Не кажучи про пса, кабачки, часові лаги, важливість характерів для історії та пташиний пеньок єпископа
Бувають такі замовники, які вимагають роботу уже на вчора. Леді Шрапнель же вимагає роботу, для якої треба помандрувати у вчорашній день — при чому буквально. Історики Оксфордського університету вже шугаються від одного її імені, а головний герой Нед Генрі наважується на відчайдушний крок — він ховається від страшної пані у Вікторіанській епосі, всього лиш на сотню-дві років у минулому. Хто ж знав, що кляті благодійні товкучки наздоженуть його навіть там! Очікуваний для Неда відпочинок перетворюється на чергову пригоду, і читачу тільки лишається тримати кулачки, що одного дня йому таки вдасться нормально виспатися. І, бажано, без кошмарів про леді Шрапнель.
«Не кажучи про пса» Конні Вілліс — це друга частина Оксфордських часомандрів, серії про студентів-істориків, які за допомогою машини часу подорожують у минуле і там вляпуються у халепу. Ці історії можна читати окремо, адже вони не пов’язані головними персонажами та навіть мають зовсім різний настрій. Якщо «Книга Судного дня» була драматично напруженою і оповідала про часи чуми, то «Не кажучи про пса», як можна здогадатися з назви, — історія абсолютно гумористична. Ви будете реготати до сліз від того абсурду, який тут відбувається. Конні Вілліс не дарма отримала за цей роман премію Г’юґо, як, до речі, і за кожен роман цієї серії. А це, погодьтесь, велика рідкість, коли кожна частина однаково сильна і прекрасна.
А діло було так. У вже помірно недалекому майбутньому леді Шрапнель загорілася ідеєю відбудувати Ковентрійський собор, який розбомбили нацисти під час Другої світової. А щоби реставрація вдалася ідентичною, за кожною деталлю приставили полювати істориків. Скажімо, за пташиним пеньком єпископа. Ні-ні, не так. Особливо за пташиним пеньком єпископа, чим би та загадкова штука не була! Ну вони й полювали, де тільки можна: на численних благодійних товкучках і, щоправда, ненавмисне на кабачкових полях, з яких їх гнала фермерка зі здоровенними собаками, бо нема чого по чужих городах тинятися! Класичні університетські польові роботи, так би мовити. 😉
Але гра з часом має наслідки: будеш туди-сюди стрибати — і тримай часовий лаг на пару тижнів. Текст описує цей химерно-піднесений стан наступним чином: «…це схильність до хмільної сентиментальності, немовби ти ірландець під чаркою або вікторіанський поет на тверезий голос». І повірте, коли твій світ перетворюється на цитати з тих самих вікторіанських поетів та картини з німфами й ангелами, щось докумекати дуже важко.
Навіть найпростіше завдання повернути у Вікторіанську епоху кішку.
А там починається: сплави річкою, джентльменські собаки, професори-рибалки, вбивчі або принаймні, як нам каже присутня тут в згадках Аґата Крісті, у чомусь винні дворецькі, пташині люфтваффе та шлюби, які не мають статися, аби не поламати час.
Чи можливо взагалі поламати час? Таке мало би бути неможливо, але Нед та його напарниця Веріті, яку він, можливо, кілька разів сплутав із німфою, побоюються, що все до цього і йде. А тому попри недосип і дедлайн, поставлений леді Шрапнель, відчайдушно намагаються все виправити.
«Не кажучи про пса» — це скарб не лише хронофантастики, а й гумористичного жанру. Що не має нас здивувати, адже за основу масштабного жарту тут взятий класичний комедійний роман Джерома Клапки Джерома «Троє у човні» — в одній зі сцен його героїв можна навіть зустріти. Та вам необов’язково його читати, аби насолодитися численними каламбурами та посміюваннями з вікторіанського стилю, який, до речі, дуже добре вдався в перекладі Юлії Томчук. Показати різницю між сучасною мовою і вікторіанською пишномовністю не у всіх виходить, але тут ніби сама авторка веде.
Конні Вілліс надзвичайно сильна стилістка. Саме на такому рівні хотілося б читати будь-які тексти: легкі, складні, середні. Вона оповідає захопливо і водночас постійно пропонує нестандартні деталі, перед якими знімаєш капелюха. Наприклад, те, як Нед читає години за римськими цифрами («о пів на VI»), чи порівняння ранкового пташину гамору із Люфтваффе, жартома протягуючи у спокій ХІХ століття німецький наліт на Ковентрі.
Історія для Неда й Веріті уже відбулася і водночас іще відбувається. Професор Педдік, якого виловлюють з річки під час сплаву, затято сперечається зі своїм опонентом професором Оверфорсом, що історія формується характерами, а не збігом обставин та природними силами. Хто із них зрештою має рацію, судити читачу і самому часу.
Я ж лише додам, що це найкраща прочитана книжка за це літо, яку я абсолютно раджу всім, хто любить пригоди, подорожі в часі і хорошу літературу.
Текст і фото:
Оксана ПРОНЬКО
