Аніме-клуб «Міцурукі»: Львівський період

Майже вісім років тому 1 жовтня 2010 року в центрі Львова зустрілися 4 людини. Вони створювали аніме-клуб і подекуди жартували про те, що хотіли б зробити «щось грандіозне та величне, що поєднало б всіх анімешників України під одним дахом». Вони не знали, що одного дня це стане реальністю. Те, що вони створюють, дасть поштовх рядку проектів адаптації та створення контенту. А сама організація стане одним з найпотужніших прикладів некомерційної українізації в нашій країні і вже через 8 років спільноти анімешників у Львові, Тернополі, Хмельницькому, Вінниці, Києві, Дніпрі, Одесі та Харкові (станом на вересень 2018) на питання «До якого клубу ви належите?» в унісон відповідатимуть — «Міцурукі».

До річниці розвитку такого масштабного об’єднання журнал «Світ Фентезі» вирішив підготувати матеріал про його історію та діяльність. Можна сказати, що історія клубу розпочинається у Львові у вересні 2010 року, коли Руслану Водолазькому, відомому за нікнеймом Лунсар, припала до уваги група ВК «Західно-Український Аніме Портал», в якій було розміщено повідомлення про бажання створити осередок, котрий об’єднав би анімешників Західної України. І Лунсар не вагаючись зв’язався з його автором Андрієм Нуцьковським (Sinig@mi).

Лунсар (Руслан Водолазький) — засновник, президент і активний діяч львівського аніме-клубу “Міцурукі”

Незабаром вони зустрілися, щоб обговорити свої ідеї. До них приєдналися Камуй (Андрій Бакайчук), локально відомий знавець аніме й аніме-фендому, та його знайомий Джонні Бо, також відомий як Міхалич. Створюючи щось нове, треба обрати для цього назву.

«Довго не могли вирішити, — згадує Лунсар, — і Джонні запропонував тимчасово назватися «Міцурукі» — ніхто не став сперечатись».

Тоді кожен із засновників взяв на себе відповідальність за окремий напрямок діяльності: Sinig@mi відповідав за життя сайту, Лунсар — за розробку концепту анімок, настолок та загальну організацію, Камуй — за проведення анімок та інших заходів і взаємодію з людьми. Джонні дбав про безпеку клубу та івентів, адже в ті часи неформальні фендомні організації у великих містах часто піддавалися нападам неформальних організацій псевдо-правого ухилу.

У жовтні 2010 року у соціальній мережі «ВКонтакті» разом із львівським аніме-клубом була створена сторінка «Українська аніме-спільнота», яка пропонувала всім діячам-українізаторам у фендомі вільний репостинг їхнього контенту та здобутків. За власний рахунок Лунсар розрекламував спільноту серед 20 тисяч українців, що припустимо були аніме-фанами. Також він постійно підтримував її контентом власного виробництва.

Камуй (Андрій Бакайчук) — один із перших організаторів діяльності клубу, знавець аніме та адаптатор

Талісманом львівського клубу було обрано Тоторо, а логотип створено на його основі.

У ті часи фендом був слабкий, а україномовного аніме та манґи було мало, і тому УАС зіграла надзвичайну роль в становленні та популяризації українського фандабу, популяризації українського манґа-перекладу. Так, вже і до того були сайти і спільноти діячів, але кожен із них дбав лише про себе і тому не міг досягти значного успіху в поширенні власної праці. УАС була першою спробою створити щось загальноукраїнське, жертвуючи власними силами не заради вигод для власної популярності, а заради популяризації українського загалом.

Пізніше також була організована окрема сторінка львівського аніме-клубу «Міцурукі», яка використовувалася більше як поширення новин аніме-клубу.

Вже у жовтні відбулася перша анімка, де зібралися засновники, їхні друзі та знайомі з інших львівських клубів. Наступні два місяці контингент відвідувань мінявся не дуже суттєво, тому клубу прогнозували максимум до півроку існування. На анімці почали щотижня роздавати колекційну листівку з різним тайтлом аніме. Ця традиція протрималася у львівському та пізніше київському клубах під час перших кількох років їхнього існування.

Одна з найперших анімок

 Незабаром у Лунсара виникла думка запустити анімешні настільні ігри на сходинах, і, завдяки його досвіду з макетування та дизайну, була зроблена перша гра — «Коноха», вона ж «Мафія», перероблена під франшизу «Наруто». Невдовзі колекція ігор поповнилася грою «Леді проти Дворецьких», розрахованою на збочену фантазію учасників за волею Великого Рандому. Потім були інші, так би мовити, «анімефіковані» настільні ігри: «Покемони» (за грою уно), анімешна монополія, «Фейрі Тейл» (за грою «Таємне послання»), «Зомбі-апокаліпсис», «Лінія фронту», «Школа мерців», «За бортом», українізація гри «Маньчкін Фу». У 2012 році клуб, формально його бренд «М-геймз», отримав номінацію за настільну гру «Епоха сталі» на міжнародній виставці «Ігросфера». «М» у назві походить від «Міцурукі», але фактично це було тріо учасників клубу: Лунсар (Руслан Водолазький), Цуркан Андрій та Холод Святослав.

Презентаційне зображення гри “Покемон”

Наступним успішним кроком стали наліпки з чібіками (кавайними персонажами з маленьким тілом і великою головою) та адресою групи, котрі незабаром заполонили Львів. Також на анімках роздавали картки, плакати та інші анімешні няшності. Люди стали приходити на анімки, аби отримати кілограми няшної макулатури, і поширювали про це інформацію іншим.

«На той час на анімках зазвичай було до 50 людей, — зазначає Лунсар. — На концептуальних — до 70 осіб, значна частина з яких змінювалася щотижня-щомісяця».

Відтак можна сказати, що на середину 2011 року рух можна було вважати масовим і почали втілюватися більш деталізовані культурні проекти.

Відтоді відбулося більше 400 щотижневих аніме-сходин у Львові. Більшість анімок мали формат зустрічей у парку Франка чи на вул. Арсенальній. Але також проводилися перегляди аніме на великому екрані, прогулянки Львовом, святкування річниць, мандрівки в інші міста до інших аніме-клубів чи філій (Дрогобич, Тернопіль, Франківськ), походи на рамен, пікніки, в аквапарк, змагання з «Tekken-6» на PSP, пляжні анімки, тематичні анімки, косплей-вечори та НяНочі. Особливою традицією львівських анімешників є щорічна весняна поїздка на цвітіння сакур в Ужгороді — ханамі.

Пізніше, у 2018 році, саме ця практика у поєднанні з київським досвідом анімок буде поширена завдяки спеціальній програмі з об’єднання україноцентричних анімешників на місцях.

«Завдяки клубу «Міцурукі» я можу спілкуватися з однодумцями, не вишукуючи їх годинами в Інтернеті, — ділиться враженнями Suzume Murakami, учасниця з Хмельницького і організаторка місцевих сходин. — Я довго стежила за їхніми сторінками, а коли вони виклали запрошення до діяльності у своїх містах, я долучилася. Через якийсь час я стала адміном і головним організатором сходин нашого міста. Зараз я мрію долучитися до клубного фандабу».

Чібік — наклейка 5*5 з анімешним персонажем на білому тлі та посиланням на сторінку місцевого осередку “Міцурукі”

Були спроби створити так званий аніме-театр — для постановки косплейних сценок українською мовою (а таких тоді в Україні майже не ставили). Клубу виділили приміщення театру в певні години, надали режисера-постановника.

«Однак бажання режисера підіпхати усю нашу добру волю під свою руку та непереборна ледачість усіх членів трупи поклали жирний хрест на цю ініціативу», — зазначає Лунсар.

Відзначився Львівський аніме-клуб «Міцурукі» і в підтримці україномовного друкування японських коміксів манґа. У 2010 році видавництво «Перо» спробувало видати 8 перших томів різних амеріманґ (американських коміксів, створених у стилі японської манґи — прим.ред.). І клуб активно працював на рекламу та поширення серії, аби за нею послідувало ще більше перекладів. Та видання зазнали невдачі через низький попит, і «Перо» більше манґи не видавало. Після цього досвіду, в клубі постало питання про підтримку та навіть впровадження українського сканлейту.

У 2011 році ЛАК “Міцурукі” зайнявся адаптацією кількох манґ українською: «Легенда про Коїзумі» (переклад: Тата, коректор: Demo, нанесення: Лунсар, Камуї), «Будь ласка! Близнята» (переклад: Tayori Momoshi, коректор: Demo, клінер: Madgrind, тайпсет: Igorek, Madgrind),  «Клеймо вітру», «Персонант», «Написане вбивство», допомога в проекті «Великий Куш» (переклад: Luffy_Gear_Second, коректори: Demo, Tiarita, клін і тайпсет: Камуї, Лунсар, Tiarita). Остання перекладалася з перервами аж до 2013-го року.

Улітку 2011 році Лунсар спільно зі сканлейтерами Madgrind-ом та Samodin-ом створили мануали «Тайпсетинґ» та «Клінінґ». Мануал досі можна знайти в Інтернеті, але світ побачило і аматорське друковане видання.

Восени 2012-го року до сторінки клубу «Українська аніме-спільнота» завітав Курка Аалямб, шукаючи місце, де б опублікувати свій переклад «Путівника-довідника по Самурай Чамплу», і Лунсар люб’язно погодився це зробити. Надалі, окрім трьох томів цієї інтернет-книги, Куркою упродовж 2013-го року були також перекладені брошура «Гола правда про аніме», «Russell D Jones — Аніме-рецензії: вибране», «Russell D. Jones — Крик Едварда Мунка в аніме» та «Вступ до японської анімації» — відома монографія Бориса Іванова.

У період 2013–14 років у рамках клубу Лунсаром також було зроблено ряд літературних і коміксових перекладів. Лунсар робив «Споглядаючи Рейко», «Життя з ґеймеркою та хіпстеркою» та «Щасливий чай».

З утворенням київської філії клубу «Міцурукі» питання про друкований сканлейт постало з новою силою. У серпні 2014 року Лунсар на прохання Курки консультував його щодо аспектів технології друку та книговидання, що вилилося в зародження сканлейту вже в київському клубі «Міцурукі».

«Зараз інтерес до україномовної манґи в Україні занепадає, але і Рим будувався не за один день. Манґу читають по всьому світі, тому і Україна не є винятком. Нам лише потрібно дати якісний переклад, а спраглий читач вже сам нас знайде. Якщо надавати людям якісний переклад, то з часом і попит на нього збільшиться», — зазначає учасник клубу із Вінниці, адаптатор манґи Кайдаш.

“Улюбленець принцес” — одна з найперших спроб адаптації аніме клубу “Міцурукі”

З приходом Готеріка у клубі виникло бажання озвучувати аніме. Усім клубом скидались Sinig@mi на кошерний мікрофон та інше обладнання, що є одним з перших прикладів краудфандингу на фанатську озвучку в Україні. Першими адаптаціями аніме у ЛАК «Міцурукі» в 2011-му стали «Улюбленець принцес!», «Старша школа мерців», «Другий розмір, інтим пропонувати», «Кредит Зомбі», «Хелсінг ОВА 5-8» за перекладами Sensetivity й Tomo. Переклад однак робився суто для озвучення, яке робили Sinig@mi, Goterig, PhilosophUA, Shiba, Ан-Тян.

Пізніше було утворено окремий проект «УкрДаб». Цей проект був компіляцією творчих здобутків згаданого вище Sinig@mi та сторонніх озвучувачів, які долучилися на заклик «Міцурукі» освоювати фактично незайману на той час ниву українського аніме-дабу. Після утворення окремішньої спільноти адаптації аніме саме львівським «Міцурукі» не робилося нічого, але клуб продовжував давати кадри проектам озвучення. Навіть Лунсар свого часу продабив 10 аніме, 2 серіали, 1 мультсеріал, 1 фільм у складі різних підпроектів УкрДабу, а пізніше самостійних фандаб-проектів.

Вдруге за сабування та озвучення кількох індивідуальних робіт (24-а серія «Орану», 2 серії «Харухі» та 3 серії «Номер один у Китаї») безпосередньо іменем самого клубу взявся Курка Аалямб у 2013 році.

«Один лише факт того, що молодь займається перекладом матеріалу на рідну мову, заповнюючи досить порожню нішу українського медіаконтенту, викликає в мене щирий захват», — розповідає Odeyalov, учасник із Харкова, перекладач аніме і організатор місцевих сходин.

«УкрДаб» проіснував фактично десь до 2015-16 років, встигши стати початком ще кількох проектів. Пізніше вже київська філія сприяла появі ще кількох фандаб-гуртів, перед тим як у 2018 році нарешті самостійно стати осередком діяльності фансаберів та фандаберів. Адже розділятися в некомерційній діяльності немає сенсу, як показав досвід. Найцікавіше, що деякі особи, які долучилися до «УкрДабу» — відбрунькування «Міцурукі», знову пізніше брали участь в проектах уже всеукраїнського «Міцурукі». До прикладу, можна згадати Русалку в аніме «Безхатній Бог — Нораґамі: Араґото».

До слова, Лунсар також активно робить постери різним українським проектам фандабу аніме. На його рахунку понад п’ять сотень таких виробів.

Ще одним проектом клубу було «СтімпанкАніме радіо». Цей проект став дуже болісним, оскільки його ідея виношувалася близько року за палкою ініціативою адмінші дрогобицької філії клубу Міка. Але коли радіо почало діяльність, то інтерес до нього в адмінші зник. На радіо виступали різні дабери, Камуї та Курка зі своїми подкастами: інтерв’ю з українськими озвучувачами, косплеєрами, документальні подкасти про явище отаку «Отакі Отаку» та історію Японії (Історія Давньої Японії, у 3 частинах, Історія Середньовічної Японії, у 4 частинах).

Як діяч львівського Клубу і адміністратор енциклопедії неформальної української культури Української Драматики, Курка також почав розвиток тамтешнього порталу про аніме, написавши кілька десятків статей, які були підсумком його інтересу до аніме та фендому. Це були як загальні статті про аніме, жанри спокону, космічної та комп’ютерної фантастики, аніме-тайтли «Нана», «Сейлор Мун», «Чарівниця Мадока Маґіка», «Легка музика! », «Меланхолія Судзумії Харухі», «Євангеліон», «Вовчий дощ», «Вовчиця та спеції», «Діва Розена», «Зошит смерті», «На бій проти титанів», «Наруто», «Пожирач душ», «Сталевий алхімік», «Щоденник майбутнього», так і організації та аніме-клуби України, зокрема перший аніме-клуб «Crystal Power» та чинні проекти з адаптації контенту. Саме в процесі цієї роботи він переосмислює історію розвитку та можливі шляхи збільшення ефективності організацій аніме-фендому, які стануть у пригоді під час другого заснування клубу «Міцурукі» — в Києві.

Аватарка спільноти дрогобицької філії “Міцурукі”

Львівський клуб також робив спроби створення філій у різних містах України. У Дрогобицькій агломерації двічі виникала філія львівського аніме-клубу.

Щодо цієї філії 2011 року  Лунсар згадує: «Особливо успішними були перші місяці діяльності, коли в дрогобицької адміністрації та анімешників був запал та бажання до клубної діяльності. Ми відвантажили їм кілька шматків нашої клубної продукції (наліпки, календарі, ігри). Вони обвішали пів-Дрогобича рекламою, пороздавали дітлахам по школах календарики з адресою, де відбуватимуться анімки… Внаслідок цього на їхні перші анімки приходило до 30 людей… Причина загнивання філії — втрата бажання займатись клубом у дрогобицької адміністрації. Спочатку права підадміна передавались від одної няшки до іншої… а далі просто вирішили, що анімки нікому не потрібні».

Друга спроба створити «Бориславсько-дрогобицький аніме-клуб Міцурукі» була схожа за характером. А також були потуги по створенню аніме-клубу в Рівному і Червонограді, але тамтешні активісти досить швидко втратили інтерес до клубу, коли осягнули рівень витрат часу та ресурсів при діяльності в подібних організаціях.

Ситуація з розширенням переломилася у 2014 році, коли київський дистанційний діяч Курка Аалямб нарешті дозрів до утворення філії — 31 серпня 2014 року була створена перша україноцентрична аніме-організація в Києві. Надалі слідував кількарічний етап розвитку київського клубу, окремий і цікавий, а потім у 2018 році ідеї «Міцурукі» захопили ще ряд міст, особливо Дніпро та Харків.

«Бачити зараз, коли анімешний рух досяг всеукраїнських масштабів, як все починалося, викликає захоплення і віру в те, що ентузіазм кількох людей може призвести до створення чогось справді величного, — зазначає HeavyUA, учасник клубу із Дніпра, перекладач аніме, адміністратор Інтернет-сторінок клубу та організатор місцевих сходин. — Саме таких людей потребує сьогодення — мрійників, які своєю вірою та наснагою зможуть зрушити цей світ».

Клуб у Львові існувати продовжує, орієнтуючись на організацію більш унікальних заходів. Діячі Миргородська, Луфі, Титан та Сміт (Володимир Свистун) організовують анімки; останній просуває настільні ігри. Активісти Клубу, особливо Лунсар, проводили зомбі-фестивалі, що широко відображалося у новинах.

Спільно з одним японцем-імігрантом було проведено шкільний фестиваль “Бункасай 2017” у школі №35 Львова, де Лунсар, Камуї та Сміт були лекторами, а інші учасники допомагали в проведенні.

«Думаю, це прикольно, що десь колись звичайні хлопці отак створюють щось маленьке з великими амбіціями, —  зазначає Курка Аалямб, учасник клубу з Києва, другий президент аніме-клубу «Міцурукі», адаптатор аніме-контенту, організатор сходин та заходів у Києві. — Їхні цілі надто пафосні та нереальні — «об’єднати всіх анімешників України», хех. Та от вони сидять і навіть не підозрюють, що за ними таки підуть анімешники всієї України. Вони ще навіть не підозрюють, що у них все вийде».

Тетяна ЛОМИКА

Використані джерела:

[згорнути]

1 коментар до “Аніме-клуб «Міцурукі»: Львівський період

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *