У всьому винен великий мозок
Воннеґут К. Ґалапаґос. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2017. — 224 с.
За останній час «Ґалапаґос» — це вже третій роман відомого американського письменника Курта Воннеґута, який з’явився в українському перекладі. Спільний проект «Вавилонської бібліотеки» та видавництва «Книги – ХХІ» заявив про себе досить гучно, тож і ми не могли оминути нагоди оглянути цю книгу.
У далекому майбутньому, через мільйон років, запевняє таємничий оповідач, життя стало простим і зрозумілим. Еволюція нарешті виправила свої помилки, і вижили тільки найвправніші рибалки. Голова людей — колись обтяжена у 1986 році громіздким мозком, що і призвів до убогого існування, — набула обтічної форми, щоби було зручніше плавати, а шкіра вкрилася пухнастим покривом. Не стало воєн і проблем зі слабким здоров’ям у старості: до 30 років яка-не-яка акула таки мала тебе з’їсти.
Курт Воннеґут, як завжди, в іронічній манері пропонує поглянути, як до цього дійшло. Маємо перед собою картину похмурого повсякдення: світ поглинула економічна криза, панують голод і війни, нова бактерія позбавляє людство можливості продовження роду, а такий возвеличений великий розум геть не здатен із цим впоратися. Лише кільком людям на Ґалапаґоських островах вдається врятуватися і стати новими Євами і Адамом, заклавши початок новому витку еволюції.
Автор показує події з кількох ракурсів, час від часу перемикаючись то на один, то на інший, і саме тому структурно цей твір надзвичайно цікаво читати. Основний сюжет зосереджується довкола тих, кому на новочасному «Ноєвому ковчегу», кораблі «Баійя де Дарвін», вдається уникнути впливу бактерії, а паралельно ми дізнаємося про надприродного оповідача, який просто й відверто розповідає нам історію свого життя та долю всього людства.
Окрім того, в книзі застосовується такий цікавий літературно-візуальний прийом, як позначення зірочкою тих людей, яким судилося померти. Тож ти весь час намагаєшся здогадатися, як вони загинуть, що підігріває інтерес.
Але найбільшою фішкою «Ґалапаґоса» є, безперечно, чорна іронія, а подекуди й відвертий сарказм. Воннеґут з властивою йому гіркотою висміює все: геть непридатні у виживанні технології (на прикладі Мандаракса, який тільки і вміє цитувати письменників і поетів), нездатність розпоряджатися земними ресурсами, культурну спадщину, а понад усе — мозок, який штовхає людей на безглузді вчинки та цілковито не сприяє виживанню. І хочеться сміятися з тих дотепів, проте ти добре усвідомлюєш, наскільки все, про що говорить письменник, страшно й правдиво, воно може статися в будь-яку мить, якщо вже не відбувається. Чого варті лише описи скидання ракет, що, мов, жагучі коханці, прагнули возз’єднатися зі своєю ціллю, та майже сексуальне задоволення від цього пілота.
Деяким читачам може здатися дещо огидним той факт, як саме вдалося людству вижити. Мері, жінка уже в літах, яка утворила пару з єдиним серед батьків нового людства чоловіком, влаштовує експеримент і штучно переносить його сперму в молодих дівчат із народу канка-боно, яким потім таки вдається народити. У наступних поколіннях втрачається саме поняття сім’ї і подружжя, жінки Хісако та Селіна виявляються останніми людьми, які поєднують себе спільною любов’ю.
Українське видання зроблено якісно. Титульна сторінка оформлена у вигляді спіралі ДНК, а всередині блакитним кольором виділяються цитати, зірочки та сторінки. Дві частини, які складають книгу, також відокремлюються прекрасними розгортами-ілюстраціями. Переклад читати приємно, але мені все ж хочеться дещо зазначити щодо відтворення японських імен. Бачимо прізвище «Хірогуті», коли правильно було б «Хіроґуті», якщо вже на те пішло, і «Ґокубі», а не «Гокубі». Хоча це можна пробачити, адже Вадим Хазін зробив цей переклад ще в 1990 році, а в новій редакції, схоже, просто не звернули увагу. Що ж, це не перші і не останні японські власні назви, в яких щось не так написали.
«Ґалапоґос» входить до тих книг, які легко зустрічають визнання поза своїм жанром. Майстерність автора та доступний виклад дозволяють достукатися до читача і донести до його роздумів серйозні питання. Тим паче вони як ніколи актуальні і будуть такими ще років зі сто, а то й більше.
Оксана ПРОНЬКО
