нібито і ельберійською мовою говорять гостровухі, а про що говорять – збагни, спробуй… Ось і вона… Нагідка… І жили вони з матір’ю самі, і на життя заробляли гаптуванням, а він, Рибка, на все Дубне був зброярем. Дві майстерні тримав, учнів, наймитів… Все пішло за водою через кляту шляхтянку. Нагідка Дубовська… Чи й не високого роду. Та ж все Дубне знає, що у неї і по батьковій лінії бабця кругловуха, і по материній точно хтось є з людей, бо пані Лілея навіть з обличчя на дивну майже не схожа – хіба що оті чортові вуха як у вовкулаки. І вони відмовили йому, Рибці. Через його рекому неосвіченість… Таже він не якийсь там варвар з півночі, як оці ось його теперішні підлеглі. Хвала Богам, є письменним, а те, що не дуже до книжок охочий, так то вже вибачайте – працювати треба. Ми не вельможі, ми ремісники. В коханні він, бачте, не вміє освідчуватися… Може ще віршика скласти накажете для злидарки, котра тільки й жила з того, що виробить голкою? Він, Рибка, точно знає – через вуха його відштовхнули. Через те, що не має в лиці отих вовкулацьких трьох ознак, і голиться що три дні. І знайшла ж таки панна Дубовська такого ж злидня… Пан Заярський… Бачили ми таку шляхту, що сама землю оре…
Він, Рибка, ладен був взяти Нагідку до себе навіть опісля того панка, але… Сучий син відстрілювався з горища, аж доки не підпалили хату… Трьох чоловік уклав стрілами… І не вийшли з дому ні він, ні вона. Так і зосталися в палаючій садибі.
Рибка тоді наказав своїм людям зібрати на хуторі все, що було там цінного. Хуторян же довелося перебити, незважаючи на те, що вони кругловухі – опиратися надумали, собачі сини. Ну і злі були його розбійники не стільки за загибель приятелів, скільки за те, що взяли таки менше здобичі, ніж думалося спочатку.
Але тут справа є вірною. Шестеро гостровухих, яких Рибка прирізав опісля нападу на Заярських великих грошей при собі не мали. Відловлював отаман свої жертви просто – озеро Сіллур для дивних є місцем поклоніння. Ходять вони сюди хтозна чого – хіба піде добра людина опівночі до яру, прозваного з прадавніх часів Чортовим, аби подивитися на відображення Місяця у воді? Та ще, якщо оте все є правдою – про похорон Сіллура просто в озерних водах.
А ці двоє вовкулаків не з містечкової злиденної шляхти – один є сином Чорного Дракона, князя Вартислава, а другий – вельможею з Боговлади. І вдалося дізнатися Рибці, що гостює у свого приятеля, Воїслава-княжича, не просто собі хтось – Принц Яблуневого Саду.
Оце ще маячня, людоньки… Ну зветься нелюдь князем Данадільським (а добрим людям таки доводиться жити під владою вовкулацьких князів), то й звалася би собі так і надалі, а то – скажіть будь ласка – Принц Яблуневого Саду. Можна подумати воно отими рученятами, які вовкулаки звуть руками, в землі риється та дбає про той садок. Але ж справа навіть не в тому… Оце воно – єдиний син Повелителя Святослава. Принц-спадкоємець… Останній з Вогняних Ящерів. І їздить він по Ведангу лише у супроводі оцього ж таки княжича Воїслава. Якщо і прибули з ним із Боговлади якісь гридні, то, напевне, пиячать у Гнізді Драконів, бо жодного ще не бачив Рибка.
А хоробрості дурної принц має забагато, бо ризикнув прийти вночі до Сіллуру. Місяцем помилуватися… Це опісля того, як він, Рибка, власноручно прикінчив у яру та біля нього шість гостровухих, а вуха їхні відіслав до Дубненського суду з короткою запискою: «Близький час визволення.»
Двоє дивних тим часом вигідно влаштувалися на гілці старої верби, котра простягла над озером свої віття і затихли. Рибка подав знак своїм людям, і розбишаки почали перебігати від куща до куща, оточуючи вербу півколом.
Рибка вже перед деревом глянув – лежать на землі мечі у піхвах. Це у гостровухих є звичаєм – знімати зброю під час отого їхнього витріщання на місяць. Моозці говорять, що у мейдистів теж такий звичай – у церкву з мечами не пускають. Тільки у варварів зрозуміло чому відбирають зброю – аби не перерізалися просто у храмі. А гостровухі як обімліють від того витріщання, то їх можна брати голіруч навіть зі зброєю – все одно не встигнуть витягнути.
Нахилився Рибка підібрати зброю і тут у нього перед очима щось спалахнуло і згасло. Наче Місяць за хмару зайшов.
Отямився отаман вже у путах. А довкола – вартівники з Дубненського суду.
– Вітаємо, розбійничку, – шкіриться задоволено суддя Лют Дубовий. Він отим Дубовським якоюсь ріднею є, по людській крові. І чував Рибка, що Дубненський суддя присягнув упіймати вбивцю його родички Нагідки і загострити йому вуха просто на голові.
Рибка й слова вимовити не може. А варта тим часом в’яже Зорка-радинця, а той вже голосить, присягається, що тут випадково і ні в чому не винен.
Дивиться Рибка очманіло – двоє зелемінських злодюг, про яких він знав, що бійці то неабиякі, лежать на землі в калюжах крові. Решта його розбійничків полягли від стріл Дубненської варти, онде і Хантс зі стрілою між очей, і Шеш – теж зо стрілою в лобі. Суддя Дубовий хоч і кругловухий, але його воїни майже всі є шляхтичами. А отже – бачать у темряві незгірш за котів.
А біля вбитих зелемінців стоять оті двоє… У одного очі багряним вогнем світяться, у другого – болотяним синім вогнем.
– Пане суддя, – мелодійний ніжний голос з боговладською вимовою, – ми даруємо вам цього поганця. Нехай ним займається правосуддя, бо в цій істоті повна відсутність краси і гармонії, і мене аж нудить від огиди.
Рибка і сам знає, що від сидіння у засідці і повзання яром він є брудним, пітним і має невимовно дурнуватий вигляд. Йому одне незрозуміло – як ці двоє молодиків прихитрилися його провести… Місяць в глибинах вод… Ах собачі діти…

***
– Місяць в глибинах вод! – обурено повторює князь Ведангський.
Його син Воїслав стоїть перед батьком з провинно схиленою головою, ховаючи багряні вогники в очах під густими віями.
– Пане Вартиславе, – Вогнедан Данадільський мило усміхається від вікна розгніваному Чорному Дракону, – це був мій задум. Особисто мій…
– І як ви його поясните, мій принце? – питає Вартислав вже м’якше.
– Любий пане Вартиславе, – лагідно говорить Вогнедан, – я приїхав до вас погостювати, чи не так?
– Авжеж, – говорить Веданг-старший, – напевне для того, аби вас убили на порозі мого дому.
– Найпрекраснішим місцем у всьому Веданзі є озеро Сіллур, чи не так? – продовжує Вогнедан.
– Звичайно, – говорить князь з деякою гордістю, – іншого такого місця немає в усьому Ельбері.
– І ви хочете сказати, що зграя брудних волоцюг могла завадити мені, Вогнедану Ельберійському, помилуватися відображенням Місяця у водах Сіллуру?
– На рахунку цього огидного Рибки двадцять шість жертв, – говорить Вартислав суворо, – вісім шляхтичів і вісімнадцять селян з хутора Заярських. Цей чоловік розперезався до того, що насмілився надсилати судді Дубна відрізані вуха вбитих ним осіб. І ви, мій принце, виставили себе в якості приманки для божевільного.
– Пане Вартиславе, – лагідно говорить Вогнедан, – але якщо вся варта міста Дубна на чолі з суддею не здатна була упіймати мисливця за вухами, аж доки цим не зайнялися ми з Воїславом…
– Мій принце, – голос Чорного Дракона вже не суворий і не обурений, але від цього голосу мурашки бігають поза шкірою у жіноцтва, яке підслуховує під дверима великої зали, – я буду змушений доповісти про це Повелителю.
– Але ж я нічого не маю проти, – зітхає гість із Боговлади, – не забудьте написати в доповіді, що ми в вашим сином позбавили князівство від особливо небезпечного злочинця і відзначити заслуги судді Дубового, яко чоловіка, котрий добре виконує свої обов’язки. Рівно, як і його воїнів, які так чудово стріляють з луків.
Вартислав іде до виходу, потім зупиняється на хвилину:
– Як там опинився Дубовий, – питає, – чи не хочете ви сказати, ваша ясновельможносте, що змовилися з суддею, і він погодився на цю виправу?
– Але ж ні, – протягло відповідає данаділець, – однак я надіслав йому зі своїм пажем листа, в якому попередив про те, що цієї ночі буду милуватися місяцем біля озера Сіллур. Пан Дубовий чоловік розумний і одразу підняв по тривозі варту. Чому я і прошу його відзначити.
Князь Ведангський обережно відчиняє двері зали, які людина на його місці розчахнула б ударом чобота. Його дивна кров рятує від синців на чолі двох його доньок, а трьох його дружин – від тілесних пошкоджень.
– Мені відомо лише одне, Ружено, – говорить він до старшої дружини і матері Воїслава, – на жаль чи на щастя, не тільки мені дістався цей клопіт – мати занадто витонченого сина з дуже єхидним язиком. Нехай їх обох судить Повелитель. Я втомився від цієї парочки і не тільки… І зовсім забув, як відбивається Місяць у водах Сіллуру.
– Завтра якраз повень, пане Вартиславе, – говорить Вогнедан з кімнати, – біля Сіллуру нині безпечно, і тому…
Князь Ведангський не ляскає дверима, як це зробила б будь-яка людина на його місці. Він залишає їх відчиненими і йде до свого кабінету складати звіт для Повелителя.
Жіноцтво Ведангів нарешті заходить до зали. Це головна зала Гнізда Драконів з портретами пращурів на стінах, починаючи від Веданга Сіллура.
Воїслав тільки зараз переводить подих. З Чорним Драконом погані жарти. Рік тому він віддав неслухняного сина до палацової варти. Молодшим гриднем. За подібну пригоду. Ох, не варто було б йому, Воїславу, починати дратувати батька знову. Але ж Вогнедан… Принц Ельберу є найвитонченішим шляхтичем Боговлади. І найвідважнішим з синів Коханого Краю. Ведангам не личить поступатися Саламандрам в хоробрості.
Княгиня Ружена дивиться на обох друзів зовсім не сердито. До шлюбу вона звалася Руженою Дубовицькою, і є тіткою у третіх загиблій Нагідці. Не аби яка близька рідня, але ж кров не вода. Пані княгиня завжди була ласкава до далеких родичів. Вона і нареченого знайшла для дівчини, пана Родослава Заярського. І порадила йому написати до дубненської красуні… З того листування і зав’язалося кохання, як то у пісні співається. А про отого божевільця Рибку якось оповідала їй пані Лілея, Нагідчина мати… Говорила, що зброяр ні старостів не заслав за людським звичаєм, ні листа не написав з віршами та освідченням за звичаєм дивних. А заявився до Дубовських сам, всівся без дозволу на крісло, наче варвар на коня, і почав оповідати про своє багатство. Дивився на них обох при тому так, наче ласку їм велику робив. А коли пані Лілея вказала негіднику на двері, ще й загрожувати почав.
Отоді й звернулася пані Дубовська до вельможної пані княгині за допомогою. А на пана Рибку, зброяра, подала до суду, який і наклав на грубіяна велику пеню.
Нині зітхає пані Ружена… Допомогла… Не допомогла, а погубила молоду пару. Рідна хата стала їм поховальним вогнищем, так, що не було потреби й складати краду. А злочинний Рибка, зібравши ватагу злодіїв, вбивав неповинних людей і дивних трохи не біля Гнізда Драконів. Вже дійшло до того, що мала Зоряниця, донька Ясни Грози, третьої князевої дружини, стала плакати ночами і просити маму Ясну, аби та помінялася з нею вушками.
Тоді і приїхав зі столиці князь Вартислав, до якого дружини написали тривожного листа. Ружена була відважною жінкою, на шляхтянку Владиславу Літавич, що була другою дружиною князя Ведангу, теж могла покластися – чорногорці Чорнобогу роги позбивають, а пані Владислава була родом саме звідти. Та і Ясна Гроза була підданою Драконів з селища Воїданова, а отже не боялася нікого й нічого, окрім гніву Вартиславового.
Однак, вважала старша княгиня, що за таких обставин чоловік має бути вдома. Ну, і суддя Дубовий змушений буде пришвидшити свої розшуки.
А пан Вартислав приїхав не сам, а з сином, утіхою серця старшої княгині. І з вельможним гостем.
Ось їхні дівчатка вже обліпили того гостя. Зоредива на бильце крісла сіла, і аж в очі заглядає юному принцу. Чути, як зітхає Владислава… певно думає, що якби Зоредива була трохи старшою, то тоді… А втім… чотири роки ріжниці – не так і багато. Можливо, першою дружиною їй не стати, але і друга жона спадкоємця трону – це не абищо.
А мала Зоряниця вилізла до Вогнедана на коліна і щось шепоче йому на вухо. Юнак головою хитає заспокійливо. Говорить щось лагідно… Атож, про оці самі вушка… Щоб не боялася за них, страшного дядька взято до суду. Більше він не буде ходити ночами біля яру… У малої Зоряночки чудові вушка. Гостренькі, як у татка… Чого у мами Ясни круглі? Ну, так воно сталося. Круглі вушка теж гарненькі, але нехай Зоряночка більше нічого не боїться. Він, Вогнедан, завжди її оборонить.
Пані Ружена тим часом допитує Воїслава. Та як вони могли, та коли ж це вони наважилися… Та як же це він міг підбити принца на отаку виправу.
– Матусю, – говорить княжич ніжно, – ти, звісно, не повіриш, але то Вогнедан підбив мене. Як і минулого разу.
А дівчата вже вимагають від Вогнедана оповіді про той минулий раз. І жони дивляться на старшу княгиню, і та, зітхнувши, опускається в крісло, дозволяючи сісти всім.
«Якби цей світ
Незмінним був,
Як вишні,
Що віддано квітують щовесни,
Можливо поверталось би й колишнє», – розпочинає юнак, усміхнувшись, – та тихий сум огортає душу, від того, що минуле можна лише виповісти словами. Ми з побратимом Воїславом їздили минулого року до Квітану, навідати приятеля нашого княжича Вітровія Ллєга. І, неподалік Жерделю, нас зупинили поселяни, котрі прохали про допомогу. Вони були орендарями з селища Вербави і скаржилися на хазяїна маєтку, котрий, за їхніми словами, збожеволів…
– О, так, – підхоплює Воїслав, радий, що його перестали картати, – пан Вербинський… В гербі верба над рікою, а гасло роду – «Незнищенні». Добрий квітанський рід… Але той пан був божевільним як останній незмінений.
– Ми спершу навіть не одразу повірили, – продовжує Вогнедан, – але ж поштиві з виду квітанці запевняли нас, що пан Вербинський тримає у страху їхнє селище. Частина його челяді розбіглася, а з решти кругловухих, не гідних зватися ельберійцями, цей збожеволілий шляхтич зліпив подобу військового загону. Під охороною негідників він знущався над вербавцями, змушуючи їх визнавати себе своїми рабами, і творив речі, про які я не насмілююсь оповідати при жонах та дітях.
– І ви, – зітхає княгиня Ружена, – полізли просто у лігво скаженого вовка…
– Але ж ті люди сподівалися на нашу допомогу, – мовив Вогнедан лагідно, але з веселими іскорками в синіх очах, – вони збиралися подати скаргу до суду Крепимирова, бо маєток божевільного панка лежав якраз біля розділової межі Данадільського князівства. Деякою мірою то були мої піддані, принаймні вони підлягали суду мого князівства. А отже – я мав повне право в усьому розібратися сам.
– Власне кажучи, – втрутився Воїслав, – ми просто взяли того чоловіка живцем, перестрілявши з луків його охоронців. Вербавці вказали нам шлях, яким пан Вербинський мав їхати… Місцевість там лісова, ну і…
– А потім доправили полоненого до Крепимирова, де й віддали до рук правосуддя, – закінчив Вогнедан, – крепимирівський суддя був дуже здивований. Не далі як місяць тому він гостював у маєтку цього гонорового шляхтича і не побачив жодних відхилень у його розумі.
– Але ж для чого він це робив, той дивний? – спитала стиха третя княгиня, Ясна.
– Мила моя пані, – всміхнувся принц, – я ж уже говорив, то був шаленець. Такий, як оцей ваш Рибка, тільки з гострими вухами. Іноді навіть серед нас, ельберійців, трапляються звихнені. Віддамо Богам хвалу, що подібні випадки не є частими. Про вбивства «за вуха» не чутно було кілька десятків літ, а тут два випадки поспіль… Але то вже справа суддів і закону.
Жінки ще продовжують згадувати страшненькі оповіді про відомих божевільців… Найсвіжіша з них трапилася зо два десятки літ тому, ще до народження обох юних воїнів. Зелемінський шляхтич убив свого давнього приятеля за те, що той неправильно тримав виделку.
– Він сказав на суді, – згадувала пані Ружена, – що вбитий робив це так некрасиво, що у нього, бачте, не вистачило терпцю. І він кинув в приятеля ножем і вбив на місці. А потім закінчив трапезу, звелів осідлати коня і сам поїхав до Зеліборського суду.
Вогнедан з Воїславом під ці розмови вибралися з зали. Вийшли на двір. Постояли… Перезирнулися.
– Повелитель, – врешті сказав Воїслав, – нас не похвалить, я певен.
Не сумніваюся, – зітхнув Вогнедан, – але до поетичних змагань, які відбудуться у місяць квітування трав, з нами нічого не станеться. Нас навіть не вишлють зі столиці, бо хто ж буде оспівувати її у віршах та музиці… До речі, ти обіцяв показати мені сад… За оцим клопотом ми напевне пропустили квітування вишень…
Воїслав знає, що тут, у Веданзі, вишня квітує пізніше, ніж у Боговладі. І тому веде друга до невеличкої хвірточки у мурі двору.
Гніздо Драконів – чудна садиба. Говорять, чи то її хотів бачити такою Веданг Сіллур, чи то він знаходив в ній якусь привабу і тому не став ні зносити, ні розбудовувати. І тому зметнулася у небо Вежа Драконів з темно багряного граніту, збудована ще до Пришестя, а палац біля її підніжжя одним краєм вперся у вежу, а другим повис над глибоченним яром.
Страшнувате справляє враження Драконова Вежа, особливо здалеку. Та оточена вона садами, як усі маєтки дивних, а знизу оплетена диким виноградом. Невеличкий, наче іграшковий будиночок, збудований з такого ж каменю, за кам’яним же муром теж має похмурий вигляд – не підходь, мовляв. Наїжачилися зубцями стіни вежичок муру, дивляться з них вікна-бійниці… З таких вікон лише відстрілюватись під час облоги. І тому лихі люди, які часом трапляються в окрузі, обходять стороною спадщину Веданга Сіллура, даровану колись цьому гідному дивному князем Властимилом.
А двір замку-палацу вимощено мармуром… Шумлять веселі водограйчики на радість дітлашні, принишкли оплетені лозою гарнесенькі альтаночки… Біля входу до великої зали – два мармурових зображення Стражів Гір з Чорногори. З білого мармуру і з чорного. Білий та чорний парди. Статуї ці подарував свого часу князю Воїмиру Ведангському, прадіду князя Вартислава, його добрий приятель, тодішній князь Чорногори Горовлад.
Та найбільше до вподоби усім гостям та приїжджим кам’яний дракон, що розкинув крила над головною брамою. Тримає він у пазурах щита з гаслом Ведангів. «Незмінний і вірний, – написано на щиті рунами Ельберу, – в житті і у смерті».
Вогнедан не вперше гостює у приятеля, тому проходить до саду, не роздивляючись довкола. І завмирає, вражений білим кипінням цвіту.
Ніколи не бував він навесні у Гнізді Драконів, не бачив як квітнуть знамениті сади Ведангу. Небагато в князівстві орної землі, порізана вона яругами та вибалками, от і засаджено садами маєтності Драконів.
Ну, а цей садочок – ось для таких випадків. Помилуватися.
Отаман Рибка в чомусь не помилився. Нині обох друзів дійсно можна брати голіруч. Поволі йдуть вони між квітучих вишень, і дістає з-за поясу флейту Вогнедан Ельберійський.
Флейту цю зроблено з зоряного металу, непідвладного часу… Вирізьблені на ній обриси вогняної ящірки нагадують про те, що належав інструмент Дані Ллон, Господині Данаділу. Юний син Повелителя або ховає її у єдвабному мішечку з вигаптуваним на ньому ящером в язиках полум’я та гаслом свого роду, або носить за поясом, як зброю.
Воїслав присаджується на камінь, майже непомітний у траві. І слухає… Слухає ніжну мелодію, котра говорить про те, що прекрасним є вишневий квіт, але коротким є його вік, коротким, порівняно з віком зірок, є вік дивних, а вік людей ще коротший… Однак, якщо сповнене життя краси і гармонії, то можна не шкодувати за минулим і не тривожитися за майбутнє… Дух не вмирає, панове ельберійці.
Музика Вогнеданова відлунює в глибинах духу. В ці недосконалі часи юний принц є єдиним музикою такої міці. Не просто грає він на флейті – душа його випромінює музику. Навіть людина, чиї почуття є недосконалими, може відчути її в глибинах серця, а що вже говорити про дивного вельможу.
– Якби було можливо, – мовить стиха Воїслав, коли замовкло відлуння, – зупинити цю мить і повернути пережите відчуття… А що принц Ельберу гратиме на змаганнях?
– О, – всміхається Вогнедан, – не цю мелодію… Коли почнуться змагання, у Боговладі вже не тільки не будуть квітнути вишні, але й яблуні ронитимуть останній цвіт у розпалі свята Великого Дня.
А вірша ти вже склав? – цікавиться Воїслав. Сам він давно приготував і вірш, і пісню для флейти. Щоправда, грати на флейті Веданг не дуже полюбляє. Його інструмент – чорногорська гітара.
– Склав, – сміється Вогнедан, – просто зараз… Під оцим падаючим цвітом…
У Воїславовім вірші теж згадується біла заметіль цвіту, тому він питає трохи ревниво:
– Просто зараз? І я можу це почути?
Вогнедан не хоче видавати своєї таємниці, але вірш, котрий зіткався в його розумі, проситься на волю. Ну, і йому хочеться трохи похвалитись перед приятелем – юнак і сам знає, що створив маленьке диво.
– Звісно можеш, – відповідає він, – але зачекай-но хвильку. Нехай повіє вітерець…
А вітер вже ось, блукає межи дерев. Якось Веданг Сіллур мовив, що земля, котра дала йому притулок, говорить з ним голосом теплого вітру.
І вишневий квіт закружляв довкола юного ельфа, котрий і досі тримає флейту в руці, як воїни тримають зброю. І голос, схожий на голос флейти, говорить з протяглою вимовою Данаділу прості слова… Такі прості. Та не словами славляться вірші дивних, а образами, котрі сприймає не розум навіть – дух.
– «З очима ненаситними
Блукаю
Під пелюстковим заливним дощем…
І серце
Разом з цвітом опадає…»
Воїслав мовчить довго. Доки образи остаточно не всоталися в глибини його духу, як вода в суху землю.
– Я, мабуть, – говорить врешті, – не подам на змагання свого вірша… Він здається мені…трошки гіршим.
– О, ні, Ведангу! – сміється Вогнедан, – без твого вірша Великодня збірка буде неповною. Не смій і думати про те, щоб заховати в шухляду маленький згусток світла.
Воїслав, звісно, не збирається відмовлятися від участи у змаганнях. Його вірш… Ну, теж непоганий. Але Вогнедан як завжди… Неперевершений Вогнедан.
Назавтра князь Вартислав оголошує, що він збирається в дорогу. Він є другою особою в державі і довго відпочивати вдома не має часу. З нерозважними юними вельможами він ущипливо ввічливий, рівно, як і з пані Руженою, яку вважає винною у потуранні. Однак, до Боговлади їдуть нині всі три жони Чорного Дракона. Ружена бажає подивитися змагання, сподіваючись на перемогу свого сина, молодші ж княгині хочуть показати донечкам столицю. Ну, і придивитися для них майбутню пару серед юних паростків боговладської шляхти.
Старша княгиня позирає на пані Владиславу трохи скоса. Високо… Високо заміряється молодша княгиня… А втім… Говорять же, що син в радість, а донька – на щастя…
Вогнедана ж перед від’їздом навідує гість. Це не хто інший, як пан Дубовий, Дубненський суддя.
Суддя Дубна – пожиттєвий шляхтич. Шляхетство своє заробив на прикордонній службі у Предславі. Кругловухі зазвичай не до вояцьких справ охочі, а до мирної праці. На варварів з Півночі, і тих же ішторнійців поглядають насмішкувато – дурна войовничість ельберійцям не до вподоби. Однак, є й воїни з людей, незгірші за дивних, котрі змушують згадати про давно минулі часи, і про незмінених сонцеславів, котрі, ніде правди діти, любили помахати мечем і по ділу, і без діла.
Пан Дубовий є воїном-красенем. Стрункий, підтягнутий, зодягнений в зелемінський жупан з укороченими рукавами. Жупан чорний з золотою облямівкою – як і належить, суддя носить кольори Ведангських князів. Під жупаном – вишиваночка. При боці шабелька. Волосся, довге, як у ельфа, зібране у хвіст. Вуса підківкою, а під ними усмішка. Гарна така усмішка. Щира.
Вогнедан хоч і є найбільш витонченим вельможею Боговлади, але не пишається перед провінційною шляхтою, як деякі уродженці столиці. Однак, з цікавістю очікує, що скаже йому урядовець. Напевне, теж докоряти почне за дурну хоробрість.
А пан Дубовий вуса пригладив і вимовив м’яко:
– Знаєте, ваша ясновельможність, що маю я виповісти вам своє обурення… Я і виповідаю… Але ж як красиво ви проштрикнули мечем отого зелемінця…
Принц від несподіванки аж дар мови втратив, що з ним траплялося нечасто. А тоді мило усміхнувся до співрозмовника:
– Радий був допомогти правосуддю, пане суддя.
– Ці огидні особи осоромили свої вуха, – продовжує пан Дубовий, – і тому отримали те, що належить. Тримати вбивць за ґратами – це віднімати громадський хліб у вдів та сиріт. А нині забагато розвелося мейдистських проповідників, котрі навіть не просять, а вимагають милосердя до осіб, які посягнули на життя ближнього. Сподіваюся, що перегляд нашого правного уложення – то справа далекого майбутнього. І ще раз висловлюю свою подяку.
– Це ви говорите як правник, чи як особа приватна? – питає Вогнедан, задоволено роздивляючись воїна.
– Це – як правник, – знову розгладжує вуса пан Дубовий, – але маю і приватну справу до вашої ясновельможності.
– Чим я можу допомогти? – запитує Вогнедан зацікавлено.
– Вашій ясновельможності звісно невідомо, – мовить суддя поволі, – що ваш співбесідник записався до війська, а згодом вступив на урядову службу з кохання до деякої шляхтянки, чиє ім’я волить укривати в таємниці. Я виконав все, що присягнув собі і їй: був офіцером прикордонної залоги, є урядовцем і начільником Дубненської варти. Але останнє моє випробування ще попереду…
– І що ж то за випробування?
– Бажає моя панна, – статечно говорить суддя, – аби я послав вірша свого на боговладське змагання поетів. Віршувати я вмію і по-нашому, і по – ельфійському, та не маю змоги покинути службу і поїхати до столиці. Тим більше, задля першого разу, мушу я мати поручителя-поета, котрий розгляне мої вірші. Тому прошу уклінно…
Принц роздивляється молодого воїна ще з більшим зацікавленням. Людську поезію він знає і любить, а піснями цього краю захоплювався свого часу сам Веданг Сіллур, котрий знайшов в них деякий «таємничій смуток». Однак, таке прохання… Пан Дубовий шляхтич і має формальне право приймати у змаганнях участь, але… Так уже повелося, що у Боговладі в поетичному мистецтві змагаються лише дивні. Хоча були й винятки… Роса Летич з Чорногори, котра була другою у збірнику десятилітньої давності… Вітан Ластівка з Квітану… А один випадок і взагалі зостався нерозгаданим. За Повелителя Святополка, Вогнеданового діда, змагання виграв чоловік, котрий підписав вірша : «Рибалка з прибережної затоки»
«Численні бризки хвиль,
Що б’ють в стерно,
Вишневий цвіт нагадують…
Весною
Як розпізнати справжній білоцвіт?…»
Автора вірша даремне прохали відкрити своє ім’я. Дехто навіть вважав, що загадковим «Рибалкою» є сам Повелитель Святополк, котрий замолоду приймав участь в морських виправах. І лише через десятиліття спадкоємці пожиттєвого шляхтича і колишнього моряка фльоти Грому Косави знайшли в його паперах чернетки віршу-переможця.
Тому Вогнедан бере сувійчика, який з уклоном доручає йому пан Дубовий. Юнак сподівається, що вірші є насправді гарними, і йому не доведеться розчаровувати ні суддю, ні його панночку.
– Я пришлю вам відгук, – обіцяє принц, – і якщо…
– О, я не смію й сподіватися, – говорить урядовець, – хоча і намагався відточувати мову яко шаблю. Я сам складаю пісні для воїнів, але в шляхетському змаганні маю прийняти участь вперше, і тому…
Коли рушив до Боговлади маленький обоз, Вогнедан таки розгорнув сувійчика пана Дубового. Звичайно, він мав відкрити його вже у столиці, як-то і належить вельможі. Але цікавість перемагає, і юнак лише стежить за тим, щоб цієї поспішності не побачили оточуючі.
Гарно віршує суддя. Звісно, переможцем йому не стати, але до цьогорічної збірки… Чому б і ні… Та ще, коли за нього поручиться Принц Яблуневого Саду…
«Весняні ночі…
Навіть уві сні
Не знає спокою душа
Усе їй сниться
Що з вишень облітає білоцвіт» – поволі повторює Вогнедан рядки вірша. Тема цьогорічних змагань: «Вишневий цвіт»… Здається вона легкою, але про квітучі сади вже стільки сказано всього…
Що ж, пан Дубовий отримає місце у збірці і руку панночки… А їхні діти – шляхетство по крові. Так заведено з часів Господині Данаділу. Закоханець має довести, що є гідним і своєї панни і подальших привілеїв.
Хоча привілей у ельберійської знаті один – першими йти до битви… Недарма володіти зброєю дивних навчають з колиски.
Вогнедан ховає сувійчик до дорожньої сумки і зітхає… Те, що витримав від свого батька Воїслав, то лише квіточки, порівняно з гнівом Повелителя. Одна надія на оці змагання. Вогняні Ящери є добрими воїнами, але з віршуванням їм не щастить. Ніхто з правлячого роду не вигравав змагань вже добру сотню літ.
«Виграю і весняні й осінні», – присягає Вогнедан подумки, – а щодо таткового гніву… переживу. Все одно ми все зробили… як там говорив суддя…красиво»

***

Любить свій Ельбер Вогнедан… І Веданг, з його мальовничими ярами, і лісовий Квітан, і степи Зелеміню, і тепле Сіллонське Побережжя…. І Чорногору любить, хоч йому ще не доводилося там побувати.
Та найбільше любі юному принцу теплі долини Данаділу. Ну, а з усього Данаділу – стольне місто з білими вежами.
На острові посеред ріки Дани стоїть Боговлада. З берегом її з’єднує розвідний міст, збудований ще за Господині Данаділу. Кілька разів він підновлювався, але вічними є його опори, зроблені з зоряного металу і справно діє підйомний механізм, створений першими дивними.
Оповідають перекази, що у перші десятиліття сам собою підіймався та опускався міст, на радість мешканцям Боговлади. Але згодом вигасла сила, що приводила його до дії, і до коловоротів, передбачених на цей випадок, запрягли коней.
Сонячний Острів є величеньким. Але вже не вміщається на ньому Боговлада, і тому стольний град оточено по берегам ріки невеличкими селищами з квітучими садами.
А посеред міста пишається Палац Повелителів з білого каменю. Стоїть він наче на уступі височенького кургану, і ведуть до нього сходи з зеленкуватих плит, відшліфовані не людськими руками. На вершині ж пагорбу розташовано Храм Сонця.
Боговладський Храм Сонця, збудований ще за допомогою пристроїв Богорівних, є найкращим у країні. Власне це навіть не будівля – коло з кам’яних брил, поставлених сторч. В ньому служать Богам відуни столиці, котрі й мешкають неподалік – в Жречеській дільниці, яку простолюд ще називає Відьомською.
Скучив Вогнедан за своїми покоями, за садочком, засадженим яблунями. Не може він надовго розлучатися зі столицею, як і більшість боговладських дивних. Навіть думка про батьків гнів не може затьмарити радісного передчуття, що скоро його сад сповниться рожевого квіту. Щорічне диво – яблуневий цвіт Боговлади.
Про оцю пристрасть принца до яблуневих садів давно відають мешканці столиці. Тому й прозвали юного Вогнедана Принцом Яблуневого Саду.
Та сьогодні, знає Вогнедан, йому не дадуть посидіти у садочку. Тільки-но встиг він вмитися та перевдягтися опісля довгого шляху верхи – прийшов паж від батька Святослава, кликати нерозважного сина на тяжку розмову.
З зітханням одягається Вогнедан. Його паж і вірний помічник у всіляких пригодах панич Світлян Горич родом з Квітану, дивиться на свого володаря співчутливо і дбайливо підбирає йому одяг.
Світляну дванадцять літ, і у нього срібне сяюче волосся, як у майже всіх дивних лісового краю. Знов таки перекази говорять, що срібні дивні були настільки закохані в ліси, що і на новій батьківщині поселилися у лісі.
Вогнеданів паж є змішаної крові, у нього округле людське личко, а очі й волосся як у дивного. Від того підліток має неймовірно милий вигляд. І неймовірно відважним є Світлян, тоді, під час квітанської пригоди, він дуже допоміг обом друзям. Та й під час ведангської пригоди теж – лише такий відчайдух як Світлян ризикнув проїхати самотою до Дубна повз Чортів Яр, де розбійничав мисливець за вухами. Мани накидати на себе Світлян не вмів, однак відважно наразив свої гостренькі вушка на небезпеку бути причепленими на мотуз збожеволілого Рибки. Вогнедан потім сам картав себе, що нерозважно послав хлопчину небезпечним шляхом. Однак…
Сам Вогнедан теж не може робити так, аби люди бачили замість його лиця інше обличчя. Хоча має здібності цілителя, котрі і розвиває за допомогою навчителя-волхва. А от Воїславу це під силу. Він може напустити ману навіть на дивного, принаймні – на дивного з дрібної шляхти. Такого як Світлян, котрого насмішкуватий Дракон вже не раз розігрував, прикидаючись іншими особами.
Нині Воїслав кудись щез. Певне, сидить у жіночих покоях, прохаючи дружину Повелителя, щоб заступилася за них обох. Пані Воїдана, перша і нині єдина подруга Повелителя, є рідною сестрою князя Вартислава, а отже – тіткою Вогнеданового побратима. Тож Воїслав недарма сподівається на її захист, тим більше, що Воїдана завжди стає на його бік в суперечках з батьком.
Світлян нарешті підібрав належне вбрання. Штани сірі, данадільського крою, звужені донизу. Гаптована сорочка в ніжно блакитних з золотом тонах. Взори, ясна річ, данадільські. Зверху – накидка-безрукавка, такого ж кольору, як і штани, з двома застібками спереду. Тканий пояс, ледь світліший за верхній одяг. М’які чобітки…
Вогнедан задоволено дивиться на себе у люстро, а Світлян тим часом швиденько робить йому зачіску за останньою модою Данаділу. Дві косички вздовж обличчя, третя ззаду, решта волосся залишається вільно спадати нижче плечей. Батькові, щоправда може не сподобатись – не любить він дженджиків, котрі ганяються за модами, які самі ж і вигадують потиху. Але принц Ельберу має підтримувати свою опінію найвитонченішого чепуруна столиці.
Світлян дивиться на свого принца ельфійськими оченятами зі співчуттям і пошепки радить триматися. Атож… Добра порада – справі не завада.
В покоях Повелителя як завжди прохолодно. В приймальні тихо дзюркоче витворний водограйчик з мармуру. Над чашею зображено двох діточок, котрі граються яблуком. Паж Повелителя, чорногорець Вовчур, киває принцу, аби той заходив до кабінету. Пан Святослав не любить шуму. Навіть голосної музики не переносить.
У батьковому кабінеті принц бував не раз. Сюди його Повелитель запрошує, коли син в чомусь завинив. І перше, що бачить Вогнедан, переступивши поріг покою – малювання з його мами, пані Конвалії Ставської, другої дружини Повелителя, що нині відпочиває в дубовім гаю потойбіччя перед наступним переродженням.
Вогнедан не пам’ятає матері – вона пішла з життя, коли йому було два рочки. А от малювання вивчив досконало… У мами личко ніжне, матово-біле, і сама вона схожа на квітку конвалії в сукні з ледь помітним відтінком блакиті. Волосся русяве, як у більшості данадільських дивних. А, оскільки Вогнеданова бабуся з квітанського роду Горобинських, то пані Конвалія успадкувала дивовижні очі цього роду. Яскраво зелені, мов смарагди з Побережжя.
Часом думає Вогнедан, що якби він вдався обличчям у матір, то тоді… Але від матері юнак успадкував лише матово білу шкіру і вигин вуст трохи аж зам’який для чоловіка. І оту її ямочку на лівій щоці. А в усьому іншому він – викапаний батько. Те ж чорне волосся, ніжне, мов шовк – домішка крові Драконів через бабусю по батькові Троянду, князівну Ведангську, яку ще називали Чорною Трояндою, і яка билася поруч з дідом Святополком у морській битві з ішторнійцями, де й наклала головою під час в усьому іншому вдалого абордажу. Дідо наказав опісля поставити загиблій дружині пам’ятник на острові Сіллон, на який, власне, і хотіли висадитися тоді ішторнійці, аби зробити там укріплення для подальших нападів на Побережжя. Пам’ятник з чорного мармуру – прекрасна діва з трояндою в руках.
І очі у Вогнедана батькові – темно сині. Дівчатам вони дуже подобаються, але юнак шкодує потиху, що не успадкував материного погляду. Може батько частіше б усміхався до сина…
Та давно не бачив принц усмішки Повелителя. От і нині на застиглому обличчі Святослава лише спокій… Державний спокій. Не дивний, не татко – дух Ельберу.
Вогнедан поволі схиляється в уклоні, схожому на танцювальний рух. Батько не менше зграбним рухом вказує сину на кріселко біля столу. І сам сідає за отой стіл, де завжди в бездоганному ладі розікладені які-то папери.
Завіси на вікнах… Знайомі гобелени на стінах – вишня ронить квіт. Знайомий погляд, сповнений холодного спокою.
– Ви маєте втямити, мій нерозумний сину, що ви є останнім з Вогняних Ящерів… – говорить Святослав рівно, а Вогнедан мовчки схиляє провинну голову, – вганяти за розбійниками по ярам Ведангу повинні ті, кому держава за це виплачує утримання. Я маю нині дякувати судді Дубовому за те, що він врятував вуха мого сина…
– Якщо дозволить Повелитель, – озивається Вогнедан стиха, – то його нерозумний син є здатним оборонити свої вуха за допомогою власного меча… Хоча суддю дійсно потрібно відзначити – це розумний і сміливий воїн.
– За переказами, – говорить Повелитель, неначе не почувши синових слів, – в давні часи правителі посилали своїх дорослих синків на провінційне врядування. Аби вони не дуже пишалися своїм столичним походженням. Нині ми даємо відзначитися людям і дивним, котрі не належать до Трьох Родів, і зовсім забули про старий звичай. Князь Вартислав згадав про нього, віддавши сина до палацової варти. Якщо ж мій син ще хоч один раз порушить визначені для вельможі звичаєві норми, я вишлю його на чорногорське прикордоння шереговим вояком. Без права повернення, аж доки на те не буде моєї волі.
Вогнедан поволі опускає вії. Боги мої – чорногорське прикордоння. Добре, що хоч не зелемінські болота. Він, Принц Яблуневого Саду, просто не виживе вдалині від Боговлади. І батько це чудово знає, тому і погрожує засланням.
– Моє життя – у волі Повелителя, – говорить юнак усталену фразу.
– Можете йти, – кидає батько. Він уже не дивиться на сина. За всю їхню розмову на обличчі правителя не здригнувся жоден м’яз.
Вогнедан підіймається з кріселка і чогось згадує, що ішторнійці, опісля останньої війни, що отримала в Ельбері назву «Війни стихій», прозвали володаря ворожої держави холодною і жорстою нелюддю. Саме тоді, коли вороги рвалися до Ельберу через ланцюг прикордонних фортець, якими ельберійці замкнули навіки всі перевали і проходи в горах, Повелитель Святослав звелів спустити на голови ворожого війська снігову лавину. Ця лавина знищила не тільки ворожих воїнів, але і ішторнійське містечко Гралуну, яке опинилося на її дорозі.
Принц тоді був зовсім малим, але добре пам’ятає оповідки про те, що під час укладення чергового перемир’я опісля того розгрому, командор Духовного Ордену Святого Кілені, котрий і провадив перемовини від імені свого володаря, правителя Арадіта Четвертого, дорікнув Повелителю невинно загиблим мирним населенням Гралуни. Повелитель же Святослав, нібито подивився на ішторнійця, котрий аж очі до неба звів, ганячи язичницьку жорстокість супротивників, і мовив голосом, холодним, немов крига на горах: «Я підрахував можливу кількість жертв лавини серед вашого люду, і приблизну кількість мирних людей з мого народу, замордованих ішторнійцями, якби ваші війська увірвалися до данадільських долин. Зваживши ретельно ці два зла, я вибрав менше за кількістю загиблих.».
Отакий він і є, батько Святослав. Вогнедан не сумнівається – батько дійсно зробив оті підрахунки. Рівно, як і підрахунки військових втрат, якби спробували обійтися без втручання стихій. Все це, звісно, і добре, і правильно, але часом принцу здається, що його звитяжний татко плутає свого сина з ворожими воїнами…
Він, Вогнедан, зовсім не був би проти погостювати у Чорногорі, побачити славетну твердиню роду Ллєгів Чорногорських, прозваних Пардами за шалену хоробрість, а також за те, що у кожного князя Чорногори обов’язково був тілоохоронець з цих змінених звірів. Однак заслання… Без права повернення, аж доки…
Гордість Вогнеданова дорівнює батьковій. Тому він мовчки схиляється в уклоні-танку і виходить з кабінету плавною ходою чистокровного ельфа. І двері причиняє зовсім нечутно. Герб Саламандрів на тих дверях – Вогняна Ящірка в язиках полум’я. І гасло… Якраз для пана Святослава… «У вогні – холод, у величі – спокій.».
Він, Вогнедан теж є Вогняним Ящером. І тому юнак милостиво киває до пажа -чорногорця, і виходить у невеличкий дворик, в якому Повелитель має звичку відпочивати від справ.
Майже одночасно невеличкі дверцята в мурі двору відчиняються, і звідти з’являється юне диво – панночка в ніжноблакитній сукні, гаптованій витворним візерунком: журавлі в польоті.
Принц вклоняється юній панні не так, як Повелителю. Наче дві безшелесні тіні підпливають одне до одного вельможні дивні, одночасно зводять правиці, змикають їх, і роблять круговий поворот, наче в придворному танку.
– Мій принце, – ледь чутно мовить панна, – пані Ельберу просить вас до себе…
Вогнедан і так про це знає. Панна Вишня Ставська, для приятелів просто Вишенька, є наближеною до Першої Пані Краю і її улюбленицею, що замінила пані Воїдані єдину доньку Ружу, прозвану Білою Ружею, котра нещодавно вийшла заміж за чорногорського княжича Владияра Парда.
Вогнедан знає і страшну таємницю панни Вишні. Панна Ставська, котра є його сестрою у перших, обрала Принца Яблуневого Саду повіреним для своїх любовних справ. Вишенька безнадійно закохана у Воїслава Ведангського, який є відомим боговладським джиґуном, і зовсім не звертає уваги на Вогнеданову любу родичку.
Авжеж, Вогнедан, як і пані Воїдана, сумує за Білою Ружею, що була вірною приятелькою і товаришкою його дитячих пустощів. Непогамовна кров Драконів, успадкована по матері, весь час підбивала юну Святославну на якісь вибрики, котрі дратували батька, але які охоче пробачала Перша Пані Воїдана, і якими захоплювався менший братик. Тому він з радістю спілкується з новою сестричкою, але… Панна Вишня така ніжна, така потихоня… Може тому і Воїслав не звертає на неї уваги. Треба натякнути їй якось, щоб була сміливішою.
Молода пара проходить у дверцята, і опиняється ще в одному садочку, сповненому запаху півоній та ранніх троянд. На мармуровій лаві, на подушечках, розташувалася пані Воїдана. Біля неї – кошичок з нитками, а поруч стоїть на підпорках велика рама з натягненим гобеленом.
Однак Перша Пані не стільки гаптує, скільки придивляється до того, як її наближені шляхтянки за сусіднім столиком розмальовують писанки. Панночки затулилися ширмочками і від вітерцю, і одна від одної… Тільки миготять вогники від свічок в скляних підставочках…
А біля ніг Пані, на гаптованій подушечці, сидить її улюблений небіж і уважно розплутує нитки, розкладаючи їх за кольорами. Вигляд при цьому у Воїслава серйозний, аж занадто.
– Як справи у мого любого сина? – запитує пані Воїдана. Вогнедан схиляється перед нею, а тоді, за порухом руки доньки Драконів присаджується на лаву.
– На цей раз обійшлося, – зітхає принц, – але я був за один крок від провалля. Від цього дня стаю м’якшим за віск в руках писанкарок. Ніяких відчайдушних виправ, ніяких судових справ… Чи чуєш, Воїславе?
– Чую, – озивається Веданг, – я вже пообіцяв це саме любій тітоньці.
– Але ж ви таки божевільні, незгірш від отого… як його там, – говорить Перша Пані аж ніяк не сердито, – мій любий сину, я хочу послухати ще й від тебе про оту пригоду біля озера Сіллур…
Вогнедан охоче повторює оповідь про захоплення у полон огидного розбишаки. Панночки за ширмочками лише зітхають, і у багатьох вистигає віск, стаючи жовтими крапельками на писальцях.
– Аби не Великодні змагання, – говорить пані Воїдана, – Повелитель вислав би тебе до Чорногори вже сьогодні ж. Пам’ятай, сину, що твій батько не любить і не вміє жартувати.
– Скелястим схилом, – говорить Вогнедан,
У гірському краю
Вода джерельна
Вільно струменить
А я у серці почуття ховаю…
Те саме можна сказати і про мого батька, але…
Та біль від холодного таткового голосу ще не влігся, і принц, не стримавшись, закінчує речення.
…але мені здається, що почуття Повелителя заховані під снігом, як верхи Чорногори. Якщо вони, звісно, є – ті почуття…
– Дитя моє, – зітхає Воїдана, – колись ми грілися в променях сонця, а нині…
«Таке прозоре місячне проміння
З небес холодних ллється,
Що й вода
В якій відбився місяць,
Замерзає!»
Та коли згасло сонце, то мусимо вдовольнитися й таким промінням…
Натяк Воїдани досить прозорий, як і її вірш, та Вогнедан не уявляє собі батька іншим. Він зводиться з лави, і одночасно з ним підіймається Воїслав, а біля ніг Пані примощується Вишенька і береться за нитки.
Вогнедан, звісно чував оті палацові плітки, які в основному розпускала кругловуха челядь. Про видіння Срібляни. Нібито, опісля народження сина і спадкоємця, зраділий Повелитель пішов з Другою Пані, Конвалією до провидиці з Боговладського храму. І, начебто, Срібляна сказала їм обом за Вогнеданову долю щось таке, що за два роки звело Конвалію на поховальне вогнище, а Повелителя зробило «з сонця місяцем».
Він, Вогнедан, з усіх сил намагається бути найкращим в усьому. Він – перший музика Ельберу, звуки його флейти можуть струсонути навіть душею незміненого. Він – перший мечник серед юних вельмож, його клинок має ім’я, він зветься «Пелюстка вогню», і вироблено його з того зоряного металу, з якого, за переказами, було зроблено оті летючі знаряддя, в яких сходили у цей світ його пращури.
Не тільки мирних речей наробили тоді дивні, але й мечів з тієї сталі. Всі ці мечі підраховано, кожен має свою назву, і знаходяться вони у віданні волхвів-навчителів, котрі і доручають зброю, закляту рунами сили, найкращим своїм учням. З молодих боговладських шляхтичів іменні мечі мають поки що лише Вогнедан, та Воїслав Ведангський, клинок якого зветься «Язик Дракона».
Якщо Принц Яблуневого Саду виграє ще й поетичні змагання, на які сімнадцятилітнього Вогнедана буде допущено вперше, то він стане ще й Першим Поетом Ельберу на весь наступний рік. І сподіватиметься не віддати нікому своєї першості.
Юнак усміхається трохи сумовито, поки йде до виходу з Воїданиного саду. Минулої осені батько власноручно викреслив його зі списків учасників турніру Великої Ночі. Повелитель пояснив це тим, що сімнадцять його сину виповнилося на світанку тієї ночі, в яку мали відбутися змагання, а отже… По букві закону він був правий, але…
Цей турнір в чомусь був цікавішим за Великодній. Великої Ночі відбувалися змагання і в боях на мечах, і у віршах, і у музиці… Вогнедан так готувався, а тут… Він-то здогадався, що то було покаранням за оте його з Воїславом геройство у Квітані. І дійсно, Воїславу має виповнитися сімнадцять саме цього Великодня, але його ім’я занесено у списки ще з Весняного Рівнодення, і ніхто не збирається його викреслювати.
Тепер батько не має права не допустити сина до змагань, тим більше, що за Принца Яблуневого Саду вболіває півДанаділу. А вірші на ці змагання можна надсилати навіть із заслання. Це не Осінній турнір, де потрібна особиста присутність.
– Проб’ємося! – говорить принц до Воїслава, і друг всміхається у відповідь. Приятелі наче струшують з себе задуму і йдуть до зброярні – повправлятися з мечами та іншою зброєю. Туга тугою, а війна війною. На те і шляхтич, аби добре володіти мечем.

***

– Ви повинні зрозуміти, юне панство, – повчає молодих шляхтичів волхв-воїн Бранибор, – що засобів перемогти іншу істоту в нашому недосконалому світі не існує. Зате існують способи перемогти себе.
Юне панство розташувалося просто на вишаруваній до блиску дерев’яній підлозі зброярні. Вони босі, зодягнені лише в штани та вишиванки. Навчителя слухають з належною повагою в обличчях, хоча деякі з цих вишуканих боговладців вважають потиху, що заняття у Бранибора не додають життю ні краси, ні гармонії.
Окрім Вогнедана з Воїславом в зброярні присутній юний Брячислав Ставський, рідний брат Вишеньки і брат у перших самого Вогнедана, а також боговладські шляхтичі – Гордислав Яблуновський, приятель Брячислава і його родич по матері, Мирослав Вишневський та його приятель і далекий родич Стражислав Вишенський, Огнеслав Рамінський та його сусід по маєтку Велеслав Сливицький, юний Винозір Птаха, з тих Птахів, у яких в гербі сокіл спадає з неба по здобич, а гаслом роду є «Тільки честь – для себе» і Станіслав Горобинський, з тієї гілки Горобинських, котра оселилася у Данаділі зо два покоління тому.
Вогнедану, який скромно сидить на підлозі поміж шляхтичами, котрі всі є його добрими друзями, здається, що Бранибор читає їхні думки з такою ж легкістю, з якою бачить через ману справжнє обличчя замаскованого дивного. Незважаючи на те, що обличчя волхва зберегло молодість, літ йому багато. Ой, багато. І тому холодно зоріють з юного лиця холодні сріблясті очі старої, мудрої особи.
Волосся у Бранибора теж сріблясте, сяюче волосся квітанського ельфа. Боговладська молодь шепочеться потиху, що Бранибор воював ще поряд з прадідом Вогнедана, Повелителем Святояром. А вже ганяє він вельможних юнаків – аж викручувати опісля можна їхні сорочки з тонкого полотна. Деякі з Браниборових учнів бурчать, що аби вони були кругловухими, то опісля отих занять в залі неможливо було б дихнути. Але вголос не сперечаються – хай Боги боронять поскаржитися на втому, можна отримати за це подвійну порцію вправ.
На розумну істоту, – продовжує Бранибор, – впливає безліч чинників. Наприклад, деякі з тут присутніх вважають себе чимось кращим за пересічного ельберійця лише тому, що їхній піт не має запаху…
У Влеса Сливицького багряніють кінчики вух. Не далі як учора він побився на мечах до першої крові з неприсутнім тут нині паничем Віроданом Ружицьким, ще одним приятелем молодих вельмож. Про такі речі витончена молодь поміж собою не говорить, але вчора, вимотаний до краю вправами Влес, недвозначно натякнув на запах, яким просякла сорочка Віродана. Ружицький, котрий був сином жінки з людей, сприйняв це за образу і прямо заявив, що наріже з сорочки панича Сливицького хусточок, аби втирати собі з обличчя піт, запах якого так не до вподоби шановному Велеславу. Поєдинок, що стався тут таки, посеред зброярні закінчився тим, що Влес поранив Ружицького в плече, і довелося йому порвати свою сорочку не на хусточки, а на бинти.
– Інші, – говорить далі Бранибор, – можуть дивитися звисока на те, що прийнято в їхній провінції і піддаватися впливу звичаїв інших місць з тим, щоб відмовлятися від своїх. В простоті звичаїв маленької вітчизни якраз і є їхня велика цінність. Мавпувати інших зовсім непотрібно, а часом – просто смішно.
У Воїслава Ведангського вже багряні не тільки вуха, але й обличчя. Він два роки вправляється у вимові Данаділу, і нині говорить як справжній уродженець Боговлади. Бранибор напевне має на увазі саме його, коли говорить про мавпування.
– Цінність розумної істоти, – продовжує далі Бранибор, – в присутньости спокійної сили та мужньости. Коли ви зможете іти вперед, зціпивши зуби, не звертаючи уваги на обставини і зберігаючи при тому спокій, то вся ваша теперішня витонченість буде гідною окрасою достойної особи. Гідність проявляється ззовні в спокійному виразі обличчя, в небагатослівності рухах та жестах. Але все це лише відбиток на поверхні явного тіла глибинних порухів духу. Ви – шляхтичі, ваш фах – війна, і тому ви мусите частіше стримувати порухи гордого розуму, і вглядатися в глибини духу. Як свого, так і чужого. А тепер, до вправ, панове. Пане Сливицький і княжичу Ведангський до мене…
Вогнедан дивиться на друга співчутливо. Вони зі Сливицьким дійсно матимуть сьогодні порізані на хусточки сорочки. Бранибор є страшним бійцем, він може сам зладнати з десятком дивних, навіть при тому не спітнівши.
Воїслав, зітхнувши, обережно знімає вишиванку… «Дарунок від панночки, – здогадується Вогнедан, – цікаво, від якої». Провинний Сливицький робить те саме, але Вогнедан ладен прозакладатися, що у Влеса немає дівчини, яка б дарувала йому вишиванки. Однак, юнак хоче, аби всі думали, що є… Це опісля того, як він вислухав Бранибора… Краще б ти, хлопче, пожертвував сорочкою…
Решта звично розбивається на пари. Вогнедан зазвичай фехтує з Воїславом, але нині бере собі до пари Ставського, котрий аж запломенів від утіхи. Мирослав та Стражислав завжди б’ються одне проти одного, хизуючись вмінням. Троє позосталих кидають жереб, виходить – Яблуновський проти Птахи. Стах Горобинський зостається очікувати або, коли хтось втомиться, або нової пари.
В самий розпал бою до зброярні заходить князь Вартислав у супроводі двох дивних у пишному вбранні Зелемінського князівства. Старший з зелемінців – вродливий воїн з суворим лицем і шрамом на щоці. Вогнедан, котрий якраз відповідає на якийсь особливо хитрий виверт родича Ставського, не одразу згадує, хто це. Та з наступним ударом клинка у пам’яті спливає давнє гостювання у Зеліборі, чотири роки тому.
Князь Володар – ось хто це… Князь Володар Драган, охоронець кордону. Взагалі-то їхнє родове прізвище Лларан, а на Драганів їх переінакшив зелемінський простолюд, так само, як Сіллури стали Ведангами Драконами, а молодша гілка Ллєгів чорногорських, далеких родичів Ллєгів-Пардів, почала називатися Лелегами.
Поруч з князем Володарем – похмурий молодик років двадцяти. Хто ж це може бути? Вогнедан пам’ятає княжича Ольга, свого однолітка, і княжича Яровита, на рік молодшого. Їхні матері звалися Рогніда і Рогволода… У Ольга ще була сестра-близнючка, котру звали Чаяною…
Брячислав, в перервах поміж ударами, кидає стиха:
Князь Зелемінський нарешті вирішив вивести в люди свого напівкровного сина… Тобто, я хотів сказати – вивести в дивні..
Вогнедан аж трохи удару не пропустив. Зупинятися не можна: зупинишся – потрапиш у пару до Бранибора, і тоді…
Але новина таки й справді… Замолоду князь Володар, вирішивши побачити світ, довго мандрував по північним країнам. Дивні вибиралися у мандри дуже зрідка, і то лише тоді, коли хтось з дрібної шляхти вирішив зайнятися торгівлею. При чому, добрим смаком вважалися мандри або до Острівного Королівства Шорроги, або до того ж Ішторну, під час перемир’я. Виняток ставили офіцери фльоти, котрі обійшли на своїх кораблях всі моря й океани знаного світу.
Але по Півночі, окрім Володаря, здавалося, ніхто з дивних не мандрував. Хоча моряки-шляхтичі бували навіть в загадковому Лояні, котрий славився своїми шовками і гарнесенькими дрібничками з зеленого каменю. Торговці теж туди їздили не дуже часто – північани, котрі жили за Моозом, могли запропонувати на продаж хіба що шкурки звірів, а хутряного одягу люди і дивні Ельберу не вбирали і через теплий клімат, і через упередження дивних, які не вживали у їжу м’яса, і навіть шкіряне взуття носили через силу, взуваючи по змозі більш дороге, з особливим способом обробленої кори дерева ллірі, насіння якого привезли колись з-під зорі Сіллон, і яке прижилося лише на острові біля Побережжя, названого ім’ям Блакитної Зірки.
До того ж, в лісових краях, типу Грелли та Гесути могли і прирізати мандрівника-невдаху, а то й захопити у рабство. Країн в тих лісах була безліч, вірніше, в більшості своїй, племінних земель. Під дзвін мечів Вогнедан почав пригадувати собі уроки землезнавства. Страгія, Мооз, Гросата, Грелла, Гесута, Анкера, Ваана, Шанія, Моанія… Астеон на північному побережжі… Срегія десь взагалі на краю світу… Говорять, що там ночами палає небо… Північне сяйво. Напевне – єдина красива річ, на яку варто подивитися на цілій Півночі.
До недавніх часів якась подоба порядку була лише у Страгії та в Моозі. У Страгії білошкіра знать, котра походила частково з моозців, а частково з незмінених сонцеславів, котрі перебігли свого часу до Страгії, незадоволені новими порядками, тримала в покорі прийшлий народець кедагів, який лиха година занесла в ці чужі їм краї разом з ордою хото.. Зі Страгією Ельбер постійно воював – то з нею самою, то сусідоньки укладали з Моозом союз… Власне, то навіть не війна була, а якесь постійне повзуче розбійництво, цілі ватаги гулящих людей, котрі порушували кордон, пробираючись через Страгійську трясовину і напастували зелемінські селища. Мооз, однак, вважався з усіх північних країн найбільш призвоїтим королівством, і Повелитель навіть приймав їхніх послів, рівно, як вів перемовини зі страгійцями. Астеонці були відважними розбійниками, але не більше. Часом вони наважувались налітати на ельберійське побережжя, але опісля того, як Повелитель Святополк на чолі фльоти взяв на меч і спалив до цна Сейвігур – головний порт цих одвічних морських блукачів, дракари під смугастими вітрилами більше не з’являлись біля берегів Квітану.
Решта ж північан промишляла війною, але в основному проміж собою, не витикаючись далеко з лісу. І чогось приємного для ока добрим людям і дивним там було не віднайти.
Вогнедан з Брячиславом вже кілька хвилин кружляють по залі зброярні, аби придивитися поближче до молодого зелемінця, не перериваючи бою. Адже з отої мандрівки князь Володар, тоді ще княжич, привіз собі незмінену жону.
Про оту Володареву дружину поміж вельможами легенди ходили. Одні говорили, що дівчина життя врятувала Володарю, інші – що допомогла втекти з полону, ще інші – що дівиця є краси невимовної… Але жодного разу княжич Зелеміню, котрий став князем, не привозив Першої княгині до столиці. Приїздив лише з Рогнідою та Рогволодою – звичайними собі зелемінськими шляхтянками та їхніми дітьми.
Вогнедану, коди той гостював у пана князя в його зеліборському палаці, теж не вдалося побачити жодної гідної кругловухої пані, схожої на королеву астеонських піратів Ріфагану, про яку на Побережжі навіть пісню склали, і чия врода дорівнювала її жорстокості. Не бачив він і княжого старшого сина. Вся ця таємничість породила знов-таки плітки, що Перша княгиня є страшною, як смертний гріх у розумінні ішторнійського ченця, а спадкоємець Зелеміню є чи-то потворою, чи-то недорозвиненим.
Але ж брешуть плітки та чутки… брешуть як завжди. Син Володаря звичайнісінький собі юнак. Звісно, видно, що він напівкровний, видно і те, що кров та є чужою. Лице занадто біле, пласке, вилицювате… Очі вузькі й маленькі, навіть не ельфійського розрізу, і якісь червонясті. Лише гострі вуха доводять незаперечно, що батьком княжича є таки пан Володар. Біляве волосся забране у хвіст за вояцьким звичаєм. Знов таки – занадто біляве.
Альбінос, – шепоче Брячислав, – от чому вони його ховали….
Вогнедан хитає головою, одночасно пригинаючись, щоб уникнути клинка. Ну, звісно ж… Злощасний хлопчина просто винятково негарний. Але в цьому немає його вини, рівно, як і провини батьків. Звісно, що на такому обличчі не спочити погляду… Але, можливо, молодий княжич є славним іншими цнотами, як, наприклад, чорногорець Гойко Трембич, котрий, бувши винятково потворним з обличчя через хворобу, став відуном і уклав цілу книгу про лікарські трави.
Ох, хвала Богам, нарешті Бранибор спинив вправи. Бідолашний Воїслав – його груди залляні кров’ю від меча відуна… Сливицький вибув з бою ще раніше, і сидить на підлозі, тримаючись за шию… Знаменитий Браниборів удар, від нього неможливо затулитись. Він, Вогнедан, не пропустив жодного, а от Брячислава зачепив тричі. Інші юнаки теж лічать порізи і з цікавістю поглядають на двох вельмож і понурого молодика.
– Віщий Браниборе, – мовить князь Ведангський, – прошу вас про одну послугу. Оцей ось гідний юнак є княжичем Зелеміню. Ви навчали його батька, тож візьміть під свою опіку й сина.
– Звісно я навчав тебе, Володарю, – говорить Бранибор лагідно, – яко й твого батька Всеслава. То оце – твій спадкоємець? Як звешся, воїне?
– Лемпарт Драган! – бутньо відповідає спадкоємець Зелеміню, – і я попрохав би вчителя фехтування не тикати княжичу!
Воїслав навіть рани свої перестав розглядати, а виморений Сливицький забув, що потрібно тамувати кров. Решта шляхтичів принишкла, як миші під мітлою.
– Я ж пояснював тобі, Лемпарте, – втомлено говорить Володар, – що пан Бранибор є волхвом – воїном, а не вчителем. І в кожному випадку потрібна повага до наставника.
– Пане Браниборе, – втручається князь Вартислав, – ви бачите, що перед вами зовсім…
– Неотесаний чурбан, – холодно говорить Бранибор, – гаразд… Бували й ми на Півночі свого часу… Пане Володарю, хто вчив княжича досі?
– Власне, – говорить Володар покаянно, – воїн з Півночі, родич його матері. З його сином вони є приятелями. Я намагався віддати Лемпарта у справжнє навчання, але…
– Перевелися, чи що, відуни у Зеліборі? – мовить волхв ледь насмішкувато, – чому ти не віддав цього…Лемпарта у науку до Борича?
– Він навчався, – говорить Володар, – але стався нещасний випадок, і…
Шляхтичі присуваються поближче і нашорошують вуха. Нещасним випадком при навчанні у відуна може бути лише вбивство напарника.
– Гаразд, – говорить Бранибор по хвилині задуми, – можливо… Але, мій учню Володарю, і ви, мій учню Вартиславе… У мене навчається найвища знать… Вельможі… Звичайно, мені цікаво спробувати обтесати цю… колоду. Але, ваші ясновельможності певне мають пам’ятати, що, коли я беру до себе провінціяла, то вимагаю від нього більше, ніж від боговладця. Махати мечем цей юнак напевно вміє, хоча й недосконало. Однак… Через два дні – Великодні змагання. Ви, пане Вартиславе, цілком у змозі внести цього панича до списків. Нехай принаймні спробує…
– Домовились, – говорить князь Ведангський, – і щиро вдячний…
Вельможі плавно ковзають до виходу, залишаючи княжича Зелемінського стовбичити біля входу. Бранибор більше не звертає на нього уваги, а йде собі із зали геть.
Зараз юнаки мають відновити в серцях погідність духу. Вогнедан підходить до Воїслава і обережно кладе руку на його зранені груди.
Тремтить рожеве сяйво цілющої сили. Веданг зітхає з полегшенням і винувато усміхається.
– Отримав, – говорить, – тепер хоч не говори з данадільською вимовою. А я так старався…
Велеслав Сливицький, коли Вогнедан схиляється над ним, підставляє шию і бурмоче:
– Піду сьогодні до Ружицького і скажу йому… Скажу, що я… Ні, нічого не скажу. Просто принесу йому хусточок…
Бранибор не любить, коли Вогнедан гоїть приятелям знаки від меча. Але й заборонити не може – цілителі, коли не дати їм скористатися Силою для зцілення, починають самі слабувати.
Лемпарт тим часом стоїть біля дверей. Ні, він зовсім не є зніченим, цей княжич з провінції. Навпаки, обдивляється юних шляхтичів своїми червоними оченятами з насмішкою, якщо не зі зневагою.
– Чесно кажучи, – шепоче Воїслав, – мені хочеться нарізати хустинок з сорочки цього панка…
Вогнедан теж такої думки. Однак заспокійливо всміхається до приятеля.
– Скажи, Воїславе, – говорить, аби трохи потішити друга, у якого нині, напевне болить кожен м’яз, – те, що ти приготував на змагання… Чи вдасться мені почути…
– Власне – нічого особливого, – говорить Веданг вже лагідніше, – о, цей вишневий цвіт… Щороку той самий, і щороку – інший. Ні, я можу тобі оповісти… Коли я написав це, то задумався про скороминущість явного життя. Дух не вмирає – так пишемо ми на гаслах, і так відповідаємо у храмі… Але… Мало хто може згадати себе, колишнього… І ось…
«Не цвіт вишневий
Снігом розсипає
В саду моєму лютий буревій…
Мої літа
В тій заметілі білій»
Вогнедан не встиг оцінити твору. Княжич Зелемінський, закінчивши обдивлятися присутніх, підійшов до Стаха Горобинського, котрий, в очікуванні напарника, вправлявся з мечем сам.
– Порубаємося? – запропонував, – є тут ще одна іграшка, з тих, що ви звете мечами?
Пан княжич в парадному вбранні, а отже – без своєї зброї. Зелемінський жупан з дорогої зеленої тканини сидить на ньому, як на опудалі. Горобинський з хвилину роздивляється провінціяла від голови до стіп, тоді відповідає лагідно:
– Вельмишановний… Не насмілююсь вказувати вам на очевидні речі, але ви знаходитеся у зброярні…
– А мені здалося, – не менш єхидно відповідає зелемінець, – що я знаходжуся у дитячій кімнаті. Тобі підтерти носа, хлопчику? Подай-но мені зброю!
– Любий друже Станіславе, – не втерпів Яблуновський, – я думаю нам варто подати сюди доброго бука. Саме такою зброєю і досі воюють між собою північні варвари.
– Атож, – підхопив Вишневський, – ми, як чемні хазяї, повинні дати гостю можливість вибору зброї…
– І можливість вибору супротивника, – всміхається Горобинський, – хоча нам доведеться для гідного вибору посилати гінців аж за Мооз…
Стах ледве встигає впасти ницьма. Якби він цього не зробив, невеличкий круглий щит, якого гість зняв зо стіни, ніби роздивитись поближче, провалив би йому голову.
– Оце так, – тільки й сказав Горобинський, підіймаючись, – мені кинути у відповідь? Чи випатрати вас мечем?
– Я ж говорив – ставай, – ошкірився Лемпарт, – нічого б з тобою не сталося, трохи зірочки померехтіли б в очах… Оцей меч ніби й нічого… ну?
Битися, коли поруч нема Бранибора, заборонено. Такий бій карається, як і поєдинки з незначних приводів, якщо про подібні дізнається навчитель, або – не дай Боги – Повелитель. Та Стаха вже не зупинити. В зелених очах юного Горобинського мерехтить холодна ельфійська лють.
– Панове, наказую вам припинити! – говорить Вогнедан владно, – я забороняю поєдинок, яко найвищий шляхтич цього зібрання. Своєю волею я наказую пану Драгану вибачитися за нечемність, а пану Горобинському прийняти ті вибачення.
Майже прозорі очі альбіноса не витримують Вогнеданового погляду. Босий юнак у вишиванці стоїть навпроти зелемінського княжича, і очі його вже не горять болотяним вогнем гніву, а чи насмішки, вони наче зморожують душу… Так дивиться в хвилини гніву Повелитель Святослав.
– Це – Принц Яблуневого Саду, – стиха озивається Воїслав, – я радив би вам послухатися, пане зелемінцю…
«А не послухаєшся, живим звідси не вийдеш» – читає Лемпарт в чорній глибині Воїславових очей.
– Ну, вибачте, – говорить він раптово зовсім іншим, мелодійним голосом, – я тільки хотів налякати, а вийшло… Зізнаюся без зайвого встиду – я боявся зайти в таке високе зібрання, і від того страху почав верзти казна-що. І вам, і навчителю… Я є темним провінціялом, і тому… З відомих товариству причин мене не дуже вишукано виховували і неохоче випускали на люди.
– у, вибачаю, – бурчить Горобинський, але добросердий данаділець вже пересердився, – взагалі-то добрі люди і дивні спершу вітаються, а тоді вже кидають щитами у голову. Я – Станіслав Горобинський.
«Опиратись до останку»? – всміхається княжич Зелеміню, – чували, аякже…
Стах зовсім м’якшає, почувши родове гасло і стискає зап’ясток недавньому ворогу. Підходять знайомитися інші шляхтичі… Перед Вогнеданом Лемпарт схиляється в граційному уклоні. Коли повертається Бранибор, молоді люди вже мирно розмовляють, як-то й належить вельможам.
Можливо, він просто є нещасним, – задумливо говорить принц до Веданга, коли вони увечері покинули зброярню палацу.
– Не знаю, – озивається Дракон, – мені все-таки здається, що він був справжнім на початку…
– А як зі змаганнями? – запитує задумливо Вогнедан.
– Подивимося, – хмикає Дракон, – можливо зелемінці виховали поета… Хоч він і зостався при тому нечемою.

***

Наступного дня Світлян сповістив свого принца про те, що до нього завітав княжич Драган, бажаючи виповісти свою вдячність і подяку.
Вогнедан наказав просити княжича увійти. Його зацікавила ця особа. Юнак навіть не знав, як називати молодого Лемпарта – людиною, чи дивним. Зелемінець вмів тримати себе в руках, його неотесаність була напевне робленою… Або він прикинувся дурником для перевірки – як зустрінуть, що скажуть…
Словом не сподобався юнакові Лемпарт Зелемінський оцією своєю двуликістю. Не поводить так себе особа, котра боїться, що її зле зустрінуть. Кожний намагався б справити на присутніх найліпше враження, а не схотів би наробити зла, а тоді вибачатися.
Пан Лемпарт увійшов до Вогнеданового покоїку, де книжкові сувої та музичні інструменти були розкидані в мальовничому безладі і зграбно вклонився. Принц поволі кивнув головою, віддаючи уклін. Тоді показав гостю на кріселко, і той вмостися на ньому, передбачливо прибравши звідти стосик нот.
– Мій принце, – почав гість, – віддається високим мистецтвам… Про ваше вміння грати чули навіть на прикордонні…
– Ви жили у Збраславі? – поцікавився Вогнедан.
– У Предславі, – поправив Лемпарт, – гидке місце… Ні дівок, ні випивки… кгм…
– Звісно, – протягнув Вогнедан, – в обережних фортецях недостатньо вишуканих осіб жіночої статі, а воякам заборонено споживати на службі навіть легке чорногорське вино… То князь Володар віддав вас служити до війська?
– Власне так, – зам’явся Лемпарт, – мій принце… Буду з вами щирим… Я – особа відверта й прямодушна. Вийшло так, що моє народження не було щастям для мого батька. Я не пам’ятаю матері – говорять, що вона померла. Але мій дядько, пан Логін, якось сказав мені, що мати повернулася в свої ліси, покинувши князя Володаря задля воїна-варвара, котрий супроводжував моозький торговий обоз…
Вогнедан опустив вії… Щирий і прямодушний… Занадто прямодушний… Хто ж про таке оповідає? А втім, можливо варвари з півночі і є такими. Якщо хлопчину виховував дядько-варвар…
Єдиною особою, що дбала про мене, – продовжував княжич, – був мій дядько по матері Даркан Логін. З його сином Руданом ми є друзями. Дядько, на відміну від матері, одружився з ельберійкою і зостався в Зелеміню.
– Ваш брат у перших теж напівкровний? – поцікавився Вогнедан.
– Ні, – ледь всміхнувся Лемпарт, – Дядько не здатний зачарувати гостровуху шляхтянку. Як, напевне і я… Та менше з тим… Я прийшов до вас, принце, не з проханням навіть – з благанням…
– Я вас уважно слухаю…
– Оті поетичні змагання, – мовив Лемпарт трохи не жалібно, – ніколи не думав, що мене змусять приймати в них участь. Я добрий боєць, хоча, може й не знаю особливо витончених прийомів. Навчався у відомого волхва Борича з Зелібору, але… Вийшло страшне лихо – під час учбового бою мій напарник, зелемінський шляхтич напоровся на мій клинок. Врятувати його не вдалося, і я мусив…
– Розумію, – сказав Вогнедан, а сам чомусь згадав, як Лемпарт кинув щитом у Стаха, – але який стосунок має поезія до…
– Мої вірші, – мовив княжич, – можуть видатися боговладським суддям занадто… простими.
– О, – сказав принц, – адже сила поезії не в її складності… Втім, єдине, що можу порадити – запишіться у список заочного розглядання. Ви знайомі з правилами турніру?
– Більш – менш, – озвався княжич. Його вузькі оченята пильно роздивлялися по кімнаті.
– Я можу дати вам цей сувій, – Вогнедан підвівся з крісла і підійшов до столика, на якому було розкидано його підручні звої-книги, намотані на дерев’яні особливі палички., – вибачте за деякий безлад, але…
– Нічого, нічого, – заспішив княжич, складаючи стопкою листки, котрі ковзнули на підлогу від Вогнеданового руху, – я сам невеликий прихильник суворого ладу…
– Ось, будь ласка, – принц згорнув один невеличкий сувійчик, – тут все написано. Ви зможете владнати цю справу просто зараз. Головним поціновувачем наших творів має бути Срібляна, Боговладська Відьма… Вона сама чудово складає вірші, ну, і є жінкою, а тому… Вважається, що гідно оцінити нашу працю доступно лише жоні…
В очицях зелемінця при цих словах промайнуло щось таке… Вогнедану раптом здалося, що провінціял в душі насміхається над ним, Принцом Яблуневого Саду… Рівно, як і над Великодніми змаганнями. А щодо жінок… Юнак не міг читати думки, власне, цього не міг ніхто з дивних, хоча кругловухі й запевняли, що деякі волхви… Однак він відчував щось лихе, і це щось струменіло від пана Лемпарта.
«Можливо, він є просто озлобленим на весь світ через свою зовнішність та походження, – подумав Вогнедан, – і я це відчуваю… Гаразд, менше з тим. Зрештою, він є Ллараном, хоч і наполовину, а родичам потрібно допомагати.»
– Так ось, – продовжував Вогнедан, – завтра, опісля вранішньої відправи, Віща Срібляна буде слухати наші славні весні, що вже минає, просто у Храмі Сонця. Це будуть наші дари Богам. А ті, хто з якихось причин не зміг прибути до Боговлади, надіслали свої твори на розгляд Срібляни. Якщо особа переможе заочно, то її твір має прочитати сама Срібляна і оголосити переможця. Твори подаються під вигаданими іменами, і під ними ж оголошуються. Автор може відкрити своє справжнє ім’я, а може зостатись невідомим. Траплялося так, що перемагав заочник, і тоді зо два місяці вся Боговлада намагалася вгадати переможця, доки гінці розвозили результати до стольних міст провінцій. Я думаю, що вам, з огляду на вашу незвичність до великих зібрань, варто подати свого вірша саме на заочний розгляд. І, можливо, побути на змаганнях таємно. Придивитися… Це дуже цікаво, особливо, коли Срібляна розглядає вірші і пропонує їх виконати автору… А вже коли вона оголошує переможця…
– Я послухаю вашої доброї поради, – схиляє голову Лемпарт. В його безбарвних очах вже нема того зловорожого блиску, пронизані червоними жилками, вони здаються хворими і від того княжич Зелемінський має трохи змучений вигляд.
«Що я оце собі вигадую, – картає себе подумки Вогнедан, – ця особа має себе почувати зовсім зле… Витягли з прикордонної фортеці вихованого варваром юнака і одразу вкинули поміж моїх єхидних боговладців. І оці змагання… Для чого це потрібно Бранибору? Аби хлопчина осоромився вкрай?
Зелемінець підводиться з крісла і робить прощальний уклін. Трохи незграбно, але старанно. Від того уклону зі столика знову розлітаються листки Вогнеданових віршів.
– О, не дбайте, – зупиняє Вогнедан розгубленого гостя, – ми зі Світляном займемося цим самі. Я вже давно хотів прибратися, але…
Лемпарт знову вклоняється і йде собі геть, а Вогнедан кличе Світляна, хутенько складає разом з ним розкидані листки нот та чернеток і починає вбирати святковий одяг.
Цю Великодню ніч має провести Вогнедан, як-то й належить дивному вельможі без сну та у духовних вправах. Як завжди, проминає вона непомітно, і ось уже бачить юнак у вікно свого покоїку, як рожевою пелюсткою півонії тремтить на небі перший промінь сонця.
Однак чомусь не має погідного спокою в душі принца. Щось муляє йому, не даючи зосередитися. Ніби в гармонію світу проникла нота фальшу.
Зітхнувши, відчиняє засклені дверцята Принц Яблуневого Саду і проходить до свого садочка, де вже квітнуть його улюблені яблуні.
За звичаєм юнак сам дбає про свій сад. І тому там завжди тиша, принишк під мохом камінь, на якому любить сидіти Вогнедан, і тихесенько рипить корбою криничка з джерельною водою.
Біля кринички – місце для принцових улюблених квітів. Нині тут ледве виткнулися з-під землі зелені ніжні кущики, а восени заквітнуть зоредиви. Як тутешні білі красені, так і ллаїрі, дуже на них схожі. Насіння небесних зоредивів було колись привезене пращурами від зорі Сіллон.
Час квітування яблунь вважається в Ельбері часом буйних веселощів. Але у тихій зажурі чомусь є нині Вогнедан, тому сідає він на камінь під яблунькою, зітхнувши потиху, і виймає флейту з єдвабного мішечка.
Тихо лунає пісня Великоднього ранку. Цією піснею зустрічає Сонце Вогнедан. Зараз, в цю саму мить, простолюдини Боговлади, відтанцювавши ніч біля святкових вогнищ, зустрічають схід світила радісним славнем.
Цей самий славень повторює про себе Вогнедан. А назовні ллється музика світанку.
«Сонце Трисвітле… Ти утримуєш в безодні світ наш явний… Створюючи життя і красу велику… Даючи тепло і світло дітям своїм… Ласкою твоєю сповнені… Славу мовимо тобі від землі аж до вирію… Хай летить вона птицею ясною… Сповіщаючи наших пращурів… Що донині славимо Сонце Світлеє… Отця кревного наших пращурів…».
Правителі Ельберу ведуть свій родовід від Дани Ллон, за деякими записами в старовинних сувоях, Дани Ллєг, бо саме таким було прізвище її першого чоловіка, родича тих Ллєгів, що стали засновниками Ельберу. За переказами, цей гідний дивний воїн високого роду залишився в прадавні часи біля Блакитної Зірки боронити від вторжників гинучий Еллон, відіславши дружину на чолі виправи біженців, аби зостався жити Дивний Рід. І в цьому світі пані Дана стала дружиною князя Властимила з Ділу. Тож в жилах Вогнедана плине і кров сонцеславів, хоча нащадки названого князя і дивної більше не одружувалися з людьми.
Та, хоча дивні вельможі і неохоче родичаються зі своїми підданими, аби не розгубити силу, яку вони принесли з зірок, однак, живучи в цьому світі, шанують вони сили, котрі його оберігають.
А отже – віддають шану Богам Ельберу. І Сонцю, і грізному Грому з вогняним списом, і жоні його Громовиці. А також Землі-матінці, буйному Вітру і тихій Воді, котра часом зриває греблі…
«Все є живим в цьому світі, – співає флейта юного принца, – все живе завдяки Трисвітлому Сонцю… Хай же славиться… Яре Сонце Великого Дня…»
Вогнедан підіймається з каменю, відкладає флейту, і простягає руки до пелюстки світанку. Та замість звичного розчулення до голови раптом приходить зовсім непотрібна цієї миті думка:
«Цікаво, чи встиг Лемпарт подати свого вірша на розгляд? Останній строк – вчора, до настання темряви…»
А коли повертається до спочивальні Вогнедан, погляд його падає на столик, де вони з Світляном нарешті склали сувої докупи.
«Лемпарт не взяв сувоя, – вражено дивиться принц на звій, котрий притулився збоку, – однак… Для чого ж тоді він приходив… Чи йому було досить усної поради? Дивно…»
Світлян, котрий теж не спав цієї ночі, як і всі у палаці, просовує голову у роздвижні дверцята. Хлопчик уже причепурився і сяє, наче маків цвіт. Він поправляє на принцові тканого пояса, осмикує блакитний кунтуш з золотим шитвом і задоволено усміхається – його володар дійсно є найбільш вишуканим шляхтичем Боговлади.
Юнак бере невеличкого плетеного кошичка з сонячним хлібцем, який мусять освятити перші промені зірки цього світу, і виходить зі своїх покоїв у супроводі Світляна.
Вельможі Боговлади вже очікують на сходах палацу виходу Повелителя. Завмерло чотири шереги палацової варти, зодягнені в кольори своїх провінцій – Чорногори, Квітану, Ведангу, Зелеміню.
А вийти правитель має в супроводі данадільців. Так бо заведено.
Веданг у шерезі крайній і тримає корогву Ведангу. Золотий Дракон на чорному тлі. Хорунжий-чорногорець на прізвище Терх несе «Стрибаючого парда» – саме цього гідного звіра зображено на синьому тлі корогви Чорногори. «Гілка вишні на тлі блакиті» – корогва Квітану. А ось і зелемінці зі своєю корогвою «Воїн зі списом». Кінний озброєний воїн на світло зеленому тлі.
Срібна сурма співає мелодію «Тихий ранок», оголошуючи вихід Повелителя. Це ніжна мелодія, і зазвичай її грають без закінчення. Останню фразу кричать сурми перед битвою: «Тихий ранок… О, цей тихий ранок… Ранок смертного бою.»
Та нині мир, і немає битви, і поволі йде сходами правитель Ельберу разом з жоною Воїданою у супроводі гриднів в блакитних кунтушах. Хорунжий несе за ними корогву з гербом Данаділу – «Вогняного Ящера» Золота саламандра в язиках полум’я на блакитному тлі.
Ще з вечора вивішено над палацом старовинну корогву сонцеславів з зображенням усміхненого сонечка, теж блакитну з золотим, та Великий Триглав, корогву з’єднаного Ельберу, у тих же кольорах. Тихе рожеве світло розливається по ним, по короговкам провінцій і по вбранню вельмож.
Вогнедан не пам’ятає жодного випадку, аби на Великдень задощило. Завжди сонце грає. Це добра прикмета – отже Боги-опікуни дослухаються до цього світу і не гніваються на своїх дітей – і рідних, і названих.
Вельможі вирушають за Повелителем… Процесія має обійти палац, а тоді піднятися вгору, до Храму Сонця. Туди не ведуть ніякі сходи, лише стежка звивається у молодій траві.
Вогнедан крокує за батьком звивистою стежиною. Ось і вершина пагорбу. Жрець Родомисл… Дивний… Він навчає богознавству шляхетську молодь. Відьма Світозара…З людей. Вельми вчена пані… За звичаєм, жерців звуть лише на ім’я, не додаючи слова «з роду». Це там, унизу є шляхта, є простолюд… Є гостровухі й кругловухі… Але той, кого Боги обрали собі служити, пишається лише цим, а не своїм походженням.
Провидиця Срібляна… Срібноволоса дивна… Говорять, що вона може відріжняти у видіннях долю від судьби. Тому багато хто хоче, аби вона зазирнула у майбутнє. Та ворожить Срібляна не кожному. Саме вона має визначити сьогодні переможця Великодніх змагань.
Прибулі стають на півколом біля вогнища, котре, за звичаєм, палало тут на протязі всієї Ярої ночі. Сонце вже виткнулося над обрієм… Багряна пелюстка світанку перетворилася на червоний пруг.
Як і всі, зводить руки до нього Вогнедан. Прекрасна зоря… Зоря, що береже цей світ, зігріваючи його своїм теплом. Він, дивний принц Ельберу, чужинської крові, але теж є сином цього жовтого Сонця… Названим сином… Всиновленим… Любленим…
«Зорею ранньою, – шепоче юнак, – ти осяяло світ, провіщаючи народження ранку…»
Горить вогонь на жертовнику… Палає світанок Великодня…
Спалах… Юнак вже не бачить вогнища. Не бачить і світанку. Перед очима, які він не заплющував, інше небо. Багряний присмерк затемнення… Тінь, чорна тінь затуляє світило… І відблиск цього присмерку на землі – як відблиск пожежі.
На багряному тлі – яблуні його саду… З них осипається цвіт. З них опадають не квіти – попіл.
«Ти маєш меча у руці, Вогнедане, – чує він власний голос, – ти мусиш спинити це зло…»
Аж головою струснув Вогнедан. На обличчі його мабуть з’явився трохи незвичний вираз, аж панна Ставська, котра стояла поруч з родичем, стривожено зиркнула на нього. Ніколи не був юнак ясновидцем і не бачив видінь, тим більше подібних нинішньому… Нині заспокоює він себе, намагаючись рівно і глибоко дихати, як-то його навчали у храмі. І присягає подумки, що мусить порадитися щодо свого тривожного стану з кимось із жерців.
Та ось скінчилася відправа, і вельможі Боговлади виходять з кам’яного кола. Трохи оподалік, у лісочку, палацова челядь вже розставила легкі кріселка для вельмож, провезені заздалегідь.
На крісла сідають Повелитель з жоною та присутні тут князі провінцій. Князь Буревій з Квітану прибув учора, як-то говорять – він є одним з учасників змагань. Поруч з ним – Вартислав Ведангський і Володар Зелемінський… Немає Влада Парда – на ішторнійському кордоні неспокійно. І плавно опускається в кріселко поруч з порожнім кріслом правителя Чорногори юний князь Данаділу.
Власне кажучи, його, Вогнедана, титул – то тільки назва. Править Данаділом батько, потроху привчаючи до влади сина.
Решта шляхтичів і вельмож розташовуються просто на траві, підмостивши плащі своїм паннам. Палацова варта стала вільно, а дві лави її за командою теж посідали на траву. На ще одному кріселку посеред кола вже сидить Срібляна, відунка. Записів перед нею нема – відьма має могутню пам’ять.
– Дозвольте розпочати, – звертається вона до Повелителя, і той поволі схиляє голову.
Срібляна починає здалеку. Називає прибрані імена тих панів з провінцій, що приймали участь у змаганнях заочно. Це імена лише тих, чиї твори увійдуть до цьогорічної збірки. І проказує напам’ять їхні вірші.
Вогнедан задоволено чує, як пані Срібляна називає неякого «Воїна з Холодного Яру». Це прибране ім’я судді Дубового, котрий дійсно є родом з цього кутка Ведангу. Вірш пана судді на тлі інших має зовсім непоганий вигляд. Відточував мову, яко шабельку… Щасти вам, воїне… Юнак уже вирішив, що перший відтиск збірки, котрий потрапить йому до рук, він надішле пану Дубовому з найліпшими побажаннями. Хазяїн майстерні, де різьблять літерами дошки для майбутніх сувоїв, є приятелем принца, і тому…
Окрім віршів пана судді, Вогнедана таки цікавить, що спромігся створити пан Лемпарт. Принц намагається вгадати прибране ім’я вчорашнього співбесідника. «Болотяна Рись»? Ось якраз Срібляна проказує його вірша.
«Ну, що! Сідлаймо коней
І в дорогу
До давньої столиці!
Бо як сніг
Обсиплеться невдовзі квіт вишневий»
Можливо цей… Вірш не є дуже досконалим, є в ньому якась варварська поспішність, але разом з тим… Швидше за все таки цей… А може «Відлюдник з Зеленого Гаю»?
«Покинувши серпанок весняний,
На північ відлітають дикі гуси!
Невже їм краще жити
В тих краях
Де білоцвіту зроду не буває…»
Таки, напевне, цей… Можливо Лемпарта завжди цікавили не бачені ним ніколи варварські краї… І те, що він жив відлюдником…
На жаль справжні імена неприсутніх у Боговладі поетів будуть оприлюднені лише через два місяці. Якщо не через усі три – буває так, що провінціял, пославши вірша на змагання, не з’являється до стольного міста провінції дізнатися про результат – все одно, мовляв… А до того часу не тільки Вогнедан, всі його приятелі будуть знемагати від цікавості. Хоча Лемпарт і у Боговладі, питати у нього ніхто не буде – не належить. Хіба що сам похвалиться – все таки він трошки варвар…
Далі Срібляна розбирає вірші присутніх тут шляхтичів, називаючи прибрані імена. Названі, якщо мають таке бажання, підводяться, вклоняються й зачитують ті вірші, часом приграючи собі на ріжних інструментах. Князь Буревій Ллєг, наприклад, привіз з собою пандар. Це струнний інструмент давніх сонцеславів, що має звучання невимовної краси. І, хоча володіти пандаром є привілеєм кругловухих, все таки князь Буревій… І вірш його трохи нагадує звичаєву квітанську поезію.
«Очей не зводжу з чарівного квіту
Під стріхою домівки!
Хай стає
Минулим день сьогоднішній,
Ти також, квітуча вишне, не забудь мене…»
Оскільки Воїслав стоїть у лавах гриднів з корогвою, його вірша зачитує Срібляна, як і вірші тих шляхтичів, котрі не захотіли відкрити своїх імен. Хвалить жриця «Розбійника з яру». Воїслав взяв собі таке дивацьке прибране ім’я ще до появи у Ведангу злочинного Рибки. Вогнедан певен – аби дозолити батькові, котрий віддав його до війська.
– І нарешті, – говорить тим часом Срібляна, – цього року визначення переможця буде навіть не просто важким – цікавим.
Вогнеданів вірш ще не розбирала відунка, отже зостався тільки він, і його невідомий суперник.
– Є, – продовжує Срібляна, – двоє осіб, котрі дивляться на світ однаковими очима. Я могла б подумати, що трапилася якась… помилка…
Серед шляхти пробігає шепіт, немов вітерець.
– Але ці особи, – говорить далі жриця, – напевне не знають одне одного. Один з них боговладець і нині знаходиться тут, другий же надіслав свого вірша з певної провінції. Та збіг у образах вражає. Як і самі образи. Прибране ім’я боговладця – «Світанок Великої Ночі».
Вогнедан навіть не ворухнувся, почувши це, бо знав, що батько може за ним спостерігати. Таке назвисько юнак взяв навмисне, аби нагадати декому про…
– Прибране ж ім’я провінціяла-заочника, – мовить Срібляна, – «Привид з майбутнього». Вражає, неправда ж? Навіть імена якимось чином перегукуються – світанок ночі тіней і тінь майбутньої ночі. Я перевірила, чи не залишив боговладець відомостей про те, що відбуває у службових справах… Часом трапляється, коли одна й та сама особа надсилає свій твір двічі, особливо, коли має який-то клопіт. Можна згадати одного з вельмож, якого Повелитель Святополк відправив на заслання….
Князь Буревій ледь схиляє голову і усміхається. Напевне він і був колись отим нерозважним вельможею.
– Та я продовжую, – говорить Срібляна, – отже, за звичаєм, першим зачитую твір відсутнього тут «Привиду з майбутнього».
«З очима ненаситними блукаю
Під зливою
Вишневих пелюстків
І серце
Разом з квітом опадає».
У Вогнедана наче зупинилося оте саме серце, перетворившись на грудку льоду. Він рівно сидить у кріселку, намагаючись не роздивлятися довкола.
– Другий твір належить «Світанку Великої Ночі», – лунає співучий голос відунки, – чи не захоче цей пан відкрити своє ім’я?
Вогнедан наче примерз до стільчика. Він збирався читати свій вірш сам, і флейту взяв з собою, щоб створити спершу належний настрій… Але нині…. Хвала Богам, що він похвалився твором лише Воїславу. Ніхто не знає… Навіть батько.
– Що ж, тоді я прочитаю його сама, – говорить Срібляна, вичекавши.
«З очима ненаситними
Блукаю
Під пелюстковим заливним дощем…
І серце
Разом з цвітом опадає…»
Як бачите… Таке враження, ніби ці твори писали близнюки… Однак… Пане Світанку, чи не бажаєте ви таки вийти до кола?
Тиша у відповідь. В руці у хорунжого лави ведангських гриднів ледь тремтить древко корогви.
– Вельможне панство, – говорить Срібляна, – я в розгубленості… Ці вірші гідні перемоги, та як визначити… Можливо таємничих привидів розсудить Повелитель?
– Віща Срібляно, – батьків голос як завжди холодний і непроникний, – якщо при рівних умовах змагаються боговладець і шляхтич з провінції, то, при виникненні подібних суперечок, я віддаю перевагу провінціалу. Особа, котра, можливо, служить державі збройно, або, принаймні, не має доступу до боговладських книгозбірень, якщо вже дорівнялася у витонченості поетичного слова боговладському вельможі, то в силі духу напевне перевершила його.
Я оголошую переможця, – говорить Срібляна дзвінко, – ним став «Привид з майбутнього», чиє ім’я стане відомим при укладенні цьогорічної збірки.
Вельможі підводяться з кріселок. Вогнедан знаходить в собі сили, щоб усміхнутися пану Буревію і похвалити його володіння квітанським пандаром. Він хоче зараз лише одного – дібратися до своїх покоїв, впасти на ложе і дати волю сльозам.
Та не можна цього… не можна. Весь святковий день тінню ковзає за Повелителем юний князь Данаділу. Усміхається, вклоняється, складає до кошичка даровані панночками писанки… Намагається не опинятися поруч з приятелями по мечу, котрі тільки й обговорюють нині «Битву двох привидів» – так гострі язики вже прозвали минулі змагання.
Тільки пізно ввечері добирається виснажений Вогнедан до своїх покоїв. Сліз уже немає, вони наче висохли за оцей довгий день. Свято, його улюблене свято, перетворилося на жах.
***
Про те, хто такий «Світанок Великої Ночі» знає ще одна особа окрім Воїслава Ведангського. І звати ту особу Світлян Горич. Він мовчки допомагає принцу перевдягнутися зі святкового вбрання в темно синій оксамитовий халат, тоді зникає кудись і повертається разом з Воїславом.
Веданг утік з чергування, і може заробити арешт. Та це хвилює його набагато менше, аніж Вогнеданове застигле в болісній напрузі обличчя. Молодий Дракон сам в розгубленості – якщо вірша знав лише він, то виходить, що він і винен в тому, що сталося… Але ж Веданг може присягнути – нікому і ніколи. Навіть отій панночці, котра гаптує йому сорочки.
Світлян теж відчуває себе винним… Він знав прибране ім’я свого принца, він і вірша читав крадькома від Вогнедана, коли той, прибувши з Ведангу, записав свій твір і намагався його покращити. Але хлопчина пошепки присягається Дракону – ніколи й нікому… Навіть мамі у Квітан не написав, хоча й дуже кортіло.
Але що ж тоді? Збіг? Не буває таких збігів… А може буває?
Вогнедан же мовчки дивиться в стелю. Він так чекав цього дня… Щоб виконати твір – переможець перед усією боговладською знаттю. Щоб батькові очі трохи потепліли… Щоб…
До того ж юнак певен – татко здогадався, що «Світанком» є він, Вогнедан… Ніч народження власного сина він має пам’ятати, має пам’ятати і їхню сутичку, коли Повелитель власноручно викреслив прізвище сина зі списків учасників. Осінні змагання проходять не під прибраними іменами, бо в бойових мистецтвах шляхтичі змагаються лице в лице.
А отже – батько навмисне віддав перемогу отому «Привиду». Прикрившись гарними словами про державну необхідність.
– Мій друже…
Це Воїслав… Добрий друг… Співчуває….
Вогнедане, я знайду цього поганця… Присягаюся корогвою Драконів. – Тут щось нечисто, я певен. Таких збігів у природі не буває. Я поверну тобі перемогу!
– Марна праця, Воїславе, – намагається усміхнутися принц, – це лише збіг… Дивний, а чи дикий… Не знаю… Ясно одне – в якійсь провінції я маю двійника. Якщо він зволить відкрити своє ім’я – потрібно йому написати.
– Я не буду очікувати три місяці, – говорить Веданг становчо, – тим більше, що можливо цей пан захоче залишитися безіменним.
– Звідки ти знаєш, що то не дівчина? – питає Вогнедан з легким усміхом.
– Ну, якщо це дівчина, – злості у Веданга одразу поменшало, – то тоді…
Наступні три дні пройшли звичним трибом. Гроза вдарила як зазвичай – коли вже її не чекали.
Принц, як і раніше, щодня відвідував зброярню. Прийшов вправлятися пан Ружицький попід руку зі своїм колишнім ворогом, паном Сливицьким. Влес Сливицький, виявляється, таки прийшов до недруга додому і покаявся в лихих словах і негідній поведінці. Зраділий Віродан, котрий вже пересердився на молодого шляхтича, запросив його обідати, і тепер пан Сливицький на весь голос вихваляв квітанські страви, які матуся Ружицька виготовляла власноручно, не довіряючи служницям.
– Одне погано, – зітхнув він наприкінці, – якщо отак завжди їсти, то можна стати схожим на крепимирівського мірошника….
Вистава про мірошника з Крепимирова вже другий тиждень йшла у Народному Театрі Боговлади. Ходила на неї і знать – невеликими групками і намагалася сміятися не дуже голосно.
Княжич Лемпарт був присутнім на кожному занятті. Поводився він рівно й невимушено, і хоча в його мові часом траплялися просторіччя, на це вже перестали звертати увагу. Стах Горобинський навіть сказав, що «цей зелемінець» ще й нівроку. Бранибор, однак, все приглядався до молодого Драгана і не давав йому спуску. Володів мечем Лемпарт добре, але десь набрався костоломних прийомів варварського штибу. Дивні, якщо вже їм приходилося убивати, намагалися зробити це красиво, тобто одним ударом, без зайвої крові і без завдання зайвих страждань живій істоті. Така майстерність вважалася найвищою, а пан Лемпарт тяв мечем безоглядно і люто. Він наче забував, що це учбовий бій… Вогнедан іноді думав, що не дивується з того, що зелемінець убив напарника… Захопився трошки, і…
Так от, сталося все це третього дня опісля тих злощасних для Вогнедана змагань. Бранибор сам розподіляв їх по парам, Вогнедану дав у напарники Винозіра Птаху, Воїславу дістався Страж Вишенський, а Лемпарт став навпроти Мирослава Вишневського. Решта розподілилася так: Ружицький – Горобинський, Сливицький – Яблуновський і Ставський – Рамінський.
Як-то кажуть, не було б щастя, не було б і нещастя. Пан Мирослав Вишневський славився поміж дивними своїми різкими і влучними ударами. В гарному одязі до нього в пару можна було не ставати – він навіть рукави супротивника прихитрявся розпорювати по шву. Лемпарта він незлюбив одразу, і продовжував на нього коситись, навіть коли інші дивні на чолі з принцом вже змирилися з незвичним родичем.
– У мене таке враження, – бурчав потиху Мирослав, – що я навчаюся поруч з заложним мерцем. От скажіть мені, панство, чому ця особа не носить вишиванку, а лише сорочку моозького крою? Не знаєте? А я вам скажу… Пан Лемпарт є мейдистом і гидує нашими обережними сорочками… Рівно, як і нашими обрядами – я сам бачив, як він підійшов до Галявини Змагань знизу, а не від Храму Сонця…
Юнаки, звісно, знали, що частина північних варварів сповідує вчення Святого Мейді, трошки інакшим способом, аніж це роблять ішторнійці. Віра ця була, напевно, занесена в ті ліси ординцями хото, хоча деякі боговладські дослідники вказували на те, що Святий Мейді став відомим у рідній своїй Лугербі та поза нею, вже після вікопомної навали. Можливо, мейдизм принесли на північ всюдисущі астеонські морські розбійники, або торговці з королівства Белат, які могли задля вигоди молитися у будь-якому храмі. Незважаючи на те, що шляхетна молодь мала знати порухи душі найближчих сусідів, Вогнеданові приятелі нічого не тямили в релігії, во ім’я якої ішторнійці винищували спершу одне одного, а згодом і інші народи. Сам Вогнедан, прочитавши з цікавості Писання Святого Мейді, зробив висновок, що віра, котра вважає гордість найбільшим гріхом і вимагає її ламати, не потрібна ельберійському шляхтичу, зітканому з гордощів. Опісля цього висновку можна було махнути рукою на те, що мейдисти вважають кохання блудом, красу – диявольськими чарами, а розум – непотрібною у побуті річчю. Окрім того, святий Кілені, якщо довіряти тим же Писанням, не мився десятиліттями… Про що тут ще можна говорити…
В Ельбері мейдистів було небагато, і серед них – жодного гостровухого. Приймали мейдизм в основному торговці, або мешканці зелемінського прикордоння. Чорногорці, дратовані постійними війнами з мейдистською країною, з властивою цій провінції хвальковитістю, говорили, що серед них немає жодного «божого раба». Зелемінь же сусідила з язичницькою Страгією, і тому не так противилася мейдистським проповідям захожих моозьких проповідників. Моозці прийняли мейдизм всього лише двадцять літ тому, при чому з великою кров’ю, пролитою у громадянській війні народу Моозу зі своєю новонаверненою знаттю. Одних цих чуток, вважав Вогнедан, досить, щоб відвернути від мейдизму поштивого ельберійця. А тим більше – нащадка Лларанів.
Але пан Вишневський з гідною кращого застосування впертістю продовжував вважати Лемпарта потаємним мейдистом. І тому заповзявся це довести, розітнувши на княжичеві оту його моозьку сорочку, аби всі побачили мейдистський оберіг-трикутничок, який молодий Драган нібито мав носити.
Лемпарт був добрим бійцем, але дуже швидко втрачав необхідний для дивного воїна спокій, коли з ним починав гратися не сильніший, а вправніший супротивник. Мирослав, тендітний та гінкий, мов лозина, вився довкола супротивника струменем диму, просто ухиляючись від усіх його випадів. За півгодини бою супротивники жодного разу не схрестили мечі.
Зрештою княжич Зелеміню вийшов з себе, і з нього знову визирнуло оте, варварське зло. Він заревів трохи не по ведмежому і пішов тяти мечем просто поперед себе, незважаючи ні на кого. Лють засліпила юнака до того, що він прикінчив би кожного, хто опинився б у нього на дорозі. Решта перебійців, не перериваючи бою, розсипалася врізнобіч. Бранибор мовчки сидів біля стіни, спостерігаючи.
Отоді Мирослав і почав розрізати на ньому вбрання, наскільки дозволяло вигнуте лезо ельберійського меча… «Нарізати хусточки» з сорочки супротивника вважалося ну, не найбільшою вправністю, але… Осліплений люттю Лемпарт махнув мечем так, що розтяв би Вишневського навпіл, аби той не ухилився. І наштовхнувся просто на його клинок.
– Догралися, – сказав Бранибор в жахливій тиші, котра настала опісля.
Вогнедан кинувся до постраждалого, який поволі осувався на підлогу. Вишневський дивився на свій скривавлений меч, ще не вірячи в те, що сталося.
– Пане Вишневський, – холодно сказав Бранибор, – опісля того, як наш принц витягне з того світу вашого напарника – година занять зі мною…
– Гаразд…, – видушив Мирослав, – ой, лихо… Хоч би живим зостався…
Вогнедан тим часом вже тримав руки на рані. Розумів, що повністю заживити її не зможе – не вистачить сили, але хоча б…
Воїславе! – гукнув, – принеси мені носовичка, а краще – декілька.
Воїслав підійшов до кунтушів, котрі рядком висіли на стіні і почав перетрушувати кишені. Приніс кілька хустинок, якими Вогнедан і обтер вже не глибоку рану а поверхневий поріз, котрий продовжував кровити.
– Давай ще, – наказав принц, і Воїслав вивернув кишені кунтуша самого Лемпарта, бо той висів найближче. Хустинки там не знайшлося, на підлогу висипалися які-то паперові уривки. Воїслав чортихнувся, і поліз за хустинкою до сусіднього вбрання.
Лемпарт тим часом уже повністю отямився і ошелешено кліпав своїми прозорими, з червоним обідком, очима.
– Пане зелемінський княжичу, – мовив Бранибор таким самим спокійним голосом, – раджу вам піти до ваших покоїв і покликати до себе лічця. А назавтра – сюди, до мене. Дві години занять…
– А чому мені дві, а Вишневському одна? – якось по дитячому спитав Лемпарт, і шляхтичі заусміхалися з полегшенням – проминуло.
– Тому що втратили душевну рівновагу ви, а не він, – відповів Бранибор.
Лемпарт, постогнуючи, підвівся, взяв свого кунтуша і пошкутильгав до виходу, притримуючи хустинки на грудях. Як гості Повелителя, зелемінці мешкали в палаці, але Бранибор півголосом наказав Горобинському провести пораненого до його спочивальні і послати пажа за прибічним цілителем Повелителя, волхвом Богодаром, котрий зціляв накладанням рук і мав значно більшу міць, аніж юний Принц Яблуневого Саду.
Коли Бранибор покинув зброярню, по ній закружляв тихий шелест розмов. Вишневського хвалили за вправність, ганили за немилосердність до провінціяла, питали, чи не побачив він часом отого трикутничка під сорочкою супротивника. Вогнедан обмив скривавлені руки з дзбанка з водою над мисою, котрі стояли в передпокої для подібних випадків. Воїслав зливав йому на руки, а тоді завів до зброярні і всадовив на підлогу, бо ні стільців, ні лав у цій кімнаті не передбачалося. Лише зброя і воїни…
– Виснажує, – сказав, важко дихаючи, принц, і Веданг кивнув головою. В душі він вважав, що приятель зовсім не мусив віддавати Силу такій особі, як Лемпарт. Протримався б зелемінець до приходу цілителя. А не протримався б – невелика втрата, князь Володар має ще двох синів, котрі є цілком пристойними дивними, без оцього варварського сказу.
Вогнедан притулився до стіни потилицею, поволі приводячи дихання до звичного ритму. Погляд його ковзав по підлозі, зазвичай чистісінькій, а нині всіяній якимись папірцями. І раптом… Юнак не повірив власним очам. Обережно підтягнув до себе папірець… Пальці його затремтіли, а лице стягнула судома.
На папірці було записано уривок чи-то з вірша, чи-то з якихось нотаток. Поганючим кривулястим почерком.
«… продовжуватись так не може… знати… стати… привидом з майбутнього… нищителя…»
– Збіг обставин, – прошепотів принц, – атож… Збіг обставин…
Не йде до своїх покоїв Принц Яблуневого Саду, а майже біжить отою своєю летючою ходою. Вривається до шафарні, яка пахне вербеною та лавандою. Там нікого немає… Проходить до віталеньки – порожньо… Кабінет, в якому він приймав зелемінського княжича… Його паж, котрий має відпочинок, доки господар відточує бойове вміння, згорнувся у кріселку і вшнипився у який-то сувій.
О, ні…, – тільки й вимовив Світлян, – Мій володарю…
Бо страшним є лице юнака. Не гнівним, ні… І не лютим… А холодним, немов сніг на верхах Чорногори. Світляну навіть здалося на хвилину, що бачить перед собою Святослава – Повелителя.
– Світляне, – говорить Вогнедан голосом, схожим на дзвін крижинок, коли вони розбиваються об камінь, – у переддень Великодня ти прибирав мої записи?
Світлян киває головою. Світлян лепече, що вони це робили разом, а опісля…
– Де ці записи, Світляне? Там мали бути чернетки мого вірша…
Світлян тремтячими рученятами витягає з шухлядки різьбленого столика стосик списаних листків. Мовчки проглядає їх Вогнедан… Ноти… Знову ноти… Той злощасний вірш склався у нього в серці тоді, у Веданзі за якусь страшну й солодку мить осяяння. Він не писав тоді чернеток… Але… Вже тут, у Боговладі, перед тим, як віддати поручителю, яким у нього був князь Ведангський, запечатаного сувійчика, юнак завагався… Якраз в двох перших рядках… Адже у вірші, присвяченому вишневому квіту, було відсутнє саме слово «вишня»…
Він намагався виправити… Він римував і так, і сяк, але, ставши правильнішим, вірш трохи втрачав оті чари, котрі навідали Вогнедана у вишневій заметілі садів Ведангу. І, відкинувши списаного листка, принц покликав Світляна і звелів йому віднести до покоїв Чорного Дракона заздалегідь наготований сувійчик з отим, першим віршем.
А опісля того він приймав в своєму кабінеті гостя… Листки, розкидані по кімнаті… Мальовничий безлад, за який йому частенько вимовляв батько… Ось Лемпарт сідає на крісло, прибравши з нього жмуток папірців… Ось Вогнедан відвертається до столику, шукаючи потрібного сувоя… Ось княжич Зелеміню підводиться, і по кімнаті знову кружляють списані листочки… Сувій так і зостався на кріслі… Непотрібний сувій, якого Світлян опісля переклав на столик… А чернетка… Чернетка зникла…
Вогнедан знетямлено дивиться на помертвіле личко малого квітанця, не розуміючи, хто перед ним, і де він є… І під тим поглядом Світлян випростується і говорить не по-дитячому хрипко:
– Я, недостойний, не можу довести своєї невинності в тому, що сталося. Тому прошу дозволу з власної волі піти зі світу явного до потойбічного гаю, аби відшукати добре переродження і не жити збезчещеним.
І наче тепла хвиля змиває лід з Вогнеданових очей. Він хапає хлопчину в обійми, підіймає на руки, наче маленького і говорить поспішно:
– Наказую – не смій і думати! Дитя моє, та я ж тебе не підозрюю. Але я знаю… Знаю, хто це зробив…
Срібні оченята Світляна з надією дивляться на свого принца.
– Справді, – шепоче він, – ні, справді? А я вже подумав… Ви й справді? Ні?
– Боги мої, я тебе налякав, – говорить Вогнедан покаянно, – я втратив погідний спокій духу, необхідний, навіть коли… І ось наслідки – найбільше відданий мені шляхтич хоче накласти на себе руки…
– Найбільше відданий вам – Дракон, – мовить Світлян ще тремтячим голоском, – Незмінний і вірний… Але й ми, Горичі, є відданою шляхтою… В нашому гербі кетяг калини, а гасло…
«Гарний квіт дає добрий плід», – зітхає Вогнедан, садовлячи у кріселко свого пажа, – дитя моє, я винен перед тобою… Сиди тут, я приготую настій з торішньої м’яти. І не ходи нікуди.
Настій з м’яти потрібен і самому Вогнедану. Бо у принца і досі аж в очах темніє, коли він згадує той уривок паперу… Привид з майбутнього… І нічого ж не доведеш… Навіть, якщо Лемпарт матиме нахабство відкрити своє ім’я…
Тихо шипить спиртівочка, булькає в малесенькому заварничку вода… Запах м’яти… Запах спокою…
Розумник Світлян наготував до його повернення зеленкуваті чашечки з улюбленим візерунком з листя тієї ж м’яти. Хотів заспокоїти свого принца… Бачить же, яким пригнобленим останнім часом є його володар. Заспокоїв… Звісно, коли він, Вогнедан, ось так увірвався до кімнати та ще й хльоснув хлопчину отим родинним поглядом Вогняних Ящерів, який зморожує кров у жилах, то бідне дитя зібралося доводити свою невинність самогубством.
Вогнедан на маленькій таці вносить до кабінету заварничок і дві чашечки. Світлян, при вигляді цих незаперечних доказів ласки володаря, зітхає і трохи веселішає. Принц ставить тацю на столика і пестливо проводить рукою по сріблястим кучерям хлопця.
– Квітанці, – говорить, – були відчайдухами завжди. І ніколи не падали духом.
– Та я нічого, – мовить юний паж, обережно беручи чашечку з таці, – мій пане, це зробив отой гидкий зелемінець?
– Чому він гидкий? – питає Вогнедан, не відповідаючи.
– У нього очі навіть не люті – злобні, – говорить Світлян півшепотом, – я знаю, що судити вищих я не маю права, доки сам не доможуся права наказувати нижчим, але…
Вогнедан відпиває ковточок напою і ледь посміхається. Злобні… Гаразд… Доказів він не має – отже залишається останній доказ володарів – клинок. І то чимскоріш… Звісно, не в зброярні, де він може потрапити на очі Бранибору, а то і комусь з вищої знаті. Потрібно виманити Лемпарта з палацу… Скажімо – запросити на прогулянку. Щоправда, за поєдинок, затіяний за самою підозрою, можна покинути столицю зі швидкістю вийнятого з піхов меча. Особливо, коли той герць закінчиться, скажімо, смертю одного з бійців.
Наступного дня Вогнедан прийшов до зброярні раніше за всіх. Він ще обдумував, чи говорити про свої наміри Ведангу, коли раптом у двері зайшов Лемпарт.
Болотяним вогнем спалахнули очі принца Ельберу. Але голос його пролунав протягло і ніжно:
– Як ваша рана, пане Драгане? У вас був цілитель?
– О, так, – відповів Лемпарт, – і сказав, що я дожив до його приходу лише завдяки вам.
– Завжди радий прислужитися, – лагідно відповідає принц, – особливо піїті, чий дух тонко відчуває красу і гармонію… Ви послухали моєї поради, пане Лемпарт? Подали свого вірша на заочний розгляд… Я тут побився з друзями об заклад, що ви і є отой таємничій «Привид з майбутнього»…
– І ви виграли заклад, – спокійнісінько відповідає зелемінець. У Вогнедана від такого нахабства аж дух перехопило.
«Нехай він не знає, що я є отим «Світанком»… Нехай він ухопив чернетку, вважаючи, що на змагання я послав якийсь інший вірш… Але ж нині мав би здогадатися…»
– О, то я мушу вас привітати, – говорить Вогнедан, – дійсно, зліпити з кільканадцяти невірних спроб одного пристойного вірша та ще виграти з ним змагання потрібно вміти… То ви вважаєте, що у майбутньому процвітатиме паскудство, а підлість стане звичаєм?
– Я не розумію, про що ви говорите, – мовить Лемпарт, а в очицях його блискає насмішка, – і навіть не ображаюся на лихі і не заслужені мною слова. Більше того, я вам їх пробачаю. Мій дух давно змирився з тим, що кривда переслідує його, як хорти лисицю.
– О, як мило, – говорить Вогнедан, знімаючи зо стіни «Пелюстку вогню». Він забув про вчорашні наміри дотримуватися позірної обережності. Холодна лють заповнила його душу, і Лемпарт аж відступає назад під поглядом Вогняного Ящера.
– Ви пробачили мені, – продовжує Вогнедан, – але ж я вам не пробачив… Мій паж трохи не наклав на себе руки, бо подумав, що я вважаю винним його… Та мій любий привиде, у вас немає майбутнього… Вчора ви фехтували з паном Вишневським, але Вогнедан Ельберійський є бійцем кращим за нього. І цього разу він не гоїтиме вам рану…
Лемпарт теж знімає меча зо стіни. Може він і злякався, але важко прочитати щось на блідому обличчі альбіноса. Вогнедана хвилює лише, чи нема когось у передпокої. Про те, чи прийде хтось, коли почнеться поєдинок, він уже не дбає. Герць на смерть може зупинити лише той, хто має владу наказувати обом бійцям. Навіть Бранибор не має такої влади над принцом Ельберу. Тільки Повелитель… Тільки він…
Дзвін клинків… Лемпарт сьогодні щось занадто обережний… Зрозумів, що доживає останні хвилини?
– В чому є шлях воїна, – рівно говорить Вогнедан, роблячи другий випад, – в тому, щоб думати про правильне та справедливе….
Зелемінець чомусь закрився в глухій обороні… Злякався?
– В тому, щоб вдосконалюватися, – продовжує принц, змушуючи супротивника поволі відступати до дверей зброярні, – щоб вивчати всі мистецтва, а особливо те, що зветься їхнім серцем, і злити це серце зі своїм… І стати непереможним…
Лемпарт уже ледве відбивається… Куди й поділася його задерикуватість…
– Я наказую вам зупинитись…
Вогнедан таки робить останній випад, і меч зелемінця відлітає аж до стіни. Тоді випростується і безстрашно зустрічає зимний погляд батькових очей.
Повелитель заходить до зброярні. За ним ідуть князь Вартислав і князь Володар… Це ж татко повертався з ранкової прогулянки… Разом з наближеними… Четвертим за ними поштиво йде кругловухий білявий юнак у зелемінському жупані. Вогнедан кілька разів бачив його серед супроводу князя Володаря.
– Хто розпочав поєдинок? – питає Святослав все тим же своїм холодним голосом.
– Я розпочав, – відповідає Вогнедан так само безбарвно.
– Пан Логін говорить, що ви без причини накинулися на його брата у перших…
А, ось хто це… Родич по матері, син Даркана Логіна.
– Привід був, – говорить Вогнедан, – але я волію, щоб пан Драган сам оповів про нього.
– Власне, – мовить Лемпарт тремтячим голосом, – я був нестриманим… Я похвалився, що є переможцем змагань… Звісно, перемога дісталася мені випадково, але тим не менше…
Вогнедан дивиться на зелемінця з неприхованим здивуванням. Брехати Повелителю досі не наважувався ніхто.
– Отже, приводом була заздрість, – спокійно говорить Святослав, – гаразд… Мій сину, йдіть до своїх покоїв. Пане Володарю, вибачте мене – я виховав недостойного.
Вогнедан схиляється перед батьком легким танцюючим рухом. В голові гвіздком застрягла думка, що малий Світлян був не таким уже й неправим. З деяких обставин єдиним виходом є крок у потойбіччя.

***

Вогнеданів садочок весь пронизаний останніми пахощами яблунь.
Юнак сидить на камені біля кринички, зустрічаючи світанок з флейтою у руці. Поволі підносить її до вуст. І лине музика, зливаючись з музикою вітру, не тривожачи сплячих, навіваючи сум і зажуру.
І не бачить Вогнедан, як застиг біля хвірточки високий юнак-дивний в чорному з золотом кунтуші гридня палацової варти від провінції Веданг, і лице молодого Дракона стає на хвильку розчулено-ніжним.
Дійсно, тільки істоту, байдужу до краси та гармонії, не вразила б ця картина, ніби мальована пензлем митця… Рожевий схід сонця… Рожевий квіт яблунь… пелюстки квітів, які опали просто на чорне волосся музики. І лине пісня краси та любові, тривожачи серце струменем тихого суму.
Вогнедан врешті полишає флейту і чує знайомий голос, який тільки і може викликати усміх на сумовитому обличчі Князя Данадільського:
– Якби я міг
Замовити вітрам
Хоч що небудь,
То попросив би, мабуть,
Оцей садок єдиний обминуть…
Чи спробував би сам захистити побратима від буревію…
– Навіть якщо не думаєш про те, – відповів Вогнедан не обертаючись,
Що ця весна
Сьогодні відлетіла,
Цей прихисток
Нелегко покидать…
Моя самотність є нині моїм захистом… Вітаю, Воїславе… Ти прийшов проститися з засланцем?
– Я прийшов, – урочисто говорить Веданг, – сповістити вас, ваша ясновельможносте, що до Чорногори ми їдемо удвох…
– Тобто? – запитує Вогнедан непорозуміло, – адже ти хорунжий палацової варти, а надану тобі відпустку вже використав, побувавши зі мною у Веданзі?
– Мене, – мовить Воїслав аж ніяк не смутно, – теж вислано до Чорногори.
– О, ні…, – тільки й сказав принц, – та як же… За що?
– Спершу я покартаю тебе, милий брате, – говорить Воїслав лагідно, – за те, що ти не сказав мені про той уривок папірця. І про зниклу чернетку…
– Світлян, – зітхає Вогнедан, – і хто це дитя тягнув за язичок?
– Але ж ти не велів йому зберігати це в таємниці, – слушно зауважує Дракон, – і тому… Словом, я домігся, аби мене прийняв Повелитель… Спершу я сподівався на успіх, маючи в руках деякі докази, та на жаль… Тоді я підвищив голос і нині теж є вигнанцем.
– Ти хочеш сказати, – мовить ошелешено Вогнедан, – що ти кричав на мого батька?
– Ну, кричав – це трохи занадто, – говорить Веданг аж ніяк не покаянно, – я лише намагався пояснити володареві, що він є трохи несправедливим до власного сина і вірить зелемінському покидьку-напівкровці, який…
– Оцього тобі не треба було говорити, – зітхає принц.
– Атож, Повелитель не любить, коли починаються оці розмови за вуха, – говорить Воїслав з легеньким несмаком, – але ж я тільки сказав, що огидний брехун осоромив єдине, що відріжняє його від варвара. Та ще й підло тебе підставив, милий брате. Невже ти ще не здогадався, що напівкровка навмисне тебе спровокував? Він, напевне, очунявши опісля Мирославового почастунку, не знайшов в кишені отого сміття і вирішив забезпечитися. Отого Логіна він послав до Повелителя ще тоді, коли побачив у двері, що ти у зброярні сам. Будь певен, аби ти не кинувся на нього першим, – він зробив би так, щоб ти кинувся і все одно зостався б винним. Того він і захищався сяк-так, не в повну силу. Ризикував, звісно – ти міг би його прикінчити ще до приходу правителя. Але тут потрібна була сцена – невмілий і трошки незграбний піїта з провінції проти вишколеного боговладського шляхтича, котрий озвірів від заздрощів.
– Що воно за істота… – говорить сумно Вогнедан, признаючи приятелеву правоту.
– Привид з майбутнього, – хмикає Воїслав, – дай Боги, аби не з нашого. До речі – можу тебе втішити: пан Лемпарт теж їде до Чорногори. Не на заслання – на проходження науки прикордонної служби в гірських умовах. Князь Володар таки бажає вирізьбити щось путнє з цього чурбана, але навряд чи він довірить йому Зелемінь, хоч Лемпарт і старший княжич. Тому й віддає його під важку руку Влада Парда. Аби навчився коритися, а то він геть розбестився, сидячи в Предславі.
– Брате, – мовить Вогнедан, – давай забудемо про певну гидку особу. Принаймні сьогодні. Негоже таке говорити, але я радий, що ти будеш поруч…
– Подивимося Чорногору, – потішає Воїслав, – а потім… Я думаю, тебе протримають там не більше року.
– Але ж осінні змагання, – раптом згадує Вогнедан, – знову…
– До того часу щось вигадаємо, – говорить Дракон, – ну, я пішов подивитися як мій паж збирає речі. Хлопчисько завжди все переплутає. Світлян їде з тобою?
– Так, – ледь всміхається принц.
– І мій Войко теж… Незамінний помічник у справах кохання… Непомітно доручити листа… До речі, у Чорногорі є гарненькі панночки…
І Воїслав зникає, прикривши за собою дверцята в мурі, а Вогнедан ще раз смутно обдивляється свою тиху радість – яблуневий садок. Перший біль пройшов, юнак уже не думає про те, аби покинути світ явний, однак в його серці, там, де був батьків образ, суворий, але люблячий, нині зяє порожнеча.
«Чорногора так Чорногора… Проб’ємося… А вас, пане Лемпарт, я там можу зустріти. І тоді нам ніщо не завадить… Я навіть ладен піти до в’язниці за задоволення проткнути вас мечем.”

Далі буде…

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *