Інші жанриТвори читачів СФЧитальня

Апокаліпсис

Авторка: Анна Ковальова

Жанр: антинаукова фантастика

Анотація: Сонце світу заходить. Щодня люди вмирають від нової таємничої хвороби. Щодня заголовки в газетах стають страшнішими. Петро Васильович вже давно не молодий, та чомусь його тіло може впоратись з новим вірусом краще за тіло будь-якого двадцятирічного гіпстера. Що станеться зі звичайним миролюбивим пенсіонером напередодні кінця світу? Чи зможе він справді протистояти хворобі та нервовому зриву? І що, зрештою, станеться з усім людством?

 

Петру Васильовичу було шістдесят вісім років. Поховавши дружину і попрощавшись з дітьми, котрі роз’їхалися світом, він жив абсолютно сам. Якщо, звісно, не брати до уваги трьох золотих рибок, двох сомів, одного кота і одну морську свинку на ім‘я Оксана Стефанівна. Петро Васильович вів спокійний і тихий спосіб життя, як і личить людині, котра вже давно пережила розквіт своїх сил і тепер чекала на їх повний занепад.

Щодня одразу після сніданку дідусь Петро брав у руки книжку та йшов у парк, де, сівши на лавку, завжди розкривав “Собор” Олеся Гончара на 12 сторінці і поринав у таку тяжку задуму, що так ніколи і не міг дізнатися чи знесли ту церкву, чи ні.

От і цього дня, так-сяк пожувавши пластівці геркулес, Петро Васильович поклав окуляри з подвійними скельцями в кишеню, взяв книжку і неквапливо вийшов з квартири. Відкривши двері під’їзду, він зупинився, бо на cходах перед ним лежав мертвий птах, що було трохи незвично, але в чому не було зовсім нічого неприродного. Васильович дістав з внутрішньої кишені плаща окуляри і начепив на носа.

— Голуб, — підсумував дідусь.

Він відкинув птаха правою ногою і пішов далі. По дорозі до своєї улюбленої лавки дідусь нарахував ще 35 мертвих птахів: 9 з них були голубами, 5 –  горобцями хатніми, 4 – ластівками міськими, 9 – синичками, 7 – плисками , а один – припутнем.

Нарешті, ідентифікувавши останню пташку під лавкою, Петро Васильович переможно сів на своє улюблене місце посеред парку. Він дістав з кишені “Собор” і вже майже віднайшов 12 сторінку, коли хтось поблизу гукнув його. Дідусь Петро озирнувся і побачив, як назустріч йому з усіх своїх сил поспішає Семен Михайлович. Через десять хвилин напруженої боротьби зі своїми ногами, дідусь Семен, котрий був лише на три роки старший від Петра, але якого останній вважав непристойно старим пердуном, всівся на лавку біля свого найкращого приятеля.

— Як здоров`я? — спитав дідусь Петро.

— Га? — відповів дід Семен.

— Як здоров`я, кажу.

— Та по-маленьку.

Після цих слів обидва замовкли. Дід Петро дивився у книжку, а дід Семен замріяно роздивлявся навколо. Потому Семен розгорнув складену в руках газету «Всеукраїнська Правда» і втупився у великі кричущі заголовки. Цієї самої миті весняне сонечко, визирнувши з-за пухнастої хмарки, своїм теплим промінням зігріло двох старих і Петро Васильович, стомлений свіжим повітрям, теплом, красою і Олесем Гончарем, поринув у сон. Його розбудив різкий звук – то дід Семен висякався у картату хустинку і, поважно згорнувши її в маленький ромбик, засунув назад до кишені.

— Ти оце читав що пишуть? — спитав дід, вказуючи на газету.

—  Що?

— Шо в Україну прийшла страшна хвороба, — дід Семен примружив очі, намагаючись прочитати щось. — Коньо? Ні, не коньо. Козо? Ні, не козо, а цей, корововірус.

— А чого він так називається?

— Бо він передався від корови людині, ото.

— Коли хтось доїв корову, значить, — підсумував Петро Васильович.

— Написано, шо не знають як точно.

— З молоком.

— Нє, вчені не знають як саме, — знизав плечима дід Семен.

— Я тобі кажу: з молоком, на фермі.

— Не все так однозначно, пишуть. Чи ти їм не віриш?

— Та не читай ти всяке! — махнув рукою Петро Васильович.

Закривши книжку, ображений до глибини душі, дідусь Петро пішов геть від співрозмовника. Він завжди знав, що старий дід Семен дожив вже не просто до старості, але й до старечого маразму. Не буває ж бо таких хвороб, які передаються від корови, такої благородної тварини, до людини. Ніби підтверджуючи такий хід думок, Петро Васильович налив собі вдома склянку молока і рішучо випив її.

 

***

Наступного ранку він нагодував свою худобу, поснідав кашою і знову вирушив на прогулянку в парк. Вітер мелодійно шурхотів у верхівках дерев, велике помаранчеве сонце осявало криваво-червоне небо і в цю хвилину тонкій поетичній натурі, Петру Васильовичу, подумалося, що для повної гармонії весняного ранку не вистачає лише одного – співу пташок.

—Напевно, вони б заспівали, якби не подохли, — сказав сам до себе дідусь Петро.

Він розкрив книжку і знову закуняв під променями велетенського світила. На цей раз його розбудив удар худорлявим, гострим ліктем.

— Здоров, Петре. А ти оце читав новини? — сказав дід Семен, надмірне збудження якого видавали його вставні щелепи, котрі без упину і майже точно вистукували мелодію дев’ятої сонати Бетховена.

— Ні, не читав, — визнав Петро Васильович, — я всі важливі новини дізнаюся від дітей. Якщо щось станеться – вони мені зателефонують.

—Так то воно так, але то ж тільки якшо вони будуть живі.

— Та Йосип драний, сплюнь! Що ти таке верзеш?

— Та бо пишуть шо оцей корововірус найтяжче переносять молоді люди, від 18 і до 50 років.

— Це ж треба! — вигукнув Петро Васильович і раптом збагнув: у парку було так тихо не лише через відсутність пташок. На майданчику не гуляли діти, на доріжках не бігали бігуни, а на віддалених лавках не розпивали пиво безсоромні тунеядці. На весь парк не було жодної молодої людини чи дитини і Васильович зненацька занепокоївся. — Так а які ж симптоми тієї хвороби?

— Та пишуть, що у людей по різному вона проявляється. У когось просто висока температура тримається два тижні, у когось відпадає ліва нога – вчені не можуть оприділить точно. В Ісландії був випадок, коли у хворого на корову виросли роги. Тільки місцевий люд каже, що вони в нього й до того були. Все дуже неясно, от шо.

— Бо це ж нова хвороба, тому так, — підсумував Петро, зосереджено пожовуючи кінець окулярів. — А як хоч вона передається та хвороба?

— Кажуть, що по різному. Через молоко, метал, поцілунки і через рукостискання! Ще є така думка, що вона передається через погані думки!

— Як це? Коли подумаєш про неї, то захворіваєш? — задумався Васильович.

— Це, напевно, того, шо погані думки притягують погані речі!

— Тоді нам треба негайно припинити цю розмову! — вигукнув роздратований Петро Васильович.

Потому обидва замовкли. Тяжко стало обом їм на душі. Петро Васильович намагався не думати, а дід Семен з усіх сил старався мовчати. Обидва так сильно боролись з власними потягами, що в них аж проступив піт на обличчі. Петро Васильович витер лоба рукою, а дід Семен витерся хустинкою, яку потому склав ромбиком назад до кишені. Цієї миті дідусь Петро подумав: чи це не та сама хустина, якою його приятель витирався вчора, і чи можна вважати думку про це поганою? Чи, бува, не захворів він вже?

— Ну, я піду. Бувай здоровий, — сказав Васильович і почимчикував геть з парку весь спітнілий та червоний.

 

***

Зайшовши додому, Петро Васильович найперше дістав з полички річ, якою користувався лише у дуже важливих рідкісних випадках – мобільний телефон. Дідусь автоматично набрав свого єдиного сина, котрого життя закинуло не так далеко територіально як інших, не в Грецію чи Італію, а просто у Жашків.

— Ало!

—Так, тату, — відповів голос в телефоні.

— Ало, Микито!

— Так, тату.

— Микито!

— Тату, я тебе чую.

— Ало!

— Я кажу: ЧУЮ ТЕБЕ, ТАТУ!

— А шо ж це ти так швидко взяв слухавку?

— Та я саме новини читав. Ти чув про корововірус?

— Микито, та я ж саме про те і дзвоню спитатися! Як ви там? Як діти?

— Діти в ізоляції – нікуди не виходять, ні з ким не контактують. Не переживай.

— Та як це не переживати! А ти сам як?

— Ми з Людою теж ізолювалися.

— Так, може, вам чогось привезти? Їжі якоїсь купити?

— Та ні, тату, ми запаслися трохи, а там побачимо. Все одно зараз нема сенсу нікуди ходити – все кокосове молоко розібрали всюди.

— А ви хоч взяли пару пляшечок?

— Взяли 12 літрів для себе і ще трохи для дітей. Якось воно думаю та буде…у нас ще мигдалевого літрів 6 зосталося.

— Ну то Слава Богу! Держіться там! Не хворійте!

— Постараємось.

 

***

Наступного ранку Петро Васильович вийшов у парк без книжки, адже всю його жагу до читання відбили новини про корововірус. Увесь вечір він просидів біля радіоприймача, слухаючи про жахливі події у світі. Його і без того сиве волосся, з кожною секундою біліло ще більше, а руки, які тремтіли щоразу коли він ставив на плиту чайник, тепер витанцьовували квікстеп самі по собі.

— Що ж то зі світом буде! — вигукував раз-у-раз Петро Васильович, перебиваючи диктора.

Треба сказати, що найбільше він почав перейматися саме за долю всього світу, всього людства, а не чиюсь конкретно, не свою і не долю своїх ближніх. То ж чи варто дивуватися, що наступного дня з голоду вмерли два соми Петра Васильовича? Вони повиставляли слизькі пуза догори і випливли разом нагору акваріуму.

— Фу, посоромилися би, — тільки і сказав Петро Васильович, заставши зранку своїх улюблених риб у таких позах.

Отож, вирушивши вранці до парку, Петро Васильович був впевнений, що корововірус це нова чума і світ неминуче від неї загине. Ще не дійшовши до своєї улюбленої лавки, дідусь мусив змінити свій звичний маршрут. Справа в тому, що нізвідки почався дощ – Петро Васильович мусив ховатися від густих червоних краплин під розлогим дубом.

— Петре, а що ж ти не вітаєшся? — раптом промовив до нього хтось низький, худий і повністю закутаний в чорну шаль.

Трохи повагавшись, Васильович зібрав всю свою відвагу докупи, набрав повні груди останнього повітря, і сказав якомога лагідніше:

— Ну от і ти..

— Та, я, — відповіла маленька чорна тінь.

— Ти прийшла, моя подруго, — сказав Петро Васильович, подумавши, що саме це годиться казати в такі урочисті моменти.

— Та, по-тихеньку…

— То як все відбуватиметься? Ти візьмеш мене за руку і поведеш у інший світ?

— Я…

— Ти поцілуєш мене? Приголубиш мене? Подаруєш мені кохання? Ні, це щось не те…

— Петре, отямся!— вигукнула чорна тінь.

Васильович відвів погляд від багряних калюж, котрі з кожною секундою ставали чорнішими, і зустрівся очима з маленькою тінню.

— Федорівна, Господи помилуй! Це ти!

— Я, лебедику, — відповіла старенька, розмотуючи довгу шаль.

— Так, а що це ти вирядилась, як на поминки!

— Та я в магазин ходила, а туди тепер без масок не пускають, знаєш? То я вділа що попало, аби тільки рота закривало.

— Небезпечно ж ходити в магазини! Скрізь корововірус!

— Ой, я тебе прошу! — скривалась бабця. — Ми ж з тобою не в групі ризику! Нащо нам ото страждати! Не жити нам тепер чи що! Це от я сьогодні заходжу в гастрономчик, щоб гречку купити, а воно там стоїть. Стоїть в масці і в рукавичках, шукає ягоди гольджі та спельту якусь. Я йому кажу: дитино, ти чого висунувся, та ще й з голими ногами! Хоч щиколодки свої прикрий, бо застудишся! А він тільки відвернеться і мугикає щось в маску. Бу-бу-бу. Я кажу: шуруй додому та ізолюйся!

— Ну, це ти дуже грубо так сказала, — похитав головою Васильович.

— Вже послати нікого не можна, да? А що вони шастають, хай сидять!

— Ти дивись, бо такими думками накличеш на себе корововірус!

— Тьху! Я ним вже перехворіла! — засміялась Федорівна.

— А які в тебе були симптоми?

— Та оце весь час губи хотіла надувать і купила собі помаду з частинками перцю. Біс його знає чого так. У легкій формі перехворіла, можна сказати.

Петро Васильович одразу спробував надути губи і дуже зрадів, зрозумівши, що це виходить в нього кепсько.

— Ні, я поки не хворий і не збираюсь хворіти. То ж все дуже індивідуально, а що, як у мене ця хвороба тяжко протікатиме?

— Ой, я тебе прошу! — засміялась Федорівна.

Дощ припинився і Петро Васильович був щиро вдячний йому за це. Він хотів було піти геть, коли до дерева підійшли кілька літних людей, згортаючи парасольки.

— Наташа! — закричали бабці до Федорівни. — Ну шо, купила?

— Та купила! — відповіла старенька, витягуючи з кулька пляшку шампанського.

— Ти ж казала, що ходила по гречку, — зауважив завжди точний Петро Васильович.

— Та ж не тільки за нею! Петя, у нас свято, приєднаєшся?

— Не бачу причин для свята.

— Так заживем же, Петре! — вигукнув якийсь дід, розмахуючи пляшкою безалкогольного пива і тільки за його хустинкою Васильович впізнав у ньому Семена.

“Якийсь дурдом, — подумав дідусь Петро, — як танці на могилі”.

— Та не соромся ти, — сказав хтось йому. — Коли, як не зараз?

Котрась старенька взяла Петра Васильовича під руку і вони всі разом, весело співаючи “Зеленеє жито” пішли до віддалених лавок парку, на яких любили збиратися молоді тунеядці, яких дідусь Петро раніше так глибоко зневажав. Шампанське і пиво лились рікою, анекдоти й спогади оживали перед очима стареньких, а десь вгорі над ними сурмили ангельські сурми, сповіщаючи про початок нового життя.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *