Вогнедан, Повелитель. Розділ дев’ятий

Автор: Горностаєва Мирослава.
Анотація: Вогнедану Ельберійському виповнився двадцять один рік – його “число судьби”. Прикмети і провидці сповіщали, що переживши цей рік, він буде у безпеці. Та розпочинається війна. Через зраду Лемпарта Драгана, родича і давнього недруга Вогнедана, моанське військо проривається вглиб країни і оточує столицю. В цей самий час з півдня рушили у наступ ішторнійці. Однак Вогнедан і його воїни не втрачвють надії на перемогу, хоча чергова зрада причаїлася в самому палаці Повелителя.

Розділ дев’ятий
Шерех чорних крил

Свій двадцять перший день народження Вогнедан зустрів на самоті.
Він не дуже – то і вірив в це «прокляття Ведангів», хоча дуже часто неприємні події переслідували нащадків Веданга Сіллура саме на двадцять першому році їхнього життя. Вартислав Ведангський говорив з цього приводу, що, коли очікувати лиха, то воно таки з’явиться, і що він, Вартислав, коли йому виповнилося двадцять один, навіть не згадав про оте гарраське закляття.
На півроку раніше тричі по сім сповнилося Воїславу. Але молодий Дракон мав на «заклятий День Народження» чудовий подарунок – сина, якого народила князівна Вишня (Вишенькою горду з себе молоду пані вже давно ніхто не називав, окрім найкращої подруги). Пологи були тяжкими, тендітна жінка трохи не покинула явний світ, однак все обійшлося, і Воїслав тепер розчулено згадував, як він плакав, тулячи до себе чорнооке маля, загорнене у вишиванку з візерунком його князівства.
Малого нащадка Ведангів, названого Воїрадом, нині пестили всі – ніжна матуся, пані Гордана, котра мріяла про подібне щастя, три княгині Ведангські, котрі навідувалися по черзі до свого заклопотаного чоловіка, а також Перша Пані Дана, яка дуже здружилася з Вишенькою на ґрунті спільних клопотів.
Князь Данадільський Світлян вже жваво повзав по Даниним покоям, намагаючись піднятися на неслухняні ніжки, і Малинка та Суничка разом з Даною ніяк не могли встежити за цим хитрющим дитям. Найбільше Світлян любив, однак, коли татко брав його з собою до яблуневого садочка і давав потримати в руках довгу блискучу річ, з якої часто видобував ніжні звуки.
– Моє ельфенятко, – сказав Повелитель, уявивши перед собою сина, – дитя мого серця…
Все, начебто йшло за визначеним пращурами звичаєм… Відбулися Великодні Змагання, на яких молодий Повелитель був присутнім в якості оцінювача… Судові справи, які подавали йому до вирішення, хвала Богам, не стосувалися божевільців і вбивств, а тільки розділу майна. І врожай цього року був чудовим, як, власне говорячи, майже щороку. Боги нагородили Шию Змія чудовими природніми умовами, і всілякі несподіванки траплялися дуже зрідка. І ремісничі гільдії трохи припинили свої сварки за ціни на необхідні одне одному товари… І за боговладським шовком приїжджали торговці з Островів, а це означало, що давня столиця збагатіє ще більше. І на кордонах було відносно спокійно, принаймні – не виходило за межі звичаєвих сутичок.
Коло річних свят, які мали визначати волхви, плавно повернулося знову до Великої Ночі… Цього року свято відбувалося у Боговладі, в храмі Дани Богорівної, що вділило столиці ще більше чести. Такою Вогнедан навіть не пам’ятав свою прекрасну Боговладу. Передмістя аж зі шкіри пнулися, щоб перевершити одне одного в прикрасах і святкових заходах. У Шляхетській Дільниці випустили у небо сотні паперових розмальованих кульок, надутих гарячим повітрям, та повітряних зміїв. Міщанська Дільниця прикрасила ратушу гобеленами… Гільдія ковалів розвісила на кожному перехресті дзвіночки з «музикою вітру». Виробники шовку пожертвували небувалу кількість сувоїв на прикрашання храмів…
І Змагання пройшли як зазвичай – урочисто та вишукано. Переможцем став, на радість мешканцям граду, боговладець В’ячеслав Вишневецький, другим – боговладець же Гордислав Яблуновський, котрий прагнув відігратися за поразку сестри минулого року і таки домігся свого, а третім – загадка цього року, замаскований юнак, котрий мав дивне прибране ім’я «Останній», і не побажав відкритись, навіть коли оголошували переможців.
Зрештою з’ясувалося, що загадковий переможець є Стахом Вербинським (ну так, сином того самого Вербинського з Квітану, божевілля якого увійшло в примовку), котрий прагнув очистити родове прізвище сумлінною службою у флоті, а також всіма іншими можливими засобами. Подібна горливість була гідна похвали, що і було вимовлено Повелителем вголос.
Єдиною недоброю річчю на цьому святі була цілковита перемога воїнів Ночі. Цього року в десятку кращих потрапили самі чоловіки, і перемогли п’ятеро воїнів в чорному…
На світанку Вогнедан оголосив це раптово притихлій юрмі, і тому наступне гуляння зі звичаєвим балом у боговладській ратуші наприкінці, було не таким веселим, як очікувалось.
Пригадували, що подібне сталося перед війною Бога Грому… Подейкували, що перед Війною Стихій, однак, ворожіння було добрим, а війна все одно розпочалася. Говорили, що Війна Стихій відшуміла швидко, а Війна Бога Грому була серйозною загрозою безпеці Ельберу… Шепотілися, що на минулому святі на Повелителя з жоною було скоєно замах, і тільки сталева воля молодого правителя та його бойова вправність дала можливість йому вижити і не зупиняти хід свята, що було б і зовсім поганючою прикметою. Ще тихше говорили про те, що минулої Великої ночі загинув юний шляхтич, рятуючи правителя, а кров на святі є прикметою ще гіршою, аніж його припинення. І вже навіть не говорили, а натякали на те, що приїзд ішторнійського посланника не просто поганий знак, а ознака наступної війни.
Невідомо яким чином з палацу на вулиці просочилися чутки про те, що ішторнійці намагалися навернути Повелителя на мейдизм, загрожуючи вторгненням і новою війною в разі незгоди. Пліткували про це завзято, і не тільки у Боговладі. Перед святом Вогнедан мусив прийняти представників від Квітану, котрі, без відома свого князя, прибули до столиці з уклінним проханням до Його Ясновельможності, розвіяти їхні сумніви щодо можливого прийняття правителем «ішторнійської віри» Підданці Ллєгів наслухавшись від торговців, та від астеонських втікачів, котрі часом потрапляли на Побережжя, про наслідки подібного навернення, вбили собі до голови, що князь Буревій, до якого вони звернулися в першу чергу, щось від них приховує.
Вогнедан розумів переляк поштивих хуторян, котрі щиро вважали, як, зрештою, і він сам, що пошкодження священних лісів і місць сили вплине на врожаї, і приведе до голоду і мору. Кругловухі квітанці, не менш горді, ніж їхні дивні покровителі, благали Повелителя, зглянутися на їхніх жінок і дітей, і не слухати «ішторнійського лиса».
Вогнедан вважав, що подібні чутки розпускає сам «ішторнійський лис» через своїх вивідачів. Пан Гаратто поволі проїхав Квітаном до Побережжя, зупиняючись трохи не в кожному містечку на прилюдну молитву, і відвідавши мейдистський храм у Гроні – чудову камінну споруду, збудовану чужоземними купцями з дозволу князя Морелюба, батька Буревія. Квітанські представники прибули якраз опісля того, як ішторнієць сів в Гроні на корабель.
Повелитель вийшов до квітанців у данадільській гаптованій сорочці, несучи на руках малого Світляна, теж зодягненого у вишиванку. Оскільки мейдисти гидували обережними сорочками, квітанці одразу ж повеселішали, а коли Вогнедан завів з ними довгу розмову про хутірське землеробство та його Богів – покровителів, і зовсім прибадьорилися. І, хоча Повелитель не сказав жодного слова про чутки, які привели сюди цих добрих людей, квітанці відбули додому задоволеними прийомом і впевненими в тому, що нащадок князя Властимила та Дани Богорівної не зійде з розуму, як всякі там астеонські коронати, або моозькі правителі.
Вогнедан не спитав у квітанців, чи не проклянуть вони його, якщо Ішторн розв’яже велику війну. Зайвий раз він переконався, що з його людом не зладнати ні проповіддю, ні зброєю. Прийнявши до себе дивних з-під зорі Сіллон, сонцеслави не втратили ні ворохобного норову, ні своєї славетної впертості.
Однак плітки не припинялися, і Вогнедан сумно жартував, що він муситиме прилюдно класти Богам треби, як-то робив за військового часу його дід Святополк задля військового щастя. А тут ще оце лихе ворожіння… І тричі по сім літ – число судьби…
Повелитель Святослав, за словами Охоронця Клейнодів, хотів дожити до двадцять другого синового дня народження… Щоб затулити собою своє таємно люблене дитя. Та батька нема, він, Вогнедан, вже сам є батьком, і має не втрачати спокою ні за яких обставин.
Однак, день опісля змагань, правитель провів у храмі Дани Богорівної. До самого звичаєвого балу. Це трохи вибивалося зі звичного трибу свята, однак князь Вартислав, зрозумівши все, не став тривожити правителя.
Вогнедан намагався викликати у себе якісь передчуття. Адже говорили про нього, що він є чутливим на межі ясновидіння. Тільки чутливість його є такою ж слабкою, як і цілительське вміння. І часто його підводить…
От недолюблював він Чаяну, відчуваючи в ній якусь тріщину, і що…? Вже стільки часу вони разом, але князівна зелемінська не спричинила йому жодного клопоту. Навіть на ложі виявляє жагу, замість колишньої скутості. Всі її підліткові страхи, про які оповідав колись Ольг Лларан, наче щезли з настанням зрілості.
От тільки ота картина Вовчура… Князь Вартислав чомусь затривожився, коли дізнався, що вона опинилася у Чаяни. Сказав, що Святослав, незадовго до смерти, наказав йому знайти зникле малювання. Вогнедан тому не здивувався – занадто багатьох осіб він свого часу розпитував про митця Сіроманця… Повелитель Святослав вірив у лиху силу подібних речей, і хвилювався за сина. Сіроманець, сам того не бажаючи, міг передбачити Вогнеданову долю, тому, мовляв, юнака і притягує його твір. Такі випадки траплялися, і були описані в містичних розвідках волхвів.
Вогнедан віддав малювання Владияру Парду, коли той зібрався їхати додому опісля відбуття пана Гаратто. Попрохав при тому, щоб той потихеньку повернув картину на колишнє місце, і якось оповів князю Владу, що вона віднайшлася.
Цього року князь Чорногори знову прибув до Боговлади. Але за малювання не згадав ні словом. Вогнедан теж мовчав, не бажаючи тривожити минуле.
Правитель спробував заспокоїтися, відганяючи від себе зайві думки. Як завжди, щось та заважає. До чого тут ота картина…
В маленькій храмовій кімнатці стіл, стільчик, вузеньке ложе… Ніч Повелитель провів без сну, намагаючись зосередитися на відчутті майбутнього. Та у нього нічого не вийшло.
Зрештою, Вогнедан присів до столу і відкрив свою скринечку для писання. Не вийшло вночі, не вийде вдень… Нехай ясновидінням займаються провидці. Може воно і спокійніше – не знати майбутнього. Зараз він запише свої враження від свята, а тоді поїде до палацу вбиратися до вечірнього балу.
– Світляне, – гукнув він, – зроби мені настою, будь ласка…
За його спиною почулося шарудіння, тоді чомусь винуватий хлоп’ячий голос сказав:
– Я не Світлян, Ваша Ясновельможносте…
– О, ні…, – отямився правитель від задуми, – вибач, друже Птахо… Я забув…
– Говорять, – мовив хлопчина, – що коли отак помилишся, то небіжчик згадав про тебе… І личить пом’янути загиблого, або померлого…
– Так, звісно, – зітхнув Вогнедан, – якраз же сьогодні… Річниця… Я й хотів зробити розпорядження… То принеси мені настою, Горобчику…
– З м’яти? – спитав хлопчина.
– Авжеж…
Птаха прожогом метнувся у двері, а Вогнедан відкрив скринечку, добув слоїк з тушем, чомусь взяв не пензлика, а перо, хоча хотів писати еллонською задля відновлення в пам’яті мови пращурів. Відкрив слоїка… Рука з пером застигла над папером…
Паж з настоянкою повернувся швидко. Його володар сидів за столом і щось писав. Перо поволі повзло по розгорненому сувійчику.
Птаха зітхнув розчулено. В його улюбленому сувої, де оповідалося, як стати шляхтичем, велике місце відводилося вмінню віршувати… Хлопець знав, що без цього не проб’єшся в справжні воїни, знав, що деякі особи, і в давні часи, і нині – як от суддя Дубовий з Дубна – досягали висот. Однак поки що… Птаха дуже старався, та у нього нічого не виходило.
А Повелитель говорив, що спершу потрібно впустити в серце красу… І аж тоді виповісти її словами…
Але чому правитель пише сухим пером? Ні, макнув перо у слоїк… Велика ляпка тушу впала на лист списаний якимись кривими рядками… Руни наїжджають одна на одну, наче їх виводив сліпий…
– Мій Повелителю…, – шепоче переляканий хлопець, і чашечка з настоянкою випадає у нього з рук, коли він бачить погляд свого обожнюваного володаря… Сліпий… Застиглий… Порожній…
– Ой, Боги мої, – аж заголосив хлопець, – ой, та що ж таке… Ой, та допоможіть же, хто небудь…
На галереї, куди вибіг хлопчина, нема нікого. Зате з кімнатки для медитацій, що знаходиться через двоє дверей, з’являється Вартислав Ведангський. Миттєво… В руках у нього немає зброї, бо не беруть до храму мечів, однак Чорний Дракон нині сам є зброєю… Безжалісною і хижою.
– Що?! – запитує він, а сам уже тут, біля відчинених дверей прихистку Повелителя. – Говори, Птахо…
– Повелитель…, – шепоче хлопець, – він такий… Мені страшно…
Поруч з Вартиславом вже опинився Влад Пард. Князі за звичаєм мали супроводжувати правителя, і відновлювали разом з ним спокій духу.
Вартислав рухається мов тінь… Він одним стрибком досягає стільчика і встигає підхопити обім’якле тіло Вогнедана перш, ніж той сповз на підлогу. Перо випало з ослаблої руки, прооравши останню риску на папері.
– Що там? Що?
Буревій Ллєг та князь Володар… Птаха прибадьорюється – стільки можних щось та придумають…
– Покликати цілителя? – питає він у Буревія.
– Ні, – говорить срібний, – сядь… Мовчи…
Паж забивається в куточок і з жахом дивиться на те, як Вартислав з Владом переносять Вогнедана на ложе.
– Транс, – лунає напівзнайоме слово, – він нині заглибоко…
Князь Вартислав тримає в руці розгорненого сувійчика. Підходить до вікна…
– Вголос, Вартиславе, – говорить Влад, – такі речі ми маємо право знати…
– Він писав це непритомним, – стиха озивається князь Ведангу, – О, не на добро…
– Читай, будь ласка, – просить Ллєг, а князь Володар сторожко прикриває двері і опирається на них спиною.
– О, місто, – починає читати Вартислав розміреним голосом, і Птаха, про якого всі забули, розуміє, що це вірш, але людський вірш, зовсім не схожий на стиснені і прозоро-спокійні твори дивних, – над річкою білії вежі…
Довкола – долини сліпуче безмежжя…
Долини й води…
Долини і смерти…
Бо бореться місто в страшній круговерті…
Вогню і заліза потрібно чимало,
щоб наші домівки зрівняти з землею…
Ми брами…
Скріпили б серцями – аби помогло…
Ти маєш меча у руці, Вогнедане…
Ти мусиш спинити це зло…
– Всі його думи, – шепоче Влад, – про небезпеку… О, ніжний дух, змушений носити кольчугу…
– Хай тіло загине, та дух не вмирає, – продовжує Вартислав, і голос його мимоволі здригається, –
я – меч,
я – вогонь,
я – душа мого краю…
Я Всесвіт пройду по тернинах зірок…
Та я повернуся – я знаю…
І сповниться строк!
– Там ще щось, – говорить Ллєг, підходячи поближче.
– … тільки мене, – читає Вартислав вже не віршовані рядки, уривки фраз і слів, – хіба не виста… Не мож… просити… Милий пан Варт… я завжди вами захопл… краще б самого… весь подальш… жах… не соромно…. мертвим… так тяжко… синочок… брате Воїсл… безодня духу… гордість… повернусь…
– Його видіння було жахливим, – шепоче князь Володар.
– Тут внизу є ще одне слово – Дана, – озвався стиха Вартислав, – і «кохаю», прооране сухим пером.
– О, лихі призвістки – вони всюди, – сказав Буревій, – і якийсь згусток тьми вдарив цільно.
Вогнедан застогнав, і до нього одразу кинулися всі четверо. Повелитель звівся на ліктях, і Вартислав обережно підняв його, наче хворе дитя. Присів поруч… Вогнедан сказав безпомічно:
– Ні… О, ні… не залишайте мене, мій охоронцю… Я все ще чую шерех чорних крил…
– Деякі видіння, – лагідно мовив Вартислав, – бувають послані нам для випробування. Або, щоб залякати…
– О, не страх, – сказав правитель, – тільки біль… І темрява… Я нічого не можу згадати… Лише враження, ніби настала ніч, а нині ж білий день на дворі…
– Ви написали вірша, – мовив Влад Пард, – чудового вірша… І намагалися записати своє видиво. З цих уривків можна зрозуміти, що стерегтися потрібно вам і обом Ведангам… А також берегти сина.
– О, ці видива підсвідомості, – хмикнув Охоронець Клейнодів, – іноді розгадуєш їх роками, а вони виявляються нічого не варті. Звісно, стерегтися потрібно. Рівно, як і берегти наступника трону. Мій Повелителю, нічого не сталося… На мою думку, вас намагається залякати, як вірно означив князь Буревій, «згусток тьми», сиріч якась Чорнобожа сила.
– О, не при храмі згадуючи, – промовив Володар, – і подумати тільки, що тут найбільш захищене місце…
– Я завжди вважав, – сказав Влад з застарілою зненавистю, – що ішторнійські священики є прямими нащадками гарраських чаклунів. Сучий син Гаратто навів на правителя вроки, і це одразу видно всім, хто хоче бачити.
– Не можу згадати, – з болем повторив Вогнедан, – так жаль…
– Краще не знати, – сказав Вартислав заспокійливо, – можна змінити долю, ну, а все інше – судьба… Ви хвилюєтеся за долю Ельберу і його стольного міста… Ви охоче віддали б життя, аби це допомогло зупинити тьму, що насувається. Вам ввижалася загибель тих, кого ви любите, і ви хотіли б померти замість них…
– О, напевне так, – зітхнув Повелитель, – саме щось подібне мені і марилось… Можливо, це є попередженням, що ворог загрожуватиме Боговладі.
– Зробимо все, щоб цього не сталося, – мовив Веданг, – ну, а якщо судьба вирішить інакше – опиратимемося до останку. Як ви почуваєте себе, мій володарю?
– Добре, – сказав Вогнедан, – тепер уже добре… Скільки часу зосталося до балу у ратуші?
– Не так уже й багато, – озвався Влад, – можливо відпочинок…
– Нехай мені привезуть сюди одяг, – мовив правитель, – а дружин сповістять, що я заглибився у самоспоглядання і прибуду до ратуші просто з храму.
– Я пошлю когось, – кивнув Вартислав головою і пішов до дверей. Повелитель провів його поглядом і труснув головою.
– Примарився жах, – сказав ще раз, – але згадати… О, я не є провидцем… Мої вельможі, завтра я очікую вас на нараду. Осінні зустрічі можних, здається, стали приводом для обговорення поточних справ з прадавніх часів. Не хвилюйтесь за мене – зі мною все гаразд. Ідіть, вбирайтеся до танців.
– А біля вас…, – мовив Володар, – можливо комусь зостатись?
– Біля мене буде Птаха, – всміхнувся Вогнедан, – мій відважний друг. Інший на його місці здійняв би крик на все храмове подвір’я.
– О, він і так дуже галасував, – хмикнув Влад, а Птаха подивився на прикрите пов’язкою лице Стража Прикордоння зі страхом і захопленням, – але, задля недосвідченості юного воїна, ми пробачимо йому цю помилку.
– Сподіваюся, – вкрадливо мовить Буревій Ллєг, – що це миле дитя не оповість про те, що бачило і чуло навіть рідній матусі?
– Присягаю, що нікому…, – мовить хлопчина, і вельможі пропускають його до ложа Повелителя. Птаха наливає в другу чашечку ще гарячого настою і підносить його Вогнедану, а князі виходять потиху, знаючи, що кожен з них не хотів би, аби інші бачили його слабкість і втому.
Вогнедан ковтав напій, зіпершись на подушечку, яку турботливо підклав йому Птаха. Обличчя Повелителя поволі рожевіло.
– Не знаю, – мовив він стиха, – за що я більше боюся – за крихку порцеляну, чи за шляхетний напій… О, цей недосконалий світ…
– Ви не розіб’єте філіжаночки, – мовив Птаха заспокійливо, – я встигну підхопити…
– Я не про цю філіжанку, друже, – ледь всміхнувся Повелитель, – і не про цей напій… Є такий вірш, написаний людиною – воїном… давно. «Ми – келихи з малиновим вином… Там де воно пролите – нам належить… стояти насмерть в боротьбі зі злом.».
– Цьому нас навчав і волхв з нашого селища, – мовив хлопчина, – де пролита кров наша, там є земля наша… А чого ви непокоїтеся? Воїн на те і воїн, аби наражати життя… Коли я стану воїном, то захищатиму Ельбер… і вас…
– Я боюся, – зітхнув Вогнедан, – що якесь велике лихо змете витонченість нашої знаті і впевненість нашого люду.
– Витон.. Витонченість – це Місяцем милуватися? – здогадався Птаха, – і деревцями вишні навесні? Вони дуже гарні, авжеж… А вишні влітку смачнющі неймовірно. То не страшно, мій володарю – ми проженемо будь-якого ворога, котрий насмілиться сунутися сюди. І тоді ви знову зможете з усміхом дивитися на небо. Я ж бачу – ви марнієте від тривоги.
– Особа, – сказав Вогнедан, – котра бачила смерть, і сама убивала, дуже важко повертається до стану спокою. Задля цього стану ми намагаємося віршувати і милуватися Місяцем опісля кривавих битв. Та може настати година, коли ми просто почнемо убивати. Не для того, щоб повернутися потім до яблуневого саду… Однак досить, дитя моє. Я і так достатньо тебе налякав сьогодні.
На балі в ратуші Повелитель з’явився усміхненим і погідним, як-то і личило вельможі. Дивлячись на його спокійне лице, шляхта забула про лихе ворожіння Великої Ночі. Четверо князів теж зберігали спокій – ельберійська знать вміла берегти таємниці.
Єдине, чим відріжнявся цей бал від попередніх – кількістю охорони. Ні, гридні стояли внизу та біля дверей, як і завжди, а Повелитель в перервах поміж танцями відпочивав на балконі. Та Вогнедан знав – десь на галереї знаходяться певні особи, котрі підкоряються Охоронцю Клейнодів. Князь Вартислав вдосконалювався, як і пообіцяв минулого року. Опісля видива, котре зоставило слід на папері і темну прогалину в душі, Вогнедан не вважав зайвими заходи безпеки.
«Отак воно і починається, – думав він спроквола, приймаючи від Чаяни келишок росавського, – спершу збільшуєш кількість охорони, потім починаєш боятися власної тіні…О, якби я запам’ятав те, що побачив… А втім, і те, що зміг записати…»
Повелитель повернувся до Дани, поруч з якою святково вбрана Суничка тримала на руках малого Світляна.
– За нашого сина, – мовив стиха, – за наше дивне дитя… І за нашу давню столицю, де йому правити колись багато літ…
– Хай славиться…, – відповіла Дана і торкнулася вустами свого келишка, – нехай ми житимемо довго, а наше дитя – набагато довше за нас…
– В цьому році скрізь грають «Листопадовий сон», – зітхнув Вогнедан, – «Крила» вже починають забувати…
– Але ж ми і досі літаємо на тих крилах, – всміхнулася Дана, – і ця музика в наших душах… Ах, ці крила…
– «Мабуть тому, що осінь вже настала…, – прошепотіла Чаяна рядок з «Листопадового сну», – не злетіти дикій пташці…». О, ця кленова заметіль…
Вогнедану як завжди стало незручно перед другою жоною, якій він приділяв замало уваги, і він відповів, зітхнувши:
– «На моєму серці відігрітись»… Невже тепла замало тій пташині? Можливо, у танку вона розправить крила?
Він танцював з Чаяною, і музика кружляла по залі наче осіннє листя… Та Вогнеданові вчувався в ній шерех крил… Не крил щасливої любови – чорних крил погибелі. Повелитель змусив себе заспокоїтися, і, опісля того, як затихла музика, вийшов на підвищення перед оркестром зі своєю флейтою.
Все змішалося в цій його новоствореній музиці – і любов до милої серцю Боговлади, і кохання до Дани, і ніжність до сина, і приязнь до друзів… І все це було Ельбером Прекрасним, бо всього цього не могло бути без Ельберу.
– «Мій Ельбер Прекрасний», – відповів Повелитель з усміхом, коли вражений його грою Воїслав спитав друга і володаря про назву твору, – хіба не гарна назва, милий брате.
І відчув, що темрява трохи відступила.

***

Ранок наступного дня Повелитель зустрів в садовій альтанці серед милих його серцю осіб. Так він означив чотирьох князів Ельберу, з якими мав провести нараду.
Повелитель міг би бути сином кожного з цих гідних вельмож. Князь Буревій Ллєг починав свою службу державі ще за Повелителя Святополка і був старшим за інших трьох шляхтичів. Влад з Вартиславом були побратимами, а князь Володар – їхнім однолітком.
Повелитель Святослав свого часу гідно очолював цю нараду. А нині в його кріслі сидів юнак – втілена юність померлого Саламандра, і його ніжне лице викликало розчулення у чотирьох воїнів, котрі ніяк не могли звикнути, що замість Крижаного Повелителя до них промовляє його син.
– Мої вельможі, – стиха заговорив юнак, – нині ми маємо обговорити два питання. Перше – це допомога Страгії. Її Великий Князь Листян вважає, що моанці нападуть на його князівство найближчим часом. Оскільки страгійські князі постійно між собою ворогують, вельможний Листян бажає мати біля себе надійну ровту, котра могла б підтримати його в разі раптової атаки…
– Його вельможність, – з несмаком сказав Веданг, – більше за моанців боїться нападу власних родичів. Князь Череут з Шурхони завдав йому чимало клопоту – він вважає, що має більше прав зватися Великим Князем, бо Шурхона була свого часу головним градом Страгії… Вивищення Маржани та роду Листвиків дуже не до вподоби цьому достойнику…
– Чи не будуть наші люди і дивні заручниками в хитруваннях цих двох панків? – спитав князь Буревій з несмаком.
– О, нині військо в руках Листяна, – озвався князь Володар, – і тому… Я і сам не хотів би лізти в цю баюру міжусобиць, однак… Зелемінський полк вже сформовано, на чолі його я поставив княжича Ольга, а військовим радником призначив Даркана Логіна. Вже хто тямить на усобицях, так це родич моєї колишньої дружини.
– Ви певні в надійності означеної особи? – стиха спитав Повелитель.
– Я певен в його зненависті до Чоррінів, – відповів Володар, – його батька стратили на палі перед очима юного Даркана. Це жахлива смерть, я бачив цю страту. Даркана з сестрою опісля того, як вони пережили батькову смерть, імператорський намісник наказав продати в рабство. Я викупив дівчину, піддавшись жалощам, бо до неї вже прицінювався власник дому розпусти. А Даркан стояв поруч з нею в ланцюгах і аж кипів зненавистю до батькових вбивць. І до мене теж – про гостровухих нелюдей на Півночі оповідають такі байки, що він злякався за життя сестри. Я викупив і його, і повернув їм обом волю. Іти їм було нікуди, тому Логіни так і залишилися в моєму обозі…. Але то все справи давні. Ні, Даркан не зрадить, хоча б тому, що злоба його не перетліла з роками.
– О, так, – мовив Вогнедан, згадавши, як моанець лаяв Чоррінів, – можливо і справді…
– Біда в тому, – сказав Володар, – що в Страгії панків, котрі прагнуть верховного князювання, трохи більше, ніж два… І стерегтися потрібно не тільки достойного Череута. Це мені нагадує Мооз в останні роки його існування…
– Лише згадати, – мовив Вартислав, – оті їхні вибори верховного правителя… З обов’язковою рубкою на шаблях наприкінці…. До речі, ви знаєте, що вигадав отой бісів Чоррін? Моозців свого часу було навернено на кілені-мейдизм…
– Через ішторнійські хитрощі, – додав Влад, – одна історія з явленням святого Кілені чого варта….
– Однак, і визнавців просто мейдизму там вистачало, – продовжив Веданг, – а нині Імператор Моанії оголосив, що моозькі шляхтичі – мейдисти є такими ж моанцями, як і всі інші його піддані… Майте на увазі – лише просто мейдисти… А оскільки на чолі руху опору стоять в основному кіленари…
– Словом, – зітхнув Буревій, – опору в Моозі довго не протриматись – свої ж і продадуть.
– До справи, панове, – нагадав Вогнедан. Він уважно слухав вельмож, розуміючи, що вони мають досить досвіду, щоб ось так перекидатися іронічними фразами, – отже вирішено – ми посилаємо до Маржани наших воїнів з умовою, що вони воюватимуть лише проти вторжників.
– Тут є маленьке але…, – сказав Володар, – а якщо на Маржану нападе пан Череут? У нього сильна прибічна дружина і досить нахабства, щоб…
– Вступати в бій тільки в разі небезпеки для життя, – мовив Вогнедан, – так і передайте Ольгу, пане Володарю. Хай славиться…
– Наш Ельбер, – вимовив князь Зелеміню, – виконаємо, Повелителю.
– Друге питання, – сказав Вогнедан, – це швидше – плин моїх думок… Скажіть мені, пане Володарю, що таке град?
– Місто оборонного значення, – відповів Володар.
– Ви бачили подібні міста в Страгії, або Моозі?
– Я бачив їх скрізь, – мовив князь Зелеміню, – назви ріжні, а суть одна. Град засновує нахабний розбишака, котрий має досить озброєних підлеглих, аби сказати добрим людям, що замість того, щоб просто їх грабувати, він братиме з них податок і не даватиме грабувати іншим. Оскільки люди вміють рахувати, то одразу ж втямлюють, що це вигідніше, і виникає град: замок, або садиба цього панка, довкола туляться ремісники, все це обнесено стіною, а в деяких країнах Півночі – просто дерев’яними палями. В Астеоні я бачив міста з трьома поясами стін, а в Шанії ці так звані гради нагадували просто огорожені села. Та суть одна – захист від зажерливого сусіда з такого ж граду. Або просто від розбишак.
– Справа в тому, – поволі мовив Повелитель, – що під час війни супротивник або мусить залишати оці гради у себе в тилу, що є небезпечним, або розгризати їх як горіхи, втрачаючи час… Подивимося ж, що маємо ми… Оскільки в Ельбері нема усобиць – в ньому нема і градів. Зелемінський кордон вартують сторожові вежі, а головні шляхи через страгійську трясовину перекривають Збраслав та Предслава, які є фортецями, а не градами. Единим градом Зелеміню є Зелібор, де укріплення підтримуються в бойовому стані швидше через звичай, аніж з потреби. До того ж у Зелібору один пояс стін. Більше в Зелеміню немає жодного огороженого міста. Та, власне, і великих міст теж нема – самі містечка. У Веданзі градами можна назвати лише Дубно та Радин, які, до речі, стоять на захід від торгового Зелемінського шляху. У Квітані градів два – Дар та Жердель, данина колишнім війнам з Астеонськими піратами. І Гроно на Побережжі… У Данаділі град один – Боговлада… Зате у Чорногорі окрім самої Ігворри, котра є неперевершеним градом… Як її називають ішторнійці, пане Владе?
– Черницею, – мовив Страж Прикордоння, котрий згідно кивав головою впродовж всієї промови правителя, – її неможливо взяти…
– Градами є весь третій пояс фортець, – продовжив Вогнедан, – Родогора, Владигора… Безліч інших…
– Ворог з Півдня, – мовив Вартислав, – завжди був сильним і тому…
– І тому ми завжди стояли до нього лицем, – сказав Повелитель, – а спину маємо незахищену. Якщо не витримають ключ і замок – тобто Збраслав з Предславою, то будь-якому ворогу відкрито шлях до самої Боговлади.
– Про це саме, – мовив Влад, – я доповідав Святославу неодноразово… Однак – надаремне.
– Мій Повелителю, – озвався Володар, – до цього часу наша система оборони себе виправдовувала. Адже через трясовину не пройти війську. Є лише два шляхи – з Моозу і зі Страгії. Обидва перекрито фортецями і прикордонними залогами. Гради в Ельбері дійсно не були потрібні, бо ми, його вельможі, не ведемо усобних воїн і не грабуємо власний люд. А ворога ми завжди зупиняли на кордоні. Двічі за всю історію Ельберу моозці ламали Збраславський замок на кордоні і підступали до Зелібору. Але ті тяжкі часи були давно…
– Повелитель хоче сказати, – мовив Вартислав стиха, – що нині об наші замкнені двері вдариться потуга всього Крила Змія. Чи витримає замок?
– О, повинен витримати, – впевнено сказав Володар, – я певен.
– Я вважаю, – сказав Вогнедан, – що події розгортаються дуже стрімко, і тому навряд чи нас врятує будівництво градів. Але дуже бажано було б почати збір запасового війська, котре має отаборитися у Веданзі. Під час отих моозьких воєн саме подібне військо врятувало і Зелібор і Веданг. До цього часу утримувати Ведангську ровту не вважалося доцільним, але нині, здається, час настав.
– Хай славиться, – сказав Вартислав, – наш Ельбер, Повелителю… Я віддам необхідні розпорядження, а пізніше – виїду туди сам.
– Ще одне, – мовив Вогнедан, – я хочу, щоб пришвидшили будівництво річкової фльоти. Це задум ще мого батька, котрий бажав полегшити торгівлю Чорногори з Побережжям. Дана-ріка судохідна до самої Помаранчевої Долини. До її кінця, якщо точніше. Це полегшить зв’язок трьох провінцій і буде мати військове значення на випадок, скажімо… необхідності вивезення мирного населення зі столиці…
– Не може…, – почав був Володар, але Влад урвав його:
Слухайте Повелителя… Потрібно захиститись від найгіршого, тоді цього найгіршого й не станеться.
– Князя Буревія, – продовжив Повелитель, – я просив би зайнятися нашою фльотою і островом Сіллон. Будівництво дамби призупинити, натомість збільшити кількість кораблів. І почати обживати острів.
– Ви передбачаєте атаку з моря? – спитав неголосно Буревій, – але ж Астеон уже не підніметься з руїни…
– Я маю на увазі не Астеон, – сказав Вогнедан, – а, скажімо, ішторнійську фльоту, котра може підійти до наших берегів, поки ми воюватимемо на Зелемінському кордоні. Кораблі ніколи не будуть зайві, ну, а тепер – тим більше.
– Хай славиться, – сказав Буревій, – виконаю, Повелителю…
– І, нарешті, – завершив Вогнедан свою довгу промову, – потрібно укріпити стіни і брами Боговлади. Хоча міст на острів лише один, а біля інших брам – пристані для поромів, човнів і річкових корабликів, ті брами теж потрібно укріпити. Рівно як і стіни… Я прочитав свого вірша, якого написав у безпам’ятстві, і вирішив, що це потрібно зробити в першу чергу, доки стіни мого міста ще не треба кріпити тілами його захисників і серцями хоробрих. Я вдячний вам, панове, за увагу. Нехай кожен з вас зайде до мене перед від’їздом без запрошення.
Вогнедан встав, і четверо князів встали теж, схиляючись в уклоні перед юнаком в данадільській вишиванці.
– У Ельберу – гідний Повелитель, – стиха сказав Вартислав, коли правитель покинув альтанку, – йому не потрібно доводити чи доповідати про те, що світ змінюється – він здогадався сам. І прийняв рішення.
До весни частину розпоряджень Повелителя було вже виконано… Щоправда, укріплення боговладських мурів викликало у поштивих міщан не паніку, ні – налякати боговладців було важко. Однак чутки про майбутню війну переросли з пліток у впевненість.
Від Буревія прибув гонець з доповіддю про розбудову порту Зоря на острові Сіллон і закладку там же корабельної верфі. Буревій писав, що він, вже від власного імені, наказав звузити природній прохід поміж скелями до сіллонської гавані. Легкі ельберійські кораблі могли прослизнути проходом, маючи досвідченого лоцмана, а от ішторнійська, а чи моанська галера одразу б напоролася на мілину. В боговладському річковому порту добудовувалися торгові річкові вітрильники, що могли йти проти течії і на веслах. У Веданзі шляхта готувалася до військових зборів. З Зелеміню князь Володар писав, що полк Ольга Лларана виступив до Страгії і вже мав прибути до Маржани.
А влітку з Зелеміню прибув гонець.
Повелитель якраз обдивлявся боговладський розвідний міст, міркуючи, як краще його зруйнувати в разі облоги. Хоча всі його запевняли, що ворог ні в якому разі не дійде до Боговлади ні з Півдня, ні з Півночі, Вогнедан, однак вважав, що зайві заходи безпеки не завадять. Суддя Кречет Птаха, котрий і відповідав за безпеку округу, нотував зауваження правителя і обіцяв прислати назавтра до нього того ратмана, котрий відповідає за мости і брами, а також майстрів теслярської гільдії. Птасі-пажу, котрий прибіг до нього з цією звісткою, Повелитель наказав по його поверненні провести гінця до саду з альтанкою, того, де він, Вогнедан, колись сидів вдвох з батьком, насолоджуючись раптовим потеплінням їхніх стосунків, а згодом – приймав своїх князів.
Русявий юнак – дивний здався знайомим Повелителю. Потім він згадав – друге місце в Змаганнях Великої Ночі позаминулого року. Пан Родомир Як-там-далі Болотяна Рись…
– Маю до вас листи, мій Повелителю, – глухо сказав шляхтич. Очі його були припухлими, наче від сліз, – вони розкажуть вам все краще за мене.
Повелитель взяв з тремтячої руки юнака два сувійчики. Розгорнув один… Впізнав витворний почерк князя Володаря.
Князь Зелемінський в сухих чітких виразах доповідав, що Страгія впала під натиском моанців. Майже впала. Окремі гради ще опиралися, але в основному все було скінчено. Маржана стійко витримувала облогу, однак на допомогу моанцям прийшла свіжа дружина князя Шурхони, пана Череута… Зелемінський полк, котрий за облогу значно поменшав, зумів вирватися з палаючої Маржани тоді, коли княжич Ольг зрозумів, що для стольного граду все скінчено.
Рештки зелемінців відступили до Страгійської трясовини в місці, неможливому для її переходу. Воїни Ольга змушені були полишити мертвих і добити важкопоранених, але везли з собою тих, кого ще можна було врятувати. На щастя, Ольг Лларан зумів домовитися з кедагами, котрі мали вказати його людям і дивним стежку через болота.
Та моанці вже були поруч, і розпочався бій. Опісля того, як тяжко поранили княжича Ольга, командування прийняв Даркан Логін. Військовий радник наказав ельберійцям йти за кедагами у трясовину, а сам зостався прикривати відхід з десятком добровольців-смертників.
Зелемінці вибралися з болота, втративши два десятки воїнів у його смертоносних «вікнах». Княжич Ольг не переніс переходу і помер у Предславі на руках князя Володаря, котрий якраз обдивлявся фортецю. Доля Даркана Логіна зосталася невідомою, але Володар сподівався, що відважний північанин не потрапив до рук своїх співвітчизників і загинув з честю.
Закінчувався цей сумний лист описом кради, влаштованої для Ольга Лларана. Володар, з властивою дивним стриманістю, вклав всю свою тугу в п’ять рядків:
«Яка печаль!
Його уже немає…
Пливе в повітрі чистому димок
І на рівнині, танучи,
Зникає…»
В приписці Володар додавав, що достойний шляхтич Родомир Лемпарт Лларан-Драган Болотяна Рись був з його сином від початку й до кінця походу в якості вістового молодого полковника. І тому Повелитель може порозмовляти з очевидцем.
Вогнедан довго не підводив очей від листа… Ольг Лларан… Холоднуватий і стриманий дивний… Двійня його Чаяни… Отже недарма князівна передчувала його ранню погибель… Якби вони були зв’язані душами, як-то належить двійнятам, він дізнався б про смерть Ольга раніше за прибуття гінця. Чаяна нині блукала б загубленою тінню по переходам палацу, або лежала б без руху на ложі у сні, схожому на смерть. Ольг любив сестру, хоча і ображався на неї за отой її вчинок… Як оповісти Чаяні про загибель брата…
– «Дерева голі
В гаї біля храму…
На вкрите памороззю листя на землі
Холодне сяйво Місяця
Сочиться…» – процитував Вогнедан вірш Ольга, котрий дав йому змогу прийняти участь в змаганнях Великої Ночі, де друге місце зайняв присутній тут вістовий Зелемінського полку… Родомир опустив голову.
Другого листа було написано незнайомою рукою. Руни неначе виводив підліток-учень, котрий дуже старався, але… Вогнедан двічі перечитав лист не вірячи, не бажаючи вірити і ледве стримав стогін болю.
«Ваша Ясновельможносте, мій Повелителю і родичу! Пише цього листа недостойний свого роду княжич Лемпарт Лларан-Драган, котрий втратив нині обох братів і батька… Одразу опісля похорону Ольга, князь Володар та мій брат Яровит вирушили до Зелібору, зоставивши мене, недостойного, у Предславі влагоджувати справи пана Даркана, якого ми всі, купно з його сином Руданом, вважаємо загиблим. В який же жах мене вправила звістка, що у Зеленому Гаї, через який вони мали проїжджати, чатувала банда розбишак-незмінених, яка складалася з моозців, страгійців та кедагів. Ці огидні особи замість того, щоб бути вдячними нашій країні за притулок, розбійничали на Зеліборському тракті… Батько ніколи не їздив з великим супроводом, і бандити мали чисельну перевагу, що і привело кривавої сутички, котра закінчилася смертю Яровита. Тяжко пораненого батька привезли до Предслави вартові судді Зоредива. Банду вони знищили, однак… Не встигло вистигнути вугілля на місці Ольгової кради, а довелося складати ще два погребальних вогнища роду Лларанів, бо князь Володар помер від ран, не приходячи до тями. Я в розпачі, і не знаю, що робити. Мої колишні діяння, за які я сам себе засуджую, не дозволяють мені прийняти титул князя Зелеміню. Полишаю справу на розсуд Повелителя.
Лемпарт Лларан-Драган, син Володаря, онук Всеслава.»
– Пане Родомире, – мовив врешті Повелитель, – що ви можете оповісти?
Родомир зітхнув. Додати до страшних листів він міг небагато. Юнак приймав участь в обороні Маржани і бився поряд зі своїм княжичем та князем Страгії Листвіком, котрий загинув на стінах свого міста. Він ніс на спині важкопораненого Ольга всю страшну дорогу через болота… Оскільки всі вцілілі вояки Зелемінського полку були дуже виснаженими, то їх зоставили в Предславі відпочивати і лікувати рани. Князь Володар вирушив до Зелібору з молодшим сином і десятком дружинників. А два дні по тому вартівники Рогволода Зоредива привезли до Предслави обох Лларанів – мертвого Яровита і непритомного князя Володаря.
– Однак, Ваша Ясновельможносте, – додав Родомир, – я мушу дещо додати щодо загибелі мого полковника… Серед наших воїнів був один пожиттєвий шляхтич на прізвище Липка. Він прибув до варти Збраславу, з якої і набирали бажаючих воювати в Страгії. І одразу ж зголосився. Воював він добре – тут нічого не можу сказати. Однак це він поранив княжича в останній битві… Він зрадив… Він… Я був змушений його убити…
Вогнедан звів на Родомира очі. Мовчанка затягнулася.
– Але це ще не все, мій Повелителю, – сказав зелемінець, – у Предславі, коли ми ховали Ольга, я оповів про це князю Володарю. І він сказав, що цього не може бути… Що він тільки-но перевірив списки Предславської залоги, і в них значиться пожиттєвий шляхтич Липка, котрий нині служить у Предславі і є живим-здоровісіньким. Я почав наполягати, аби того Липку викликали до князя… Прийшов чоловік такого ж віку, як і Липка із Збраслава… Навіть трохи схожий. Оповідав він про свій рід точнісінько так, як і загиблий зрадник…
– Можливо – родич? – спитав Повелитель неголосно, – або брат?
– Ні, – сказав Родомир, – у шляхтича Гордана Липки немає брата. Є лише дві сестри у рідних Липянах. Всі ж інші його родичі – селяни з тих же Липянів. А зі мною, в Зелемінському полку, служив воїн. Вивчений воїн, ваша Ясновельможносте…
– І воїн цей звався також Горданом Липкою, – мовив Вогнедан стиха, – а коли Липка з Предслави прибув на службу?
– Одночасно з тим, другим, – відповів Родомир, – того самого дня. Князь Володар перевіряв. Він послав гінця до Збраслава. Я бачив відповідь… Це виявилося б рано чи пізно, якби Зелемінський полк не вирушив у Страгію…
– Отже, найманець…, – підсумував Вогнедан, – відважний мерзотник, котрий наважився назватися чужим ім’ям… У справжнього Липки не питали, чи не оповідав він комусь про свій рід і походження?
– Оповідав всім, хто хотів слухати, – зітхнув Родомир, – всі ми, і гостровухі, і кругловухі любимо похвалитися родом. Навчався пан Липка у Зеліборі, наставником його був волхв Радан… Про це саме оповідав і той Липка. Князь Володар присягнув тоді, що таки розмотає цей клубок. Але його не стало… Жахливо… Пан Лемпарт на себе не схожий – так тужить. Кляне себе привселюдно, що був поганим сином… Хоче стати відлюдником і присвятити життя самовдосконаленню.
Вогнедан опустив вії… Лемпарт Драган… Якими далекими і неважливими здаються їхні юнацькі сутички.. Чернетка вірша… Суперництво в коханні… Ні, Лемпарт таки був досить захланною істотою – достатньо згадати, як він хотів зламати гордість Принца Яблуневого Саду, запроторивши його під прибраним ім’ям на ігворрський водогін поміж злодюжок.
Наче десятки літ минули з того часу. Вірно говорять, що дивні рано стають зрілими особами. За довічну юність тіла вони платять передчасним дорослішанням духу. Лемпарту це дорослішання далося важче ніж іншим – можливо через походження, можливо через якісь помилки у минулих життях. Останні два роки князь Володар почав обережно хвалити свого первістка, в котрому ельфійська кров явно переборола захланність північанина.
Зрештою, і північани бувають всякі… Пан Даркан Логін, котрий проніс крізь все життя зненависть до мучителів його батька, і загинув у безнадійній битві з власними одноземцями… Принц Літон Чоррін, тобто Літтон Чоррін, ніким не визнаний поет, без надії закоханий в ельфійську красуню… Князь Володар довіряв Даркану Логіну оборону Предслави, врешті-решт довірив бути замісником Ольга в Страгійській виправі, і пан Даркан виправдав ту довіру, хоча його вже давно нічого не зв’язувало зі своїм рятівником, окрім, хіба що, напівкровного небожа.
Нині з Лларанів-чоловіків зостався лише Лемпарт… Є ще Чаяна… Бідолашна Чаяна, котрій він мусить оповісти за потрійну втрату… Якби у Чаяни був син…
Ну не хочеться йому, Вогнедану, надавати Лемпарту Зелемінське княжіння. Не хочеться – і все тут. Лізуть до голови навіть не старі кривди, а оте Лемпартове лицемірство, з яким він підвів його, Вогнедана, до батькового гніву і заслання. І ота історія з кедазьким слугою, так загадково загиблим… Суд Владигори, нібито, виніс рішення, що з кедагом стався нещасний випадок – зірвався у провалля, але Вогнедан добре пам’ятає оті всі розмови про те, що бідолаху забив до смерті за чи то непослух, чи то ледарство, як не сам Лемпарт, то його родич Рудан. Принаймні, Влад Пард і досі впевнений, що все саме так і сталося, і Дана натякала на це, і ще багато хто з чорногорців. Одне було певним – в ході слідства Лемпарт, видимо з переляку, показав судді купчу на своїх кедагів, намагаючись звести розгляд справи до пошкодження майна…
Звісно, з того часу Лемпарт дуже змінився… Певне, саме ця подія таки пробудила в ньому як не совість, то встид. Однак, якби у Чаяни був син… Вогнедан пішов би навіть на порушення звичаю, котрий не урізав у правах напівкровних. А Покровителем… Покровителем призначив би ось цього воїна з довгим прізвищем і гордим гаслом… Родомир Лемпарт Лларан-Драган Болотяна Рись… «Пребудемо достойні…» І ніяк інакше…
Та призначати через голову Лемпарта якусь іншу особу – це все одно, що сказати прилюдно – роду Лларанів не існує. А отже – вся знать буде роздумувати, що ж такого накоїв Лемпарт, син Володаря…
Йому, Вогнедану, не можна спускатися до особистої помсти. Тим більше все це відгукнеться на Чаяні, та її дітях, буде такі з’являться. Князь Володар не хотів би цього.
– На жаль, – відповів Повелитель на слова Родомирові, – зараз не ті часи, щоб останній чоловік в роду міг займатися самовдосконаленням. Дякую тобі за розповідь, воїне… Йди відпочинь…
До вечора палац вже було вбрано у жалобу. Вбита горем Чаяна, як-то і велить звичай, перебралася на строк жалоби до боговладського дому Лларанів. Вогнедан шкодував, що не матиме можливості її потішати – за звичаєм бідолашна жінка мала проводити час у самозаглибленні. Однак він одразу ж написав їй співчутливого листа, і отримав відповідь, сповнену тихого суму.
Князь Вартислав Ведангський, з яким мав нараду Вогнедан, схилявся до того, щоб дати Лемпарту можливість… Сам Чорний Дракон не терпів старшого сина Володаря, але теж сказав, що за останні два роки юнак разюче змінився, що підтверджував і сам загиблий нині князь Зелеміню. Військове вміння Лемпарт має, а деяку неотесаність намагається здолати і досить успішно. Звичайно, і князь Володар, і він, Вартислав, бажали бачити спадкоємцем Лларанів саме Ольга, яко найгіднішого. Однак, опісля такої біди…
– Краще за будь якого навчителя, – сказав князь Ведангський, – навчає біль утрати. Будемо сподіватися… До того ж у Володаря чудові радники… У загиблого Володаря… Ніяк не звикну до думки, що його вже нема…
І Родомир Болотяна Рись повіз до Зелеміню короткого листа:
«Наказую княжичу Лемпарту Лларан-Драгану, сину Володаря, онуку Всеслава, прибути до Боговлади не очікуючи закінчення строку жалоби, для складання присяги. Вогнедан, Повелитель.»
Лемпарт приїхав дуже швидко, неначе очікував виклику. В супроводі найвірніших воїнів князя Володаря, зодягнений в біле жалобне вбрання. Вогнедан пізнав недруга юнацьких літ тільки по оцим білим шатам. Лемпарт разюче змінився ще тоді, коли вони бачилися в Зеліборі, на сватанні Чаяни, гідно поводився в кожний свій приїзд до Боговлади, а нині перед Повелителем стояв вродливий дивний, про чужоземну кров якого нагадували лише занадто світлі, аж прозорі очі. Очі, сповнені сліз і страждання.
Вогнедан прийняв осиротілого Лларана в саду з альтанкою. Вся його неприязнь де й поділася, коли Повелитель побачив змучене лице молодого зелемінця. Лемпарт вклонився з несподіваною легкістю – раніше йому ніколи не давалися звичаєві уклони ельберійської знаті – і обережно присів на лаву, скоряючись жесту правителя.
– Я співчуваю вам і страждаю разом з вами, – стиха заговорив Вогнедан, – тим більше, що князь Володар є мені не лише дядьком у перших. Я одружений з його дочкою, і тому вважаю рід зелемінських князів своєю найближчою ріднею. Як почувають себе княгині-матері?
– О, вони тримаються гідно, – відповів Лемпарт, – однак страждання їхнє від цього не меншає. Втіхою княгині Рогніди зосталася Чаяна, а княгині Рогволоді не зосталося нічого, окрім моєї опіки і приязні. Я не зможу замінити їм втрачених синів, але намагатимусь дбати про обох своїх матусь… Але батько… Ніхто не замінить Володаря…
– Тепер ви маєте стати Стражем Прикордоння, – мовив Повелитель, – гасло Лларанів, яких ельберійці звуть Драганами, звучить як «Створений для оборони». До цього часу ми стояли лицем до ворогів південних, а на ворогів північних звертали увагу лише тоді, коли вони набиралися сміливості визирнути зі Страгійської трясовини. Нині настав час обернутися лицем на Північ, не спускаючи проте Південь з ока. Намагаючись зменшити небезпеку з Півночі, загинув Ольг Лларан, а смерть князя Володаря та вашого брата Яровита говорить про те, що ця небезпека вже перейшла кордон Ельберу. Саме тому ви маєте прийняти присягу Стража Прикордоння не очікуючи закінчення жалоби.
– Це честь не заслужена мною, – озвався Лемпарт, – мого розуму не вистачить на те, щоб…
– Головне, аби вистачило сміливості, – сказав Вогнедан підбадьорливо, – спирайтесь в своїх діях на батькових радників, і досвід зробить вас гідним загиблих рідних. Чи нема звісток про пана Логіна? Цей ваш достойний родич має досить сили і сміливості, щоб вибратися з трясовини самотужки…
– О, на жаль…, – мовив княжич, – нічогісінько. Зі Страгії, коли я виїздив сюди, біженці пливли потоком, але ніхто нічого не чув про те, що сталося з Дарканом та його десятком смертників. Ці біженці… Жахливо… Ми не знали, куди подіти моозців, довелося переселити частину їх до Ведангу, до Радинського округу, але все одно в Зелеміню було забагато чужинців і до Страгійської війни.
– Дійсно, важко, – сказав Вогнедан, – будемо намагатися щось робити, однак… Злочинність в Зелеміню напевне виросте до небес…
– Загибель мого батька і брата є першою ознакою цього зростання, – сказав Лемпарт з люттю, – о, ці незмінені… Я сам маю тілоохоронців-моозців, але опісля того, як мої рідні загинули від рук моозьких вилупків, напевне вижену обох дармоїдів. Я взяв цих хлопів на службу лише з милосердя, а тепер, напевне муситиму стерегтися власних охоронців.
– О, не поспішайте, – мовив Повелитель заспокійливо, – однак, дійсно, князю Зелемінському краще мати оборонців з зелемінських шляхетських родів. Ми подумаємо над цим… Зараз вам, однак, слід відпочити і зустрітися з сестрою. Чаяні, можливо, ще важче, аніж вам – зв’язок двійнят ніколи не рветься до кінця.
Провівши очима високу Лемпартову постать, Вогнедан подумав, що у Зелеміню буде достойний правитель, хоча старшому сину Володаря все ж таки ніколи не перевершити загиблих братів. Однак, для війни… Правитель зітхнув і сів писати листа Чаяні, який хотів передати дружині з Лемпартом.

***
Просто з палацу Лемпарт подався до дому Лларанів, взявши з собою лише моозьких тілоохоронців, про яких він так несхвально відгукувався перед Повелителем. Панове Лест та Клент вже не вперше були у Боговладі, однак все одно обмінювалися захопленими вигуками. Давня столиця подобалася чужоземцям, але їхні розмови дратували Лемпарта, і він звелів їм замовкнути.
Лемпарт боявся зустрічі з Чаяною. Дуже боявся. Сестра бачила його наскрізь, і він розумів, що не зможе нічого укрити перед нею. Щоправда, Рудан, якого княжич з обережності зоставив у Предслава, дав приятелю зброю проти сестри. Страшну зброю – Лемпарт аж задихнувся від жаху, коли зрозумів, на що наважилася скромниця – сестричка.
Княжич трохи не обізвав Рудана дурнем увічі, коли той розчулено мовив, що коханка пішла на злочин задля порятунку його, Рудана Логіна… Ще б пак… Лемпарт занадто добре знав свою сестру – вона не ворухнула б і пальцем навіть задля порятунку власної матері.
Одне з двох – або Повелитель Святослав щось дізнався про її походеньки і в приватній розмові наказав розлучитися зі своїм сином, або Чаяна сподівалася правити країною з-за спини Вогнедана. Швидше все-таки перше, аніж друге – дурепа вже мала б зрозуміти, що її поет, музика і хто-там-ще має залізну саламандрівську волю і нікому не дасть собою керувати.
Однак, що сталося, те сталося і, можливо – на краще. Наближалася година, яку Лемпарт очікував з нетерпінням – година помсти оцим всім витонченим вельможам і пихатим шляхтичам. Година помсти кругловухому бидлу, котре геть забуло своє місце в цій проклятій країні. Он, біля Вогнедана крутиться селюк, у якого вуха навіть не круглі, а нагадують корабельні вітрила. «Ваш ясминовий настій, мій Повелителю» А той з усміхом: «Дякую, друже Птахо…».
Ті, кому Лемпарт зараз служить, звісно теж є кругловухими. Та йому це байдуже – може й на краще. Перед Богом і святим Мейді всі рівні, а в явному житті перемагає сильніший. Будуть у нього, Лемпарта, раби і гостровухі, і кругловухі… Буде життя, гідне нащадка воїнів-північан. А Вогнедан… О, цього раба навряд чи дозволять мати у власність Лемпарту Драгану-Логіну, чи радше – Логіну-Драгану, але можливо він зможе хоча б подивитись, як особа, котра звалася Повелителем, перетвориться на останнього з упосліджених. Точно так, як пишеться у Повчаннях Святого Старця – «з вас, вірних мені, мало сильних і шляхетних, але ви пануватимете над сильними і шляхетними і матимете змогу бачити їхнє приниження й безсилу лють…»
За думками Лемпарт трохи не проїхав будинку Лларанів. Доки слуги приймали коней, він ще раз прокрутив у голові все те, що мав сказати сестрі. Чаяна була єдиним слабким місцем його плану, котрий вони вдвох з Руданом склали безсонними ночами в Богом, а чи Богами забутій Предславський фортеці. Сестра була занадто свавільною і непередбачуваною особою. Оті її почуття до Вогнедана – Лемпарт так і не зрозумів кохає вона чоловіка, чи люто ненавидить… Оті зілля, які Чаяна вживала постійно – поміж них були такі, що легко могли спалити мозок… А найголовніше – у Чаяни не було мети. Вона не бажала помсти, не бажала влади, не бажала розкоші… Ні, таки чогось бажала Лемпартова свавільна сестра – Імперії ельфів, де вона була б імператрицею… Але цьому бажанню ніколи не збутися, а отже, на думку Чаяни, нехай усе йде під три чорти.
Лемпарт знав звичку Чаяни віддаляти від себе челядь, викликаючи дівчат дзвоником, до якого вів дріт, протягнений під стелею через кілька кімнат. Князівна якось в приватній розмові висловила бажання мати кедазьких служниць, покірних, а головне – чужомовних. Однак, це було б непристойним для дружини Повелителя, і Чаяна змушена була терпіти язикатих ельберійських дівчат, котрі не дуже-то полюбляли свою володарку і стиха заздрили Даниним служницям. Від Чаяни «віяло наче північним вітром», як-то висловилася дівчина з зелемінського шляхетського роду, яку її родичі влаштували на службу до другої жони Повелителя. Чаяна була такою неприступною і замкненою, що гостренькі і кругленькі вушка челядинок не мали чого слухати, а язички – обговорювати. Якщо Дана охоче слухала палацові новини і оповіді про боговладські події, то заговорити з Чаяною в подібному тоні не наважився б ніхто. У неї не було навіть довіреної особи з шляхтянок – обов’язкової супутниці кожної вельможної ельфійки. Зате її служниці мали багато вільного часу і бачили свою пані дуже зрідка – одною з Чаяниних примх було відходити до сну на самотині, без балачок «на добраніч». Словом, дівчата дому Лларанів вже звикли до дивацтв своєї господині, і лише потульно кивали головами, коли Чаяна оголошувала своє бажання цілий день пробути у книгозбірні. Єдине, про що вони таки наважувалися пліткувати, це відсутність у дружини Повелителя дитини, котра принесла б радість в її покої.
Вродлива зелемінська шляхтянка провела Лемпарта до книгозбірні, де Чаяна й відбувала свою жалобу, заборонивши челядинкам заходити до неї і взагалі – співчувати. Вона годинами штивно сиділа у кріселку з сувоєм на колінах, втупивши очі в малювання навпроти – трохи похмурий краєвид Збраславського Прикордоння. З заціпеніння її виводили лише листи від Повелителя, які вона читала й перечитувала, як потиху говорила та сама шляхтянка-покоївка, сотні разів. Всі челядинки обожнювали Вогнедана, але й потиху засуджували його прохолодне ставлення до доньки Володаря. Деякі вважали, що пані від того і марніє у книгозбірні.
Побачивши брата, Чаяна протягло зітхнула і мовила його супутниці, що та може бути вільною. Зелемінка вийшла. Вона теж була вбрана у жалобу, як і вся челядь дому Лларанів.
– Ти теж у білому, – сказала Чаяна моанською. Лемпарт зрозумів чому – чужоземна мова у вустах знаті не дивувала челядь, котра знала про хист своїх володарів до мов і прагнення опанувати їх якомога більше. А от зміст розмови буде таки не простим.
– Я в жалобі, сестричко, – відповів Лемпарт обережно тією ж мовою, – чи ти забула про мою приналежність до дому Лларанів? Ось лист від твого чоловіка – Вогнедан Ельберійський співчуває твоїй втраті.
Чаяна почала читати і на хвильку на її обличчі з’явився вираз справжнього розчулення.
«Як сяють барви квітів на поверхні
Води в ставку,
Так в пам’яті моїй
Його яскравий образ
Не померкне»
Це я можу сказати, люба моя Чаяно, не лише про князя Володаря, який завжди був для мене зразком шляхтича, але й про обох твоїх братів, юнаків, сповнених краси і сили. Вони були з тих воїнів, що лише мертвими впускають зброю. Дійсно – створені для оборони… Найбільше шкода мені Ольга, котрий загинув на чужій землі… Ми навіть не можемо оголосити, що бідолашний юнак поліг в обороні вітчизни, бо цей похід було означено, як військову допомогу князю Страгії Листвіку у його боротьбі зі страгійським же князем Череутом. Тримайся, мила моя дівчинко, душею я з тобою. Вогнедан.»
– О, так, – вимовила врешті Чаяна, – співчуває… Який збіг обставин… Троє одразу… Я думала, що ви з Руданом тільки язиками вмієте воювати…
– На що це ти натякаєш? – ошкірився Лемпарт, зрозумівши, що тяжкої розмови не минути.
– А ти не зрозумів… – Чаяна поклала листа на столика і втупилася у брата так, що у Лемпарта, незважаючи на його позірний спокій, поза шкірою пробігли мурашки. Чаяна знову приймала якусь гидоту, а в такі хвилини княжич боявся сестри.
– Не зрозумів…, – повторила жінка, – я б ще повірила у випадкову загибель Ольга, якби не батькова смерть опісля неї. Дуже вчасна батькова смерть. Князь Володар докопався б до того, хто саме вдарив Ольга у битві мечем у спину.
– Звідки ти зна…, – почав був Лемпарт і зупинився, почувши злісне хихотіння.
– Звідки знаю? – протягнула Чаяна, – здогадалася… Якби Ольг загинув правдоподібно, або його тіло навіки зосталося в страгійській трясовині, тобі не довелося б прибрати батька одразу ж… Тобі й не потрібно було його вбивати саме зараз – ви з Руданом планували позбутися і Яровита, а тоді батько оголосив би тебе спадкоємцем. І тобі не довелося б їхати кланятися Вогнедану і думати – чи зоставить він тобі князівський титул? А може він вирішить дочекатися моєї дитини, а Зелеміню призначити Покровителя? І ти поспішив, напівкровко! Ти поспішив…
Лемпарт зрозумів, що відмовлятися далі немає сенсу. Клятій Чаяні потрібно було б працювати вивідачем – настільки точно вона змалювала те, що трапилося.
– Атож, – мовив він різко, – тільки не думай, що я про це шкодую. Я ненавиджу проклятого ельфа, котрий сплодив мене, може ще й більше, ніж мою кругловуху матір, яка покинула мене поміж пихатими вельможами, і чкурнула у свій світ, забувши про гостровухого сина. Про ельфа-напівкровку, котрий був таким незграбним… О, як ви насміхалися наді мною, Чаяно… Не реготали, ні – для цього ви були занадто вихованими. Мій батько Володар зробив те, що я йому ніколи не пробачу – відіслав мене до дядечка Даркана, бувши в гніві на матір за її втечу. Але ж в чому моя вина, Чаяно, що ті літа, коли формується розум і тіло, я прожив з неотесаним чурбаном і його дурнуватим сином? Можливо, з дядьком і Руданом мені було й краще, ніж у Зеліборі, але ж мене повернули до зеліборського двору… Повернули товстого опецькуватого альбіноса, котрий ледве вмів читати й писати і їв руками, бо йому заважала виделка. Ти не знаєш, скільки мені коштувало зусиль перетворитися на те, чим я є тепер? Ти дорікала мені мейдизмом, але, якби не пости, які мене змушував тримати панотець Хает, я був би нині схожим статурою на воєводу Ріміна… Або, принаймні, на свого дядька… Всі реготали над тим, що чурбан фарбує собі волосся, але я домігся того, що більшість знаті уже забула, що воно у мене фарбоване, рівно, як і брови та вії… Я володію зброєю краще за твого Вогнедана, однак, через те, що я не вмію базграти римовані дурниці, для мене шлях нагору було закрито. Але я таки відкрив його – мечем… Я буду князем Зелеміню, і цей титул надасть мені твій пихатий Вогнедан, якого колись я таки роздушу ногою, наче жабу…
Чаяна відкинулася на спинку крісла і кілька разів ляснула в долоні.
– Вітаю, – сказала, – чудова промова. Можна вставити її до якоїсь п’єси… белатської, або шоррогської, і тобі аплодуватимуть… Блазню, ти пробив собі дорогу мечами найманих убивць! Це навіть не смішно – це огидно. Ти виконуєш волю людей, котрі використають тебе, а потім повісять на найпершій же гілляці.
– Ти ж сама погоджувалася помагати нам, – прошипів Лемпарт, – До речі, Вогнедан тобі не подякував і досі, що ти звела його на трон Боговлади?
– Руд-дан…, – вимовила Чаяна з гидливим виразом, – а втім мені начхати на його базікання. Ні у нього, ні у тебе немає навіть не доказів – натяку на докази.
Лемпарт почав порпатися в шкіряній дорожній сумочці. Чаяна позіхнула:
– Моя тобі порада, – сказала, – викинь оцю жахливу сумку і купи іншу, з кори сіллонського дерева. Не пошкодуй грошей, якщо наміряєшся на батькове місце.
– Ось, – мовив Лемпарт врешті, – тобі лист ще від одного твого… чоловіка. Маю надію, що він сподобається тобі більше, аніж писулька твого піїти.
Чаяна поволі розгорнула бруднющий шматок пергаменту, очевидячки видертий з якоїсь книги. На одному його боці було закінчення якогось твору страгійською мовою. На чистому ж звороті було набазграно моанськими літерами:
« Моя наісалодшая Чяна я нє забул нашіх ночей, которі ми провєлі разом. Сколя у мінє було опосля тібє баб ні одна нє стоіть навєть твоіго пальца. Тваім островухім всьо одно прідьот край тож я ввіду тібє в закон і повінчаюся чесна. Жаной воїводи всьо такі луччі бить, анєж рабинєй. Остаюся Дісан Рімін, інператорській воївода Вєлікої Моанії. Запісав зі слов моїх толмач Хєлм Тєнп.»
– Наскільки я зрозумів, – ошкірився Лемпарт, – це є звичаєвим освідченням в коханні. З пропозицією руки і серця. Воно так сподобалося мені, що я навіть зробив копію з цього зразка любовного листування. Не знаю, що скаже на це Вогнедан, а от князь Вартислав можливо згадає про занадто вчасну смерть Повелителя Святослава, який, напевне, хотів відіслати геть бабу, котра ганьбить його сина.
– Ну, це було не зовсім так, – провуркотіла Чаяна, роздивляючись листа, – ніхто мене нікуди не відсилав, і цим папірцем ти нічого не доможешся, дурнику. Я вже оповіла всім, кому потрібно, свою історію про ці події, і мені повірили. Однак, що за хтивий варвар… Я так і уявляю, як він сидить на руїнах Маржани і диктує своєму рабу, чи хто він там, оцю записку. Це – мужчина, а ви з Руданом здатні бути лише його слугами. Чи ти вважаєш, що коли мені захочеться помститися за батька і братів, я злякаюся цього папірця?
– Доведи! – видихнув Лемпарт, – твої слова проти моїх! Доведи!
– Я подумаю над цим, – мовила жінка, – май на увазі, що ви з Руданом у мене в кулаці, Лемпарте. В цьому папірці не написано нічого такого, про що не знав би Чорний Дракон, а ось подробиці загибелі трьох Лларанів йому дуже хотілося б дізнатися. А про оте в чому ти мене підозрюєш, я теж скажу – доведи. І я сильніша за тебе, бо я тебе не боюся, а ти… Ти мене боїшся. І тому я тебе попереджаю – якщо зі мною щось трапиться… випадково, мої розумування про загибель моїх рідних отримає Вогнедан, а копію з листа до Вогнедана – князь Вартислав. Він уже написаний, цей лист, і його заховано в надійному місці. В двох надійних місцях, якщо точніше. Насмілься тільки відкрити рота – і опинишся в мейдистському раю. Мені начхати на Ельбер, і на ваші з Руданом потуги стати більшими варварами, аніж самі моанці. Адже це поміж північанами в звичаї знищувати власну рідню! Але власне життя я зумію захистити, хоча і не володію мечем так, як Дана Лелег.
– Принаймні, я сподіваюся, що ти мовчатимеш, – буркнув Лемпарт, розуміючи, що від Чаяни він не почує більших запевнень у її мовчанці, аніж ті, що він уже почув. На одну думку про те, що його задум і саме життя у владі божевільної, княжичем аж пересмикнуло. Та вибору він не мав. Він міг придушити Чаяну просто зараз, міг підіслати до неї вбивць, але, знаючи сестру, Лемпарт був певним – листи дійсно існують, і дійсно заховані в надійних місцях. І одна, а чи двоє осіб в разі смерти Чаяни віднесуть їх за призначенням…
– Молись, – мовила Чаяна, ніби почувши його думки, – щоб зі мною нічого не трапилося. Навіть, якщо дім Лларанів поглине землетрус, або в мене влучить блискавка, листи потраплять до тих, кому вони потрібні. Приведи до ладу своє перекошене обличчя, і ходімо вечеряти. Ти не забув, що ми в жалобі, і тому мусимо розчулити своїм виглядом слуг?
Лемпарт, котрий за всю розмову так і не присів, бо сестра сиділа на єдиному у книгозбірні кріслі, а він стояв перед нею, наче підлеглий, зробив крок вперед, наче хотів ударити Чаяну, тоді відступив назад, прибрав спокійного вигляду і вийшов з книгозбірні.
– Зустрінемося за вечерею! – співуче гукнула йому навздогін Чаяна вже ельберійською мовою. Потім встала, прикрила двері і захихотіла.
Два листи лежали на столику… Вогнеданів лист було прикрито аркушем, на якому було написане послання моанця.
– Бачиш, мій Вогнедане, – сказала Чаяна ніжним голосом, – ось є лист і лист. Моанець не написав жодного слова про кохання, але він мене кохає так, як йому це дозволено Богами. На свій варварський штиб… Його лист – це освідчення… А твій… Повелителю Вогнедане, якби ти хоч раз написав в листі… в будь-якому листі «кохана Чаяно», я б оповіла тобі, хто вбив князя Володаря та його синів. Однак, ти не вмієш брехати, володарю з душею дитини… Ти, зітканий з музики і світла… Я можу зараз відвернути твою смерть, і речі, набагато гірші за смерть… Мені не шкода нікого… Тебе теж, бо ти мене не кохаєш. Я буду мовчати, і ти даси цьому поганцю Лемпарту Зелемінське князівство, і ти загинеш, бо на північному кордоні вже не буде ні ключа, ні замка. А все тому, що ти пишеш мені листи, сповненої холоднуватої ніжності і жалю… А я не хочу, щоб мене жаліли, в цьому я схожа на тебе.
Жінка згорнула обидва листки і заховала їх до потайного відділення свого столика. Потім труснула головою, видобула записку від моанця, відрізала текст від аркуша, а решту листка піднесла до свічі. Саму ж записку згорнула і поклала до полотняного мішечка, який завжди носила на тілі.
– Так надійніше, – сказала з усміхом, – з дурня Лемпарта станеться вимагати листа назад. Втім, я певна, що він не збрехав, сказавши, що зняв з нього копію… Але байдуже. Він все одно нічого не доведе. Моє слово проти його слова – і тільки.
Тоді підвелася з кріселка і пішла переодягатися до вечері.

***

Наступного дня Вогнедан прийняв присягу від Лемпарта Лларана-Драгана і підтвердив його титул князя і оборонця Зелеміню. Князь Лемпарт, як його віднині мали звати, виголосив розчулену промову, котра була написана ним заздалегідь і старанно вивчена. Поруч з ним стояла Чаяна, скромно схиливши голівку в білому жалобному покривалі. Сорочку новоспеченого князя можна було викручувати, так він боявся, що сестра викине якогось коника. З Чаяни могло статися прилюдно заявити про його провину та про його наміри. Однак жінка мовчала, явно насолоджуючись братовим страхом.
Опісля присяги Лемпарт мав довгу розмову з Вогнеданом та князем Вартиславом. Цієї розмови він боявся трохи не більше, аніж присутньости Чаяни на присязі. Як більшість осіб з нечистою совістю, князь Зелемінський боявся чимось зрадити себе, особливо перед Вогнеданом. Якщо Дракон ставився до старшого сина Володаря прохолодно, але з легкою симпатією, як до особи, котра є недосконалою, однак намагається подолати оту свою недосконалість, то Вогнедан мав змогу бачити оту потайну і злобну частину Лемпартової душі, яку зелемінець намагався приховувати від усіх, окрім Рудана і приятелів по таємним гульбищам.
Сидячи нині навпроти правителя в його кабінеті, Лемпарт дивився на малювання з пані Конвалії Ставської і думав знехотя, що, маючи таку матір, легко стати витонченим красенем. На хвилину йому захотілося покинути свої наміри і зостатися князем Зелеміню. Князем Зелеміню в Ельбері. Повелителя він бачитиме не так вже і часто – князі збиралися разом на Великдень та на Велику Ніч, але Лемпартова нездатність до віршування дозволяла б йому присилати за себе замісника без зайвої підозри.
Під співучий голос Повелителя Лемпарт уявив собі, як він одружиться, матиме дітей, яким дасть найкраще виховання. Його діти будуть справжніми ельфами, і він заткне роти всім насмішникам, а особливо Чаяні, котра ніколи не завагітніє від свого Вогнедана, чи-то коханого, чи-то ненависного…
Молодик отямився від дурних мрій, і обережно обдивився присутніх… Ніхто не помітив, що він задумався і пропустив мимо вух правителеві слова. Щось про оборонне значення Предслави. І чому на таких нарадах не можна нічого записувати – хіба ж утримаєш в пам’яті все, що тут говорилося…
Втім, йому, Лемпарту, воно вже байдуже. Даремно він розмріявся – дороги назад йому вже немає. Якщо він спробує нині розірвати свої зв’язки з моанцями та отим чортовим імператорським воєводою, який на добро чи на лихо закохався в його божевільну сестричку, то довго не проживе. Або його вб’ють, або звинуватять у вбивстві. Забагато люду знає про те, хто замовив смерть трьох Лларанів. Лихота – Лемпарт так і не довідався, чи це ім’я, а чи прізвисько найманця-напівкровки, якому вони з Руданом підробили папери на ім’я пожиттєвого шляхтича Липки, на щастя загинув у Страгії. Якби десь там, у болотах, залишився і Ольг, принаймні з цим все було б гаразд. Але ж цей бісів Родомир Як-його-там, дальній родич Лларанів, витяг таки на собі свого полковника. Витяг, аби князь Володар побачив, що його улюбленець – авжеж, Ольг завжди був для батька зразком шляхтича – вмирає від удару в спину.
Лемпарт наважився на подвійне вбивство, коли дізнався, що батько викликав до себе справжнього Липку. І посилав гінця до Збраслава. А там могли згадати, що саме княжич Лемпарт вкупі з Руданом Логіним зустрічався з фальшивим Липкою.
Ця зустріч була, звісна річ великою необережністю, але ж Лемпарт мав передати з Лихотою відомості для імператорського воєводи. Він сподівався, що Зелемінський полк поляже весь, разом з його зарозумілим братом та триклятим Дарканом Логіним, котрий останнім часом почав серйозно підозрювати його і Рудана. Хвала Богу, моанець не поділився своїми підозрами ні з ким, однак він став небезпечним, і з цим погодився навіть Рудан.
З найманців, котрі вбили Володаря, в живих зосталося всього лише четверо. Перемовини з ними вів Рудан, відрекомендувавшись моанським вивідачем, яким він, зрештою і був насправді, однак, в разі чого ніхто не буде сумніватися, що найкращий приятель і родич Рудана теж грів руки біля поховальних вогнищ рідних.
Ні, не дадуть йому, тепер, коли він отримав владу, насолоджуватися нею у спокої. Заглибоко загруз Лемпарт Драган, забагато грошей отримав від воєводи Ріміна… Ну, і вибір у нього незлий – помста або спокій.
Лемпарт опускає вії, щоб Повелитель не помітив виразу його очей. І не дай Боже, не здогадався, про що думає син Володаря, який нібито подолав свою лиху натуру.
«Якщо ти загинеш у битві, Вогнедане Ельберійський, тобі неймовірно пощастить, – вимовляє про себе Лемпарт, – але я прикладу всі зусилля, щоб цього не сталося. Життя – неймовірно чудова річ, особливо таке життя, яке я для тебе готую.»
Сам же цієї хвилини складно і до ладу відповідає на Вогнеданове запитання, котре стосується оборони Зелібору. А в голові крутиться кількість озброєних на моанські золоті зливки незмінених найманців, які мають знищити залоги Предслави і Зелеміню. Цим керуватиме Рудан, а він, Лемпарт, візьме владу у Зеліборі. А далі… Далі побачимо. Навіть якщо з Чорногори і Квітану прийде підмога – Боговлада впаде раніше, бо Ведангській ровті не втримати моанського війська, котре рушить на допомогу князю Кеяну Зелемінському. Мейдисту Кеяну, душа якого розривається від вигляду страждань нещасних одновірців.
Цього ж дня Лемпарт виїхав до Зелеміню княжити. Всю дорогу він обавлявся, що його наздоженуть гридні з наказом про арешт. І тільки в Зеліборі повірив нарешті – Чаяна на його боці. Ну, а коли так – все йде за планом.

***

Вогнедан поволі йшов галереєю палацу, що виходила на сад.
Тільки що він позбувся неприємного відвідувача. Командор Гаратто виконав свою обіцянку і прислав до правителя проповідника – тихого чоловічка невідомого походження. Повелитель знав, що Орден приймає до себе не тільки ішторнійців. Цей слуга Ордену можливо походив з Белату, або Ульгони. Ельберійську він знав пречудово і був автором одного з перекладів Повчань. Не Соггорі Дарто, менше відомим, але переклад його увійшов до габіденських списків, чим поштивий чернець дуже пишався. Коли Вогнедан сказав, що на жаль він не має нині часу на богословські суперечки, чоловічок мовив потульно, що він житиме у Боговладі серед місцевих вірних і чекатиме слушного часу.
Чоловічок був напевне вивідачем… Тільки чому так відверто?… На це питання Вогнедан відповіді не мав, а Вартислав, не довго думаючи, приставив до чоловічка, який звався Лего, певних осіб, котрі мусили перевірити його знайомства.
Поява пана Лего трохи роздратувала Повелителя, але він потішав себе тим, що поки що з ним хочуть домовитися мирним шляхом. Звідси і поява цього поштивого нулика в чорному вбранні. Атож – «лего» ішторнійською означало нуль.
Панотець Лего, однак, не вдовольнявся життям серед боговладських вірних. Раз на тиждень він записувався до Повелителя на прийом, покірно вислуховував відмову і приходив наступного тижня. Князь Вартислав перед своїм від’їздом до Ведангу порадив Вогнеданові не приймати набриду ні в якому разі. Але правитель таки спробував прийняти пана Лего, щоб умовити його полишити оце своє набридання. І ледве позбувся довгої бесіди про дитинство Святого Мейді.
Внизу, у дворику, вільно розташувалися троє жінок. Дана, Вишенька та Гордана. На розстелених килимах намагався повзати маленький Воїрад Ведангський. Світляна не було, але Повелитель не тривожився – біля сина був майбутній воєвода Птаха, котрий і носився з дитинчам по саду, забувши про свою розважливість.
Щось вчепилося ззаду в його вбрання, і Вогнедан обережно обернувся. Світлян задоволено пискнув. Він уже добре бігав і непогано говорив, плутаючись у довгих реченнях. Тоді малого принца солідно виправляв Птаха-паж. При дворі посміювалися, що наступник трону скоро говоритиме з ведангською вимовою.
– Ми взяли вас у полон, – ознаймив батька Світлян, дивлячись знизу вгору хитрими оченятами. Птаха, котрий стояв за ним , вибачливо усміхнувся – що, мовляв, взяти з такого маляти.
– О, мій юний переможцю, – мовив Вогнедан, піднімаючи сина на руки, – який же має бути викуп?
– Історію розкажіть… Історію, – сказав Світлян, зручніше влаштовуючись в кільці батькових рук, – розкажіть про білих пардів.
Вогнедан присів на невисоку камінну лаву, а Птаха поштиво прилаштувався біля його ніг. Світлян тим часом заволодів пухнастим кінчиком батькової коси і намагався розв’язати стрічку.
– В горах живуть чудові звірі, – заговорив Повелитель, – великі, схожі на котів. Вони такі розумні, що вміють говорити. Парди допомагають людям і дивним, хоча лише особи нашої крові можуть чути голос їхнього розуму.
– Я – дивний? – спитав Світлян діловито.
– Так, синку…
– А Птаха?
– Людина…
– А чого він не може поговорити з котиками?
– Бо йому того не дано Богами, – мовив Вогнедан, не знаючи, як пояснити такому маляті те, що до кінця не розуміли і дорослі. Птаха мимоволі зітхнув. Побачити Стража Гір було його мрією, а поговорити з чорногорським дивом природи – мрією нездійсненою.
Світлян на тому заспокоївся і схилився до свого приятеля.
– Я розкажу тобі, – мовив заспокійливо, – все, що вони мені скажуть. Поїдеш зі мною до Чорногори? До дідуся Лелега?
– Якщо накаже Повелитель, – солідно мовив підліток, – я паж вашого батька, мій принце, і маю бути при ньому.
– Поїдемо, – сказав Вогнедан, – трохи все владнається – і поїдемо. Усі разом… І мама…
– А малого Радика з собою візьмемо? – допитувався Світлян, – він такий смішний… І пана Воїслава…
– Поїдемо всі разом, – пообіцяв Вогнедан, – ми з мамою, Веданги…
– І Птаху візьмемо теж…
– Куди я без свого воєводи, – всміхнувся правитель, – звісно візьмемо.
– А пан Влад Чорногорський тримає парда у Високому Замку? – допитувався Світлян.
– О, так, – мовив Вогнедан, – це – його тілоохоронець. Парди колись його врятували… як і мене, до речі. Вони не люблять лихих осіб з-за гір.
– Як же гарно, – втішився малий, – а цей… тіло…хоронець дозволить себе погладити?
– Якщо добре попросити…, – засміявся Вогнедан, пригадавши листа від сестри, в якому Біла Ружа описувала, як малий Владигор урочисто в’їхав верхи на парді до замкової зали, де Влад якраз приймав яких-то ішторнійських торговців.
– Як же принц вже гарно щебече, – мовив Птаха потиху, – людське дитя в такому віці ледве слова докупи складає. От, як моя сестричка, коли їй було трохи більше року. А це мале говорить, наче доросла особа.
– О, трохи пришвидшений розвиток розуму, – лагідно мовив Вогнедан, – але це зовсім не означає, що Світлян задиратиме перед тобою носика…
– Та ні, – сказав ведангець, – я так не думаю… Але знаєте, що мені прийшло до голови?
– Що, Горобчику? – спитав Повелитель, тулячи до себе змореного біганиною синочка.
– Чому Богорівні просто не скорили нас? Адже тоді у них ще були всілякі пристрої… Я читав у вашій книгозбірні… Ну, малий леаран, зброя холодного вогню, ще якісь чародійні речі… Ви і розумніші, і сильніші… А замість того ви сотні літ намагаєтесь навчити нас милуватися Місяцем…
– Ну, це не зовсім так, – засміявся Вогнедан, – Місяцем у Веданзі милувалися за сотні років до нашої появи, і оспівували його в чудових піснях…
– Ой зійди, зійди, ясен Місяцю, – мовив паж, – та як млиновеє коло… Але хіба ж в цій пісні правильно його оспівують?
– З подібним описом Місяця, – сказав Вогнедан серйозно, – погодився навіть Веданг Сіллур, котрий ніяк не міг зрозуміти краси пісень свого князівства. Хоча, на мою думку, він занадто сумував за вітчизною і не міг змусити себе звести очі до чужого Місяця в чужому небі. Там, біля покинутого пращурами Еллону, за переказами кружляло аж три Місяці. Еллур, Ллонар, Лліяран…
– О, тоді звісно, – прошепотів паж захоплено, – було як навчитись. Три Місяці… І блакитне сонце Сіллон… Як би я хотів на все те подивитися, мій Повелителю. А чому забулося чародійство Богорівних? І де нині малий леаран? Хіба на ньому не можна злетіти?
– Може і можна, – сказав Вогнедан, – але Богорівні заховали його, щоб прекрасний витвір еллів не було перетворено на зброю. Поволі вигасла сила розумних пристроїв… Але, твої нащадки, Птахо, вкупі з нащадками Світляна піднімуть у небо сотні леаранів. І може досягнуть Світлого Еллону.
– У наступному втіленні, – зітхнув Птаха, – так всі говорять… А хотілося б нині.
Кроки на галереї. Летюча хода дивного вельможі.
– Воїславе? – Повелитель злякався обличчя свого милого брата. Воно було мертвотно білим. В очах танцював багряний вогонь.
Що сталося, друже?
– Князь Кеян Драган, – мовив Воїслав захриплим голосом, – проголосив відділення Зелеміню. І добровільне його приєднання до Великої Моанії.
– Стривай, Воїславе, – сказав Вогнедан непорозуміло, – який ще Кеян? Ти розумієш, що ти говориш?
– Кеян – це мейдистське ім’я нашого приятеля і родича Лемпарта, – прошипів молодий Дракон, – тільки що прибув гонець. Вони вирізали залоги Збраслава та Предслави… Покидьки… Покидьки, яких Лемпарту вдалося навербувати в біженських кварталах і частина наших… не знаю, як їх навіть і означити. Моанське військо вже у Зелиборі. Батько писав мені перед битвою, в тому числі і про те, що відправив до тебе гінця з доповіддю…
– Не було нікого, – мовив Повелитель, – нікого не було…
– Отже, гінця убили зрадники, – наче виплюнув Веданг, – досі бій уже мав відбутися. Не маю зайвих надій, мій Повелителю, адже Ведангська ровта ще навіть не озброєна як слід, а Прикордонна варта заблокована поміж трясовиною і ворожим військом, що розтеклося по рівнині. Вартівники кордону, напевне, спробують прорватися до Ведангу через Зелемінський ліс, вірніше, спробують ті з них, хто зрозумів, що трапилось. Більшість же загине. Ведангська ровта приречена. І батько… Мій батько теж…
– О, тихше, Воїславе, – співуче мовив правитель, бо Птаха біля його ніг аж заскімлив від жаху, – не треба голосно… Мій паж теж має у Веданзі рідних. Будемо сподіватися, а тим часом – готуватися до битви. Птахо, візьми мого сина і віднеси до жінок. Зі спокійним обличчям, мій Горобчику. Потім поклич до мого кабінету командирів боговладських гриднів, пошли чергового посильного до міста за суддею Кречетом, а також накажи від мого імені збиратися двом гінцям. До Квітану та Чорногори.
До вечора Вогнедан в якомусь застиглому спокої робив все від нього залежне..
Гінці до Влада та до Буревія виїхали одразу ж. Річкова фльота Боговлади напнула свої вітрила, готова відплисти завтра. Оповісники вирушили по містечках та селищах, попереджаючи всіх, та наказуючи населенню йти на південь, до Чорногори, або у квітанські ліси. Почалися підготовчі роботи по зруйнуванню розвідного мосту…
Повелитель отямився аж вночі від власного стогону. Лице його було мокрим від сліз, а знайомий голос матері його сина шепотів заспокійливі слова любові.
– Нічого, протримаємося, коханий… Проб’ємося…
– Моя войовнице, – зітхнув Вогнедан, – не страх мучить мене, а те, що я власними руками віддав Зелемінь отій паскуді…
– О, я ніколи не вірила, що воно виправилося, – прошепотіла Дана, – але такого я не очікувала, ні… Та й ніхто не очікував… Зазвичай, у скрутні часи навіть найгірші з нас ставали воїнами Ельберу.
– Я мусив би, – мовив Повелитель, – згадати оту історію з кедагами… Можливо, написати Владу. Чому… Ох, чому князь Вартислав схвалив оте моє рішення – віддати Зелемінь останньому з Лларанів…
– Мій князь Влад Пард, – сказала Дана, – є особою різкою і проникливою. Одного разу, в приватній розмові, він говорив зле про Лемпарта Драгана. Дуже зле. Та я певна – навіть князь Влад не міг би й подумати, що Лемпарт зробить те, що зробив. Я була дуже обурена історією з кедагами, і ще багато чим… Обурена настільки, що навіть мріяла про те, аби Лемпарта визнали божевільним і поховали в безіменній могилі. Та навіть я не могла уявити собі, що син Володаря наважиться… Серед нашої знаті і раніше траплялися напівкровні, але ніколи не було зрадників. Навіть принц Безіменний, ім’я якого викреслили з «Гербовника», все ж таки бажав влади в Ельбері, заради чого і пішов проти роду.
– Що ж, – вимовив Вогнедан, – на жаль, запізно… Завтра ти виїдеш до Високого Замку, кохана… Разом з нашим сином, Чаяною і дружинами Дракона.
– Я зостануся тут, і буду битися поруч з тобою, – мовила Дана твердо, – відправляй, коли хочеш, Чаяну… Бідолашка, як вона мусить страждати… Втратити всю родину, і соромитися брата-зрадника, котрий зганьбив власні вуха і весь рід Лларанів… Дружини Дракона нехай їдуть теж, а Світляна я доручу Гордані. Не Чаяні – вона якась чуднувата стала останнім часом. Може від того, що не вагітніє…
– О, я не насмілювався сказати «не покидай мене», – ледь всміхнувся Повелитель, – але для твоєї безпеки, кохана… Той гонець з Ведангу, котрий привіз листа Воїславу, оповідав жахливі речі… Моанці ставляться до жінок ще гірше, ніж ішторнійці… Навіть сама думка про те, що ти можеш потрапити їм до рук…
Вогнедан побачив «нічним зором» обличчя Дани. І хижий усміх на тому обличчі. Усміх убивці.
– Чорногорські жінки, – сказала войовниця, – не здаються ніколи. А на випадок ріжних несподіванок у них залишаються зуби, аби перегризти горлянку ґвалтівникові. Мій Повелителю, вам потрібна кожна особа, здатна втримати меча. Я певна, що князівна Владимира, і всі відомі мені жінки-воїни…
– Залишилися б напевне, – мовив Вогнедан, – твоє бажання за межами моєї влади і моїх наказів.
Ранок застав Повелителя на заповненій людом боговладській пристані. Шляхтичі й міщани проводжали свої родини. Багато хто з жінок їхати не хотів, запевняючи, що безпечніше буде відсидітися у місті. Озброєні чоловіки похмуро нагадували їм про наказ Повелителя.
– Чим менше в обложеному місті буде зайвих ротів, – похмуро басив ремісник, в руках якого був новенький спис з відкритих вчора державних зброярень, – тим більше у нас буде можливості набити тих чортових варварів. Їжджай, жінко, і припини голосити. Можна подумати, тебе везуть на смерть…
– А з тобою що буде? – схлипувала жінка, пригортаючи до себе чотирьох малюків, – а як же ми без тебе…
– Князь Влад не дасть вам померти з голоду, – дратувався ремісник, – а ми тут впораємося, і ти повернешся… Ой, та не голоси ж, не сором мене перед шляхтою… Онде сам Повелитель з жонами, і жодна з них не кричить «пробі».
Вогнедан стояв поруч з Воїславом, до якого пригорнулися Вишенька та Гордана, і тримав на руках Світляна. Хлопчик зрозумів лише те, що він має їхати до Чорногори «до дідуся Лелега», а от тато з мамою мусять зостатися у Боговладі.
– Синку, – шепотів Вогнедан, – слухайся другу маму Чаяну, а також пані Вишню, та пані Гордану. До борту корабля не підходь, бо впадеш. Скоро ти побачиш білого парда у Високому Замку…
– Без вас з мамою, – зітхнув Світлян, – не хочу… І Птаха залишається… Я за ним сумуватиму.
– Справжній воїн, – сказав Вогнедан становчо, – має коритися наказу.
– Я і корюся, – мовив хлопчик потульно, – Тату… Я хочу з тобою…
Вогнедан мовчки притулив сина до себе. Волоссячко Світляна пахло дитинством. Чистим і не- скаламученим… Його єдине дитя… Його надія на повернення у наступному втіленні…
– Бережи себе і сина, – наказував поруч Воїслав сумовитій Вишеньці, котра тримала на руках малого Воїрада, – пам’ятай, що наше дитя нині, можливо, остання парость роду Драконів…
– О, яке горе, – шепотіла Вишенька, знаючи, що у Веданзі під час навали перебувала вся родина нащадків Сіллура. Воїслав не знав нічого про батькову долю, рівно як і про долю трьох княгинь, та своїх сестер.
– Мій Воїславе, – прошепотіла Гордана, – я маю надію… Я хочу, щоб ти знав…
Змучене лице молодого Дракона трохи просвітліло.
– Будь обережна, – наказав він, – народи здорову дитину… Я кохаю тебе, мій чорногорський метелику…
– Я завжди була лише ревнивим кажаном, – схлипнула Гордана, – але нині…
– О, ніяких ревнощів, – попрохав Воїслав, – мої найдорожчі, ви маєте підтримувати одна одну…
До них підійшов Брячислав Ставський.
– Мати не хоче їхати, – мовив розгублено, – говорить, що стріляє з лука краще за мене, і нарешті помститься за батька, якого вбили пси, подібні моанцям. Не знаю, що і робити. Ми з В’ячеславом вчора умовляли її цілий вечір.
– Тобі, Брячиславе, – сказав Повелитель, – теж треба покинути Боговладу. Ти – останній в роду Ставських…
– Мій Повелителю, – запально мовив Брячислав, – я не хочу, щоб кохана мною особа з Високого Замку, сказала, що я утік від варварів. Не моя провина в тому, що замість брата я маю сестру, а замість дружини – наречену. Благаю вас про дозвіл зостатися в столиці. Адже зостається вся шляхетська молодь: Вишневецький, Вишневський з Вишенським, Рамінський, Горобинський, Яблуновський… Сливицький з Ружинським…
– Всі вони мають молодших братів, – мовив Вогнедан, – їдь до Ігворри, Брячиславе…
– Це ваш наказ? – спитав Брячислав розпачливо, – та як же я покажуся на очі Владимирі, зоставивши в оточеному місті воювати замість себе рідну неньку? А Яблуновський? У нього теж лише сестра, однак…
– Гордислав, – озвався Веданг, – проводжає вагітну подругу. Онде вони, біля сусіднього причалу.
Молодий Яблуновський дійсно ніжно обнімав гарнесеньку кругловуху дівчину, котра не зводила з нього очей. Її гаптована сукня віддималася на вже досить високому животику. Поруч стояла пані Яблуновська, котра трохи розгублено дивилася на ще незнану їй невістку.
На обличчі Брячислава змалювався такий розпач, що Воїслав на хвилину забув про власні жалі і мовив з колишнім єхидством:
– Якби ти міг знати про оцю халепу з рік тому… Чи не так, Брячиславе?
– Є звичай, – мовив Вогнедан, – тим більше, мені потрібен начільник охорони цієї виправи. І звичай велить призначити ним саме тебе. Так і скажеш Владимирі – «я виконував наказ Повелителя». А коли Влад пришле сюди військо – повернешся здобувати слави.
– Згідно наказу! – виструнчився Ставський, і Повелитель усміхнувся йому. Тоді востаннє поцілував синову голівку, вдихнув ще раз щасливий запах дитинства, і відав дитя Малинці, яку Дана відправляла з міста разом з Суничкою.
– На війні, – сказала вона, – обійдуся без покоївок. Нехай доглядають Світляна.
Чаяна, закутана в біле по самі очі, весь цей час стояла непорушно. Однак, коли Воїславові жони почали підніматися по корабельним сходинкам, вона зосталася на місці.
– Йди, Чаяно, – лагідно сказав Вогнедан, – не муч себе… Ти не винна в тому, що сталося… Твій рід загинув, бо навряд чи напівкровний подбав про безпеку обох зелемінських княгинь. Ми перебудемо біду і відновимо кров Лларанів. Йди на корабель…
– О, я побуду тут ще, – прошепотіла Чаяна, – і подумаю… Ви ж не наказуєте мені їхати?
– Власне – наказую, – сказав Вогнедан, – я не хочу, аби лихі думки довели тебе до самогубства. У Високому Замку ти, принаймні, матимеш чим зайнятися. А тут скоро буде війна, Чаяно, де не місце ніжним жонам. Йди на корабель, мила… Я люблю тебе…
Цієї миті до Повелителя підбіг голова теслярської гільдії, і Вогнедан поволі пішов з ним вздовж причалу. Розмова їхня стосувалася брам та мосту. Дана зосталася на причалі і махала своєму Світлянчику, аж поки низка кораблів, котрі тягнули за собою ще навантажені людьми та припасами баржі, не вирушила на веслах вгору по річці.
Відсутність Чаяни на головному кораблі її покоївки помітили лише через кілька годин. І служниці-зелемінки, і обидві жони Дракона вирішили, що Чаяна від великого кохання до Повелителя наважилася зостатися всупереч його наказу. Вишенька мовила з зітханням що, якби не дитя… Гордана теж зітхнула заздрісно, і всі шляхтянки дружно вирішили, що пані Чаяна вчинила непризвоїто, але відважно.

***

За два дні варварські роз’їзди було помічено під Боговладою. Перед цим до міста нахлинули біженці з довколишніх хуторів та маєтків і з захоплених варварами Ведангу та Зелеміню. Частину з них встигли таки відправити на південь, але багато втікачів зосталося у столиці. Про їхнє харчування Вогнедан не непокоївся – запасів у місті мусило вистачити надовго, адже він встиг зменшити кількість «зайвих ротів». І з біженців намагався залишати лише чоловіків, здатних тримати зброю.
Воїслав ходив поміж прибулими, намагаючись знайти когось з Ведангу. Врешті знайшов шляхтича з роду Лисицьких, який служив у Ведангський ровті. Цей гідний дивний, весь зранений, кілька днів пролежав поміж мертвими, аж поки селяни, котрі наважувалися блукати вночі по полю, вишукуючи живих, не витягли його з-під купи трупів. Отямившись, пан Лисицький вирішив пробиратися до Данаділу. Хуторянин, котрий його врятував, віддав воїну осідланого коня, що приблукав до його садиби. Сам селянин не захотів йти у Данаділ з сім’єю і вирішив, що краще буде відсидітися в яру «доки наші не повернуться».
– Вороги просто задавили нас числом, – оповідав Лисицький Повелителю, до якого його привів Воїслав, – ну й до того ж раптовість… Хто ж міг подумати, що ці гниди – напівкровка та його пес Рудан – здадуть прикордонні фортеці!. Ми, ведангці, ледве встигли зібратися всі докупи. На князя Вартислава було страшно дивитися – так він побивався, що не зміг оте все передбачити. Ви ж то, Ваша Вельможносте, знаєте Чорного Дракона – з лиця не скажеш, що він хвилюється, але відчуваєш, як йому в грудях кипить. Та й то, хто б міг подумати, що вельможа…, Лларан з роду отаке утворить… Ім’я змінив, мейдизм прийняв, Зелібором пожертвував, бо біженці говорили, що варвари не зоставили в місті каменя на камені… Всіх, кого вдалося схопити, забрали у рабство, на Північ – в основному міщан та селян, бо шляхтич давався їм до рук хіба що непритомним, або зраненим. Обидві княгині, пані Рогніда та пані Рогволода повісились, хоча той пес обіцяв їм життя… Дехто з двірських шляхтянок повівся на ті обіцянки, ну й отримали вони таке життя, що потім теж наклали на себе руки.
– О, прокляті гієни, – мовив Воїслав, – я доберуся до цього Кеяна… Присягаю…
– Пане Лисицький, – сказав Повелитель, – мій брат не наважується спитати, що сталося з його родом?
– Я не можу сказати ні доброго ні злого, – зітхнув ведангець, – мене було поранено, і то не раз, а отямився я вночі, посеред мертвих. Я бачив, як бився Чорний Дракон під княжим стягом, а спину йому прикривав пан Іскра Іровит, гідний шляхтич, хоча і юний віком. Я не бачив їх убитими, але в тій бійні… Щодо Гнізда Драконів, то я достеменно знаю, що княгиня Ружена відправила до Квітану обоз зі шляхетськими родинами – в основному то були жони та діти, а також два обози з селянськими родинами – до Дубна та Радину, під захист стін. Ще одна валка біженців вирушила до Данаділу перед самою битвою, але, напевне, її перехопили варвари. З селянами був ще той клопіт – вони не хотіли покидати хутори, сподіваються переховатися «доки все закінчиться» по яругам.
– Тільки переховатися? – звів брову Вогнедан.
О, у наших людей коси легко стають зброєю, – всміхнувся пан Лисицький, – а той господар, котрий мене врятував, вишукував на полі битви нічийних коней і мечі, що втратили хазяїв.
– А моя мати? – врешті здобувся на слово Воїслав, – і інші жони Гнізда Драконів?
– Шляхетський обоз вела княгиня Владислава Ведангська, з нею ж були княгиня Ясна і обидві князівни, – відповів пан Лисицький, – пані Ружена доручила це їй, яко войовниці. Сама ж княгиня Ружена зосталася обороняти Гніздо Драконів. Вежа його є майже неприступною, і можливо…
Воїслав втер раптово засльозені очі. Він вже поховав подумки усіх близьких, тепер же в його серці спалахнув вогник надії. Князь Вартислав міг загинути, але ж врятувався пан Лисицький… Можливо батька заховали десь в яру селяни. Тяжкопораненого… І матері та сестри, принаймні, зробили все можливе, аби врятуватися. Пані Владислава, в дівоцтві Літавич, була близькою родичкою Влада Парда, і володіла мечем чи й не краще за Дану Лелег.
Моанське військо, котре виплеснулося на рівнину Данаділу, побачило на острові посеред ріки застигле в напруженому очікуванні місто, оточене білим камінним муром. Похмуро мовчали білі вежі, перетворені на оборонні стрілецькі гнізда, мовчали і лучники, заховані за зубцями стін. А втім, щоб розпочати напад, варварам ще було потрібно переправитися на острів. Диво-міст, збудований Богорівними, лежав на дні ріки. Мовчали зруйновані порожні причали, з яких звисали обірвані поромні канати. І голова гільдії рибалок добродій Лящ міг би присягнути, що моанські паскудники не знайдуть в окрузі жодного човна.
Вогнедан дивився на натовп на тому березі. Саме натовп, а не військо. Моанці розпалювали вогнища, вирубуючи садочки спорожнілих приміських садиб. Багато хто вже тягнув з тих будинків все, що бачили зажерливі очі варвара. Посеред табору встановлювалися пишні намети – очевидно для воєначальників та знаті.
У ворожому війську були, очевидно, не самі моанці. Птаха подав своєму володарю морську зорову трубку – дарунок князя Буревія чотирнадцятилітньому Принцу Яблуневого Саду, і Вогнедан мав змогу роздивитися вояків. Зодягнені вони були в різноманітні лахи, прикрашені грабованим у Веданзі шовком та оксамитом. Часто вкрадене вбрання було затісним, але вояки цим не переймалися, і воно висіло на брудних тілах таким же лахміттям, як і їхня власна одіж. Обличчя воїнів являли собою суміш найрізноманітніших племен Півночі – від білявих астеонських найманців до вузькооких чорнявих нащадків хото.
Були серед нападників і загони з моозців та страгійців, яких Вогнедан відріжнив по зовнішньости, чистішому вбранні та більшому порядку в лавах. А над одним з наметів для знаті побачив корогву зелемінських князів – воїн зі списом на зеленому тлі.
– Створений для оборони, – пробурмотів з-за його спини Веданг, – порубаю пса на шмаття… Добровільно приєднався… Паскудна гидь, уявляю, як зараз його клянуть бідолашні зелемінці. І чи не приклав він руку до загибелі князя Володаря? Голову даю під меч, що так воно і є…
– Можливо, – сказав Повелитель, – тим страшнішою є його провина.
Вночі запалали вогнища ворожого війська. Галас з табору долинав не тільки до вартових на стінах, а й на вулиці міста. Вогнедан в супроводі Воїслава обійшов стіни і пішов до ратуші, де Кречет Птаха закінчував розподіляти біженців по спорожнілим домівкам боговладців.
– Коли закінчаться харчі, – повчав він гурт змордованих дорогою і втратами людей і дивних, – приходьте до складів вулиці Хлібної, де буде видаватися зерно з державних сховищ. Хвала Богам, що встигли зібрати врожай – нехай поганці погарцюють порожніми полями…
– Ви встигли, – озвався Вогнедан, коли біженці подалися за вказаними адресами так і не пізнавши Повелителя у воїні-дивному, зодягненому в кунтуш данадільської варти, – звезти все зерно з хуторів до сховищ?
– Ледве встигли, – відповів Кречет, – міст впав трохи не під колесами останнього обозу. Принаймні, є чим годувати воїнів і оцих нещасних, яких біда вигнала з рідних місць. Я як послухав їхні оповідки, так твердо вирішив вижити лише в разі перемоги. Страшне, що коять ці…незмінені. Добрим людям і дивним подібна гидота просто не прийшла б до голови.
– Зелемінь і Веданг, – прошипів Воїслав, – так швидко… І все – завдяки паскуднику Лемпарту.
– Оцього я взагалі зрозуміти не в змозі, – похитав головою Кречет, – він же присягу давав, гниль така, я ж був при тому присутнім. І навіть не скажеш, як наші добрі хуторяни – «сучого батька син», бо не схочеш образити пам’ять Володаря Всеславича…
– Скажіть краще – син моанської суки, – понуро порадив Дракон, – хоча й тут шкода кривдити пана Даркана, котрий загинув як воїн. Таке враження, ніби це паскудство сплодилося само собою.
З ратуші Вогнедан подався до палацу, дивуючись ладу на принишклих вулицях. У вікнах починали засвічуватися вогники, і Повелитель згадав, що наближаються дні Осіннього Карнавалу. Дні Рівнодення… О, ельберійцям ще довго буде не до свят…
Палац зустрів обох воїнів тишею і темрявою. Вогнедан мовчки пройшов до великої зали, де відбувалися бали, і де приймали посланників. Сів на крісло-трон… Воїслав опустився на підлогу біля його ніг.
– Маю тобі щось сказати, мій Драконе, – стиха заговорив Повелитель, – цю таємницю передав мені князь Вартислав, а окрім нього вона була відома лише князям Володарю, Буревію та Владу. Нині я віддам її тобі, і доведеться посвятити в це ще кількох осіб, можливо з гриднів. Це – місцезнаходження скарбниці Ельберу. Окрім того, що вже там є, я хочу перенести туди книгозбірню, а також картини та інші мистецькі речі палацу.
– Все аж так погано? – журно спитав Воїслав.
– Надія завжди є, – відповів Повелитель, – але під час облоги може трапитися всяке. Пожежа, наприклад… Так воно буде краще, милий брате. Я не побивався б за золотом, я переніс би втрату творів мистецтва, хоча в кожному з них чиясь душа, але не можна втратити книги – в них наше право на існування. Право і печатка. Я сподіваюся на перемогу, та може статися, що Боговлада впаде, і Ельбер воюватиме ще багато літ. І за ці літа люди і дивні забудуть про своє походження, а історію їхнього Краю напише завойовник, який до того часу навчиться базграти на папері. Звісно, є ще книгозбірня Високого Замку, але навіть там немає тих творів, що зберігаються у Боговладі. Я вивчав історію Ішторну і історію Імперії Лугерби… Історії, написані завойовниками… В них немає місця ось таким ночам в обложених містах, в них нема імен загиблих за волю воїнів… Я не хочу, щоб про нас говорили, що ми добровільно приєдналися до брудної орди. Що ми були дикунами, які не мали письма і книг… Що оте збіговисько, вбране в зідрану з мертвих одежу, принесло на наші землі освіченість…
– О, я згоден, – зітхнув Воїслав, – здається нині вільною від чергування є чорногорська варта…
– Від мого імені, – сказав Вогнедан, – поклич сюди десятьох. Працюватимемо всю ніч без світла…
– Покликати лише дивних, – сказав Веданг, – я зрозумів.
До ранку футляри з кори сіллонського дерева, котрі містили в собі дорогоцінні сувої з історії Ельберу, були перенесені до підземної скарбниці. Скарбниця ця знаходилася в катакомбах, якими було пронизано острів. В такі ж футляри було вкладено малювання з галереї палацу. Вогнедан власноручно зняв зі стіни свого кабінету малювання з Конвалії Ставської, а в покоях Дани обережно прибрав до футляру давнє малювання з себе – Принц Яблуневого Саду підніс до вуст флейту.
– Можливо, тільки малювання…, – пробурмотів, – тобі на згадку, кохана…
Малювання з Дани він теж заховав. Воно було єдиним, бо войовниця не любила позувати. На тлі квітучої вишні його кохана тримала на руках дитинча, вбране в малесеньку вишиваночку.
– О, крихкий світ, – прошепотів Повелитель. А у великій залі воїни мовчки знімали зі стіни картину, на якій Властимил Діл вітався з Богорівними.
Дана цієї ночі чергувала на стрілецькій вежі, і Повелитель був з того лише радий. Вона б сказала, що він передчуває поразку… Що не треба ховати книг і малювань… Що коли вже так – нехай воно все піде з вогнем і осиплеться попелом…
Глибоко під землею, у вапняковій печері дбайливі руки воїнів-дивних вкладали скарби боговладського палацу поруч зі скринями, повними золотих ельберійських червінців, та виробами з золота, що належали правлячому роду. Книги, картини, статуетки… Старовинна скринечка для письмового приладдя – власність Повелителя Святослава. Батьків перстень з державною печаткою… Вогнедан нещодавно замовив собі власний і вже отримав замовлене, але все не міг розлучитися з перснем, який наче зберігав тепло таткових рук. Нині Повелитель обережно поклав персня до скринечки і зоставив у скарбниці. Останніми речами, що їх передали йому до рук чорногорці, були дві різьблені рунами квітанські скриньки з перлинами – дарунок князя Буревія на честь народження у Вогнедана сина і спадкоємця. Всього, звісно, не врятуєш, але хоч щось…
На світанку Воїслав вишикував свій маленький загін в саду, перед колодязем, через який вони проникали до підземного ходу. Нині в колодязі не було води. Повелитель, котрий зостався внизу сам, повернув важіль, і хід відрізали від колодязя важкі двері, що не відріжнялися від камінної кладки і були витвором Богорівних. Вони не пропускали до ходу в печеру ні вологу, ні навіть повітря. Піднявшись нагору, Вогнедан повернув ще одного важеля, замаскованого під камінь. Поволі почала підійматися вода, закриваючи сходинки, вибиті в стіні.
– Мої воїни, – мовив опісля, – поверніться до мене обличчям…
Гридні майже безшелесно розвернулися до Повелителя.
– Я наказав вам відвернутися не тому, що не довіряю вам, – сказав Вогнедан, – але моанські пси шукатимуть скарбницю, бо про її існування знають всі особи з п’яти правлячих родів. А отже – знає і зрадник. Однак, про її місцезнаходження Лемпарт Драган знати не може, бо князь Володар не передавав йому цієї таємниці. Наш острів пронизано потайними ходами, і шукати тут можна до безкінечності. До того ж я пораджу котромусь з волхвів накинути на це місце ману. Якщо, не дай Боги, хтось з вас потрапить живим до ворожих рук, ваше незнання деяких дрібниць може стати вам у пригоді…
– Стійкість чорногорців, мій Повелителю, – стиха відповів десятник-горянин, – увійшла у примовку…
– Покажете її у битві, – всміхнувся правитель, – сьогодні наші приятелі-північани намагатимуться здолати тихі води Дани-ріки. Ходімо, Воїславе, я маю одягтися… для перемовин. Пан Лемпарт напевне запропонує нам здатись…
Наче у відповідь на його слова вітер доніс до них ревіння рогу. Вогнедан знову усміхнувся підбадьорливо і наказав десятнику чорногорців привести коней для нього і для Воїслава.
Перед тим, як їхати до брами, Повелитель зайшов до кімнатки, де зазвичай перебував перед виходом до посланників. Там очікували на нього клейноди Ельберу – корона о п’яти променях з еллонським каменем та меч, прозваний Державним.
Вогнедан затягнув пояс з мечем поверх вояцького кунтуша. Вдягнув на голову блискучий обруч. Камінь спалахнув блакитним сяйвом.
В залі Воїслав одягав прапор Ельберу просто на бойовий спис Ще вчора воїни-данадільці закріпили на стіні стародавню обережну корогву сонцеславів з сонячним ликом на блакитному тлі. Корогва ж Краю мала супроводжувати Повелителя.
– Все як слід, – мовив Веданг, – можемо їхати дивитися на те паскудство…
Невеличкий загін під’їхав до брами, коли ріг, надсаджуючись, заревів втретє. Вогнедан доручив коней чорногорцям і піднявся східцями до вартової вежі на стіні. Лучники і воїни, котрі завмерли на своїх постах, розступилися, пропускаючи Повелителя.
– Обережніше, милий брате, – стиха мовив Воїслав, – ці поганці не знають ні совісті, ні чести. З них станеться й стрельнути…
– Не влучать, – холодно озвався правитель. Він був таким спокійним і впевненим, наче й не тягав цілу ніч важкі торбини разом зі своїми воїнами.
Посланники під білою корогвою сяк так здолали річку на якомусь плотику з уламків моста. Їх було двоє – товстий моанець, чий писок був знайомий Вогнедану, і не хто інший, як пан Рудан Логін.
Поміркувавши, Вогнедан згадав, де бачив посланника. То був не хто інший, як вельможа на прізвище Шагратін, котрий приїздив свого часу до Боговладу з принцом Чорріним.
– Самі старі друзі, – мовив Дракон з-за спини Повелителя, – на обід запрошувати будемо?
– О, неодмінно, – мовив Вогнедан, – пан Шагратін дуже любив, здається, паштет з гусячої печінки?
– І їв його руками, – пирхнув Веданг, а хтось зі шляхтичів-лучників дозволив собі хихикнути, – але то все було нічого перед обстрілом нашого столу вишневими кісточками з десерту.
Рудан тим часом загорлав, надсаджуючись:
– Мешканці стольного міста! З вами говорить від імені Імператора Великої Моанії, покровителя усіх земель Імперії: Шанії, Ваани, Анкери, Неззу, Гесути, Грелли, Гросати, Астеону, Моозу, Страгії та князівства Зелемінського й Ведангського Іркана Чорріна…
– Швидко ж він, – прошипів Дракон, – прибрав до рук моє князівство… Але я ще живий…
– … вельможа Шагратін, замісник Імператорського Воєводи Ріміна!
– О, і цей тут, – сказав Веданг люто, – непереможний воєвода Рімін… Цікаво, він хоч одного разу ходив до битви? Чи волів посилати своїх обідранців?
– Пан воєвода, – прошепотів якийсь з лучників, – напевне боявся порвати одяг…
– О, ворожий меч – це погибель для вишуканого вбрання, – додав ще хтось зі шляхтичів, і Вогнедан відчув щемливу ніжність до своїх дивних, насмішкуватий норов яких ніщо не могло зломити. Він опустив вії, прикривши очі, що раптово стали вологими, і став уважно слухати Рудана, котрий аж зі шкіри вилазив, щоб його краще було чути.
– Якщо ви, – кричав Рудан, – відкриєте брами і віддастеся на ласку переможця…
– На ласку варвара? – почув Вогнедан у себе за спиною вже й зовсім непризвоїте, – хай Боги милують, але ж ми не збоченці…
Від цих Ведангових слів воїни-люди, забувши про присутність Повелителя, вибухнули сміхом.
– О, не так голосно, – обернувся до них Вогнедан, – я розумію, що це ще смішніше, аніж вистава в Народному театрі, але…
– Але мені чомусь хочеться пристрелити актора, – прошепотів Гордислав Яблуновський, котрий стояв в шерезі лучників якраз поруч з Повелителем.
– О, не будь жорстоким до блазня, Гордиславе, – озвався з шереги Мирослав Вишневський, – він грає як вміє…
– … то пан воєвода у своєму великому милосерді збереже вам життя!
– Я просто розчулений, – зітхнув Веданг, – все життя мріяв стати моанським рабом…
– Прості ельберійці, – горлав далі Логін, – не мусять помирати задля жменьки вельмож, котрі раді принести їх в жертву своїм гордощам! Добрі люди Зелеміню та Ведангу з власної волі підкорилися Імператору, щоб нарешті стати вільними від тиранії гостровухих і рівними перед Богом та Святим Старцем! Вони видали головами нелюдей, котрі чинили спротив їх визволенню, а найперше – князя Вартислава Ведангського, найстрашнішого виродка з проклятого роду!
– Воїславе, – владно мовив Вогнедан, відчувши, як похитнувся його хорунжий, – тримайся, Воїславе! Твій батько загинув у битві, або, в крайньому разі, моанські пси підібрали його непритомним на полі бою. Оця гниль і вказала на нього, або це зробив Лемпарт. Та я думаю, що паскудник свідомо говорить лжу, аби посіяти розбрат поміж людьми і дивними.
– О, краще б батькові загинути, – прошепотів Воїслав, – мій татко такий гордий… Він…
– Гордощі – це наша зброя і наша слабкість, – лагідно сказав Повелитель, – можливо все, що верещить внизу гієна, є неправдою… Відваги, милий брате…
Воїслав важко дихав, але поволі заспокоювався. Повелитель поглянув на озброєних ремісників, котрі приготувалися до битви з усією розважливістю, властивою кругловухим ельберійцям. Один з них діловито помішував у казані якесь смердюче вариво, наче не звертаючи уваги на крики знизу.
– Оце якби, – мовив ремісник голосно, наче сам до себе, – Його Ясновельможність дозволила мені, недостойному, та й відповісти цьому крикунові. Але ж вельможний пан Вогнедан такого не дозволить, бо у нас же ця… як там її… тиранія…
– Підійдіть сюди, добродію, – озвався Вогнедан, відчувши, що потрібно трохи послабити страшне враження від Руданових слів, – ви маєте щось сказати імператорському посланнику?
– А так, ваша вельможносте, – сказав боговладець, – маю, і багато…
– То говоріть, – мовив правитель, – тільки будьте обережні і не дуже висовуйтеся.
Ремісник висунувся з бійниці і заволав так, що його, мабуть, почули й на тому березі:
– Слухай сюди, зелемінський зраднику! Передай своєму хазяїну, що, коли їм вже так хочеться до нас у гості, то брама осьдечки! Нехай постукають, може відчиниться! Бажано – лобами, бо кращої зброї нема в усьому моанському війську! Це ж вашого поганця-моанця хватили мечем по черепу, цілитель склеїв черепки докупи, а мозок забув вкласти! А моанець отямився та й говорить: Нічо’, хло’, воно мені тільки заважало…» А ти, сину болотяної жаби, ще заплатиш за зраду! І ти, і ота друга погань, разом з якою ви соромите свої вуха, та всіх добрих людей і дивних! І передай своєму воєводі, що не бачити йому нашого стольного міста як власної товстої гепи! Скажи йому, що смердючим котолупам з Півночі нічого не перепаде з наших земель! Хіба що – в глибину і в довжину на людський зріст! Я не кухар, а канатних справ майстер, але зварив воєводі Ріміну незлого супу – нехай пригощається, сучий син, та подякує! А все, що я тут говорю, сказано з дозволу Вогнедана Повелителя, бо Його Вельможність не хоче сквернити губу гидкими словами, якими я тут вас, засранців, назвав!
Наприкінці цієї натхненої промови голосно реготали не тільки люди. Шерега лучників, забувши про ельфійську стриманість, аж втратила стрій від сміху. Навіть Воїслав ледь усміхнувся, і вище перехопив корогву.
Внизу Рудан щось пояснював моанською мовою пану Шагратіну. Потім загорлав знову:
– Ви всі про це пошкодуєте, вилупки! Отого, що горлав, пан воєвода накаже повісити догори ногами! А вже вашому Вогнедану краще було б і на світ не родитись! Ми підберемо для нього особливо красиву смерть!
Щось свиснуло у повітрі. Стріла вп’ялася в землю біля самих Руданових ніг. Логін підскочив, як опечений, а тоді кинувся до свого плотика наввипередки з товстуном-моанцем.
– Хто стріляв? – стиха спитав Вогнедан.
– О, я винен, – озвався від бійниці Стражислав Вишенський, – я хотів трохи полякати оце паскудство… Щоб воно не оскверняло наш слух виттям і гавкотом…
– Непризвоїто, – мовив Повелитель, – опісля перемоги відсидиш в арешті…
– З радістю, – просяяв Страж, – я навіть запишу це собі до нотатничка. Опісля перемоги – до арешту. А то ще забуду…
Моанці, напевне, не дуже-то й сподівалися на успіх перемовин, бо одразу ж почали лагодити переправу трохи навкіс від воріт, там, де під водою ховалася мілина і у мирний час стирчав обережний знак. Це напевне була порада Лемпарта, бо навряд чи воєвода Рімін визначив це місце на око.
За кілька днів на острові, оподалік стін, виріс другий табір. Дні ці ельберійці проводили в пильнуванні на своїх становиськах. Лучники стежили за тим, щоб ворог не підходив ближче, чим на політ стріли, одразу ж знищуючи необережних. Вогнедан відзначив, однак, що моанці вправно наводять наплавний міст, на який з жалем косилися лучники через завелику відстань, і зрозумів, що штурму слід очікувати дуже скоро.
Красномовний ремісник, котрого звали Будимир Ялівець, та ще кілька чоловік з ріжних гільдій старанно прилаштовували на стіні рами для катапульт. Жінки робили з клоччя кулі і просочували їх чорною «земною кров’ю». Запас каміння вже очікував свого часу. Страх та напруга проминули – більшість боговладців ходила на вартування стін наче на роботу.
Воїслав трохи отямився від страшної звістки. Вони з Вогнеданом ніколи не говорили про долю князя Вартислава. Наче не торкалися до відкритої рани. Дана, котра чула слова Логіна, намагалася не залишати Веданга самого. Тепер їх скрізь бачили втрьох – Повелитель, войовниця Дана та Воїслав, котрий раптово постаршав і став дуже схожим на свого батька.
Моанці рушили на штурм прозорим осіннім ранком… Схід сонця цього дня був неймовірно багряним…
Повелитель якраз відбував свою варту. Побачивши, що наплавним мостом вояки тягнуть важкі довжелезні драбини, він наказав сурмити до битви. Срібний ріжок заспівав «Тихий ранок» – звичаєвий сигнал тривоги. На цей звук відгукнувся з-за стіни хрипкий рев рогу…
– Лучники! – чулися дзвінкі голоси дивних офіцерів, – до бою!
– Катапульти, – ревів ведмежим басом добродій Ялівець, якого Вогнедан призначив старшим над ополченням, – готуй!
Вогнедан теж став в шерегу лучників. Він усміхався. Очікування атаки вимотало його, як і багатьох інших людей і дивних. Небезпека нині здавалася п’янкою, наче росавське вино.
Не тятива нині натягнена на вигнутий данадільський лук – душа правителя Ельберу.
«Ти маєш меча у руці, Вогнедане… Ти мусиш спинити це зло…»
– Лук – теж незле…, – відповідає він своїм думкам, а Воїслав озивається, трохи не зрозумівши:
– До рукопашу ще дійде… Зіграємо спершу на струнних…
Злива стріл впала на атакуючих, смертоносна злива з ясного неба…
– Друга лава – стріляй!
Вогнедан опускається на коліно, одночасно вихоплюючи з тула наступну стрілу. Свист над головою… Пішло…
– Перша лава – стріляй!
Стріли летять без перерви… Мертві вороги встилають берег… Мертвими падають біля бійниць воїни-ельберійці, бо з берега стріляють моозькі лучники, з тих, хто свого часу перейшов на бік завойовників. Моозці чудово володіють луками, це відомо ельберійцям ще з сивої давнини… І ось уже жони зносять вниз перших поранених і вбитих боговладців, а добродій Ялівець рявкає зло:
– По моозьким свиням… На-атягуй… Ві-ідпускай! Чортової мами діти, хто ж так натягує… Недоліт! Ганьба на ваші вуха! Ще раз… Камінь до місця… На-атягуй… Не щультесь, бісові діти, кого мають повісити, того стріла не вб’є… Я, принаймні, заговорений… Ві-ідпускай! О… Добре, синки, а то я думав, що теслярська гільдія здатна тільки дерево тесати…
Багато воріженьків… Ой, як багато… Берег роїться від них, як від черви… Ось вже впали драбини, вчепившись гаками в стіни.
– Дивні, мечі до бою! – чує Вогнедан власний голос .- Славимо Бога Грому та Блискавиці! Підніми, могутній Боже, зброю! Піднеси душі наших воїнів! Будь з нами, Вогонь Небес!
– Боговладці, до битви! – кричить Будимир, неабияк гордий зі свого командирства. Вогнедан знає – майстер канатних справ пишається тим, що віддає накази добрим людям так, як і Повелитель шляхті. Добродій Ялівець є природженим воїном, котрий з якихось причин не захотів домагатися шляхетства. Нині він використовує свої здібності вповні, забувши навіть про властивий кожній живій істоті смертний страх.
– Хай славиться Боговлада! – кричить на весь голос Гордислав Яблуновський.
– Ельбер! – гукає Вогнедан, а на нього з виступця стіни вже стрибає здоровенний варвар з вибалушеними очима. Північанин підбадьорює себе криком, від нього смердить потом, страхом і отим напоєм, про який Воїслав колись говорив, що в ньому добре вимочувати смолоскипи.
У варвара в руці навіть не меч, а недбало відкована залізяка. Ще б пак, хіба на таку орду напасешся добрих мечів…
Рухи Вогнеданові відточені літами навчання у волхва Бранибора. Вогнеданів навчитель нині теж десь на стінах… Треба бути гідним його. Треба вижити у битві…
Влучний удар відправляє моанця до його пращурів. Вогнедан розвертається до другого ворога….
– Сме-ерть!
Це добродій Будимир з якоюсь штуковиною в руках… Вогнедан встигає помітити лише широкий розтруб. І те, що руки поштивого канатника обмотано ганчір’ям… Язик полум’я з того розтрубу бурхає просто в обличчя нападнику, котрий намагається зіскочити з драбини на стіну.
– Смерть свиням! – кричить Будимир, – синки, відпихай драбину!
«Синки», люди та дивні впереміжку, списами підважують драбину, і та, обвішана людськими тілами, валиться назад, прибивши при падінні ще й тих, хто знаходився на землі.
Вогнедан позбувся третього ворога… Четвертого… Вбивши шостого моанця, він зрозумів, що атака захлинулася…
Ворожі тіла боговладці скидають зі стіни вниз. Десь стогне поранений… Непорушно лежать загиблі… Неподалік Будимир, ще розпалений боєм, охоче пояснює оточуючим принцип дії «драконова вогню».
– Це стара штучка, ще з тих часів, коли наші хлопці билися з Імперією Лугерби. Я взяв креслення зі старих сувоїв… Розтруб з випаленої глини…
Вогнедан відзначає про себе, що пана Ялівця треба занести до шляхетських списків. І офіційно призначити тисяцьким над ополченням. Очі Повелителя тим часом вишукують Дану, Дану, місце якої було на другому становиську…
Онде вона, Дана… Усміхається… Руку тримає якось незручно… Вогнедан раптом згадав, що він є не тільки вишколеним воїном… Що він ще вміє зціляти… Нехай він слабший, за оцю ось жрицю-срібну, котра не йде, пливе поміж пораненими, вишукуючи найтяжчих. За нею поспішає знахар-травник…
Але він, Вогнедан, не фаховий цілитель, котрий не має права витрачати силу на легкі рани… Він може віддати її тим, кого любить. На ньому самому – ані подряпини. Пощастило… А Дана… Ось і Дана…
Вогнедан гоїть її рану, сидячи біля бійниці. Поруч присаджується Воїслав, весь перемазаний сажею від Будимирового вогнемета.
– Напевне на сьогодні все, – говорить, – до речі, сьогодні перший день Осіннього карнавалу… Не злі були танці, однак…
– Милий брате, – лагідно говорить Вогнедан, і повиті зажурою Воїславові очі трохи веселішають.
Дана, бажаючи випробувати загоєну руку, приносить друзям поїсти. Трохи кулеші, трохи сала. Зовсім проста їжа, якою нині харчується трохи не всеньке місто.
– І цей хлоп, – оповідає десь поруч Будимир, – приховав у себе в льосі копчений окорок…. Ми, звісно, говоримо йому: «Твоя захланність не гідна воїна. До того ж командиру належить левова частка…»
Регіт… Вогнедан теж мимоволі усміхається. Пан Будимир, від сьогодні пожиттєвий шляхтич, занадто галаслива особа. Однак і хоробра неймовірно. Канатник до вподоби Повелителю власне оцією своєю незнищенною впевненістю в собі.
– І почав він його краяти, – басить далі Будимир, – очі бігають, рука тремтить. Ріже, наче чужого гаманця з поясу зрізає…
Втома заважає Вогнедану дослухати, чим закінчилася історія про жадібного приятеля пана Будимира . Щоб не заснути, Повелитель вийняв з-за поясу флейту. Вона тепер завжди з ним, як і зброя… Зіграти… Забути те, що позбавив нині життя кількох істот, не гідних жалю, але все ж таки… Забути обвуглені тіла, котрі зосталися там, де пройшовся «драконів вогонь». Забути, як скидали зі стіни мертвих ворогів. Забути…
«О, забути, – віддається в головах ельберійських воїнів, і навіть пан Будимир припинив оповідати історію про дільбу запасів жаднюги та розчулено прислухався, – забути про втрати і біль… Згадати про минуле щастя… І сподіватися, що в майбутньому ми знову станемо щасливими, бо нам вдасться не забути, ні… Пережити Ніч Богів і побачити світанок.»
Воїслав Ведангський сидить, притулившись головою до камінного зубця стіни, і намагається забути. Забути тривогу за кревних, забути страх за батькову долю… Забути… Відпочити… Про спокій співає флейта, про щемливий спокій осені… Про прозоре повітря, не осквернене димом пожеж… Про те, що було колись, і все одно з’явиться в майбутньому.
Пан Ялівець, котрий ще не знає про зміну свого статусу, говорить пошепки, коли замовкає остання нота:
– Оце, наче наново народився.. Як можна такій істоті дозволяти ризикувати собою… Ви б нам лише грали, Повелителю, а ми б уже під ту музику…
Вогнедан відкладає флейту і з задоволенням підвищує прилюдно пана Будимира до шляхтича і тисяцького. Канатних справ майстер на хвильку розгублюється, а тоді говорить:
– Ніколи не думав, що отак пощастить на старість. Тепер зосталося лише одружитися з панночкою. Але ж пан Будимир красиво думки свої викладати не вміє… І добрі люди звуть його, сиріч мене, найбільшим лихословом на весь наш куток. Жодна панночка не піде заміж за чоловіка, в якого лайка у горлянці не застрягає.
– Деякі панночки, – воркоче Дана, котрій дуже сподобався новоспечений шляхтич, а особливо – його промова, адресована Рудану, – збирають списки солоних слівець. Тільки вони це приховують. Одна моя чорногорська подруга… Незаміжня подруга… Має вісім зшитків таких слів і виразів. Після війни я вас познайомлю, пане Будимире. Ця гідна панна мріє вийти заміж саме за пожиттєвого шляхтича, бо вважає, як і князь Влад, що надмірна витонченість лише псує природню рівновагу…
– Якщо ця панночка схожа на вас, вельможна пані Дано, – відповідає поважно пан Ялівець, – то я з радістю… Сини мої виросли, жінка померла… Саме час позалицятися до красуні-горянки. Недостойний пан Будимир нагадає вам про вашу обіцянку одразу ж, як нам на виручку прийде військо князя Чорногори. Я тій панночці для її списків наговорю такого, що її гарненькі вушка…
– Почервоніють? – всміхнулася Дана, – о, та панна не з соромливих…
– Але ж я маю складати для неї віршовані похвали, – тягне далі Будимир, – а я того не вмію… Я тільки лаюся добре.
– Вона більше полюбляє історійки на зразок отієї, про моанця, – мовить Дана весело.
– О, такого добра…, – розпогоджується ще більше Будимир, – Сів Чорт Чорнобожич з північанином горіхи лузати, хто швидше, мовляв… Чортяка зубом – трісь та трісь… Моанець лобом – лусь та лусь… Чортяка говорить – «Нечесно! Я зуба зламав, а у тебе лише ґуля на лобі…» Північанин полапав голову і говорить жалісно: «Брехали тато, що я розумний, а розуму у мене лише з куряче яйце… Весь назовні і виліз.»
Змінюються охоронці стін, лише пан Будимир, розохочений підвищенням, не йде додому, а поважно ходить укріпленнями і дає всьому лад. Зрештою він повертається на старе місце і питає здивовано, побачивши Повелителя з жоною та Веданга:
– Вибачте, а чого вельможне панство не йде спочивати? Поганці вночі не полізуть до бою, може і завтра не сунуться, доки не вигадають якоїсь гидоти, щоб і гарячого сьорбнути, і не обпектися.
– О, порожній палац, – стиха відповів Вогнедан, – там забагато тіней… Ми вирішили заночувати тут, доки не звикнемо до його тиші.
Повелитель дійсно зостався на ніч поміж вартівників, загорнувшись в плащ, який йому приніс малий Птаха. Хлопчина побував у битві і пишався цим. Вогнедан скуйовдив йому волосся і мовив з усміхом:
– Проб’ємося, друже?
– Атож, – сказав паж солідно, – тільки так. І ніяк інакше.

***

«Тільки так, і не інакше», – щодня повторював про себе Вогнедан. Боговлада трималася… Добре трималася. Вони пережили ще три лобові атаки і найдовший штурм, коли північани підступили до трьох брам одразу. До четвертої підходу не було – вона виходила на спорожнілий порт для річкових суден.
Не було, однак жодної звістки. Ні з Чорногори, ні з Квітану. Вогнедан припускав, що гонець міг не пробратися через кільце облоги. Але ж з півдня вже мало підійти військо… Справжнє військо, бо Повелитель обороняв Боговладу з полком гриднів та наспіх зібраною раттю з ремісників та біженців-шляхтичів.
Військо Влада, або «срібна дружина» Буревія… Або вони обоє разом…
Обложена Боговлада жила проте звичним життям. В місті навіть гралися весілля. Незважаючи на втрати, падіння бойового духу не спостерігалися. Всі вірили, що з допомогою Богів та війська з Півдня, моанців виженуть під три чорти з Данаділу, а потім очистять від них Веданг та Зелемінь.
Вогнедан ходив до храму Сонця, провів ніч на пагорбі, намагаючись щось відчути, або побачити знак. Та теплий вітер не торкнувся його обличчя. В усіх боговладських храмах клали треби за стародавнім зразком. Люди і дивні жертвували храмам найдорожче, щиро вважаючи, що сила пожертви вмилосердить далеке Небо.
Панотець Лего блукав вулицями і закликав покаятися. Від його вигляду боговладці дратувалися, а дехто і лаяв ішторнійця лихими словами. Вся столична громада мейдистів приймала участь в обороні трохи не з першого дня облоги. Не торкаючись зброї, вони, проте, носили поранених до нововідкритих шпиталів, приносили захисникам їжу та воду і вишукували по місту каміння для катапульт.
До ішторнійця примкнуло лише кілька осіб, котрі і супроводжували панотця. Серед них був відомий Вогнеданові добродій Тутовик, дочка якого виїхала з міста, а зять днював і ночував на стінах. Колишній майстер шовкових справ вважав, що опиратися Божій волі гріх, і, якщо Боговладі судилося загинути, то так воно і станеться. За подібні думки, висловлювані вголос, його кілька разів били, та поштивий ремісник не вгамовувався.
Вогнедан вже звик ночувати в спустілому палаці, порожнечу якого не міг заповнити гурток позосталих челядинців. Звик підхоплюватися від крику срібного рогу з ратуші, коли варвари наважувалися на нічний штурм… Звик разом з суддею Кречетом та тисяцьким Будимиром що три дні підраховувати запаси харчів і розподіляти їх за кількістю наявних в місті осіб, викреслюючи зі списків загиблих. Звик бачити в цих списках знайомі прізвища… Звик до занадто спокійного, сумовитого Воїслава.
Не змінилася лише Дана… Тільки вона… Їхні гірко-солодкі обійми поміж двома нападами вливали в Повелителя життєву снагу. Щоразу, коли Вогнедан бачив її опісля бою, з окривавленим мечем, зі ще не вистиглим смертоносним шалом в очах, він бажав своєї жони так сильно, що ледве втримувався припасти при всіх до милих вуст… І з жахом думав при тому, що станеться, коли одного разу він не віднайде її після бою серед живих.
Наближалася Велика Ніч… Повелитель, котрий став трохи марновірним, вирішив, що, якщо столиця протримається до цього свята, то вистоїть не тільки Боговлада, але й весь Ельбер. Його двадцять другий день народження мав ознайомити кінець числа судьби, а отже – й нещасть, що впали на країну, душею якої був Вогнедан Ельберійський.
За три дні до Вогнеданового дня народження до нього привели особу, перемазану брудом, мулом і тванню. Особа тремтіла від холоду – осінь цього року була прохолодною.
– Мій Повелителю, – ознаймив пан Спалах Іровит, поручник Ведангської ровти, котрий якраз того вечора перевіряв пости біля палацу, – оця істота пробиралася через сад для прогулянок в саме такому вигляді. На всі запитання відповідає, що мусить говорити з вами… Воно настільки бруднюще, що важко визначити навіть форму вух…
Неймовірно брудна особа блиснула зубами і вимовила:
– Не дивно, що пан поручник мене не пізнав, бо я й був-то у Боговладі лише раз – на коронації Вашої Вельможності. А до вас, мій Повелителю, татко хотів колись послати мене і брата, аби ми навчалися складати вірші…
– Владислав? – невпевнено спитав Вогнедан, – Владислав Пард?
– Владан до послуг Вашої Вельможності, – виправив юнак, що ледве вийшов з підліткового віку, – Владан Пард, наймолодший з лігва… Це два роки тому Владислав був таким, як я нині.
– Пане Іровите, – мовив правитель, – звеліть челяді нагріти води і принести щось поїсти.
За годину відмитий і ситий чорногорський княжич сидів в кабінеті Повелителя, де вже не було ні малювань, ні гобеленів. Вогнедан запросив лише Воїслава та Дану, бо поява Владана могла означати все, що завгодно. Не вистачало лише у місті панічних чуток.
– Дякую, Ваша Вельможносте, – ґречно сказав юнак, – дозвольте привітати пані Дану, добру подругу мого дитинства, та пана Воїслава, більше відомого як Ранок…
– О, ті добрі часи, – ледь всміхнувся Дракон, – Боги мої, хто б нині мене вислав до Чорногори…
– Боюся, – сказав Владан, – що змін у вашому житті було б небагато. У Чорногорі йде війна…
– Ішторн? – спитав Повелитель опісля страшної мовчанки.
– О, вовк кинувся одночасно з гієною, – зітхнув молодий Пард, – тому ми й не вирушили до Данаділу… Ігворра і досі в облозі…
– Ігворра в облозі? – вимовив Вогнедан, – це гірше, ніж я думав…
– Вони вдарили по всьому кордону одразу, – сказав юнак, – і прорвалися до Ігворри. Але тут застрягли. Багато міст-фортець ще б’ються, Повелителю. Чорногора не здалася і не здасться… Батько готує вилазку і спробує розірвати кільце…
– А наші рідні? – спитав Повелитель.
– Всі у Високому Замку, – мовив Владан заспокійливо, – принц Світлян, княжич Воїрад, а також усі прибулі з Боговлади жони.
– Що з фортецею Лелег? – втрутилася Дана.
– Цей горішок ішторнійці не розгризли, але вони прорвалися сусідньою улоговиною Триглавої, і зруйнували Лелече Гніздо та ще кілька сусідніх маєтків… Достойна пані Лаванда загинула, вельможна пані Дано… А остання звістка від пана Дзвенислава поштовим голубом була все про те саме: Лелег в облозі.
– О, моя друга мама, – сказала Дана безпомічно, – вона нікому не зробила зла… Який жорстокий світ…
– Я звав її Льяванда, – зітхнув Вогнедан, – бо не вмів вимовляти по-чорногорському твердо. Та й досі не вмію… Гаразд. Отже – допомоги з Чорногори не буде…
– Як тільки відіб’ємося, – сказав Владан, – то одразу рушимо через Помаранчеву долину…
– А з Квітану не було звісток? – спитав Повелитель.
Владан опустив голову. Тоді зняв з шиї невеличкий футлярчик для листів, який не пропускав води.
– Від батька, – сказав, – я не можу говорити…
Вогнедан відкрив футлярчика і розгорнув листа. Воїслав опустив голову. Він зрозумів одразу.
«Мій Повелителю і милий родичу,- поволі читав правитель, – Чорногора нині у стані війни. Ігворру оточено… Більшість міст ще тримається, і я сподіваюся на те, що вони триматимуться і надалі. Але я не можу виступити вам на підмогу, а Буревій вже ніколи не підніме меча… З Квітану прибув вісник горя – «срібну дружину» Буревія розбито під Крепимировом, де вони намагалися перегородити варварам шлях на Побережжя. Оті мерзотники, котрі тримають в облозі Боговладу, є лише одним крилом моанського війська, а друге одразу ж рушило на Квітан. Князь Буревій Ллєг загинув як і жив – відважно. Вісник ознаймив, що моанці не взяли жодного полоненого з його дивних. Княжич, нині князь Вітровій, живий – він був відісланий батьком з сотнею срібних на Сіллон, укріплювати острів. Там же і троє онуків Буревія. Це, принаймні, дає надію… Ще оповіли мені, що під Жерделем моанці оточили обоз з Ведангу, який йшов під проводом однієї з княгинь, моєї родички Владислави. Всі жони й діти, коли зрозуміли, що їм не вирватися, вирішили не осоромити свої вуха рабством і ще більше огидними речами, яких тільки й варто очікувати від моанських псів. Жінки допомогли померти дітям та одна одній… Не знаю, чи живий нині хтось з Ведангів, але прекрасні квіти Зоредива та Зоряниця вже спочивають у дубовому гаю пращурів разом зі своїми матерями-княгинями… Подробиці цього такі страшні, що я не стану їх описувати.
Владан нехай зостанеться при вашій особі. Мій молодший син є моїм улюбленцем. Я з жахом думаю про те, що, може ви вважаєте мене зрадником, і тому… Владан Пард матиме за честь битися поруч з Повелителем.. Влад
Повелитель мовчки поклав сувоя на стіл. Тоді сказав стиха:
– Владане Пард, мені не потрібен заручник, бо твоєму батькові я довіряю, як собі. Але залишайся тут, бо зворотній шлях…
– О, я й сюди ледве пробрався, – сказав юний чорногорець, – думав уже – кінець мені.
– Вогнедане, – мовила Дана, – мій володарю, ви білі, мов стіна… Що там, в тому листі? Адже Чорногора тримається, і є надія…
– Нема Буревія і квітанського полку, – мовив Повелитель спокійним невиразним голосом, – немає князя, що однаково володів мечем і пандаром… Нема його воїнів – жоден з них не здався в полон… Заплач, Воїславе – ти втратив сестер, і їхні матері загинули теж…
Веданг схопив листа, не питаючи дозволу, пробіг очима. Поклав на стіл..
– Мені приснилося, як це було, – мовив глухо, – тільки я все не вірив…
«- Вози, – твердо командує Владислава Ведангська, – вози в коло…
Вона знає, що це не допоможе, але хоч трошки стримає нападників. Лучники з охорони стріляють влучно, але ворогів так багато… Так…
Поруч з нею юна пані Лозинська тулить до грудей немовлятко. Дитя заходиться криком.
– Не віддам, – шепоче вона, – і сама не здамся… Краще разом…
Владислава чула од біженців, що варвари не щадять і отаких малюків. Вона сама бачила напівбожевільну кругловуху жінку, котра оповідала, що перед її очима моанський вояк роздушив чоботом голівку немовляті.
Пані Ясна сидить під возом, обіймаючи Зоредиву та Зоряницю. Вона дивиться на Владиславу як на останню надію.
– Відправ нас до пращурів, сестро, – говорить Ясна Гроза, – відправ нас спочатку, бо у мене не зведеться рука на наших дітей…
Цільно стріляють веданзькі лучники-охоронці, даючи жінкам час для страшного вибору.
– Я не хочу помирати, – розгублено мовить мала Зоряниця, – мені страшно…
– Ти хочеш бути рабинею гидкого моанця? – різко питає Зоредива. В чорних очах дівчинки мерехтять багряні вогники. Вона вже майже доросла, ця юна князівна.
– Дівчинко моя, – мовить Владислава, – не свари сестричку, вона є дитям… Обійми її, притули до себе…
Владислава Літавич, войовниця, недарма вчилася володіти мечем… Зоряницю вона вбиває в спину, проти серця, а Ясна Гроза з застиглим усміхом покірно схиляє голову під меч.
– Я зараз, донечко, – шепоче вона, – зараз наздожену…
Палаючі очі Зоредиви зустрічаються з нелюдськи зосередженим материним поглядом. Владислава нині не відчуває, що обриває життя живим істотам. Холодна ельфійська лють виблискує в очах войовниці. Пізніше вона, можливо, збожеволіла б, але для Владислави Ведангської не буде «пізніше».
– Мамо, – говорить дівчина, – я не наважувалася… Я кохала Повелителя ще тоді, коли він був Принцом Яблуневого Саду… Я не насмілювалася йому про це сказати… Бо він назвав би мене дурним дівчам…
– Я знаю, – мовить Владислава, – я знаю…
– Я хочу бути гідною свого коханого…
– Я знаю…
– Я готова до подорожі, мамо…
І Владислава відправляє доньку у позасвітню подорож… Потім дивиться довкола… Пані Лозинська лежить мертва біля сусіднього воза. З грудей у неї стирчить руків’я ножа, яким вона тільки що вбила свою дитину…
Войовниця підіймає меча, на якому ще не застигла кров її рідних і обертається лицем до ворогів. Жменька воїнів-охоронців скупчилася біля неї.
– Хай славиться! – кричить вона з чорногорською вимовою і бойовий шал захльостує її розум…»
– Я бачив це уві сні, – повторює молодий Дракон з тихим розпачем, – та не оповідав нікому – думав не збудеться… Мама Владислава… Вона дійсно… могла. О, мої сестри, квіти Гнізда Драконів…
– Через кілька літ, – мовить Вогнедан, – Зоредива була б мені гідною жоною. Може, в наступних життях…
Він смикає за шнур дзвінка і на порозі кабінету з’являються обидва пажі одразу – гінкий худенький Тополина, котрий вже скоро має вийти з пажеського віку, та невеличкий кремезний Птаха.
– Зробіть заспокійливої настоянки, – мовить Повелитель стиха, – і не покидайте нині Воїслава, бо біда накрила дім Драконів.
– Якої мені ще настоянки, – шипить Воїслав, – чому зараз немає штурму? Я б їх зубами гриз…
– Зостанься з ним, Дано, – говорить Вогнедан до жони, – бо мені потрібно поговорити з Владаном.
Вони виходять до саду – Повелитель та підліток-чорногорець. Вогнедан раптом згадав Високий Замок, і двох хлопчиків, котрі просилися до арешту, аби тільки не навчатися віршувати… Скільки оце Владану? Шістнадцять? Напевне, бо чотири роки тому він був одного віку з загиблим пажем Світляном.
– Владане Парде, – говорить Повелитель, – як ти потрапив до міста?
– Ви не знаєте, напевне, – шепоче Владан, – але з оцього саду є підземний хід за стіни. До отого будиночка, який належав Повелителю Святославу. Коли наші батьки були юними, то влаштовували там вечірки… Три Дракони та їхні приятельки… Подалі від очей Повелителя Святополка, котрий був дуже суворим, і тому…
Вогнедан лише головою покрутив. Він не міг уявити батька веселим гулякою.
– Власне, цей будиночок, – продовжує Владан, – і наказав збудувати над катакомбами котрийсь з ваших пращурів. Якраз для потаємних зустрічей закоханих. Через ріку я перебрався вплав, а біля берега довелося відсиджуватися під водою. З очеретинкою в роті. Потім ледве знайшов ту хатинку – моанці пограбували її й підпалили. Тепер там лише обвуглені стіни… Але льох цілий. Там, де хід. А вихід – вихід ось…
Чорногорець показує на гарнесенький камінний грот якраз навпроти задніх дверей бальної зали. Грот загороджено витими ґратчастими дверцятами.
– Батько дав мені ключа, – говорить Владан, – а то б довелося кричати з-за ґраток пробі. Хід там, всередині. Двері з потаємним важелем. Четвертий камінь зверху. З вигляду – не відріжнити від стіни…
– У кого ще такі ключі? – різко спитав Повелитель, – і хто ще знав?…
– Тільки Три Дракони, – поспішно відповідає Владан, – з молодших ніхто, я певен… Якщо навіть вам Повелитель Святослав не віддав ключа, то навряд чи про хід відомо напівкровці. Та й він вузесенький, той хід, я в деяких місцях ледве протискувався.
– Дай мені того ключа, – звелів Вогнедан, – так буде надійніше.
– О, звичайно…, – чорногорець видобув з-під сорочки витого ключа на шнурку, – я певен, що десь серед речей вашого татка лежить ще один, такий же. Взагалі-то я міг не мокнути в річці, бо батько знає місцезнаходження тунелю Богорівних, котрий проходить під дном ріки і має вихід просто до міста. Але ж ви знаєте Влада Парда. Він сказав, якщо мене схоплять моанці і катуватимуть, то я зможу видати лише цей прохід, з якого не можна вибратися без зайвого шуму. Мене – то упіймала варта одразу, як тільки я виліз з цього клятого грота.
– А де цей вихід, він не говорив? – спитав Повелитель ледь стривожено. Він зовсім забув про існування тунелю.
– Ні півслова, – урочисто сказав Владан, – наскільки я розумію, це навіть не таємниця, просто про той тунель усі забули. Забули настільки, що Охоронець Клейнодів не передав вам ці відомості.
– Князь Вартислав знав про тунель? – мовив Вогнедан ще більш занепокоєно, – це зле… А князь Володар?
– Власне, про тунель чули всі, – хмикнув юний дивний, – тим більше – боговладці. Ми, чорногорці, і то маємо його описи у Високому Замку. А от точне місцезнаходження в тих сувоях не вказане, ну і хвала Богам. Князю Володарю воно було просто не потрібно, хай добре відпочивається йому в гаю дубовім, а от князь Вартислав напевне знав усе.
– Можливо, – вимовив Повелитель, – Вартислав у полоні… А якщо Лемпарт чув про тунель…
– О, ні…, – прошепотів Владан, – пан Вартислав… Так жаль… Бідолашний родич Воїслав… Але я дійсно не знаю, де цей чортів тунель. Батько говорив, що замолоду Троє Драконів облазили його весь… Там сухо, а місця стільки, що військо може пройти трохи не в бойовому шику. Лише на самому початку потрібно розгребти завали, а в самому місті хід замасковано якимись дверима і закрито на замок. Де ті двері, я не знаю, але те, що їх зачинено…
– Будемо сподіватися лише на те, – зітхнув Вогнедан, – що князь Ведангу або загинув, або помре в муках, не виказавши ходу. Боги мої, як це страшно – говорити так про особу, повага до якої не має меж… Не проговорися Воїславу – він не мусить знати про нашу розмову.
По місту було оголошено, що підмога з півдня затримується, але надійде обов’язково. Однак, чутки про війну ще й з Ішторном таки просочилися до міста. Вогнедан підозрював, що не без допомоги панотця Лего, котрий подвоїв свій проповідницький запал. Зрештою, Повелитель наказав судді Кречету посадовити крикуна під арешт, що той і виконав з превеликим задоволенням.
З Квітану нарешті добралася особа з певними вістями. Це був срібний дивний рідкісної сміливості, котрий проник до ворожого табору під маною і дочекався штурму, під час якого і здався захисникам стін. Коли юнака привели до Повелителя, той з задоволенням пізнав Хмару Вигорича.
– Вже якщо хто і міг вижити в цьому пеклі, – сказав Вогнедан, приймаючи уклін відважного красеня, – то це тільки особа, яка гидує ворожими мечами… Боги мої, що ж сталося під Крепимировом?
– О, нас погубила наша ж гордість, – відповів юний воїн, – власне, ми попереджали пана Буревія… Ми – це я, мій друг Промінь Горич, старший брат Світляна, та Вихор Елл… Ми виробили тактику лісового бою… Ми запропонували пропустити псів мимо Крепимирова, а тоді відстрілювати їх на лісових дорогах наче хуторяни білок – стрілою в око. Я, щоправда, ніколи не кривдив тварин, але для моанців радий був зробити виняток.
– І князь Буревій не погодився, – сумно сказав Вогнедан.
– О, він був певен перемоги, – зітхнув Хмара, – і дійсно, опісля того бою, пси втратили бойовий запал і досі товчуться біля мурів Жерделю і Дару… Але ж які втрати… Сам Буревій… О, як він бився… Пси розіп’яли його тіло на брамі спустошеного Крепимирова. Глумились над мертвим… Але ж це була даремна жертва, мій Повелителю… Ви тільки уявіть собі, мій князь сказав нам, коли ми піднесли йому нашу пропозицію, що це некрасиво… І повів срібних до битви… Ми, троє, ясна річ, теж стали до бойового шику… Зі слізьми на очах, мій Повелителю… Не за власну долю ми побивалися, за долю всіх дітей зорі Сіллон… Квітанський полк, і шляхетське ополчення… Красива була битва. Ми косили варварів як траву, аж доки затупилися мечі…
Вигорич поволі розв’язав поворозки на своїй вишиваночці, яку він прихитрився зберегти в усіх своїх пригодах, прикриваючи маною посеред варварського війська. На грудях під сорочкою був страшний шрам від абияк загоєної рани, котра знекровила б одразу людину, але тільки приголомшила срібного.
Повелитель звів руку, від якої почав струменіти потік сили, але Вигорич прикрив груди рукою.
– Ні, – сказав, – це відзнака. Щоб князь Вітровій, підлеглим якого я є нині, не сказав, що шляхтич Вигорич відсидівся в кущах під Крепимировим, доки пси знущалися над його батьком… Буревій був ще живим, коли його… Нас важко вбити, але іноді зайва живучість…
Вогнедан встав з-за столика. Пройшов по своєму спустошеному кабінету… На голих стінах не було на чому зупинити зір, щоб відігнати від себе видиво зраненого Ллєга, котрий помирав у муках.
– Вихор бачив це, – говорив далі Хмара, – Вихор Елл… Горич теж вижив – нашій трійці пощастило занадто. Щоправда, ми всі троє володіємо маною, але нам прийшов би край без допоміжних загонів…
– Що за загони? – поцікавився Воїслав, котрий сидів тут таки і уважно слухав Хмару.
– Ми взяли до війська наших селян, – відповів срібний, – офіційно – як обслугу обозу. Я готував їх до війни у лісі. Під час того страшного бою вони були у нашому таборі, у Вербаві. Вербава опісля того, як збожеволів Вербинський, була під покровительством роду Горичів, і тому… Вони підійшли вже опісля битви, без наказу… І винесли звідти ще живих. Всього нас вціліло зо два десятки. Це ті, в кого вистачило сили втримати ману, доки варвари грабували мертвих і добивали зранених.
– Яке у них озброєння? – спитав Повелитель.
– Озброєння наше – мечі і луки. В основному – луки, їх зробити найлегше. Стріли мої люди мали свої, – в Квітані багацько мисливців, – збирали на полі бою, ну, і по лісових хуторах працюють кузні.
Вигорич опустив голову. Мовив ледве чутно:
– Поки я валявся зраненим, моанці побували в моєму маєтку… Татко дав йому таку поетичну назву – «Лісовий хутірець»… У мене не зосталося нікого, окрім молодшого брата, котрий нині на Сіллоні з Вітровієм. Татко, обидві неньки, дві сестрички… Я сам поховав їх по-людськи, в землю, бо ніколи було робити краду. О, ці оболонки, знівечені псами до невпізнання… А загін Горича знайшов розбитий обоз…
Він замовк і глянув на Воїслава. Той мовив спокійно:
– Я знаю…
– Промінь зробив для них все, що було можливим, – сказав срібний, – спільна могила… Князівен поклали поруч з матерями. Вони обидві, і Третя Княгиня, вбиті чорногорським мечем. А отже – не страждали… Пані ж Владислава полягла в бою…
– Хай славиться…, – прошепотів Веданг, – вона була чудовою жінкою. Я любив своїх неньок, а сестричок обожнював… Мені навіть приснилося… як вони полягли…
– О, ці виверти розуму, – мовив Хмара якимось скляним голосом і ошкірився, від чого його витончене лице стало страшним, – я теж бачив одне видіння… Та мова нині не про те… Я, вибачте мій Повелителю, по власній волі оголосив себе намісником Квітану за відсутньости вельможного Вітровія. Вони нині заблоковані на Сіллоні ішторнійською фльотою, і тому…
– О, ще й це, – сказав Вогнедан, – але Сіллон вважався неприступним з часів мого діда.
– Князь Вітровій напевне вважає так само, – сказав Вигорич, – а я бажаю йому втриматися. Однак, потрібно ж, аби у Квітані був лад, неправда ж? Тому я і пробрався сюди – за затвердженням… Чи може Ваша Ясновельможність думає, що я занадто високої про себе думки, але в лісі має бути отаман, як говорять мої кругловухі. І бажано – один, а не так як у моозьких партизанів: де троє шляхтичів, там троє командирів.
– Я думаю, – мовив Повелитель, – що ти зладнаєш з цим, Вигоричу… Своєю владою я доручаю тобі намісництво над Квітаном, аж доки Вітровій Ллєг, або хтось з його роду, не зможе прийняти командування.
Хмара підвівся з кріселка, на якому сидів під час бесіди і схилився в звичаєвому уклоні. Тоді випростався і стис руки на грудях.
– Коли я вже своїх поховав, – вимовив протягло, – ми зробили засідку на Жердельській дорозі. Оця вишиванка, що на мені, є смертною сорочкою. Мої люди зняли з мене ту, в якій я у бій ходив… червону всю зняли і вбрали мене для поховання. Але я видряпався швидко, хоча у нас з лічців була лише кругловуха відьма. Отже, тоді мене від вітру хитало, однак бажання помсти… Моанські пси нині оточили Жердель і Дар, але їхні роз’їзди нишпорять по околицям. І ми наскочили на один такий роз’їзд… Ми розстріляли їх із засідки, о це некрасиво, зате яке доставляє задоволення… А кількох прихопили живими. У старшого на поясі – мені й раніше про таке оповідали, але тоді я це вперше побачив… Низка вух на мотузці…
Вогнедан подивився непорозуміло, і Вигорич знову ошкірився в страшнуватому усміху.
– Низка гострих вух, – мовив протягло і торкнувся пальцем до кінчика власного вушка, – це у псів ознака відваги. Скільки вбив, мовляв, нелюдей, стільки й вух на поясі. А про мене, вони відрізали їх у мертвих, здолавши одного вдесятьох. У цього паскудника шість пар було на мотузочці… Вух… А одні вушка – дівочі, з жіночими сережками. Я питаю пса астеонською, моанської бо я не знаю: «Ти убив шістьох ельфів?». Паскудник зрозумів і насмілився це ствердити. Тоді я звелів моїм людям дати собаці меча, і дістав свою «Квітку жерделі»… О, я не убив його, але тричі вибивав у нього зброю. І це бачили всі: мої люди і полонені. А тоді я спитав своїх хуторян, чи добре вони слухали волхвів, і чи гарно знають історію Краю… І спитав у своїх людей, чи пам’ятають вони, що робили їхні предки-сонцеслави з астеонськими піратами, буде таких вдавалося захопити живими. І мені відповіли мої квітанці, що їхні пращури прив’язували бандюг за ноги до двох молодих дерев і відпускали ті деревця… Тоді я наказав взяти бранців, усіх, окрім одного, у якого не було мотузочки з вухами, і зробити з ними те саме…
Хмара визивно підвів голову, очікуючи від Повелителя якогось слова. Вогнедан мовчав… Зате Веданг усміхнувся так само як і Вигорич. Нехороше усміхнувся, прикривши віями очі з багряним вогнем в глибині.
– І ми це зробили, – продовжив Хмара, – щоправда хтось із моїх сказав: «Мій пане, але ж наші пращури тоді були незміненими, і відаючі повчали нас, що так робити зле…» Однак вони послухали мене, отамана і намісника… Ми розвісили кишки ворогів на поживу воронам. Мене навіть не знудило, а от з хлопців багато хто не стримав нудоти. Занадто це некрасиве видовище… Останньому бранцю я відтяв вуха власним мечем і звелів, щоб той явився до свого воєводи, здається його прізвище Гранін, і передав тому воєводі, що Хмара Вигорич, намісник Квітану за відсутньости князя Вітровія, почав збирати круглі вуха моанських виплодків і збирається довести їхню кількість до сотні. А вуха самого Граніна будуть завершенням мого зібрання…
Вигорич ще раз обдивився обох вельмож, намагаючись впіймати погляд Повелителя. Не почувши ні слова, озвався знову:
– Я сам катував полонених, і наказував це робити своїм людям. Своїм зміненим ельберійцям, яких ми сотні років навчали відчуттю краси та гармонії… Скажіть мені щось, Повелителю… Скажіть, що я божевільний, і мене потрібно зарубати на місці, як скаженого пса… Призначте мені суд і кару… Скажіть же що небудь, я з радістю прийму слова зневаги…
Вогнедан підійшов до зрозпаченого Вигорича і мовчки обійняв його. Голова срібного воїна схилилася на плече Повелителя.
– О, ви не зневажаєте мене, – прошепотів Хмара, – не зневажаєте… Я відчуваю силу вашої любові – вона струменіє з вашої душі. Мій Повелителю, я вже присягнув собі накласти на себе руки, опісля того, як ми викинемо з Ельберу геть останнього ворога.
– А ось це, – сказав Вогнедан владно, – я тобі забороняю, друже Вигоричу. Навіть не думай про самогубство. Ти вчинив зле, і сонце твого духу нині пряжить над випаленою землею. Але я забороняю тобі помирати від власної руки. Виживи, або поляж у битві. Оце тобі мій суд і кара, відважний воїне…У кожного з нас в безоднях духу мешкає звір… Зазвичай його утримують ланцюги звичаїв, укладених Богами, але трапляється так, що вони рвуться в ту хвилину, коли ти бачиш, що коять у явному світі ті особи, які ніколи не намагалися скувати цього звіра. Мейдизм незмінених, друже Хмаро, є кайданами для звіра їхнього духу, але мало хто з них здатен припнути його на ланцюг Повчаннями Святого Старця. Головне, щоб ти розумів, що творив зло, бо вороги наші несвідомі і цієї простої істини.
Повелитель трохи не силою посадовив Хмару до кріселка і послав свого Птаху за напоями і їжею. Квітанець потроху заспокоювався. Страхіття, які він носив в собі, не зникли, але відступили, принишкли.
– Ти головне не бійся, – озвався Веданг, – що хтось із наших тебе зневажатиме. Я б сам їх…. На поживу воронам.
– О, мені соромно перед людьми, – зітхнув срібний, – адже все, чому ми їх навчали, розвіяло вітром при першій же біді. Я не повинен був влаштовувати ту показову страту… Більше того, я мав би стримувати своїх воїнів від зайвої жорстокості, як-то і належало б поштивому дивному. В моєму загоні багато хто втратив близьких, і то я почув докір… «Тоді наші пращури були незмінені»… Мене і досі пече встид, коли я згадую цього кругловухого і його слова. Однак, я не відмінив свого наказу.
– Коли ти повернешся назад, наміснику? – спитав Вогнедан лагідно.
– О, не далі як сьогодні ввечері, – відповів Хмара, – мої лісові браття не повинні залишатися без командира.
– Твій прихід, – мовив Повелитель, – неначе подарунок мені на день народження. Адже я вже знав про загибель «срібної дружини», і думав, що з Квітаном все скінчено. Але Квітан бореться, його міста тримаються… Сіллон в облозі, але не здається. Б’ється Чорногора, і я сподіваюся на розум і військове щастя Влада. Ми ще виграємо цю війну, мій любий наміснику Квітану.
Вигорич обережно взяв тонкими пальцями срібну ложечку і зачерпнув нею гарячої кулеші.
– Про війну з Ішторном, – мовив, прожувавши, – я теж знаю, були у мене особи звідтіля… Я маю на увазі – з Чорногори. Неяка пані Черна… Вона теж срібної крові.
– Черна? – перепитав Вогнедан.
– О, так, – мовив Хмара, – вам я маю право… Ця жінка – військова таємниця князя Влада… Ота, що зрушила на ішторнійців лавину під час Війни Стихій… Тут, у Боговладі, живе її сестра-близнючка, жриця храму Сонця.
– Пані Срібляна? – спитав Вогнедан навздогад. У храмі Сонця Боговлади служило декілька жриць-срібних.
– Начебто так, – кивнув Вигорич, – Влад за допомогою пані Черни прорвав облогу… Вона задіяла свої здібності на межі дозволеного.
– У мене тут його син, – сказав Вогнедан радісно, – але княжич вибирався з оточеної Ігворри.
– Облогу прорвано, – повторив Хмара, – і Владу, можливо, дійсно пощастить. Черна здатна змусити до покори сили Тьми…
– О, жриця Чорнобога, – пробурмотів Веданг, – щось я таке чув…
– Вона говорила, що до отих сил, – мовив квітанець, – потрібно підходити в захисній броні духу, як наші предки-елли підходили до певних пристроїв в захисних костюмах для тіла. Влад послав її пробратися на Сіллон до Вітровія, бо вона, окрім всього іншого, має якісь знання про малий леаран.
– Корабель предків! – вигукнув Веданг, – вони хочуть підняти в повітря «Сіллонелл»?!
– Якщо це вдасться, – сказав Вигорич, – це буде ще одною можливістю виграти війну.
– Влад, – ніжно мовив Вогнедан, – розумник Влад… Дякую тобі, Хмаро, ти повертаєш нам не тільки надію, ти даєш нам упевненість. Але бережи себе… Адже нині вечір Великої Ночі…
– О, так, – зітхнув Хмара, – але в душі моїй стільки тьми, що лихі сили, котрі, як говорять мої квітанці, виповзають цієї ночі у явний світ, мабуть, приймуть мене за свого.
– Головне, щоб моанці прийняли тебе за свого, – сказав Вогнедан, – тримай ману, і поменше думай про свої провини. Очищуватися духом будемо опісля перемоги.
– Мені сон отой снився, – зітхнув Вигорич, – я говорив уже, що начебто навіть не сон, але видіння. Нібито я є людиною, прізвище моє Вигорич, але звати мене чи-то Крук, чи-то Ворон… І нібито Ельбер таки під владою моанців, а я є повстанцем, і мою родину теж убито… Так все повторювалося в тому дурному сні… Тільки у сні я мав дітей і жону… Теж людей… І сам був з виду викапаним кругловухим, у мене навіть вуса були. Я був повстанським сотником, а за головного у нас нібито був воїн з роду Ведангів. Його так і звали – Воїн… Дивно, еге ж?
– Може, то моє наступне втілення? – сумно сказав Дракон.
– О, не відаю, – пробурмотів Хмара, підчистивши тарілочку шматком хліба, по-селянськи, – в тому сні я знав ще одного Веданга, нібито родича цього Воїна… Страшний такий з виду юнак, але веселий… Все насміхався і над ворогом, і над собою…
– Оце напевне був ти, Ведангу, – мовив Повелитель підбадьорливо, – схильність до єхидних жартиків навіть в майбутніх втіленнях…
– Вас я теж там бачив, – мовив Вигорич, – ви були тому Ведангу однолітком. Не Воїну, тому Дракону, котрий негарний з обличчя. Зате ви нітрохи не змінилися… Той Веданг, якого звали Воїном, батьком вашим був… Тільки ви це приховували, бо моанці стратили б вас, якби дізналися, що ви є сином повстанця…
– Недобре видиво, – сказав Дракон, – це ж скільки поганці пробудуть в наших краях, щоб ми змушені були викурювати їх звідси навіть в наступних життях? З мене так цілком досить їх і в цьому народженні.
– Забудьте про видива, – звелів Вогнедан, – це наші болі й страхи виплескуються назовні. Нам потрібно лише не осоромити свої вуха в будь-якому втіленні, а там уже – що Боги схочуть.
Пізно ввечері Вогнедан особисто провів Хмару Вигорича до підземного ходу в гроті. Він розумів, що ризикує, але не хотів втрачати свого гідного намісника. Хмара запевнив свого володаря, що його мана є непробивною, і тут таки показав свої здібності, зосередивши волю. За хвилину перед Повелителем стояв зарослий бородою моанський вояк в оксамитному ельберійському шляхетському кунтуші, одягненому на голе тіло, і роздертому попід пахвами. На ногах у цього гідного сина Півночі були селянські шкіряні чоботи, теж зідрані з якогось мерця, а в чоботи заправлені вовняні порти, заляпані чи-то брудом, чи-то кров’ю. При поясі бовтався величенький меч в дерев’яних піхвах. Вогнедану навіть здалося, що від доблесного воїна смердить.
– О, це дійсно…, – тільки й сказав Повелитель. Моанець ошкірився, показуючи попсовані зуби.
– Подумати тільки, – сказав він переливчастим голосом Хмари, – що чотири роки тому саме цієї миті найбільшою мрією шляхтича Вигорича було стати переможцем Змагань Великої Ночі. І як же побивався отой шляхтич, коли зостався лише п’ятим.
– Чотири роки тому, – сумно мовив Вогнедан, – відомий тобі Принц Яблуневого Саду трохи не вчинив самогубство удвох разом зі своєю нареченою, бо суворий батько наказав йому взяти ще одну дружину, аби підтримати рід Лларанів. І дуже пишався, що виграв оті змагання, а отже – помирає переможцем.
– Ви не шкодуєте, що вижили тоді? – тихо озвався квітанець.
– Ні! – відповів Вогнедан твердо, – бо хто б боронив нині Боговладу? Йди, друже Хмаро, бо на твій вигляд моя рука сама тягнеться до зброї. Але тебе може видати голос… Будь обережним. Виживи… Я сподіваюся на зустріч.
Моанський вояк схилився в звичаєвому уклоні. Вийшло це у нього так кумедно, що Повелитель усміхнувся мимоволі. Хмара пірнув до грота і зник у темряві ходу. Вогнедан старанно зачинив двері і замкнув грота ключем князя Влада.
«Нічого не втрачене…, – сказав він сам собі, – проб’ємося…»
Зараз він, Вогнедан, піде до Великої Зали, куди він запросив всіх вільних від варти шляхтичів. Вони читатимуть вірші і складатимуть «ланцюжки». Вони гратимуть на ріжних інструментах і слухатимуть, як тужить за минулим флейта Повелителя. Тільки цієї ночі музика буде не джерелом тихого суму, а сповненою світлих сподівань. Вони вип’ють по краплі росавського вина і всі разом зустрінуть світанок Великої Ночі. На жаль, з ними не буде Дани – войовниця вартує на стінах, а вояцький обов’язок для його коханої понад усе. Однак, він зустріне її зранку і доторкнеться долонею до її щоки… І скаже, що її образ завжди в його серці… А потім, якщо не буде якоїсь тривоги, вони віддаляться до спочивальні, і Повелитель на годину забуде ці місяці облоги, і свій меч, залляний по руків’я кров’ю опісля кожного штурму, і Воїслава, котрий марніє на очах, і застиглий погляд Хмари Вигорича та його страхітливі оповіді.
Він, Вогнедан, намагається не втрачати спокою духу.. Але може це лише тому, що найближчі його живі… Що його син у безпеці, а не лежить десь з розбитою голівкою… Що Дану жодного разу навіть не поранило серйозно, а легкі подряпини войовниця за рани не вважає… Невже можлива загибель дружини і сина може привести до того, що звір і його душі зірветься з ланцюга?
– О, не діждуть, – мовив він стиха, – я нищитиму ворогів без жалості, але не буду змагатися з ними в жорстокості…
Там, у Великій Залі на нього очікували любі серцю дивні захисники Боговлади. Він вибере з них переможця у складанні «ланцюжків» і назве його першим у цьогорічних змаганнях. А битися з темними силами вони будуть на стінах.
Повелитель вийняв з-за поясу флейту, спробував на ній початок нової мелодії, котра склалася у його розумі просто зараз і пішов до зали легкою ходою дивного воїна.

***

Біженці, котрі за вказівками судді Кречета Птахи, поселилися в домі Лларанів, зовсім не здивувалися, коли там з’явилася ще одна дивна пані, вбрана в жалобу. Жалобне вбрання нині не було дивиною, ті, хто не міг добути білої тканини на одяг, робили собі хоча б пов’язки на рукави, а серед втікачів з Ведангу та Зелеміню не було родини, яка б когось не втратила.
Самітня пані зайняла собі кімнатку при книгозбірні. Вона ні з ким не розмовляла і нікого не тривожила. Сама носила собі воду для миття, сама її гріла на кухні, потульно приймаючи послуги більш вправних осіб, коли доводилося розтоплювати пічку, або розпалювати пальник, щоб зварити собі напій. Три ведангські шляхтянки, котрі зі своїми дітьми та челяддю отаборилися в домі Лларанів, шепотілися потиху, що бідолашна жінка втратила мабуть всю родину, і тому…
Чаяна була лише рада з таких стосунків. Вона ходила до державних складів за біженською пайкою, записавшись до списків як панна з роду Зоредивів. У Рогволода Зоредива, судді з Зелеміню, якого Чаяна чудово знала, була сестра Рогдана… Оскільки Зоредиви мешкали аж під Збраславом, Чаяна не думала, що хтось із них вижив і дібрався аж сюди.
Оскільки по біженським спискам люди і дивні відшукували кревних, була небезпека, що рекому Рогдану Зоредив віднайде той з її зелемінської рідні, кому пощастило вибратися з пекла, на яке перетворилося князівство Зелемінь. Однак, Чаяна ніколи не боялася прикрих несподіванок і знала, що її, чистокровну дивну, в шпигунстві не запідозрять, а вона завжди може сказати, що соромиться свого брата-зрадника, і тому…
Чаяна й сама не знала, чому вирішила зостатися. Вона не боялася якогось прикрого ставлення до себе з боку Влада Парда, котрий чудово знав її батька. Вона розуміла, що її загибель у взятому варварами місті нічого не викупить і нічого не доведе. Вона і не бажала гинути… Не бажала й повертатися до палацу, де почувала б себе зайвою.
Вогнедана вона бачила часто. Верхи на його улюбленому коні чорногорської породи. Коня Повелителю подарував на честь коронації князь Влад, і прекрасна тварина була одної масті з Даниним Ізгліяном. Звався жеребець Татошем, як чародійський кінь однієї з чорногорських казок.
Поруч з Повелителем завжди була Дана і незвично похмурий Воїслав. Чаяна знала, чому принишк Дракон – юнак нині був князем без князівства. Ведангські біженки оповідали довгими вечорами ріжні жахи про напад моанців, і з тих оповідок Чаяна дізналася про те, що молодші княгині Ведангу з доньками вирушили до Квітану, а княгиня Ружена зосталася обороняти Гніздо Драконів.
– Князь Вартислав, – шепотілися жони, – напевне загинув у битві… А пані Ружена… О, вона є зразком відваги, а в Драконовій Вежі можна довго витримувати облогу… Однак, хвала Богам, що хоча б менші паростки роду…
Оця трійця – Вогнедан з жоною та його Дракон безмірно дратували Чаяну, доводячи їй, що у світі є те, чого вона ніколи не зазнає… Палке кохання та щира дружба. У неї не було ні друзів ні подруг, а її почуття до Повелителя Ельберу швидше нагадували зненависть, аніж кохання.
Все було б інакше, аби він приходив до неї вечорами опісля облоги. Щоб сідав біля її ніг і грав свої чудові мелодії для неї одної… Щоб вигнав геть цього огидного Воїслава, який і прозвав її, Чаяну, зразком пристойності на межі зловісності. Вона тоді зраділа – яке вдале маскування. Але все ж таки, хто тягнув цього набриду за язик…
Хіба вона винна, що те, що в інших країнах зветься пристрастю, бажанням влади, жагучістю натури, в Ельбері звуть божевіллям… Чаяна не вважала себе божевільною – вона була, на її думку – найнормальнішою з усіх ельберійських вельмож та їхніх жінок.
Прихистком Чаяни в ці моторошні місяці облоги стала книгозбірня Лларанів. Коли Чаяна переїздила до Боговлади, вона не брала з собою сувоїв з Зелібору – боговладська книгозбірня її роду повторювала зеліборську один до одного.
Зараз від зеліборської книгозбірні мабуть не залишилося нічого, окрім попелу. А шкода… Там були з біса цікаві сувої. В тому числі і для поганця Лемпарта, котрий ніколи їх не читав.
А Чаяна нині вже вкотре перечитувала життєпис принца Ярополка Безіменного, написаний ним власноручно. Оригінал зостався в книгозбірні Зелібору, а тут у Чаяни була копія… Повна копія – навіть у книгозбірні боговладського палацу «Записки Безіменного», або, як їх ще називали «Одкровення Безіменного» були копією недокінченою.
Чаяна зацікавилася цим твором, коли серйозно захопилася мейдизмом. Принц Ярополк Саламандр був мейдистом, прийнявши цю віру вже на засланні. Свої записки він вів у формі щоденника, нотуючи день за днем та з тугою згадуючи столицю, куди йому не було можливості повернутися.
«В моїх жилах, – читала знову Чаяна знайомі рядки, – кров дивних і кров синів цієї землі. Кров, зіпсута диявольським чародійством. О, я знаю, скажуть, що прихід дітей зорі Сіллон, їхні хитромудрі пристрої, та їхні нелюдські здібності не є чародійством… Так, воно не є чародійством, як його розуміють певні побожні особи мого сповідання. Але всі ці речі, якими користувалися предки-дивні, є спротивом волі Єдиного Бога. Ні люди, ні будь які інші особи не повинні намагатися здолати Всесвіт і змінити світ, в якому ми існуємо. Так в’язень не має права вийти з темниці, або прикрасити її стіни. Ось приклад – забутий нині тунель під дном Дани-ріки. Хіба це не спроба змінити властивий хід речей? Щоправда його визнали небезпечним для оборони столиці, і тому ми нині забули, де він і знаходиться. Але ж сам задум! Задум! Змінити волю Бога, котрий оточив певну частину суші рікою… Навіть звичайний міст, на мою думку, є проти Божої волі, а що вже говорити про таке страхіття. В юності, коли я ще був язичником, і мною рухала хлоп’яча цікавість, я віднайшов вхід до тунелю. Це – стіна підвалу ратуші, яка свого часу булла задумана як своєрідне закінчення цієї клятої споруди. На місці ратуші в давні часи була ринкова площа, і, за задумом дивних, на цьому місці мали стояти склади і гамазеї з ріжними товарами. Але тунель було завалено з зовнішнього боку, а цей вишуканий урядовий будинок, яким я милувався в молодості, збудовано, щоб прикрити вхід.
Це неймовірно жахлива річ – цей тунель… На кожному кроці видно сліди потуги, якої мешканцям цього світу навряд чи домогтися… Тунель йде під дном ріки, але в ньому сухо, і звідкись поступає повітря… Склепіння оброблене пристроями дивних… Я простоював там годинами, пишаючись в язичницькому недовірстві своїми пращурами. І лиш тепер зрозумів все зло подібних споруд і речей, котрі ще трапляються в Ельбері…»
Чаяна твердо знала, що в палацовій книгозбірні знаходиться список «Одкровень», в якому немає цього опису. А отже, Вогнедан напевне не знає, де вхід до тунелю. Хоча йому, можливо, оповів про це князь Вартислав, або батько-Повелитель. Оповів як державну таємницю…
Жінка почала відвідувати майдан перед ратушею. Біля урядового будинку весь час товклися воїни, міщани, біженці… Просто собі зайти до будинку і спуститися до льоху вона не наважувалася. Суддя Кречет, котрий нині тут і жив, міг її впізнати, та й не тільки суддя.
Але ж з біса цікаво було подивитися на цей вхід до тунелю… Тунелю, вихід якого там, де палають вогнища головного табору моанського війська. І де її любий брат Лемпарт мабуть кусає собі лікті, дивлячись на недоступну Боговладу. О, Чаяна добре знала, скільки нападів закінчилося невдачею. Боговладці б’ються як оті самі мейдистські чорти, про яких весь час згадував принц Безіменний. І навряд чи моанці візьмуть місто до Зимового Сонцестояння… А там, дивись, ще й підмога прийде… Як не від Влада Парда, то з Квітану.
Щоправда, який-то мейдистський проповідник горлав на вулицях про війну з Ішторном… Ну то й що… Нехай Влад вирветься з своїх гір навесні – від того нічого не зміниться. Запасу харчів у місті, як запевняв біженців Кречет, вистачить надовго.
Одного дня, коли Чаяна знову кружляла довкола ратуші, мов білий птах, все звужуючи кола, то побачила, як двоє вартівників тягли попід руки літнього чоловіка в мішкуватому чорному вбранні. Чоловік впирався і репетував. За ним, на поштивій відстані, йшов гурток кругловухих з високим здорованем у лахмітті на чолі.
– Покайтеся! – кричав старий з виразною чужоземною вимовою, – близький суд, і страшною буде розправа! Той, хто опирається гніву Божому є ще більшим грішником, аніж той, хто є Божою карою! Слухайте Святого Старця! Коли до Аграми, що в Лугербі, підступили кочівники, Святий Мейді сказав: «Горе! Горе вашому місту! Прийшов день розплати! Всі горді і пишні стануть соломою в печі Божого гніву! Не зостанеться від родів їхніх ні галуззя ні кореня! Той, хто може битися, помре від меча, і той, хто не в змозі битися, помре від меча! Дітей ваших повбивають на очах ваших, а жінок ваших візьме завойовник! Спустошено землю вашу, і гради ваші спалено вогнем, а ворог випасає коней на ваших полях! О люде безбожний, многогрішний, твої провідники зробили тебе лихим, і завели тебе в пітьму! Нині блукаєте ви стезею зла та стезею неправди!» Так говорив Святий Старець мешканцям Аграми, та не слухали його грішники!
Почувши галас на площі почали збиратися люди і дивні, а з ратуші вийшов суддя Кречет Птаха з виразом знудженості на вродливому обличчі чистокровного.
– Що тут за крик? – спитав він неголосно, – я вже був подумав – варвари у місті.
– Наказ Повелителя, пане Птахо, – доповів вартівник-данаділець, – Вельможний Вогнедан наказав замкнути пана ішторнійця в арешті, бо той своїми зойками псує оборонцям відпочинок опісля вдало відбитого штурму.
– Але ж як складно дідусь оповідає, – додав другий воїн, – та хоч би раз щось хороше сказав… Все кряче, мов ворон – смерть та смерть… І так щодня попід нею ходимо.
– Слухайте Святого Мейді, котрий говорив мешканцям міста Аграми, – знову заголосив проповідник, а його невеличкий почет з вірних присунувся поближче, ловлячи кожне слово, – «Нічого не зостанеться від князів ваших, ні з чисельності їхньої, ані з їхньої пишноти! Хто на полі – помре від меча, хто у місті – від мору та голоду! Гордість вельможних буде зломлено, а святощі їхні збезчещено! О, відважний володарю! За те, що ставиш ти дух свій нарівні з духом Божим, спровадить Єдиний на тебе чужий люд, який поміж народами є ґвалтівником і грабіжником! І піднесуть чужинці мечі свої на вроду твою, і на мудрість твою, і принизять тебе в очах підданців! Чи скажеш ти: «Мій дух є богорівним», дивлячись в очі катам своїм, бо ти ж тільки людина, і слабким є тіло твоє!»
Гурт ведангських та зелемінських біженців почав недобре перезиратися. Якийсь дивний в приношеному ведангському кунтуші і зі слідом свіжої рани на чолі, мовив стиха:
– Оце цікаво мені… В тій бідолашній Аграмі жив же незмінений люд… І правитель той напевне був звичайною людиною. Невже ніхто не рубонув мечем того старого дурня Мейді за те, що він підривав дух воїнства і оскверняв честь правителя?…
– Правитель Аграми, – озвався добродій Тутовик, – був лихим, пихатим і жорстоким язичником. За що його і покарано нападом кочівників хото.
– Пробачте, шановний добродію, – обернувся до нього ведангець, – якщо правитель Аграми був таким, як ви говорите, то хай би його самого і карало небо… За що ж знищувати місто? Дітей вбивати, жінкам робити зле? До того ж, з того, що верещав тут цей незмінений, я втямив лише, що правитель той був і вродливим, і мудрим, а про те, що дух наш є богорівним, і наші волхви вчать. І ми теж дурнями не є, а добре розуміємо, що цей дідок має на увазі зовсім не правителя Аграми, коли вигукує на всю Боговладу отакі цитатки. Це ж кого він хоче віддати катам до рук? Чи не вельможного Вогнедана?
До біженців підійшло четверо ремісників, озброєних списами.
– Що тут коїться, шановне панство? – спитав один з боговладців, – часом нікого не побили? Ви, просимо дуже, добродія Тутовика не чіпайте – Народний театр закрито, так він у нас нині замість першого актора. Його і бити нецікаво, бо він не опирається, а тільки кричить, що страждає за правду.
– А намагалися? – вже спокійніше спитав шляхтич з Ведангу.
– О, разів декілька, – пояснив ремісник, – я сам трохи до нього руку не приклав. Старого проповідника бити – сорому набратися по самі вуха, літня усе ж таки людина. А шовкопряд наче навмисне напрошується на бійку. Нещодавно його відлупцювали хлопці з його ж таки бувшої гільдії. Зять його, пан Громослав Водинський, поліг смертю хоробрих, так цей святий та божий навіть на похорон не прийшов. Не хотів бути присутнім на язичницькому похованні. Слово за слово – і шовкопряди, ну ремісники з Шовкової Гільдії, накинулися на добродія Явора втрьох… Втім, він у нас вже навіть не Явір: як його дражнять нині, добрій людині і не вимовити.
Пан Кречет тим часом роздивлявся невеличкого сувійчика, на якому добре знайомим Чаяні почерком було написане кілька фраз. Князівна, користуючись загальним замішанням підійшла трохи не впритул до судді Кречета і стала біля громадки мейдистів, поруч з якоюсь жінкою, теж закутаною в головне покривало трохи не по самі очі.
– Слухайте Святого Кілені! – закричав знову ішторнієць зірваним голосом, – «Праведним – та винагорода! Ті, хто страх перед Богом має – ті будуть його власністю! І видно буде ріжницю між праведним та нечестивим! Ті, що пишалися перед вами силою своєю та розумом своїм, стануть попелом під ногами вашими! І будете ви топтати гордих і зневажати мудрих, бо в покорі сила ваша!»
– А хай йому неладне, – зітхнув суддя Кречет, згортаючи сувоя, – і куди б його замкнути? В будинку суду вже сидять під арештом мародери, котрі під шумок намагалися обікрасти порожні будинки… Якось воно не годиться – садовити отаке разом зі злодіями…
– Може добродій проповідник наверне злодюжок на мейдизм, – хихикнув ремісник, котрий заступався за Тутовика, – і вони перестануть красти…
– І стануть убивати, – буркнув Кречет, – наш Повелитель, як там у цього крикуна: «вродливий і мудрий», ходить по місту, маючи за спиною самого Воїслава, або свою красуню-жону. Не вистачало нам тільки до всіх інших бід втратити душу нашого Ельберу… Гаразд… В ратуші є льох, де тримають вина для державних свят. Сподіваюся, добродій ішторнієць не вип’є всіх наших запасів.
– О, то в ратуші ще є вино? – з цікавістю запитав ремісник.
– Опісля перемоги, – мовив суддя з долею єхидства, – ви нині у війську, добродію, а пити у військовий час воякам забороняється.
Вартівники, котрі тримали ішторнійця, потягли його до ратуші. Він заволав так, що його почули на іншому боці площі:
– Слухайте Святого Кеяна, коли той проповідував на площі обложеного стольного міста Агувори: «Господь промовив переді мною: «Ось Я даю вам дорогу життя і дорогу смерті! Хто сидітиме в цьому місті – помре від меча, і від голоду, і від моровиці; а той, хто перейде до Божих воїнів, що вас облягають, буде жити і вбереже душу свою! Бо це Я віддав це місто на пожертву своїм вірним, і так воно станеться!»
Шляхтич-ведангець побілів так, що шрам на його обличчі став темно-багряним. Рука його смикнулася до зброї. Хтось з біженців заспокійливо поклав йому руку на плече.
– Облиште божевільного, мій друже. Лише з ласки Повелителя цього огидного старого ще не скинули зі стіни.
Кречет Птаха провів очима свого в’язня і мовив втомлено:
– Шановні люди і дивні, виставу закінчено. У кого немає справ у ратуші, йдіть туди, де можете бути корисними. А ви, добрі мої мейдисти, майте на увазі – годувати цього паскудника держава в моїй особі не збирається. Останній його виступ був особливо огидним. Якщо не бажаєте, щоб ваш ішторнійський приятель помер з голоду – приносьте йому їсти самі.
Поволі невеличкий натовп розійшовся, і на площі зосталося шестеро – добродій Тутовик та його супутники. Постоявши, вони мовчки почвалали геть. Чаяна рушила за ними.
Вервечка мейдистів звернула до міщанської дільниці. Побачивши на другій вулиці заїзд під назвою «Веселі шовкопряди», Чаяна втямила, звідки пішло прізвисько майстрів шовкових справ. Люди на вулиці траплялися зрідка – в основному чоловіки-ремісники, або біженці, яких можна було пізнати по зношеному одягу і якомусь відсутньому поглядові. Жінок та дітей не траплялося майже зовсім, окрім таких же злощасних втікачок. Боговладці дивилися на вбитих горем людей і дивних з розумінням, з розпитами не лізли, а намагалися допомогти то одежею, то якоюсь їжею з власних запасів, смачнішою за біженську пайку.
Добродія Тутовика та його супутників скрізь зустрічали недобрі погляди. Якийсь кругловухий хлопчак, котрий явно нудьгував біля воріт садиби через відсутність товаришів по іграм закричав на всю вулицю:
– Божевільні! Йдуть божевільні!
Вервечка, не звертаючи уваги на вигуки і зневажливі погляди зустрічних, увійшла до двору колись багатого, а нині зовсім розореного будинку. Посередині двору, на камінних плитах, виднілися рештки великого вогнища. Під ноги Чаяні підкотилася розбита статуетка-образок Матері-Землі в її дівочому весняному втіленні. Вітер ганяв шматки обвуглених книжкових сувоїв, а ближче до ґанку Чаяна трохи не спіткнулася об згорілий наполовину звій боговладського шовку.
Всередині будинку було так само порожньо і голо. Тутовик провів своїх гостей – Чаяна вже зрозуміла, що це був власне його будинок – до кухні і почав порпатися у печі, вишукуючи чогось їстівного.
Врешті господар облишив марні пошуки і дістав з полиці паляницю та невеличку сільничку. Тутовик покраяв хліб на сім частин, навіть не спитавши у Чаяни, хто вона така, та як її звати.
Інші п’ятеро вірних теж не противилися появі в їхньому гурті нової особи. Хоча Чаяна і була загорнена в покривало так, що видно було лише очі, але, щоб поїсти, вона мусила зняти з обличчя запону. Однак, її лице чистокровної знов – таки не викликало ні в кого ні нарікань, ні запитань.
В гурті, окрім добродія Тутовика, було троє жінок і двоє чоловіків – усі боговладці, судячи з вимови. Хазяїна вони називали «братом Кілеаром», а себе – такими ж самими іменами, які траплялися Чаяні в прочитаних колись писаннях Святого Мейді. Один з чоловіків був ще зовсім юнаком, заглибленим у себе настільки, що він навіть не чув, коли до нього зверталися.. Жінки тоді починали шепотітися, що брат Генд розмовляє з Господом. Другого чоловіка, похмурого бороданя, всі звали братом Ітроном. Жінки називалися Орта, Мідана та Нерла.
Перед вбогим обідом Тутовик прочитав довжелезну молитву каліченою ішторнійською мовою. Чаяна пригадала собі, що у передмові до якогось габіденського списку ішторнійська мова, а власне – староішторнійська вважалася священною і єдиною, яка не могла вразити слух божества мейдистів. Тоді це здалося князівні чудним – адже ні сам Святий Старець, ні його учні не були ішторнійцями.
Ішторнійська молитва стала для Чаяни остаточним доказом того, що її супутники є кіленарами. Власне кажучи, вона це зрозуміла ще на площі, коли побачила цей гурток поруч з відомим їй панотцем Лего.
Дожувавши свою скибку, Тутовик спитав у Чаяни:
– Вам є де жити, сестро? Якщо ви бажаєте перебувати в громаді…
– Бажаю, – відповіла Чаяна, в голові якої вже почали складатися обриси подальшого плану дій.
– Яке ваше законне ім’я?
– Франа, – миттю відповіла Чаяна. Франою звали сестру святого Кеяна, того самого, котрий так невдало проповідував на вулицях обложеного стольного міста Агувори. Невдало, тому, що роздратовані його проповідями язичники-агуворці повісили проповідника на ринковій площі. Однак його сестра виконала волю Єдиного, і впустила до міста ішторнійське військо. З усіх агуворців Військо Боже, а власне військо новоствореної Ішторнійської Імперії, зоставило в живих саму тільки Франу та її близьких. Згадавши, що в якомусь з габіденських списків «Діянь Святих та Блаженних» Франу було названо «розкаяною блудницею», Чаяна трохи не розреготалася вголос.
– Пройдіть нагору, сестро Франо, – сказав Тутовик, – і займіть будь-яку вільну кімнату. Я живу нині сам, і тому…
Чаяна підвелася з-за столу і рушила у вказаному напрямку. З кухні вона вийшла у величеньку вітальню, теж порожню, без усяких меблів. На підлозі лежали згорнуті коци, їх було чотири, з чого Чаяна втямила, що чоловіки громади ночують тут, і що панотець Лего також квартирував у колишнього майстра по шовку.
Нагору вели сходи, піднявшись по яким, Чаяна опинилася на другому поверсі. Тут було чотири спочивальні, і в трьох з них лежали коци – по одному. Меблів в покоїках також не було.
Четверта спочивальня не була так спустошена, як три попередні кімнати. Тут стояло широке подружнє ложе, щоправда без білизни і хоч якогось укривала, невеличкий столик, шафка… На стіні висіло скособочене малювання – шляхтич-дивний та людська дівчина неймовірної для кругловухих вроди тримали, зімкнувши руки, білу троянду.
– Земля тобі пухом, Громославе Водинський, – хмикнула Чаяна, – напевне тебе зарили у землю, бо в Боговладі вже давно не розпалюють поховальних вогнищ. А твоя краля у Чорногорі знайде собі іншого дурня, який поласиться на її вроду.
Жінка сіла на порожнє ліжко і замислилась. Звісно, вона не збиралася їсти сухий хліб з цими дурнями, а чи блаженними – кому як зручніше. Та промова панотця Лего, і те, що його замкнули саме в тому льосі, підштовхнуло її до подальших дій. До того ж, мейдисти, як вона знала, були особами легковірними і ні в чому б її не запідозрили. Самі вони, хоча й годували проповідника-чужинця та давали йому притулок, напевне не зробили б нічого у зло Боговладі. Судячи з відповідей пана Тутовика розлюченому шляхтичу, ремісник-мейдист не брав слова проповідника за керівництво до дії. Навпаки, Чаяна чула від когось зі своїх сусідів по Дому Лларанів, що для оборони стін працюють «навіть мейдисти».
Отже, пополудні того самого дня, Чаяна, знову закутана по самісінькі очі в біле покривало, рушила до ратуші з вузликом у кошику, до якого добросерда громада зібрала їжу своєму душпастирю. Перед тим, як звернути на майдан до ратуші, вона побувала у Шляхетській дільниці і видобула з шафарні Дому Лларанів ще одне біле жалобне вбрання, яке і вдягнула на себе поверх того, що було на ній. А перед цим підділа під перше вбрання ще одне – вбрання зелемінського вивідача, яким вона користувалася в Зеліборі під час своїх походеньок, і яке взяла з собою до Боговлади. Надмір одежі маскував її постать і робив незграбною.
В ратуші ще товклося багато народу, і Чаяна, маскуючи ельфійські переливи голосу та навмисне незграбно ступаючи взутими у шкіряні черевики ногами, спитала у котрогось з вартівників, чи може вона передати їжу заарештованому проповіднику та прийняти його благословення.
На цьому благословенні і тримався весь її задум. Вартівник міг взяти у неї вузлика, а саму вигнати геть… І тоді… Втім, Чаяна була впертою особою…
Однак, її провели до льоху одразу ж. Вартовий, очевидно попереджений суддею Кречетом про подібні з’яви, відчинив перед нею двері льоху, замкнені – як одразу ж втямила Чаяна – лише на засув. І навіть дав їй ліхтар.
– Постукаєте, коли наговоритеся, – сказав вартовий. Чаяна потульно кивнула і прожебоніла:
– Я прийду ще завтра ввечері…
– Авжеж, – буркнув охоронець, – годуйте дармоїда.
До льоху вели широкі кам’яні східці. Це дійсно був підвал якогось складу, перетворений на винний льох. Панотець Лего вигідно розташувався на скринях з росавським вином. Йому дали матрац та укривало, а в кутку поставили цебро для природніх потреб. Хоча в підвалі було холоднувато, проповідник цим не переймався, а пильно читав Святе Письмо при недогарку свічки, видно також залишеному добросердими вартовими.
Побачивши Чаяну, ішторнієць ледве кивнув головою. Вона підійшла поближче і поклала біля нього вузлика.
– Хай благословить тебе Бог, – мовив Лего хрипкуватим баритоном, – а святий Мейді хай буде тобі заступником…
– Дякую панотче, – зашепотіла Чаяна, намагаючись говорити різкіше, – але вам загрожує велика біда… Отой чоловік, на площі, котрий ганив вас, доніс Повелителю Вогнедану, що ви закликаєте видати його у ворожі руки. Повелитель у гніві… Він призначив вашу страту на завтра…
Лего побілів. Очі його вилізли на лоба, а тіло затремтіло, наче у пропасниці. Чаяна трохи не хихикнула вголос – стати великомучеником ішторнієць явно не поспішав.
– Панотче, – зашепотіла знову Чаяна, – я, недостойна, ладна постраждати замість вас. Я віддам вам верхнє вбрання, і ви вийдете з льоху з моїм кошиком. Йдіть до брата Кілеара, туди, де жили весь цей час. Вони ще нічого не знають – я почула про це випадково. Нехай вони вас заховають, доки все затихне.
Ішторнієць навіть не спитав, а що ж станеться з Чаяною, коли вартові помітять підміну. Він був трохи вищий за свою «рятівницю», але, коли нап’яв на себе біле вбрання і загорнувся у покривало, то перетворився на мовчазну закутану постать, в якій не можна було роздивитися її статі.
Постукайте у двері, – прошепотіла Чаяна. Сама вона натягнула довгу хламиду ішторнійця, зморщивши носика від смороду, задула недогарок, і натягнула на голову ковдру.
Панотець з гідною похвали витримкою піднявся східцями і затарабанив у двері льоху. Вартовий відчинив йому, забрав ліхтар і випустив назовні.

***

Коли двері зачинилися, Чаяна опинилася в повній темряві. Але світло було їй не потрібне -«нічний зір» дозволяв їй бачити нутрощі льоху, заставленого діжками та скринями. В «Одкровенні Безіменного» не говорилося, яка саме стіна була дверима до тунелю, але Чаяна вважала, що це стіна південна, яка якраз і виходила на ріку. До того ж, до ратуші, саме з південного боку примикав найбільший парк у місті, який боговладці поетично називали Пташиним Гаєм. Недарма ж на цьому місці ніколи нічого не будувалося… Гай було насаджено над тунелем, і за століття він і насправді став малесеньким лісом посеред міста.
Принц Ярополк писав, що він, щоб проникнути до тунелю, мав витягнути зі стіни певний камінь, за яким ховалася система важелів. Чаяна зітхнула і розпочала пошуки.
Через кілька годин вона поїла хліба з власного вузлика і видобула зі скрині пляшечку росавського. Сьорбнувши напою просто з горлечка, жінка поставила пляшку і знову пішла до стіни.
Камінь знайшовся тоді, коли Чаяна вже серйозно почала думати, що їй сказати судді Кречету, коли той віднайде її в льосі замість проповідника Лего. Весь її задум тепер здавався їй ідіотським – адже механізми за стільки літ могли просто зіпсуватися. До того ж протилежний кінець тунелю міг бути заваленим так, що вона б просто не вибралася звідтіля. Принц Ярополк, щоправда, запевняв у своєму щоденнику, що він вибирався на поверхню через якийсь душник. Але, за стільки літ душника просто могло вже не існувати.
Однак камінь знайшовся, і стіна поволі повернулася. Без скрипу, чого найбільше боялася Чаяна. Сходи вели вниз… Металеві сходи. Тут же був важіль для закриття дверей.
Повернувши важіль, Чаяна відвернулася від стіни, що поволі стала на місце і закрокувала тунелем, роздумуючи, що про вхід до нього з ратуші не знає навіть суддя Кречет, інакше б він зроду не замкнув там ішторнійця. Панотець Лего, звичайно, не знав про тунель, але задля обережності…
Цікаво, чи знає про тунель Вогнедан… Чи відчуває він щось зараз?
– І піднесуть чужинці мечі на вроду твою, і на мудрість твою…, – пробурмотіла Чаяна, ослизаючись на гладенько шліфованому камені.
Якщо у неї все вийде, то вона попросить воєводу Ріміна зберегти Вогнедану життя… І подивиться, що станеться з його духом…
Чаяна рухалася так вже досить довго, поволі втрачаючи відчуття часу. Вперше в житті в її серці заворушився страх. Врешті, вона вперлася в завал з каміння. Не в стіну, саме в завал, замаскований, очевидячки, під природню купу каміння, які часом трапляються на березі Боговлади.
Жінка скинула біле вбрання, зоставшись в одязі вивідача. Опустила на лице сіточку… Знаючи варварів, вона хотіла дібратися до братового намету без зайвих пригод. Всьому свій час – і війні, і коханню…
Цікаво, що там нині надворі… Чи вже стемніло? Чаяна раптом згадала, що сьогодні вечір Великої Ночі… Боги мої, чотири роки тому… Вона, Чаяна, котра володіла мечем незгірше за Лемпарта, який її і навчав, змушена була складати букетики з квітів поруч з тією недотепою Ставською… Авжеж, зразок пристойності…
Тоді вона теж була в чорному… Звичай… А Вогнедан… Переможець Вогнедан… Срібна гілка з золотим листям в його руках… Його обличчя, сповнене гордовитого суму… Холодний голос Святослава… А потім вона, Чаяна, побачила даровану Повелителем переможцю гілку в волоссі огидної чорногорської дівки…
На пошуки лазівки пішло багато часу, але Чаяна таки віднайшла її, і вибралася на поверхню. Тунелем явно хтось нишпорив, і то не в часи принца Ярополка – душник не був забитим землею, або чимось заваленим ззовні. Щоправда, знаходився він під великим каменем, і ззовні нагадував лисячу нору.
Було темно…По зорям Чаяна визначила, що стемніло нещодавно. Табір варварів був зовсім поруч – про це говорили галас і сморід від вогнищ, відхожих ям та немитих тіл. Двоє вартових якраз стояли десь зовсім поруч. Жінка лягла на землю і поповзла.
Чорна тінь нечутно ковзала по табору, ховаючись за стосами хмизу для вогнищ та наметами, котрі часто були схожі на укривало, розтягнене між чотирма палицями. Розкішними були лише намети знатних, і Чаяна швидко віднайшла потрібний їй намет під корогвою Зелеміню.
Лемпарт та Рудан грали в кості. Вигляд у них обох був знуджений до краю.
– Три…, – говорив Рудан, викидаючи кості на стіл, – ну, я хоч радий, що гостровухий пес нарешті отямився. Навіть ти говорив – здохне, здохне… А так, з ним вже тиждень можна говорити…
– Воєвода, – озвався Лемпарт, – пропонує катувати його на тому березі. Просто перед брамою. Воїслав там – він же хорунжий гриднів, і тому не поїхав до Ведангу…
– Вогнедану, – сказав Логін, – байдуже до Воїслава, і до його батечка… Він оповість ще одну байку про те, що задля дерева роду варто пожертвувати гілкою… Чорта з два вони відчинять браму, навіть якщо Вартислава стратять перед очима всієї Боговлади. Тільки зліші бу… О!
– Не горлай, – сказала Чаяна спокійно, – це не месник з оточеного міста. Це тільки я…
– Сестро! – радісно крикнув Лемпарт, зриваючись з місця, – я думав, ти в Чорногорі! Як ти потрапила сюди…
– Прийшла поговорити зі своїм нареченим, – сказала Чаяна холоднокровно, – з паном воєводою… Я згодна на шлюб і навіть прийняла мейдизм, що може підтвердити боговладська громада вірних… Нині мене звати Франою, братику Кеяне…
– О, ну Франою так Франою, – сказав Лемпарт, – тільки ти вбери щось інше, а то моанці приймуть тебе за дияволицю.
– У мене немає іншого вбрання, – мовила жінка, позіхнувши, – нехай подивиться, чи личить мені чорне… Я хочу поговорити з Ріміним просто зараз, бо маю чудовий подарунок до дня народження Вогнедана, Повелителя.
Лемпарт знизав плечима і накинув на себе довгополий моанський одяг, схожий на недбало скроєний кунтуш-переросток.
– Ходімо, – сказав, – поговорите…
Намет воєводи знаходився в середині табору. Чаяна з цікавістю роздивлялася варварів, їхній одяг і обличчя. Лемпарт таки накинув їй на плечі важкого плаща, замаскувавши вбрання і постать.
Перед воєводським наметом стояла грубо зроблена дерев’яна клітка. В ній сиділо двоє якихось осіб, наскільки могла Чаяна роздивитись, закутих у кайдани. Поруч було вкопано стовпа для покарання провинних вояків, і якийсь з них те покарання відбував – здоровань в шкіряних штанях замашно хльостав прив’язаного до того стовпа винуватця батогом.
– Прості звичаї, – зітхнула Чаяна єхидно, – звичаї незіпсутого зайвою освітою народу.
Воєвода був в наметі не сам. Питво до кухля йому наливала напівгола дівчина невідомо якого походження. Обличчя її було схоже на непроникну маску.
– До вас прибула наречена, – мовила Чаяна моанською, коли вартові біля намету почали розпитувати Лемпарта кого це він привів, і воєвода рявкнув, щоб припинили галас, – а ви розважаєтеся зі шлюхами.
– Чяна! – загорлав Рімін, – Чяна, суко блудлива! Ти таки прийшла!
– «Сука блудлива» – це похвала? – спитала жінка, усміхнувшись, – я отримала вашого листа, пане воєводо? Ви насправді хочете зі мною одружитись? Я задля цього навіть прийняла мейдизм. Можете звати мене Франою, бо ви все одно жахливо нівечите моє ім’я.
– Франа, – засопів воєвода, – ну хай буде Франа… Так навіть краще… Гей, там! Вина і наїдків!
Чаяна пройшла до намету і граційно влаштувалася на горі подушок.
– Вино і наїдки, – сказала, – я не дуже голодна… Але за наші заручини вип’ю.
Вино приніс обірваний слуга-моанець. Чаяна взяла важкий золотий келих страгійської роботи і сказала лагідно:
– За наш майбутній шлюб. Я хочу обвінчатися в мейдистській церкві Боговлади. Вона невеличка, але дуже мені до вподоби.
– Чяно, – буркнув воєвода, – тобто Франо… Я назвав тебе сукою – ти сука і є… Ми застрягли під цим клятим містом, і не маємо змоги розгризти цього горіха. Щоправда у мене з’явилася деяка надія – ми захопили у Веданзі бранців…Вельможу та його вістового Звірюки ледве дихали, але нині вже майже отямилися. Вельможу звати князь Вартислаф…
– О, – розсміялася Чаяна, – вони не обміняли б на Боговладу навіть самого Вогнедана.
– Спробувати треба все, – сказав Рімін, – я хотів умовити його написати листи до свого сина і до правителя. Ублюдок не бажає цього зробити… Сьогодні ввечері з ним ще поговорять, а завтра я накажу хльостати його бичем просто перед головною брамою. Варто, приведіть елберета… Нехай, до речі, він подивиться, яка баба мене любить…
Вартислава Ведангського не ввели – втягли до намету… Його гаптована вояцька сорочка присохла до зраненого тіла. В чорних очах, що тільки й жили на змученому обличчі, палахкотів багряний вогонь.
– Востаннє пропоную тобі, звірюко ельберетська, – мовив воєвода, – напиши листи до боговладських вельмож. Розкажи їм, що опиратися немає сенсу. У мене забагато війська, щоб ви могли чинити опір.
Вартислав усміхнувся страшним, дійсно нелюдським усміхом. Потім помітив Чаяну. Опустив вії… Але так і не озвався.
– Шлюха оця ваша, – сказав Рімін, – прибігла до нас по власній волі. Бо зрозуміла, на чиєму боці сила. Баби – вони розумніші – одразу чують переможця. То що – писатимеш?
Тиша у відповідь. Тиша, і тяжке дихання змученого ельфа.
– До стовпа, – сказав воєвода, – спершу оте вовченя, що при ньому… Може жалість заговорить. А тоді – самого.
Вартислава витягли з намету. Рімін махнув слузі, щоб знову налив кубок.
– Трохи не забув! – гукнув до вартового, – пошліть за чортовим сином Логіним. Він любить ці розваги. Нехай пограється бичем. Ти не бажаєш, Лемпарте?
– Та я не проти, – мовив зелемінець, – з вашого дозволу, воєводо, я принаймні подивлюся… А може й прийму участь…
– Ох і не люблять оцього вашого Вартислафа мої Кеян з Руданом, – зареготав воєвода, коли Лемпарт вийшов, – завжди тут, коли я наказую сікти цих вовчих виплодків. То що, Чяно…чи якщо волиш – Франо… Відзначимо заручини…., – моанець додав непристойність, – як слід?
– Я ж сказала, – мовила жінка, – тільки опісля весілля у боговладській церкві.
– Тьху на твою дурну голову, – заревів воєвода басом, – чи ти, курво, хочеш, щоб я знову тебе… як того разу?
– Вам, мій наречений, – мовила Чаяна манірно, – тільки оце саме у голові. А я прийшла вам сказати, що ви завтра вранці будете у Боговладі.
Знадвору долинув крик… Кричав якийсь молодик, майже хлопчик.
– Казна що, – сказав Рімін на очах тверезіючи. З розпусного п’яниці раптом прозирнув вояк, котрий пережив кільканадцять переможних походів, – неможливо…
– Можливо, – сказала Чаяна, – там тільки потрібно багацько дурної сили. А втім – у вас вистачить людей…
Воєвода слухав Чаяну мовчки. Крики надворі теж замовкли. В наметі запанувала тяжка мовчанка. Наложниця воєводи скулилася в кутку, і здавалося дрімала. Чаяна позирнула на неї і сказала:
– Вигнати під три чорти. Сьогодні ж…
– Опісля весілля, – проревів воєвода, – у боговладській церкві! Гей, хто там є! Вістові! Підіймай вояків! Старшин до мене! Послати за ріку – завтра зранку буде штурм! Будемо відволікати увагу! А ми тим часом! Чяна! Ай да Чяна! Швидко ворушіться, таке і таке вашій матері!
Воєвода підхопився з подушок і широкими кроками заходив по намету. Чаяна з усміхом спостерігала за ним. Рімін раптом схопив її за руку і витягнув надвір.
Біля стовпа для покарань лежав непорушно молодий ведангець в такій же просоченій кров’ю вишиванці, як і у Вартислава. Юнак ледве дихав. Біля нього стояв, позіхаючи, моанський вояк в шкіряних штанях, що виконував обов’язки ката.
Вартислав обвис на ланцюгах, очевидячки теж непритомний. Рудан Логін з жалем згортав батіг.
– Воєвода, – сказав, – не велів вбивати до смерти…
– Сучі сини, – рявкнув Рімін, – киньте це падло, не потрібні мені його листи. Завтра ми будемо у Боговладі! Чуєте? Завтра!
І голосно зареготав, обійнявши Чаяну за плечі.

***
У великій залі боговладського палацу Вогнедан зустрічав світанок Великої Ночі.
О, як же порідшав гурток його приятелів-шляхтичів, з якими він колись разом дорослішав, навчався мистецтву битви і мистецтву віршування… З якими йому було так добре веселитися у давній столиці… Яких називав друзями Принц Яблуневого Саду…
Немає Гордислава Яблуновського – поліг, обороняючи стіни рідного міста. Немає Велеслава Сливицького – помер два дні тому від занадто тяжкої навіть для дивного рани. Нема Огнеслава Рамінського – відважний був лучник, і теж поліг в бою… На самому початку облоги загинув Віродан Ружицький…
Брячислав Ставський нині у Ігворрі – один із кращих її оборонців. Владан Пард оповів, що князівна Владимира таки віддала своє кохання цьому гідному шляхтичу.
В порожню, без картин і гобеленів залу, внесено столи і за ними розмістилися ті, хто прийти в змозі. Воїслав Ведангський, незмінний і вірний… Мирослав Вишневський, відважний воїн, весь час закоханий в якусь невідому панну, котру щоразу описує по іншому… Стражислав Вишенський, його родич і приятель… Юний Винозір Птаха, син судді Кречета… Станіслав Горобинський, далекий родич Вогнеданів, смутний срібний ельф, котрий ще оплакує загибель квітанських родичів.
І двоє нових осіб – В’ячеслав Вишневецький, якого привели з собою родичі, та юний Владан Пард, чорногорець.
Двоє пажів – Войко Тополина та Птаха-ведангець – принесли напої з трав, і трохи росавського вина… І таріль з тістечками, хтозна з чого зробленими придворним кухарем. Але тістечка смачні, і пажі одразу ж отримують свою долю.
Поволі тече бесіда витончених данадільців… Поволі пригадують вони вірші та вишукані вислови… І відживають голоси, охриплі від команд і крику… І тихий усміх освітив смутне лице Воїслава, котрий все тужить за рідними.
– О, я відправив свою панну до Чорногори… І був певен, що більше не стану шукати пригод… Однак «так багато чайок на морському березі»…
– О, Мирослав навіть в спустілій Боговладі…
– Ця діва, прекрасна як зоряниця восени, поглянула на мене…
– А чи немає у неї закоханця, котрий може…
– Всі поєдинки заборонено до перемоги, але я сказав йому…
– «Солодкий світ пісень…», як сказано… Вона обожнює мою гру на лютні…
– Я думав, милий друже, ти краще граєш тятивою лука…
– О, луки і ельфи нероздільні навіть в піснях…
– Скажи краще – нероздільні наші вороги і наші стріли…
– Хмара говорив, що стріляти із засідки некрасиво…
– Війна… Знову війна… Забудьмо, панове…
– Якби наше скромне зібрання освітило жіноче личко…
– Перша пані є великою лучницею і вміє коритися наказу…
– Так, її сотником є пані Ставська…
– О, та невже… Мати Брячислава?
– Дуже суворий командир, неправда ж…
– Не відпустити навіть такої ночі…
– «Світанок зустрічаєм наодинці…»
– Але Повелителю не доведеться…
– О, пані Дана з’явиться разом зі світанком…
– Якщо пси не підуть в атаку…
– В цьому випадку, панове, ми прибудемо на стіни… Але Повелитель все одно зустріне світанок з коханою…
– О, цей світанок Великої ночі…
– Хто б подумав, що переможцем буде Владан Пард… Слава Чорногорі!
– Де ви навчилися складати «ланцюжки», княжичу?
– Князь Влад не повірить нізащо… Але ми всі були свідками…
– Найкращий вірш… І найкраще розуміння миті….
– Пане Владане, ми вам віншуємо…
– О, ми не чули голосу Повелителя – наш Великий Ельф лише усміхається нашим дурощам..
– Ні, він дістає флейту… Слухайте, панове…
І плине музика… Така щемливо ніжна. І ніби бачать присутні, як заходять до зали тіні загиблих… Як сідають з ними до столу відважні боговладці, загиблі за своє місто… Добрі приятелі присутніх тут воїнів. Такі ж відважні… Такі ж вродливі…
– О, вмирати юними, – чується шелест з потойбіччя, – ми ще не намилувалися явним світом… Та ми не шкодуємо… Так судилося…
А Повелитель продовжує грати, наче викликаючи своєю музикою тіні з далекого дубового гаю… Він вбраний цієї ночі як на справжнє свято – юний володар в короні з сяючим каменем… Блакитний кунтуш, розшитий золотим листям… Гаптована блакитним данадільська сорочка… А тлом для його постаті є корогва Ельберу на стіні, єдина нині прикраса великої зали.
Поволі розливається по залі світанок Великої Ночі… І разом з світанком у ледь відхилені вікна вповзає який-то гамір.
– Повелителю! Повелителю!
Це Спалах Іровит. Його ведангська ровта цієї ночі в охороні палацу. Він стискає в руці оголеного меча.
– Варвари в місті! – кричить з порога зали, – вони біжать сюди від ратуші!
– О, ратуша! – виривається у Винозіра Птахи, – там же батько… Але ж звідки там взялися варвари?
Дійсно, звідки? Ратуша посеред міста, парк за нею впирається у міську стіну, вибудовану над самою водою… За всю облогу ту частину стіни жодного разу не штурмували – моанці намагалися пробити тараном брами, але всі чотири брами стольного міста оковані вічним металом Богорівних. Пробити їх неможливо… Або варвари лізли на стіни, однак задіяти все військо, скупчене на протилежному березі Дани, заважала нестача драбин і невелика площа вільного берега попід міськими мурами…
А дивні вже хапають зброю, з якою не розлучаються під час облоги, і бряжчить, вилітаючи з рам, кольорове боговладське скло.
– Ведангську ровту до зали! – наказує Повелитель, і Спалах кидається виконувати наказ.
– Двері на ригель! – гукає Вогнедан до надбіглих воїнів, – лучники до вікон! До бою, ельберійці!
Площа перед палацом вже роїться від ворожих воїнів…
– Луки до бою! – наказує Вогнедан, і його воїни підводять свою зброю.
– Перша лава – стріляй!
Смертоносний свист… Це опісля війни на Півдні з’являться у вояцьких молитвах північан слова: «вбережи мене Боже від ельфійських стріл».
– Друга лава – стріляй!
– О, не зупинити…, – мовить стиха Мирослав Вишневський, – але, принаймні, їх буде трохи менше…
А з площі стріляють по вікнам і з жахом бачить Повелитель, як падає навзнак Воїслав Ведангський, котрий стояв у першій лаві.
– Воїславе! – кидається він до нього, – Воїславе!
А Воїслав сліпо намацує держак моозької стріли, що пронизала йому груди. І окривавлені вуста його намагаються вимовити слова прощання.
– …шерех листя… у дубовім гаї… Вогнедане…
Вправні пальці Вогнеданові висмикують стрілу з рани… І ллється цілюща сила від рук Повелителя, намагаючись утримати друга в цьому світі.
– Що я роблю, – шепоче Вогнедан, – о, що я роблю…
Рана Воїславова дуже важка, а отже до кінця йому її не заживити. Веданг потрапить живим до ворожих рук… Веданг, котрий єдиний, окрім самого Повелителя, знає, як зайти до скарбниці. А про скарбницю Лемпарт напевне оповів своїм хазяям…
Потрібно добити пораненого… Потрібно обірвати життя Воїславове, і приятель в гаю дубовім лише вдячний буде за те, що помер без мук, у цілющому сні.
Підводить голову Повелитель і бачить просто перед собою обох пажів, котрі підбігли до володаря.
– Слухай-но, Тополино, – говорить Вогнедан тоном наказу те, що прийшло йому до голови цієї миті, – ось, тримай ключа…
Витий ключ від потайного ходу висить на шнурочку, на шиї правителя. Вогнедан поспішно стягує його через голову.
– Беріть разом з Горобчиком княжича і несіть його через задні двері до саду. Там, біля водограйчика, грот. В гроті – потайний хід. Ключ від ґраток, двері в глибині відчиняє четвертий камінь зверху. Виберетеся ви до льоху нашого будиночка для розваг. Там і відсидьтеся, доки Воїслав не отямиться. Я зробив, що міг – від напівзаживленої рани він не помре.
Вогнедан віддає ключа Тополині, а тоді, раптово наважившись, виймає з-за поясу флейту і доручає її своєму малому ведангцю.
– Збережи, майбутній воїне, – говорить, – збережи для мого сина…
– А ви, мій Повелителю? – розгублено питає Птаха, – адже варвари…
– Наказую виконати, – говорить Вогнедан крижаним голосом Повелителя Святослава. І обоє пажів вже тягнуть непритомного Веданга до задніх дверей. За чересом Птахи поблискує флейта…
Вогнедан підіймається з колін. Його загиблі воїни лежать біля вікон, а живі скупчилися попід стіною, там, де колись висіло малювання про зустріч майбутніх ельберійців-людей з Богорівними. Очікують з мечами та луками напоготові. Двері зали тріщать під важкими ударами…
Повелитель поправляє на голові обруч корони, зробленої пращурами з металу, який вироблено було не в цьому світі. Меч, прозваний «Державним», вже у нього в руці.
Потайний хід… Вони не встигнуть… Хід вузесенький, а варвари вже майже вибили двері. Однак, можна врятувати хоч би Владана Парда.
– Владане, до ходу, швидко! – кричить Вогнедан, коли варвари вриваються до зали.
– Я помру поруч з вами, Повелителю! – відповідає юний дивний, – не наказуйте мені цього, будь ласка!
Але вже немає часу ні на які накази, окрім сигналу до бою.
– Лучники – стріляй!
Свист стріл… В розбиті двері по мертвим тілам знову пхнеться вороже вояцтво.
– Стріляй!
Мирослав Вишневський відкидає спорожнілий від стріл тул, і видобуває меч…
– Мечі до бою! – гукає Повелитель, – Хай славиться!
– Наш Ельбер! – відгукуються гридні і гості Вогнеданові… Власне з тих гостей біля Вогнедана лише Мирослав Вишневський зі Стражем Вишенським. Любі родичі, майже нерозлучні між собою. І Владан Пард… А інші… Онде лежить Станіслав Горобинський, вбитий стрілою в горло, сріблясте волосся розметалося по підлозі… Молодий Вишневецький… теж мертвий. Винозір ще ворушиться, але…
Вперед!
Дзвенять мечі у великій залі Боговлади, яка до того чула лише дзвінкі переливи сміху дивних.
Шал бойової люті охопив Вогнедана. Повелителя прикривають Спалах Іровит та Вишенський з Вишневським… Не відстає від правителя Владан, котрий кричить у запалі бою:
– Слава Чорногорі! Слава!
Наче щось вистукує в голові Повелителя ритм бойового Аркану…
– Забагато гостей на цьому святі, – гукає Стражислав Вишенський, – о, вистачило б вина…
І тут таки падає, вражений списом під серце.
– Я наздожену тебе, друже, – зітхає Мирослав, – зачекай у росяних травах…
Підлога зали слизька від крові… Гридні ведангської ровти гідно відходять до неба… Не рахують вони вбитих ворогів, але моанці дорого заплатили за їхню загибель.
Вогнедан вже ледве тримається на ногах… Святковий кунтуш поволі стає з блакитного багряним….
«А Дана, – майнула згадка, – а як же Дана… І що могло статися?!»
В задні двері вже теж вбігають варвари… З саду.
«Чи встигли хлопці витягнути Воїслава? Чи здогадався Тополина закрити за собою хід?»
Повелитель послизається в кривавій калюжі. Правиця його вже не зводиться, рукав є мокрим від крові… Вогнедан перекидає меча в ліву руку і подвоює натиск.
– Хай славиться!
Чи він не чує відгуку, а чи вже нікому відповідати…
Ще один ворог попереду… Вогнедан б’є мечем навкіс… Страшний удар, що одразу випускає людині нутрощі… Тіло молодого дивного, вигартуване найкращим навчителем столиці, віддає битві рештки міці і вправності.
Повелитель обіперся плечима на стіну… Меча він тримає нині обіруч… Туман перед очима… Кривавий туман…
– Живим його беріть! Наказ воєводи!
– О, ні, – мовить Вогнедан, струснувши головою, – час і мені покинути це зібрання…
Він весь збирається для останнього зусилля. Варвари оточили його напівкільцем, але тримаються подалі від страшного меча. Двох найхоробріших, що кинулися вперед, Повелитель розсікає трохи не навпіл.
– Та хапайте ж його, тварюки боягузливі!
Знайомий голос… Дуже знайомий…
– І де в тих звірюках стільки сили – він же Хебта покраяв, як хлібину ножем…
Вогнедан рвучко повертається до стіни і впирає меча в неї руків’ям. Руки, що взялися за лезо, не відчувають болю.
– Хай славиться…, – шепоче юнак, направивши клинка проти серця.
Щось важке вдарило його в потилицю… І опустилася тьма…