Дивосвіт. Нові міфи

Автор: toxa7777 Iblard
Анотація: Марко Сівер став ченцем, бо більше не міг жити своїм старим життям сповненим люті та крові. Все чого він бажав — це спокути, тому вирішив творити добро, допомагаючи сиротам, щоб і ці діти також мали можливість обрати вірний шлях. Чіро з Гуннаром були його першими вихованцями, котрим він дав цей життєвий привілей. І вони обирали як їх того вчили, намагаючись прослизнути між краплин — краплин ненависті, люті, невігластва, жадоби, влади, гордині та неуцтва.

Початок

Стара Убийвовчиха дивилась услід монаху — він вів її онука, маленького Чіро. Хлопчик озирнувся ще раз перед тим, як їх з’їв вранішній туман. Вона заплакала йому услід і одразу змахнула сльозу рукавом — дівчата вже зачекались на свою мамку. Лупанар1 «Під кам’яним дубом» ніколи не спить й ніколи не відмовить стомленому подорожньому у відпочинку душею чи тілом.

***

…В жадобі своїй, полетівши в темний океан і там печаті вічні всі зламавши,

Донька вкрадена в ангелів була. Вона ж рабинею на Землю прибула.

Злостива вдача й без крихти каяття, багато смутку людям звідти принесла.

Осліплені пихою, задобрені юрбою — всі разом — ми знецінили життя!

Наругу люту утворили — священне тіло глупо осквернили.

Неначе всі оскаженіли — завдали болю й раділи, з чужого крику шаленіли…

О, очі, сповнені гріха! Ви катування споглядали й тіло питвом наповняли,

Про черево опіку лиш ви знали й все святе позабували!

Вона на біль приречена була, за ваші вчинки й діла — стражденна, праведна душа!

ІІІ

Лиш сліз своїх зерни розкинула, завмерла серцем і востаннє видихнула!!!

Ой, затрубили ангели звисока, і впала додолу зоря, що випалила всі небеса.

А затрубили ангели другого дня, та з чорного неба впала нова зоря,

Всі води морські збурила й смерчами по тверді пройшла.

Ой, затрубили ангели третього дня, і впала нова зоря, випаливши міста.

Четвертого дня ангели сумну сурму трубити хотіли.

Завиділи душу й з нею довго про все гомоніли.

Вступилась за грішних вона, побачивши іскри праведного добра.

Заслужена кара — понесена, та в руках сумна сурма занесена!

Не знають ті Руки ні часу, ні спокою — чекають лиш каяття та послуху!

Дітей вона наших вирятувала, нам надію живу вимолила.

Людьми вона була катована…

Отець Марко поглянув хлопчика, що дихав рівно та глибоко, й дбайливо сховав стару, потерту книгу в наплічник. Обабіч сонно профурчав Люка, відганяючи надокучливих комах. Чоловік підкинув хмизу в багаття, яке мирно потріскувало й пирхало іскорками в нічне небо. Вдалині щось завило, верблюд нервово струснув усім тілом.

Ранок зустрів їх холодним, вогким вітром, а червона заграва, розтягнута на весь горизонт, не віщувала нічого доброго. Монах обтер росу з лиця та іронічно посміхнувся новому дню у відповідь, потім, діставши свій псалтир, розпочав ранкову молитву. Чіро копошився під кобеняком2. Отець завершив свій вранішній ритуал, посміхаючись, хлопнув у долоні над головою малого, той аж підскочив від несподіванки та протер заспані очі:

— Я бацив маму й бабцю.

— Добре, ангели послали тобі гарний сон. Що твої рідні сказали?

—Бабуня плакали, а мама казали, со люблять йсумують!

—Вони справді дуже тебе люблять. А зараз назбирай ще хмизу, а я приготую перекусити.

Хлопчик, відбігши вбік, відлив на кущ і взявся збирати хмиз. Ченець тим часом кинув до казанка трохи дикого проса, а в іншому запарив гілочки дикої малини. Ягідний аромат лоскотнув ніздрі Чіро — його пустий шлунок одразу забурчав, і хлопчик заходився збирати гілки швидше. Вони йшли вже стільки днів, як пальців на руках у малого, й отець Марко добре розумів, як йому зараз важко.

— Можна споцатку цай? — запитав Чіро.

— Ні, у мене є щось смачніше, — з цими словами отець підняв невеликий камінь й наштрикнув спочатку одного, а потім і другого слимака заточеною паличкою. — Тримай!

— Фу-у, — скривився хлопчик.

—Тримай над вогнем — це дуже смачно з кашкою, — чоловік помішав вариво в казанчику, додавши дрібку солі та якоїсь трави.

Каша майже збігала, ченець насипав у кришку від горщика по самі вінця, здобрив її смаженим слимаком і подав малому. Чіро дістав свій перший в житті подарунок — ложку з легкого металу — й хотів одразу взятися до їжі, та спершу глянув на отця Марка. Той зосереджено щось бурмотів собі під ніс, тож хлопчик встромив ложку в кашу й принишк, чекаючи на завершення.

— Ну, на кого очікуємо? — спитав ченець і взявся за сніданок.

Трохи згодом:

— Я — все, — облизавши ложку, відповів хлопчик, — мозна мені цай?

— Дай спочатку Люці сухарика, доки питво трошки охолоне, — посміхнувся отець.

Верблюд фиркнув, мотнув головою, глянувши на сухар, а потім делікатно губами ухопив смаколика. Чіро підстрибнув на радощах і хотів погладити тварину, Люка ж гордовито задер голову. Хлопчик тупнув ногою й побіг назад до вогнища пити чай з солодким медом вприкуску. Поснідавши, отець Марко засипав багаття й прибрав місце нічлігу, щоб залишити мінімум слідів. Малий взяв свій посох і приготувався, ченець підняв верблюда, й вони вирушили в дорогу.

— Чіро, коли втомишся — скажи!

— Добре, — відповів хлопчик. — А нам се довго йти?

—Довго. Зараз ми прямуємо на південний Захід до Солоного лиману — треба запастися сіллю на зиму. Спочатку ми перейдемо річку Межібож по Живому мосту, а далі — строго Захід. Думаю, будемо там на осіннє рівнодення, якщо Всевишній не пошле більше випробувань, ніж зазвичай, — посміхнувся чоловік до хлопчика, обіпершись на свій різьблений посох.

Малий Чіро вправно йшов, як для свого віку. Інколи йому доводилось підбігати, щоб витримувати темп. З полудня піднявся сильний південний вітрюган. Підкріпившись жменькою ягід, доки монах наповнював бурдюки водою з джерела, хлопчик став біля Люки, ховаючись від піску й куряви, що їх нещадно кидав в обличчя Хамшарав3i. Отець Марко припасував воду й посадив малого на спину верблюда, крок трохи прискорився. Через кілька годин Чіро знову йшов поруч, допоки не зупинились на нічліг. Сонце сідало за обрій, і вітер потроху стишився. Хлопчик старанно разом з ченцем збирав хмиз, а потім вони взялись за багаття, вже в пітьмі.

— Наука розпочалась, — отець Марко дав йому огниво, — спробуй!

— Отак? — запитав Чіро, вибиваючи іскру.

— Ближче до трута й трішки швидше руками, — підказав він малому. — Отак, ще раз!

Убийвовк обдер палець, але вогник таки ліниво лизнув сухі гілочки. Отець Марко потріпав його русяве волосся й гучно розсміявся. Хлопчик добряче зморився й зголоднів, та в усьому намагався допомагати. Світ не надто балував Чіро з народження, та все ж наділив його даром — відчувати людей. А цей веселий, може, трішки суворий, але точно добрий чоловік йому одразу сподобався.

Минали дні, дорога стрічкою стелилась під ногами й так аж до самого горизонту, та якось одного дня по обіді обірвалась. Чіро вперше в житті побачив повноводний Межібож в нижній течії. А Живий міст — колоди, сплетені одна до одної конопляною мотузкою, — лежав, наче змія, на поверхні води, з’єднуючи правий та лівий береги могутньої ріки. Малий зачудовано роздивлявся небачену дивовижу, аж рота роззявив. Коли вони ступили на нього, міст немов дихнув, хлопчик трохи злякався.

— Тому його і називають живим, — підбадьорив малого отець Марко.

Колоди притоплювались під їхньою вагою, й збоку могло б здатись, що вони йдуть по воді. За півгодини Чіро з великою радістю стрибнув на тверду землю й видихнув з полегшенням. Перекусивши, вони рушили далі: монах, маленький хлопчик і верблюд. Сонце ще п’ять разів сідало за обрій, і на шостий день біля полудня Чіро вперше в своєму житті побачив так багато води.

— Ого-о, вода аз до неба!

— Аж до неба, — усміхнувся отець Марко. — До вечора будемо в Туз-Куяні.

— А со там? — малий вказав на Захід.

— Далі за Туз-Куяном лабіринтовий ліс, а на Півдні за Темним морем Турукеш з його величними барханами й пісками.

— А ми туди підемо?

— Можливо, колись. То суворий край з такими ж суворими людьми.

Вперше за багато днів їм зустрівся віз, запряжений двійкою сивих волів, набитий під зав’язку мішками. Далі чумаки зустрічались все частіше й частіше, воли так втоптали дорогу, що вона блищала, наче з каменю. А біля Торгової брами стояла ціла черга з возів, худоби та людей, майже як бурхливе море. Хлопчик здивовано витріщався на цю дивину, а отець Марко лише тихо посміювався з нього та вітався з подорожніми, благословляючи. Вони обійшли чергу біля Східної міської брами, попрямувавши далі.

Містечко солеварів не було великим, але виглядало доглянутим і багатим. Дорогою їм зустрічались кам’яні та навіть двоповерхові будинки. Такої чудасії Чіро не бачив навіть у снах. Увійшовши до граду через Ткацькі ворота, вони проминули декілька кварталів, і отець Марко постукав у двері білого будиночка. Пройшов якийсь час, перш ніж двері прочинились:

— Кого лихий приніс надвечір? — пролунав хрипкий чоловічий голос.

— Мир тобі й дому твоєму, старий друже!

— Марко, ти? От кого не чекав, але завжди радий бачити. Заходь, друзяко!

— Благословення дому цьому й хазяїну його, — промовив ченець та переступив поріг.

— О, новий знайда з тобою, привіт, малий!

— Доброго вечора, — хлопчик озирнувся на двері й тихо став біля монаха.

— Зараз моя мила зрихтує щось на стіл, а ше в мене є чудова малинівка. Й слив’янка є також, та й розкажеш, з чим прийшов.

Жінка, не старша тридцяти літ, заметушилась на кухні, Герші ж приніс обплетену сулію й дерев’яне барильце. Потім метнувся до іншої погреба й виніс шмат добряче закопченої шинки. Очі хлопчика блиснули, він ковтнув слину.

— Герші, поправ мене, але позаминулого літа у тебе була інша…

— Тс-с-с, була та загула! Та клята відьма ледь в могилу мене не звела, а ше я хочу стати батьком, тож відправив її до монастиря.

— Герші, Герші!

— В Туз-Куяні не заборонено мати двох жінок, — лукаво посміхнувся чоловік і налив дві чарки слив’янки.

— Ми добре знаємо свої гріхи, й в кінці ця чаша буде зважена та оцінена, — він підняв питво. — Хай завжди буде сіль на цьому столі й мир в цьому домі!

Вони випили по одній разом, Дана принесла запеченого з травами окуня й мамалигу, всі гуртом взялись за вечерю. Отець Марко більше не пив, а от Герші добре причастився. Трохи згодом жінка глянула на свого чоловіка, потім на ченця й промовила:

— Отче, я знаю, у вас так не заведено, але я б хотіла попросити, щоб ви благословили наш дім на діточок. Герші буде добрим батьком!

— Буде, неодмінно! Чи є у цьому кварталі малі безхатченки?

— Вони на майдані біля ринку шастають…

— Приведи першого, хто стрінеться тобі завтразрану, а я помолюся про благословення цього дому, — Убийвовк, що весь цей час їв, спідлоба глянув на отця Марка.

— Дякую вам, зроблю, як кажете!

Герші гучно відригнув, поплескав старого друга по плечу й пішов спати. Дана тим часом приготувала дві ковдри й застелила периною лежанку, приставивши поруч лаву для хлопчика. Жінка протягнула руку до Чіро, малий спершу глянув на ченця й тільки після схвального кивка пішов за нею. Отець Марко, діставши стару, затерту книжку, дбайливо обтер її м’якою тканиною й поклав на рушник. Засвітив свою свічку і спалив над нею жмутик ладану, після чого з головою поринув у молитву.

Ніч пройшла, Дана вмилася, одягнулась у нове й вибігла з дому. Малий Убийвовк прокинувся від дверного скрипу й протер очі. Отець Марко так і сидів за столом, свічка давно згасла.

— Оті двері, — вказав ченець йому. — Вмиєшся й підходь до мене.

Хлопчик вибіг на задній двір до вітру, вмився в діжці з водою й швидко прибіг назад.

— Подай-но сіру торбу, — він виконав ченцевий наказ. — Діставай ромашку!

— Ця? — Чіро запитально поглянув.

— Правильно, — ченець заварив її в глиняній чаші та додав трішки якогось рудого порошку. — Ось тобі гілочки малини, зроби й нам попити гарячого.

Герші вийшов якраз вчасно — до чаювання. Трохи пізніше відчинились вхідні двері. В них стояла Дана, а за полою її халату ховалось маленьке й брудненьке дівчатко.

— Отче? — запитально звернулась Дана.

—Проходь, — отець Марко підійшов і взяв худющу дитячу руку. — Шляхи Всевишнього незбагненні, Він сам вирішить, коли та кого винагороджувати. Як тебе звуть? — запитав він у дівчинки.

— Дзвінка, — дуже тихо відповіла вона.

—Гарне ім’я! Герші, Дано, прийміть її й полюбіть, у цьому світі все взаємопов’язане…

Жінка глянула на свого чоловіка, помітила скупу сльозу. Він підхопив дитину й глянув на старого друга:

— Знову ти рятуєш мене, мудрий ти чоловік! П’ятнадцять літ хотів я відчути це, дякую! — промовив Герші й кудись вибіг.

— Дано, відмий і нагодуй. А ось це, — він тримав у руці маленьку пляшечку, — додавай по краплі чоловікові до вранішнього питва. А цим треба, — ченець сказав щось жінці на вухо, від чого та почервоніла. — І якщо на те буде воля Його, святкуватимете ще одне свято.

Десь за годину, коли отець Марко й малий Чіро вже збирались виходити, гучно розчинились вхідні двері:

— Друже, дозволь віддячити тобі! Я знаю, в яких ти справах в Туз-Куяні, й потурбувався про них, а то ти б застряг тут до наступного повного місяця.

— Дякую!

— Це я тобі дякую! Мій похолок нав’ючить твого верблюда, він вправний хлопець. Зможеш вирушити, коли забажаєш, а зараз прийми гостинність цього дому й дай ім’я моїй дочці перед Всевишнім.

Дана відмила малу й вбрала в чисту сорочину, підперезавши своєю стрічкою, а Герші вже встиг принести з торгу нове намисто. Дівчинка з яскраво-зеленими очима розглядала своє чисте личко у воді. Побачивши відображення трохи більшого за неї Убийвовка, Дзвінка рефлекторно зіщулилася, мов пружина, й приготувалась бігти.

— Привіт, я — Чіро, а ти Дзвінка?

— Угу, — боязко відповіла дівчинка, — так мене всі кличуть на Скотному дворі…

— У тебе гарні очі. Коли я стану великим, як отець Марко, буду захисцати тебе!

Вона знову глянула на хлопчика, усміхнувшись, відбігла й заховалась за Даною.

В той день у домі Герші відбулося таїнство наречення ім’ям і було свято, і стіл був багатий, і сльози радості текли, й нарешті у тому домі пролунав дитячий сміх. Вдосвіта прокинувшись, подорожні побачила Люку: наїженого й спорядженого в далеку путь.

— Дякую ще раз, — сказав Герші своєму другові, — ше один дар, я пам’ятаю й про перший також. Спочатку мені було невтямки, за шо ти проштрикнув мою ногу, тільки згодом моя довбешка докумекала твій подарунок!

— Герші, ти завжди був інший та вирізнявся серед шиурми4. Ми наробили багато зла й будемо відповідати за все… — ченець спохмурнів. — Чіро, глянь, чи все добре припасовано, щоб упряж ніде не натирала, — хлопчик слухняно побіг до верблюда.

— Добре, що ти все зрозумів.

— Ти був лютим башаром5, я не знаю, шо й коли змінило тебе…

— Блискавка, мене вдарила блискавка на тому острові Змій!

— Це той, шо посеред Темного моря?

— Так. Спочатку мене мучили сни, а потім вдарила блискавка. Пам’ятаєш, після набігу ми попали в той шалений шторм?

— Таке не забути, я тоді напився морської води — на все життя доста! — він на мить задумався. — Море кипіло, я такого не бачив ні до, ні після. Наша велика вдача пришвартуватись в тій бухті, ми ше тоді на радощах напились в хижці… — купець замовчав.

— Так, а я залишився на борту й пішов глянути, що там залишилось з майстри6…

— Дурна моя голова, всі думали, шо ти напився до гарячки, й боялись підійти.

— Правильно боялись! В той день весь світ перевернувся з ніг на голову в моїй душі. Усвідомивши, скільки зла ми наробили, я спочатку хотів всім вам поперерізати горлянки й потім вкоротити собі віку, та то був більше не мій шлях.

— Я радий мати тебе за друга й тоді, й зараз, — серйозним тоном промовив купець. — Ше раз дякую!

— Надіюсь! До зустрічі, й пам’ятай: перша жінка також на тобі, навіть по закону вашого міста.

— Та пам’ятаю, вона має повернутись до наступного Креса!7

Малий Убийвовк стояв напоготові з поводом. Герші ще раз на прощання обійняв друга, й вони пішли. Чіро потягнув Люку за собою, той лише фиркнув, плюнувши набік. Хлопчик прикрикнув, як це робив отець Марко, й верблюд неквапливо рушив за ним. Всі розсміялись, навіть Дзві’нка з Даною, які махали руками їм на прощання. Караван вийшов через Рибацькі ворота й попрямував на Захід піщаною косою вздовж Темного моря. Легкий вітерець з Півдня та ясне небо дозволили пройти добрий шмат дороги за день. Люка нашорошено фуркав, проходячи краєм лабіринтового лісу, отець Марко весь час підганяв його:

— Давай-но швидше, треба пройти це місце до ночі!

Вони зупинились лише одного разу, та то, щоб перевірити та поправити упряж з вантажем. Чіро добряче стомився під вечір, у нього навіть ноги заплітались, але він мовчки йшов біля Люки. Вже сіріло, коли караван дійшов до узлісся й зупинився на нічліг неподалік високої кручі. Табір розбили на пляжній косі.

— Збери трохи камінців біля води, а я розвантажу Люка та назбираю хмизу, — він додав за мить. — Ану-но спробуй зняти з нього вуздечку!

— Добре, ми будемо касу варити? — спитав діловито малий.

— Сьогодні ні, Дана дала в дорогу рибний пиріг.

Малий Убийвовк трохи помучився, перш ніж вуздечка злізла з верблюжої голови, за що був обпльований. Він втерся й побіг за камінцями. Чіро склав їх колом, вигріб трохи піску звідти — все, як робив ченець. Хлопчик навіть дістав кобеняки й ковдри, а отця все не було. Він вперше залишився так надовго один і трохи злякався, прислухаючись до нічних звуків. Вже зовсім стемніло, вийшов молодий місяць, хлопчик підійшов до Люки, притулився, відчувши його рівне дихання, заспокоївся. Трохи згодом з’явився й отець Марко з хмизом і посміхнувся малому, угледівши його біля верблюда в скупому місячному світлі.

— Я не злякався, — сказав хлопчик голосом, сповненим сорому.

— В тому нема нічого поганого, всі чогось бояться, — вони швидко розвели ватру.

— Тримай, це подарунок від Дани з Дзві’нкою. — Чіро взяв кресало й повісив на шию.

— Дякую! А пан Герсі твій друг?

— Надіюсь на те!

— І у мене є друзі в Кам’яному Дубі!

— Добре, а зараз допоможи натягнути цю мотузку.

— А со це?

— Якщо хтось вночі захоче потривожити нас, ми почуємо.

Хлопчик встромляв кілки в пісок, а отець намотував волосінь:

— Останній штрих, причепи ці дзвоники посередині, — малий швидко впорався й підійшов до вогника.

— Ви будете цитати?

— Буду.

— Насо?, — з цікавістю запитав він.

— В книгах є цілий світ знань.

— А мені мозна?

— Треба, я неодмінно навчу тебе трохи згодом читати та рахувати, а зараз маєш добре виспатись на завтра!

Поївши, хлопчик звернувся калачиком під своїм кобеняком і швидко заснув. Йому снився рідний Кам’яний Дуб, бабця, а ще він побачив могутнього дзвонаря. Великий, кремезний чоловік у блискучих латах стояв на вершині гори та бив молотом у дзвін.

Отець Марко прокинувся й рефлекторно схопив свій посох, знову почувши дзеленчання. Глянувши, як Люка нервово настовбурчив вуха, вскочив і в один дотик схопив приготовану скіпку. Запаливши її, ченець поглянув на хлопчика, який теж розплющив очі. Чоловік приклав до губ пальця й вказав малому напрям до верблюда. Позаду знову почулось дзеленчання, отець Марко пожбурив смолоскип у той бік і на мить побачив величезну віпрячу тушу з парою жовтих блискучих очей. Трохи заспокоївшись, ченець запалив ще три скіпки, підбіг до першої і кинув другу. Звір відскочив ще далі, остерігаючись вогню. Чоловік завмер в очікуванні — віпр десь у його зріст обходив ченця по колу. Отець Марко увіткнув дві скіпки в пісок і відійшов назад на пару кроків. Звір приготувався, загрозливо проривів і в мить, коли кинута скіпка згасла, кинувся на свою здобич. Ченець в ту ж саму мить доскочив до смолоскипів, підхопивши перший, пожбурив його в тварину, а другим тицьнув збоку прямісінько в око. Чіро відчув запах смаженої плоті, почув громово-люте ревіння звіра й крик отця Марка. Він визирнув з-за верблюда й завмер. Віпер був вдвічі більший за людину, але монах із завидною вправністю відступав і нападав скіпкою. Потім в якийсь момент пролунав звук розбитого глечика, й величезний писок з довжелезними іклами спалахнув. Звір побіг навмання, не розбираючи напряму. Малий Убийвовк підбіг і з усією сили обійняв ченця.

— Все, все, він пішов. Це лише невеликий віприк, він шукав собі поїсти!

— Бабця казали, со це дузе дурний і поганий звір!

— Вони не погані, їх такими створив Всевишній, є люди значно гірші за них, — ченець відчув, як у нього затрусилась рука, адреналін спадав. — Ти навіть жодного разу не скрикнув, молодець!

— Я злякався за вас, а він міг нас з‘їсти?

— Не міг, віпер рідко їсть м’ясо, але дуже ревно охороняє свою територію!

— Ви навците мене так битись?

— Якщо забажаєш, а зараз давай спати, зранку далека дорога.

Друга частина ночі пройшла без пригод. Вони встали зі сходом сонця, й поки отець Марко читав вранішню молитву, Чіро порався біля ватри. Нашвидкуруч закип’ятивши чай, вони доїли з ним Данин пиріг. Дорогою отець Марко розпочав вчити малого Убийвовка абетці й рахунку. Темне море залишилось позаду, вони вийшли на пожухлу від сонця рівнину й помандрували на Північ, потроху відхиляючись на Захід, щоб обійти неспокійний Нижній Дол. Двадцятого дня місяця вересня Чіро побачив ріку Межібож вдруге, вона розділяла два князівства: Дол та Булан.

— Підемо вгору проти течії й завтра дістанемось переправи, — сказав отець Марко малому.

— Переправа? Шо це? — запитав хлопчик з цікавістю.

— З одного берега на інший перекинутий міцний канат, він заведений через кільця на носі й кормі порому, це такий невеликий човен з пласкою палубою, — погляд ченця заглибився кудись у давнину літ.

— А шо таке палуба?

— Моряки так називають підлогу з дошок зверху на човні.

— Дим, — вказав малий рукою напрям. — Там якесь село?

— Та ні, доведеться обходити, втратимо пів дня, — з досадою в голосі відповів отець Марко.

— А чому ми маємо обходити?

— То можуть місцеві зарізяки бешкетувати, через ту долину проходить чумацький тракт, якраз там де димить — вузько. З одного боку круча, а річка з іншого — кращого місця для нападу годі й шукати!

Вони обійшли широкою дугою й стали на бівак біля діброви. Листочки дерев уже втрачали літній оксамит, і їх торкнули осінні фарби. Люка з насолодою заревів і приліг, малий Убийвовк зняв вуздечку з нього й пішов облаштовувати нічліг, поки ченець розвантажував тварину. Запаливши ватру, Чіро налаштував казанчик з водою, дістав сушні й меду з сакв. Попоївши мамалиги й запивши все чаєм із смаколиками, ченець швидко втаковився спати. Чіро також закутався в свій кобеняк і накрився ковдрою — ночі ставали довшими та прохолоднішими. Його трохи здивувало, що отець не читав молитву чи книжку перед сном, але хлопчик так стомився за день, що одразу заснув без задніх ніг. Прокинувшись рано-вранці, першим ділом малий відбіг до вітру. Убийвовк розвернувся й завмер на місці — отця Марка й Люки ніде не було, тобто тюки й речі були, а от ченця з верблюдом — ні! Хлопчик не знав, що робити та думати, самотність гнітила й лякала його.

— Може Люку ґедзь вкусив, і отець Марко пішов шукати його? Чи, може, він пішов кудись у своїх справах… — у малого щось защеміло в грудях, він боявся навіть подумати про погане.

І, щоб відігнати погані думки, хлопчик почав роздмухувати вогонь під казанком, щоб розігріти залишки вчорашньої мамалиги. Сонце піднялось досить високо над горизонтом і погані думки вже кружляли в малій голівці, як стерв’ятники над дохлятиною. Він встиг зібрати й приготувати, все що міг, і раптом:

— Чіро, — пролунало здалеку, він обернувся на голос, як ошпарений. — Чіро, швидко давай мою торбу сюди!

Хлопчик спочатку зрадів, потім трохи розгубився, побачивши отця Марка й Люку, бо на верблюді звисав чоловік. Один бік тварини побурів від крові, й руки у ченця були такого ж кольору, йому аж зле стало від сильного запаху крові.

— Все добре, давай торбу! — хлопчик опанував себе й побіг до тюків.

— Ось, шо треба?

—Сполосни казан і скип’яти води. Хутчіш, він втратив багато кровиці!

— А хто це?

— Не знаю, але йому треба допомогти.

Убийвовк робив все так швидко, як тільки міг. За півгодини вогонь палав, а вода майже закипала. Люка помітно нервував від запаху крові. Чоловік лежав без тями, на грудях і лівій руці мав велику рубану рану. Отець Марко зробив якесь зілля та обробляв розсічену плоть.

— Візьми тканину з сакви й розпусти на отакі, — він показав пальцями розмір, — стрічки. Зараз спробуємо зашити його.

— Зашити, як бабця зашиває мішки?

— Щось схоже на те. Кинь це в казан і добряче прокип’яти, — він дав хлопчику криву голку з кетгутом8.

— Яка дивна нитка… — промовив малий, кидаючи її до казана.

— Це страусина жилка, її не треба виймати, коли рана затягнеться. А тепер обережно дістань все, — хлопчик заходився виконувати.

— Йому буде боліти?

Чіро подав голку ченцю, а той розжарив її до червоного:

— Якби він був притомним, боліло б так, що довелось би тримати його й закладати до рота ременя чи шмат гілки, — отець Марко зробив перший стібок, чоловік щось пробурмотів.

— Тримай йому голову, скажеш, якщо перестане дихати, слухай уважно, — він продовжив зшивати плоть.

— Він не помре? — спитав хлопчик із сльозами на очах.

— Ми зробимо все, що в наших силах, і попросимо за нього у Всевишнього, — ченець затягнув вузол і відтяв нитку. Критично глянувши на кінчик, що звисав з голки (на руку не вистачить!), промовив з досадою. — Візьми мій ніж і розжар його.

— Ви хочете відрізати йому руку? — злякано запитав малий.

— Ні-ні, ми припечемо рану, — лагідно посміхнувся ченець до Убийвовка. — Це необхідно зробити, бо рука загниє, і він помре.

Хлопчик з полегшенням видихнув і поклав ніж в жар.

— Мені буде потрібна твоя допомога!

— Яка?

— Я буду його тримати, а ти візьмеш міцно ніж в руку й прикладеш так, як я покажу! Справишся? — ченець посипав рану на руці зеленим порошком.

— Справлюсь! — рішуче відповів хлопчик.

— Давай ніж, зробиш отак, — він показав, як саме, й притис плече незнайомця коліном, зафіксувавши його руку своїми.

Малий Убийвовк завагався на хвилину, глянув на ніж, на отця Марка, а тоді в один рух приклав розжарене лезо до рани. Чоловік захрипів, дрижаки побігли по всьому його тілу, запах горілої плоті вдарив хлопчику в ніздрі. Й це шкварчання… Його замутило, але він змусив себе стриматись.

— Все-все, забирай, молодчинка, — з цими словами Чіро рефлекторно смикнув ніж, відбіг і виблював.

Хлопчика пробив озноб, вмившись, він присів біля Люки й почав гладити його.

— Чіро, хлопчику мій, ти великий сміливець та молодець, — сказав отець Марко, підійшовши згодом до нього. — Випий, стане краще, — він дав йому міцного чаю на травах. — Я маю трохи поспати, а ти гляди за нашим хворим. Якщо він почне марити чи кидатись, одразу буди мене, гаразд?

Хлопчик кивнув у відповідь.

День тягнувся повільно, Убийвовку здалось, що сьогодні вже не звечоріє, але врешті сонце пішло вниз і таки торкнуло горизонт. Він швиденько роздув вогник, налаштував казанчик з водою й кинув кілька жмень дикого проса. Малий робив все, як запам’ятав за своїм наставником. Відпилявши шмат солонини, вкинув її в воду відмочуватись. Незабаром прокинувся ченець, відчувши запах каші, приємно здивувався й відмітив про себе кмітливість малого.

— Доброго вечора!

— Доброго, отче, я зробив все, як ви, тільки солі не кидав. Дядько весь день проспав і навіть не мугикав. Я перевіряв, він дихає, — діловито додав малий.

— От і добре, зараз тільки вріжу шмат солонини, й будемо їсти!

— Ось, — хлопчик подав відмочений шмат. Отець Марко потріпав його волосся.

Вони разом прочитали молитву й швиденько взялись за вечерю.

— А коли він прокинеться? — запитав Чіро з повним ротом.

— Може, завтра зранку.

«Якщо доживе», — подумав про себе ченець.

— Ви його привезли з того місця, яке ми обійшли?

— Ага!

— Чому злі люди зробили це з ним?

— Мабуть, хотіли забрати в нього те, чого нема в них. Зло — штука досить прагматична.

— Магматична?

— Прагматична — це коли все робиться послідовно, упорядковано, без зайвих витівок, от воно саме таке. Колись зрозумієш!

Хлопчик після вечері швидко ліг спати, а монах ще раз оглянув рани, змастив їх настоянкою ромашки та олією чайного дерева, а опік на руці — ведмежим салом. Отець Марко просидів до світанку з книжкою, час від часу змащуючи мокрою тканиною губи пораненому. Зранку накрапав противний, холодний дощик. Чіро витер краплинку з лоба й встав, скривившись від холоду та вологи. Трохи згодом незнайомець також прийшов до тями й забелькотів щось незрозуміле. Його очі, сповнені страху, металися в різні боки, він рвонувся встати й заскреготав зубами від болю. Ченець ледь встиг його стримати, чоловік знову відключився, пов’язка легенько почервоніла в одному місці.

— Ого-о, так у нього знов відкриється рана. Чіро, посидь поруч, а я знайду дві палиці. Треба зробити ноші та вирушати далі.

— Добре б і Люку б помити, а то він нервується від запаху крові, — хлопчик знову здивував його.

По обіді все було готово. Верхню частину нош причепили до верблюда й поклали непритомного чоловіка, накривши кобеняком, та обв’язали мотузкою. Отець Марко зняв найлегший тюк і звалив собі на плече. Підмоклий ґрунт полегшив роботу Люці, він плавно рушив за хлопчиком, який вже встиг його вимити від крові. Караван рухався повільно, й тільки надвечір вони дійшли до берега річки. Наступного ранку вирушили зі сходом сонця, намагаючись не гаяти ані хвилини. Одного разу довелось зійти з дороги, побачивши ведмедя на водопої. Ще раз побачили кількох сіромах далеко в степу.

— Зоря-я-на, — прохрипів чоловік, — Зоряна!

— Отче, — крикнув малий, — він приходить до тями!

Монах опустив тюк та схилився над ним:

— Ти мене чуєш? — чоловік глянув йому в обличчя.

— Люба моя, — хвилиною пізніше, — ти не Зоряна!

— Скільки пальців бачиш? — отець показував три.

— Чо-ти-ри, ні, три, — простогнав неборак. — Шо стало, де я?

— Я отець Марко, ми йдемо до переправи, на тебе напали й поранили!

— Поранили?

— Так, і дуже серйозно, та видно Всевишній тебе любить, бо ще не забрав до себе. А зараз випий трішки оцього, — ченець дістав пляшечку й накрапав йому на губи, тримаючи за підборіддя.

— Гидота, — пробелькотів той.

— Хочеш одужати, то ковтай!

Незнайомець проковтнув і швидко заснув. Люка слухняно волік свою ношу, Чіро крокував попереду. Отець Марко посміхнувся про себе, відмітивши, як швидко тварина прийняла й полюбила малого, хоч і мала норовливий характер. Трохи ближче до вечора вони вгледіли хижку поромника й купку людей, які чекали на переправу. Кілька возів стояло поруч один-одного з натягнутим шатром, ще кілька обабіч. То тут, то там диміли вогники, кругом яких сиділи люди: чоловіки метушились у своїх справах, жінки порались з вечерею та дітьми. Невеликий курінь займали десяток ратних, неподалік ходили стриножені коні. Двоє вартових біля нього пильно роздивлялись новоприбулих. Отець Марко пройшов повз, вибираючи місце для ночівлі. Знову пустився мілкий, холодний дощ. Він обійшов всіх, сподіваючись знайти прихисток, та люди не надто зраділи йому. Чумаки були привітнішими й таки прийняли, бо були навчені своєю роботою та долею.

— На шляху, як знайдеш, — сказав один і додав, — отче, давайте швидше, доки куліш гарячий!

— Дякую вам, нам би ось цього мосьпана прилаштувати, де тепліше, — ченець вказав на ноші.

— А шо з ним? — запитав старший, як видалось Убийвовку.

— Знайшли на чумацькому тракті, розбійники!

— А-а-а, — відповіли всі гуртом.

— Нема на них ради в степу — гуляй-поле! — додав інший.

— Давайте його туди, — вказав отаман на місце, — і тепло, й сухо, ми самі вночі ватру боялись палили, лишень солонину й жували. Дорогою до Туз-Куяну бачили багато розграбованих возів, — він зачерпнув кулешу, Чіро швиденько підбіг з казанчиком. — Справний у вас знайда, отче!

— Я не знайда, — відповів серйозно малий, — мене звати Чіро Убийвовк!

— І скількох же ти завалив? — ватага розреготалась.

— Він і справді ладний, — відповів ченець.

— Я так дивлюсь, — сказав ще один, — мілкота, а за вашим верблюдом так файно ходить!

— Таки файно, — посміхнувся він до малого. — А скажіть, шановні, хто тут зараз при владі?

— О-о-о, — відказав один з чумаків, — отче, видко давно ви до Долу не заглядали. Горемира, старого князя, убив Каспін Однорукий, а того потім зарубав син Горемира, Даромир Лютий.

— Та цить вже, — гаркнув отаман на молодого чумака, — хто ж ту байку не знає, тобі аби лише язиком поплескати. Бачили тих вояків у курені? — він кивнув у відповідь. — То Даромирові, недавно тут з’явились.

— Суворі такі хлопи!

— Так-то воно так, хочуть переправу тримати з цього боку також, а на тракт потикатись — повні штани наробили.

Біля берега стало гамірно, зачулись крики й відбірна лайка поромника. Він пробирався крізь натовп людей, активно працюючи чоботами та ліктями.

— Сьогодні вже не перевезе! — вигукнув хтось.

— Цей бісів син з кожним літом стає сварливішим і бридкішим, — промовив лисий чумак з довгелецькими сивими вусами.

— Може, у мосьпанства знайдеться рибка-друга? — запитав Чіро.

— Чим тобі наш куліш не милий? — посміхнувся отаман.

— Дуже смачний, але йому треба юшки поїсти, — малий вказав на пораненого. — Бабця завжди давали рибну юшку, коли я хворів!

— Може, у поромника спитати?! — вигукнув хтось і засміявся.

— Візьми отам, — сказав вусатий, — я сьогодні трохи карасів впіймав знічев’я!

Хлопчина взяв ніж у ченця, вправно та швидко почистив рибу. Отець Марко наладнав свій казанчик кип’ятити воду й кинув трохи солі з якимись травами та цибулину. Трохи згодом він поплескав пораненого по обличчю, розбудивши, а малий Убийвовк вже стояв з юшкою напоготові.

— Доброго вечора, як почуваєтесь? — запитав Чіро.

— В голові крутиться й слабкість…

— Їжте, — він згодував йому кілька ложок.

— Хай спробує сам, — сказав ченець, хлопчик дав пораненому ложку.

Чоловік відсьорбнув і одразу закашлявся, але продовжив. Казанчик спорожнів наполовину, він аж спітнів від зусиль.

— Я навіть не знаю, як вам віддячити, — тихо пробурмотів незнайомець.

— Потім, — посміхнувся ченець. — Скажи, як тебе звати, добрий чоловіче?

— Я — Кан Іржавець, — видихнув той. — А ви отець Марко наче?

— Так, Отець Марко, а цей відважний хлопчик — Чіро Убийвовк, піклувався про тебе, доки я спав, — малий так загордився від тих слів. — Як ти втрапив в те лихо?

— Я підмайстер великого майстра бронніка Бурмаки Сірого, він послав мене за кам’яною шкірою й панцирами чотирикрилих смоугів…

— Це чорнолюд з бородою до пояса, що живе в Туманній долині?

— Ви знайомі?

— Ні, але багато чув про нього. Дозволь поцікавитись, де зараз можна знайти кам’яну шкіру?

— Сірої є багато, а от лізардова9 залишилась лише в одному місці — в поселенні чорнолюдів біля лабіринтового лісу на Півдні Самаркану, — Кан скривився від болю.

— Болить? — стривожено запитав Убийвовк.

— Та шось так стрікнуло, й рука ниє!

Отець Марко зазирнув до своєї торби й відійшов до загалу.

— Хлопці, а що ви палите? — запитав у чумаків.

— Турукешське зілля, тютюном називається, — відказав старший.

— А може, татар-зілля є в кого?

— Є, а чого ж нема, — сказав вусатий і кинув кисет ченцю. Засміявся. — Отче, ви також балуєте?

— Є трохи, та зараз хворому більше треба, ця трава добре біль вгамовує.

Розім’явши дрібку, монах забив маленьку глиняну люльку з чудернацьким морським орнаментом і розкурив її.

— Тягни повільно, — сказав до Кана, той набрав повні легені диму й закашлявся.

— Ви шо туди нігтів напхали, панотче?

— Давай потрошку, — далі пішло краще, — отак!

— Вам легше? — з цікавістю запитав Чіро.

— Та наче, лишень очі сльозяться! Отче, у мене в чоботі є трохи грошей, я б хотів вам віддячити…

—То добре, що є! Завтра я побалакаю з поромником, думаю, він не відмовить за розумну плату доглянути тебе, а за дві декади зможеш вирушити додому.

— Дякую, та я все одно хочу вам якось віддячити! — він обережно заліз рукою за пояс і дістав звідти велику й грубу монету на ланцюжку тонкої роботи. — Натисни отут, — промовив Кан до Убийвовка, передаючи монету.

Хлопчик натиснув з протилежного від ланцюжка боку, й монета розкрилась. На тлі, розмальованому восьмикутною зіркою, світилась оксамитом стрілочка з чорною каймою.

— О, цінний подарунок, давно таких не бачив! — сказав ченець.

— Зелена стрілка завжди вказує на Чумацьку зорю — на Північ.

— Дуже дякую, — Чіро взяв компас і повісив на шию, торкнувшись кресала, згадав Дзві’нку з Даною.

Табір затих. Убийвовк заснув, огорнутий приємними спогадами, лиш де-не-де собаки ліниво брехали на місяць, що пробився крізь плакучі хмари. Майже всі поснули, або лаштувались до сну. Під чумацьким шатром мирно потріскував вогник. Отець Марко, користуючись вільною хвилиною, бережно дістав свою улюблену книжку й намірився почитати. Його увагу привернула зміна, він прислухався й нічого не почув — собаки перестали гавкати.

— Поганий знак, — сказав він сам до себе. — Чіро, може, це лише моя уява, — він розтермусав малого, — але укрийся з Каном оцим, — ченець вивернув свій кобеняк і накрив їх ним.

Сіра підкладка втягнула світло ватри й потроху взялась приймати кольори й візерунки оточуючого пейзажу, маскуючи чоловіка з хлопчиком. Отець Марко збудив старшого з чумаків і швидко прошепотів щось йому на вухо. Той, ані миті не вагаючись, розбудив вусатого та схопив рогатину. Мирослав швиденько підняв братчиків-чумаків і хвацько зняв канчука10 з пояса, сірі очі аж блиснули при цьому!

— Ви не такий вже й простий, панотче, — шепнув він ченцю й зник в мороці.

— Пригасіть вогонь, — наказав отаман, — і давайте той віз он туди!

Вони майже підтягнули віз у потрібне місце, як у нічному небі роздався свист стріл.

— В укриття! — закричав отець Марко.

— Хетти11! — гукнув один з чумаків і за секунду отримав стрілу в плече.

— Вони виріжуть всіх нас! — крикнув хтось інший.

— Ми можемо здохнути, як вівці, або вмерти, як люди, які не здались… — виголосив з металевим відтінком у голосі отаман.

— Хетти вправні лучники й вершники, та без свого коня вони не такі вже й грізні, — додав отець Марко, прив’язуючи камінь до мотузки. — Треба спішити їх, і чим швидше, тим більше нас лишиться живими.

Засвистіли вогняні стріли, в таборі зчинилась паніка. Ченець запалив три скіпки й пожбурив у різні боки, вогонь на мить вихопив силуети вершників. У віз впилось до десятка стріл, борт лизнуло полум’я. Трійка кочівників пустили своїх коней у чвал12 на чумаків, з флангів неслися ще дві трійки вершників. Один з оборонців захрипів і впав зі стрілою в горлі, ще одному стріла вп’ялась у руку. Отець Марко розкрутив камінь на мотузці та відпустив, влучивши точно в голову одному лучникові. Той з вереском тріснувся на землю й отримав ще кілька каменюк на додачу. Ченець не встиг схопити молодого хлопця, який рвонув з косою на того, що впав. Хлопчина встиг рубанути нападника по обличчю та одразу повалився зі списом і кількома стрілами в спині. З іншого боку табору також доносилися крики поранених і жіночий вереск. Віз горів, нападники нарізали широке коло і намагались поцілити оборонців з луків. Отець Марко скойлав13 мотузку й приготувався:

— Мирослав влучно підмітив! — вигукнув отаман до ченця. — У вас є досвід у цьому — командуйте!

— Маємо якось збити їх з коней, бо інакше вони всіх переб’ють.

— Як?

— Треба прикритись чимось з двох боків.

— Знімайте обкладки з возів, ворушіться, вражі діти! — викикнув навіжено старший.

— У вас гарна рогатина, у тих двох також. Зараз ми вийдемо, прикриваючись обкладками, як щитом. Вони спробують нас знести…

— Сірко, Тихий, слухайте уважно, — стріла просвистіла над самісінькою отаманською головою.

— Коли крикну, вибігайте з двох боків і спробуйте скинути їх з коней. Я прикрию вас, дасть Всевишній, виживемо, — закінчив ченець й жестом благословив присутніх.

Вони вибігли з-за воза під захистом імпровізованих ростових щитів-обкладин. Вершники кинулись в атаку з бойовим кличем, як передбачав отець Марко. Він пильно стежив за двома лучниками, які хотіли обійти їх з тилу.

— Вперед! — проривів ченець, як робив це сотні разів в минулому.

Хлопці вискочили з одного боку, а їх отаман з іншого. Сірко вилетів так несподівано, що кінь встав на диби, він злякався й у запалі увігнав рогатину йому в живіт. Скалічена тварина страшенно заіржала та в агонії понеслася без тями. Тихому пощастило більше — він лупонув кочівникові прямо в бік, той з тріском звалився, зачепившись у стремені. Йому на допомогу вибіг Тодор Перебендя й рубанув сокирою, попавши в плече ворогу. Отець Марко якраз вчасно метнув свою імпровізовану закидушку14 в лучника, але другий встиг пустити стрілу. Вона влучила в ногу отаману, він закричав, але не випустив рогатини. Це врятувало йому життя, чумак вчасно зумів відбити спис вершника, й той пройшов трішки вище голови. Ще одна трійка неслася на них з флангу, а лучник вже намірився пустити другу стрілу. Свист канчука в повітрі та дикий крик, вершник звалився з вибитим оком і розсіченим обличчям. Мирослав заскочив на коня, вхопивши спис на ходу, метнув його в одного з трьох, хто мчався на його побратима, схибив.

— Тихий, давай наліво! — крикнув ченець.

— Шо робити?! — закричав той на адреналіні.

Сірко, відійшовши від переляку, зреагував краще — встиг підбігти та впер рогатину тупим кінцем у землю біля пораненого чумака. Один з кочівників, проскочивши отамана, залишився без уваги в запалі бою, крутнув свого коня й понісся чвалом на противників. Він вже заніс спис на беззахисну спину Сірка, аж раптом отримав каменюкою в шолом. Хетт, збитий з ритму, якимось дивом проскочив їх знову й люто смикнув коня за вуздечку, заходячи на наступне коло. Мирослав вчасно підмітив це й знову метнув підібраного списа, цього разу він не схибив. Кінь від болю встав дибки й повалився, придавивши ногу свого вершника. Сірко без вагання підбіг і встромив вістря рогатини тому в шию. Інші нападники розділились, отець Марко вискочив з-за щита, сильно вдаривши посохом ближчого до себе. Хетт упав, але одразу підвівся на всі чотири, потягнувшись за своїм буздиганом. Мирослав вихопив добутий у бою келеп і пустив коня кар’єром15 навперейми до лучника, який оклигався після падіння й вже тягнувся за стрілою. Чумак звісився з коня вбік, прикрившись, лучник натягнув тятиву й завмер. Кінь мчався, як вітер вночі, в останню мить лучник відскочив, пустивши стрілу. Тихий, який стояв в обороні до вершника, відчув різкий біль під лопаткою, а останнє, що почув лучник, — свист канчука й хрускіт своєї шиї. Хетт з буздиганом зробив випад і відбив чумацьку рогатину, розтрощивши її. Йому на допомогу мчався другий вершник, третій спритним ударом сходу розбив Тихому голову, добивши пораненого, й пришпорив коня, щоб зайти з тилу. Не встиг — чекан Мирослава вп’явся під ребро, перш ніж він зміг його побачити. Не тямлячи себе від болю, лучник з розсіченим лицем повз навкарачки й уперся в віз. Він проліз під ним, протер єдине вціліле око від крові та прохрипів щось незрозуміле, напоровшись на кобеняк з Чіро та Каном. Хетт вихопив ніж, спробував проштрикнути це незрозуміле щось, вістря лишень ковзнуло по тканині. Убийвовк скрикнув від болю, Іржавець, пересилюючи себе, дістав корд з чобота. І якраз вчасно — кочівник смикнув тканину й намірився одразу вдарити. Кан виявився вправнішим: викинувши руку вперед, зустрів нападника, лезо пройшло крізь шкіряний обладунок, дісталося печінки, нападник відсахнувся назад. Вершник, що лишився в сідлі, оцінив ситуацію, мотнув вуздечку вбік, і кінь поніс його геть. Останній кочівник вигукнув якесь прокляття навздогін зраднику й у відчаї кинувся в атаку. Сірко, побачивши скалічене тіло свого друга, зшаленів і наскочив на хетта. Хлопець підкосився, отримавши по нозі буздиганом, отець Марко тим часом вправно поцілив посохом у потилицю й вирубив його.

— Добий! — закричали всі, покидавши обкладки.

— Ми не звірі, — відповів ченець.

— Вони б нас не пожаліли! — вставив Мирослав, спішившись.

— Це тобі за Тихого, вражино триклятий! — прохрипів Сірко й накинувся на ворога з ножем.

— Тримайте його, щоб вас! — вигукнув ченець.

— Спинись! — вусатий схопив хлопця за руку. — Йому вже досить!

Чіро вибіг і вчепився в ногу отця Марка, той закрив своєю рукою очі хлопчика. Табір частково горів, усюди лунав плач і стогони. До ранку нарахували півтора десятка вбитими без нападників і два десятки пораненими. Убийвовк допомагав, чим міг: носив воду, розрізав тканину на перев’язку, й під ранок ледве стояв на ногах. Отець Марко, помітивши втому, підійшов до хлопчика:

— Треба трохи поспати!

— Їм боляче!

— Так, але ти не зможеш допомогти, якщо будеш стомлений!

— Чому вони напали, чого хотіли?

— Зажадали легкої наживи, думали взяти нахрапом, та їхня розвідка недооцінила нас, — сказав Мирослав, який саме підійшов. — Давай до загалу, попоїмо та підеш відпочивати, а панотець розбудить тебе згодом, йому також буде треба поспати, — хлопчик нехотя пішов до возів.

— Дякую вам, Мирославе! Гиденька видалась ніч — напасти верхи, в темряві… — промовив у роздумі ченець.

— Ці шайтани ше й не на таке здатні. Отче, наш провідник порадився з гуртом, і ми скинулись вам на переправу, не заперечуйте, — обличчя чумака було незворушним. — Якби не ваші чуткі вуха, лежали б зараз ми отак, — він кивнув на тіла хеттів. — Ви ж колись були моряком і непростим?

Чоловік примружив ліве око.

— Був — в іншому житті, та й ви маєте не тільки чумацькі навички!

— Маю, також з іншого життя! — Мирослав поправив трофейний келеп за поясом. — Хлопець у вас виросте гарним чоловіком, у нього добра вдача!

— А у вас є родина?

— Аякже, дві донечки й жінка при надії, може, Всевишній нарешті ощасливить сином!

До їхньої компанії пришкутильгав поранений десятник Даромира:

— Ого-о, скільки у вас тут було? — спитав воїн, глянувши на трупи.

— Три трійки, вісьмох ми забили, один втік. А у вас? — швидко запитав Мирослав.

— Ми закололи сімох, хотіли взяти двох в полон, та вони драпнули! Як ви їх помітили? — суворо спитав десятник.

— Це все вуха панотця — собаки брешуть на місяць, а хетти всіх перебили, й стало тихо!

— Я б у житті не звернув уваги на таке! — відказав воїн.

— Вік живи — вік учись, — додав Мирослав. — То як там, щоб скинути трохи мита?

— А це ше за що? — роздратовано вигукнув декан16.

— За допомогу, — хитро глянув йому прямісінько в очі чумак.

— Підійдеш згодом, побалакаємо, — неохоче відповів той. — І спаліть це сміття!

— Може, вони й не заслужили, але так неправильно! — втрутився отець Марко.

— За їхнім звичаєм, полеглих спалюють, ховають тільки рештки, — відповів Мирослав. — У нас своя могила вийде чималенька, на всіх не встигнемо вкопати, зараза може завестись!

Ченець опустив голову на знак згоди й пішов доглядати поранених.

Через день, трохи підлікувавшись, чумаки заходились збиратись у дорогу. Малому Убийвовкові припав до душі дядько Мирослав, і він в перервах підходив до чоловіка, засипаючи його питаннями. На прощання вусатий чумак потріпав хлопця по волоссю й сказав:

— Ти сміливий, малий хлопчина, слухай свого панотця, й виростеш достойним мужем. А це тобі від мене на згадку! — Чіро взяв згорток майже у свій зріст.

— Шо це? — очі хлопця аж світились від цікавості.

— Відкриєш, коли переправитесь на той берег, добре?

— Дякую вам! — Мирослав заскочив на воза, хвацько вдарив канчуком по голоблі.

Хлопчина помахав на прощання, й воли неквапливо рушили до порома. Отець Марко якраз перев’язував Іржавця, Убийвовк зайшов до хижки поромника й приніс води та сухого звіробою. Так вони пліч-о-пліч працювали ще п’ять днів. Шостого зранку поромник розбудив їх першими:

— Мені тре з того боку забрать одного мосьпана з почтом, хутко збирайте лахи!

— Коли бути на причалі? — запитав Чіро зпросоння.

— Гм, мілкота, — мугикнув чолов’яга і вийшов, хлопчик ображено дивився йому вслід.

— Треба за годину бути готовими, хутчіш запрягай Люку, а я приготую мазь для Кана.

Отець Марко розбудив підмайстра-бронніка:

— Ось цим натирай рани, звіробій запарюй три рази на день, справишся?

— Отче, я і так в боргу перед вами, не смію більше вас турбувати! А якшо будете в Туманній долині, покажіть цей компас у мануфактурі Бурмака Сірого — вам неодмінно допоможуть за потреби, — чоловік вклонився, крекчучи від болю.

— Ну все, все, видужуй скоріш!

— Я вчора вночі підлатав вашого кобеняка й підшив кам’яну шкіру на підкладці, — хитро посміхнувся Іржавець.

Отець Марко подякував і вийшов.

Нав’ючивши верблюда, вони зайшли на пором. Ченець одразу вправно вхопив жердину й став допомагати поромнику. Вони працювали, як одне ціле, розуміючи один одного без слів. Посудина за півгодини легко причалила до другого берега.

— Старого морського вовка тільки короста може з’їсти, — сплюнувши у воду, сказав поромник і додав. — Північно-західний тракт закритий!

— До зустрічі, старий друже! — посміхнувся ченець, і вони рушили на Північ.

Через годину дороги отець Марко зупинився, щось було не так, Люка також настовбурчив вуха.

— Там, — промовив тихо Чіро, — в тих кущах чоловік, може, два!

— Стояти на місці! — долинув звідтіля вигук.

З хащів вийшов воїн в оливковому плащі, поцяткованому бурими й охристими плямами з таким же невеликим круглим щитом і списом. Інший стояв з натягнутою тятивою обабіч дороги.

— Хто такі? — суворо запитав він.

— Отець Марко я, а це — мій учень Чіро, веземо сіль для монастиря!

— Ця дорога закрита!

— Але поромник казав, що закритий північно-західний тракт!

— Казав, — криво посміхнувся воїн і штрикнув один з тюків списом, сіль цівкою посипалась додолу.

— Ідіть за мною, перечекаємо, а тоді я вас відпущу!

— А для кого такі почесті? — запитав ченець.

— Не вашого ума діло, — фиркнув пластун.

— Хутчіш, а то будуть негаразди у всіх.

Вони зійшли з дороги й кроків за сто всілися під деревом. Через півгодини непомітно з’явилась трійка воїнів, вони швидко щось переговорили, поглядаючи на затриманих. Старший зі списом свиснув совою й разом з лучником безшумно побіг далі. Скоро після цього на тракті почулась некваплива ступа17 кількох десятків вершників. Кавалькада зупинилась, отець Марко глянув через плече, коли почув звук копит. На вигляд вершнику було не більше двадцяти, але численні шрами на руках, обличчі й ще той блиск карих очей видавали досвідченого вбивцю. Ченець напружився, він знав таких людей дуже добре, бо й сам колись був таким.

— Хто це? — запитав вершник, не звертаючи уваги на затриманих.

— Ідуть з вантажем солі до монастиря!

— Перевірили?

— Все, як було наказано, Анжей власноруч оглянув!

— Дозвольте сказати, шановні, — ченець перебив їх, — я отець Марко…

— Марко? — перепитав вершник, ченець кивнув у відповідь.

Хлопець без слів розвернув коня й поїхав назад, це ще більше стривожило ченця. За кілька хвилин прийшли двоє добре споряджених воїнів, молодший звернувся до монаха:

— Князь Даромир хоче поговорити з тобою!

— Не будемо змушувати його довго чекати, — ченець видихнув з полегшенням.

У супроводі тих двох він пішов на дорогу, Чіро хотів побігти за ним, але зловив пильний погляд розвідників і став, як укопаний, біля верблюда.

— Звідкіля будеш? — знічев’я запитав молодший у хлопчика.

— З Кам’яного Дуба!

— Тож, можна сказати, з Самаркану, а звати тебе як?

— Чіро Убийвовк…

—Убийвовк? — перепитав старший та засміявся. — Ти син чи онук старої Убийвовчихи?

— Ви знаєте бабцю? — здивовано запитав малий.

— Хто ж не знає той лупанар18, кращий по цей бік Межібожа! — чоловік замріявся про щось. — Тісний світ, хлопче, ой, тісний!

— А чого Даромира Лютим називають? — спитав Чіро.

— Бо він їсть малих дітей! — регочучи без упину, відповів молодший.

— Не лякай малого, в самого ще молоко на губах не висохло, — перебив його старший. — Він вправний воїн, а ще справедливий, тому його вороги так і прозвали!

Через пів години отець Марко повернувся без супроводу з мулом, нав’юченим одним невеликим мішком. Почувся совиний переклик, розвідники відповіли й майже беззвучно зникли в хащах. Почет князя Даромира вирушив трохи згодом.

— Шо він хотів від вас? — Чіро згорав від нетерпіння. — А з ним було багато воїнів?

— Багато, Даромир не схожий на типового пихатого князя! Він розпитав, що я думаю про напад хеттів і пожертвував трохи нашому монастирю та особисто тобі як великому сміливцю — оцього мула.

— А можна мені Люку? — хитро запитав Убийвовк.

— Може, колись, а наразі дай йому ім’я!

— М-м, Гарбуз?

— Добре, хоча краще щось коротше!

— Хан?

— А це ти гарно придумав! Що ж, давай збиратись. Нам би встигнути пройти Верхній Дол до того, як задує Сіверко19.. Якщо ж не встигнемо дістатись Почайного монастиря до перших сильних снігів, буде тяжко, — отець Марко говорив це більше для себе.

— Зараз, тільки гляну нарешті подарунок дядька Мирослава! — хлопчик з нетерпінням розгорнув його.

— Хеттський трофей — ламінат з тису й рогу! О-о, а тятива яка — з коноплі та шовку, ще й посилена. Чудова робота.

— Ви навчите мене? — малий спробував натягнути її, але нічого не вийшло.

— Ти ще не доріс до нього, зробимо тобі менший, — промовив ченець підбадьорливо до Убийвовка. — А цей поки почекає.

Дорога Верхнім Долом давалась добре, ченець гарно знав це князівство. Охоронна грамота з рук самого князя допомагала уникати зайвих затримок на тракті. Та й отець Марко йшов перевіреним контрабандистами та життям шляхом, оминаючи пропащі місця. Вони заходили в міста, містечка, села та хуторки, інколи залишались там на день чи два у справах панотця. Перший легенький сніг зустрів їх якраз на кордоні Верхнього Долу з Віллією, до початку справжніх холодів залишалось недовго. Ченець підігнав мула та накинув попону на Люку:

— Треба й Хану таку дістати, — промовив малий Убийвовк.

— Знайдемо в наступному містечку, там є один чорнолюд, у нього завжди файний товар, — відповів монах.

— Отче, гляньте, — він дивився в бік гайка, — там шось біле?

— Може, сіроманці? — він придивився пильніше. — Барс, вже й одів снігову шубу!

— Барс?

— Велика кішка, трохи менша за вовка, на людей нападає вкрай рідко. Добрі очі маєш!

— Та я спочатку відчув запах, тільки потім побачив, — відповів хлопчик.

Отець Марко задумався, закінчуючи з попоною, й вони рушили далі. Дорогою все частіше зустрічались голі дерева, гайки та лісочки, скуті зимою. Вони петляли ними, наче в лабіринті, але завжди виходили до потрібного місця. Ставати на ночівлю в полі чи лісі ставало дедалі складніше, тож намагались дійти до шинку чи заїжджого двору. Їхній маленький караван вийшов зранку другого дня третьої декади на добре втоптану дорогу. Морозець помітно дошкуляв, та й втома давалась взнаки, бо йшли цілий день і цілу ніч. Отець Марко поглядав на Люку, бо знав: якщо тварина ляже посеред дороги відпочити, то підняти її буде неможливо ані словами, ані різками. Малий Убийвовк також плентався з останніх сил.

— Ще трошки, мої хороші, — примовляв ченець, — ще трошки!

— Отче, Люка втомився, давайте кинемо одного в’юка на Хана, він свіжіший.

— Як це я сам не допетрав, — посміхнувся він на те, підхопив малого та всадив на мула.

— Але Люка! — запротестував хлопчик.

— Ми з ним бували й в гірших ситуаціях, а от ти зараз звалишся. Упасти перед самою Лаврою — це не про нас, там за ліском вже й ратуша видніється.

Хлопчик міцно обійняв теплу шию тварини, втома миттєво далася взнаки, отець Марко постійно говорив з ним, щоб малий не впав. Так знесилені, але не переможені, ще до обіду вони зупинились перед Економічною брамою. Ченець зсадив малого й взяв за руку:

— До Лаври треба заходити пішки — давня традиція!

— Яка велика брама! — Чіро протер сонні очі й рушив слідом за отцем Марком.

— Лавру збудовано на розвалинах стародавнього граду, деякі споруди ще з тих давніх часів.

Ченець доплентався до найближчого шинка й кинув кошіль на прилавок. Шинкар з’явився, як з-під землі, й улесливо глянув йому прямо в вічі:

— Шо панотець бажають? — завів чоловік медовим голосом, скоса поглядаючи на калитку.

— Два спальні місця, ваш конюх вже прийняв мого верблюда з мулом. Потурбуйтесь, щоб не жалів вівса та сіна!

— Звісно, звісно, на скільки залишаєтесь?

— До ранку, тоді й розплатимось!

— Як панотець забажають, тільки ж невеличка застава зробить перину м’якішою й овес свіжішим, — рот шинкаря розтягнувся у неймовірно награній посмішці.

Дві монети дзвінко впали на шинквас, чоловік із спритністю штукаря впіймав та оглянув їх. Після доби на ногах вони заснули так міцно, що навіть ґвалт та бійки, які зчинились ближче до вечора, не завадили їхньому сну, а спали вони, як вбиті. Чіро прокинувся тільки під ранок і одразу кинувся шукати вихід, бо дуже хотілось до вітру. Хлопчик на ходу збив молоду дівчину з тацею й навіть не встиг вибачитись. Коли повертався, застав шинкаря, який кричав на неї, а потім навідліг ударив по щоці й хотів ще раз.

— Зробиш це, і я тобі вухо відгризу, смердючий щур! — викрикнув Убийвовк.

— А ти шо в біса за щеня?! — люто гаркнув шинкар, обернувшись назад, і знову замахнувся.

Чіро з розгону посунув лавку прямо йому під коліно, той від несподіванки повалився, як лантух гівна, покриваючи світ і малого добірними матюками. Чоловік швиденько встав на свої дві й шкутильгнув назустріч Убийвовку із занесеним кулаком.

— Не варто, — той голос прозвучав так, що шинкар аж здригнувся.

— О-йой, панотче, це ваш? — від погляду ченця в нього аж виступив холодний піт. — А я думав, це якийсь зайда знадвору, чи…

— Мені байдуже, що ти собі думав. Лупити чужих дітей, — очі отця Марка блискотіли чимось дуже поганим, — грішно!

Він розплатився й швиденько розпочав збиратися в дорогу без сніданку. Коні, налякані виглядом та запахом Люки, сахались в різні боки, коли Чіро виводив його. Біля конюшні малого перестріла та сама дівчина. Вона була старша за нього десь літ на шість:

— Мілкота, дісталось мені через тебе… — вона посміхнулась.

— Вибач, я не хотів…

— Та я вдячна тобі, за мене ше ніхто в житті не заступався! Тримай, — вона дала йому кілька гарячих пиріжків з горохом.

— Дякую, я Чіро — Чіро Убийвовк, а тебе як звати?

— Анна-Дея! Де ця клята дівка знову пропала? — шинкар верещав на весь ганок.

Вона посміхнулась малому на прощання й зникла в проході.

Убийвовк з отцем Марком спочатку зайшли на центральний ринок, скупились та ще до обіду покинули Лавру. Короткий зимовий день квапив їх, сонце хилилося все ближче до горизонту. Отець Марко спинився, став обличчям на Північ, набрав повні груди морозного повітря, потім наслинив пальця й простягнув кулак вперед.

— Треба поспішати, сьогодні вночі буде буран, — він похмуро глянув на сонце. — Сіверкко розійдеться не на жарт.

— Навчите мене так у вітрах розбиратись?

— Я навчу тебе всього, на що буде твоє бажання, — вже привітніше посміхнувся ченець. — Знання нам даровані Всевишнім, тож нерозумно ними нехтувати.

Вітер посилювався, мороз дужчав з кожною хвилиною, день згасав останнім сонячним промінчиком. Хан нервово ржав, і тільки спокійний вигляд Люки підбадьорював хлопчика. Вони йшли погано втоптаним снігом. Малий Убийвовк глянув в небо на Чумацьку зірку — вона швидко сховалась за хмарою. Вперше в житті він почув спів Сіверкка, й це завивання проймало аж до кісток, а десь у лісі в унісон вили сіроманці. Малий щосили стиснув поводи й продовжив йти, аж раптом:

— Я чую дим, отам, — вказав напрям перед собою, — там вогник! — закричав Чіро, не тямлячи себе від щастя.

— Майже прийшли, — отець Марко також зітхнув з полегшенням, — давай швидше! Якщо піде сніг… — він зашепотів молитву.

— Шо буде, якшо піде сніг?

— Заблудимось…

— У мене ж є компас! — гордо відповів хлопчик.

— Я й забув, та все одно хутчіш, а то старий Шаміль всю вечерю з’їсть без нас.

За пів години вони стали біля невеликого тину, й якраз вчасно. Буран люто завивав свою морозну пісню й кидався снігом навсібіч. Вони могли бачити трохи далі витягнутої руки, стало важко дихати, температура різко впала. Отець Марко зв’язав всіх мотузкою одразу після заходу, й зараз це дуже допомогло. Майже навпомацки, але він таки дійшов до невеличкої стайні, й вони швиденько розв’ючили тварин. Затуливши дверний отвір попоною, ченець щільно закрив браму. Одразу біля входу в стайню вони намацали мотузку й по ній дійшли до дверей, які вже на чверть замело.

— Відкривай, — отець Марко тарабанив щодуху у двері, — хай Всевишній пошле послід на твою глуху голову!

— Хто там в біса такий? — з-за дверей почулось шаркання. — Марко, ти чи що?

— Відкривай хутчіш, а то ми вже на бурульки схожі! — закричав ченець у відповідь.

Двері розчинились, світло ліхтаря вдарило в очі. Вони ввалились в сіни разом з парою та купою снігу. Монах смикнув шарф з обличчя й скрикнув від болю — той примерз до бороди.

— Давайте хутчіш всередину, а я зберу сніг до відра. На столі є теплий чай та хліб, юшка майже готова, — прохрипів старий Шаміль.— Сьогодні цілий день ногу крутило на погоду, — промовив старий сам до себе.

***

Ту зиму малий Убийвовк запам’ятав на все життя — такою лютою вона йому здалась. Та час летів швидко, він жив разом зі старцем Шамілем і отцем Марком, хоч ченець й проводив половину часу в монастирі. Разом вони навчали його грамоти та арифметики, знахарства та інших премудростей. Хлопчик швидко перебрав на себе частину обов’язків по стайні й особливо по камбузу — отець Марко любив жартувати, що від Шамілевого варива навіть Люку може вивернути. Попервах старець був грубий з малим, та все змінилось навесні. Одного полудня ченець не прийшов на обід — таке інколи бувало, але не часто. На вечерю його також не дочекались. Чіро занепокоєно сприйняв відсутність наставника, його настрій передався Шамілю, й той нагримав на нього.

— Де Марко, де Марко, — прохрипів старий, — щоб йому стерв’ятники печінку надклювали, відкіля я в біса знаю! А ти в книжку дивись, бо отримаєш ляща замість «на добраніч»!

— Вибачте… — похнюпився хлопчик і поринув у довідник «Про лікарські трави».

Десь близько півнрчі у двері постукали, Убийвовк зікочив з лежака й прожогом вилетів до сіней у самих підштанках. Відкривши двері, він накинувся на ченця з обіймами. Отець Марко засміявся й погладив малого по голові.

— А де наш Шаміль? Забув про мене вже…

— Як же, забудеш тут про тебе, вчинив гуркоту на всю округу! Заходь, чого стоїш на порозі, наче не звідси? В котлику є трохи кулешу!

— Я сьогодні не один, знайомтесь — Гуннар, буде жити з нами, — з-за його спини визирнуло кругле обличчя з такими синіми очима, що їх було видно навіть у напівмороку сіней.

— Ще нам тільки чорнолюдика не вистачало… — буркнув старець і поплентався спати далі.

Гуннар мовчав майже місяць. Він вправно допомагав Чіро біля худоби, але все робив мовчки. Малий Убийвовк хотів потоваришувати з ним, та при спробі завести навіть коротеньку бесіду той опускав голову й втуплювався собі в ноги. Така поведінка дуже дратувала старого Шаміля, й він переключився з Чіро на Гуннара. Отець Марко ж, навпаки, був дуже привітний і повсякчас зупиняв старця.

Якось під вечір вони вдвох вичісували Хана. Малий Убийвовк вийшов за сіном і почув тихий плач Гуннара біля мула. То був мабуть єдиний раз у житі, коли Чіро чув, як він плаче. Хлопчик повернувся до стайні, вкинув сіно Люку й тихо продовжив допомагати йому з мулом.

— У батька був схожий, — сумно промовив маленький чорнолюд.

— А я не знаю свого… — так само відповів йому Убийвовк.

Трохи згодом він дізнався, що отець Марко підібрав Гуннара випадково. Він повертався з Лаври й натрапив на розбитий віз. Всю Гуннарову сім’ю перерізали, а він якимось дивом врятувався й сидів біля тіла матері з розпанаханою шиєю, неподалік обезголовленого батька. Було ще кілька трупів — великих і малих, та ченець не хотів про те розказувати.

Вони гарно порозумілися одне з одним і невдовзі стали друзями нерозлийвода. Вдвох було веселіше муштрувати товстезні трактати та й дитячі капості робити. Якось вони так розізлили старого Шаміля, намазавши сажею його окулюси20, що він гнався за ними аж до самої келії отця Марка біля винних погребів. Разом вони вдосвіта вставали, разом табунець випасали, разом й до лісу по трави ходили.

Наступної зими отець Марко найняв лісорубів для заготівлі лісу, й всю сніжну зиму з обіду й до смеркання хлопці допомагали обрубувати гілки та перевозити хлист21 саньми. Навесні, коли сонечко відігріло землю й з’явилась перша зелень, розпочалось будівництво на обійсті Шаміля. Будували щось схоже на будинок, але досить великий, кімнат на п’ять. Малий Убийвовк все допитувався, що це і для чого, та його наставники тримали інтригу. Все стало зрозуміло, коли одного осіннього вечора отець Марко привів ще двох сиріт з Лаври й залишив їх на Шаміля.

— Отче, скажіть, те що, ми будуємо, буде школою? — запитав Чіро.

— Буде, мій хлопчику! — радісно відповів той і додав замріяно. — Може, навіть більше.

— Ви хочете вивчити нас на послушників?

— Я хочу, щоб у тебе і таких, як ти, було майбутнє — вибір, а яке ви собі схочете, то лиш вам вирішувати!

— А ігумен Миколай не буде проти?

— Думаю, що ми зможемо з ним владнати деякі розбіжності в поглядах, тим паче, що молода кров потече й до Почайного, — посміхнувся ченець.

— Складно вам буде… — критично відповів малий з тією відвертістю, на яку здатні тільки діти.

— Знаю, але ти ж мені допоможеш?

— Звісно, — відповів поважно хлопчик, — ми з Гуннаром станемо в пригоді.

— Ще й як станете!

Через два роки у них було вже біля трьох десятків учнів, і з кожним літом ставало все більше. Чіро та Гуннара долучили до процесу, й вони, як найстарші, допомагали з меншими після навчання. Наступної зими Убийвовк побачив вже знайомих йому лісорубів і залюбки допомагав валити ліс, вправляючись з сокирою майже на рівні з дорослими. Гуннар більше пропадав у місцевого коваля в селі, одразу було видно — це в нього в крові, та й цвяхи зайвими не були. Якось він приніс з кузні невеликий, але дуже вправно оздоблений дзвоник і подарував його отцю Марку. Відтоді навчання розпочиналось та закінчувалось під його дзеленчання. В Чіро ж був потяг до полювання та травництва. Якось він перебирав свої речі: перший подарунок у своєму житті — ложка з легкого металу від отця Марка, кресало від Дани з Дзві’нкою. Він пригадав її і подумав, як у неї складається життя? Потім дістав компас від Іржавця й згадав про свій лук — подарунок дядька Мирослава, що зберігався десь у отця Марка. Хлопчик загорнув все назаді одразу побіг до ченця.

— Лук? — повторив задумливо отець Марко. — А-а, той, що з переправи на Межібожі? Зараз знайду.

За хвилину копання в скрині він знайшов довгий згорток:

— Ось де він!

Чіро бережно прийняв його з чернечих рук і розгорнув.

— Добрий лук, ану, візьми! — Убийвовк спробував тятиву. — Затуга, але нестрашно! Попроси старого Шаміля, він сплете нову, якраз під тебе.

— А він шо вміє?

— О, — загадково вигукнув отець Марко, — не все ти про нашого старця знаєш! Колись його стріл боялась половина Віллії, він був одним з найкращих лучників князівства.

— І ви говорите це тільки зараз?! — здивувався хлопчик.

— До сьогодні тобі було досить й того, що я знав…

— Він ніколи не захоче мене вчити… — малий Убийвовк похнюпився.

— Ніколи — це слово, яке вбиває будь-яку надію, ти спершу спробуй!

Чіро довелось добре попотіти, аби старий згодився, й він таки здався. Критично глянув на хеттський лук, пхекнув, взявши до рук, і сказав:

— Зброя дикунів! Завтра після обіду зустрічаємось біля кривої смеречини на узліссі, — старець забрав лук. — Якого біса витріщився на мене, як пришелепко, гайда до роботи!

