Джордж Макдональд “Велетове серце”

Коли ми говоримо про витоки фентезі, то неможливо не згадати про шотландського письменника Джорджа Макдональда. Він створював казки та фентезійні історії, які надихнули багатьох інших авторів, таких як Вістен Г’ю Оден, Джон Рональд Руел Толкін, Клайв Стейплз Льюїс, Едіт Несбіт та Мадлен Л’Енгл. Спільно з локалізаційною спілкою “Шлякбитраф” ми підготували для вас переклади кількох його оповідань. І почнемо з “Велетового серця”.

Над перекладом працювали:
Юрій Бісик, Ольга Хмельницька, Мар’яна Войцещук, Софія Шуль

Завантажити:    .docx     .epub


Колись на кордоні Велетозем’я та земель звичайного люду жив собі один велет.

Усе у Велетозем’ї було таким великим, що люди бачили тільки страшну масу гір і хмар; і не верталося звідти ані живої душі, щоби розповісти, що там.

По інший бік, десь неподалік від цього кордону на межі великого лісу, жив робітник із дружиною та чималою купкою дітей. Якось Пустунка Тріксі — так її називали — докучала своєму братові Непосидьку Бобові, доки він не стерпів і дав їй ляпаса. Тріксі заплакала. Бобові стало так шкода й так соромно, що він теж розплакався й утік до лісу. Його довго не було, і дівчинка злякалася, бо ж дуже любила брата. І так їй стало прикро за те, що вона спершу докучала йому, а тоді плакала, що нарешті й сама побігла до лісу шукати Непосидька Боба, хоч скоріше сама б загубилась, аніж знайшла його.

І схоже, так воно і сталося: біжучи навмання, Пустунка Тріксі за якийсь час опинилася в незнайомій долині. Це й не дивно, бо те, що їй здавалося долиною з круглими, кам’янистими схилами, було простором поміж двома коренями великого дерева, яке росло на кордоні Велетозем’я. Вона перелізла й пішла в напрямку того, що здавалося їй чорною круглястою горою вдалині. Втім, швидко з’ясувалося, що гора насправді близько, і взагалі й не гора — а порожнина, ще й така велика, що незрозуміло, звідки взялася. Порозглядавши місцину, дівчинка зрозуміла, що це прохід. Наблизившись і роздивившись уважніше, вона помітила глибоко всередині двері, а за кілька сажнів над своєю головою — залізну стукалку, велику, мов якір корабля.

Ніхто ніколи не кривдив Пустунку Тріксі, тому вона нікого не боялась. Про ляпас Непосидька Боба вона навіть не згадувала. Отож, побачивши невеличку дірку внизу дверей, прогризену якоюсь здоровецькою мишею, дівчинка пролізла всередину й опинилась у залі — такому велетенському, що не видно було його іншого краю, а велике вогнище, котре там горіло, на цій відстані здавалось іскринкою.

Побігла вона до того вогню хутенько, і була вже недалеко, як щось впало перед нею з гучним дзвоном. Пустунка Тріксі перечепилась і покотилася підлогою. Одначе вона не вельми забилась і за мить підхопилася. Тоді побачила те, через що перечепилась: щось схоже на велике залізно відро. Роздивившись річ уважніше, зрозуміла, що то наперсток. Тоді глянула вгору — хто його впустив? — і побачила величезне обличчя з окулярами завбільшки з круглі вікна в церкві, котре нахилилося над нею й роззиралося за наперстком. Пустунка Тріксі негайно схопила річ обома руками й підняла на якусь дрібку ближче до носа нахиленої велетки. Цей рух допоміг старенькій жінці побачити свою згубу й підхоплений пальцем наперсток зник з-перед очей дівчинки в складках білої панчохи, немов хмарини в небі, котру пані велетка саме зашивала. То ж був вечір суботи, а її чоловік у неділю вдягав лише білі панчохи. Певна річ, він їв дітей, але тільки дуже маленьких; і якщо коли-небудь йому спадало на думку, що так чинити негоже, він завжди казав собі, що в неділю має найбіліші панчохи в усьому Велетозем’ї.

Цієї ж миті Пустунка Тріксі почула звук, немов шурхіт вітру в листяному дереві, і не могла втямити, що воно таке, а тоді зиркнула вгору і зрозуміла, що це велетка шепоче до неї. Уважно прислухавшись, вона розчула ті слова.

— Утікай, маленька дівчинко, — сказала жінка, — чимдуж тікай, бо мій чоловік буде вдома за кілька хвилин.

— Але ж я не робила шкоди Вашому чоловікові, — відповіла Пустунка Тріксі, дивлячись на обличчя велетки.

— Немає значення. Ліпше йди. Він любить маленьких дітей, особливо дівчаток.

— О, тоді він мене не скривдить.

— Навряд. Так любить дітей, що аж їсть їх. Боюся, то неможливо, щоби він не заподіяв тобі шкоди. Але він добрий чоловік насправді.

— О! Тоді… — почала Пустунка Тріксі, дуже злякавшись. Та перш ніж договорила, здалеку почулися важкі кроки. А за мить… Хто це біжить до неї чимдуж, і блідий, мов смерть? То Непосидько Боб! Сестричка простягнула руки і спіймала його. Але коли спробувала поцілувати брата, побачила лиш потилицю: його біле обличчя та круглі очі були повернуті до дверей.

— Тікайте, діти! Тікайте й ховайтесь! — гукнула велетка.

— Гайда, Бобе, — мовила Тріксі. — Онде якісь хащі, сховаємось у них.

Хащі були великою мітлою. Діти саме дісталися її пруття, коли почули, як двері відчиняються з громоподібним звуком: увійшов велет. Двері були такі широкі, що здавалося, наче через них видно весь світ. А коли вони зачинилися, то ніби раптово ніч настала.

— Де той хлопчак? — закричав велетень, немов гармата заревла.  — Схоже, то гарний хлопчик. Мабуть, він проліз крізь мишачу дірку під дверима. Де він, моя люба?

— Гадки не маю, — відповіла велетка.

— Ти ж знаєш, що не годиться брехати, адже так, люба? — відповів велет.

— Годі тобі, старий Громоступе! — промовила його дружина, і її широка усмішка блиснула, мов морський обрій на сонці. — Як я маю зашивати тобі білі панчохи й пильнувати за хлопчиками? Гадаю, їх у тебе вдосталь до наступної неділі. Лишень поглянь, які ж то хлоп’ята гарненькі!

Пустунка Тріксі й Непосидько Боб визирнули крізь прутики й угледіли з десяток вгодованих хлопчиків із пулькатими очима, що сиділи рядочком і тупо витріщалися в багаття. Більшість із них Громоступ збирався замаринувати, тож відгодовував їх, перш ніж засолити. Утім, час від часу він не міг втриматись, щоби не поласувати одним мимохідь.

Велетень підійшов до нещасних дітей. Нещасними їх робило ще й те, що вони знали: якби не їсти багато й бути худенькими, то господарю вони б не подобались і він відпустив би їх додому; проте ті діти були такі жадібні, що наїдалися скільки могли в себе впхати. Велетка ж коли годувала їх, утішала себе тим, що уявляла, ніби це не справжні дітлахи, а лиш поросята, які прикидалися дітьми.

— Ану кажіть мені правду! — заревів велет, схиливши до них своє обличчя. Діти затрусились від жаху, й кожен сподівався, що велетню припав до смаку не він. — Де той хлопчик, котрий щойно забіг до зали? Хто посміє мені збрехати — умить зварю.

— Він у мітлі! — викрикнуло одне хлоп’я з пухким обличчям. — Він там, а ще з ним дівчинка.

— От капосні діти! — заревів велет. — Ховатись! Від мене! — Він зробив крок у бік мітли.

— Хапайся за прутики, Бобе. Хапайся за жмут і тримайся! — вчасно крикнула Пустунка Тріксі.

Велетень ухопив мітлу і, нічого там не вгледівши, поставив її на місце — з такою силою, що обоє дітей злетіли на підлогу. Тоді він зробив два кроки до хлоп’ят, схопив пухкого за шию, зняв накривку з великого казана, що кипів на вогні, і запхнув малого туди, мов курча; тоді накрив горщик, промовляючи:

— Ось так! Ось що буде за брехню! — І замовк, адже він завжди тримав своє слово й боявся, що так доведеться вчинити з усіма ними. А він не любив варених хлопчиків. Він любив їх хрумкати, мов редиски, і байдуже — брати виделкою чи руками.

Відтак велетень сів і спитав дружину, чи готова вечеря. Вона зазирнула в казан і виловила ложкою хлоп’я, та й викинула його, ніби якогось жучка, що на своє горе туди потрапив; сказала, буцім їй привиділось. Тут велет підвівся, щоби допомогти їй. Знявши казан із вогню, він вилив усе з булькотом і плеском у миску завбільшки з балію. Тоді вони сіли вечеряти. Діти в мітлі не бачили, що велети їли (втім, не сильно й хотілося). До того ж велет говорив — мов грім гримів, а як дружина йому відповідала — наче море гуркотіло. Так вони розбалакалися. От велет сказав:

— Якось мені неспокійно через те своє серце. — Кажучи це, руку тримав не на грудях, а махнув у напрямку кутка, де діти визирали з мітли, мов налякані мишенята.

— Знаєш, любий Громоступе, — озвалася його дружина, — я завжди вважала, що воно має бути поблизу дому. Але ж тобі видніше.

— Ха-ха! Ти не знаєш де воно, жінко. Я місяць тому його переховав.

— Що ж ти за чоловік такий, Громоступе! Ти довіряєш абикому, лиш не своїй дружині.

Тут велетка схлипнула так, ніби хвиля нараз залила печеру аж до самого вершечка.

— І де ж воно зараз? — продовжила вона, стримуючи емоції.

— Що ж, Тралялюно, можу тобі розказати, — заспокійливо відповів велетень. — Велика орлиця висиджує його, мов своє яйце. День і ніч вона сидить і думає, що висидить найбільшого орла, який коли-небудь точив свого дзьоба об скелі гори Неболам. Гарантую, що ніхто не торкнеться серця, допоки воно в орлиці. Проте вона доволі примхлива і, маю зізнатись, це мене трохи бентежить. Лише одна подряпина її кігтів — і мене може не стати. А в неї кігті ого-го.

Хто сумнівається в правдивості цієї частини моєї розповіді, хай загляне в літописи Велетозем’я, що збереглися серед кельтських народів. Для велетнів доволі звичною річчю було віддавати своє серце на догляд, бо вони не любили відповідальності й пов’язаних із цим клопотів. Утім маю погодитись, що це неабияк ризикова справа, а особливо з таким делікатним органом, як серце.

Непосидько Боб і Пустунка Тріксі весь час підслуховували.

«Ох! — подумала дівчинка, — якби я знайшла те нещадне серця велетня, то я б його розчавила!»

Велет і велетка дуже довго розмовляли. Вона все радила заховати серце десь у будинку. Однак, здається, чоловік боявся, що це дасть дружині контроль над ним.

— Ти можеш сховати його на дні бочки з борошном, — запропонувала велетка.

— Я почуватимусь ув’язненим, — відповів їй чоловік.

— Може, у вугільній коморі? Чи в сміттєвій ямі… Так, туди! Ніхто не шукатиме твоє серце в смітті.

— Гірше вже нікуди! — вигукнув велетень.

— Ну, або в діжці для води, — порадила дружина.

— Ні-ні, воно там стане губчастим, — заперечив велет.

— І як же тоді бути?

— Нехай лежить там іще місяць, а тоді віддам його Королеві кенгуру, і вона носитиме його у своїй сумці. Розумієш, ліпше його переховувати, аби мої вороги не пронюхали, де воно. Проте, люба Тралялюно, дбати про своє серце — важка ноша. Надто велика відповідальність для мене. Якби не редисочка час від часу, ніколи б не дав собі ради.

Тут велет любовно поглянув на рядок хлопчиків біля вогню, котрі клювали носами або вже спали на долівці.

— Чому б тобі не довірити його мені, любий Громоступе? — мовила йому дружина. — Я дбала би про нього якнайліпше.

— Не сумніваюся, любове моя. Але ця відповідальність була б надто великою для тебе. Ти перестанеш бути моєю милою, легкосердою, безжурною, веселою Тралялюною. Це перетворить тебе на буркотливу, пригнічену жінку, стомлену життям… як я.

Велет заплющив очі й удав, ніби засинає. Дружина взяла його панчохи й почала зашивати їх далі. Незабаром велетень і справді заснув, а велетка почала дрімати над своєю роботою.

— Гайда, Бобе, — прошепотіла Тріксі, — зараз вдалий час. Гадаю, уже зійшов місяць, і нам ліпше забиратися звідси. Прямо позаду нас є двері з отвором для кота.

— Добре, — відповів Боб. — Я готовий.

Так вони вибрались із хащів-мітли й поповзли до дверей. Та на превелике розчарування діти опинились у якійсь коморі. Там було повно діжок та інших речей і, хоч приміщення було з дерева, вони не могли знайти ні шпаринки.

— Спробуймо-но цю нору, — мовила Тріксі; велетні спали позаду них і діти не сміли повернутися.

— Добре, — відповів Боб. Він рідко казав що-небудь, окрім «Добре».

А ця нора була в якомусь пагорбі, котрий починався від стіни й далі тягнувся долівкою. Брат і сестра залізли всередину. Там було там неабияк темно. Втім, протискаючись далі, діти незабаром дісталися маленької тріщини, крізь яку виднілася трава — бліда під місячним сяйвом. Вони полізли далі й побачили, що нора розширюється й веде догори.

— Що це за звук, схожий на течію? — запитав Непосидько Боб.

— Гадки не маю, — відповіла Тріксі. — Я не знаю, де ми.

Річ у тім, що вони лізли тунелем усередині велетенського дерева; а звук, який чули, був звуком живиці, що текла деревними каналами. Приклавши вухо до стіни, діти почули, як вона легенько булькає.

— Звучить приємно, — мовила Пустунка. — Це вода. Вона ж тече кудись звідкілясь. Гадаю, ліпше нам іти далі, то кудись та і прийдемо.

Ілюстрація: Мод Гамфрі

Далі пробиратися було важко, бо доводилося спинатись, немов на пагорб; але тепер прохід був широким. Майже знесилені, діти нарешті побачили вгорі світло, а коли пролізли крізь щілину на свіже повітря, то опинилися на гілці величезного дерева. Перед ними відкрився великий, широкий, горбистий простір, з якого врізнобіч стирчали галузки, найменша з котрих була розміром із найбільше дерево в землях звичайних людей. Над головами було стільки листя, що їх вистачило б на всі дерева, які коли-небудь бачили діти. Місячне сяйво сюди майже не пробивалося, але інколи на вітрі листя мерехтіло білим. На дереві сиділо безліч здоровецьких птахів. Час від часу якийсь пролітав повз із шумом. Але за винятком рідкісного цвіркотіння, що звучало, мов вересклива труба у великому органі, вони сиділи тихо. Раптом заухкав пугач. То він так співав. Відразу ж відповіли інші птахи, передражнюючи пугача. На диво, діти розуміли кожне слово того співу. А співалося щось таке:

— Хранитель ночі я — пугач,
Вам заспівати хочу.
— Співак ти тільки на словах,
На ділі ж — всі регочуть!
Про що лунатиме твій клич
Безперестанку цілу ніч? 

— Про те, як темна нічка ця
Мене зове, шепоче…
— Нетямо, ти не бачив дня!
Ба, сонце коле очі!
— Погляньте ж — місяць, блиск роси,
Такої вдень нема краси.

Пугач розправив безшумні, м’які крила й шугонув поміж Пустункою Тріксі та Непосидьком Бобом; ледь не задавив дітей, загорнувши їх своїми крильми. Брата й сестру немов перинами в ліжку прикидало. Та пугачу не подобалося, коли щось було між його боками і крилами, тож розправив крила ще раз, і діти хутко вилізли звідти.

Пустунка Тріксі зараз же стала перед пугачем і, дивлячись угору на нього — а голова його була така ж кругла, як окуляри велетки, до того ж набагато більшою — ґречно вклонилася і промовила:

— Прошу, пане Пугачу, хочу з Вами пошепотітися.

— Гаразд, маленька дитино, — відповів пугач, набравши поважного вигляду, і нахилив до неї вухо. — У чому справа?

— Будь ласка, скажіть, де живе орлиця, котра сидить на серці велетня.

— Ох ти ж капосна дитина! Це таємниця. Дуже прикро!

І з гучним сичанням, що нажахало дітей, пугач полетів далі на дерево. Усі птахи люблять таємниці; та ніхто не може берегти їх так, як пугач.

Діти не знали, що їм ще робити, то й пішли далі. Дорога видалася тяжкою: поверхня дерева була то з горбами, то з ямами. Діти час від часу льопали по озерцях дощової води або натрапляли на бічні гілки, що стирчали зі стовбура, і кожна з них була завбільшки з дорослу тополю. Іноді вони проходили великі, м’які, мов подушки, ділянки моху, і на одній такій вирішили перепочити. Однак недовго діти там лежали, бо невдовзі помітили великого соловейка, який сидів на гілці і своїми блискучими очима дивився на місяць. За мить він завів пісню, а інші птахи відгукнулися, але зовсім не так, як раніше відповідали пугачеві. О, якими чудовими іменами називали птахи солов’я! Соловей співав, а птахи відкликалися:

— Я соловейко-соловей,
Вам заспівати хочу!
— Співай, співай, часу не гай,
Майстернику співочий!
Про що співатимеш пісень,
Про темну ніч чи світлий день? 

— Про світло буде пісня ця,
Про день ясний, ласкавий,
Який — як жаль! — добіг кінця,
І зник за небокраєм.
Всю ніч співатиму я вам,
Так шану дню цьому віддам.

Соловей так солодко виспівував, що втомлені діти вмить би поснули, проте вони не хотіли пропустити ані слова й уважно слухали. Коли соловей закінчив, брат і сестра піднялися й пішли далі. Діти не знали, куди прямують, та вважали, що ліпше не спинятися, бо дорогою міг стрітися ще хтось. Вони шкодували, що не запитали солов’я про орлине гніздо — його прекрасний спів змусив їх забути про все на світі. Діти вирішили, що наступної такої нагоди пропускати не можна, тож вони йшли і йшли, аж поки обоє не потомилися. Врешті Пустунка Тріксі мовила, ледь усміхаючись:

— Я вже йду, як не своїми ногами.

— Тоді заночуймо ось тут, — відповів Непосидько Боб.

Діти стояли на краю покинутого гнізда й з утіхою дивилися на його кругле покрите мохом дно. Вони обережно залізли всередину. У гнізді було так тепло, м’яко й затишно, що діти, обійнявшись, швидко заснули.

А в дуплі неподалік було ще одне гніздо, у якому мешкав жайворон зі своєю дружиною. Удосвіта подружжя жайворонів почало сперечатися, і діти прокинулися.

— Пусти мене, — сказав жайвір.

— Ще не час, — озвалася його дружина.

— Уже час, — доволі грубо відповів жайвір. — Світає. Я майже бачу свій дзьоб.

— Маячня! — сказала дружина, — Згадай, яким стомленим ти повернувся вчора; як високо мусив летіти, щоби побачити його. Гадаю, він не образиться, якщо ти трохи даси собі спокій. Тому помовч і спи.

— Це зовсім не так, — мовив жайвір. — Я йому не потрібен. Це він потрібен мені. Пусти мене.

Він почав співати, а Пустунка Тріксі та Непосидько Боб уже знали, як потрібно, і підспівували йому:

— Я жайворонок, ранній птах,
Вам заспівати хочу!
— Співай, хай ллється в небесах
Твій спів дзвінкий, урочий.
Про що розкаже щебет твій,
Про ранок, сповнений надій? 

— Не час для од і слів гучних,
Душа рветься летіти,
Зустріти сонце, й там, вгорі,
Ковток тепла відпити!
Всю ніч я марив, мерз, чекав,
Зустріти сонечко бажав.

На цей час жайворон уже стояв на краєчку свого гнізда й дивився на дітей.

— Бідолашні! Ви не можете літати, — сказав він.

— Ні, але ми можемо дивитися вгору, — відповіла Пустунка Тріксі.

— Ох, та ж ви зовсім не розумієте, що таке зустрічати сонце.

— Зате ми знаємо, що таке чекати його появи. Хіба воно виглядає інакшим для тих, хто зустрічає його першим?

— Та ні, зовсім ні, — поблажливо відповів жайворон, а тоді защебетав на повні груди свою радісну пісню, підстрибнув і чітко, мов годинник, залопотів крильми вдалечінь.

— А скажіть, де…— почав Непосидько Боб.

Та жайворонок зник, лише лунала його пісня. Вона розливалася по всьому небу, хоча птаха вже не було видно.

— Ото самолюб! — сказав Боб. — Нехай жайворони й люблять сонце безмежно, але чому така зневага до ближніх?

— Я можу вам допомогти? — озвався ніжний пташиний голосок із гнізда.

Це була жайворова дружина, яка залишилася вдома з пташатами, поки її чоловік полетів до церкви.

— О, так! Будемо вам вдячні, — відповіла Пустунка Тріксі.

Із гнізда виринула гарненька бура голівка, за нею — пернате брунатне тільце, а тоді — тонкі лапки, які стали на краєчку гнізда. Жайвориця обернулася до гнізда, звідки чувся цілий хор цвіркання голодних пташат, сказала: «Тихенько, малюки», і знову повернулася до дітей.

— Мій чоловік — король жайворонків, — мовила вона.

Непосидько Боб зняв свій капелюшок, а Пустунка Тріксі низько вклонилася.

— Ой, не треба, — сором’язливо відповіла птаха. — Я лише його дружина.

Вона поглянула на небо, де й далі бриніли ноти пісні жайворона. Можливо, вона бачила його там.

— Він чудовий птах, — сказав Непосидько Боб, — тільки-от встає трішки зарано.

— О, ні, не зарано! Він так мусить. Гаразд, скажіть, чим я можу вам допомогти.

— Розкажіть нам, пані Жайворице, де живе орлиця, у якої серце велетня Громоступа?

— О, це таємниця!

— Ви пообіцяли нікому не розповідати?

— Ні, але жайворонки змушені берегти таємниці. Вони бачать більше, ніж інші птахи.

— Але ж ви не літаєте так високо, як ваш чоловік?

— Не часто. Але це нічого не змінює. Я все одно багато чого знаю.

— Скажіть мені, а я Вам заспіваю, — сказала Пустунка Тріксі.

— Ти теж умієш співати? У тебе ж немає крил!

— Так. І я заспіваю пісню про жайворонка та його дружину.

— Прошу, заспівай, — попросила жайвориця. — Цить, діти, послухайте.

Пустунка Тріксі дуже тішилась, що знала пісню, яка сподобається принаймні дружині жайворонка, хоча на самого жайворона пісня могла справити інакше враження. І дівчинка заспівала:

— Добрий ранок, мій пане! — вітав жайвір улесно,
Коли сонце зійшло та на трон свій небесний. —
О, засяй же мені! Поміж слуг, тих нетям,
Лише я ось вітаю тебе з вороттям.
І так перший твій блиск я побачить хотів,
Що угору годину невтомно летів! 

— То вдячності хочеш, — король мовив, — що ти
Тут летиш в вишині і не любиш пітьми?
Пане Жайворе, просиш ти більше потреби.
Любов маєш першості, а не до мене.
Жодна пташина так не поспішає,
Але у свій час на прихід мій чекає. 

І король враз за шапкою хмар заховався,
А птах стетерів і замовк, згорювався.
Та вище злетів і став міркувати,
Що гнів короля скоро мав би стихати;
А корона осяє — і пір’я просте
Забарвиться жайвору у золоте. 

І хоч крила в польоті спочинку не знали,
Та хмари чомусь усе більші ставали.
Крізь густий туманисько, що в даль розіслався,
Ані жоден промінчик там не пробивався.
І впертюх-сонцелюб тут відчув, що несила,
Втомились від лету брунатнії крила.

Пір’їни у золоті не освятились  —
А ослабли і враз мов старі учинились.
Тож востаннє крильми з усіх сил тріпонув
І додолу, як камінь, ураз шугонув.
Серед віття ж була його вірна жона,
Гріла яєчка в гніздечку сама. 

Хіба ж дійсно сама? Та ні-ні, не брешім,
Їй із неба король сяяв світлом своїм.
— Ну, здоров, пане Жайвір. Ти втомився? — спитав. —
Не все краще вгорі — не дарма ж я казав.
Доки ти в висоті десь дурниці співав,
Я весь час жайворицю ось тут осявав. 

Розпустив він проміння по цілому гніздечку —
І відблиснули золотом пташки крилечка.
І така ж бо красива вона, немов диво,
А жайвір же дзьоба сховав соромливо.
І так під крилом з головою сидів.
Доки сонце-король угорі пломенів.

Щойно Пустунка Тріксі доспівала пісню, дружина жайворонка завела й собі низьку, солодку та стриману пісню, а через дві-три хвилини мовила:

— Любі діти, що я можу для вас зробити?

— Будь ласка, розкажіть нам, де живе орлиця, — відповіла Тріксі.

— Ну, гадаю, не буде нічого страшного, якщо я розповім це таким добрим і розумним діткам, — сказала жайвориця. — Я впевнена, що ви не маєте поганих намірів.

— О, ні. Зовсім навпаки, — озвався Боб.

— Тоді я скажу вам. Вона живе на верхівці гори Неболам. Потрапити туди можна тільки по павучих сітках, що повністю вкривають цю гору.

— Це доволі серйозно, — сказала Пустунка Тріксі.

— Але вам не треба туди видиратися, дурненькі! Вам не можна. Та й навіщо туди?

— Це таємниця, — відповіла Тріксі.

— Ну, то не мій клопіт, — мовила на те жайвориця, трохи образившись і шкодуючи, що розповіла все. Тож вона полетіла на пошуки сніданку для малечі, які до цього часу вже нетерпляче пищали. Діти подивились один на одного, узялися за руки та й пішли геть.

За хвилину на небі зійшло сонце, а брат і сестра невдовзі злізли з дерева. Кора була така нерівна й вузлувата, з купою галузочок, що їм вдалося спуститися, хоч і не без труднощів. Потім далеко на півночі вони побачили здоровенну кручу, яка нагадувала шпиль церкви, що тягнулася високо в небо. Діти подумали, що то певно гора Неболам, і попрямували туди. Дорогою їм де-не-де стрічалися велетні, які крокували через поле або ліс, але діти старалися не потрапляти їм на очі. Хоч то не була велика небезпека, але малим вистачило тих двох велетів на кордоні, які дуже полюбляли дітлахів.

І от Боб і Тріксі підійшли до підніжжя гори Неболаму. Вона здіймалася посеред рівнини — гадки не маю, на скільки сажнів точно — довгим, вузьким шпилем. Уся гора була вкрита павутинням — нитками різного розміру, від шовку й до габардину. Павутина тряслася і тріпотіла та виблискувала на сонці сріблом. По ній бігали величезні й ненажерливі павуки, які ловили величезних дурних мух і пожирали їх.

Діти посідали й почали міркувати, як бути далі. Павуки не звертали на них увагу, жерли собі мух. Так от, підніжжя гори було оперезане канавою з водою — не широкою, але дуже глибокою. Поки діти сиділи, спостерігаючи за павуками, один восьминогий, чия павутина тяглася понад водою, якось не втримався й упав спиною у воду. Пустунка Тріксі й Непосидько Боб побіли на допомогу, похапали й повитягували на сушу почергово кожну його ногу, у той час як решта ніг відчайдушно борсалися. Коли павук обтрусився і трохи підсох, він обернувся до дітей зі словами:

— Чим я можу вам допомогти?

— Скажіть, будь ласка, — мовили діти, — як нам піднятися горою до гнізда орлиці?

— Нема нічого простішого, — відповів павук. — Просто біжіть нагору й кажіть усім, що то я вас відправив, і ніхто вас не зачепить.

— Але в нас немає пазурів, як у Вас, пане Павуче, — промовив Боб.

— Ах! Таки не маєте, бідолашні обділені істоти! Однак, гадаю, ми дамо цьому раду. Ходімо до мене додому.

— Ви ж нас не з’їсте, правда? — спитав Боб.

— Моє любе дитя, — відповів павук із ноткою ображеної гідності, — я їм тільки шкідливих і непотрібних. Ви допомогли мені, а тепер я допоможу вам.

Діти підвелися й хутко почали видряпуватися до павукового гнізда в центрі павутини. То було не дуже важко, бо коли траплявся надто великий проміжок, павук звивав міцну павутину й розтягував її саме там, де вони збиралися ступати.

Восьминогий залишив дітей у своєму гнізді, та перше приніс їм дві велетенські медівниці, добуті в упійманих ним бджіл; а тепер із ним прийшло біля шести наймудріших павуків. Було неабияк страшно дивитись на них усіх навколо гнізда: павуки задумано поглядали вниз на малечу, ніби розмірковували, чи буде з них смачна страва. От врешті один озвався:

— Скажіть нам чесно, чого хочете від орлиці, і ми спробуємо допомогти.

Тоді Пустунка Тріксі розповіла їм, що на кордоні є велетень, для котрого діти — мов редиска, і що він їх обох ледь не з’їв; що вони дізнались про велику орлицю з гори Неболам, котра зараз сидить на серці того велетня; і якби їм лишень вдалося добути те серце, вони швидко навчили б велетня кращої поведінки.

— Але, — сказав господар, — якщо й дістанете серця велетня, воно буде для вас завбільшки з вашого слона. Що ви робитимете з ним?

— Найменша подряпина вб’є його, — відповів Непосидько Боб.

— Ах! Та можна й щось краще вигадати, — мовив павук. — Що ж, ми вирішили вам допомогти. Ось вам торбинка павучого соку. Велетні терпіти не можуть павуків, а сік — то для них страшна отрута. Ми всі готові піти з вами й відігнати орлицю. Відтак мусите покласти серце до цієї іншої торби і спуститися разом із ним: тоді велетень буде у вашій владі.

— А як ми це зробимо? — спитав Боб. — Ця торба як для калачів завбільшки.

— Але якраз така, яку зможете нести.

— Так, але що нам робити із серцем?

— Покласти в торбу, певна річ. Однак спочатку мусите вичавити краплю з іншої торби на нього. Побачите, що буде.

— Добре, зробимо, як кажете, — мовила Пустунка Тріксі. — А тепер, якщо ваша ласка, як нам туди добратися?

— О, це вже справа за нами, — сказав перший павук. — Ти поїдеш на мені, а мій дідусь візьме твого брата. Вилізайте.

Тож Пустунка Тріксі всілася на вузьку частину павукової спини й міцно вчепилася. А Непосидько Боб забрався на спину дідуся. І так полізли вони догори, павутинка за павутинкою, вгору і вгору — так швидко! За ними полізли всі до одного павуки; тож коли Тріксі озирнулась, то побачила позаду цілу армію павуків. «Навіщо нам їх стільки?» — подумала вона, але змовчала.

Уже зійшов місяць, і внизу та навколо них відкривався прекрасний краєвид. Усе Велетозем’я простягалося під ними — гори, озера, дерева і тварини. А вгорі — чисте небо, у яке здіймалася гора Неболам із її безмежними драбинами павутин, що виблискували, немов струни місячного проміння. І по цих променях рухалась, повзла, видряпувалась і поспішала величезна армія величезних павуків.

Невдовзі вони добралися майже до самої верхівки, і там зупинились. Пустунка Тріксі й Непосидько Боб побачили вгорі велику кулю з пір’я, котра увінчувала гору, мов перлина.

— І як ми зженемо орлицю? — мовив Боб.

— Скоро ми це зробимо, — відповів павук-дідусь. — Гайда, ви, там унизу.

Й ось угору повз дітей побігла ціла армія — через край гнізда, аж на орлицю, і заховалась у її пір’ї. За мить птаха почала вовтузитись і шпортатися дзьобом. Нараз розпростерла крила — з таким шумом, немов налетів ураган — і полетіла купатись у морі; а павуки тоді почали випадати з неї на своїх парашутиках із павутиння. Діти міцно трималися, аби їх не здув вітер від польоту орлиці. Щойно все минуло, Тріксі й Боб зазирнули в гніздо: там лежало серце — бридка й негарна річ.

— Поквапся, дитино! — мовив павук Тріксі.

Тож дівчинка взяла свою сумку і вичавила з неї на серце краплину. Їй почулося, що вдалині скрикнув від болю велет, і ледь не впала від страху. Серце вмить почало зменшуватись. Воно корчилось і зменшувалось, доки майже не зникло; Боб підхопив його й поклав до своєї сумки. Тоді обидва павуки повернулись і хутко почали спускатися. Не встигли вони дістатися землі, як почули лемент орлиці через втрату яйця; але павуки сказали не хвилюватись, бо її очі були надто великі, щоби їх побачити.

Коли добралися до підніжжя гори, усі павуки повернулися додому і знову ловили мух, ніби нічого й не сталося.

Подякувавши друзям ще раз, діти понесли серце далі.

— Якщо виникне потреба, просто додайте ще павучого соку, — сказав наостанок дідусь.

Велет, коли його серце просочили, страшенно заревів від болю і знепритомнів. Він так довго лежав непорушно, що всі хлопчики могли б утекти, якби не були такими гладкими. Втім, один таки втік і безпечно дістався додому. Декілька днів велет не міг розмовляти. А коли нарешті озвався, то сказав:

— Ох, моє серце! Серце!

— Твоє серце в безпечному місці, любий Громоступе, — відповіла його дружина. — Справді, такому велетню, як ти, негоже так нервуватися й побиватися. Мені соромно за тебе.

— У тебе немає серця, Тралялюно, — сказав на те чоловік. — Запевняю, моє серце зараз у величезній небезпеці. Воно в руках ворогів, але я не знаю хто вони.

Він знову зомлів: Пустунка Тріксі зауважила, що серце почало трохи розбухати і крапнула на нього ще дрібку павучого соку.

Коли велетень очуняв, то сказав:

— Люба Тралялюно, моє серце вертається до мене. Я відчуваю його чимраз ближче.

Так він мовчки пролежав кілька годин і ось раптом вигукнув:

— Воно в будинку, це точно!

Велетень схопився й почав нишпорити по дому, заглядаючи в кожен куток.

Тим часом Пустунка Тріксі та Непосидько Боб увійшли через дірку в корені дерева, а потім через котячий отвір у дверях і сміливо підійшли до велета. Діти пильно стежили за його діями. Гнаний любов’ю до свого серця, велетень скоро помітив малечу й люто кинувся до них.

— Я з’їм вас, паскуди такі! — заревів велет. — Ану віддайте моє серце!

Тріксі боляче вщипнула серце. Велет упав на коліна, почав хлипати, плакати й молити дітей віддати йому серце.

— Отримаєш, коли будеш добре поводитись, — відповіла дівчинка.

— А як то добре поводитись? — запитав він хнюпаючи.

— Віднеси всіх дітей додому.

— Я не можу. Я дуже кволий. Я можу впасти.

— Зараз же неси.

— Я не зможу, допоки не віддасте моє серце.

— Ну гаразд! — сказала Пустунка й ще раз ущипнула серце.

Велет скочив на ноги, згарбав усіх дітлахів та почав розпихати їх — кого по нижніх кишенях жилетки, кого в нагрудну кишеню, двох чи трьох посадив у капелюха, ще й по кілька попід кожну пахву взяв. Так пішов до дверей.

Тим часом бідолашна Тралялюна сиділа в кріслі й зі сльозами на очах латала білу панчоху.

Велет прямував до кордону. Він не міг іти дуже швидко, а через це Боб і Тріксі встигали за ним. Коли вони добралися до кордону, то вирішили, що дітям безпечніше буде самим піти додому. Тож брат і сестра наказали велетню пустити всіх. Він послухався.

— Ви всіх відпустили, пане Громоступе? — спитала Пустунка Тріксі.

— Так, — відповів велет.

— Брехня! — пискнув тоненький голосочок і з кишені жилетки визирнула голова.

Тріксі ущипнула серце так, що велетень заревів від болю.

— Ти не шляхетна особа. Ти обманюєш, — сказала вона.

— Він же найхудіший від усіх, — зі сльозами відповів Громоступ.

— Тепер усі тут, діти? — запитала Пустунка.

— Так, панно, — сказали діти після того, як ретельно й довго (вони ж були дурненькими дітьми) перерахували один одного.

— А тепер, — мовила Тріксі до велетня, — чи обіцяєш не красти дітей і більше ніколи в житті не їсти їх?

— Так-так! Я обіцяю, — відповів Громоступ, схлипуючи.

— І ти ніколи більше не переступиш межі Велетозем’я?

— Ніколи.

— І ніколи більше не вдягатимеш білі панчохи в неділю. Обіцяєш?

Велетень тут завагався й запротестував, але Пустунка Тріксі наполягла, бо вважала, що це буде йому доброю наукою. Той змушений був погодитись.

Потім дівчинка зажадала, що коли вона поверне йому серце, то велетень віддасть його доглядати своїй дружині.

Бідолашний велетень упав на коліна й почав благати знову, але Пустунка легенько вщипнула серце і він рикнув:

— Так-так! Я віддам його Тралялюні, присягаюсь. Але нехай не кладе його в бочку з-під борошна чи сміттєву яму.

— Авжеж. Про це домовляйся з нею сам. І чи обіцяєш не зачіпати більше мене чи мого брата, а також не мститися нам за скоєне?

— Так-так, любі дітки; Я все обіцяю. Будь ласка, благаю, віддай скоріш моє серце.

— То чекай там, я принесу його тобі.

— Так-так. Тільки поквапся, бо я от-от знепритомнію.

Пустунка Тріксі почала розв’язувати торбину. А Непосидько Боб, який уже добре навчився за час подорожі, витяг свого ножа і вдав, ніби хоче перерізати мотузку, але насправді він наготував ножа про всяк випадок.

Заледве серце вийняли із сумки, як воно стало завбільшки з бика. Тут велетень із криком гніву та помсти стрімголов кинувся на дітей, які відскочили від жахливого серця. Та Боб був швидшим за Громоступа. Хлопець стрибнув до серця й устромив ножа аж по саме руків’я. Звідти чвиркнув струмінь крові, а велет зі страшним стогоном упав мертвим до ніг маленької Пустунки Тріксі. Хай там як, а їй було шкода велетня.

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *