Джерело.

Діставшись цього абзацу, читач, не знайомий із творчістю Сіммонса, мабуть, уже поставив собі питання: «Що за такий Ктир?» У читача, із творчістю Сіммонса знайомого, болісне питання лунає радикальніше та драматичніше: «Чому, в біса, Ктир?!» Спробую пояснити. 

Ключовий персонаж / артефакт усіх романів циклу — чотирирукий велетенський монстр, загадкова істота, яка непідвладна часові і подорожує по ньому, як собі знає, мимохідь нанизуючи на велетенський шип, що прикрашає її груди, тих чи інших людей, включно з героями «Гіперіонових пісень». Українським любителям фантастики цей персонаж відомий, у першу чергу, з поширеного на наших теренах російського перекладу роману в інтерпретації Миколи Науменка & Олексія Короткова. Ім’я йому в свідомості українського фаната сай-фаю — ШРАЙК. З іншого боку, спитайте цього самого пересічного фаната, що означає слово «Шрайк», і у відповідь муситимете вдовольнятися німим знизуванням плечима. Більше того, читач до «Шрайка» звик, читач «Шрайка» впізнає. Впізнає, проте не все про нього знає. Пропонований нами варіант ризиковий, але небезпідставний. І ось у чім тут річ.

«Шрайк» англійською мовою — це shrike (латиною Lanius, «різник»), хижа пташка, що своїх жертв (дрібних та не дуже) задля подальшого зберігання або зручності споживання настромлює на колючки, шипи і тернини. Але Сіммонс 10 не був би дипломованим філологом, якби семантикою слова все і закінчувалося. Слово shrike — це ще й анаграма дуже подібної лексеми shriek, «крик, вереск». Ба більше, у єврейській мові їдиш існує дуже схоже на ім’я персонажа слово קערש [schrek], що означає «страх, жах». У підсумку читач має дуже коротке, дуже агресивне (як на рівні фоносемантики, так і на рівні лексичного значення) слово, що одразу дає зрозуміти, як саме чинить Shrike із людьми, чому він пов’язаний із так званим віртуальним Деревом болю, на якому можна в подальшому знайти його жертв. Скільки з цих смислів доступні читачеві історій про «Шрайка»? Небагато. 

Ім’я значуще. Отже, треба перекладати. І ось тут у носіїв солов’їної починаються орнітологічні проблеми. Синонімічний ряд в українській мові на позначення представників відповідного роду птахів багатий, але всім його словам бракує а) лаконічності, б) агресивності. Судіть самі: сорокопуд («той, що пудить, тобто розлякує сорок»), жулан (русизм), чекіт (забуте, діалектне слово), чекан («сокира»?), пуд («міра ваги»?), страхопуд («боягуз»?), татарська сорока, янчук (також означає «жайворонок»), терняк («кущ терену»?) — усі не бездоганні. Перекладач не тільки перебрав суто українські назви, а й понишпорив назвами сорокопудів в інших слов’янських мовах та дослідив практику перекладачів Сіммонса по всьому світу. Виявилося, що вподобання розділилися приблизно 50/50. Росіяни (переклад Миколи Науменка, Олексія Короткова та фрагмент Олександра Щербакова), болгари (переклад Валентина Кростева), серби (переклад Горана Скробоні), нідерландці (переклад Яна Сміта), італійці (переклад Ґаетано Стаффілано), німці (переклад Йоахіма Кербера), румуни (переклад Міхая-Дана Павелеску), угорці (переклад Гусара Андраша), євреї (переклад Яель Сели) та хорвати (переклад Марка Каталинича) мовчки залишили в своїх текстах транскрипцію — «Шрайк». Іспанці (переклад Карлоса Ґардіні), французи (переклад Ґі Абадії), фіни (переклад Юхи Ахокаси), китайці (переклад Пань Чженьхуа / Шинь Мін / Лі Чжи), данці (переклад Поула Андерсена) та японці (переклад Акінобу Сакаї) переклали дослівно, не особливо замислюючись над «агресивним звучанням»: Алькаудон, Ґріч, Лепінкяйнен, Болао, Модзу. Ну, і третя категорія драгоманів таки запідозрила необхідність поєднувати значення слова із його звучанням, тому вдалася до експериментів. Польський перекладач Аркадіуш Наконечник придумав упізнаваний неологізм «Хижвар», чеський тлумач Ян Павлик обізвав Shrike’а «Штирем», ну, й естонський драгоман Маріо Ківістік назвав монстра «Верістайя» — «Різник». Відтак вималювалося п’ять підходів до перекладу: 1) лишається «рідний», зате незрозумілий «Шрайк», 2) нейтральний семантичний еквівалент («Сорокопуд»), 3) маркований семантичний еквівалент (наприклад, «Жулан»), 4) аналогія, 5) довільна контекстуальна заміна («Штир», «Різник» тощо). «Ктир», на якому перекладач після багатомісячних мордувань зупинив свій вибір, — це якраз аналогія. 

Ктир — це комаха з однойменної родини (Asilidae Latreille, 1802), яку галицький натураліст і реформатор української ентомологічної номенклатури Іван Верхратський (1846–1919) намагався було переназвати «волочницею», але так і не зміг. Хижа (мисливець на бджіл та ос). Агресивна як у звучанні свого імені, так і в поведінці. Бридка на вигляд. Прудка. Загадкова (походження слова «ктир» не відоме). І найголовніше — настромлює своїх жертв на жало. Як не дивно, але 11 в біосфері планети виявилося не так багато істот, що практикують такий спосіб умертвіння своєї їжі. 

Фінальним аргументом для перекладача стала думка автора. Ден Сіммонс хоч і не Дж. Р. Р. Толкін, який залишив своїм інтерпретаторам багатосторінкову інструкцію з перекладу власних назв, та все ж таки не байдужий того, що виходить у перекладі з його персонажів та книжок. Про Shrike’а публічно він висловлювався лише раз, відмітивши, що йому дуже подобається французький відповідник Gritche. Стисло, семантично коректно і гостро, ніби шип на грудях монстра. Відтак перекладач запропонував автору кілька варіантів на вибір (що фактично представляли всі названі вище підходи до перекладу назви) і 5 липня 2016 року одержав лаконічну відповідь і повну індульгенцію: «“Ktyr” seems to be short and sharp. It’s totally your call». (Для найбільш допитливих та в’їдливих повідомляємо, що пояснення до слова KTYR виглядало наступним чином: «One is KTYR (pronunciation is unbelievably difficult for English speakers, smth like _keh-teer_). But this is NOT a bird, but an aggressive insect piercing its victims and known in English as assassin flies», — відтак Сіммонс знає і не заперечує, що в українському перекладі його персонаж порівнюється не з птахом, а комахою.) 

І все це тільки про одне єдине ім’я. А ще ж «Гіперіон» повниться розмаїтими науково- (і не дуже) фантастичними термінами, стилістичним різнобарв’ям, що варіюється від філософствувань і до вуличної балачки, численними поетичними цитатами і прихованими алюзіями, відсиланнями до творчості фантастів-колег та письменників минулих століть. Якщо було можна, ми наводили цитати з наявних українських перекладів. Якщо було не можна, то долали їх разом із редактором Борисом Щавурським. Ми знімаємо капелюха перед автором української кітсіани Василем Мисиком і радіємо, що фрагменти з «Ромео і Джульєтти» можемо навести в його, незаслужено погано знаному перекладі. Наприкінці книжки допитливців іще ждуть розлогі примітки, а ті, хто дочекається наступного тому, ще й порадіють із тематичного глосарію, який проллє світ на походження загадкового племені бікура, розтлумачить назви планет та пояснить, чиї фантастичні терміни і звідки напозичав письменник. Одним словом, пропонований проект насправді представляє «Гіперіонові пісні» українському читачу так, як цього не робив жоден інший видавець у світі.

Богдан Стасюк