Системний чаклунатор. Як не хочеш, то й не треба

Автор: Олег Карачевський
Анотація: Історія про кота-баюна Василя, що працює у магічній підтримці Небесної Канцелярії. Як виглядає його звичайний день?

День був похмурий. В такий день можна тільки й робити, що лежати на печі та пити кислячок, або навіть і свіже молоко. Хоча ні, кажуть свіже молоко погано для шлунку у моєму віці. І на якого біса я взагалі взявся розуміти людську мову. Лежав би собі на печі, пив би нормальне свіже молоко, а не якийсь недільний кисляк, і жив би собі тисячу років без всієї тої нісенітниці та проблем зі шлунком. Але ні. Я сиджу на робочому місці, без всілякої надії на свіже молоко, і мутним поглядом дивлюся на дзижачий телефон. Чомусь тягне у сон, але доведеться відпити трохи кисличку (добре хоч щось у мене є в цьому житті) та взяти слухавку.
— Хальоу, — відповів я.
— Котику, там у нашому відділі завал. У Віктора Степановича нічого не виходить. Приходь, рятуй.
Вже тільки саме «котику» було достатньо, щоб вимовити Тетянці все, що про неї думаєш. Але робити нічого, доведеться прилизати шорстку, розпушити хвоста та плестися у якийсь усіма забутим відділ Небесної Канцелярії.
Може якби подзвонив відділ Пророцтв та Долі, можна було послати їх до біса. Ну то й що, що вони постійно зайняті. Біси на те й існують, щоб до них відсилати всіх, кого ти б не хотів бачити. Ну то й що, що… хто там у них сьогодні чергує… мабуть Валер’ян Амфітамінович… ну то що, що Валер’ян Амфітамінович пообіцяє потім тебе підсмажити в одному зі своїх котлів. Зате можна спокійно на своє задоволення виспатись. Бо зробив корисну для суспільства справу. Адже чим менше працює відділ Пророцтв та Долі, тим менше вони будуть придумувати усіляких нікому не потрібних пророцтв та спровіщень. Тим менше буду проблем у людства. Але до Віктора Степановича зайти все ж доведеться. Мо вони знову там щось наплутають та спричинять сніговий буран у Каліфорнії.
Власне мабуть тому мене дуже не любили у відділі Пророцтв і чи не молилися у відділі Погоди. Взагалі, ці відділи постійно між собою воювали. Бо основна робота відділу Пророцтв була спрямована на точний опис, де і коли напартачить відділ Погоди. У відповідь у відділі Пророцтв погода завжди була гірша ніж усюди. Над їхнім офісом навіки застигла грозова хмара і дощило 365 днів на рік. А на високосні роки видавався один спекотний день, щоб ніхто не розслаблявся. Чи може комусь просто було ліньки переробляти закляття.
З’являтися посеред самого відділу Віктора Степановича було б не ввічливо. Тож я телепортувався у них перед дверима. Акуратно вмився та прилизав шорстку на вухах, добре бути котом, навіть звичайнісіньким із зовні, я скористався своїм привілеєм заходити до них без стукоту. На дверях було написано:
Відділ Погоди
Приймальні години
З 8-00 до 11-00
То все для мене все одно нічого не значило. І нащо я навчався читати?
У відділі й справді був завал. Всі снували туди-сюди наче навіжені. Пробираючись до кабінету Віктора Степановича, мені довелося дуже постаратися, щоб на мене не наступили та не віддавили ненароком хвоста. Щоправда, сам кабінет всі боязко обходили стороною. Тож там можна було пройти важливою ходою, весь сам із себе, наче на параді. Поки ставав на задні лапи, натискав на ручку та відкривав двері, відчув на потилиці безліч поглядів. Ви що, ніколи у відділі раніше кота не бачили? За дверима тут же радісно зустріла Тетянка. Вона б від радості мабуть у ту ж мить віднесла б мене на руках до самого Віктора Степановича. Ухиляючись від неї я мабуть все ж вигнув спину, бо від своїх намірів вона досить швидко відмовилася.
— Де там ваш Віктор Степанович?
— Та отам.
Віктор Степанович похмуро стояв біля вікна за шафою, переповненою усілякими паперами. Він без ентузіазму махав паличкою, мружив брови. Щось бурмотів собі під ніс. Потім знову мружив брови. Потім знову щось бурмотів.
— Віктору Степановичу! Спеціаліст прийшов, — прокричала до нього Тетянка.
Той одразу повеселішав. Привітав та потис праву передню лапу. А ви колись намагалися потиснути котам лапу? Потім він знову продемонстрував свою марну спробі. В моїй роботі не можна нічого робити поспіхом. Бо якщо ти щось зробиш занадто швидко, потім до тебе прийдуть і скажуть, що ти прийшов і нічого не робив. Проблему Віктора Степановича можна було помітити з першого погляду. Але спочатку треба було зробити зацікавлений вираз обличчя. Так! Саме обличчя! Угрхняр!!!…. Потім походити по кімнаті. Зробити співчутливий вираз обличчя. Ще раз останній раз повторюю! Саме обличчя! Тільки спробуйте ще раз подумати про котячу морду! Ну так от лише потім, зі співчутливим виразом, без жодного натяку на посмішку (ви ж не часто бачите котів, що посміхаються від вуха до вуха), сказати зі співчутливим тоном у голосі:
— А ви раптом Чарівну Паличку не тією стороною не тримаєте?
В моїй роботі головне делікатність. Бо Віктор Степанович працює у відділі вже двадцять років, то ж не можна робити так щоб у нього був привід образитися. Добре бути котом. Мабуть, була б на моєму місці людина, Віктор Степанович би довго б лаявся і пояснював, що він не дурний і знає за яку сторону тримати паличку, і що це твоя робота робити так щоб все запрацювало. Потім довелося б виймати з палички серцевину вставляти назад і віддавати назад власнику, не встряваючи у зайві суперечки. Скільки ж хлопців страждало від цього у інших установах. Проте, не дивлячись на те, що тон мого голосу був зовсім не співчутливий, а здавлений від ледь стриманого сміху, Віктор Степанович радісно перевернув паличку, махнув нею, і в кімнаті раптом запахло озоном. В ту ж мить самі собою зі столу на стіл стали перелітати стоси паперу і вкладатися акуратними стовпчиками. Ви ж не будете просто так кричати на кота? То ж Віктор Степанович почав кричати на Тетянку та інших дівчаток.
— Що витріщилися? Ну подумаєш переплутав. З ким не буває. Хто там розбере, де в тих паличок початок, а де кінець? Про це вже два століття сперечаються. Та й взагалі, йдіть працюйте. Що б ви взагалі без мене робили?
Кінці чарівних паличок завжди фарбували у червоний та синій кольори, якраз на такі випадки. Паличка у Віктора Степановича у використанні була давно, тому не дивно, що фарба давно стерлася. Була надія, що Віктор Степанович все ж як людина з вищою магічною освітою й не буде турбувати через подібні дурниці ще раз. Як ніяк, але роздратованість його можна було зрозуміти. Проте дівчатка й так були раді, що все владналося. Можна було розраховувати не тільки на молоко, але навіть на тістечка. У кабінеті знову завирувала звична метушня.
Тож до себе я повертався у доброму гуморі. Відділ Погоди таки налаштував сонечко. Тож настрій мій тільки поліпшився. Ще більше думаєш про свою не замінність, а також потребу у твоїй професії. Хоча з одного боку, таку Величну та Загадкову річ, як Магія, використовують виключно, щоб перетаскувати стоси паперу зі столу на стіл. З іншого, комусь би довелося усю ту дурню власноручно, та ще й без сумніву щось би та й падало. А то додаткові втрачені нерви.
І чомусь саме ось за такими випадками для всіх складається робота системного чаклунатора. Коли ти робиш все добре і в тебе все працює, то всі чомусь думають, що ти нічого не робиш. Якщо всі можуть літати на мітлах у неділю на пікніки, то яке ти до цього маєш відношення? А якщо комусь раптом захочеться раптом терміново кудись летіти у новолуння, то давай працюй Василь, але щоб до півночі я був на місці.
Але все одно до себе я вертався у доброму гуморі. Хтось би сказав, що це комора. Більш обізнані сказали б, що це підсобне приміщення. Я називав це кімнатою обслуговування, чи як би сказали на Заході — серверна. Тут була затишна темрява, через відсутність вікон. Та й кому потрібні вікна? З них лише зайвий гамір та спека. Свіже повітря йшло з кондиціонера — великої картини на стіні. Передова розробка свого часу. Сьогодні з неї пахло сіллю та водоростями. Мабуть дув бриз з узбережжя, хоч море на ній було й далечко.
Ще кімната була захаращена всілякими запчастинами, а також стояли прилади, що анітрохи не цікавили необізнану громадськість, але які забезпечували роботу всієї Небесної Канцелярії. Хіба що, як хтось раптом і міг сюди заскочити, то може б і сказав «Ого яка величезна чарівна паличка! Що ж нею таке можна задаровувати?» Для звичайних людей, це були б звичайнісінькі канделябри зі свічками, дамські віяла, колби з дивними розчинами та старі дзеркала.
Раптом заверещав телефон. Верещав він наче різаний. Мабуть, як я пішов у відділ Погоди, його турбували не вперше. Зітхнувши, я підняв слухавку. З неї тут же закричав начальник відділу Кадрів.
— Василь! Де це ти лазиш?!
— Працюю, Захар Захарич.
— Годі вже там спати на робочому місці. В мене телепатія не працює. Перезавантаж сервер.
Лаючись всіма відомими мені котячими лайками я поліз по багатопроцесорний впливатор. На вигляд звичайне віяло. Але було воно зроблене з декількох чарівних паличок, а вигляд віяла буд тільки для краси. Одна з колб, що через купу реторів та трубок була під’єднана до антени на даху, і справді була зелена. Ну про що ж можна було таке думати, щоб так засмітити сервер! Знову мабуть мріяли про порнографію та незайманих дівчат. Треба буде обов’язково виловити та записати думки начальника відділу кадрів. Бо скільки можна. Блокуєш їм доступ, та все одно. Хоч уяву повністю блокуй. І впливатор і сервер вже були досить старі, тож довелося махати досить інтенсивно. Добре, що не треба всю рідину вручну ложками вичерпувати, а потім заново все заливати. Доки рідина врешті решт стала прозора, довелося так намучитись, що й залишилося тільки знесилено вмоститися на кріслі і подякувати творцю кондиціонера, з якого все ще віяло морським бризом.
Телефон задзвонив ізнову, але цього разу тихіше. Це знову був Захар Захарич.
— Гей! Кошастий.
— Скільки разів повторювати, я не Кошастий, а Пухнастий. Василь Мурчикович. Ви, як очільник відділу Кадрів, це могли б і знати.
— Так от, Кошастий. Я звісно дякую, що знов заробила телепатія. Але до мене на тебе поступила скарга з відділу Пророцтв. Вони дуже просили тебе до них зайти.
— В такому разі, відділ пророцтв міг би це зробити особисто, а не відволікати начальство від більш важливих справ.
— Маю думку, що якби в них була така можливість, вони б це без сумніву б зробили.
Тільки тут я пригадав, що кілька днів назад заблокував від них можливість дзвінків, поставивши замість себе заспокійливу мелодію.
— Тому давай іди працювати. Бо будеш ледарювати, всі збитки вирахуємо з твоєї зарплати.
— Та які збитки, якщо їхні проблеми не в моїй компіте…
По ту сторону пішли гудки. Захар Захарович поклав трубку.
Ну що ж. Цей день занадто добре починався, щоб так і закінчитися.
Відділ Пророцтв стояв на пагорбі і мав такий само похмурий вигляд, як і завжди. Свого часу вони постійно переїздили з місця на місце, в надії позбутися постійно похмурої погоди, що їх переслідувала. Їхній офіс був то в постійно сонячній пустелі у чарівному палаці. Це аж ніяк не завадило тому, щоб у них постійно падав сніг. Тоді вони переїхали у середньовічний замок високо у горах, щоб до них навіть хмари не могли дістатися. В результаті дощ почав іти знизу вгору — відділ Погоди від свого не відступився. Зараз офіс був у звичайному на вигляд будинку, чи то дореволюційному, чи то у стилі сталінського ампіру, та пагорб на якому він стояв, був віддалений від інших будівель. Не дивлячись на те, яка дорога була зараз земля, ніхто не поспішав будувати щось поряд. Чи тому була причина спеціальна магія, чи просто через похмурість самої будівлі і темної хмари, що вічно над нею висіла.
Сам по собі, відділ Пророцтв не подобався мені з самого початку, як я тільки починав працювати у Небесній Канцелярії. Тільки вперше до них зайшовши, вже отримав купу дурних пророцтв, що лякали безліччю нещасть та хвороб. Але кожен у відділі був упевнений, що робить мені величезну послугу. Зокрема мене вмовляли обходити десятою дорогою чорних кішок, бо від них буде купа невдач як по роботі, так і в особистому. В результаті жодне з тих пророцтв так і не справдилися. А чорні кішечки, щоб ви знали, так і лишилися найрозумнішими та найзвабливішими. Це ж не якісь там дурні білі, які тільки й думають про зовнішній вигляд, а ні про що інше наче й не здатні. Хоча серед чорних теж зустрічаються досить гламурні киці, є чимало й без того досить симпатичних. Не треба казати, що відділ Пророцтв та Долі, на мою думку, складався з самих тільки навіжених та шарлатанів. Як не дивно більшість Небесної Канцелярії зі мною погоджувалось. Що аж ніяк не заважало Захару Захаровичу при першій ліпшій нагоді натякати на відрахування з моєї зарплати.
На противагу до відділу Погоди, у відділі Пророцтв було досить тихо. Всі двері були зачинені, але було ясно, що за ними йде дуже цілеспрямована й дуже напружена праця. Тому, щоб нікого зайвий раз не турбувати (ще надають купу додаткових пророцтв, і звідкіля в них тільки фантазії вистачало), я пішов прямо до начальника відділу. Минулого разу Касандра Михайлівна напророкувала мені надзвичайно жорстоку й болючу смерть. Пророцтво мало справдитись минулої неділі. Враховуючи, що у ту неділю, ми з друзями знайшли в себе непочату пляшку валеріани, її пророцтво було не позбавлене деякої логіки. Підходячи до її дверей, я механічно вмився та пригладив шорстку на вухах. На дверях була незмінна табличка, що нічого б не дала навіть тим, хто нічого не знав про Касандру Михайлівну. І нащо взагалі було вчитися читати?
Всезора К.М.
Начальник
Якби сюди хтось попав уперше, не знаючи де він знаходиться, він би навіть не знав би, начальник чого там сидить, і якої він, чи вона статі.
Касандра Михайлівна сиділа у своєму кріслі з високою спинкою. Чомусь завжди, як не подивлюся на неї, вона мені нагадувала величезну мишу переростку, що не зна навіщо вдягла людський одяг. Взагалі, щоб там не казали, всі люди чомусь нагадують якихось тварин. Принаймні зовні. В принципі, у цьому нема нічого поганого. Ну що й з того, що людина схожа на мишу. Ви не любите мишей? Ну ви просто расисти, їй богу.

— Ви, не уявляєте, як я рада вас бачити, — пропищала вона зі свого крісла. Шорстка на моєму загривку мимовільно стала дибки, бо люб’язність не віщувала нічого доброго. І справді, лише через п’ять чи більше хвилин, я таки дізнався, що в них зламався Оракул. Щоб не потрапити під нову п’ятихвилинну промову я одразу пішов у підвал, де він мав стояти.
Оракул був дуже старий. Точніше не так. Сказати, що він дуже старий –— це все одно, що нічого не сказати. Ніхто вже й не пам’ятав, скільки сторіч він тут стояв, та скільки за ним слідкувало поколінь моїх попередників, що теж чомусь досить не любили відділ пророцтв. Цікаво чому? Тож сам по собі оракул був чудернацьким потворним нагромадженням купи приладів, що без упину гуділи та дзирижчали. Всередині він був ще огиднішим ніж зовні. Заглянувши в його нутрощі, можна було зробити ніби подорож у часі. Більша частина безлічі механізмів, що мій павук попередник не підв’язав павутиною, була переклеєна клейкою стрічкою. Що вже було добре, бо ті частини, які лагодилися, коли ще клейку стрічку не винайшли, були просто підв’язані мотузками. Що теж було добре, бо все що залишилось, трималося виключно на чесному слові. Чомусь панує думка, що чесне слово — найнадійніший матеріал. Що теж було б добре, якими мій останній попередник у день звільнення не переконував мене, що найнадійніше у оракулі тримається головний манометр, який полагодив за допомогою жувальної гумки.
Тому моя робота зараз складалася з двох частин. Спочатку перевірити, чи добре ще тримається все, що висить на клейкій стрічці. Потім, якщо воно не запрацює — точніше коли я знову впевнюся, що ця вся чудасія все одно не працює, доведеться читати інструкцію. Хоч то теж би навряд чи допомогло, бо весь цей механізм, що мав би пророкувати долю, не міг працювати вже за своїм визначенням. Не те що якісь там зорі, навіть черевики Касандри Михайлівни не могли знати що з ними трапиться в наступну мить. Тобто вимагалося від мене зараз саме по собі неможливе. Шеф, ну навіщо мені така кара?!
Зітхнувши, я вийняв із сумки клейку стрічку, та поліз у нетрі оракула. Як не дивно, манометр, що висів на жувальній гумці, все ще був на своєму місці. Пів години я пролазив, перевіряючи на зуб всі з’єднання. Кілька, що трималися на чесному слові, я все ж підв’язав клейкою стрічкою. Через пів години, весь у пилюці, я виліз з оракула, але він продовжував знаходитися у тому ж стані, за яким би і мав би знаходитися за всіма ознаками. Треба було подумати. Оракул. Основний принцип, що газ іде з ємності, йде по трубкам, конденсується та йде на прилади. Я знову поліз у нетрі оракулу. Спочатку перевірив ємність з газом. Кімната враз наповнилася їдким димом. Запах міг би розполохати будь-кого, але натомість збігся увесь відділ. Ну що вони збіглися? Продовжували б зі своїми [ароматичними травами], ні треба нюхати всяку гидоту. Через пів години я закінчив пробувати на зуб усі трубки і, лаючись, прийнявся за інструкцію.
Інструкція була у шести томах. Перший був з привітаннями і лекціями про те, нащо взагалі цей прилад. Другий був про основи користування. Тож я почав читати відразу з третього. Там не було нічого цікавого, хіба що на полях були понаписувані анекдоти. Але вони були старі й бородаті, тож я перейшов до четвертого тому. Тут анекдоти були цікавіші, але частину з них я приписав сам, тому перейшов до п’ятого тому. Тут була вже поезія. З нудьгою я подивився на шостий том. Навіть від погляду на нього починало нудити і я з осердя пнув оракул задньою лапою. Враз розчулося дзижчання. Оракул засвистів радісно й протяжно. Всюди забігали стрілки циферблатів. Це ж треба, в цей раз його вдалося полагодити всього за дві години!
//вимога вийняти з оракула всі пророцтва за той час, що він не працював. Кіт ображається на «шарлатна». Як сильно кіт вміє грюкати дверима, роз’являючись посеред кімнати. Діалог з начальником, прохання про звільнення чи підвищення зарплати. Кілька разів грюкання телефоном. Відмова й раптова погодження.
Весь собою задоволений я повернувся до кабінету Касандри Михайлівни.
— Пане Пухнастий, то де це ви були?!
— Лагодив ваш Оракул. Можете бути спокійні — він вже працює.
— Добре якщо так. Нам потрібні всі пророцтва, що він би зробив за цей тиждень.
— Якщо він буде люб’язний зробити їх іще раз, ви без сумніву їх отримаєте.
— Що?! Вони мають бути у нас вже зараз! Або Ви їх нам витягуєте їх впродовж пів години, або навіщо ви взагалі потрібні цій організації?!
— Будь те певні, свою роботу я виконую, а за таку зарплатню й відношення, більшого, ніж є за безпосередніми обов’язками, робити не зобов’язаний.
— Та Ви просто шарлатан! Як не здатні виконати найпростіші…
Далі я не став дослуховувати. Навіть дивно, що в мене вийшло одночасно роз’явитися посеред кімнати та ще й грюкнути дверима. А ви ж собі просто й уявити не можете, як сильно коти вміють грюкати дверима.
У моїй комірці було так само темно й ревів телефон. Я підняв слухавку. З неї пролунав голос Захара Захаровича.
— Пухнастий…
— О, а я як раз хотів вам дзвонити. З цього дня я звільняюся.
І поклав слухавку.
Телефон задзвонив ще раз. Абсолютно не звертаючи на нього уваги я заповзявся шукати олівця й аркуш паперу. Знайшовши я все ж взяв слухавку.
— Годі цих жартів.
— Ніяких жартів, я абсолютно серйозно.
І поклав знову. Поки телефон надривався знову, я ретельно вивів «Начальнику Небесної Канцелярії Богівському І.Я. від головного і єдиного спеціаліста магічної підтримки Пухнастого В.М. Заява». Телефон дзвонити не переставав.
— А як правильно писати: «прошу звільнити мене, чи звільніть мене буд ласка з посади»?— врешті решт я запитав знову беручи апарат.
— Досить, це вже не смішно.
— Згоден, але навіть уявити не можете, як все сумно.
— Може замість того, щоб займатися дурницями, ти б краще повернувся до роботи?
— Вимагаю удвічі більшу зарплатню і додатковий місяць до оплачуваної відпустки, це ще не враховуючи тих місяців, що мені винна ця контора.
— Це вже тим паче не смішно. Навіть не обговорюється.
Тоді я знов поклав слухавку і почав акуратно виводити «Я, Пухнастий Василь Мурчикович…»
Телефон дзвонив наче різаний. Тільки не бери трубку, тільки не бери трубку, примовляв я собі. Ти ж вже майже вільний. Вже ж майже звільнився. Вже не буде надокучливих дядечок, що роблять вигляд, ніби знають все на світі, не буде тіточок, що знають ще більше. Ніхто не примусить робити всесвітню роботу і всесвітні дурниці. І головне, ніхто не завадить спокійно лежати на печі й пити молоко.
Врешті решт я підняв слухавку.
— Добре, ми підвищимо тобі зарплату на п’ять відсотків.
— Ха-ха.
— Добре, десять…
Договорити він не встиг. Цікаво було б поглянути на вираз обличчя, коли залунали короткі гудки.
Апарат не здавався й розревівся знову. Кепсько. Дуже кепсько.
— Пухнастий, остання пропозиція.
— Менше ніж у півтора рази — можете й не насилувати телефон.
Знову дзенькіт безневинної пластмаси. Телефон не здавався. З роздратуванням я знову підняв слухавку.
— Могли б і не заважати мені писати. Думаєте так просто букви двома лапами виводити.
— Пухнастий, тільки не кажи, що розучився тримати перо в одній лапі. Як строчити нікому непотрібні папірці — це будь-ласка, а як зайнятися справами, коли люди вже годину чекають, то відразу маленька зарплатня. Сходи, будь ласкавий, а потім пиши свої заяви скільки заманеться.
В мене зів’яли вуха. Ну як так можна? Вже майже вільний, але доведеться вислуховувати, що в когось раптом з’явилася купа проблем і крім мене їх вирішувати нікому.
//дійові особи наступної дії. Архімаг, кіт з бубном, гурт магів аспірантів. Розповідь про відьмацький шабаш. Кіт танцює з бубном. Архімаг лякається. Аспіранти сміються. Кіт робить шаманство. Аспірантам не до сміху.
Все ж таки магія дуже дивна річ. Навіть дивно, чому її використання настільки обмежене. Кожна людина чи тварина могла б використовувати її на благо. Що? Обмеження заради безпеки? Не верзіть дурниць, є й без того купа засобів завдати комусь клопоту, було б бажання. Хочете воювати, беріть каміння й палиці. Не обов’язково придумувати закляття, що стирають з лиця цілі міста, чи перетворюють на зомбі кожного, в кого поцілять. Звичайні люди роблять теж саме без усіляких магій. Що? Вони не зможуть її зрозуміти? Їй богу, годі вам, що там розуміти. Якщо вже чаклувати може навіть той, хто й не відрізнить один кінець чарівної палички від іншого, про яке ж тоді розуміння може йти мова. Це так само просто, як вилизувати лапу, байдуже передню чи задню. Чи ви що, не вмієте вилизувати задні лапи?
Та дивна не тим, що більшість її навіть не помічає й помічати не хоче. Вона живе за власними законами, котрі знають лише ті, хто її придумав, і від неї можна очікувати чого завгодно, байдуже навіть, що ви від неї хочете. Дійсність не завжди відповідає нашим очікуванням. Що? Які такі «Деміурги»? Ті хто придумав світ та магію в ній? Та годі вам. Що-що, а магію ніхто не придумував. Точніше кожен чарівник, що знає її суть глибше кількох заклять, може придумати власну магію, що буде діяти за власними законами, в залежності від того, як то її зробити.
І от через те, що ми користуємось розробками тих, хто його ото зробив раніше, мені й треба було йти на такі виклики, як оцей. Взагалі, кожен, хто придумує нову магію, намагається зробити її якомога легшою для використання. Хтось ставить ставку на різні слова, що викликають певні наслідки. Хтось за допомогою рухів керує космічними енергіями. Хтось пропускає крізь свій мозок інформацію у її первісному вигляді так, що ніби все стається від одного їхнього наміру. Для людей простіше — є чарівні палички та одноразові конверти із написом «Зробися». Та все одно, хто б що не робив, жоден не хоче робити по-котячи. Завжди всім хочеться зробити по своєму. По-людськи.
*
Коли я прийшов на місце, все виявилося ще гірше, ніж я думав. Четверо аспірантів, що мали б зараз виконувати мега складне й надзвичайно потужне дипломне завдання, замість цього розмахували й робили всілякі непристойні речі величезними огидними людськими… Так. Саме так. Дякую, що здогадалися. Мені не довелося говорити, що вони мірялися, намагалися засунути одне одному у вуха й билися наче на мечах величезними фалоімітаторами. Поруч не знаходили собі місця шановний архімаг Горислав Горинич та інший склад кафедри Передової Магії. Завжди суворий, гроза студентів, шановний академік був червоний наче мак у найкращу пору цвітіння, й було не зрозуміло, чи то він такий з гніву, чи з сорому.
І що я тут забув? Тільки зараз я усвідомив, що вже почався вечір, а в мене з самого ранку крім молока не було й макової росинки. І куди тільки дівається час?
Треба буде на днях забігти у Відділ Часу, подивитися, чи нічого у них бува не зламалося, а то різне буває… Ще чого доброго будеш дивитися потім на годинник, а стрілки на ньому повзуть собі тихенько, нікуди не поспішають. Тебе потроху тягне у сон, й не знаєш з якого б це дива. І поки ти нічого не знаєш, але надвечір обов’язково дізнаєшся, що якийсь невіглас у Відділі Часу забув вимкнути чайник, тож ти зайвих десять годин просидів на роботі і ніхто не буде робити тобі жодних компенсацій за безглуздо знуджений час.
— Доведеться вам форматувати мізки… Циркулем.
Як все ж таки добре системним адміністраторам та комп’ютерникам-ремонтникам. Від них ніколи не втікають комп’ютери! Може й собі навчитися на комп’ютері? Звільнюся з цієї бісової роботи. Влаштуюся системним адміністратором у якусь контору. Чи туди котів не беруть? Ні? А дарма.
Горислав Горинич був дуже обізнаною людиною. Ще б пак, аби кого не беруть у завідувачі кафедри передової магії. Тож він для загального розвитку поцікавився, а в чому ж буде полягати сам процес позбавлення від вірусів.
— Тут дуже чітка й давно налагоджена схема. Спочатку мі зробимо невеличку трепанацію черепа. Потім закріпимо шунтам спеціальний пристрій і будемо повертати за годинниковою стрілкою. За пару днів мозок чистий і без жодних вірусів.
— А чи не можна обійтися без трепанації? Бо хотілося б все ж щоб студенти зберегли свою життєздатність для виконання завдання.
— Звісно можна було б. По старинці, можна форматувати мізки горілкою. Але це пару годин та ще й плигати з бубном їм систему переставляти.
— Але через пару годин же вони зможуть приступити до виконання завдання?
— Звісно. Через годину вони будуть як новісінькі.
Одного з лаборантів відрядили до біса. Згодом працівник повернувся разом з Валеріаном Амфітаміновичем, що притяг ящик горілки. Студенти зраділи. Завжди б так заліки з передової магії складати! Я дістав свого робочого бубна і почав витанцьовувати навколо них шаманський танок. Спочатку лунав регіт, але вже через десять хвилин хлопці були при кондиції, то ж їм вже було не до сміху. Ви часто бачили котів, що танцюють з бубнами? Ні? А чого? Всі коти люблять танцювати з бубнами. Дайте будь якому котові бубна і він тут же почне у нього грати. Та ще й як грати! Шкода, коли я закінчив, ніхто особливо не міг оцінити всю велич проробленої роботи. Аспіранти та магістри спали чарівним сном і ніщо не могло їх потурбувати. Чарівні палички набули звичайного вигляду і ніщо не нагадувало, що з ними щось було не так.
— То, що студенти можуть приступити до виконання завдання? Чи все ж доведеться перенести дату іспиту? — спитав Горислав Горинич.
— Так їх вже, в принципі, можна будити.
Штурхнули під бік першого парубка. Той потягнувся, облизав долоню, вилизався й зауркотів.
— Мяу, мяу. Ур-ур. Хто мене кликав?
— Ну, хоч хвости в них не повідростали, й те добре, — зрадів я, але то може в них за штанами просто видно не було.
Кілька хвилин ми сперечалися з Горин Гориничем про те, чи треба їх повертати до нормального стану. Обізнаний академік наполягав, що студенти з котячою операційною системою виглядають дуже дивно. Натомість я відповідав, що людські системи занадто глюкаві, і баги в них не лагодять віками. До того ж вони постійно підчіплюють купу вірусів, яких у котів зроду не було. Про те, що людські системи ще й з купою конфігурацій і на двадцять одиниць за такий короткий час все поставити неможливо, я промовчав. Це вже чисто технічні складнощі. Ще чого доброго подумає про мою некомпетентність. Мій співрозмовник був досить обізнаним, йому мої аргументи здалися надуманими. Він засипав мене купою незрозумілих термінів, а коли й те не досягло результату, бо я на все відповідав, що для виконання студентами завдання котячості більш ніж достатньо, шановний академік кілька разів перекинувся на змія. Те не справило на мене враження і я кілька разів перекинувся на самого шановного професора і колупав собі у носі. Горин Горинич вже майже був готовий здатися, що єдина перевага людяності — можливість колупатися у носі.
Ще трохи і у стародавній суперечці люди чи коти можна було б святкувати ще одну перемогу на користь котів. Я вже заливався про те, якими терплячими, працьовитими та охочими до знань будуть студенти, і ніщо не могло вже затьмарити мого тріумфу. Не перестаючи розхвалювати свою кошачість я вже й самому академіку запропонував самому спробувати і пересвідчитись у зручності та… а ж тут глянувши все ж убік я побачив Жозефіну.
Її хода була так само легка й манлива. А погляд таким само загадковим та чаруючим. Від одного поруху її вій наче піднімався свіжий легенький вітерець і все навкруги починало квітнути і серце сповнювалося незвичайної сили. Її рівна постава була наче в берізки, посмішка ніби Амазонка під сходом сонця, блискуче чорне волосся вигравало наче водоспади Ніагари, а білі вусенята весело стирчали в різні боки. Ну а хвостик, що звабливо рухався зі сторони в сторону просто зводив мене з розуму. Хоча не одного мене.
Натовп студентів студентів теж її помітив і всією гурбою кинувся до неї. Лаючись я із запізненням пригадав, що в них тепер кошача система. Моє закляття повалило їх всіх на півдороги. Бідолашна Жозефіна кинулася навтьоки. Вона ж мабуть спеціально ж мене шукала, щоб дізнатись, де це я затримуюсь. Хлопці, що тут і там лежали у дивних позах теж були досить сумним видовищем. Чиста щойно поставлена система — і у всіх в голові тепер критична помилка, ліньки продовжувати дії. Навіть не знаю, що тепер з ними робити. Не лишати ж стерилізованими без особистого життя.
— Ладно, ваша правда, — сказав я Горин Гориничу. — Десь у мене була болванка з Елвісом Преслі.

Додому я повернувся вже після опівночі. Відділ кадрів на жаль вже розбігся додому. Треба буде все ж зранку не забути заскочити до них та віддати заяву.
Що ж то за день такий? Простирчав на роботі бо зна скільки, розсварився з купою людей. Ще й Жозефіна тепер налякана і невідомо коли тепер захоче зі мною зустрічатися. І було оце вчитися. Робити з себе розумника. Тільки неприємності від тієї ученості. Лежав би на дивані, пив би собі молочко. А вже кому кому, а любій Жозефіні твоя ученість і десять раз не здалася.
Знесилений, я все ж змусив себе доповзти до дивана, та ще й залізти на нього. Раптом ввімкнулося світло й зайшов хазяїн. Досить дивно на мене подивився.
— Василь, тільки не кажи, що ти більш стомлений за мене, — вигляд у нього й справді був майже такий кепський як і мій, а може й більше. — Міг би й на килимку поспати, ти ж кіт.
Я лише примружено подивився з під повік. Й так спати хочеться, а він знов за своє.
— Ну тоді хоча б посунься. Ти ходив собі цілий день по кішечках, а я з роботи.
Ну, а я тоді з чого? Розцінивши моє мовчання за згоду, він все ж здвинув мене і влігся поруч.
— Як день, любий? — почулося з кухні.
— Та як, як. Сміх та й годі. А під кінець взагалі здуріти можна. Приходять юзвери, приносять вбитий ноут. Нам через п’ять хвилин призентація-шмація. Добре, кажу, за п’ять хвилин — так за п’ять хвилин. Поставив їм убунту. Що після того почалось! — Олег у відчаї закрив лице руками.
Ех, брате. Як я тебе розумію. Цілувати не вмію, та хоч повідлизую.
— О, Василю, хоч ти в мене радість. Ям навіть так і сказав, що в мне кіт і той розбереться швидше. Їй богу, тварини розумніші за більшість людей.
Якийсь час ми просто лежали й думали кожен про своє. Потім він знову повернувся в мою сторону.
— Василю, а давай тебе на комп’ютері навчимо працювати! Будеш дуже обізнаний кіт!.. Та нічого шкіритись, шипіти й показувати пазурі. Як не хочеш, то й не треба!