Що читала редакція до карантину

Що читала редакція до карантину

Щойно почався карантин, мережі заполонили заклики залишатися вдома та читати книжечки. Ініціатива, звісно, добра. А втім редакція “Світу Фентезі” все ще не розуміє, звідки з’явився надлишковий час на книжки. Може, то магія, доступна лише одиницям? Хтозна. Але ми залюбки поділимося тим, що ми читали ДО карантину.

Вікторія Токарєва, головна редакторка

На тістечка з богами, на каву — з магами

Докарантинне читання минуло під зіркою укрфентезі, а конкретно однієї авторки — Наталії Матолінець. Кілометри позитивних відгуків та рекомендації друзів обіцяли пригодницький янг-едалт, і я не розчарувалася. Всього три книжки: «Гессі», «Варта у Грі» та її продовження «Артефакти Праги» — подарували пару тижнів легкого й приємного читання. Це саме та авторка, книжку якої варто запхати в нетрі дорожньої валізи напередодні відпустки.

«Гессі» — історія про щастя. Оповідь у мережевних капелюшках, з лимонними тістечками та з таємничими залицяльниками. У головної героїні Гестії є чарівна фотокамера, яка здатна робити людей щасливими. Однак є певні обмеження, ще й до всього нелегко влаштовувати життя інших, коли власне летить шкереберть… Історія ведеться з двох боків: від імені Гессі в нашому звичайному світі часів Прекрасної епохи та від імені її брата Аїдена, який потрапив у «світ божеств», Академію. Головні герої є реінкарнаціями античних богів, для яких існують певні правила, однак Гестія — виняток і може обирати власну долю. Оповідь ведеться дуже легко, сюжетні лінії каліграфічно виведені на злегка пожовклому папері, персонажі детально вибудувані й пасують один одному. «Гессі» сподобається шанувальникам романтичних історій із пригодами та ноткою гумору, читачам Джейн Остін, фанам грецької міфології та шоколадних десертів (смаколиків тут дуже багато, як в «Енеїді» галушок). Можна підсовувати підліткам під двері. Потурбуйтеся про запас їжі заздалегідь, відірватися від книжки дійсно важко.

«Варта у Грі» та «Артефакти Праги» — пригодницьке міське фентезі у форматі квесту. Варта — магічне псевдо «дуже нехорошої темної» Аґати Тарновецької, яка мешкає у Львові, любить ганяти чаї в подруг із шабашу, а часом ходить на розборки з вовкулаками на Сихів. Її поколінню пощастило — раз на сто років проходить велика Гра, за результатами якої відбувається перерозподіл сил між світлими й темними у парламенті, а сплеск енергії у фіналі добряче живить учасників, навіть дозволяє одному з них виконати будь-яке бажання. Варта не хоче влазити у смертоносний квест, однак її втягує новоприбулий чеський маг Златан, якому потрібне саме бажання. 

У першій частині герої перевертають догори дриґом Львів, у другій — нишпорять Прагою. «Варта у Грі» — перша повість Наталії, і це помітно: частину персонажів важко відрізнити між собою, часом бракує описів, іноді — історій другорядних героїв (більш-менш розкритих персонажів можна перерахувати на пальцях однієї руки). Частково стан справ пояснюється скромним об’ємом книжки, тож в «Артефактах Праги» авторка розігналася на повну — мереживо сюжетних ліній яскраве та насичене, а сама книжка втричі товща за свою попередницю. А що спільне для обох книжок — це динаміка, круті сюжетні повороти, іронічний гумор (святий Пратчетт, хороший іронічний гумор), велике страшне кохання та ніжна любов до обраного міста, з якою вгодовані голуби щоразу прилітають до вподобаної лавки в центрі, де кóпають туристів, поки ті не поділяться бутербродами. Як людині, далекій від обох міст географічно, формат квесту виявився пізнавальним. 

Кому читати: шанувальникам пригодницького міського фентезі, неоднозначних героїв штибу «добрий-поганий-злий», любовних ліній, де герої повсякчас хочуть один одного вбити, але слово (чи пак, стрілу) бере Амур. Хоча й на перший погляд це типовий янг-едалт, головним героям по 27 років, тож книжка не зовсім підійде учням середньої школи.

Оксана Пронько, заступниця головної редакторки

Святкове читання

Цикл Террі Пратчетта про Смерть — один з моїх найулюбленіших. Роман “Батько Вепр” лише підкріпив цю любов. Цього разу автор взявся за свята, а саме зобразив дискосвітне Різдво, так звану Вепроніч, яка однак попри фентезійні деталі суттю своєю не відрізняється від Свят-вечора. Напевно, всю повноту іронії щодо традиційних гулянь можна вкласти в цю цитату: “Вепроніч вважалася невдалою, якщо ти не нажерся, як свиня”. Згадуємо Новий рік, тазик олів’є, бутерброди з рибою і відра солодощів та шампанського. Під кінець застілля єдиний доступний рух — котитися м’ячиком.

Друга і, певно, основна тема “Батька Вепра”— це віра в магічне. Які наші стосунки із зубними феями, бабаями і пожирачами шкарпеток? Сюжетно Пратчетт підкреслює два моменти. Перш за все, що віра межує зі страхом, дитячою невпевненістю перед темрявою і скрипучими дверями. Виростаючи, ми або (буквально) стаємо жертвами наших страхів, або впевнено ганяємо їх кочергою, як онучка Смерті Сюзен. По-друге, магічних істот люди вигадують самі собі. Так народжуються забобони, ритуали класти молочний зуб під подушку і боги. У найкращому разі магічне мислення не шкодить, та коли віри стає забагато, то це призводить до невнормованих ситуацій, як у Невидній Академії. У найгіршому разі вірою, як і страхами, можна легко маніпулювати, тому обережніше з цим, гаразд?

Українська фантастика не дає нудьгувати

Українська фантастика продовжує пошуки себе в нових темах і жанрах. Роман Ірини Грабовської “Остання обитель бунтарства” номінально стімпанк, але більшою мірою потраплянська історія у стімпанковий світ. Молодий колишній спортсмен Данило разом із другом Федею навідуються до старовинного будинку під Києвом, який йому залишив дядько. Сам родич кудись зник безвісти, і хлопець гадає, що з ним щось сталося у паралельному світі, куди він відкриває у собі здатність подорожувати. Після травми Данило намагається знайти нове покликання, і чим тут пошуки дядька не благородна місія?

Леобург — це вільне місто-держава винахідників і митців, нейтральна територія, яка знаходиться поруч із Українським королівством, Російською та Австро-Боснійською імперіями. Інноваційна думка тут цінується і заохочується. Однак з часів батьків-засновників владна позиція змінилася не в найкращий бік, і Данило вплутується в політичні ігри, що можуть призвести до нової масштабної війни.

Окрім того, у книзі пропонується концепція двійників: кожній людині з одного світу відповідає людина з іншого. Двійник Данила помер, тож він спокійно зайняв його місце. З іншими персонажами такого немає, тож читач має змогу спостерігати за Федею і Джекі в нашому світі та за Тео і Агнесою відповідно в Леобурзі.

Історія написано легко і цікаво, із жартами, де вони треба, родинною загадкою, політичною інтригою та навіть хорошою романтичною лінією. Подекуди текст неідеальний, але водночас його не соромно читати просто для насолоди. No guilty pleasure, fun only. Відкидаєшся на кріслі — і поринаєш у сюжет з головою. Убивства, зникнення, погані можновладці, викрадені дирижаблі — усе, як ви замовляли. Бонусом є невеличкі відсилки до актуальних подій в Україні: Майдану і АТО.

Як обіцяє анонс, в наступній частині “Леобургу” буде щось масштабне і епічне. Чому я після завершення першої книжки схильна вірити.

Наталія Матолінець привнесла в сучасне українське фентезі нову концепцію: сюжетно не пов’язані романи про різних персонажів, які об’єднані спільним світом. У західному фендомі яскравим прикладом такого підходу є “Дискосвіт” Террі Пратчетта. Якщо ви вже читали “Гессі”, то не могли не запитатися, що ж то за Академія така. Новий роман “Академія Аматерасу” розповідає про мрієросту Рендалл Савітрі, яка прибуває до Академії богів на навчання. Там її призначають у групу з кардинально різних за характерами молодих богів — і починаються шалені студентські будні: з лекціями, практиками, іспитами та гулянками. Поціновувачі міфології насолодяться спробами вгадати, хто є хто, а інші ж можуть скористатися помічним словничком у кінці книжки.

Роман складається з кількох великих арок, які присвячені одногрупникам Рен. Вони об’єднані спільною сюжетною лінією, в кінці якої розкриється таємниця, в чому особливість, здавалося б, магічно непримітної головної героїні. Однак на початку книжки читач може зіткнутися з проблемою, яка також прослідковується у “Варті у Грі”, — із засиллям персонажів, котрі дуже легко плутаються в голові. Як відрізнити Закса від Зіґа? Потрібно прочитати щонайменше 50 сторінок, щоб розставити маркери розрізнення, але далі піде легше.

Загалом, книжка радше для розваги, аніж ні. Таке собі літературне аніме, де можна обрати собі улюбленця серед персонажів з різним кольором волосся, подивуватися їхнім бекґраундам, розкрити багатошаровість світу богів, спираючись на своє знання міфології, посміятися з кумедних діалогів, повболівати за романтичні інтереси головної героїні та дізнатися, яку роль вона зіграє у фінальній великій розв’язці.

Дракон зневажає “Гру престолів”

На початку року Оуен Колфер представив своє перше доросле фентезі “Highfire” (Вищежар). Колись могутній Лорд Вищежару Виверн, а тепер просто Верн, мешкає в будиночку серед боліт Луїзіани, хитро використовуючи легенду про місцеве чудовисько як прикриття. Дракон не проти підсмажити одну-дві людини, але все ж розумно воліє триматися подалі від винищувачів його роду, дивитися улюблені серіали по телевізору й попивати алкогольні коктейльчики. І так би й тривало ще бозна-скільки століть, якби в його життя не увірвався хлопчисько Сквиб. Вирішивши не вбивати людське дитя і знайти йому корисне застосування постачати йому горілку та іншу провізію, Верн утім не врахував, що на хлопця полює місцевий психопат. 

Констебль Гакк (капітан Гак!) хоч ніколи й не переймався законом чи мораллю, все ж нетиповий поганий коп. Він планував поступово накрити місцевого мафіозі і влаштувати свою імперію з незаконного продажу зброї. Це йому, може б, і вдалося, якби Сквиб не став свідком його злочинних дій. Слідкуючи за хлопчиною, щоб його вколошкати, констебль виходить на дракона. І ось тут азарт лиходія розпалюється не на жарт. Адже хто б не хотів вполювати міфічного ящера?

“Вищежар”, як і інші книжки Колфера, сповнений гумору та посилань на поп-культуру. Наприклад, Верн носить футболку з принтом фільму “Flashdance” і ненавидить “Гру престолів” через обурливе ставлення до драконів. Інша родзинка роману — яскраві характери героїв, які виписані так майстерно, що цілі абзаци можна вставляти в курси з creative writing. Особливо автору вдаються лиходії: констебль Гакк навіть божевільніший і злісніший (а тому захопливіший), ніж Ґаррік із “W.A.R.P”, іншої серії Колфера. 

Оскільки це дорослий роман, то “Вищежар” різко піднімає градус екшену, масштабних вибухів та перестрілок. Фанати, які виросли на епічності бойових сцен в “Артемісі Фаулі”, мають зацінити. Локація, яку обрав Колфер, додає особливої атмосфери. Заболочені місцини з алігаторами, незвичний діалект каджунів та локальний злочинний світ як частина великої Америки. Тільки тут можуть зійтися в бою дракон-цинік та неврівноважений коп!

Анатолій і Катерина Пітики, члени редакції, куратори відділу “Кіно”

Касандрині клопоти

Протягом зими, окрім легкого авітамінозу, ми відчували ще й різку нестачу Стівена Кінга в нашому читацькому раціоні. Ми вирішили повернутися до витоків, тому обрали «Мертву зону». Це п’ятий роман Стівена Кінга — і перший з його творів, який отримав масовий успіх. Наприклад, він тридцять два тижні поспіль перебував у лідерах бестселерів року газети New York Times. За жанром це міцний політичний трилер з елементами містики. Відверто кажучи, нас насамперед привабила саме політична складова роману.

Головний герой — звичайний шкільний вчитель зі звичайнісіньким іменем Джон Сміт (американський еквівалент нашого «Іван Іваненко»). Потрапивши в автомобільну катастрофу, він впадає в кому на багато років, а вийшовши з неї, виявляє в собі здатність передбачати майбутнє. Паралельно з його історією Кінг описує життя іще одного персонажа: продавця біблій Ґреґа Стілсона, який страждає від психічних розладів і марить майбутньою величчю. Автор майстерно витворює образи антагоністів, які неминуче мають перетнутися в майбутньому. Джон повільно адаптується до життя та вивчає свій новий дар, який сам вважає радше прокляттям, а Ґреґ — стрімко рухається вгору до політичних вершин. На одному з мітингів Джон бачить, що в майбутньому Стілсон почне Третю Світову війну. Перед головним персонажем постає складна морально-етична дилема, єдиний вихід з якої — вбивство Ґреґа Стілсона.

Мабуть, саме в цьому романі Кінг уперше гучно заявляє про свої політичні погляди та про те, як політика впливає на наше повсякденне життя. Роман занурює читача у холодну, моторошну атмосферу безвиході. Головний герой повсякчас бореться з проблемами у власному житті — після чотирьох років у комі воно практично розвалилося на шмаття — і приречений спостерігати, як його країна, затьмарена демагогією та істерією, мчить в обійми психопата. Знайомий сюжет, хіба ні? Джон Сміт стає жертвою синдрому Кассандри. Він може скільки завгодно розповідати про катастрофу, що насувається, але чи хтось йому повірить? Та й взагалі, що він може зробити? Як виявляється, багато…

Ваш привітний сусід занедужав...

Після жорстокого і похмурого Стівена Кінга ми вирішила розвіятися, взявши до рук комікс про вашого привітного сусіда «Людину-Павука». Нещодавно видавництво «Northern Lights» випустило товстеньку кросовер-серію коміксів з 12 випусків під назвою «Людина-Павук. Інший», яка виходила з жовтня 2005 по березень 2006 року. Історія про смертельну хворобу Пітера Паркера нагадала нам про ті аспекти цього персонажа, які зазвичай вислизають з поля зору масового читача або глядача. Власне, Людина-Павук завжди сприймається кимось легким та несерйозним порівняно з такими адептами похмурості, як Бетмен чи Росомаха. Це ж лише веселий хлопчак у кольоровому костюмі, який стрибає по дахах і заплутує у павутину дрібних злодюжок! Хоча насправді за всі роки існування цього персонажа в його житті вистачало похмурих моментів. Та й узагалі, сам факт набуття Пітером Паркером надприродних сил навряд чи можна назвати приємним та безболісним. Зовсім не дивно, що першу екранізацію пригод Людини-Павука для великого екрану поставив відомий горор-мейкер Сем Реймі. Якби боси студії дозволили, про життя Пітера Паркера можна було б зняти чудовий фільм жахів на кшталт «Мухи» Девіда Кроненберґа. Основою для такого фільму цілком міг стати «Інший».

Комікс розповідає про боротьбу Пітера Паркера з внутрішніми демонами та невідомою заразою, яка зжирає його зсередини. Цікаво, що на жодній зі сторінок коміксу не сказано, що саме мучить Павука, проте симптоми та наслідки фатальні. Перша половина коміксу радше схоже на парад персонажів Marvel — автори та художники неначе виконують квоту по нагадуванню читачам, що їхній улюблений персонаж є частиною великого коміксового світу. Саме через це Пітер Паркер зустрічається і з Галком/Брюсом Беннером, і з Шибайголовою, і з Тоні Старком, і з Доктором Стрейнджем. Проте ніхто не здатен йому допомогти і, здається, цього разу павучку таки доведеться зустріти свою смерть. Звісно, згодом на нього чекає воскресіння, але, по-перше, авторам вдається створити атмосферу приреченості і відчаю, а по-друге, навіть неминуче повернення героя до життя обставлено цікаво та нестандартно. Саме після смерті Людини-Павука все найцікавіше в коміксі тільки починається. Моторошні мандрівки у глибини власного єства повняться юнгіанськими мотивами, а візуальна складова оповіді змушує згадати, якщо не Кроненберґа, то хоча б мультсеріал 90-их про «Людину павука».

До речі, про візуал. У коміксі переважають темні тони. Стиль малюнку — класичний для масових коміксів про супергероїв. Разом з тим, до деяких панелей справді хочеться повертатися, щоб іще раз насолодитися потужним екшеном та моментами спокою, яким знайшлося місце на сторінках історії. Ну і як завжди. Добре, що цей комікс з’явився українською. Але сподіваємося, що «Людина-Павук. Інший» отримає перевидання, над яким редактор і верстальники попрацюють трохи ретельніше.

Ната Гриценко, оглядачка

Шість викрадачів, одна захоплива історія

Так уже склалося, що в нашому дитинстві фентезі траплялося переважно серйозне й “середньовічне”. Перечитавши обов’язковий мінімум Толкін-Льюїс-Нортон-Ле Ґуїн, доводилося вдовольнятися значно слабшими, другоряднішими авторами, що фактично пережовували ті самі сетинги, пропонуючи мало оригінальних знахідок, окрім хіба що сексистського гумору. Трохи більше пощастило тим, кому у ніжному віці траплявся Пратчетт, проте засилля суворих воїнів із мечами й на конях, не кажучи вже про ельфів і гномів, давалося взнаки: інколи фентезі починало здаватися жанром, у якому, попри весь потенціал, важко було придумати щось дивовижно цікаве й новітнє.

Тож нинішній асортимент міського фентезі на ринку перекладної літератури здається майже благословенням: виявляється, для чудової пригодницької історії годиться якщо й не наш час, то принаймні епоха мануфактури. А коли супротивники замість махатися на мечах починають перестрілюватися й закладати вибухівку, а злодій нарешті стає актуальнішим за варвара чи паладина, спостерігати за дійством стає значно цікавіше. Якщо ще й виявиться, що автор_ка не цурається гендерної рівності й приділяє жіночим персонажам стільки ж уваги, скільки чоловічим, то про що тут ще можна говорити: shut up and take my money!

“Шістка воронів” Лі Бардуґо в цьому сенсі — майже зразковий представник жанру, і на відміну від попередньої серії авторки, майже позбавлений крінжового для українського читача захоплення царською Росією (якби вам було цікаво, це називається царпанк; а тепер старанно забудьте цю інформацію). “Шістка” (та її продовження, “Королівство шахраїв”, але про нього іншим разом) витискає свій максимум із міського сеттингу з приємною кримінальною романтикою: майже як у фільмах Стівена Содерберґа, шестеро юних злочинців повинні здійснити майже неможливе викрадення із найзахищеного місця на континенті. Кінематографічні паралелі не випадкові: історія Бардуґо рясніє плот-твістами, неочікуваними викриттями і яскравими подробицями, так що сюжет динамічно мчить до фіналу, змушуючи хутчіше перегортати сторінки. 

Закинути Бардуґо можна було б хіба що надто юний вік персонажів — навряд чи вони багато втратили б концептуально, якби були років на десять старші, — проте кожному з них вистачає часу на передісторію, особисту драму й чітко прописану мотивацію, а все це, звісно, знаходить грамотне відображення у сюжеті. І якщо ватажок команди, кримінальний геній Каз Бреккер, все ж дещо перетягує на себе увагу (змушуючи авторку цих рядків відчувати до літературного персонажа негідну дорослої заміжньої жінки симпатію), то на це є дуже вагома причина: Бреккер має, здається, один із найкращих оріджинів у сучасній фанткультурі, і це значить, що вам справді захочеться скоріше дізнатися, чому він постійно носить ті рукавички.

Сподобалася стаття? Перекажи гривню ельфам на шоколадку.

Приват Банк: 5168 7554 3873 6817

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *