“Із праху посталі”: Обіцянка прощання
“Із праху посталі”: Обіцянка прощання
Усі люблять захід сонця, позаяк він щораз зникає.
Усі люблять квіти, бо ті в’януть.
Усі люблять собак у полі та кішок на кухні, тому що підуть і ті, й інші.
Це не єдина причина, але в основі ранкових вітань і пообіднього сміху лежить обіцянка прощання.
Рей Бредбері — автор, якого щоразу відкриваєш з нового боку. Не став винятком і роман в оповіданнях “Із праху посталі”. Родина Елліотів навряд чи схожа на ваших сусідів. Так само і юний Тімоті, протагоніст цієї історії, виділяється серед своїх дивних родичів: духів, мумій, мандрівниць у снах та древніх павуків. У визначний День повернення додому вся сім’я збирається разом, щоб побачити одне одного, розповісти останні новини й повеселитися. Ця мить єднання чарівна, і шкода, що все колись має завершитися…
Як зізнається автор у післямові, перші чернетки цієї книжки з’явилися в нього давно, в далекому 1945 році, а повністю завершив він її аж у 2000-му. Екстравагантна родина Елліотів мала закарбувати теплі дитячі спогади, коли маленький Рей приїздив на гостини до бабусі й дідуся якраз на святкування Гелловіну. І у веселому гаморі, що створювали численні кузени, тіточки і дядечки, минав його останній день жовтня. Оповідання з’являлися поступово, друкувалися в тогочасній періодиці, а ілюстрував їх ніхто інший, як Чарльз Аддамс, творець культової “Сімейки Аддамсів”. Обидві родини, родина Елліотів і родина Аддамсів, концептуально схожі між собою, але в усьому іншому дуже різні.
Переклад: Дар'я Миколенко, Марта Томахів, Марія Шурпік, Катерина Пітик, Анатолій Пітик
Якщо ви читали “Кульбабове вино”, то відчуєте той самий гірко-солодкий присмак і від цих оповідок. Якими б міфічними не видавалися Елліоти, але вони також вміють по-своєму любити, долають перешкоди і зазнають невдач, радіють і сумують.
До прикладу, Сесі, дівчина, що може мандрувати уві сні і вселятися в тіла інших істот, прагне відчути справжнє кохання. Але вона не людина, тому для того, щоб це зробити, їй треба у неї перевтілитися. Привиду зі Східного експреса потрібно, щоб хоч хтось у нього вірив, аби він не зник, а Фіванський голос продовжить скрипіти, поки існують хоч одні двері, які не змащували.
Моя улюблена оповідка про дядька Ейнара — чоловіка з крилами, що розгубив здатність літати вночі, якось заплутавшись в електричних дротах. Він оселився на фермі з дружиною, тільки на те й здатен, що висушувати прання над метрами землі. Куди й тільки ділася волелюбна нічна істота. Він не міг ширяти вдень вільно, бо його могли побачити, і сумував за втраченою мрією-свободою. Та рішення знайшли його діти, і то дуже прозаїчне: він обернувся їхнім повітряним змієм.
Світ реальний, раціональний, дорослий, і світ міфічний, ірраціональний, дитинний, перебувають у мовчазному протистоянні впродовж усієї книжки. Як витримати між ними баланс, щоб повірити у магію достатньо, аби дивовижне лишалося завжди з тобою, але не занадто, щоб не розпочати нове полювання на відьом? Персонажі висловлюють свою тривогу, називаючи це війною, в якій вони самі мають попри все тримати бойовий дух до останнього: “Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру”.
Що далі прогресує книжка, то більше читач усвідомлює, що її химерні, незвичайні герої, які прожили не одне тисячоліття, приречені розчинитися у світі, де ніщо не виходить за межі “нормальності”. І в цьому є своя принада, своєрідне відчуття моно но аваре, що краса міфу, краса дива зовсім невічна, минуща. Вона буде скніти забутими експонатами у музеях, як Прабабуся, куди її приніс Тімоті, але якщо ми про неї пам’ятатимемо, якщо ми звертатимемося до неї хоча б час від часу, вона знову постане із праху.
Оксана ПРОНЬКО
Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.
Приват Банк: 5168 7554 3873 6817
