Думка книголюба 2017 (Частина 2)
Які книжки найбільше запам’яталися нашим читачам у 2017 році? Террі Пратчетт і Ніл Ґейман знову в топі 😉 Читати першу частину можна тут.
Олеся Грушка
Вирішила й собі взяти участь у конкурсі від Журнал «Світ Фентезі»: вони пропонують розповісти про фантастичні книжки, які найбільше запам’яталися в році, що минає. Як видно зі світлини, я обрала справді культові книги: одне з найвідоміших творінь Стівена Кінґа, яке як ніколи актуальне завдяки успішній екранізації; справжню класику НФ, до того ж написану молоденькою дівчиною, і last but not least, “Дискосвіт” українською. Вперед!
Стівен Кінг. Воно
Цьогоріч я прочитала вже чимало грубасиків, але “Воно” настільки монструозне, що вдвічі перевищує своїм об’ємом навіть по-справжньому великі романи.
Отже, яким виявилося моє знайомство з паном Кінгом?
Це історія про купку 11-річних дітисьок, які безсердечно вирішили закатрупити прадавнє позаземне створіння (вимираючий вид!). Пізніше виявилося, що воно (чи то ВОНО) ще й вагітне було (сердешні дітки!). Бонусом проходить мила дитяча оргія.
А тепер серйозно. Це справді моя найперша книга Стівена Кінга, тому я поринула в читання з чистою, майже дитячою допитливістю: чи зможе він мене налякати до всирачки? Спойлер: не зміг. Спричинило це частково те, що мені вже не 11 і чужопланетні монстри мене лякають значно менше, ніж безглузда жорстокість батька і чоловіка Бев. Інша причина менш очевидна: сама концепція монстра, справжня форма якого якісь абстрактні смертевогні, але ж ми бачимо його очима дітей, для яких він набуває форми їхніх страхів, і цим він неймовірно скидається на ховчика — цікаву, але досить безневинну почварку з “Гаррі Поттера”, що її перемагають сміхом. Цікаво, чи пані Ролінґ не запозичила цю ідею у свого колеги? Звісно, масштаби цих чудових чудовиськ дуже різні, у Кінга це мало не вселенське зло (на противагу до вселенського добра, яке, наскільки я зрозуміла, уособлює якась, чи правильніше, якийсь Черепаха). Як шанувальниця Дискосвіту, геть нічого проти космічних черепах не маю. )
Тепер ближче до самої історії. Автор приблизно порівну ділить свою увагу між “дитячою” і “дорослою” (27 років по тому) частинами історії. Так от: дитяча частина мені зайшла значно краще. Гарно виписані, живі, прекрасні в своїй недовершеності дітлахи і добра “хімія” між ними. Хоч, мушу визнати, з усього “Клубу невдах” найменш переконливою здається саме єдина дівчинка Беверлі. Ця непереконливість досягає свого апогею в тій самій сумнозвісній сцені сексу в каналізації. Холєра ясна, пане Кінг, їм же лише по 11! Можна знайти й інші способи показати глибокий зв’язок між друзями, нє? Гаразд, з цим розібралися, пан Кінг не надто добре розуміє, як думають 11-річні дівчатка. А поза тим “дитяча” частина історії вийшла зворушливою до щемкості, хочу ще почитати те, як Кінг пише про малих засранців.
Натомість “доросла” частина історії здалася мені нуднуватою і затягнутою, все те болісне пригадування мало би більше сенсу, якби ми не мали у книзі розгорнуту версію тих самих подій. Взагалі, на мою думку, книга би тільки виграла, якби була дещо коротшою: після 1000-ої сторінки вже тягнуло на позіхи. Можливо, через те, що містична складова книги залишила мене байдужою. Та менше з тим. Я ж таки її здолала! І це таки один із найбільших романів в моєму досить насиченому читацькому житті. Так що я молодчина (хвали мене, моя губонько).
Насамкінець додам кілька слів про українське видання: до поліграфії в мене жодних зауважень немає, книга дуже пристойно пережила двотижневе читання, виглядає майже, як нова, корінець не зламався і не погнувся, форму тримає. Але сам текст, то простименігосподи, всі три перекладачі досхочу познущалися з української мови, і це навіть якщо зробити знижку на великий об’єм. Цікаво, хто з них автор геніальної ідеї не відміняти “Воно”? Підозрюю, що то все робилося бігом-бігом, але ж йой! Ну, ви мене зрозуміли.
Меррі Шеллі. Франкенштейн, або Сучасний Прометей
Ані тобі удару блискавки, ані вигуку “It’s alive!”, ані горбаня-Іґоря — такий він, оригінальний “Франкенштейн”.
Боюся, що для мене цей роман спрацював не зовсім так, як задумувався авторкою, адже мої симпатії були цілковито на боці “монстра”, а його творець Віктор Франкенштейн вразив своїм лицемірством. Подумайте самі: юний розумник якимсь дивом створює нове життя і тієї ж миті, як ця істота розплющує очі, божевільно дає драла. Для мене це так, ніби він викинув немовля на смітник. Бо, бачте, вродою не вдалося. У своїй розповіді Франкенштейн тисячу разів підкреслює, яка ця істота бридка і потворна, водночас приписуючи їй неймовірну злобу та підступність. На яких, власне, підставах? Він-бо геть нічого не знав про її характер і вдачу, як і про її інтелектуальну здатність. Чому бідолашні потвори завжди мусять виявлятися негідниками? Мені цей “монстр” анітрохи не здався лихим, аж доки не був доведений до відчаю бездушністю людей, а зокрема і свого творця. Ця сердешна істота за кілька місяців самотужки опановує мову і вчиться читати, просто спостерігаючи за життям однієї сім’ї, якій до того ж постійно допомагає ночами. Його серце зворушує музика, а розум пробуджують ідеї, які він черпає з випадково знайдених книг. А ще, тримайтеся, він вегетаріанець: “Моя їжа відрізняється від людської: я не знищу ані ягняти, ані козеняти заради вдоволення своєї плоті; жолуді та ягоди — ось усе, що мені потрібно.” (Відомо, що вегетаріанкою була і сама Мері Шеллі та її чоловік Персі). То ж чому Віктор Франкенштейн не захотів навчати своє творіння, дбати про нього і подарувати йому трохи теплого ставлення? Відчай, з яким наш “монстр” починає мстити своєму творцеві, видається мені логічним, зрозумілим і дуже людським.
“О! Що за свобода? Така ж свобода, як у селянина, на очах якого вирізали всю його родину, домівка згоріла, земля лежить спустошена, а сам він — бездомний злиденний вигнанець, самотній, але вільний.”
Кумедно, що ці слова каже про себе Віктор Франкенштейн, хоча я вважаю, що вони куди краще пасують його істоті. Бо ж: “Моє серце було створене, щоб виявляти любов і ласку; а коли нещастя змусили його до ненависті та зла, це насильницьке перевтілення вартувало йому таких мук, яких ти навіть на здатен уявити…”
Загалом, це цікавий твір ранньої наукової фантастики, тут і про відповідальність творця за свій винахід, і про те, чи можна прирівнювати штучно створене життя до справжньої людини.
Террі Пратчетт. Колір магії. Правда. Право на чари
Гаразд, от зараз пишу, і, як там в класичній пісеньці, “сльози мішають говорить”. Зізнаюся, я вже було думала, що маю один шанс на мільйон побачити Террі Пратчетта українською. Але ж логіка Дискосвіту підказує, що “один шанс на мільйон спрацьовує дев’ять разів із десяти”. Безмежно вдячна всім, хто зробив це свято можливим.
Книги Террі Пратчетта — це або вічна любов з перших рядків, або, якщо ви з автором на різних хвилях, — тотальне нерозуміння.
Дивовижні персонажі, чудернацькі події, хвацько закручені сюжетні лінії — це все про нього. Та попри всю свою химерність, цей Дискосвіт дуже скидається на наш, рідненький.
Коротенько про книги:
“Колір магії” — це такі собі мандри Гуллівера ще не до кінця сформованим Дискосвітом. Тут найбільше того, з чого починав Пратчетт — глузувань зі штампів фентезі.
“Право на чари” — це історія про те, як одна дівчина вступає до навчального закладу, до якого раніше приймали лише хлопців. Як то водиться, мимохідь їй доводиться виявити свої надзвичайні здібності, ну там, врятувати світ, все таке…
“Правда” написана значно пізніше за інші дві і дуже добре дає відчути, наскільки Пратчетт виріс як письменник. Саме її раджу читати першою, якщо ви новенький у Дискосвіті. Виникнення першої (і другої) газети в Анк-Морпорку покаже нам усю кухню журналістики зсередини — все, як у житті, але набагато смішніше.)
Оксана Пелюшенко
Я люблю фентезі, фантазію і фантастику. Я люблю, коли мене запихають в світ, раніше мені не знайомий, але заразом завдають собі клопоту не просто кинути мене на поталу якимось оркам чи тролям, перетворити на об’єкт забаганок темних чаклунів чи змусити тікати від чогось, що з якогось переляку хоче мною повечеряти чи щось з мене дістати. Я люблю, щоб мене закинули в світ, який з кожною сторінкою розгортається, розкривається і розширяється, коли автор незримо бере мене за руку і веде за собою, але не тикає у все носом і не розжовує, як малій дитині, а дозволяє самій заглиблюватися в таємниці, закони, правила і особливості кожного книжкового універсуму.
Словом, я люблю, коли автор любить читача, і робить так, щоб у його вигаданому світі мені було, може, і не зовсім комфортно, але цікаво і захопливо. Так, аби винирнувши з історії, я могла відчути, що частинку себе назавжди залишила в тому, вигаданому світі.
Власне, про такі світи, а точніше, про такі книги пропонує поговорити Журнал «Світ Фентезі», то хіба я можу промовчати??
Мені здається, що цьогоріч найбільше своїх частинок я залишила у книгах Ніла Ґеймана і Террі Пратчетта, але якщо вибирати по одній від кожного з цих дядьків, то буде так:
📘 Ніл Ґейман «Небудь-де». Це майже еталонний зразок міського фентезі, в якому герої всю книгу бігають то в Верхній, то в Нижній Лондон, таким чином ми бачимо не лише Плавучий ринок, підземелля, каналізації і купу дивних людей та не лише людей, а і рутинне, марудне життя офісних клерків, де сьогодні мало чим відрізняється від вчора. І саме з таких сірих буднів Ґейман витягує Ричарда (хоча мій внутрішній голосок до останньої сторінки називав його Річардом) і з делікатністю слона кидає сердешного в нетрі Лондона Нижнього.
Ричарду, звісно, таке подобається мало, але помирати йому подобається ще менше, тож доводиться якось давати собі раду. І Ричард дає! Не сам, звісно, а з новими дивними друзями, з милою дівчинкою, яку звати Двері (точніше, яку в оригіналі звати Двері), з прекрасним Маркізом де Карабасом (прекрасний – бо то мій улюблений типаж літературного героя: цинічний, розумний, хитрий, награно байдужий і холодний, але насправді благородний і справедливий). В цілому в «Небудь-де» зустрічаються всі, кого тільки можна уявити: ченці, ангели, монстри, ельфи, вампіри, зомбі, міські божевільні, злодії, безсмертні вбивці, люди і ще цілі розсипи дивних створінь. А на виході вийшла чудова історія, трохи казка, але з дорослою мораллю і висновком: рутина вбиває. О так, пане Ґейман, ви безмежно праві!
📘 У «Добрих знаменнях» Ніл Ґейман теж вказаний як співавтор, але насправді в цій книзі значно, значно більше Террі Пратчетта! У своєму жанрі «Добрі знамення» для мене стали найкращою прочитаною за рік книгою. Чому? Тому що це ПРАТЧЕТТ і ҐЕЙМАН, тому що тут істинний, кришталево-чистий англійський гумор, тому що демон Кроулі (так-так, той самий улюблений типаж літературного героя) і ангел Азірафаель, які то пиячать, то диявольське дитя людям підкидають, то світ рятують, тому що прекрасні персонажі, тому що Апокаліпсис, тому що тут є емм… байкери Апокаліпсису, син Люцифера, Адам, який, як виявилося, трохи антиглобаліст і дуже екологічно свідома дитина, тому що багато інших пратчеттівських персонажів, які врешті-решт стикаються лобами на військовій базі з ядерними ракетами, і ще дуже-дуже багато тому що.
«Добрі знамення» — це, мабуть, одна з найдобріших, найсвітліших і заразом найглибших книг евер! Дуже чекаю на її український переклад і несамовито чекаю на одноіменний серіал! Демон там має бути ще той!)
📘 «Голос монстра» Патріка Несса — історія коротка, але дуже глибока і філософська. Це ще одна казка, написана зовсім не для дітей. Йдеться в книзі про 13-річного Конора, мати якого помирає від раку, а самого Конора починає відвідувати монстр, на якого перетворюється старезний тис, що росте на цвинтарі неподалік від будинку хлопчика. Тис розказує історії і вимагає від малого розповісти свою, але сказати правду.
Історії у Несса виходять похмурими, готичними, неоднозначними і не веселими, правда далася Конору ой як непросто, але незважаючи на це, «Голос монстра» історія життєствердна, вона про вміння відпускати дорогих людей, про страх втрати, про ненависть через безсилля і про любов, яка не помирає. Прекрасна, але сумна казка з неймовірними атмосферними ілюстраціями. А щодо екранізації – так, непогано, дивитися можна, а от анімовані, наче намальовані аквареллю історії, що їх розповідає дерево – це щось, дуже круто вийшло!
📘 «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек» Олексія Жупанського. Ця штуковина просто взяла і поламала мою ніжну дитячу психіку і заново склала її так, як сама вважала за потрібне, звісно, зовсім не цікавлячись моєю думкою з даного приводу. Сказати, що вона дивна, — це нічого не сказати. Вона дууууже дивна! А ще трешова, місцями огидна, місцями філософська, пробиває на ностальгію, ненависть, відразу і захоплення від того, як можна було взагалі додуматися до такого??? Вона саркастична, гротескна і трохи може жорстока, але і світ, описаний в БТБЧГ, — не місце для ніжних манірних душ.
Тут живе і буйно колоситься СРСР з його партією, політикою, ідіотизмом, сірістю і нелюдськістю. Тут є люди (ну, принаймні те, що можна так назвати), а ще є якість дивні незрозумілі істоти, музика з потойбіччя і авторське бажання описати ту сіру дійсність настільки реалістично, щоб можна було буквально понюхати її і відчути скрип вугільного пилу на зубах. І ви все це щастя відчуваєте! Не тому, що Жупанському сильно подобається той парад почвар на запльованих вулицях, а для того, щоб розглянувши його ледь не під мікроскопом, більше нікому не хотілося заводити стару остогидлу пісеньку про «в союзі ковбаса за 2 копійки була». Дуже дивна, незвична і специфічна книжка з тих, які не так просто забути.
📘 «Шістка воронів» Лі Бардуго. Так сильно прочитати продовженні мені хотілося тільки в ті світлі часи, коли чекала на кожну наступну книгу про Гаррі Поттера. Я не буду про неї писати, бо і так занадто часто про цю Казову компанію згадую, але так, то на сьогодні улюблена фентезі-історія)
А ще думаю, варто згадати «Нічний цирк» Ерін Морґенштерн (прекрасно змальований світ цирку, але трохи недотягнені персонажі, дати б їм трохи більше глибини – і я б сильно закохалася в цю історію), цикл про Котів-вояків (книжка-то може і для дітей, але мені, дорослій і самостійній, не терпілося взнати, чим там закінчиться історія рудого кота, до речі, Рижа Капость людей почала називати двоногими саме після цих книжечок), «Багряна королева» – цікаво, чекаю продовження.
Олена Осіпова
Так вже сталося, що книжки у жанрі наукової фантастики і фентезі я люблю, хоч деякі і кажуть, що ці два жанри неможливо поєднати. Я поєдную, читаю — і голова мені від того не вибухає. Відповідно, буду приймати участь у конкурсі від Журнал «Світ Фентезі» і поділюся своїми враженнями про три книжки, які мене вразили цього року. Тут немає наукової фантастики, оскільки я хочу розказати про книжки, що я цього року прочитала вперше. Але Лема я перечитувала, да-да 
Отже:
Ніл Ґейман “Американські боги”
Книжка читалася запоєм; це одна з тих книжок, яку відкриваєш вранці, а потім раптом дізнаєшся, що вже глупа ніч і час лягати спати, а вона все не відпускає. І це був єдиний в моєму читацькому досвіді випадок, коли я перечитала книгу вдруге лише за два тижні після першого прочитання.
Сюжет переказувати немає сенсу, він є у Вікі і у будь якому інтернет-магазині, де книга продається.
Що й казати, найбільше мені сподобалося ставлення автора до релігії. В якого бога ти віриш, той тобі і допомагає/шкодить/нейтральний (залежно від “специфікації” того бога). От вірила Ессі Трегован у піксі, вкладала в них певний характер, особливості і риси, власне, вони їй і допомагали (а іноді заважали і шкодили, бо така у них грайлива вдача). Мені імпонує такий підхід. По вірі вашій нехай буде вам.
Оскільки книжка хороша, після неї лишаються питання і простір для роздумів. Як жили Одін, Тор і Тюр-однорукий після смерті вікінгів, що привезли їх в ці землі і підтримували їх своєю вірою, до того, як в Америку не прийшов син Ейріка Рудого? З ким приїхали в Америку Чорнобог і сестри-Зорі, якщо вперше вони прибули в Нью Йорк, а той (у форматі лише першої європейської колонії) з’явився тільки в 1613 році? Питання виникає тому, що це більше ніж 600 років після Володимирського хрещення, і язичницькі слов’янські боги винищувалися і забувалися, а в Америку кимось все ж таки були завезені, та ще й з необхідними культами, на кшталт кривавих жертвоприношень. Чи зник в Америці інтернет, коли було вбито Технохлопчика? Чи бодай який збій стався? А Ктулху, Літаючий макаронний монстр — вони належать до “нових” богів? Чи вони, як Віскі Джек, — живі літературні персонажі? А коли богові ніхто не поклоняється, і він змушений виживати в людській подобі, хіба він не може використати свою суперсилу (яка вона там у нього), щоб заманити віруючих у свою “церкву”? Наприклад, той же Одін, чому б було не створити, наприклад, а-ля скаутський табір “Одін з нами”, навербувати туди прихильників і “в ім’я Одіна” не створити гарненьку бійку до крові (он, у персонажів “Бійцівського клубу” вийшло ж). А наприкінці зарізати пару поросят на шашлик – так само, в ім’я Одіна, звісно. Ось тобі і кривава жертва, вистачить на певний час. І таке ще: багато хто з богів вміє оживляти мертвих. Естер могла, той самий Ісус. Чого Тінь вчепився в пошук Грім-птиці, а не пошукав когось із тих, хто просто б взяв і оживив його Лору? Хоча, відверто кажучи, я особисто не помітила за Тінню прям величезного прагнення повернути Лору до живих, він більше своїми клопотами займався. Писати можна довго, бо книжка все ж варта уваги і часу, на неї витраченого. Люблю такі.
І да. Після “Американських богів” я дізналась, що таке Cornish pasty, і тепер це мої найулюбленіші літературні пиріжки!
Жозе Сарамаго “Перебои в смерти”
Прочитати і видихнути.
Цe моє перше знайомство із Сарамаго. І я нe була готова до того, що окрім ком і крапок в тeксті нe існує жодних інших розділових знаків. Що немає жодних попереджень про початок діалогів, а власні імена пишуться з малeнькоі літери. Це попервах бентежить і збиває з пантелику, але потроху втягуєшся.
Що ж до самої історії, то тут тeж нe всe так просто. Спeршу читається, як пeвний анeкдот: ну дійсно, опис реакції на зникнeння смeрті, приміром, у похоронних бюро чи в будинках “сонця, що сідає”, тягнe на повноцінну комeдію. Читаєш діалог прем’єр-міністра та Кардинала і ловиш себе на тому, що постійно посміхаєшся. Аж раптом автор кидає читача в особисту трагeдію селянськоі сім’ї з дідусeм і крихітним малям. І тут уже розумієш, що ще трохи, і можна буде йти за носовою хустинкою. А потім за дeкілька сторінок — гумористичний опис діяльності маффії (з двома ф) та їхньої взаємодії з дeржавою. Така нeрівномірність тeж збиває з пантeлику, алe тим цікавішe продовжувати читати. І продовжуєш, і автор нe розчаровує, тримає і дивує до кінця.
Дужe хотіла б почитати “Перебої” в хорошому українському пeрeкладі.
Роджер Желязни “Глаз кота”
«Стоп. Що це таке? Але вже почала, буду продовжувати. Та ні, що ж це таке? Як Це читати? Ні, все ж почала, треба йти далі». І так декілька разів по колу.
Тим, хто знає Желязни лише як автора Амберського десятикнижжя (як, наприклад, я 
), починати читати “Кота” треба дууууже обережно. З несподіванки роман-притча може відбити бажання читати його вже на п’ятій сторінці. Але якщо читачеві вдасться не злякатися і продовжити читати, його чекає чудова подорож нереальною Землею майбутнього, такою далекою, але одночасно такою близькою і знайомою.
Роман про полювання, коли грань між мисливцем і його жертвою надтонка. Коли головна зброя – це мозок, а найстрашніший звір – ти сам. Надзвичайно метафорично і дуже контрастно. Стародавні ритуали і пісні навахо поряд із телепортами і позаземними контактами. Здавалося б, як це можна поєднати? А виявляється – дуже просто.
А ще пізнавально. Відверто – от що я знала про навахо до того, як відкрила цю книжку? Нічого. А роман спонукав мене до невеликої дослідницької роботи, і тепер я точно знаю більше, ніж до того
Nastya Badger
Цей рік особисто для мене був насичений різноманітними подіями і перевантажений навчанням. Не завжди вдавалось знайти час для читання. Але для мене, як для книголюба, брак часу — це не проблема. Тож я хочу представити декілька книг з мого списку, які були найцікавіші.
1. Почну я мабуть з книжки, яку прочитала в цьому році ледь не першою. Рік Ріордан “Магнус Чейз. Меч Літа.” Я обожнюю книги цього автора. Вони завжди наповнені тим ненав’язливим, легким гумором, який змушує посміхатися кожного разу, коли ти читаєш книжку. Таким є і “Магнус Чейз”. Чергова історія напівбога, та на цей раз Ріордан звернувся до скандинавської міфології. Нині вона дуже популярна, але так, як розкриває міфи та легенди стародавніх часів Рік Ріордан, не може їх розкрити ніхто. Яка компанія може бути дивнішою, ніж мертвий воїн, який надає перевагу відновленню чужого здоров’я, а не псування його; валькірія з арабським корінням, що служить Одіну-Богу та молиться Аллаху; гном, що не може викувати й простого меча, зате точно знає, який колір в моді цього сезону; і глухий ельф, що займається давно забутою магією рун. І чи хтось здивувався, що саме на долю цієї компанії випала честь завадити вогняному велетню Сурту звільнити з пут вовка Фенріра й зупинити Рагнарок? Я — точно ні.
Всесвіт Ріордана завжди вражав своїм різноманіттям сюжетів та історій. Він завжди майстерно переносив давні міфи на сучасній світ. І ось уже Тор дивиться на власному молоті серіали, його козел страждає від депресії, а Одін надає перевагу презентаціям в Power Point, а не захисту Асґарда. Ти читаєш і думаєш: “О так, в це я вірю! Так воно, мабуть, і є”. Варто відмітити, що і в цій, і в наступній книжках серії читач зустрічає героїв, вже знайомих з інших романів Ріка, що завжди приносить задоволення:)
2. Наступною є серія книжок-ретелінгів американської письменниці Марісси Меєр — “Місячні хроніки”. Чи любите ви читати про відомих з дитинства казкових героїв, поміщених в епоху Великих географічних відкриттів чи про міфічних істот, що розгулюють вулицями Нью-Йорку? Тоді ретелінги — те, що вам треба. А ця книга є одним із найкращих представників цього дивного виду прози.
Лиш уявіть собі: Земля, розділена на величезні території-держави; роботи й кіборги, що гуляють поруч з людьми; таємнича хвороба, що вибухає спалахами епідемій по всій планеті; і місячні люди: таємничі, сильні, лякаючі — вони загрожують юному королю Каю і всьому світу, шантажують його. А посеред всього цього неподобства — Лінь Зола (в рос. перекладі — прим. ред.). Юна дівчина з Нового Пекіну, найкращий механік країни. Воно й не дивно, адже Зола — сама кіборг! Важко жити, коли тебе всі обходять осторонь, а ти навіть виплакатись не можеш, бо в тебе немає слізних каналів. Та це не єдина проблема Золи, й зовсім скоро вона зрозуміє, що й не найбільша. Чи вдасться їй знешкодити королеву Місяця, врятувати планету й не дати закувати себе в кайдани? Зорельоти, таємні вилазки, інтриги і таємниці — а це ж лише перша книга! А далі мила Скарлет з овочевих полів, що так вправно керує зорельотом, та її Вовк — геномодифікований боєць. Далі Кресс — дівчина з Земного супутника — і її кібернетичні знання. Далі ще й Вінтер, дивна юна принцеса з самого Місяця. Вони та ще декілька їхніх помічників мають здійснити неймовірне: зупинити вже, здається, неминучу війну між Місяцем та Землею. Чи вдасться їм? Дізнатись можете лише ви.
Історії Попелюшки, Червоної Шапочки, Рапунцель та Білосніжки сплітаються між собою, утворюючи єдину сюжетну лінію. А над цими історіями простягається наскрізною ниткою, об’єднуючи, історія Снігової Королеви. Ця футуристична казка захопить Вас і не відпустить до самого кінця.
3. І на завершення — неперевершений Террі Пратчетт з фентезійним світом Дискосвіту. Центром уваги стане “Колір магії”, яка цього року була перекладена українською мовою. Мабуть, вже кожен оцінив неймовірні обкладинки цьогорічного видання. Ця книжка не лише починає один з циклів серії — “Ринсвінд”, а й починає всю серію всесвіту, що складається з 41 твору. Це перша книжка Дискосвіту, і вже цей один факт підбурює нас на її прочитання.
У книзі нас вперше знайомлять з найбільшим чарівником-невдахою Ринсвіндом, в чиїй голові за нещасливим збігом засіло одне з головних заклинань всього світу і який завжди опиняється в потрібному місті в потрібний час незалежно від власного бажання. Цього разу на його голову звалився іноземний турист, що є аналогією з типовими азійськими туристами з купою фотоапаратів, різними розмовниками і щасливою посмішкою на обличчі. На голови цих двох випадуть різноманітні пригоди, вони не раз будуть в смертельній небезпеці. Але не переймайтесь! Ринсвінду не подарують щастя швидкої смерті. І ви ще матимете радість прочитати не одну книжку з його участю. Тут же ми вперше бачимо чарівну скриню з безліччю ніжок, який в майбутньому буде грозою чарівників Невидної академії. Разом із героями ми подорожуємо Дискосвітом, знайомлячись із його законами, народами і правилами гри. І чим далі, тим більше деталей ми бачимо, тим яскравішими барвами грає історія світу, що живе на спині великого А’Туїна.
Я не можу обіцяти, що ця книжка сподобається всім і кожному. Вона перша. Тому не дивно, що в ній є деякі погрішності, певні моменти не збігаються з аналогічними в наступних книжках. Навіть кінець книжки відрізняється від звичайних кінців: він не завершує історію, а залишає відкритий фінал, заохочуючи нас прочитати наступну частину. Але “Колір магії” є гарним початком всесвіту Дискосвіту. А вже потім ви самі можете обрати, читати про чаклунів, відьом, богів, міську варту чи таємничий світ Смерті. Кожен може знайти ті теми, які цікавлять саме його. А вже тонкий британський гумор, з яким Террі розказує про важливі, часто серйозні речі, не залишить жодного читача байдужим чи засмученим.
Це мій список книжок, що найбільше запам’ятались, вразили, захопили. Але існує ще безліч книжок, які також варті вашої уваги. Читайте і насолоджуйтесь прочитаним! І нехай в новому році вам трапляються лише цікаві книжки, що залишать в вашій пам’яті теплі спогади, а в душі — справжні емоції.
