“Бетмен: Рік перший” — привид Голівуду

За довгих 79 років життя Бетмен став не тільки одним із найпопулярніших героїв коміксів, а й тріумфально вийшов за рамки жанру мальованих історій, ставши самостійною культурною одиницею. Довгий шлях до вершини повнився як захмарними перемогами, так і болючими невдачами. Кожна нова декада була для месника в чорному унікальною, і кожна вартує уважного вивчення, але якщо поставити питання руба і спробувати дізнатися, коли саме герой Ґотема став таким, як ми його знаємо тепер, відповідь буде очевидною: у 80-ті. Десятиліття, яке змінило абсолютно все. «Бетмен: Повернення Темного Лицаря» (1986 р.), «Бетмен: рік перший» (1987 р.), «Вбивчий жарт» (1988 р.) — кожен із цих коміксів із безкомпромісною жорстокістю демонстрував, що правила гри змінилися. У жанр прийшли нові зображальні техніки, нові підходи до побудови сюжету і нові серйозні теми. Вони неабияк вплинули на подальші мальовані історії, а головне, змогли вплинути на суміжні з коміксом види мистецтва. «Бетмен: рік перший», наприклад, став фундаментом для всіх подальших кіноадаптацій коміксів про пригоди Кажана.

Бетмен: Рік перший: графічний роман / Френк Міллер; пер. з англ. Олена Оксенич. — Київ: Рідна мова, 2017. — 152 с.

Френк Міллер колись писав, що двічі намагався вбити Бетмена. Перша спроба була здійснена в графічному романі «Бетмен: Повернення Темного Лицаря», а друга — в його продовженні «Темний Лицар завдає удару у відповідь». Проте жодного разу культовий автор не зміг здійснити задумане. Так і не показавши смерть супергероя, він однак зміг розказати про його народження.

«Бетмен: Рік перший» — створена у тандемі з художником Девідом Маццуккеллі та колористкою Ричмонд Льюїс історія, що складається з 4 розділів. Вона з перших сторінок захоплює увагу читача похмурою атмосферою і незвичною для коміксів реалістичністю. У центрі сюжету такі знайомі і водночас такі незвичні персонажі: лейтенант Джим Ґордон, який тільки має колись у майбутньому стати безстрашним комісаром поліції Ґотема, і  молодий мільйонер Брюс Вейн, на якого чекає болісна трансформація з людини у міф.

Прикметно, що в цьому Ґотемі немає жодного звичного (коміксового) лиходія. Ні Вбивці Крока, ні Загадника, ні Пінгвіна, ні Страхопудала. На останньому фреймі останньої сторінки згадується, щоправда, Джокер, але він лише жирний кліфхенгер на майбутнє, покликаний продемонструвати зв’язок Міллерового дітища з іншими історіями про Бетмена, не більше.

Зло в «…Році першому» значно банальніше і жорстокіше — це продажні копи, мафіозі, сутенери, наркоторговці і дрібні злодюжки. Френку Міллеру вдається досягнути неймовірного ефекту: він позбавляє читачів віри у те, що добро переможе.  Його герої стають на бій із містом, яке їх вбиває і з якого вони не можуть вирватися. Воно, наче трясовина, засмоктує їх у себе.

Самітники Джим Ґордон і Брюс Вейн втілюють дві сторони Ґотема, і між ними простежується цікавий дуалізм. На кожного із них тисне їхня соціальна роль. Мільйонер, якого оточують всі розкоші світу, палає тугою за втраченою родиною; і простий поліціянт, що глибоко в душі прагне жити без неї: «Барбара вже мала отримати аналізи. Я себе за це трохи ненавиджу, та сподіваюся, що вони негативні». Важливо, що в коміксі, який називається «Бетмен: рік перший», насамперед чути голос Ґордона.  Міллер яскраво демонструє, наскільки важко боротися зі злом без маски. Бетмену легше: особиста трагедія служить йому щитом, а Джим завжди на прицілі — «Тоді між іншим вони кажуть, що це тільки розминка. Нагадують мені, що в мене вагітна дружина».

Таке зміщення акцентів може здивувати, але воно було необхідним, зважаючи на джерела натхнення Френка Міллера. У післямові до коміксу Девід Маццукеллі звертає увагу на один цікавий нюанс: «Коли тяжієш до реалізму, кожна нова деталь викликає хвилю запитань, які відкривають абсурдність в самому серці жанру. Що «реалістичнішими» стають супергерої, то важче в них повірити».

Серйозність в історії про мільйонера в колготках не могла вирости із самих коміксів. Для цього сценаристу та художнику довелося використати досвід кіно. Справа в тому, що на момент виходу «…Року першого» кінематограф був значно розкутішим за комікси. Його революція відбулася років на 10-15 раніше. Відправною точкою стало скасування Кодексу Гейса — списку жорстких, безглуздих, моралізаторських цензурних приписів, які тяжіли над світом кіно понад 30 років. Так званий «Новий Голівуд» почав на повен голос говорити про заборонене.

Кадр із фільму “Жага смерті”

Кадр із фільму “Серпіко”
Кадр із фільму “Французький зв’язковець”

Зокрема, повністю змінилися підходи до зображення кримінальних драм. Раніше, згідно з кодексом, фільми обов’язково мали завершитися перемогою поліції, її не можна було показувати в негативному ключі або ж зображувати самосуд. Але вже у 1971 році з’являється «Французький зв’язківець», де наркомафія виходить сухою з води, у фільмі 1973 року «Серпіко» демонструється корумпованість нью-йоркської поліції, через рік, у 1974, з’являється «Жага смерті», яка у позитивному ключі висвітлює практику самосуду, а підсумовує все це шедевр Мартіна Скорцезе 1976 року «Таксист», де лауреат Оскара Роберт де Ніро грає травмованого фізично і духовно ветерана В’єтнамської війни. Кінематографісти вийшли із тепличних умов кіностудій, щоб знімати на вулиці про вулиці. Як мінімум два фільми із списку засновані на реальних подіях («Французький зв’язківець» та «Серпіко»), а решта настільки суголосні тогочасній реальності, що повинні сприйматися як майже документальні. Вільям Фрідкін казав таке: «… я зрозумів, що можу втілити на екрані реальні події не гірше захопливих вигаданих історій».

Кадр із фільму “Таксист”

Френк Міллер поставив цю тезу догори дриґом. Йому та його колегам, хай і з запізненням у десять років, вдалося зламати власний кодекс Гейса — внутрішню самоцензуру комікс-студій. «Бетмен: рік перший» втілює на своїх сторінках вигадані історії не гірше за реальні події. Графічний роман запозичив по крихті із усіх цих фільмів: сюжетно та візуально — це типовий неонуар «Нового Голівуду». Ще до того, як читач познайомиться з фабулою коміксу, його захоплює холодний, важкий стиль художника: приглушені кольори, жирні чорні контури персонажів, морок, у якому тонуть деталі. Часто Девіда Маццуккеллі критикують за застарілий малюнок, проте насправді він ідеально вписується в тон оповіді і повністю розкриває авторський задум.

Те саме стосується фабули: Джим Ґордон бореться з корупцією в поліції, наче Френк Серпіко із однойменного фільму, а Брюс Вейн вдається до самосуду, як і  Пол Керсі із «Жаги смерті». Ґотемський мільйонер із зовнішністю американського актора Ґреґорі Пека (беззаперечний моральний авторитет Аттікус Фінч із «Вбити пересмішника») іде на свою першу справу у район червоних ліхтарів. Там він зустрічає малолітню повію, яка пропонує йому свої послуги. Фрейм викликає асоціації з «Таксистом», які ще більше посилюються після фрази сутенера: «знов скажений ветеран». Зрештою, сценарій Френка Міллера підтверджує підозри вказівкою для художника: «шрам та одяг мають бути такі, наче він іде на конкурс двійників Тревіса Бікла (так звали головного героя у фільмі Скорцезе)». За всією цією сценою спостерігає чорношкіра повія Селіна Кайл, кімната якої, згідно з тим самим сценарієм, містить «плакати з Марлен Дітрих, Барбарою Стенвік,  Ґретою Ґарбо, Мерилін Монро, іншими класичними секс-дівами екрану». Голівуд полюбив роботу Міллера та Мацукеллі, бо творці буквально на кожній сторінці розписувалися у любові до Голівуду. Замкнене коло, яке тим не менш принесло соковиті плоди.

Через два роки після публікації «Року першого», який мав просто шалений успіх серед фанатів коміксів, на екрани вийшов «Бетмен» Тіма Бартона. Про наївний дитячий серіал з Адамом Вестом на певний час забули, аби насолодитися новим готичним супергероєм. Згодом, щоправда, Бетмен зі спреєм від акул реінкарнував у Бетмена з бет-кредиткою, і про темного лицаря забули на довгих вісім років. Як комікси мали природно еволюціонувати від Веселкової почвари (Batman #134) до продажного комісара Джиліана Лоуба, так і кіно мало пройти шлях від Джоеля Шумахера до Крістофера Нолана, який у 2005 році зняв фільм «Бетмен. Початок». Запозичень із «Року першого» у ньому було багато: імена, костюми, локації і навіть деякі сцени: наприклад, комікс та фільм завершуються ідентично. Проте повноцінною екранізацією графічного роману 1987 року фільм не є. Цікавий парадокс: ідеї Френка Міллера прижилися в Голівуді, а от його робота — ні. Звісно, майже ніколи фільми не адаптують під свій формат конкретні випуски коміксів, беручи із них радше загальну атмосферу і персонажів, але у випадку з «Бетменом: рік перший» проблема трохи в іншому…

Додаткові сторінки книжки. Зверху перший варіант Бетмена для “Року першого”, знизу ескізи образу Брюса Вейна за знімками Ґреґорі Пека

Джоель Шумахер свого часу запропонував студії екранізувати культову класику 80-тих. Цим фільмом режисер хотів вибачитися перед фанатами за «Бетмена і Робіна», жахну катастрофу, яка по сьогоднішній день випалює мозок своєю тупістю. Босам ідея сподобалася, але проект вони віддали іншій людині: молодому Дарену Арранофскі, який вже працював з Френком Міллером, намагаючись екранізувати інший його комікс «Ронін». Дарену ідея сподобалася. Він хотів знімати просто на живих вулицях, без використання декорацій; хотів, щоб у фільмі був кривавий, жорстокий і головне максимально реалістичний екшн і, наче всього вище згаданого було мало, хотів, аби головний герой став бідним і самотнім сиротою, який майстрував би свої гаджети із підручних матеріалів, а бетмобіль робив би зі старої пошарпаної машини. Роль Брюса Вейна, на думку режисера, міг ідеально зіграти молодий і талановитий Гоакін Фенікс. Внаслідок тісної співпраці Арранофскі з Міллером навіть з’явився сценарій до фільму на 90 сторінок, але студія злякалася настільки радикального підходу до Бетмена і скасувала розробку фільму.

Незнятий «Бетмен» Даррена Арранофскі має такий самий культовий статус, як і незнята «Дюна» Алехандро Ходоровскі. Серед фанатів поширена думка, що фільм став би гарантованим хітом і шедевром. Проте озвучена концепція викликає неабиякі сумніви. Якщо вірити Аранофскі, фільм мав поєднувати в собі «Бетмена», «Таксиста», «Французького зв’язківця», «Жагу смерті» і «Серпіко». Але ж зустріч вже відбулася на сторінках коміксу. Там вона спрацювала, бо апелювання до кінематографу розширювало простір графічного роману і додавало йому глибини. Френк Міллер переосмислив усі ці фільми у форматі коміксу, і спроба перепереосмислити їх назад у кінострічку, швидше за все, позбавила б історію шарму та новизни. Це скидалося б на написання новелізації фільму, який сам собі є екранізацією книжки. (Так, подібне існує!)  До того ж, знову постала б проблема допустимої межі реалістичності у супергеройських історіях, про яку попереджав Девід Маццукеллі. Читаючи комікси, ми відразу погоджуємося, що перш, ніж бити комусь пику, головний герой має вдягнути дивний обтислий костюм якоїсь тварини. Ми щиро вболіваємо за нього, але навряд чи сподіваємося побачити в новинах.

Супергерої чужі в реальному світі. Щоб не стати хворими на голову фриками, вони повинні жити у своєму трохи казковому світі, де загін пінгвінів-камікадзе вважатимуть реальною загрозою, а не першоквітневим розіграшем. А фільми «Нової хвилі», з якими веде діалог Френк Міллер, про звичайних людей. Там також можуть існувати джими ґордони та брюси вейни, і вони можуть боротися з несправедливістю, але ірокез Тревіса Бікла — це вершина припустимої для них екстравагантності. Найсмішніше, що автор «Бетмена: рік перший» чудово це розуміє, і саме тому віддає першу скрипку в своїй історії лейтенанту поліції, а не меснику в чорному плащі. Джим Ґордон — єдиний персонаж, який залишається людиною до кінця. Лише його психологічні трансформації виглядають природно і відбуваються з внутрішніх причин. Решта героїв лише грають у достовірність, швидко корячись принципу «Так прийнято в коміксі». Усі ці обставини в сумі значно ускладнюють процес переносу графічного роману на кіноекран. Ситуацію могло б виправити звернення до мультиплікаційного формату, однак і з ним не все так просто.

Кадр з анімаційного фільму “Бетмен: Рік перший”

22 липня 2011 року на Сomic-con відбулася прем’єра мультфільму «Бетмен: рік перший», а вже за кілька місяців стрічка вийшла на цифрових носіях, оминувши кінотеатри. «DC» взагалі дуже любить мультадаптації своїх коміксів і давно поставила процес їхнього створення на конвеєр. Тому вигадливий унікальний продукт зі світу коміксів став банальною штамповкою. Замість незвичного, дивного малюнку Девіда Маццуккелі — стандартна дешева 3D-графіка. Мультиплікатори зовсім не стараються, використовуючи комікс лише як готову розкадровку.  Це позбавляє перегляд мультфільму сенсу, бо навіть шикарний Браян Кренстон, голосом якого говорить тут Джим Ґордон, не здатен приховати вторинність цього проекту.

Зрештою немає жодного значення, наскільки складні стосунки у графічного роману «Бетмен: рік перший» з кінематографом. Ніщо не може применшити його значення для комікс-індустрії взагалі і для Бетмена зокрема. Так, історія не ідеальна, але вона чудово справляється із взятими на себе зобов’язаннями. Френк Міллер створив маленький шедевр, який хочеться неодноразово перечитувати. Приємно, що така потужна історія отримала вишукане оформлення. Вітчизняне видання може похвалитися чудовим перекладом та цікавими додатками, які дозволяють зазирнути лаштунки. Нарешті в Україні кожен охочий може дізнатися, «хто він і як він таким став».

Анатолій ПІТИК і Катерина ПІТИК
Фото коміксу: Оксана ПРОНЬКО
Кадри із фільмів взято з IMDB

Коментарі вимкнені.