“Ніж, якого не відпустиш”: Посібник із виживання у (не)фантастичному світі

“Ніж, якого не відпустиш”: Посібник із виживання у (не)фантастичному світі

Сучасна підліткова література стрімко дорослішає, щільно підступаючись до межі з дорослою: від застарілого уявлення про підлітків як про трохи старших дітей, що читатимуть лише тоненькі школярські детективи та казки про тварин, ринок еволюціонував до необхідності піднімати складні та болючі екзистенційні питання. Підліткові твори та ширший суміжний сегмент young adult (приблизно половина читачів якого — категорія 18-30, а то й 35 років) припинили вдавати, що довкола все гаразд: їхні герої зустрічаються з насильством, смертю близьких, соціальними негараздами та прийняттям власної сексуальності, вони викручуються з недитячих ситуацій, б’ються та отримують поранення, кохаються, обманюють і навіть вбивають. Неповнолітні нарешті мають право голосу, а їхні проблеми перестають знецінюватися, мовляв, доки не виростеш — не збагнеш, як важко нам. Зрештою, статистика невмолима: надто велика кількість дітей зростає далеко не в ідеальних сім’ях, та й за фасадом ідеальності нерідко ховаються страшні речі, тож книжковий простір для особистої рефлексії сьогодні як ніколи актуальний.

Патрік Несс. Ніж, якого не відпустиш. – Харків: АССА, 2019. — 464 с.

Патрік Несс, найбільше відомий читачам та кіноглядачам за “Покликом монстра”, щемкою історією про прийняття втрати рідної людини, теж не став розмінюватися на дрібні негаразди й одразу докинув у підліткову історію жменю відбірного хардкору. Світ його неодноразово премійованої трилогії “Ходячий хаос” (перша частина якої, “Ніж, якого не відпустиш”, уже доступна українською) далекий від утопічного. Люди змушені були полишити Землю й колонізувати інші планети, але оселившись у новій домівці, привезли з собою весь тягар своєї природи: релігійний фанатизм, ворожість до іншого, і, звісно ж, потяг до насильницької експансії — який вилився у криваву боротьбу з місцевою расою, спеклами. Саме спекли нібито випустили на волю найбільшу тутешню халепу — так званий шум: неконтрольовану телепатію, через яку всі чоловіки завжди знають думки один одного. Чоловіки, бо жінок не лишилось ані в містечку Прентісстаун, де виростає головний герой, дванадцятирічний хлопчик Тодд Г’юїтт, ані, як він щиро переконаний, в усьому Новому Світі.

Втім, за місяць до власного тринадцятиріччя, себто повноліття за місцевими законами, Тодд та його пес Манчі (що стає повноправним учасником пригод, бо ж тварини виявились також вразливі до шуму) натрапляють на місцевих болотах на справжню дивину — дівчинку з розвідницького корабля, що потрапив в аварію. Найхимерніше, що шум на дівчинку чомусь не діє: в той час як усі думки Тодда для неї відкриті, сама вона розповсюджує незвичну й благословенну тишу, таку собі білу пляму у шумі, яка приваблює не лише головного героя, але й його значно менш дружніх односельчан. Коли зловорожість намірів останніх стає очевидною, Тодд, його нова знайома Віола та Манчі змушені тікати в пошуках прихистку. І для дівчинки, яка народилась на космічному кораблі, і для хлопця, який ніколи не полишав рідного селища з його химерними уявленнями, це стане неабияким випробуванням на витривалість, здатність допомагати один одному та готовність прийняти непросту правду про те, що ж насправді відбувається в новій земній колонії.

Оповідь від імені підлітка з консервативного фермерського середовища очевидно вимагала від Несса стилістичного унаочнення, блискуче адаптованого перекладачем Остапом Українцем: Тодд далекий від абсолютної грамотності, тому мова його ряснить помилками та неоковирними зворотами. До цього, втім, швидко звикаєш. Український читач уже зустрічався зі схожою, хоч і менш радикальною, нелітературністю у “Напівлихому” Саллі Ґрін: тамтешній головний герой, Натан Берн — підліток-дислексик, питання виживання для якого стояло гостріше, ніж шкільна освіта. Проте нехай Тодд Г’юїтт із роману, написаного за шість років до дебютника Ґрін, зазнає труднощів із читанням, ми співчуваємо йому, бо він чесно висловлює свої думки, відштовхуючись від власного досвіду. Щира прямолінійність є однією з найсильніших сторін “Ножа”, і особливо зворушлива вона у Тоддового дурацького балакучого пса Манчі — це одна з рідкісних книг, у яких відчуваєш таку сильну емпатію до тварини.

Саме явище шуму, звісно, є не таким уже й фантастичним для сучасного підлітка: попри нашу щасливу нездатність до телепатії, ми так само живемо в епоху інформаційного перевантаження. Інтернет та соцмережі удосталь знають про майже кожного з нас, приховати щось із кожним роком стає все складніше, кількість конспірологічних теорій глобального стеження зростає в геометричній прогресії — і попри часте невдоволення батьків, покоління двотисячних уже не пам’ятає іншого життя та навряд чи до нього повернеться, якщо не станеться якогось несподіваного всесвітнього блейдраннерівського блекауту. Отже, лишається тільки пристосуватися до нових умов і дотримуватися інформаційної гігієни, а там уже, можливо, не за горами ера суцільного трансгуманізму, коли людство радісно зіллється в колективний hivemind, і скарги на порушення приватності стануть марними.

Янґ-едалт — це передусім література дорослішання, пошуку власного місця у світі, і, що особливо важливо, зустрічі з темною стороною суспільства та власного єства. Обидва ці фактори стають рушійними для драматичного формування Тоддового характеру: люди, які його оточували, виявилися здатними приховати від нього правду навіть в умовах абсолютної чутності, а самому йому бракує стратегії подолання незнаних для себе труднощів. Символом невідворотної ініціації у доросле життя для хлопця стає подарований прийомними батьками ніж — знаряддя не лише полювання, але й насильства, до якого неминуче доведеться вдаватися, якщо життя перестає виявляти до тебе милосердя. Намагаючись осмислити зміни в собі та визначити межі, яких він не може переступити, Тодд до певної міри наділяє ножа свідомістю та приписує йому власну волю, перекладаючи на знаряддя частину відповідальності, хоча зрозуміло, що деякі рішення йому таки доведеться ухвалювати самотужки.

Насамкінець не можна не згадати про оформлення українського видання, яке не тільки зберегло оригінальну шрифтову гру, подекуди накидаючись на читача цілими сторінками шуму (вона ж представлена і на форзацах, і у лакованих елементах обкладинки), але й має збіса стильні чорні зрізи, які нібито нагадують: попри “підлітковість” та “фентезійність”, в історії цій буде мало світлих плям. Та що поробиш — таке вже воно, життя.

Фото і текст: Ната ГРИЦЕНКО

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *