Думка книголюба 2017 (Частина 1)

Починається новий рік, який, безперечно, поповнить полиці українських фантастолюбів чималою кількістю хороших книжок. У грудні ми запитали наших читачів, чим їм запам’ятався 2017 рік — і ми отримали надзвичайно цікаві списки як уже виданих, так і тих текстів, які ще маємо перекласти. 

Bohdana Voznuik

Мабуть, чи не єдине, за що я справді можу запам’ятати 2017 рік як гарний (та не кривитися при його згадці), то це за ті неймовірні книжки та авторів, які я відкрила для себе цьогоріч. Саме тому, я вирішила відреагувати на #CФДумкаКниголюба2017 та трошки написати про ті шедеври, що завоювали моє серденько цього року😊

Почати хочеться з того автора, який ураганом пройшовся по моїй душі та думкам. Він так швидко (практично з перших сторінок) зруйнував мої ретельно вибудовані з роками уявлення про фентезі, що не встигла я і оговтатися, як вже повністю прочитала «Станцію загублених снів» неповторного Чайни М’євіля. Особливо гостро реагувати на цю книжку буде той, хто до цього читав приємне, легке фентезі Робін Гобб чи Крісті Ґолден (жодних претензій до цих авторок — обидві займають особливий куточок у моєму серці), бо враження від читання «Станції» доволі дивні — наче й по голові стукнули, але тобі це сподобалося. Тут тобі і незвичний сетинг, і нові раси (доволі гидкі та highly disturbing, маю попередити), і персонажі, що одночасно викликають бажання відгамселити і приголубити. Вся книжка — суцільний контраст, що заманює читача все далі й далі за сюжетом.
«Станція загублених снів» перетворилася на мою головну любов на цілих два місяці. А потім я її дочитала — і чари розсіялися. Наступна книга серії відмовилася відповідати на запитання, що залишилися після неоднозначного завершення попередньої. Чайна М’євіль дарує читачеві можливість далі поринути у світ Ба-Лаґ, але прощається зі старими героями. Чи правильним було це рішення? Чи вплине воно на ваше бажання продовжити ознайомлення з творчістю цього автора? Вирішувати вже не мені, а вам.
«Станція загублених снів», як на мене, «революційна класика жанру» (незвичні елементи та нестандартні сюжетні ходи гармонійно поєднуються з класичними образами фентезі-персонажів, створюючи щось неповторне), що принесе задоволення поціновувачам жанру.

Наступним моїм (варто зазначити — доволі пізнім) відкриттям став роман-антиутопія «Оповідь служниці». На хвилі популярності нового серіалу за мотивами цієї книги я вирішила ознайомитися з оригіналом, що так вчасно отримав реліз українською мовою.
Роман важкий, може викликати забагато емоцій, але надзвичайно важливий. Книга-попередження на рівні з «1984», що змусить замислюватися над проблемами сучасного суспільства та можливим (лячним) результатом їхнього ігнорування. Це та сама книжка, яку рекомендувати не хочеться (бо кожен має прийти до неї самостійно), але необхідно. Тому я скажу так — читайте «Оповідь служниці», якщо готові присвятити час не лише процесу читання, а й рефлексії після його завершення. Можете почати з перегляду серіалу чи одразу читати оригінал — враження мають бути приблизно однаковими.
Декілька слів про український варіант від Клубу Сімейного Дозвілля: дуже приємний, стилізований дизайн та обкладинка; не можу судити про якість перекладу, оскільки не читала англійською, проте претензій до стилю перекладачки не маю.

А остання книга була прочитана мною задля вдоволення «ельфу 80-го левела», що живе в моїй ґеймерській душі 😁 Згадана раніше Крісті Ґолден вже багато років працює зі світом World of Warcraft, а саме з адаптацією цієї гри у книжковий формат, і робить це надзвичайно успішно. «Rise of the Horde» є першою в книжковій хронології всесвіту (я знаю про «Lord of the Clans», але тут все дуже неоднозначно), тому саме з неї я й почала свою подорож у цей захопливий сетинг (хоча й була спокуса почати з «The Last Guardian» авторства Джеффа Грабба). Якщо коротко — супер. Мені, як казуальному фанату серії, було цікаво читати про раніше відомих та (здебільшого) нових персонажів, що зустрічалися мені у недавньому фільмі «Warcraft: Початок» та в кампаніях, в які я мала змогу пограти. Мені, як «тру-ґеймеру», було приємно побачити шикарну новелізацію культової гри, що створена такою талановитою авторкою з повагою та любов’ю до оригіналу. Однозначний must read для фанатів гри (чи тих, кому сподобався фільм).

Наступного року я обов’язково доберуся до «Американських Богів» та «Welcome to Night Vale» і з радістю напишу декілька слів про них, якщо «Світ Фентезі» знову кине клич для книголюбів 😊

А що будете читати ви?

Артем Трусило

Видавництва порадували асортиментом на різний колір та смак — і годноту в цьому році таки завезли.
Тож зовсім невеличка історія про літери і попкорн.
Так сталось, що частина з мною читаного мають свої втілення на екрані, великому чи серіальному, тому можна читати, дивитись або ж поєднати ці заняття в будь-якій послідовності. Ті проекти, що я «поїдав», мають відмінність подій і сюжетних ходів, що дозволяє отримувати враження і від одного варіанту, і від наступного; явного «ефекту повтору» не буде. До діла…
1) «Людина у Високому замку», Філіп Дік / Komubook
Amazon випускає вже другий сезон серіалу за цією антиутопією / альтернативною історєю — дивлюсь запоєм, і він чудовий. “Komubook” видає книгу українською (вже третю); підтримував при зборі коштів, отримую, читаю і… це Філіп Дік — чудово, чудово. Якщо коротко: Німеччина та Японія виходять переможцями з Другої Світової і ділять між собою майже всі планетні території та ресурси; відбувається нечуваний стрибок у технологічному розвитку і ось уже люди зажили краще, дороги рівні, медицина на висоті, хімічна промисловість, колонії на найближчих Місяці та двох «сусідніх» планетах, навіть Середземне море осушується задля орних земель (нечуваний проект). Та, як і належить людям, вони знову конкурують за владу — і назріває нова війна.
Світ крихкий, а автор, може, і знає як грати з вашою свідомістю.
2) «Дюна», Френк Герберт / КСД
Кулль Вахед!
Вперше познайомився з історією через фільм Девіда Лінча, та був у надто юному віці, щоб все зрозуміти, потім була стратегічна відеогра, що змусила мене забути про перший сніг і зимові звичні речі та поринути у цей світ з головою. На початку цього року таки передивився фільм, а коли закінчив таки читати «наше» локалізоване видання — це накраща книга року… пізнав, те почуття коли ловиш кайф просто від того, що йдеш в кінець книги, щоб у словник(!) заглянути. Світ “Дюни” — світ, в який віриш, віриш, що це дійсність з майбутнього людства, а не вигадка: настільки добре попрацював на книгою автор.
Щодо змісту і сюжету… гм, скажу так:
«Дюна — це книга, після якої ви закохаєтесь в склянку води».
3) «Обережно, тригери!», Ніл Ґейман / КМ-БУКС 
«Добре – це не те, що не чинить зла, а те, від чого світ стає кращим».
Ця збірка творів саме така — в ній є історії казкові, магічні, реалістичні, детективні, поетичні, меланхолійні, тривожні, моторошні і жахливі. Тут є місце різним речам: силі-силенній кішок, чорному псу, зеленим лугам, жорстокому морю, доброті і наркотикам, закоханій статуї з кам’яними очима, горам і туманам, мерцям і не дуже, лабіринтам та запаху троянд.
Обожнюю гарні оповідання за їхню непередбачуваність і можливість «шубонути» кувалдою по м’язам уяви. Також тут присутній той самий лист до Рея Бредбері.
4) «Нейромант», Вільям Ґібсон / «Видавництво»
Підтримуючи видання на етапі збору коштів для друку, і гадки не мав, що ця книга пробуджує вашого внутрішнього фетишиста. Це кіберпанк, основоположниця жанру, і видана відповідно — ніби компонент новий до робочої станції придбав, в тому плані, що відчуваєш, як зросли відчуття від взаємодії з інструментом. Кількох дотиків до паперу, що використовується, було достатньо аби захотілося, щоб уся бібліотека була виконана на такому ж рівні.
5) «Американські боги», Ніл Ґейман / КМ-БУКС
Знову Ніл — так, так! Якби не «Дюна» — це була б… стоп, це не топ, так що все ок.
Попкорн в студію. Серіал від каналу Starz наробив шуму — чудовий вибір до перегляду; сюжет дещо відрізняється, але певні персонажі більш розкриті, ніж в книзі, і це неабияке задоволення (в екранізаціях частіше навпаки). Книга — щось божественне; так, їх там чимало, з усього світу понаїхало богів до штатів. І кувалда там присутня…
— Але ж ти бог.
— Ну то й що?
— Бути богом добре.
— Справді?
Натрапивши в тексті на байки Анансі чи Хінцельмана, спочатку смієшся, як сам не свій, а тоді дивуєшся, як до такого додумується людська фантазія. І уява самого автора, звісно ж. Закінчивши книгу… я вже зрозумів чому Ніл такий читаний автор. Схожі відчуття були, коли переглянув фільм «Дзеркальна маска», та тоді ще не знав, що то саме він (Ніл Ґейман) писав сценарій разом із Дейвом МакКіном. Також ці двоє працювали разом над…
6) «The Sandman. Пісочний чоловік», Ніл Ґейман / Рідна мова
І на цьому місці слова розбігаються. Лише «Дякую!» видавництву за роботу над локалізацією цієї графічної серії. Той випадок, коли жодних виразів буде не достатньо. Подарують історії ці насолоду вам (як сказав би майстер Йода). А можливо, й пошкребуть струни всередині… жах і біль поряд із радістю.
Життя різнобарвне і багато проявлене, а Безмежні приймають участь у його структуруванні, за лаштунками.
Така версія Смерті (персонаж) вам сподобається, а, можливо, й потоваришувати/закохатись захочеться  *батоном всім по голові

Oleksandra Rodyhina

Коли Журнал «Світ Фентезі» пропонує пригадати декілька прочитаних цього року фантастичних книжок, які найбільше мені запам’яталися, я думаю щось на кшталт: «Speak now or forever hold your peace», а потім починаю прикидати орієнтовний перелік. Згодом він переростає у рейтинговий список — але без цього було б нецікаво, еге ж?

“Почнемо з легенького”, — пишу я і розумію, що це справжня зухвалість – писати в такому тоні про «Лицаря Сімох королівств» Джорджа Мартіна. Читані роки тому в російському перекладі та вже трохи призабуті лаконічні повісті про Вестерос, в якому трава була зеленішою, а мало не кожен другий виявлявся Тарґарієном, тоді сприймалися як невеличкий приємний доважок до «Пісні льоду та полум’я». Та ось, час йде, і який-небудь «Танок з драконами» перечитати бажання не виникає, а пригоди Дунка та Еґґа — цілком собі. Але стривайте-но, вийди та зайди як слід: Дунка та Бовтуна. Все одно нормальної гри слів з Egg’ом в українському перекладі не вийде, але з такою колоритною (я б навіть сказала, калорійною) мовою це вже не схоже на недолік. При перечитуванні «Лицаря Сімох королівств» відкривається та чарівність маленького майстерно побудованого сюжету, який колись, після багатослівного епохального епіку оригінальної саги, здався мені дещо простуватим. У пригодах Дункана та Бовтуна ідеальний баланс між історією Сімох королівств, описами різноманітних деталей та, власне, самим сюжетом. Останнім часом Мартін цей баланс зовсім не тримає, тому це ще цінніше. Але найціннішим стає сам факт перебування в руках цього видання «Лицаря Сімох королівств», читання цього тексту, розглядання цих мап (!) та згадування тих часів, коли Dunk and Egg українською існували лиш у фанатському перекладі у файлі формату txt.

«Time and Time Again» Бена Елтона. Ідея мандрівки у часі з метою «все виправити», як би це м’якіше сказати, – зовсім не нова. Але від того, як це робить Елтон, хочеться чи то аплодувати, чи то плакати, чи, швидше, усе це водночас. Тема Першої світової війни цікавить автора вже давно, раніше він написав воєнний детектив «Перша жертва» (дуже хороший, до речі), який присвятив своїм дідусям, що воювали один проти одного десь на Західному фронті. А тепер-от настала черга «воєнної» фантастики про те, як відставний спецназівець, використовуючи ньютонівське відкриття, переноситься у 1914 рік та робить все для того, щоб Гаврило Принцип ніколи не зустрів Франца Фердинанда, а маки на полях Фландрії були просто квітами. Це не тільки якісна проза чи динамічна закручена фантастика з нотками детективу та щедрими сюжетними твістами – «Час та знову час» стає також і доволі філософським роздумом про історію та людину в ній та просто твором, що глибоко вражає.

Серія романів «Thursday Next» Джаспера Ффорде. Днями на роботі я намагалася розповісти про книгу, що саме дочитувала, але після окреслення фабули у найзагальніших рисах: «детектив про розслідування смерті Шалтая-Болтая», стало зрозуміло, що такими розповідями я нічого не досягну. Такий вже Джаспер Ффорде та його книжки; конкретно ця не належить до тієї серії, про яку я зараз вестиму розмову, але всесвіт це явно один і той самий. І притаманна йому неймовірна, філігранна гра з британською літературою. Перший же роман, що в оригіналі недвозначно називається «Eyre Affair», знайомить нас із дівчиною-літературним детективом на ім’я Четвер, яка полює на небезпечного злочинця і в ході цього розслідування опиняється не десь там, а в середині найвідомішого роману Шарлотти Бронте. Зважаючи на внутрішню логіку та міфологію того всесвіту, це стає, по-перше, справжньою сенсацією, а по-друге, серйозно так загрожує в корені змінити сюжет «Джейн Ейр». І все це написано надзвичайно захопливо, але без хоча б загального знання безсмертної класики, і зовсім не тільки авторства Бронте, тут робити немає чого. Здається, Ффорде вміє закладати стільки всього в свій текст, що кількість відсилок, які ви зможете побачити, залежатиме тільки від вас. Але водночас ніяке це не занудство і не зарозумілість. А просто свято якесь. Певним чином це величезне освідчення в коханні до літератури (як до літератури а-ля шкільна програма, так і до літератури як самої ідеї), і воно прекрасне до сліз. Наступні книги серії це враження підкріпляють і витворяють таке, що час від часу хочеться чи то покричати, чи то пострибати на місці, а, може, й накинутися на когось із незв’язними запитаннями на кшталт: «нє, ну ти уявляєш?». Так любити свою літературу — це вже само собою справжній талант, і якби хтось так любив би і так грався би з українською літературою, світ, мабуть, виглядав би інакше. 

Але ж ми зараз в усьому рухаємося велетенськими кроками. Цього року вже трохи з Іваном Франком погралися («Малхут» Остапа Українця, до речі, майже єдина українська книга, яку я прочитала цього року, і вона достатньо хороша, а як для дебюту і поготів, але з тим, про що я писала вище, пригодам пана Ігнація Камінського не тягатися), а концепт «Нечуй. Немов. Небач» — це ж просто пісня (перефразовуючи класику, «не читав, але захоплююся»). Тож невдовзі може так статися, матимемо змогу почитати про Лесю Українку мисливицю на вампірів або андроїдну «Я (Романтика)». А там вже й своє комедійне або темне фентезі світового рівня підтягнеться. Як завжди запитувала моя вчителька англійської: «Why not?». І дійсно – а чому б і ні?

Reno Sinclaire

Хотів писати відгуки по одному весь тиждень, але якось не зрослося, то ж, напишу, як і все, в одному пості три разом.
1) “Єрмек Батир”. Це майбутня трилогія (поки що є тільки дві книги) за мотивами казахської легенди про їхнього героя Ермека (як це подає автор). Буду відвертим, самої легенди я не знаю і не дуже цікавлюся (можливо, як автор каже, що це все вигадано), але, якщо говорити про сам комікс, він чудовий. Історія починається з флешфорварду, де діти знайшли старця, який і починає їм розповідати цю “казку”. Все подається так, ніби ми слухаємо звичайну історію, але вже буквально на середині першої частини до нас вривається богиня Фарн, після втручання якої і починається сама історія Єрмека, просякнута фантастичними елементами.
Щодо самої історії, то вона доволі цікава, уже з першої частини звичайні шаблони розбиваються, і те, до чого ми звикли, іде трохи іншим шляхом. Як на людину, яка не знає оригінал (якщо він є), я зустрів досить немало інтригуючих моментів, які залишають місце для загадки. Сам комікс ставить багато питань, на які хотілося б отримати відповідь хоча б у кінці.
Мальовка цікава, автор що в першій, що в другій частині малює декількома стилями, відділяючи різні часові проміжки, легенди та майбутнє. Сам стиль схожий на комікси за “Темною вежею”, а динаміка в деяких моментах передана краще, ніж в окремих мультфільмах.
У підсумку хотілося б сказати, що це дуже достойний представник коміксів, який вдало представляє нам легенди свого народу. Я, звичайно, “Даогопак” читав тільки одну частину, а “Героя поневолі”, на жаль, взагалі поки що не мав честі читати, але мені здається, такої інтерпретації наших легенд, на жаль, поки що немає, а дуже хотілося б.

2) “Життя, Всесвіт та все інше”. Багато хто чув, напевне, про такий чудовий фільм, як “Автостопом по галактиці”. Так от, цей фільм був знятий за цією книгою. І, що хотілось би сказати, книга просто неймовірно прекрасна. Особисто мені було цікаво читати навіть передмову, настільки Дуґлас Адамс добре пише. Не знаю, як в оригіналі, але при читанні нашого перекладу від “Богдана” книга ллється в очі, наче пісня. Читається дуже легко. Незважаючи на те, що це наукова фантастика, термінології і тому подібних речей, які інколи роблять читання не дуже розважальним, майже немає. Це дуже добра сатира на бюрократію та деякі інші речі, які будуть близькі, особливо нам в світлі заміни паспортів на біометрію і т.п.
Загалом, ця книга вважається вже класикою і, я вважаю, обов’язкова для прочитання, особливо якщо ви бачили фільм і він вам прийшовся до душі, або якщо ви любите “Доктора Хто”, тому що по духу вона дуже близька до нього. Окрема дяка “Навчальній книзі – Богдан” за чудове кишенькове видання.

3) “Місто тисячі дверей”. Чесно кажучи, я не дуже знайомий із творчістю Володимира Арєнєва. Колись, ще давно, я зустрів його книгу “Бісова Душа”, і вона мене дуже захопила. Я прочитав її буквально за пару днів. Не буду казати, унікальне це щось чи ні, але на поличку поряд з Толкіном і Кінгом поставив у рядку улюблених. І от влітку, крокуючи книгарнею “Є”, я помітив знайоме прізвище і зупинився. Це було “Місто Тисячі Дверей” від “Вівату”. Прочитавши анотацію, я вирішив, що треба купувати. Я ніби ще не на стільки старий, щоб не зрозуміти її. Книга була прочитана точно так само, за декілька днів.
Загалом, я прочитав щось в дусі Всеволода Нестайка. Мила історія про дітей, про милого злодія, про класних “помічників” злодія і таких же няшних помічників головного героя, який “несподівано” виявився обранцем. Повість ненав’язлива, просякнута добротою, якої інколи не вистачає, коли ти поринаєш у світи дарк фентезі, якими я зачитувався до цього. Герої дуже цікаві і незвичайні. Світ, у який ми потрапляємо з Головним Героєм, самобутній і цікавий, з кожною перегорнутою сторінкою думається: “А що ж іще тут може трапитись? Чого ще автор такого придумав, щоб нас здивувати?” І таки дивує, кожного разу. Самі персонажі не менш цікаві, і з мотивацією у них все чудово. І що хотілось би сказати, мене весь час не покидало враження, що це чудово виглядало би у мультиплікації, бо ж це ніби “Гравіті Фолс” чи “Адвенчур Тайм”: і загадки, і паперові динозаври, і пінгвіни-міньйони, і хлопчик з дівчинкою розгадують загадки, і ексцентричні дорослі з прибабахом. Що ще потрібно для хорошого мульта? Загалом, я відходив від книги з припіднятим настроєм та з надією, що не тільки я це помічу, а хтось іще, хто зможе це пустити в хід.

 

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *