Системний чаклунатор. З Новим роком!

Автор: Олег Карачевський
Анотація: Друга історія про кота-баюна Василя, що працює у магічній підтримці Небесної Канцелярії. Чи зможе він врятувати свято?

Новий рік — це пора, коли у служби магічної підтримки настає Аврал. Тобто не просто аврал! А справжня катастрофа! То у Санта Клауса не хочуть злітати олені. То десь пропадає половина подарунків і діти плачуть: “Ну от! Нас знову надурили!” А то і… Гаразд, трапитися може будь-що. В мене стирчить шерсть, відвалюються вуса, хвіст задубів трубою, а язик захекано спадає. Але кожного разу я кажу собі: “Василю, ти впораєшся!” Так, сотню Нових Років пережив, і цей переживеш.
Хоча я єдиний кіт у Небесній Канцелярії, мене чогось бісить, коли мене звуть “котиком”. Навіть коли це каже Тетянка з відділу Погоди. А вона може собі дозволити інколи навіть сказати “кошеняточко”, думаючи, що це мене задобрює. Я розумію, якщо до мене звертаються Василь Мурчикович! Це звучить значно солідніше! Але за сотню років стажу в цій конторі я так і лишився “котиком”. Ну, хіба не іронія?
На цей рік я теж не плекав ніяких надій, що його можна буде святкувати разом з усіма як звичайний кіт. Все почалося з того, що відділ Погоди вкотре мало не спричинив сніговий буран у Каліфорнії. Я цілий день витратив на перевірку всіх магічних систем, ганяв дівчат, аж поки ми не помітили, що Віктор Степанович забув чашку з чаєм на одній з мап. До себе я повертався стомлений як кіт. Аж раптово задзвенів телефон. Мене викликало начальство. Я миттю телепортувався в кабінет шефа.
— Так! О Всевишній! — промуркотів я з’явившись перед столом.
Ісус Ієгович поглянув на мене стомлено. Його й так віряни завалюють молитвами. А тут ще я зі своїми кпинами.
— Друже Пухнастий, ти в курсі, що минулого року люди поставили на мільйон ялинок менше, ніж в попередньому? Якщо так піде і в цьому році, Новий Рік просто не настане.
— В якому плані не настане?
— Тобто зовсім. Ти ж системний чаклун. Наша реальність — це енергія чи матерія в першу чергу?
— Енергія.
— Так от, якщо атмосфери свята буде недостатньо, нам просто не вистачить енергії на Новий Рік.
— Це ж не кінець світу! — почав було я.
Шеф зиркнув на мене суворо.
— І все ж… Виріши цю проблему. Інакше відділ Долі не віщує нічого доброго.
Знову цей відділ Долі. І чого їм не йметься!
— Слухаюсь, о Всевишній! — промуркотів я.
І роз’явився.

У своїй комірчині я просто сидів і не знав з чого почати. Тихо гудів сервер телепатії. Віяло теплом з сонячної картини. Там була зображена спекотна Австралія. А я просто дивився навколо і навіть не уявляв, що робити далі. Люди перестають вірити у Вищі Сили, відчувати потребу у святах. Для чого слідувати традиціям? Настає ера логіки. Це невідворотній процес. Але як йому зарадити? Перелаштувати всі системи? Переписати весь код реальності? Гаразд, на ранок завжди думається легше. Краще я відісплюсь, а тоді щось придумаю.
Вдома я застав все, як зазвичай. Олег сидів за комп’ютером, його кохана Оля читала книжку.
— О! Дивися, що Сашко Завара написав! — сказав він їй. — Тут у нього про те, як ялинки приносять людей додому, відрубують їм ноги і ставлять на голову пентаграму! Може не будемо цього року нічого прикрашати?
У мене наче струм пробіг по спині. Катастрофа. Просто катастрофа. Вже письменники відмовляють людей ставити ялинки.
Але все ж був занадто стомлений. І просто ліг біля Олі на диван. Дівчина почухала мене за вушком.
— Це ж традиція, — сказала вона.
— Це язичницький спадок! — наполягав на своєму Олег.
— Любий, ну ти подумай, це ж так гарно, коли вдома стоїть ялинка!
— Василю, а ти що думаєш? — повернувся до мене хлопець.
“Я за ялинку!” — промуркотів я.
Але Олег сприйняв моє нявчяння на свій лад.
— От бачиш! Навіть кіт мене підтримує!
— Няв!
— Так! Дякую!
От оказія! І по-людськи йому нічого не скажеш. Подумає, що почулося. І котячої мови розуміти не хоче. Олю ж провести було складніше.
— Любий, ти тільки поглянь, як він на тебе дивиться!
Щоб закріпити успіх, я встав і походив колом там, де зазвичай була ялинка.
— Та Василю все аби тільки з дощиком побавитися, — не вгавав Олег.
Тоді я просто вліг на місце ялинки і почав вилизувати лапу. Олег же був невблаганний.
— Ялинка — це зайво витрачені гроші. Їм краще в лісі!
— У лісі їм холодно.
— А тут вони вмирають!
— Можна тоді штучну!
— Це як гумова жінка!
Коли всі лягли спати, я не міг заснути. Як я буду рятувати світ, якщо навіть не можу нічого змінити у власній квартирі? Не буду ж я лізти людям у голову. Це навіть і втілити важко. Хіба що у сни…

Наступного ранку я відразу телепортувався у відділ Снів. Зазвичай вони мене не турбують. Може, й перестала людина бачити сновидіння, кому від цього погано? Але цього разу в мене виникла в них потреба. І тільки вони могли мені зарадити. Начальник відділу Сергій Гіпнатович мене уважно вислухав. І провів до головного спеціаліста.
— Василю Мурчиковичу, знайомтеся. Це Соня. Наш найкращий конструктор.
Це була молода дівчина з чорним волоссям, підстриженим під каре. На голові в неї був обруч з котячими вушками. Незавжаючи на заспані очі і відсутність макіяжу, вона була досить милою. Це як для людини. Для кішечки в неї не було вусенят і хвостика.
— О! Котик! А можна його погладити? — спитала вона.
— На роботі в мене виключно ділові стосунки, — заперечив я.
Дівчина набурмосилася.
— Перепрошую. Я не хотіла Вас образити.
— Нічого, допоможіть з моєю проблемою — і я Вам все пробачу, — посміхнувся я.
— А що треба?
— Треба, щоб всі святкували Новий Рік.
Ми вдвох із подвійною наснагою почали конструювати сон. Він мав всім сподобатися і всіх надихати. І його мали побачити якомога більше людей.
— Взагалі, мені більше подобається робити кошмари, — зізналася Соня.
— Чому саме кошмари?
— Бо їх люди найчастіше запам’ятовують. І ще це найнеобхідніші сни, бо іноді тільки завдяки ним люди відчувають себе живими.
Тож ми зробили кілька снів. Один про жах, що чекає світ, якщо ніхто не буде святкувати Новий рік. І ще один сон про те, як ялинка стає порятунком від жаху. І ще сон, про який мені навіть згадувати моторошно. То ж якщо ви не поставили ялинку відразу, начувайтеся!

У піднятому настрої я телепортувався до кабінету начальства, щоб відзвітувати про успіх.
— Пухнастий! Що ти наробив? Нам рапортують про різке падіння енергії! — відразу крикнув мені шеф, щойно побачив.
Це наче душ на морозі. Як? Енергія не може зникати просто так! Чи її хтось краде? З тяжким передчуттям я телепортувався в Лапландію. У будинку Санта Клауса не горіла жодна гірлянда. Ельфи відганяли відвідувачів.
— Вибачте, ми не працюємо! В нас немає світла!
Я спіймав одного з ельфів за холошу.
— Я з Канцелярії! Швидше проведіть мене в машинний відсік!
Той спочатку здивувався, але взяв свічку, і ми з ним пішли у підвал. Тут була сама темінь. Звісно, я гарно бачу за будь-якого освітлення. Але тут була саме та Темрява. Вона наче насувалася на світло нашої свічки. Ельф закляк на місці і не міг зрушити далі. Тож я прошепотів закляття, від якого мої очі перетворилися на такі собі прожектори, і рушив уперед сам. Я проходив повз агрегати, що виглядали, як у химерному фільмі про стімпанк. Пункт мого призначення мав бути у дальньому кінці приміщення. Тут було трохи світліше. Світло линуло із зірки, у світлі якої я побачив троля… Він тримав її в руках, а коли помітив мене, став видирати з корінням дроти з енергопідстанції. Тут збиралася енергія з усіх ялинок на Землі. І троль тримав її всю у себе в руках. Зірку, що освітлювала темряву. Що вбирала в себе енергію.
— Це зайшло занадто далеко! — крикнув я і жбурнув у троля приголомшливе закляття.
Та мої чари не мали на нього сили. Як? Я ж професіонал! Я ж… Стоп…. Вся енергія світу ж у нього в руках! Моїм закляттям нічим живитися!
Зі злістю на себе я дивився, як потвора кладе зірку в мішок і йде з підвалу. Я побіг за ним. Ельфи в паніці розбігалися хто куди. Монстр вийшов надвір, побачив автомобіль, відігнав від нього водія і сам сів за кермо. Я що було сили побіг за ним, але машина зірвалася з місця, засвистіла колесами — і тільки її й бачили.
— Няф! — вилаявся я.
Паскудно. Я тепер не зможу навіть телепортуватися. Про те, щоб переслідувати автомобіль, вже не було й мови. Не кінець світу? Що може тільки зробити потвора з концентрацією усієї сили Землі? Це навіть уявити страшно. І все через мене. Бо я не встиг. Бо…
Цими думками я переймався не більше двох секунд, дивлячись, як машина віддаляється шляхом. Раптом поруч зупинився інший автомобіль.
— Сідай!
За кермом була Соня. Мене не треба було вмовляти двічі. Я заплигнув на переднє сидіння. Ми зірвалися з місця.
— Як ти тут опинилася? — спитав я в дівчиська.
— Це я придумала цього монстра. І я маю його здолати.
— І як ми його наздоженемо?
— Далеко він не втече.
Вона мала рацію. Біля великого шопінг-молу виявився справжній транспортний колапс, і троль вгатив автомобіль прямо туди. Коли ми не змогли їхати далі, то полишили свою машину і побігли за ним.
— Куди він міг дітися? Така потвора не може зникнути в натовпі!
— Котику! Схаменися! Це ж Новий Рік! Тут всі в костюмах!
Ми уважно придивлялися до людей, що знаходилися перед шопінг-молом.
— Ось він! Заходить всередину!
Ми помчали за ним. У приміщенні людей снувало ще більше. Троль без проблем прокладав собі шлях вперед. Соня насилу могла проштовхнутися. А мені було ще гірше. На мене так і норовив хтось наступити. Та все ж добре бути котом, хай би що там не казали. Я біг швидше за троля і таки зміг його наздогнати. Він подивився на мене, наче на блоху. Що може вдіяти такому здорованю кіт?
Він просто пішов далі. А я роззирнувся довкола і побачив кота, схожого на себе. Він стояв у чоботях, спершись на шпагу. Поруч була фігура здорованя, схожого на того троля, що я переслідував. Я відштовхнув фігуру кота, він був несправжнім. А тоді я взув його чоботи і взяв його шпагу. І побіг за монстром. До біса конспірацію! Треба рятувати світ!
Шеф мені цього, звісно, не пробачить. Але що ж робити? Я наздогнав троля і шпагою полоскотав йому спину. Він розвернувся і заревів. Я знову шугнув йому за спину і вколов кінцем леза. Він знову загорлав від злості. Тоді він спробував на мене наступити. Та я ухилився. Ще роздавить ненароком! Гаразд. Пограємо іншим разом. Я що мав сили полоснув по мішку. Він розірвався — і зірка випала з нього. І… І розбилася.
Няф! От оцього шеф мені точно не пробачить! Він і так…
Та я дарма переймався. Вогники, на які розпалася зірка, раптом піднялися догори і полетіли до великої ялинки, що стояла посеред зали. Я відчув, як в мені з’являється енергія. Прибігла Соня. Вона зашепотіла закляття. Ще мить — і троль перетворився на статую.
— Ми перемогли викрадача Різдва! — крикнула Соня.
— Няф! Ми тільки нажили собі неприємностей, — заперечив я і поглянув на людей, що нас оточували.
Натовп зааплодував.
— Круто! Оце спецефекти! — гукнув хтось.

До себе додому я повертався в кепському гуморі. Мене чекала догана і ремонт енергопідстанції. Соню так взагалі мало не звільнили. І все ж ситуація була владнана.
Олег, як завше, сидів в інтернеті. Оля грала на планшеті в якусь іграшку.
— О! Скоро вийде новий Шрек! — сказав він їй. — У мережу просочився трейлер! Кіт у чоботях проти Шрека! Чи зможе кіт здолати викрадача Різдва! Клас! Сходимо?
— Тільки ялинку прикрасимо, — посміхнулася Оля.