Тієї ночі старий не ночував вдома.

Наступного дня, як вони й домовились, Убийвовк стояв біля смереки з пів години, старця все не було. Раптом він почув свист, стріла застрягла в стовбурі на кілька пальців вище голови.

— Ой! — все, що зміг вимовити хлопчик.

— Ти стовбичив тут майже годину, а мене так і не примітив. Щоб влучно пустити стрілу, треба знати, куди її пускати! — він тицьнув хлопцю три тятиви. — Спробуй і обери якусь під свою руку.

Чіро нав’язав з кінського волосу й спробував — тугенька, тоді натягнув іншу — надто туга, третя з коноплі та сухожилля сподобалась йому. Він пустив кілька стріл — тятива натерла зап’ястя!

— Отут треба підігнати поличку на руків’ї, та й руків’я можемо підправити під твою руку. Вдягни оце, — старий кинув старе шкіряне наруччя, — спробуй ще раз отуди.

Малий Убийвовк натягнув тятиву, глянув на верхівку дерев, відвів лук трохи вбік на вітер і відпустив її.

— Добре, а хто тобі накінечники робив?

— Гуннар, я його ще декаду тому попрохав, це з того п…

— Добра робота, — перебив його старець. — Ти щось вже знаєш від Марка, але то все хрінь! Будеш приходити сюди кожного другого дня після обіду, я поговорю з ним!

— Дякую вам, майстер Шаміль.

— Годі патякати, ставай до роботи.

А ще одного дня Гуннар, прийшовши з села, покликав Чіро й вручив згорток:

— Глянь, — Убийвовк розгорнув тканину й взяв до рук чекан.

— Ай, яке воно файне!

— Вигнуте, збалансоване топорище, жало з панциру смоуга, а ще я потягнув шматочок гарного металу, щоб краще закріпити його. Бачиш візерунок?

— Оцей? — запитав Чіро.

— Так, а тут я додав ваги на молоточок, — гордовито сказав чорнолюд із знанням справи. — Я бачив, у отця Марка є книга, там описано володіння різними видами зброї.

— Я теж її бачив, а ну, ставай, спробуємо.

Отець Марко згодом знайшов їх і був вражений завзятістю, з якою вони гамселили один одного, а ще майстерністю, з якою Гуннар викував ті чекани.

— Це ти зробив?

— Я! — відповів присоромлено той.

— Навіть не питатиму, де ти взяв метал і панцир, та на майбутнє спробуй спершу попросити, — його голос прозвучав суворо, він продовжив вже м’якше. — А в цілому, зроблено на рівні гарного коваля. Ти навіть зміг обробити панцир…

— Я колись бачив, як батько роблять, і повторив!

— Він би пишався тобою, — ченець посміхнувся й додав, глянувши на Убийвовка. — Я не лучник, та на цьому трохи знаюсь.

Отець Марко хвацько махнув навхрест з обманним рухом, потім знизу, хлопці помітили блиск його очей. Він управлявся з тим чеканом, як з коханою жінкою — ніжно та впевнено.

— Ви навчите нас? — запитав Чіро у захваті?

— Я вже колись тобі казав, я навчу тебе всього, чому ти захочеш вчитись. І ще: я вчитиму вас цьому, бо вірю, що ви не використаєте ці знання зі злом у ваших серцях.

— А я би ще хотів зі списом повправлятись! — на радощах додав Гуннар.

— Зможеш зробити десяток? — запитав ченець у нього.

— У мене нема більше ані шматочка панцира.

— Зайдеш до мене зранку, щось придумаємо й розклал скоригуємо, багато молодших просилось опанувати спис також, — серйозно закінчив ченець і пішов далі у своїх справах.

***

На своє чотирнадцяте літо Чіро був вже досить вправним вершником і мисливцем, мав за плечима багаж різноманітних знань. Одного суботнього дня він повертався верхи на Люці зі здобиччю: перепілка та дикий козел. Хлопець під’їхав кроком до Східних воріт. Майже вечоріло. Він спішився, взяв Люку за повід і повів до стайні. Упоравшись там, зайшов до кузні — молот дзвінко відбивав ритм — Гуннар ще працював.

— Старий, глянь, шо я добув! — гордо вигукнув Чіро.

— Файна шкіра буде, та й на завтра можна гуляшу наварити, — кинув той у відповідь.

— Допоможеш облупити?

— Підв’язуй, я зараз швиденько закінчу, загашу горн і приєднаюсь.

Так і сталось — Гуннар приєднався з новеньким шкуродером22 з панциру. Вдвох вони швиденько облупили козла й саме білувати тушу, коли отець Марко тихо підійшов ззаду:

— Гарна здобич!

— Вечір добрий, панотче, — відповіли хлопці в унісон.

— Маєте якісь плани на Святу неділю?

— Полювати ви не дозволяєте, — відповів Чіро, — піду збирати трави після служби!

— А я б до села сходив на торг: продати, купити — у мене трохи краму зібралось, й, звісно, після служби, — одразу додав Гуннар.

— Тож вам пощастило! Зранку сходите швиденько на Недільну, а потім поїдете до Лаври — треба скупитись на ринку й забрати одного чоловіка.

— Чоловіка? — здивовано перепитав Убийвовк.

— Ага, новий вчитель, мене з Шамілем вже не вистачає. А на наступну осінь гра-дмайстер з Лаври хоче кількох своїх племінників сюди відправити, та й у тому градіі є багато безхатьків, — сказав задумливо ченець.

— Це той пихатий та скупий дядько, шо приїздив минулого повного місяця? —запитав чорнолюд.

— Саме він. Хлопці, ви найстарші тут і добре мене виручаєте з меншими, то як, справитесь?

— Звісно, отче, — знову в унісон відповіли вони.

— Ось список, що треба купити на ринку і де, — Гуннар взяв папірець.

— Можна Люку взяти? — запитав Чіро.

— Авжеж, бери.

Зранку, як і було домовлено, хлопці прийшли на службу до основного храму. Висповідавшись, вийшли на подвір’я, отець Марко вже чекав на них:

— Я забув вчора попередити, з вами поїде ще отець Сімон. Він доправить Урсула до батьків на кілька декад.

— Це той з задертим носом? — криво посміхнувся Гуннар.

— Я не так вас виховував і не того вчив! — сказав отець суворіше.

— Вибачте, отче! Просто раніше ми були всі однакові, тобто, я хочу сказати, навіщо він тут? В нього ж є батьки та дім!

— Це місце відкрите для будь-кого.

— І його батько допоміг збудувати ще одну бурсу, — додав Чіро й примружив око.

— Це також, — ченець наче трохи присоромився.

Вони вирушили майже в обід, Убийвовк вже кілька разів їздив до Лаври разом з отцем Марком і знав дорогу, тож їхав першим верхи на Люці. Гуннар з іншими їхали слідом на возі запряженому гнідою кобилкою. Отець Сімон кілька разів спиняв караван, щоб сходити до вітру й потай причаститися недільним вином. Більшу частину дороги він хропів ззаду на возі й прокинувся аж перед самою міською брамою. Перед Економічними воротами, як то йому колись показав отець Марко, Убийвовк спішився й наполіг, щоб так зробили всі. Вони увійшли до міста й розділились: мовчазний Урсул з отцем Сімоном пішли в один бік, а Чіро з Гуннаром подались в інший.

— Знаєш, старий, я вперше вибрався далі села під Почайним.

— Тут є на шо глянути, можна кренделиків купити, а на площі біля ратуші жонглери дають вистави, під вечір кобзарі співають.

— Мені трохи не по собі… — відповів чорнолюд і здригнувся. — Так багато незнайомих людей!

— Уперше тут я також боявся загубитись. Гайда на майдан, поки ще трохи сонечка є!

— А де заночуємо?

— В «Криволапці», минулого разу ми там зупинялись, а ще тільки туди дорогу я й запам’ятав, — весело відповів хлопець.

Того вечора вражень було, хоч греблю гати: штукарі, блазні й акробати, а під кінець вийшов сивий кобзар, дістав ліру і заспівав. Співав той дід так, що аж за душу хапало, Чіро навіть сльозу пустив. Вражені, веселі й голодні вони пішли павутиною міських вулиць до «Криволапки». Це був звичайний шинок, який по вечорах вщент заповнювався гамірними людьми. Дівки носили таці, шинкар гримав на всіх і з особливим натхненням лаявся на своїх дівчат.

— Вечір добрий…

— Шо треба, голота мілка?

— Поїсти та поспати! — відповів твердо Убийвовк.

— Гроші маєте?

— Маємо!

— Знайдіть собі місце за столом, зараз хтось підійде. Вільних лежанок нема, якшо хочете, можете заночувати на сіннику біля стайні, то шо?

— Добре, ось, — кинув монету Чіро, — це за кобилу з верблюдом.

Шинкар вправно впіймав і роздивився її. Вони сіли в кутку подалі від п’яного ґвалту. Молода дівчина в засаленому фартуху підійшла за мить й заговорила:

— Ой, які молоденькі! Що паничі бажають?

— А шо у вас є? — відповів Убийвовк.

— Печеня з травами та квасолею, рибна юшка з карпа, галушки, мамалига зі шкварками, пампушки, капусняк, квашенина, шинка й найкраще дешеве пиво, — підморгнула вона. — То шо будете?

— Квашенини й мамалиги зі шкварками, — відповів хлопець.

— І ж-житнього хліба, — вставив, запнувшись, Гуннар.

— А запити? — улесливо перепитала та.

— Минулого разу був узвар, а сьогодні є?

— Звісно, й меди та вино!

— Узвару давайте.

Дівчина вертко розвернулась та, вправно маневруючи між п’яних тіл, зникла за дверима кухні.

— А я б спробував пива, — сказав Гуннар за хвилину.

— Воно то так, але боюсь, шо ми залишимось без грошей.

— А це ше чому?

— Глянь туди — рука одної з дівок вправно ковзнула до пояса п’янчуги й вмить розлучила його з калиткою!

— Ой! — скрикнув чорнолюд. — Вона ж…

— Тихше, не кричи, той бовдур сам винен.

— Сам винен? — очі Гуннара почервоніли.

— Він вдарив її, коли ми зайшли, — чорнолюд наморщився.

Поївши, хлопці поплентались спати, стомлені дорогою та міською метушнею. В сіннику пахло недавно скошеними травами та кіньми:

— Бувало й гірше, — сказав Гуннар.

— Ага, особливо коли восени треба зранку стирати росу, — засміявся Чіро.

— Чуєш, старий, ти думав, шо хоч робити після?

— Після чого? — відповів Убийвовк, вдавши нерозуміння.

— Ну, ми ж не будемо вічно під опікою отця Марка та старого Шаміля, — промовив з відтінком суму чорнолюд.

— Не знаю, може, бабця ше живі й здорові, повернусь до Кам’яного Дуба чи на службу наймусь де. Не думав ше про таке…

— Мені нема куди повертатись, то й інколи вночі находять сумні думи… — сказав похмуро Гуннар.

— Тобі б нудити, панцири та метали у твоїх руках течуть, як віск. Ти ше й підмайстром не був, а вже можеш кувати не згірш за будь-якого коваля тут у Лаврі, —засміявся Убийвовк. — Давай спати, завтра ще того чоловіка треба розшукати…

— Дякую, друже!

— За шо ж це?

— Ти завжди вмієш розрадити мене, — вже веселіше відповів Гуннар. — І пива я все ж таке куплю, спробуємо вдома.

— Звертайся!

Вони швидко поснули, й кожен поринув у свої сни. Чіро спав неспокійно, йому наснилась красива, молода, світловолоса дівчина з очима, що постійно змінювали колір. У нього було враження, що він вже знайомий з нею, та звідкіля, він ніяк не міг пригадати. Вона простягнула свої руки, які торкнула морська засмага, й дзвінко розсміялась. Потім дівчина щось заговорила незрозумілою мовою й поцілувала його в щоку. Хлопець прокинувся з дивним відчуттям, оглянув себе й швиденько вибіг вмитись до діжки з водою. Трохи згодом прокинувся його побратим. Розплатившись з хазяїном, вони пішли до стайні, запрягли кобилу у воза й вже збирались їхати. Чіро як раз поправляв вуздечку, як зненацька з дверей головою вперед вилетіла дівчина й заскиглила, за мить вибіг шинкар:

— Курва малолітня, ач шо задумала, шо вчудила — пана вона вкусила! — він потягнувся за києм на поясі.

— Прошу, не бийте, я ж не зможу працювати!.. — заголосила вона.

— А хто мої витрати відшкодує? Ти хоч знаєш, скільки мені за тебе треба відвалити?! — ще лютіше заволав шинкар. — Ти мені вже цілу купу грошей вартувала!

— Я все відроблю!.. — жалібно заголосила бідолашна.

— Пану Сотнику це скажи, шльондра сухоребра!

Під цей крик у дверях з’явилася висока постать в бурі, дорожні киреї23 з дорогим гаптуванням на комірі, правиця чоловіка лежала на багато оздобленому пірначі, запнутому за шкіряний пояс з бляшками.

— Ти шо, не могла зробити так, як тобі звеліли? — він із замахом ударив її по плечу.

Хлопці, як вжалені, повскакували та в два стрибки звалили того корчмаря з ніг і гамселили, по чому бачили, поки той не заскиглив, як сліпе щеня. Убийвовк в запалі вихопив свій топірець й вже й замахнувся, Гуннар вчасно схопив його за зап’ястя.

— Прошу молодих панів, не бийте бідолашного й слабкого чоловіка, і за кого, за оце…

— Саме за неї, — прошипів Чіро, — я б з радістю перерахував всі твої смердючі ребра!

— Ходім скоріш, зараз сюди набіжить люду, й він іншої заспіває! — чорнолюд струснув побратима.

— А це, шоб краще співалась! — нога хлопця влучила прямо в щелепу шинкаря: хрускіт, хрипіння, кривава піна й кілька зубів — все й одразу вилетіло з його рота. — От тепер ходім. Допоможи, її не можна тут залишати.

Вони швиденько кинули трохи сіна на воза й поклали на нього дівчину. Її ліва рука безпорадно звисала — певно, в неї була зламана ключиця та ще й ніс.

— Я поїду за міську браму й займусь оцим, — голосом, сповненим рішучості, сказав Чіро, — а ти давай знайди того чоловіка й отця Сімона. Чекатиму в балці біля містка.

Гуннар зосереджено кивнув і енергійно вибіг за ворота. Убийвовк прив’язав Люку ззаду до воза, за що був обпльований, і також швиденько поїхав звідти. Виїжджаючи з міської брами, він зустрів глашатая. Той, не жаліючи горлянки, закликав на службу до місцевого гарнізону. «Перший день декади мав би розпочатись спокійніше…», — подумав про себе Убийвовк. Хлопець хутко з’їхав з тракту під місток, сховавши воза в кущах, подалі від допитливих очей. Він глянув на її плече — виглядало кепсько: зламана ключиця й сильний забій. Розсічена брова, опухле око й скалічений ніс його майже не хвилювали. Швидким, умілим рухом він потягнув за ніс, вона скрикнула в гарячці, коли він хруснув, ставши на місце. Чіро обробив рани настоянкою звіробою й замотав голову пращеподібною пов’язкою. Потім поволі розрізав сорочку з грубого бавовняного полотна й торкнувся ключиці. Вона смикнулась. «Погано, — подумав Убийвовк, — дуже погано!» Він швидко зняв свою сорочку та розірвав її на смужки. Хлопчина обережно розрізав і її сорочку також. Вперше в житті він побачив дівочі груди, йому стало соромно й цікаво водночас. Убийвовк струснув головою та продовжив. Піт заливав обличчя, пальці ставали ватними від доторків до її м’яких частин, не вистачало ще однієї руки. За пів години він таки справився — знерухомив зафіксував руку. Хлопець якраз готував чай з гілочок дикої малини, коли почув совиний клич. Чіро радісно відповів, за мить перед ним стояли спітнілі й захекані: Гуннар, отець Сімон і довгов’язий, засмаглий чоловік.

— Ох, старий… — обізвався чорнолюд. — Вскочили ми в халепу, там такий ґвалт здійнявся, ми ледве встигли вискочити!

— Через того смердючого щура? — гримнув він на те.

— Не певен, але варта перевіряє всіх, хто виходить. А біля ратуші глашатаї горлянки надірвали оповідкою, що хтось пограбував «Криволапку», відлупцювавши хазяїна до напівсмерті й викрав міщанку. Дають велику винагороду!

— Отче, у вас ше є те вино? — запитав Чіро.

— Що-о?! — викрикнув ченець.

— Ну, вино…

— Та як ти смієш, шмаркач!

— Зараз не час, я нікому не розкажу, мені треба знеболити її.

— Всі й так знають, — сам до себе промовив Гуннар.

— Тримай, — незнайомець кинув похідний бурдюк, — темноморський ром, дуже міцний.

— Це шо, дівчина? — здивовано пробелькотів Сімон, але на нього ніхто й уваги не звернув.

— Що з нею? — запитав довгов’язий чоловік.

— Зламаний ніс та ключиця! З носом я впорався, а от з таким… Отець Марко розказував як, та руками я ніколи не робив, — відповів Убийвовк нервово.

Незнайомець уміло зробив пальпацію, наморщив чоло й мовив:

— Кістки змістились, пов’язку краще б перев’язати. Влий у неї кілька ковтків і втримай пійло всередині.

Чіро обережно підняв її голову й дав трохи рому. Дівчина заборсалась, та хлопець міцно стиснув її щелепи.

— Отак, добре, —проговорив незнайомець, — ще раз.

Убийвовк повторив, цього разу вона пручалась слабше.

Чоловік швиденько зняв пов’язку, отець Сімон відвернувся з прокльонами на вустах, побачивши оголене дівоче тіло:

— Бузувіри! Шоб під вами земля репнула, шоб вам…

— Отче, згиньте з-попід рук! — гримнув на нього Гуннар.

Вмілі пальці довгов’язого пройшлись ключицею, натиснули — щось хруснуло, дівчина скрикнула й затрусилась в гарячці, в роті заклекотіло блювотиння.

— На бік! — викрикнув чоловік. — Швидко, бо вдавиться!

Убийвовк перевернув дівчину. В нього гуло в вухах і стукало в скронях, бо ще ніколи раніше не доводилось працювати з таким нервовим навантаженням. Дівчину знудило, й вона затихла.

— Обережно прочисть її рот, потім перев’яжемо, й можна вирушати.

Вдвох вони швидко впорались та вирушили в дорогу. Сонце якраз перевалило за полудень.

— Чому ми їдемо цим шляхом? — обізвався отець Сімон через деякий час. — Так ми будемо тільки завтра по обіді!

— Отче, знаєте, чому отець Марко завжди повертається вчасно й без пригод? — з ноткою насмішки відповів Чіро.

— І чому ж це?

— Бо він ніколи не їздить два рази одним і тим самим шляхом. Тракт має вуха й очі кругом — всі бачили, шо ми везли шось до Лаври, — Убийвовк помітив посмішку на вустах незнайомця.

— Розумники знайшлись, а заночуємо де? — продовжив надокучливо монах.

— В Зміїній балці!

— Все від Всевишнього залежить! — гаркнув Сімон.

— І розум також, — промовив Гуннар напівголоса, але так, щоб ченець почув.

Вони встали на нічліг в низині балки біля старого дуба й хутко отаборились. Чіро заходився варити куліш, а Гуннар тим часом готував місце для сну.

— Всі сюди! — гукнув хлопчина за годину. — Куліш готовий.

Чорнолюд прибіг першим, облизнувся й дістав похідну миску. Другим прибіг ченець, останнім підійшов незнайомець, який весь цей час сидів біля дівчини.

— Вибачте, так закрутились, шо навіть не познайомились, — промовив хлопець до нього. — я Чіро Убийвовк.

— А мене звуть Румата з Татлибала24, а з цими двома панами вже мав приємність познайомитись раніше.

— Маю за честь, — відповів він. — Пане Румата, дозвольте поцікавитись, ви друг отця Марка?

— Я б сказав, мій батько йому друг, — відповів чоловік, — а для мене велика радість стати в нагоді такому чоловіку, як отець Марко.

— Ви говорите без акценту, я б ніколи не здогадався, шо ви з-за Темного моря, — пробурмотів Гуннар з повним ротом.

— Моя матінка з Самаркана, — привітно відповів турукешець. — Смачний куліш, з тебе гарний кухарчук.

— Дякую. А ви надовго до нас?

— Час покаже.

Вони домовились нести вахту біля пораненої. Першим визвався Гуннар, другим пан Румата, Чіро третім, а отець Сімон відмовився, пославшись на нічну молитву. Десь ближче до ранку Убийвовка розбудив турукешець, вручив до рук якийсь гарячий і духмяний напій, та пішов спати. Хлопець відсьорбнув: гіркувато-кислуватий з ноткою мускату й ще якимись незнаними присмаками, але йому сподобалось, напій непогано бадьорив. Убийвовк сів біля дівчини, змочив її пересохлі губи шматком тканини, вона облизнулась й тихо промовила:

— Ше, — він виконав. — Хто ти?

— Я — Чіро. Ти в безпечному місці, не хвилюйся!

— А де Килим?

— Хто? — не зрозумів одразу хлопець. — А-а, ти про того шинкаря? Він тебе більше не потурбує!

— Нє, шинкар — то шавка пані Килим, — мовила дуже тихо та сумно вона. — Я належу їй…

— Належиш? Це ше як? — по її щоці скотилась сльоза, Чіро замовк.

Наступного ранку вони вирушили разом з сонечком. Трохи ближче до обіду дівчина прокинулась, Убийвовк був якраз поруч.

— Хоч попити чи, може, чого з’їсти?

Вона кивнула у відповідь й підвелась. Він дав їй коржика, намащеного медом. Дівчина жадібно вп’яла зуби в нього.

— Коли ти їла востаннє? — несподівано запитав пан Румата.

— Днів зо сім так тому, — він швидко вихопив їжу з її рук.

— Достатньо, — вона жалісно глянула йому в вічі, — зараз це може тебе вбити. Згодом отримаєш ще трохи. Не бійся, тепер їжі буде вдосталь!

— Як тебе звуть? — запитав Чіро.

— Зо, Зо із «Двору Чудес». Чому ви заступились за мене?

— Дівчина в біді, — вставив невимушено Гуннар.

— Ти нагадала мені іншу, — промовив Убийвовк і продовжив. — Ненавиджу людей, які чинять так зі слабшими.

— Як її звали?

— Анна-Дея…

— Анна-Дея! —очі Зо загорілись.

— Ти знаєш її? — зрадів він.

— Знала, вона була доброю до мене!

— Знала?.. — похнюплено перепитав Убийвовк.

— Анни-Деї не стало два літа тому, захворіла й не могла працювати, назбиралось чимало боргів. Коли очуняла, її посилали до дуже злих людей, а через борги вона не могла відмовитись. Потім її знайшли всю понівечену — таке інколи трапляється з дівчатами, — тихо закінчила Зо.

Далі вони поїхали в тиші. Сонце було в зеніті Чіро тихенько бурмотів пісню:

Засвіт встали чумаченьки


В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися,

Та за свого миленького

Всевишньому помолися!

Стоїть місяць над горою,

А сонця немає…

Мати сина в доріженьку

Слізно проводжає:

«Іди, іди, мій синочку,

Та й не забарися.

За чотири декадоньки

Додому повернися».

Ой, не плачте, не журітесь,

В тугу не вдавайтесь:

Заграв кінь мій вороненький

Назад…

Чіро затих і прислухався.

— Гарно! — промовив пан Румата.

— Вслухайтесь, ви чуєте це? — чоловік напружився.

— Ану, швидко всі з дороги під оте дерево в яру! — закричав він не своїм голосом.

Убийвовк змахнув віжками й сильно вдарив кобилу. Тварина рвонула так, що отець Сімон повалився на спину, дриґаючи ногами в повітрі, та запищав жіночим голосом. Чорнолюд пришпорив Люку й опинився на місці перед усіх. Верблюд нервово фиркав, кобила настовбурчила вуха й заіржала, Гуннар швидко схопив її за мудштук, гладячи по носі. Турукешець міцно тримав долоню на роті ченця, Убийвовк вихопив рогатину й присів біля возу.

— Це не допоможе, — прошепотів Румата, — треба замаскувати наш запах!

— Як? — тінь пронеслась над деревом зі звуком, що нагадував лопотіння крил.

— Запали сіно й обкури нас димом!

Чіро вихопив кресало з-за пазухи, став енергійно вибивати іскри на трут, Румата вже тримав два віхті сіна напоготові. Тінь прошмигнула ще раз — у всіх при цьому захолола кров в жилах. Хлопець роздував іскорку, язичок полум’я вигулькнув з сухого сіна, воно швидко зайнялось.

— Дай свіжішого! — гукнув Убийвовк до Гуннара.

Вони обкурювали все навколо димом, спаливши тещо було на возі, аж стало важко дихати. Через деякий час Румата відійшов від фіри:

— Наче, пронесло! — видихнув чоловік.

— Я також не чую, — погодився хлопець.

— Шо це було? — Гуннар тер почервонілі очі.

— Смоуг, — відповів турукешець. — Не знав, що вони зустрічаються так далеко на Півночі.

— Їх тут ніколи не було, — відповів хлопець. — У Віллії є тільки кілька місць, де вони водяться: лабіринтові ліси та Гаджугські гори, що за дванадцять днів ходу на Захід звідси.

— Дивно, зазвичай смоуги не відлітають так далеко від свого гнізда. Раніше їх тут ніколи не бачили?

— Ніколи, отець Марко тільки розказував та малюнки показував!

— Ми всі тут завдячуємо тобі своєю головою. Можна поцікавитись, як ти помітив його? — запитав чоловік.

— Я відчув чужий запах, шо приніс Хамшарав. Він інший, ні на шо не схожий, — відповів Чіро.

Румата задумався, присів на воза, й вони рушили далі. В другій половині дня, ближче до вечора, караван зупинився біля воріт, отець Марко вже чекав на них.

— Радий тебе вітати у нас, як батько поживає?

— Вони у гарному здоров’ї, ще переживуть усіх, вдвічі молодших за себе, — ченець розсміявся на знак згоди. — Просили передати вам свої найщиріші побажання та ось цей подарунок.

Румата дістав пакунок з наплічника.

— Ви, певно, потомились з дороги? Баня чекає, потім смачна вечеря. А це хто в нас? — запитав ченець у хлопців, глянувши на дівчину на возі.

Він підійшов, вона рефлекторно відсахнулась, але побачила погляд Убийвовка й заспокоїлась.

— Хто ти, дитино? — лагідно запитав ченець і обережно пройшовся пальцями по пошкодженому плечу.

— Я — Зо, вони не винні…

— Потім розкажеш, тобі треба відпочивати, а мені придумати, де тебе поселити подалі від наших розбишак, — добродушно посміхнувся отець Марко.

— Це все я, — розпочав Чіро, але вловив погляд наставника й замовк.

— Гуннар, проведи пана Румату до лазні, а ти займись тваринами та також вимийся, бо ви наче на згарищі цілий день длубались!

Попарившись, хлопці провели гостя до їдальні, старий Шаміль поважно сидів біля груби й смалив люльку. Згодом увійшов отець Марко, хлопці розвернулись, щоб іти, та він зупинив їх.

— Ви привезли цього пана, вам і розважати його сьогодні, — сказав усміхнено він. — А ще я чекаю на історію цього походу з подробицями порятунку княжни та бою супроти смоуга.

Стіл був накритий святково, одразу було видно: Румату приймали, як дорогого гостя.

— Сідайте та пригощайтесь, що Всевишній послав, — закликав ченець.

Перших півгодини всі мовчки їли, бо зголодніли з дороги, потім отець Марко промовив:

— Я радий бачити тебе тут. Твій батько так несподівано та вчасно надіслав листа, що мені то здалось подарунком небесним.

— Батько вважають мене не придатним для сімейних справ, тож вирішили, що тут я краще прислужусь, а ще вони говорили про якийсь давній борг.

— Румата, — звернувся до нього з серйозним обличчям ченець, — у нього нема боргу переді мною. Якщо тільки це змусило тебе приїхати, тоді ти вільний!

— Ні-ні, я сам визвався, давно хотів відвідати цю частину світу. Мені дуже поталанило знайти одразу заняття й дах над головою.

— Роботи хоч греблю гати, а оплата невелика, як для такого пана.

— Я вдячний за все і з гордістю працюватиму на вас…

— Не на мене, — заперечив учтиво отець Марко, — ми тут всі працюємо поряд.

— Якщо все владноно, — турукешиць кивнув на знак згоди, — то саме час для гарної оповідки!

— Ми нічого поганого не зробили, той смердю… — Гуннар спохватився, — Той шинкар перебив їй плече, шо нам залишалось робити?

— Ви добре вчинили. Хто вправив ключицю?

— Пан Румата, — відповів Убийвовк, — я б сам не впорався!

— О, ні, допоки я підійшов, він встиг вправити ніс і знерухомити плече. Я не знаю нікого твого віку, хто здатен на подібне, — посміхнувся туріканець. — А ще тільки завдяки тобі, Чіро, ми всі зараз тут.

Хлопець почервонів, як буряк.

— Він і мене деколи дивує, хоч знаю його ледве не з пелюшок, — підтвердив отець Марко. — Ви зустріли смоуга?!

— Чотирикрилого самця, — підтвердив Румата.

— Ти відчув його запах?

— Хамшарав допоміг, він летів за вітром — нам пощастило!

— Ще й як… — сказав загадково турукешець. — У світі не так багато людей, які вижили після такої зустрічі.

— Твій батько, а тепер і ти, — сказав так само загадково ченець до Румати. Чіро відчув незавершеність у цих словах, та не посмів запитати. — Ну, що ж, я сьогодні маю справи в Почайному, тому залишу вас раніше. Шаміль покаже твоє помешкання. Обживайся, а там подивимось.

***

То був безтурботний час щасливого дитинства, відмежований від світу незгод та злиднів турботою люблячих людей. Бурса при Почайному монастирі зростала та швидко розвивалась. Більшу частину учнів становили сироти й безхатьки, та згодом знать Лаври, відмітивши рівень бурсаків, послала сюди вчитися й своїх дітей. Попервах все пішло непогано, але розпещені, білорукі паничі вимагали собі привілеїв і такого самого ставлення від ровесників. Допоки їх було небагато, на це просто закривали очі й ставились, як до всіх інших. Та коли слава вийшла за межі провінції, й там з’явились учні знатних, стольних родів, така слава зіграла злий жарт зі старим Шамілем. Старцеві, у його поважному віці, було байдуже до всіх умовностей цього світу. Він не приділяв уваги одягу та гербам на ньому, коли шпетив когось із бурсаків.

Це сталось зимою за декаду до Коляди, або ночі Дарування25. Отець Марко та Румата з Татлибалу поїхали в справах до столиці Віллії Франкборна — сам володар, князь Анангаст Сивокрилий, прислав гінця за ними, а за старшого залишився старець. Убийвовк, якому виповнилось п’ятнадцять повних літ, зібрався йти до лісу по дрова з групою бурсаків. Вони вже готували сани та чекали лісоруба з села, який трохи запізнювався. Раптом всі почули галас на весь двір! Розчинились двері, старець тягнув за вухо котрогось з учнів і, як завжди, гучно лаяв його на чому світ стояв.

— Мало тобі свого, чапля зманіжена, так ти до чужого поліз! До батька свого в кишені будеш лазити, смердюк необпатраний! А ви чого повитріщались?! — гримнув Шаміль на хлопців.

— Даремно він так, — промовив Урсул до Чіро.

— Чого ж, він злодій, серед нас таким не місце! — відрізав Убийвовк.

— Так, але його батько — перший радник градмайстра у Лаврі, й про нього ходять дуже дурні чутки.

— Тут всі рівні.

— Поки що. Ти ж помітив, що бурса, де живуть такі, як я — краща від вашої?

— Тому ти перебрався до нас? — запитав з єхидною посмішкою Чіро.

— Такі, як він, сидять мені в печінках, ще з дому, а от старого Шаміля шкода.

— Шо ти хочеш сказати? — він подивився гнівно на Урсула.

— Він відправить його з ганьбою додому сьогодні ж, — з сумом в голосі промовив хлопець.

— А шо ж його, по голові погладити?!

— Його батько неодмінно помститься за це!

— Убийвовк! — гукнув старий. — Чіро, де його лихий носить?!

Він чув його, але ноги не хотіли підкорятись наказу голови. Хлопець вже знав, що після його кроку багато чого зміниться назавжди.

— Чого стоїш, як зачудований? Рихтуй сани на Лавру, щоб до обіду цього тут не було.

— А дрова?.. — розпочав Чіро.

— Гуннар поїде замість тебе.

Він відвіз хлопця до батьківського дому, а далі все закрутилось, як казав Урсул. Радник градмайстра сприйняв все як персональну образу й розпочав плести інтриги, в яких був великим умільцем. Ще до повернення отця Марка Шаміля звинуватили в чорнокнижництві, потім і в крадіжках з казни школи. За чотири дні до великого свята Коляди за ним прискакали троє вершників. Старець вийшов за ворота з луком чудернацької форми та вигукнув:

— Хто з вас, шавкидурбелики, наблизиться далі, ніж на десять кроків до воріт, отримає стрілу межи очі, — попри поважний вік, його рука блискавично дістала стрілу з сагайдака й вистрелив.

Вона впилась у сніг на відстані долоні від кінського копита, тварина нервово заіржала. Вершники перезирнулись, мовчки розвернули коней і поскакали геть. З-за воріт вийшли зблідлі Гуннар з Убийвовком. Старець гнівно глянув на луки в них за спинами:

— Ви що, не сповна розуму?! — гримнув люто старий. — Я прожив занадто довге життя й ще не вижив з розуму, тому можу так балуватися.

— Але ж… — розпочав Гуннар.

— Замовкніть обоє, ані пари з вуст і слухайте мене дуже уважно! Дайте слово, що наступного разу, коли вони прийдуть, ви будете стояти, як барани, та дивитись! Нічого більше! — крикнув Шаміль.

Ці новини зустріли отця Марка прямо на порозі. Він закрився в келії та не виходив два дні, а коли нарешті з’ явився, зібрав найближче оточення й промовив:

— Нас чекають великі зміни. Ти правильно зробив, — звернувся ченець до старця, — але тут залишатися ти більше не зможеш.

Шаміль покірно й мовчки опустив голову на знак розуміння.

— Але ж, панотче… — хотів стати на захист старого Румата. Отець Марко зупинив його жестом.

— Я не дозволю, щоб твої дні скінчились у кайданах десь в сирій ямі… — його очі люто блиснули. — В цьому є і моя вина, рано чи пізно щось подібне мало статись: я прийняв сюди дітей знатної крові, отримавши з цього зиск. Так ми змогли прийняти більше сиріт — так я тоді думав. Ми поборемось за свої права, але наші опоненти не хочуть чи не вміють вести боротьбу відповідно до правил гонору. Це деякою мірою розв’язує руки й нам. Шамілю, ти поїдеш у Верхній Дол, тамтешній князь прознав про наші успіхи та готовий дати гроші на щось подібне. Чіро, Гуннар, поїдете зі старцем?

— Це прохання? — запитав Убийвовк.

— Звісно, мій хлопчику.

— Раді прислужитись! — відповіли вони в унісон.

— І ще, готуйся на літо, — ченець звернувся до Убийвовка. — Треба буде з’їздити до Туз-Куяну.

То було трохи дивно, але Урсул також попросився доєднатись до них. Чіро побачив цього дивного панича в новому світлі.

Дорога мала бути складною, січень виявився особливо сніжним та морозним. В переддень від’їзду Зо покликала Убийвовка до себе в кімнату, а мешкала вона у другій частині Шамілевого будиночка.

— Ти завтра їдеш? — запитала дівчина сумно, її очі змінили колір на прозоро-блакитний.

— Ага, треба…

— Не знаю, чи зведе нас доля ще колись… — тихо промовила дівчина.

— Неодмінно, ти станеш поважною міщанкою, — усміхнувся він підбадьорливо. —Лікуватимеш тих пихатих дурнів з Лаври, на них можна добряче заробити.

Вона також посміхнулась.

— Ти подарував мені майбутнє, я дякую Всевишньому й тому шинкареві…

— Тому смердючому, гнилючому пацюку?! — викрикнув Убийвовк.

— Так, інакше я б не зустріла тебе з Гуннаром і, напевно, закінчила б, як Анна-Дея, за кілька літ, — солона краплинка упала на її долоню.

— Вони не варті жодної твоєї сльози, — він торкнувся її гарячої щоки, Зо глибоко вдихнула.

— Обійми мене, — прошепотіла вона самими губами, він підкорився.

Її жаркий подих обпалював його шию, дівчина поцілувала її. Чіро не знав, як відреагувати, відповісти чи… Зо, помітивши його сум’яття, ніжно посміхнулась і поцілувала його губи. Дівчина провела долонею по щоці, яку торкнула перша м’яка юнацька щетина, розв’язала зав’язку в нього на грудях і потягнула за сорочку. Хлопець заціпенів і не смів пручатись.

— Зніми, — ніжно промовила вона йому на вухо.

Чіро смикав за вузол ватяними пальцями, а він, клятий, ніяк не піддавався. Хлопець смикнув за сильно, зав’язка залишилась у руках, Зо відповіла посмішкою та опустила сорочку разом із запаскою додолу. Убийвовк дивися на її тендітне, алебастрове тіло й промовив за хвилину:

— Як хтось посмів скривдити таку красу!

Вона припала до нього. Все скінчилось дуже швидко, потім Зо притулились до його грудей, Убийвовк ніжно обійняв її. Вони мовчки лежали майже годину, вона слухала його серцебиття, а він не міг промовити й слова. Хлопцеві здалось, що Зо задрімала, та Чіро помітив блиск її зелених очей, і вона промовила, наче не своїм голосом:

— Великі справи тебе чекають, Чіро Убийвовк! Але де добро, там і зло, по одному лезу вони ходять, і грань між ними може бути дуже тонка.

— Шо ти кажеш? — вона стрепенулась.

— Ой! — дівчина перелякано струснула головою.

— Шо то було? — запитав здивовано хлопець.

— Я інколи бачу сни наяву!

— Ти говорила про мене, шо ти бачила? — перепитав він у запалі.

— Не пам’ятаю… — відповіла тихо Зо.

Чіро сів і помітив засохлу кров у неї на животі, стегні й трохи нижче.

— Ти поранилась? — промовив він голосом, сповненим турботи.

— Ні, це мій подарунок і вдячність тобі.

— Але я думав, шо тоді той пан… — він замовк, помітивши, як печаль промайнула її обличчям.

— Дивні забаганки в них були, не хочу згадувати про те минуле. Ти врятував мене від такого ж жорстокого майбутнього.

— Я заберу тебе з собою! — скрикнув Убийвовк.

— У тебе буде інша, й ніщо цього не змінить!

— Шо ти говориш? Я сьогодні ж піду до отця Марка і…

— Ти бачиш її в снах: світловолоса, висока, зі сміхом чистим, як гірський кришталь, — хлопець витріщився на Зо, не в змозі вимовити ані звуку, всі слова наче застрягли в нього в горлі!

— Ти знаєш її? — спромігся він вичавити з себе за хвилину.

— Ні, — спокійно відповіла дівчина, — але вона — твоя світла половина, не втрать її, коли знайдеш!

— Дякую тобі!

Він одягся, поцілував її на прощання й вийшов, впустивши трохи морозного повітря в кімнату. Дівчина тихо заплакала. Чіро підняв комір, поправив шапку й поплентався до стайні. Люка глянув на нього своїми всерозуміючими очима й потягнувся до нього писком. Хлопець понишпорив у кишені й дістав сухаря. Верблюд радісно мотнув головою й потерся йому об плече. Убийвовк відчув радісний настрій тварини та лагідно почухав йому шию знизу, Люка струснув головою від задоволення, частинка його настрою передалась і Чіро. «Тварини своєю чистотою мудріші за людей, вони розуміють суть речей», — подумав він. Гуннар нагодився пізніше, глянув на друга, й у повній тиші вони розпочали споряджати свій караван у похід. Старий Шаміль також був мовчазним того дня, він намагався приховувати свої почуття, але це давалось йому кепсько. Їх проводжали всією бурсою, навіть з Почайного монастиря прийшли кілька молодих послушників та ченців. Отець Марко стояв біля воріт з Руматою, вони підійшли до від’їжджаючих, і ченець мовив:

— В добру путь, друзі мої, хай Всевишній буде добрим до вас, як в дорозі, так і на новому місці. Я вірю в ваш розум і світлі голови! А ти, старий друже, завжди будеш душею цього місця.

Він обійняв кожного по черзі та прошепотів на вухо Убийвовку:

— Придивишся за ним!

Хлопець кивнув у відповідь. Румата також обійняв усіх на прощання. Урсул з Гуннаром втаковились на сани, запряжені двійкою. Старий Шаміль — в інші, а Чіро все ще стояв біля Люки, виглядаючи когось. «Вона не вийде…», — подумав він і заскочив на верблюда. Хлопець крикнув, і караван неспішною ступою вирушив у далекий путь. Він ще раз озирнувся, отець Марко махав їм вслід, Румата з Татлибалу стояв поруч нього. «Не вийшла…», — знову промайнула сумна думка. Про себе Чіро картався, що так швидко вибіг і не встиг сказати якихось правильних слів, не знайшов, як попрощатись правильно. Його внутрішні картання перервала фігура в білому хутрі, що стояла посеред дороги. Убийвовк підійняв кулак вгору — усі зупинились, хлопець спішився й підійшов до неї, посміхаючись:

— Я боявся, що ти…

— Помовч, мені й так важко, — вони відійшли за дерево. — Ти ж розумієш ?

— Ну, здається…

— Я завжди буду тебе пам’ятати, — вона карбувала кожне слово. — Якщо колись тобі не буде куди повернусь, знайди мене!

— Та я ж…

— А зараз йди й не озирайся — струмочки наших доль течуть нарізно в великій ріці буття, та хто зна… — Зо подалась, він палко-палко поцілував її на прощання. Колір її очей змінився на смарагдово-зелений.

— Назавжди, що б не сталось, ти — моя перша, кохана панна, — його очі почервоніли. З неба падав великий, лапатий сніг.

Він розвернувся й швидко рушив назад. Його рука міцно стиснула невелику глиняну пляшечку «Чудодійного бальзаму», як його називала Зо.

1 Лупанар — бордель в стародавньому Римі.

2 Кобеняк (також бурка, кирея, сіряк) — найпоширеніший чоловічий верхній плечовий український одяг, досить широкий, щоб можна було його зимою вдягати поверх кожуха.

3 Хамшарав — (від авт.) сухий, гарячий, насичений пилом південний вітер.

4 Шиурма

5 Башар — командир абордажної команди.

6 Майстра — грот-щогла на французьких галерах 16-18 ст.

7 Крес — літнє сонцестояння (свято Івана Купала).

8 Кетгут — нитки зі сполучної тканини, яку отримують із серозного шару кишечника великої рогатої худоби або із м’язового шару чи підслизової оболонки кишечника овець, з часом розсмоктуються.

9 Лізард — (від авт.) з англійської мови хамелеон, тканина, яка змінює забарвлення під навколишнє середовище.

10Канчук — (від тур. kamčɪ — «нагайка»), рідше пліть — сплетені разом мотузки або ремені на руків’ї.

11Хетти — (від авт.) степові кочівники, що проживають на території від Нижнього Долу до узбережжя Темного моря, дуже рідко переходять Межібож, який і вважають межею своїх угідь.

12Чвал або галоп — тритактний спосіб пересування чотириногих тварин (середній — від 400 до 700 м\хв)

13 Скойлати — морський термін — скрутити канат у бухту.

14 Закидушка — (морський термін) кидальний кінець (провідник), використовується при швартових операціях судна.

15 Кар’єр — тритактовий швидкий біг коня (від 1000 метрів в хвилину і більше)

16 Декан — від грец. Δέκα — десять; буквально — «десятник».

17 Ступа — найповільніший алюр.

18 Лупанар — бордель в стародавньому Римі.

19 Сіверко — від праслов’янської назви Сівер (Північний вітер).

20 Окулюси — окуляри.

21 Деревни́й хлист (хлист) — стовбур поваленого дерева, очищений від гілок, верхівки і частини пня.

22 Шкуродер — ніж для обробки туш та зняття шкіри.

23 Кирея — верхній одяг до п’ят, зроблений зі шкіри, сукна чи вовни, без рукавів, з хутряним коміром або з відлогою. Кирея нагадує плащ, але виготовлялася переважно із сукна, тому намокала. Її носили не так «на ногах», як вдягали, сідаючи на коня чи на воза.

24 Татлибал — південна провінція Турукешу.

25 Коляда, або ніч Дарування — (від авт.) свято зимового сонцестояння 22 грудня.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *