Що читала редакція восени 2019

Що читала редакція восени 2019

Осінь — саме та пора року, коли ніколи нудьгувати. По-перше, Book Forum. По-друге, магічне розмаїття барв осіннього листя, що пробуджує внутрішнього художника. По-третє, NaNoWriMo, коли треба писати, а не читати. По-четверте, нові скандали у Фейсбучику. Коли ж тут читати книжки? Але редакція “Світу Фентезі” встигає все.

Вікторія Токарєва, головна редакторка

Зацукрована "Крига"

“Крига” Яцека Дукая перележала сухий серпень і діждала перших заморозків. Холод — основна тема у фантастичній симфонії, читати таке влітку просто незаконно. Бенедикт Ґерославський — польський математик і затятий картяр. Після тунгуської катастрофи Російську імперію скувала крига, яка повільно повзе далі в Європу. Тепер на континенті панують загадкові й небезпечні істоти холоду — люті, й людям доводиться рахуватися із живим втіленням стихії. 

Одного дня математику роблять пропозицію, від якої неможливо відмовитися: поїхати в Сибір на пошуки батька, натомість імперія погасить картярські борги. Бо ходять чутки, що Ґерославський-старший уміє спілкуватися з лютими… 

Опис подій переплітається з потоком свідомості головного героя, його реальність є не сьогоденням, а довгими вервечками дитячих спогадів і неприємних зустрічей, старих боргів та крижаного прийдешнього. Роман повільний і закоцюблий, водночас насичений, ніби торішній зацукрований мед, у який маєш вгризатися ложкою.

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Про розваги і відповідальність

У звіті за літо я розповідала про першу частину серії “Крестомансі” Діани Вінн Джонс. На мій подив, роман “Дев’ять життів Крістофера Чанта” виявився не продовженням, а приквелом. Уві сні юний Крістофер пробирається в інші світи, які він називає Всюдинками. І дядько Ральф, помітивши цю здібність, пропонує племіннику “поекспериментувати” та витягти для нього певні пакунки в їхню реальність. Хлопчик лише радий такій увазі, адже власні батьки на нього не звертають уваги. Мало він знає про те, що в нього дев’ять життів і йому вготована доля стати наступним Крестомансі…

Як і в “Зачарованому житті”, мене захоплює те, наскільки тонко авторка вловлює дитячий хід думок та емоції. Наприклад, в певний момент Крістофер настільки захоплюється крикетом, що забуває про все інше, навіть свої подорожі уві сні.

Допомога дядьку Ральфу — це серйозна доросла справа, в якій він відчуває себе важливим, а тому не випитує деталі і переконаний, що робить лише добро. А дарма. Схоже, що шлях кожного Крестомансі починається з того, щоб його обвели навкруг пальця. Це говорить про те, що завжди знайдеться негідник, який скористається незадіяним потужним ресурсом.Тому треба берегти свої таланти і бути більш пильними. Добре, що Крістофер це усвідомлює і бере на себе відповідальність за ті недобрі вчинки, які він, хоч і від незнання, але скоїв.

Про українські комікси-ластівки

Усі три роботи, про які піде мова далі, видані у форматі пілотних випусків, у м’якій обкладинці. Зазвичай досить непросто судити про твір з такого формату, бо невеликий обсяг обмежує як автора, так і читача, але я все ж спробую.

Від коміксу “Характерник” Олексія Чорного та Дарці Зіроньки (UA Comix) я не чекала багато, проте в них була заманлива промо-кампанія з додатковими фішками: футболками, еко-торбинками та наліпками. Ця книжка продавалася без анотації про сюжет, тому це був сюрприз у сюрпризі. І хоча нічого геніального, передбачувано, в авторів не вийшло, проте атмосфера цієї історії пробудила ностальгію за японським кіберпанком, космічним вестерном і старим-добрим темним фентезі зразка “Мисливця за вампірами Ді” Хідеюкі Кікучі. Направду зав’язка його і нагадує: самотній характерник блукає постапокаліптичним світом, полюючи на кібервовкулак. Перший випуск дає лише невеличку зав’язку, вводить у світ та тішить великодниками: від “Акіри” (Нео-Хортиця) до Пеклика на білбордах. Особливо повеселила фраза голови села: “Так, люди бідкаються, а я шо?”, коли він водночас на малюнку розводить руками. Хочеться окремо похвалити художницю за роботу з кольором: жовті та жовтогарячі кольори створюють ефект випаленої землі, а потім різко контрастують з холодними барвами металу приміщення. 

Очевидно, що за сюжетом далі передбачена робота з міфами: тут буде й класична козацька романтика, й чотири вершники Апокаліпсису. Хто ж такий головний герой і в чому його характерність, поки незрозуміло, як і про що, власне, піде історія. Дізнаємося в наступних випусках?

Нульовий розділ “Шляху А-16” під назвою “Песик і шоколадний батончик” Богдана Солов’яна, Нікіти Губського і Рейхана Аксу (Vovkulaka) справді якісно вирізняється. Щось моторошне коїться довкола дівчинки Еліан, яка мандрує з самим лише рюкзаком за плечима, краде їжу і ночує в покинутих лісових будинках. Малюнок зроблено живо, динамічно, здається, ніби він зараз накладеться на хронострічку й сам собою анімується. Хочу також відмітити роботу над звуками та написами, які підсилюють настрій сцен. “Хрум-хрум” настільки виразне, що я аж чую, як героїня поїдає той батончик. 

Кріповий блокнот Еліан одразу нагадав мені про манґу “Коли учень чародія всміхається”, тому підсвідомо очікувала несподіваного повороту. Але, певно, всі таємниці ще попереду, і “Шлях А-16” точно стане одним із тих коміксів, за випусками якого треба буде слідкувати й надалі.

“Пангея. Сезон полювання: Частина 1” Евана Вольфа, Анастасії Афоніної та Єгора Ягудіна (Northern Lights), з одного боку, не стала чимось оригінальним, а з іншого, може похвалитися цілісною історією і справді відповідає формату першого розділу. Микита, науковець у великій компанії, володіє надзвичайними здібностями.Та, як виявляється, він не один такий. Директор компанії гуртує довкола себе подібних людей та підтримує дослідження з їхніх сил. Було зрадівши новому товариству та новим можливостям, Микита дізнається, що один таємничий мисливець полює на суперлюдей, тож його та життя інших під загрозою. І в ході місії, до якої його залучено, йому доведеться з ним зіткнутися. Звісно.

Звучить наче шьонен, правда? Утім, у шьонені немає нічого поганого, тим паче що “Пангея” добре побудована як з точки зору сценарію, так і з боку графічного втілення. Є тут місце і вдалим жартам, і відповідній мові тіла та емоційним виразам обличчя. Технічно це досить добра робота, в ній є захоплива історія і привабливий малюнок. Я би однозначно рекомендувала його для підлітків або для себе заради розваги. Як на мене, “Пангея” є доволі перспективним початком для довгограйної серії, і, якби була така можливість, я би підписалася на неї в електронці.

Про гірко-солодке прощання

У творчості Рея Бредбері знайдеться чимало сюрпризів для тих, хто вирішить копнути далі, і якщо вам сподобалося “Кульбабове вино”, то прийдеться до смаку і новинка з Букфоруму “Із праху посталі”. Це роман в оповіданнях, які пов’язані спільними героями і світом. Деякі з цих оповідок присутні у великих томах від “НК-Богдан”, але тут вони об’єднані логічно в одну історію.

Нам розповідають про велику родину Елліотів, в якій хлопчик Тімоті — єдина звичайна людина серед незвичайних створінь. У нього є прабабуся-мумія і кузина, що може вселятися в чужі тіла, дядько з великими крилами і друг-павук Арах. У визначний День повернення додому вся сім’я збирається в Домі, долаючи заради цього подекуди непростий шлях через увесь світ.

Якщо спробувати коротко описати “Із праху посталі”, то це “Сімейка Аддамсів” зі смаком “Кульбабового вина”. До речі, Чарльз Аддамс, творець “Сімейки”, ілюстрував оповідання Бредбері для журналів, а також створив обкладинку для кінцевої книжки (США). Та водночас це роман про теплі сімейні стосунки, де всі приймають одне одного такими, як вони є, діляться оповідками про свої подорожі і дбають одне про одного. Моє найулюбленіше оповідання, безперечно, про дядька Ейнара. Воно і кумедне, і трішки сумне, і філософське. Навіть втративши здатність літати, як раніше, ти завжди можеш знайти вихід із ситуації і повернутися до того, що робить тебе собою, вирвавшись із чіпких пазурів будення.

Роман залишає після себе присмак часоплинності: навіть міфічні істоти не вічні. У нову добу більше ніхто не вірить у надприродне, а саме віра дорівнює існуванню. Тож у кінці Дім рушиться, і лише розкидані рештки — по музеях, по темних закутках — зберігають часточку магічного. Допоки хоч одна людина пам’ятатиме, зберігатиме віру, міфічне не помре і колись, можливо, знову постане з праху.

Анатолій і Катерина Пітики, члени редакції, куратори відділу “Кіно”

А книжка просто відкривалась…

Комікси бувають різними: великими та маленькими, закордонними та вітчизняними, веселими та сумними. Деякі з них підкорюють читачів своєю неймовірною складністю, а інші — розкішною простотою. Мальопис Олександра Корешкова «Колодроїд» належить до останньої категорії. Коротенька історія на 32 сторінки несподівано нас здивувала і, будемо чесними, вразила. Попри скромний обсяг коміксу, авторові вдалося спіймати нас на гачок.

В основі всього простий, але фундаментальний конфлікт між істотою з добрими намірами й чистою душею та жорстокою технократичною цивілізацією, яка вважає його чесноти дивиною та слабкістю. Сценарист із художником чудово підкреслюють унікальність та вразливість головного героя, не тільки зробивши його сліпуче білим, наче чистий сніг, а й позбавивши будь-якого одягу. Створений у таємній лабораторії, він наче монстр Франкенштейна йде проти своїх творців назустріч новому небаченому світу. Шкода, що зустрічає він лише насилля та постійні спроби його пограбувати.

«Колодроїд» має дуже потужний візуал. Власне, якби з коміксу прибрали всі бабли та звуки, історія все одно була б зрозумілою. Малюнок — легкий та приємний. Панелі не обтяжені надміром деталей, але вони дають змогу читачам глибше перейнятися атмосферою історії і, за достатньої уважності, вичленити всі потрібні для розуміння сюжету деталі. Олександр Корешков в одному зі своїх інтерв’ю зауважує, що у «Колодроїда» потужна хтонічна база. Настільки потужна, що більшість читачів її не помічає. Усі шукають паралелей із «Простаком» Вольтера, «Шаленим Максом» Джорджа Міллера чи хоча б «ВОЛЛ-І» Едрю Стентона. А насправді все значно, значно простіше. Наскільки простіше, пропонуємо зацінити всім охочим. Але гарантуємо: щойно ви збагнете, що до чого, спершу довго сміятиметеся, а потім ще кілька днів ходитимете приджмеленими від того, як майстерно вас обвели круг пальця.

Нове життя улюбленого монстра

Важко бути кіноновелізацією. Усі «родичі» тебе шпиняють за дрібний зріст та несерйозність, а деякі особливо злі екземпляри взагалі заявляють, що все ж таки треба було думати про аборт. Тим не менш, попри всі кпини, кіноневелізації живуть і, можна сказати, в певному сенсі навіть процвітають. Зрештою, те, що вони таки з’явилися на доволі консервативному українському ринку і змогли там закріпитися, хай поки що стараннями лише одного видавництва, все ж, свідчить, що не такий вже й безперспективний цей плід забороненого кохання літератури й кіно.

«Ґодзіллу. Короля монстрів» Ґреґа Кіза ми вже читали (раніше за всіх в Україні після перекладачки Нати Гриценко :). І вона стала поштовхом пригадати історію ядерного монстра й, можливо, навіть влаштувати собі кіномарафон. Принаймні, класичний фільм 1954 року — там, де Ґодзіллу грає актор у штанах-лапах — передивилися. Звісно ж, ми подивилися й новий фільм від студії «Legendary».

Цікаво, ви здивуєтеся якщо ми скажемо, що книжка все ж таки краща? По ній дуже добре помітно, для чого і для кого пишуть новелізації. Звісно ж, для фанатів. Ці книжечки виступають своєрідними еквівалентами документалок про зйомки фільму, уривками з чернеток сценарію та будь-яким іншим артефактом, пов’язаним з улюбленим фільмом. Режисерська версія на папері. Тільки тут можна роздивитися усіх монстрів, які в фільмі з’являються лише на 2-3 секунди — і то дуже часто у вигляді метушливого громаддя на фоні. А ще тільки тут можна дізнатися, куди зникає важливий для сюжету персонаж посеред цього самого сюжету (спойлер: її з’їдають).

Йой, поки оце все писали, зрозуміли, що хочемо фігурку Ґоджі. Пішли обирати.

Ната Гриценко, оглядачка

Чи мріє матриця про собі подібних?

“Нейроманту” Вільяма Ґібсона пощастило з українським виданням уже хоча б тому, що перекладачка Ольга Любарська, будучи великою прихильницею письменника, сповідувала в роботі творчі принципи самого Ґібсона: уважність до деталей, баланс між красою і практичністю літературного слова та акцент на характерах персонажів. Анекдотична віддаленість засновника кіберпанку, жанру з виразною технологічною складовою, від, власне, технічного прогресу (рукопис було надруковано на моделі друкарської машинки більш ніж п’ятдесятирічної давнини) допомогла йому зосередитися на справді важливих речах — показати, як у незатишному світі імплантів та мікрочіпів, великих корпорацій та кібернетичних подорожей людям вдається лишатися людьми. Як знавець моди, Ґібсон не забуває розповідати нам, у що вдягаються персонажі, а заразом і що вони їдять та що вживають, аби впоратися зі своїми демонами. Як фемініст, приділяє увагу проблемам жіночої емансипації. Як просто порядний автор, завжди співчуває своїм героям, дає їм шанс на спокуту власних помилок навіть у найскладніших ситуаціях, ба навіть штучні інтелекти наділяє подобою емпатії (удалині плаче один Філіп К. Дік). Якби десь роздавали вакантні місця у творах фантастів, до Ґібсона вишикувалася б немаленька черга.

Разом з тим підступитися до Ґібсона може бути нелегко — бо ж по-перше, сеттінг його виблискує не стільки рожевим неоном, до якого звикли кіноглядачі-кіберпанколюби, скільки хромованою сірістю, від якої у горлі постійно стоїть кислий клубок із відчутним металевим присмаком. По-друге, доводиться свідомо вимикати до певної міри перспективу читача епохи смартфонів: так само як 2019-й “Того, що біжить по лезу” не надто нагадує наш, справжній 2019-й, деякі технології “Нейроманта” наразі видаватимуться наївними чи неправдоподібними (надто з Ґібсонівською манерою вигадувати терміни з голови, а назви брати з газет). По-третє, деталізованість інтер’єру та екстер’єру допомагає занурюватися в атмосферу, але подекуди може і втомлювати. І по-четверте, сюжетна будова роману, хоч би якою не була захопливою, далека від канонів підручників письменницької майстерності: якщо з першого разу ви одразу зумієте розібратися, хто, куди й навіщо, ви, ймовірно, конструкт або штучний інтелект, здатний прорахувати все, окрім механізму самознищення.

Втім, якщо ви всього-на-всього людина, що полюбляє хорошу інтелектуальну фантастику і може пройти тести Тьюринга та Войта-Кампфа, для вас є хороші новини: цілком імовірно, “Нейроманта” вам захочеться знімати з полички щокілька років — і за кожного перечитування він буде розкриватися вам усе новими цікавими гранями. Тим паче невдовзі має вийти українською друга частина Ґібсонівської трилогії Кіберпростору, на яку редакція з нетерпінням чекає.

Ерос, Танатос, технофетишизм

Джеймс Баллард — письменник, до якого масовий український ринок готовий буде не скоро, але це не страшно: його дистопічні літературні фантазії вважалися надто контроверсійними і для свого часу. Кажуть, один з видавців повернув рукопис роману “Crash” із приміткою, що психіатрична допомога авторові вже не допоможе; сам же Баллард зазначав, що просто хотів змусити людство глянути на себе у дзеркало. У будь-якому разі, твори його мають всі шанси сподобатися читачеві, який а) полюбляє вишукану літературну мову та б) здатен свідомо входити у режим легкої іронічної відмороженості — тобто сприймати сюжетні ситуації одночасно серйозно та несерйозно. Пункт в) міцний шлунок подекуди теж не завадить.

Описане Баллардом явище дійсно існує й називається симфорофілією — тобто еротичним збудженням від споглядання та безпосередньої участі в аваріях, катастрофах та інших надзвичайних подіях із потенційно смертельним фіналом. У центрі роману “Crash” — група людей, що пережили автокатастрофу і виявили в собі здатність отримувати від них неабияке задоволення; всі інші життєві враження відтоді тьмяніють для них перед яскравим і виразно сексуалізованим відчуттям небезпеки. Читати про це водночас захопливо й нелегко через специфічність авторської мови: Баллард однаково відсторонено говорить про технічні характеристики авто, криваві фізіологічні подробиці аварій та інтимні переживання героїв, у яких поступово стираються межі гендерних уподобань, формату стосунків та моральних уявлень загалом.

Як і в інших творах Балларда, у “Висотці” зокрема, неприхована огидність сюжетних подій перебільшено висвітлює слабкості людської природи. Потрапляючи в полон сучасних “кам’яних джунглів”, світу тісних будівель, нескінченних автострад із щоденними заторами та нудного буденного життя, звичайні поважні громадяни починають шукати нових вражень і потроху піддаватись похмурим спокусам, ставити свої егоїстичні бажання вище за норми суспільної поведінки. Як переконливо натякає письменник, жоден з нас від цього не застрахований — варто лише потрапити у сприятливі умови для вивільнення внутрішніх демонів або ж уміло підібрати ключик до нашої найпотаємнішої й найнесхвальнішої пристрасті.

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *