Невидимий велет

Автор: Олег Тітов
Анотація: Оповідання-переможець конкурсу “Аль Мор 2019”. Коли велет Жердина приходить відвойовувати феод у старих панів, хитра команда шелерів одразу ж пропонує селянам свою допомогу. Чи зупинять харцизяки велета? І що зажадають собі у винагороду?

Час подій: зараз

Велет Жердина безтурботно суне через людське село – якщо його бойова гиря завбільшки з корову випадково змітає паркан чи віз, він на це не зважає. Проте, не більше – витрачати сили на руйнування будинків велет не має наміру.

Люди з острахом спостерігають за гігантом, причаївшись за хатами та клунями. Ніхто не видає жодного звуку, навіть пси не брешуть, боягузливо щулячись у своїх будах. Найсміливіші наважуються обережно визирнути зі своїх сховків лише тоді, коли велет підходить до стін Велезамку.

Озирнувшись, Жердина ніби нехотя буцає гирею у ворота, свистячи старовинну формулу виклику.

– Пане Вітхий, виходь! Прийми бій або ж визнай, що більше не можеш захистити замок і його мешканок. – Жердина робить паузу, чекаючи на відповідь, проте не отримує її. – Досить ховатися за спинами людей, – продовжує свистіти велет загальною мовою, – ти вже дуже старий, тож схили переді мною голову і йди на спочинок. Такий Закон. Я дозволю тобі залишитися відлюдником у моєму феоді… Тепер так чинять.

– Сам іди геть! – раптом долинає з-за стіни юний голос. – Ти прокрався до нас підступом, як тять.

– Це піввелет-переросток Збиток цвірінькає? Той, якого маразматичний татко не випускає з гніздечка?

Жердина розкручує ланцюг і з гуркотом гатить по ворітницях бойовою гирею. Збиті з багатьох дощок двері загрозливо тріщать.

– Забирайся геть, – зрадницьки тремтить голос Збитка, – це мій феод.

– Ти не можеш володіти феодом, у якому народився, – відгукується Жердина і знову періщить гирею по воротах, – жодне Зібрання не визнає за тобою такого права.

– Тут немає Вітхого пана, – лунає із замку голос велетки, – облиш нас у спокої.

Жердина похрюкуючи регоче і свистить якусь непристойність, заглушену гуркотом проламаних дверей.

Велет задоволено лається, зазирає на подвір’я замку і, недобре посміхаючись, повідомляє його мешканцям: «Тепер я – ваш новий пан».

Час подій: дванадцять свічок тому

Корчмар відвернувся. Слід було б попередити старосту, що якісь зайди-шелери намагаються підпоїти його сина, але ж вони, холера, так щедро платять за його помийне пійло і втрачати навар – не з руки.

– Якщо спробують парубка кудись забрати, втручуся, – подумки виправдав себе корчмар і гукнув: – Ще пива шелерам?

– Панам шелерам, – гучно виправив один із них.

– Панам… – повторив собі під ніс корчмар і скривився. Шелери, або ж по простому розбійники, вважали себе кимось особливим, мало не рівнею велетам, і тому завели моду називатися панами. Проте вони були всього лиш людьми. Переважно…

Всі три шелери, як і ведеться, були типами неприємними, підозрілими. Перший, худий і меткий, із заплетеними в рідкі неохайні кіски вусами та чубом, представився отаманом Криворотим, другий – великий, вайлуватий – Змійчуком, а найдрібніший і наймолодший, зовсім ще хлопчисько – Гривою.

Найнебезпечнішим корчмарю видався Змійчук. Одного погляду у його банькаті чорні очі вистачило, аби здогадатися, що він не простий шелер. Цей неспішний бугай безперечно був характерником, нечестивцем. Пліткували, що характерники, на відміну від знахарів, не лише зілля варять, але й практикують бойову магію, що за законами велетів засуджувалося до очищувального вогню.

– За нашим столом справжній легінь, – вигуком обірвав думки корчмаря Криворотий, – п’є, мов мамут!

Син старости гикнув, перевів розчулений п’яний погляд з глечика на отамана, обхопив обома долонями кухоль і через силу сьорбнув.

– Наша людина! – гучно похвалив Криворотий і раптом спохмурнів. Коли пауза стала гнітючою, він нахилився до сина старости і довірливо заговорив: – Навіть не знаю, що тобі порадити, пане Молибог, твій батько допускає, щоб у тебе відібрали кохану, і не хоче й пальцем поворухнути, аби цьому запобігти. Це, трясця, гірко.

– Для нього… гик… для нього важить лише обов’язок, – зітхнув Молибог і плаксиво додав, – хоча я його єдиний син, єдина дитина.

– А та дівка тебе по-справжньому кохає? – лукаво повів бровою отаман.

– Дана? Так, більше за життя. І це взаємно.

– То викради її.

– І куди ми подамося? Та й Дана не наважиться, боїться, що велети її родину покарають. Збиток – мстивий мерзотник. Заманулося йому нову служницю і мусить моя ластівонька відмовитись від людського життя і повік в замку скніти…

– Чекай-но, дай розібратися, – перебив отаман підсовуючи хлопцеві шмат шинки, – Збиток – це син вашого велета пана Вітхого, так?

– Так, він піввелет, але переросток. Йому вже п’ятдесят третє літо минуло і давно пора стати блукачем, але пан Вітхий чомусь затримує ініціацію, от виродок і дуріє з нудьги в замку.

– Гей, у моїй корчмі про панів пліткувати заборонено, – для годиться гукнув корчмар.

Співрозмовники стишили голоси.

– Справді дивно, – схилився над столом Змійчук, – ваш пан Вітхий залишив замок, заховався у печеру і носа звідти не витне. Хоча раніше, кажуть, був ще тим розбишакою – людожерським купцям жити не давав. А тепер… Виклики блукачів не приймає. Сина тримає під замком. Дивно це.

Молибог задумався, скривився і, ледь стримуючи сльози, п’яно процідив: «От якби якийсь блукач нашого Вітхого таки прикінчив, разом з його виродком Збитком».

Шелери насторожено перезирнулися, а син старости раптом квакнув, сіпнувся і виблював під стіл.

– Розходьтеся! Досить хлопця мучити, вже пізно, – прикрикнув корчмар, схопив за лікоть слугу і кивнув на Молибога.

Отаман звівся, підійшов до шинквасу і, піддражнюючи корчмаря повним гаманцем, заходився розпитувати про пишнотілу служницю. Грива посоловілими очима витріщився на догораючу свічку, а Змійчук уважно слідкував своїми чорними очима за маніпуляціями слуги, що міцно підхопив сина старости і повів геть з корчми.

Час подій: п’ять свічок тому

Побачивши Оримира – старосту села Верхнього, отаман зрозумів, що з ним буде непросто. Охайно вбраний, невисокий, але кремезний чолов’яга з міцними щелепами і пишними вусами, здавалося був вирубаний зі скелі. Рухався староста бундючно, руки тримав наче по швах, а щоб поглянути вбік –повертався всім тулубом.

«Цим волом не дуже покеруєш» – подумав Криворотий і, не чекаючи запрошення, увійшов до господи і вмостився на високу лаву. Помітивши, що староста насупився, коли отаман закинув ногу на ногу, Криворотий приклав руку до серця і заговорив.

– Пане старосто, я отаман Криворотий, можливо, тут про мене…

– Я не пан, – безцеремонно перебив шелера Оримир.

– Не пан? – отаман на мить затнувся, кинув погляд на характерника, що не проявляв жодного інтересу до бесіди, і продовжив. – Повір, старосто, я не хотів тебе якось образити чи спровокувати…

– Панами у нас називають велетів, – знову перебив його Оримир, – а я лише людина.

– Врахую, – примирливо кивнув шелер і продовжив, – до речі, саме про велетів я і хочу поговорити. Як мені стало відомо, до вас іде блукач, який планує викликати вашого велета Вітхого на герць і відібрати його феод.

Староста презирливо подивився на отамана і, провівши лівою рукою по вусах, буркнув: – Нехай спершу на гору підніметься, повз наші гармати у Нижньому.

– Вона ж там одна, ще й чомусь на мортирному лафеті, – вишкірився Криворотий. – Чи ти і вертлюжну на брамі рахуєш? Вона для велета, як тобі комар. Проти цибатих ефективний лише злагоджений загін пікінерів. А щоб такий загін організувати, потрібен професійний командир, тобто я.

– А ти часом не вивідник блукача? – підозріло примружився Староста.

Криворотий злегка нахилився в один бік, потім в інший, задумливо подивився у крихітне вікно і тихо промовив:

– Даремно ти хочеш нас образити. Ми, шелери, – вільні люди, ми не служимо велетам, як ви, горяни, чи людожерам, як лісовики, і тим більше не раби зміїв, як степовики. Ми створили власну республіку, де правлять обрані нами люди і з часом…

– Досить, – розсердився староста, – ви найманці, дідько вас забери, і служите то одним, то іншим нелюдам. Ми, на відміну від вас, хоч не кидаємося від господаря до господаря, а сир варимо власними руками. Тому забирайтеся під три чорти.

– Ти робиш помилку, – розпачливо захитав головою шелер, – я маю досвід і можу очолити вашу оборону… за помірну ціну.

– Я теж маю досвід, – зверхньо кинув староста, – вже не одного блукача спровадив. А якщо справді хочеш допомогти, то спустися до того приблуди і передай, що наш Замок йому не дістанеться, бо пан хоча і Вітхий, проте ще зможе скинути в прірву якогось дурного волоцюгу.

Криворотий, щось роздратовано промовив у відповідь, але жодного звуку не долинуло.

– Хлопче, – крикнув Староста до гайдука, що стояв у дверях – проведи непрошених гостей до схилу.

***

Вийшовши з села, Криворотий гукнув гайдукові, що має відлити і зійшов зі стежки. Перед ним відкривався вражаючої величі краєвид. Гора, на якій розташовувалося село Верхнє, була однією з найвищих на цьому хребті, тому повітря тут було розрідженим і прохолодним, проте луки від цього не потерпали та й незліченні велетові отари овечок не виглядали замореними.

Коли до отамана приєднався характерник, Криворотий сердито прошепотів:

– Трясця твоїй матері, Змійчук, чому ти не допомагав?

– Я свою справу робив, – гучно обурився шелер, – чому я мав тобі допомагати?

– Тихіше, – зашикав Криворотий, вказуючи очима на гайдука, що делікатно пройшов уперед на десяток кроків, – чому ти не перевірив, чи діє на того навіженого старосту ілюзія?

– Моє вміння немає потреби перевіряти, – самовпевнено відрубав Змійчук.

– То навіщо ти ходив? Щоб заглушити кілька моїх лайливих слів?

Змійчук відвернувся, щось прошепотів і гайдук, що їх проводжав, раптом перетворився на Гриву.

– Бісовий ти сину, а я й недопетрав, – зареготав Криворотий.

– Я тут ні до чого, Грива сам тримав ілюзію, – відповів шелер, підтягуючи штани, – однак, нам це тепер нічого не дасть. Твій план сиплеться, – без дозволу старости я не організую його гайдуків.

Криворотий витримав паузу, посмикуючи себе за вус, а потім заспокійливим тоном промовив:

– Ми впораємося, пане Змійчук, бо… інакше тут ще до осені будуть людожери.

– Отамане, ти такий самовпевнений аж… дурний, – скипів Змійчук.

– Я вірю в свою удачу, характернику, – вишкірився Криворотий, – відчуваю, що старостин синочок ще переконає татка.

***

Коли непрохані гості вийшли, староста схилився до відра і почав жадібно пити холодну воду. Позад нього пролунали швидкі кроки, що обірвалися гучним гупанням, ніби щось упало. Оримир зітхнув і, не обертаючись, з натиском промовив:

– Підведися.

– Тату, – застогнав Молибог, стоячи зі стражденним виглядом на колінах, – впусти блукача, нехай він уб’є того тисячолітнього хріна і вижене його мерзенного синочка.

– Хлопче, слідкуй за язиком… – староста озирнувся і його голос задзвенів люттю, – ти що, спав такий обриганий? Перевдягнись і берися за свою роботу, а я зі своєю сам розберуся.

– Ти боїшся, що тебе зі староства виженуть! – заверещав хлопець і схопився на ноги. – А те, що твій син помре, тебе не хвилює! – прикриваючи долонею червоні очі, що набиралися сліз, Молибог рвонув з хати.

– А як він щось собі зробить? – пролунав з комірчини жіночий голос і до чоловіка вийшла старостиха. З її піднятих догори рук стікало молоко.

Оримир поглянув на свою немолоду, але ще гарну дружину і знехотя процідив:

– Не зробить він собі нічого, це з нього пиво виходить. Чула, коли він повернувся? Я тепер розумію, хто його до ранку в корчмі пригощав і наші таємниці випитував.

Старостиха опустила руки і тихо запитала:

– То що нам робити?

– Тобі – варити сир, а мені скликати гайдуків і готувати Нижнє до захисту, – діловито промовив Оримир, знімаючи зі стіни черес.

Час подій: чотири свічки тому

Надворі було холодно, нічний мороз лише почав відступати і сонце ще не встигло прогріти долину. Місцеві рослини прокидалися опускаючи листя, зовнішня сторона якого слугувало надійним захистом від холоду.

Молибог майже біг до Старої башти, розтираючи себе руками і тяжко дихаючи. Парубок вже пошкодував, що не схопив кожушок, бо наївно сподівався, що батько його гукне, але старості, схоже, було байдуже до сина.

– Твердолобий баран, – бурмотів парубок, пришвидшуючи ходу і розтираючи себе руками, – коли знайдуть мене… моє знівечене тіло, ти зрозумієш, що я не жартував. Тоді ти пошкодуєш, цурпалок!

Син старости добіг до башти, байдужим поглядом зміряв вкриті памороззю сходинки і, мов мантру повторюючи оте «пошкодуєш», поліз угору. Майже на самій верхівці підйому хлопець послизнувся і мало не покотився сходами донизу, проте руки самі вчепилися за поруччя і Молибог навкарачки виліз на оглядовий майданчик башти. Тут парубок нарешті звівся на ноги і озирнувся. Серце калатало. Помирати розхотілося. Якби тут був іще хтось, то інша справа, а викинутися без свідків, які почули б і передали батькові останні слова, – якось безглуздо.

Молибог уважно придивився до свого рідного села, потім перевів погляд на підніжжя гори, роздивився обриси Нижнього. Там жило більше людей і клімат був трохи м’якший, проте Верхнє все ж вважалося головним. Воно й не дивно, адже його село було зовсім поруч із замком велетів. Варто було перейти підвішений над прірвою міст, і ось ти вже під масивними стінами твердині панів. Хоча він там ще не бував: лише обрані могли переходити міст, а якщо ти не староста чи не велетова служниця, то тебе чекатиме жорстоке покарання за спробу порушити спокій господарів.

«Його Дана теж скоро стане обраною – служницею. Буде обслуговувати велетового синка Збитка – мерзенного монстра у чотири людських зрости, з великим пузом, непропорційно довгими руками, зморщеною сірою шкірою і маленькими пронизливими оченятами».

Молибог був переконаний, що ця істота смердить гірше за дюжину баранів. Думка про те, що служницям доводиться жити між цими цибатими потворами завжди обурювала Молибога, а тепер… Парубок скреготнув зубами.

– Хай би цей прибулець дістався до тебе і твого виродка, старе опудало, – зашепотів з ненавистю парубок, переводячи погляд вгору до тієї висоти, де починалася зона вічного снігу й льоду. Саме там, у печері, останні роки проживав пан Вітхий. Чому він став відлюдником, Молибог точно не знав, втім, як і будь-хто інший у селі. Проте, як подумати, відповідь була очевидною. На восьмій сотні літ хочеться спокою, особливо коли блукачі перестають обминати твій феод і сунуть мов оси на мед. Кожні кілька років приходить якийсь безземельний велет і намагається кинути виклик старому панові. Якби люди їх не стримували,  дідуган вже давно помандрував би до своїх прабатьків.

Молибог завмер, вражений останньою думкою.

Якщо дістатись до печери і повідомити ту купу трухлявих кісток, що його викликає на герць блукач, він буде змушений прийняти виклик, щоб зберегти обличчя. І в такому разі батько вже нічого не вдіє, молодий велет швидко прикінчить пана Вітхого, а його синочка Збитка вижене із замку. Лише так можна повернути Дану.

Син старости засміявся. Він хотів навіть радісно крикнути, але вчасно схаменувся і поспішив донизу.

***

Пси залементували і Молибог причаївся, залізши на чужий сінник. Щоб не привертати нічиєї уваги, він вирішив пробиратися поза крайніми хатами.

На сіннику було тепло, але це приємне відчуття тішило недовго – відчайдушно захотілося пити і їсти. Ризиковану думку щось поцупити прогнав шум на подвір’ї. Визирнувши, парубок побачив, що господар дому у бойовому обладунку незграбно прощається з рідними. Дружина і донька розплакалися, син заходився канючити, щоб і його взяли з собою, а стара мати мовчки вчепилася у своє «дитятко» не зводячи з нього очей.

– Та чого ви? Ну, пускайте, – волочачи за собою злякану родину, чоловік посунув до виходу, а Молибог втішився новиною, що гайдуки збираються на площі. Проте, згоріло мабуть ще з пів свічки, доки метушливий рух на вулиці нарешті затих.

Затискаючи гуркітливий живіт і намагаючись якомога менше потрапляти людям на очі, парубок вислизнув зі сховку і поспішив до замку.

Із села Молибог вийшов без особливих пригод, декілька жінок його бачили, але не звернули жодної уваги – не до нього зараз було.

Кликуна на мості теж не було. «Пішов з гайдуками» – полегшено підсумував Молибог. Він уважно роззирнувся, впав навкарачки і поповз по містку через урвище, почуваючись непомітним, мов муха в молоці.

Час подій: дві свічки тому

Пройшовши перед строєм, староста критично оглянув свій загін, кахикнув і розпочав інструктаж.

– Мужі, на нашу гору піднятися можна єдиним шляхом, через цю браму. – Гайдуки синхронно поглянули на високі ворота, що вели в село. – Над брамою у нас висить дзвін-оберіг, який розвіює будь-яку магію на сотню кроків навкруг. – Гайдуки з повагою, ніби вперше побачивши, знову поглянули на дзвін. – Тому, пробратися до нас всякими магічними вибриками ніхто не зможе. А проти грубої сили ми маємо дві надійні, перевірені часом гармати. Але… на той випадок, якщо якимось дивом ми не влучимо…

– Ну чого ти каркаєш? – низьким басом прогудів одноокий і однорукий чолов’яга. – Тому блукачеві поховальні дрова!

– Гатусиле, – прикрикнув староста, – дай договорити, всяке може статися, раптом гармата вибухне, чи ще щось таке.

– Кар-кар, – не вгавав Гатусил.

Староста спохмурнів, але промовчав і знову звернувся до строю:

– Одним словом, навіть, якщо блукач якось та й пролізе через ворота, ми достатньо мужні, щоб зупинити його.

– Марна справа! – пролунав викрик Криворотого.

Гайдуки здивовано озирнулися на нового промовця, а отаман шелерів широким кроком підійшов до Оримира, посміхнувся йому і обернувся обличчям до загону.

– Він не піде дорогою, а підніметься по скелі, бо має магічний артефакт…

Який саме артефакт має велет отаман не договорив, бо староста підступно стукнув його обухом топірця по потилиці і, коли шелер гепнувся, заходився крутитися на місці, шукаючи поглядом характерника. Помітивши Змійчука серед селян, Оримир скомандував:

– Хапайте цього харцизяку! Вони вивідники.

Змійчук зблід, прошепотів якесь закляття, але нічого не відбулося. Його легко схопили і жбурнули біля Криворотого, який приходив до тями після відра холодної води.

– Цих двох повісити – гримнув Оримир.

– Пробач, братику, – не дивлячись на Змійчука промовив отаман.

У відповідь характерник процідив:

– Сто чортів тобі в печінку за твої плани, пане Криворотий

– Піднімайтеся, – кілька гайдуків підхопили шелерів і потягнули їх до воріт, – висітимете біля дзвона, щоб блукачів віднаджувати, хе.

Решта гайдуків під суворим наглядом старости зайнялися підготовкою до оборони. Працювали, мов мурахи, – злагоджено, діловито. Одні підносили кам’яні гарматні ядра, інші складали піки та встромляли в землю дротики, ще хтось тягнув смолу на браму. Тишу порушувало лише постукування, тертя дошок, кректання і натужне сопіння працівників. Проте ідилія тривала недовго, – її зруйнував несподіваний жіночий крик.

– Блукач! Блукач біля Верхнього!

Гайдуки, мов курчата, закрутили головами, зупиняючи погляди на шляху. Там, на дорозі до Верхнього, енергійно рухалася вгору височенна фігура. Безсумнівно, ішов велет.

– Холеро, – пробасив Гатусил, – як цей блукач обійшов нас?

– Артефакт! – вголос згадав староста і розвернувся до шелерів, котрих уже підготували до страти: поставили на діжки і накинули петлі на плечі.

– Стійте, – Оримир категорично махнув рукою до гайдуків і поспішив до отамана, – звідки ти знав, що блукач вилізе по скелі?

– То тепер ти готовий слухати, пане старосто? Але чи не запізно?

– Не варнякай, кажи!

– Ми чули, що цей блукач викував абордажну кішку, яку назвав Ключем-Від-Гір. А потім зачарував її, щоб вона впивалася в будь-яку скелю і витримувала дюжину велетів.

– Прокляття! Гайдуки, до мене! Йдемо за тим хитродупим велетом. А цих двох кінчайте нарешті.

– Чекай, ви не наздоженете його без нас, – пручаючись, затараторив отаман, – тільки хороший характерник зможе врятувати ситуацію.

Староста знову знехотя повернувся до отамана, вказівним пальцем зупинив катів і роздратовано кинув:

– Не схоже, що ви дуже могутні характерники.

– Це через дзвін, – отаман зиркнув скоса на масивний оберіг, – але за межами села Змійчук зможе зупинити час. – Криворотий кивнув на свого товариша.

– Зможу, – нервово підтвердив характерник, – але потрібно багато збирачів, магічний вітер зовсім слабкий.

– Це смердить багаттям, – відмахнувся староста.

– Чекай, чекай, – втрутився Гатусил, – цей шворний має рацію, за велетом ми не поспіємо, а чари можуть стати в пригоді. Та й  навіть якщо не вдасться, провина ляже на товстуна, а не на нас.

Староста поглянув на силует велета на горі, копнув каблуком землю і ствердно кивнув. Гармаш діловито ляснув у долоні і звернувся до Змійчука:

– Гей, чаклуне, поясни, що нам збирати треба?

– Якщо по-простому, – відповів Змійчук з притиском на останньому слові, – то в магії діє закономірність: чим слабший вітер, тим більша істота потрібна, щоб створювати чари. Тому велети майже завжди можуть чаклувати, а людям доводиться об’єднуватися в групу…

Гатусил підскочив до характерника, схопив його за барки і стягнувши з діжки прогарчав:

– Я тебе запитую, матері твоїй ковінька, як зупинити час, а не як убити його!

– Спокійно, – втрутився Криворотий, – я все поясню: швидко берімося всі за руки і збиваймося в гурт.

Отаман діловито заходився штовхати гайдуків, збиваючи їх у тісне кільце, але староста не став ділитися владою і заштовхав до центру гурту самих шелерів.

Коли всі гайдуки збилися в доволі рівне коло, Змійчук озирнувся, приміряючись поглядом до дзвона і наказав пройти вперед на кількадесят кроків. Досягнувши потрібної відстані, характерник здійняв руки вгору і наспівом прокричав якісь чудернацькі слова. Навколо чоловіків сформувалася темна сфера з каламутною, ніби густий дим, пульсуючою оболонкою.

– Нестабільна. Мало людей, – стурбовано буркнув Змійчук і сфера безсило зникла.

– То тобі магічний вітер слабкий, то людей мало. Що ти за чаклун? – розсердився староста. – Зупиняй час, дідько!

– Зберіть до мене всіх гайдуків та скільки зможете міцних селян, – скомандував Змійчук.

– Чули? – крикнув староста. – Швидше! Рухайтеся, телята. Хутко!

Гармаш, впіймавши сердитий погляд Оримира, заперечно замахав головою: «Ні, гармати я не залишу. А раптом ще один присуне?».

Староста ствердно кивнув Гатусилу, схопив якогось розгубленого селянина за рукав і підштовхнув до решти, а потім, поглянувши вгору на велета, гукнув:

– Давай, характернику, дій.

Змійчук знову здійняв руки, заголосив своє закляття і навколо гурту утворилася каламутна сфера, що швидко стала чорною, як смола. Оболонкою сфери пробігли тривожні хвильки.

– А тепер рухаємось в ногу, – енергійно скомандував отаман Криворотий, – тільки до оболонки не торкайтесь, бо сюди, як у пекло, легко лише потрапити.

Ніби на підтвердження його слів у сферу влетів горобець і, вдарившись об протилежну стінку, розлетівся жмутом пір’я та краплинами крові.

Час подій: одна свічка тому

Гатусил був досвідченим гармашем, – не раз приймав участь у польових битвах пана Вітхого проти людожерів і навіть в одній облозі замку велета-відступника. Саме під час тієї виснажливої облоги він і втратив руку, розжившись навзамін власною гарматою.

Тепер його трофей охороняв Нижнє. Стояла гармата назовні, обабіч воріт, бо дерев’яна брама просто не витримала б таку вагу.

Діставши далекогляд, Гатусил пробіг поглядом вздовж шляху, потім обстежив горизонт, а під кінець обернувся і став шукати, як високо встиг піднятися блукач.

– Холеро, де ж він дівся? – пробурмотів гармаш, виглядаючи велета на шляху, – і наші чомусь повзуть, мов черепаха. Що в біса коїться?

Спустившись з брами, старий вояка поспішив на інший кінець села з’ясовувати, в чому ж справа, проте виконати свій намір не встиг.

– Велет! – заверещав помічник гармаша із вхідної брами і Гатусил, вилаявшись, побіг назад.

– Він уже близько, стріляти? – знову закричав гайдук, коли гармаш був уже майже біля брами.

– Ні, я сам – прохрипів Гатусил, – я сам.

Ще через кілька миттєвостей гармаш проскочив у низеньку калитку, випірнув назовні і підлетів до гармати.

– Дай! – вихопив він пальник з руки помічника і підпалив запальник. Проте коли пролунав постріл, гармаш уже знав, що промахнувся, – він спізнився на кілька ударів серця.

– Обдурив нас блукач, «Лівице»? – прошепотів Гатусил до гармати, коли дим розсіявся і стало видно силует дебелого, у п’ять людських ростів велета, що біг, розмахуючи величезним щитом в одній руці і бойовою гирею в іншій.

Гатусил рвонув назад у хвіртку і загукав до іншого помічника, щоб той самостійно стріляв з вертлюжної.

Пролунав постріл, слабший, але влучніший від першого, – щит велета тріснув.

– Перезаряджай, – знову крикнув гармаш, піднімаючись на браму, – я йому довбешку знесу.

Проте велет не дозволив вистрілити втретє. Блукач пожбурив розтрощений щит у ворота з такою силою, що захитав браму, а ще через мить бойова гиря нападника знесла вертлюжну гармату зі стіни. Дзенькнув ланцюг і гиря відсмикнулася назад, щоб через мить повторно обвалитися на браму і скинути захисників.

Коли Гатусил прийшов до тями, то збагнув, що лежить на землі. Тіло гуло, але слухалося, отже, кістки були цілі. Перед ним була розтрощена велетом брама, що мала жалюгідний вигляд – перекривлена, із вибитою стулкою і знесеним дахом. «Лівиця» лежала перевернута.

– Нас відволікли, – прошипів гармаш і, покрутивши головою, спіймав поглядом блукача, що безперешкодно брів через їхнє село. – Відволікли, щоб пройшов оцей.

Гатусил незграбно підняв однією рукою піку і пошкутильгав за ворогом, який його не помічав.

Наздогнавши велета, гармаш видихнув і викинув руку зі зброєю вперед, цілячись під обладунок, прямо у товсту литку. Блукач утробно крикнув. Крутнувся. Ривком велет перекинув нападника і, тільки тепер помітивши ворога, метнув у нього гирю. Гатусил шарпнувся, але спритності старому вояку не вистачило. Гиря з огидним чваканням розбризкала залишки гармаша в різні сторони.

Блукач сердито озирнувся, висмикнув піку, пожбурив її і пошкутильгав уперед наздоганяти сферу з гайдуками, що, ледь погойдуючись, повільно відповзала від села.

***

– От я і на місці, – самими губами прошепотів Молибог і спробував щось роздивитися в темній пащеці печери. Не побачивши нічого, крім чорноти, хлопець підійшов ближче і свиснув привітання.

Обіч печери ворухнулася величезна волохата купа. Звівшись на чотири ноги, вона виявилася облізлим більмастим мамутом із спиленими бивнями. Уважно прислухавшись, звір зітхнув, стріпонув вухами і заходився скубти хоботом траву.

Від розмірів побаченої тварюки запаморочилася голова. Син старости позадкував і поспішив до печери.

– Вітаю, пане, – знову просвистів хлопець, поринувши у пітьму, та відповіді не отримав. Він прочистив горло і свиснув втретє, так сильно, що від зусиль аж в очах потемніло, але ніхто так і не обізвався.

Молибог повільно побрів у чорну утробу гори, обережно намацуючи шлях ступнями. Кілька разів хлопець зупинявся і прислухався, його до біса лякало відчуття присутності когось у темряві, але цей хтось не видавав себе жодним звуком. Коли юнак нарешті відчув легкий протяг, поспішив на нього і нарешті побачив сіріюче світло. А ще через сотні дві кроків печера розширилась, перетворившись у велику залу, що освітлювалась через штучний отвір у стелі.

Увійшовши до гроту, син старости сторопів. Такої кількості речей в одному місці і в такому захаращеному стані він ще ніколи не зустрічав. Вся долівка цієї величезної природної зали була завалена здобиччю. Тут лежали глечики, обладунки, дерев’яні колоди, мотки сукна, старі вози, вицвілі шатра, тріснутий дзвін і безліч іншого велетівського, людожерського та людського мотлоху. Розгублено озираючись, Молибог оглянув печеру, проте ні велета, ні місця його облаштування не знайшов. Це було звалище, а не дім.

– Де ж пан Вітхий? – промовив уголос Молибог і раптом його прошив здогад. Він зрозумів, чому ніхто з селян не бачив пана уже багато років, чому переросток Збиток ніяк не може позбутися свого статусу піввелета і залишити феод, чому люди, а не велет-господар, охороняють замок від блукачів і чому батько так боїться, що хтось чужий прорветься сюди.

– Блукача доведеться зупинити, – процідив Молибог і скривився від згадки про Дану та Збитка, – бо інакше покарають все село.

За спиною парубка хтось фуркнув. Молибог різко озирнувся і побачив вже знайомого мамута, який наблизився абсолютно безшумно і обережно обнюхував його хоботом.

Час подій: зараз

Велет Жердина з інтересом, але безрезультатно, оглядає вікна головної башти, намагаючись побачити велеток, що ховаються всередині.

– Виходьте, – гукає він уже роздратовано, – погляну на вашу вроду.

– Ти тут не господар, – вистрибує з проламаних дверей короткуватий, але товстий Збиток і валить прибульця з ніг. Ланцюг, гиря якого застрягла в розтрощених воротах, вислизає з рук падаючого Жердини і велет залишається беззбройним.

Скинути товстого нападника Жердині не вдається. Він намагається використати левітацію для поштовху, але і це зробити не виходить через колективний предоад велеток, котрих більш ніж достатньо, щоб розсіяти будь-які його закляття. Права рука обмацує землю в пошуках ланцюга, але безрезультатно.

– Поглянь мені в очі, – ледь чутно свистить Жердина і коли молодий дурень виконує його прохання, різко б’є піввелета лобом в обличчя.

Збиток злітає з ворога, мов здмухнутий вітром, а Жердина дотягується до гирі, витягує її з воріт і зводиться над своєю жертвою.

– Думав убити мене, курдуплику? – запитує блукач, розкручуючи ланцюг. Моторошне завивання зброї остаточно деморалізувало Збитка і він рюмсає. Блукач не збирається його вбивати, але провчити дурника варто.

Жух! Земля несподівано зникає під ногами Жердини. Величезна і фантастично сильна рука хапає його в оберемок, відриває від опори і починає душити.

Велетки, зловтішно завиваючи, збігаються на подвір’я. Жердина відчуває їхній намір розірвати його голими руками, але також він відчуває, що зник предоад. Видихаючи з себе слова закляття, блукач змушує шматок скелі відірватися і метнутися у невідомого ворога за спиною.

Рука, що тримала Жердину зникає так само швидко, як і з’явилася. Велет озирається і бачить старого мамута, що безпорадно гребеться передніми ногами, намагаючись встати. На шиї у звіра сидить крихітна фігурка… людина.

Жердина замахується і єдиним потужним ударом добиває пораненого мамута. Одночасно помічає рух збоку, і в розвороті розтрощує голову ще й Збитку. Одна з велеток зі стогоном падає на тіло мертвого сина, але Жердина на неї не зважає, хапаючи вершника-чоловічка, що керував мамутом. «За таку зухвалість слід відірвати малому виродку кінцівки».

***

Підніматися на гору тісним строєм з пікою в руці – сумнівне задоволення, а робити це в закупореній сфері – взагалі тортури. Дихати стає все важче. Спека доконує. Якщо гайдуки до цього часу ще не пошматували шелерів, то тільки завдяки кмітливості та дотепності отамана, котрий вдало віджартовувався від доскіпливих претензій старости і дієво підбадьорював супутників. Найгірший вигляд має характерник. Він весь вкрився рясним потом, що не стікає, а відблискує безліччю ніби приклеєних краплин.

Черговий обурливий монолог старости раптом обриває вигук кількох горлянок: «Дірка!». Загін дружно спиняється і зачудовано витріщається на великий прозорий отвір, що виник у стінці сфери.

– Ми прийшли, – змучено цідить Змійчук, – більше сферу не втримати. Хтось, мабуть велетки, використовують предоат, що розвіює…

– Мамут спустився! – гукає один із гайдуків.

Сфера розвіюється, ніби від подиху вітру, і перша шеренга бачить велетенського звіра, що обхопив хоботом блукача і розмахує ним, мов колодою.

– На мамуті твій син, – оторопіло плескає старосту по плечі сусід.

– Молибог? От, біда! – староста тре очі і озирається. – Чого чекаєте? Вперед!

Загін починає безладний рух, але невдовзі спиняється, вражений небаченим видовищем – величезний камінь відривається від гори і, мов вистрілений, летить у мамута. Звір падає, а полонений ним до цього велет підхоплюється і оскаженіло трощить все навколо, розмахуючи гирею.

– На блукача! – кричить староста і люди, мов прокинувшись, із шумом кидаються вперед.

***

«Холера, я застряг» – панікує син старости, метушливо намагаючись зістрибнути з туші вбитого звіра. Блукач фокусує погляд на ньому і нахиляється. Зіниці велета стають крихітними, вени на скронях пульсують. Холодна, жорстка долоня обхоплює Молибога і підносить вгору.

– Зупинись, – різко лунає крик старости, – відпусти хлопця, мерзото.

– Де твій боягузливий пан? – обертається велет і, змірявши поглядом гайдуків, починає розгойдувати гирю.

– Спершу нас подужай, – відзивається Оримир, – піки до бою!

Поряд з велетом люди виглядають жалюгідними суперниками – вони ледь сягають його коліна. Піки безрезультатно ковзають по обладунках. Люди безсило лаються. Але їх багато! Одна піка зрештою знаходить відкриту ділянку і завдає блукачеві різкого болю. Велет гарчить. Люди підбадьорливо кричать. До шуму приєднуються сільські пси, що нарешті отримали шанс заявити про себе. Але вже за мить лунають зовсім інші звуки. Блукач закидає гирю в натовп і збирає кривавий врожай. З півдюжини людей валяться на землю. Принаймні троє з них не піднімуться вже ніколи, а решта віднині будуть тягарем для своїх сімей.

–Не підходьте, – свистить Жердина, розмахуючи ланцюгом, – ви мені не суперники. Де пан?

– Пана немає, – задихаючись шепоче Молибог, – ніякого пана у нас немає.

Блукач підносить свого заручника до вуха.

– Про що ти кажеш?

– Пан помер. Він не живе в печері, там уже багато років ніхто не живе. Не знаю, як це сталося, але, думаю, велетки вбили його, щоб керувати феодом самостійно.

– Ваш пан мертвий? – люто гукає Жердина.

Над місцем бою запановує тиша.

– Так, наш чоловік помер, – раптом лунає низький голос велетки. Він був розбійником, не давав спокою торговцям, а людожери через це не давали спокою нам. Якби він не помер, то вони б захопили нашу гору.

– Чому ви не спустили прапор, не повідомили, що феод без господаря? – обурюється блукач.

– Щоб не прикликати тебе чи іншого розбійника. Щоб був мир. Щоб жив мій син.

– Відьми, ви вбили свого чоловіка! – замахується на велетку блукач, але не встигає вдарити, бо вона падає, мов підкошена, закриваючи собою тіло мертвого сина.

– Досить смертей, – з воріт замку виходить повна стара велетка Квочка і заперечно махає головою, – ми не вбивали свого пана. Вітхий сконав від ран, отриманих у черговому рейді.

– Вашу провину визначить Зібрання. Люди теж знали?

– Не всі. Лише староста і кілька служниць.

– Відійди, пані, дозволь, ми його прикінчимо, – втручається староста.

– Досить крові, –знову зупиняє агресію Квочка і, дивлячись в очі блукача, переходить на вищу, нечутну для людей мову, – це й тебе стосується. Постав хлопця на землю і дозволь піти тим, хто захоче. А про почуте тут ти нікому не розповіси, якщо хочеш стати нашим паном… як тебе?

– Моє ім’я Жердина. Пан Жердина, – уточнює велет і обережно ставить Молибога на землю. – Віднині над цим замком майорітиме мій прапор, а я захищатиму вас, пані, і вашу твердиню.

Вісім велеток-вдовиць схиляють свої голови в покірному поклоні і навіть Збиткова мати не піднімає очей. Люди розгублено мовчать, запитально зиркаючи на старосту. Оримир, провагавшись мить, знімає з голови рогачівку і повільно стає на коліна. Односельці з шумом наслідують лідера.

Час подій: п’ять днів тому

Троє людей і велет торгувалися. Судячи з ледь жевріючого багаття, їхня суперечка затягнулася.

Жердина нервував. Він безцільно роззирався, блукаючи поглядом над головами своїх співрозмовників і свистів надто поспішно, що серед його стриманого народу вважалося ознакою надмірної збудженості.

Люди навпаки не проявляли особливого інтересу до бесіди, швидше, мали стомлений вигляд. Всі, окрім отамана. Криворотий, активно жестикулюючи, настирно нав’язував велету свою пропозицію.

Гігант зовсім по-людськи заперечно захитав головою:

– Ти кажеш неправду. Ти не можеш гарантувати майбутнє.

– Можу, – отаман звів руки догори, – і гарантую, що проведу тебе в замок того… – Криворотий обернувся до Змійчука: – Як буде «трухлявого пенька» мовою велетів?

Характерник не відповів отаману, але в розмову втрутився.

– Пане велете, якщо ти не хочеш підписувати попередню угоду, то дозволь накласти на тебе тавро присяги, так як ви чините з нами.

Велет від такого нахабства засопів, заперечно хитаючи головою, а Криворотий заходився шукати форми пом’якшення зухвалої пропозиції товариша:

– Лише на десять днів. Якщо за цей час ми впустимо тебе до замку, то укладеш угоду про вільний прохід торговців через твої нові володіння і тавро зникне, а якщо не зможемо впустити  – тавро однаково зникне.

Жердина продовжував сопіти і хитати головою.

– Ви легко ламаєте своє слово, тому не вірите слову велета, – нарешті відповів Жердина, –з вами не варто мати справу.

Отаман підійшов ближче і зазирнув у крихітні очі співрозмовника:

– Тобі важко нас зрозуміти, бо ми лише люди, ми не можемо звернутися до суду чи хоча б поскаржитися Обранцю, на відміну від тебе. Тому нам доводиться підстраховуватися.

Жердина закрив очі і закляк.

– Змійчук, він що, заснув?

– Тс-с, не чіпай його, отамане.

– Змійчук, вже минуло…

– Він думає. Чекай. По-іншому не буде.

Люди встигли знову зібрати хмиз і відновити багаття, коли велет нарешті відкрив очі і просвистів:

– Мені потрібен феод, але я не можу провести герць з паном Вітхим, бо він прикривається людьми і не приймає виклики. Ви пропонуєте провести мене до нього, а я за це гарантуватиму вільний прохід торговців через мої землі. Все вірно? – Велет помовчав, озираючись навсібіч, зітхнув і продовжив. – Але ви не довіряєте мені і тиснете на мене, тому я теж буду на вас тиснути. Я погоджуюся на тавро, але лише на п’ять днів і з особливою умовою: якщо ви не виконаєте обіцянку, я вас розчавлю.

Люди перезирнулися, Змійчук заперечно захитав головою, але отаман ступив крок вперед і випалив:

– Ми згодні.

– Ні, ні, ні, – відсторонив його рукою Змійчук, – не згодні. Якщо отаман хоче, то його чави, а ми в жодному разі на таке не пристаємо.

Жердина знову заплющив очі і завмер.

– Він знову думатиме? – сполошився Криворотий.

– Гаразд, – свиснув велет через кілька хвилин, – мені вистачить і отамана, а тепер поясніть ваш план.

Криворотий знову виступив вперед.

– Все просто, пане блукач. Всі свої сили захисники концентрують у Нижньому, бо, не захопивши його, не потрапиш у Верхнє. Ми цим скористаємося. Коли гайдуки будуть в одному місці, ми зробимо тебе невидимим, проведемо повз небезпечну ділянку, і ти зможеш вільно піднятися до замку. А там уже все буде залежати тільки від тебе.

– Я ж казав, що ти не можеш гарантувати майбутнє, – зловтішно свистнув велет. – Як ви зробите мене невидимим, якщо в Нижньому на брамі висить дзвін, що розвіює магію?

– Не переживай, це наша проблема, – вишкірився отаман.

– Я розчавлю тебе через п’ять днів, – Жердина заливався моторошним скреготливим сміхом.

***

Коли велет пішов, Змійчук, не дивлячись на Криворотого, заговорив.

– Отамане, дзвона-предоада ми у своєму плані не передбачили.

– Тобто ідея з ілюзією невидимості не пройде?

– Ні.

– Погано. Отже, якщо ми не можемо зробити велета невидимим, доведеться зробити гайдуків сліпими, – отаман потер руки. – Давайте думати, як це зробити. Що пропонуєте?

– Треба втікати…

– Пане Гриво, що за паніка. Ні, нам треба їх відволікти.

– Місця для маневру малувато, навіть якщо ми їх виманимо з села, вони однаково побачать Жердину.

– Пане Змійчук, за селом ми зможемо їх тимчасово засліпити, наприклад, обгородимо якоюсь стіною, чи щось таке. Над деталями зараз подумаємо.

– А як ми виманимо їх із села?

– Накажемо. Я вмовлю старосту віддати гайдуків під моє командування.

– А якщо не вийде?

– Тоді створимо для них приманку, перетворимо пана Гриву на красиву жінку… Ой, не подумав, пане Гриво. Не ображайся. Ну, тоді на велета. Чи такий відомий характерник не зможе перетворити пана Гриву на велета?

– Це не складна ілюзія, – обережно відповів характерник, – але я не дуже уявляю, як це все може спрацювати.

– Досить «але», ми гаємо час, – енергійно пострибав на місці отаман. – У нас ще п’ять днів – повно часу, щоб врахувати всі можливі нюанси і втерти носа тій Жердині.

– Сподіваюся, ніхто не постраждає? – стривожився Грива.

– Ніхто, хіба – пан Вітхий, – підморгнув отаман.

Використана ілюстрація: elbardo.