Шакшас

Автор: Андрій Урс
Жанр: Горор

Анотація:Чи полюбляєте ви відпочинок у мальовничих незайманих місцях, на берегу прохолодного чистого озера, яке так і манить до себе? А чи ризикнете ви потривожити стародавні ліси навколо цього озера, які оберігає дивна та таємнича істота, згадки про яку загубилися у віках?


 

«Шакшас – володар і захисник лісу. Загадкова істота, що жила задовго до появи перших людей. Черпає енергію зі страху своїх жертв. Ревно оберігає свою територію від посягань з боку людей. У язичницькі часи Шакшасу поклонялися і приносили жертви – молодих людей прив’язували до дерев на околиці лісу і залишали там. Наступного дня їх знаходили з вирваними серцями. Взамін він не шкодив людям, що жили неподалік його володінь і навіть дарував їм гарні врожаї, якщо жертвоприношення його влаштовували. Заходити на територію його лісу заборонено. Порушників чекала жахлива смерть від їхніх найбільших страхів. З приходом християнства люди перестали поклонятися Шакшасу та були змушені переселитися подалі від його володінь. У легендах ліс почвари вважається проклятим. До наших часів дійшли лише усні легенди, якими лякають дітей. Але досі ніхто не наважується наближатися до лісу Шакшаса, навіть попри мальовничі краєвиди цієї місцини.»

Первісні вірування: Місцеві легенди Карпат.

***

Стрілка на спідометрі показувала вісімдесят кілометрів на годину. Водій – молодий хлопець років двадцяти, сильніше натиснув педаль газу доводячи швидкість до ста кілометрів. Його друг та одногрупник, що сидів поряд на пасажирському сидінні, мовчки спостерігав у вікно як проносяться повз зелені пагорби. Літо впевнено вступало у свої права, яскраво зеленіли дерева, у траві густо росли квіти, а сонце щедро дарувало своє тепло усьому живому.

– Довго нам ще їхати? – Артем відвів погляд від вікна та поглянув на водія.

– А тобі вже не терпиться додому? Скучив за задком своєї подружки? – на лиці Сергія з’явилася хитра посмішка.

– Не твоя справа, за чим я скучив. Просто вже ноги затекли сидіти в цій розвалюсі.

Посмішка одразу зникла з лиця водія, поступившись місцем ображеній міні.

– Не розвалюха, а моя дівчинка, – Сергій ніжно провів рукою по керму. – Не слухай його, він просто нам заздрить.

Останні слова були адресовані явно не пасажиру. Проте на лиці Артема все рівно з’явилася посмішка.

– Ти, певно, навіть з Олею своєю так не розмовляєш. Вона тебе до машини не ревнує?

– Буває іноді. Але подумай сам, моя дівчинка поза конкуренцією. І Оля це розуміє.

Обидва хлопця залилися дзвінким сміхом. За такими жартами дорога пролітала швидше, а за багато років дружби вони вже навіть не ображалися один на одного.

– Ну що, ти хочеш швидше додому потрапити? – Сергій пригальмував і кинув запитальний погляд на друга.

– Звісно хочу, хіба не зрозуміло?

– Тоді можемо скоротити шлях.

Хлопець зупинив автомобіль і рукою махнув на порослу травою ґрунтову дорогу, що заховалася поміж дерев.

– Навігатор показує, що тут є пряма ґрунтовка до села, звідки до Франика рукою подати. Якщо їхати нею, а не шосе, можемо скоротити кілька годин.

Артем вивчав дорогу. Її було ледь видно серед дерев та кущів, проте вона була.

– А чому тут немає ніяких знаків? Тут мала би бути позначка, куди ця дорога веде.

– Це ж дорога до села, думаєш нею часто користуються? – Сергій подивився на товариша, ніби він був дурником.

Проте Артем не спішив з висновками. Щось у цій дорозі йому не подобалося. Але що саме – він не міг зрозуміти. Дорога, як дорога, трохи закинута та поросла, але цілком звичайна.

– Ну, якщо ми дістанемося додому швидше – тоді поїхали. Я в університеті на парах стільки не сидів, скільки в цьому кориті.

– Не ображай мою дівчинку, – Сергій знову ображено зиркнув на друга.

Дійшовши згоди, хлопець знову натиснув педаль газу та поволі з’їхав на ґрунтовку. Попри підозри Артема, дорога виявилася досить пристойною. Користувалися нею рідко, про що свідчила густа рослинність як обабіч ґрунтовки, так іноді і на ній, проте дорога була гарно обкатана і авто з легкістю їхало уперед. З обох боків росли високі дерева. Переважно дуби та вільхи, але іноді траплялися й інші породи. За півгодини дорога виринула з-під зеленого склепіння та пішла попід лісом. Тепер дерева були лише з одного боку, з іншого виднілося величеньке озеро з незвичайно чистою та блакитною водою. По той бік озера знову стояла стіна дерев.

– Наче біля моря. – Артем зачудовано дивився у бік озера.

– Що? – Сергій був так зосереджений на дорозі перед ним, що не помітив водойми.

– Вода така, наче ми біля моря.

Тільки тоді водій відірвався від лобового скла та поглянув убік. Дійсно, озеро було таким чистим та блакитним, ніби тут якимось чином опинився шматочок моря.

– Ось тобі і нагода розім’яти ноги.

Сергій підморгнув другу та з’хав з ґрунтовки. За кілька хвилин авто зупинилося на березі озера. Обидва хлопці вийшли з машини потягуючись та розминаючи руки й ноги, що позатікали від довгого сидіння.

– Ну що, хто останній у воду – той москаль!

Сергій, який завжди був швидкий на всілякі вигадки, миттєво скинув з себе одягу та забіг у воду, розбризкуючи навсібіч краплі води. Артем лише скептично помахав головою. Він був спокійнішим та більш розважливим за свого друга, тому й не зважав на усі його витівки. Але ідея скупатися у такий жаркий день була непоганою. Хлопець роздягнуся, обережно склав одяг на сидіння автомобіля та приєднався до свого друга.

З іншого боку озера, з-поміж дерев, за чужинцями спостерігали. Навіть якби друзі помітили це, роздивитися хто саме там знаходиться вони б все рівно не змогли, адже істота повністю зливалася з суцільною стіною лісу.

Накупавшись досхочу, свіжі та щасливі хлопці повернулися до автомобіля.

– Ось ми і знайшли місце, де можна гарно відпочити з нашими дівчатами. – Сергій вже планував майбутню подорож. – І місце тут гарне, і людей немає – ніхто не заважатиме.

– Так, немає. – у Артема знову з’явилося якесь дивне відчуття. Він подивився на інший берег озера, але там було порожньо.

«Дійсно людей немає. Дивно, як на таке гарне місце для відпочинку» – проте ділитися цією думкою з другом Артем не став.

***

– Ну що там, довго ще твоя Рита буде збиратися? – Сергій подивився у дзеркало заднього виду, кидаючи запитальний погляд на друга.

Артем подивився на годинник і мовчки знизав плечима. Минуло кілька тижнів після приїзду додому, хлопці вже встигли забути про студентські будні та бажали лише одного – гарно відпочити. А найкращий відпочинок для них був саме на природі, коли ніхто тобі не заважає. Залишалося лише забрати дівчину Артема.

– Заспокойся. Рита сказала, що буде за десять хвилин. – дівчина на передньому пасажирському сидінні заспокійливо поклала свою руку зверху на руку Сергія.

– Олю, я вже хочу купатися та їсти шашлики на природі, а не варитися на такій жарі в автомобілі!

У цей момент двері під’їзду відчинилися і звідти вибігла Рита. Артем завбачливо вискочив з машини та відчинив перед подругою двері.

– Кавалер, щоб йому. – Сергій скривився.

– Міг би у нього повчитися. – Оля осудливо подивилася на свого хлопця.

Відповісти хлопець не встиг, Рита сіла до автомобіля. Слідом за нею заскочив Артем.

– Ну все, можемо рушати. – хлопець зачинив за собою дверцята, грюкнувши ними, чим викликав ще один критичний погляд від товариша.

– Чекайте. – Рита прикипіла поглядом до сидіння перед собою.

– Що там ще таке? – Сергій вивчав дівчину через дзеркало заднього виду.

– Тут павук.

– І що? Вбий його. – це було сказано таким тоном, ніби розмова була завершена.

Водій завів двигун і рушив з місця. Але Рита так і не могла відвести погляду від павука перед собою.

– Забери його. – прошепотіла вона до Артема.

Хлопець не задаючи зайвих питань одним точним ударом вбив павука після чого обійняв подругу.

– Ти що, боїшся павуків? – Сергій кинув здивований погляд на Риту.

– Дуже боюся. – позбавившись об’єкту свого страху перед собою дівчина відчула себе вільніше.

Хлопець лише презирливо посміхнувся, що не минулося поза увагою його коханої.

– Можна подумати ти безстрашний. – Оля спробувала заступитися за подругу.

– Так і є, я безстрашний.

– Не вірю, усі чогось бояться. От я, наприклад, боюся смерті. Як уявлю, що колись я помру і буду лежати у труні – аж погано робиться.

– Він боїться восьминогів. – Артем подав голос з заднього сидіння.

– Не восьминогів, а Ктулгу.

– Та яка різниця, один фіг що то, що інше з щупальцями.

– Різниця велика, восьминоги – це така фігня, що в магазинах до пива продається, а Ктулгу – це древній монстр. Ти що, Лавкрафта не читав? – Сергій щиро обурився.

– Добре, добре, хай буде Ктулгу. А до пива продаються кальмари, взагалі-то. – Артем примирливо підняв руку і додав, шепочучи на вухо Олі, – але щупалець він боїться до всирачки.

– А сам то ти чого боїшся, знахідка шпигуна? – Сергій все рівно почув слова друга, хоч вони й були промовлені шепотом.

Це питання змусило Артема замислитися. Він ніколи не стикався з речами, які б його лякали. Навіть до смерті ставився спокійно, адже розумів, що всі рано чи пізно помруть і боятися неминучого – не варто.

– Ти заснув, чи що?

– Та ні, думаю. – Артем знову замовчав. Він розумів, що тепер товариш не відчепиться, адже він зачепив найболючіше – самолюбство хлопця. Тож вирішив сказати перше, що прийде у голову. – Темряви. Я боюся темряви.

– Як маленька дівчинка. – Сергій хоч і сказав це сердито, але було помітно, що він заспокоївся. – Тож ми визначили, що ми всі сцикуни. Тепер можемо їхати далі.

– А куди ми, власне, їдемо? – Рита, про яку вже встигли забути за суперечкою, нагадала про свою присутність.

– А це сюрприз. Ми з Тьомою знайшли дуже круте місце для відпочинку з наметами. Водичка – супер, красива місцина ще й людей немає. Ідеально.

Сергій щиро посміхнувся, згадавши про їхній сюрприз, навіть забув про образу на друга. За суперечкою друзі навіть не помітили, як понурий пейзаж сірих бетонних нетрів закінчився і тепер за вікнами пропливали засіяні поля, зелені ліси, квітучі луги та мальовничі пагорби. Після сірих пейзажів міста ця зелень так радувала погляд, що розмова сама по собі згасла.

***

Сонце вже схилилося до обрію, кидаючи на поверхню води червоні відблиски. До самого берега, залишаючи лише невеликий піщаний пляж, підходила стіна високих дерев, серед яких були переважно старі дуби і вільхи. Табір, розбитий під кронами цих величних дерев, помалу занурювався у темряву.

З пляжу, зі сміхом та голосними розмовами поверталися відпочиваючі. Вже за кілька хвилин у таборі весело палав вогонь, не даючи наступаючому мороку ніяких шансів.

– Ну що, готові пити справжній лісовий чай? – Сергій, котрий вже не раз бував у таких подорожах, взяв на себе лідерство у компанії. Таємнича усмішка на обличчі юнака ніби піддражнювала друзів.

Його супутники радо погодилися. Для них це був новий досвід, тому вони з зацікавленням спостерігали за діями хлопця. Ольга, дівчина Сергія, зголосилася допомагати, а Артем зі своєю супутницею Маргаритою сіли біля самого вогнища, гріючись після прохолодної води озера.

За кілька хвилин на вогнищі вже починав закипати казанок зі складниками  «лісового» чаю від Сергія.

– А що особливого в цьому чайові? – Артем перший не витримав таємничості свого товариша.

Сергій загадково посміхнувся:

– Тут окрім чаю лише справжні лісові інгредієнти: листя суниці, шипшина та меліса. І найголовніше – все це щойно з лісу, сам назбирав годину тому.

Чай закипів. Знявши його з вогню, хлопець обережно розлив настій по чашках і роздав їх друзям. Всі присунулися ближче до ватри. Сонце вже встигло повністю зайти і за межею світлового кола від вогнища володарювала абсолютно непроникна темрява, але біля самого вогню було тепло і затишно. Нічну тишу порушували лише шелест листя та тихий плескіт води в озері. Навіть пташки замовкли, насолоджуючись спокоєм ночі. Була якась особлива магія в цій атмосфері, яку нікому не хотілося порушувати, тому чай пили мовчки.

– Перепрошую, але мені треба відійти, природа кличе. – Артем вибачливо посміхнувся і попрямував в темряву лісу, підсвічуючи собі ліхтариком.

– Дивись, як швидко на тебе подіяв мій чай. – Сергій змовницьки підморгнув товаришу. – Не відходь далеко, бо ще заблукаєш, і що я тут буду робити сам з двома дівчатами?

Маргарита, яка не зрозуміла вульгарного жарту хлопця ніяк не відреагувала, зате Ольга ледь не спопелила хлопця поглядом. Не дочекавшись відповіді, Сергій звернувся до своєї дівчини:

– Може сходимо до озера, прогуляємося? Покажу тобі, за що я люблю нічну природу.

– Тільки не довго, бо мені трохи не по собі тут вночі. – Ольга, яка не звикла до такого відпочинку на природі, відчувала себе незручно. Їй здавалося, наче з темряви лісу за нею хтось слідкує.

– Не бійся, тут нікого немає, і боятися нічого. Вночі в лісі безпечніше ніж у місті.

Сергій повернувся до Маргарити:

– Ми трохи прогуляємося, а ви тут відпочивайте. Але не дуже сильно бешкетуйте, ми скоро повернемося.

Дівчина осудливо скривилася, але, як і її хлопець, проігнорувала жарт Сергія.

Залишившись одна біля вогнища, Марго зрозуміла відчуття своєї подруги. Ліс дійсно лякав. Світло від вогнища створювало враження, наче за його межею нічого немає. Найближчі дерева ще було видно, але за ними вже не було нічого. Подивившись у напрямку, в якому пішов Артем, дівчина не побачила світла від ліхтарика. Рита зіщулилася і підсунулася ще ближче до вогню.

***

Артем відійшов від табору так, що залишилося видно лише тьмяний відблиск світла від вогнища. Впевнившись, що з табору його не видно, він вимкнув ліхтарик і розстібнув ширінку. За секунду тишу лісу порушило дзюрчання. Хлопець зітхнув з полегшенням і примружився. Але вже за секунду розкрив очі і роззирнувся. Йому здалося, наче він почув якийсь шерех, але позаду він нічого не побачив. Лише відблиск вогню виднівся серед дерев.

Закінчивши свої справи, Артем застібнув штани, ввімкнув ліхтарик і зібрався йти назад, але піднявши погляд не знайшов орієнтиру табору – світла від вогнища. На кілька секунд хлопця охопив страх. Він знову вимкнув ліхтар і роззирнувся, але відблиск не з’явився. Зате з’явилося дещо інше – відчуття, наче за ним хтось слідкує з темряви лісу.

***

Стоячи на березі озера, Сергій обійняв свою кохану і насолоджувався спокійним краєвидом. Несподівано, йому в голову прийшла цікава ідея.

– Олю, не хочеш покупатися в нічному озері?

– Не дуже, вже прохолодно, та й погано видно.

– Ти що, боїшся загубитися? Ходімо, влаштуємо собі нічний романтичний заплив.

Рука хлопця ніби ненароком сповзла з талії трохи нижче та зручно розташувалася на сідницях дівчини. Проте Оля не оцінила настрою свого бойфренда і підняла його руку у попереднє положення.

– Ні, я боюся замерзнути у воді. І тоді в тебе буде не романтичний заплив, а ванна з шматком льоду.

– Боїшся, як маленька дівчинка. Тоді я сам піду поплаваю, може ти теж захочеш – приєднуйся, не соромся.

Образившись на обидві відмови – словесну та жестову, Сергій швидко скинув одяг та зайшов по пояс у озеро:

– Вода зовсім не холодна, зайди сама – відчуєш.

– Ні, дякую, я краще повірю тобі на слово. – Ольга була непохитна.

Пробурчавши у відповідь щось незрозуміле, хлопець зайшов у воду ще далі і поплив. Його дівчина спостерігала за ним з берега, але вже за чверть хвилини Сергій заплив подалі і Ольга втратила його з вигляду у темряві безмісячної ночі.

– Тільки не відпливай далеко! – крикнула вона у темряву над озером

– Не бійся, я скоро повернуся. – донеслась до неї відповідь Сергія.

Оля знайшла плаский камінь неподалік речей свого коханого і присіла на нього. Її увагу привернули яскраві зорі, що світили яскравіше, ніж вона звикла у місті. Таке гарне видовище навіть затьмарило її неспокій, що з’явився біля вогнища.

***

Сергій з головою занурився у прохолодну воду. Вона приємно огортала його тіло, а вже за кілька хвилин хлопець зовсім не відчував холоду. Залишилося лише задоволення від нічного купання. Єдине, що його розчаровувало – відмова Ольги. Разом ця пригода була б веселішою і цікавішою. Згадавши про це, він поплив вперед, щоб розвіяти своє розчарування. Йому вистачило кількох хвилин інтенсивного плавання, щоб фізична напруга розвіяла психологічну. Зупинившись, Сергій розслабився у воді, відчуваючи як вона приємно огортає його, виштовхує на поверхню, заспокоює. Він заплющив очі і глибоко вдихнув.

Раптом його ноги торкнулося щось холодне і слизьке. Від несподіванки Сергій здригнувся і ледь не захлинувся. Відкашлявшись, він роззирнувся у воді, але нічого не побачив.

– Це була риба, всього лише риба. – заспокоїв він сам себе.

Але враження від купання вже було зіпсоване. Хлопець розвернувся і поплив назад до берега. Він проплив хвилин зо п’ять і зупинився, щоб відпочити, але не відчув дно під ногами. Сергій подивився на берег, проте він ледь виднівся в темряві. В його голові одразу зринуло єдине логічне пояснення: «Напевно, я втомився і пливу повільніше ніж спочатку».

Хлопець знову прийнявся плисти в сторону берега. Ще за кілька хвилин він подивився вперед, але узбережжя не наблизилося. Всередині зародилося неприємне відчуття. Переборовши його, Сергій знову почав плисти, на цей раз інтенсивніше працюючи руками і ногами. Через десять хвилин, не відчуваючи ні дно, ні наближення до берега, його почала охоплювати паніка. Він зупинився, важко дихаючи. Але нічого не змінилося. В голові почали роїтися думки про неможливість того, що відбувається. Хлопець заплющив очі, намагаючись перебороти цю оману. Його ноги знову торкнулося щось слизьке.

Різко відкривши очі, Сергій побачив тінь у воді, що кружляла навколо нього. Цього разу заспокоїти себе думкою про рибу не вдалося. Паніка почала огортати його ще щільніше, ніж раніше це робила вода.

***

Дивлячись на вогонь, Маргарита відчувала щось схоже на медитацію чи якийсь транс. Вона втратила відчуття часу і не могла, та й не хотіла, відводити погляд. Відволікло її лише відчуття, що по її нозі щось повзе. Здригнувшись, дівчина подивилася на ногу і побачила невеликого павука. Ледь не скрикнувши, різким змахом руки вона його скинула і роззирнулася. Навколо нікого не було, хоча їй здавалося що пройшло вже багато часу. Рита почала нервувати. Артем вже повинен був повернутися, та й Сергій з Ольгою затримуються.

По нозі знову щось почало повзти. Вона різким рефлекторним рухом скинула це щось на землю, стараючись не дивитися що то було. Серед дерев поруч з табором почувся хрускіт гілок.

– Артем, чому ти так довго?

Марго різко піднялася і подивилася у сторону, звідки долинув звук. Вона подумала, що це повертається хлопець, але там нікого не було. Звук теж припинився.

– Не жартуй так. Артем, виходь.

Дівчина придивлялася до дерев, та нікого не бачила. Раптом вона знову почула хруст гілок, але вже з іншої сторони. Різко повернувшись, Рита побачила юнацьку фігуру, що виходила з лісу, саме з тієї сторони, куди пішов Артем. Дівчина трохи заспокоїлася.

– Чому ти так довго? Ще й налякати мене надумав. У цьому лісі і так до чортиків страшно вночі.

Вона пішла назустріч, але пройшовши кілька кроків зупинилася. Хлопець не рухався їй на зустріч, він просто стояв серед дерев на межі світла від вогню.

– Навіщо ти це робиш? Мені страшно, Артеме.

Фігура між дерев почала змінюватися. Спочатку це виглядало, наче хлопець просто нахилився, але потім його форма почала деформуватися, набрякати, збільшуватися у розмірах, і врешті решт він розсипався на безліч дрібних рухливих частинок, які швидко почали наближатися до Рити. Дівчина від несподіванки просто заціпеніла. Коли ця хвиля наблизилася до неї і потрапила у світло вогню, вона побачила, що це павуки. Безліч павуків різних розмірів. У Маргарити вихопився крик жаху. Павуки наближалися до неї, але вона цілковито втратила здатність рухатися від шоку. За кілька миттєвостей арахніди вже заповзли на неї. Лише зараз Рита змогла упоратися з шоком і почала скидати їх з себе. Та павуків ставало все більше і більше, вони повзли по ній догори. Дівчина відчувала на собі тисячі маленьких лапок, які з величезною швидкістю рухалися по її тілу.

Павуки були вже на ногах, руках і на тілі. Деякі вже повзли шиєю. Серце дівчини билося настільки шалено, що здавалося, наче воно зараз проб’є грудну клітину і вискочить назовні. Вона знову закричала і в цей момент величезний павук заліз їй до рота. Рита відчувала, як його волохаті лапки рухаються язиком, як він намагається залізти їй в горло. Крик дівчини різко перервався і вона зайшлася хрипким кашлем, у грудях з’явився страшний біль, наче ребра стиснули лещатами. У цей момент ще один павук заліз їй у вухо. Дівчина відчувала, як він повзе все глибше їй у голову, як його маленькі лапки шурхотять по стінках вушного каналу. Маргарита втратила свідомість, вже не відчуваючи, як все більше членистоногих повзає по ній. Лице дівчини почало набувати синюватого відтінку, вени на шиї набрякли. За хвилину дихання Рити зупинилося. Павуки продовжували бігати тілом дівчини, проникаючи в горло, у ніс та вуха, повзучи по відкритих непорушних очах.

***

Ольга знову почала хвилюватися, Сергія не було занадто довго. Вона піднялася і підійшла до озера, виглядаючи свого хлопця. Але поряд з берегом нікого не було. Лише далеко у воді, як їй здалося, дівчина почула тихий плюскіт. Вирішивши, що це її бойфренд купається, вона погукала його:

– Сергій, досить вже купатися. Повертаймося до табору.

Відповіді вона не дочекалася, проте плюскіт почав наближатися. За кілька хвилин звук став досить близьким, але у чорній воді Ольга досі нікого не бачила. Тривожне відчуття не просто повернулося, але й стало в кілька разів сильнішим.

– Сергій, виходь вже з води!

На її нервовий крик відповіддю була тиша. Навіть плюскіт припинився. Недалеко від берега дівчина побачила блідий контур під водою. Декілька митей дівчина боролася зі страхом і цікавістю. Але врешті цікавість перемогла, і Оля зайшла у воду, щоб роздивитися ближче дивний обрис у воді. Щойно дівчина роздивилася те, що було у воді – вона заклякла з переляку. У воді було людське тіло… Її тіло, її лице. З води на неї дивилися її очі, але ці очі були пустими, мертвими. Обличчя було блідим і розпухлим, як у потопельниці. З грудей дівчини вихопився пронизливий крик. Вона миттю вибігла з води і побігла до лісу, в напрямку табору. Майже діставшись до межі дерев, дівчина побачила, що з-за найближчого стовбура вигулькнула бліда постать. Вона швидко наближалася і, як здалося Ользі, навіть не торкалася землі.

У цій блідій постаті туристка знову впізнала себе. За долі секунди примара дісталася дівчини. На Олю знову дивилися її ж пусті очі, страшне мертве лице. Це виглядало наче якесь жахливе та химерне дзеркало, дзеркало смерті. Поплямована гнійними виразками бліда шкіра обліплювала кістки черепа. Мокре сплутане волосся, сині набряклі губи. І страшні очі, з безбарвними райдужками і звуженими зіницями, які приковували до себе погляд. Дівчина хотіла втекти, зникнути звідси, але погляд примари лишав її будь-яких сил пручатися, вона не могла навіть зрушити з місця. Вона спромоглася лише на розпачливий схлип, у який вклала єдине питання, яке крутилося у неї в голові:

– Що ти таке?

Чверть хвилини примара дивилася прямо в очі своїй жертві.

– Я – це ти. Я – твоя смерть і твоє майбутнє життя. Хіба я тобі не подобаюся?

Губи почвари скривилися у посмішці, стало видно її гнилі зуби і синій, неприродньо великий язик. Ольга намагалася хоча б поворухнутися, хоч якось скинути це зціпеніння, але не могла нічого зробити. Примара підняла руки і поклала їх на шию Олі. Дівчина відчувала холод мертвих долонь, який пронизував до самих кісток, сповнюючи її розпачом і безнадійністю, знищуючи будь-яке бажання боротися. Дівчина відчувала як руки примари стискаються на її горлі, перекриваючи доступ кисню. Проте нічого не могла зробити. У пустих очах з’яви вона бачила пустку, яка все більше поглинала її волю та жагу до життя. Руки стиснулися ще сильніше, стало неможливо дихати. Вона захрипіла, намагаючись вдихнути, але їй це не вдавалося. Очі примари наче поглинали її, здавалося, що навколо немає нічого, окрім цих страшних пустих очей. За кілька митей мара відпустила дівчину. Її тіло важко впало на землю, і лише пусті очі дівчини дивилися кудись вгору.

***

Сергій, перемагаючи втому, поплив до берега. Тінь під водою супроводжувала його, не відстаючи ні на мить. Але берег був таким же далеким, як і раніше. Здавалося, наче хлопець у якомусь кошмарі, де він не може втекти від переслідувачів.

Від напруження в нього почало судомити руки. До ноги знову доторкнулося щось холодне і слизьке. Хлопець пішов під воду, але доклавши зусиль зумів виплисти на поверхню. Відкашлюючись, він намагався втриматися на воді. Але марно, його ноги обхопило щось, по відчуттям схоже на щупальця і почало тягнути його на дно. Як не пручався Сергій, як не намагався виплисти, але водна потвора була сильнішою. Вона вперто затягувала його на дно. Кисень у легенях закінчувався. Рефлекторно хлопець спробував вдихнути, але у легені потрапила лише обпікаюче холодна вода. Він почав кашляти і ковтати все більше рідини. За мить його горло звела судома, не даючи йому вдихнути. У грудях з’явився нестерпний біль. Сергія несподівано охопило відчуття спокою, а вже за мить він втратив свідомість.

***

Злякавшись, Артем увімкнув ліхтар і озирнувся. У просторі, який вихоплював промінь світла, не було нікого. Але відчуття, наче хтось за ним слідкує, не зникло. Несподівано ліхтар почав миготіти і гаснути. Артем постукав по ньому рукою, ніби це могло допомогти. Кілька секунд ще тривало миготіння, але потім ліхтар згас. Хлопець залишився в цілковитій темряві. Навіть зоряне світло не проникало крізь густу завісу старого лісу.

Страх розповзався тілом, наче підступний змій, від живота до кінцівок, забираючи усе тепло і лишаючи лише слизьке відчуття безвиході. Артем намагався тримати себе в руках, але йому це погано вдавалося. Позаду знову почувся шерех, наче хтось намагався підкрастися до нього. Хлопець різко обернувся, проте нічого не побачив у темряві. Але прямо перед ним між деревами було щось дивне. Він не зміг би пояснити що саме, та від цього волосся на голові ставало дибки. Темрява між деревами була глибшою і густішою, неначе він дивився вглиб колодязя.

Але це не було найстрашнішим. Найстрашніше було те, що ця темрява рухалася. Вона наближалася поглинаючи дерева. Артем не бачив абсолютно нічого у цій темряві, та він відчував, що там щось є, що воно рухається і наближається. Хлопець не мав ніякого бажання чекати, поки це щось наблизиться до нього впритул. Він почав бігти, не шукаючи правильного шляху. Низькі гілки боляче шмагали його по обличчю, кущі чіплялися за рукави і штанини, неначе намагалися його затримати.

Пробігши кілька хвилин, Артем перечепився через повалений стовбур, якого він не помітив і впав, підвернувши ногу. Важко підвівшись, хлопець роззирнувся. Невеличкий просвіт між деревами давав змогу зоряному світлу хоча б трохи розігнати навколишню темряву.

Обернувшись в той бік, звідки він біг, Артем побачив, що темрява суне за ним. Він спробував піднятися, але через пошкоджену ногу знову впав. Темрява наближалася. Хлопець вже міг розрізнити височенну триметрову та худу фігуру істоти, що його переслідувала. Голову монстра вінчали великі закручені роги. По боках, неначе сухі гілки, висіли довжелезні кінцівки, що віддалено нагадували руки. Артем знову спробував встати, але так само безуспішно. Тоді він почав повзти вперед, відчуваючи, що темрява наближається.

Хлопець підповз до найближчого дерева і опираючись на нього піднявся. Важко дихаючи, він обернувся і побачив, що переслідувач вже підібрався до нього впритул. Кігтиста рука істоти схопила його за плече і відірвала від землі. Артем відчував, як під тиском лапи монстра в нього ламаються кістки. Він закричав від болю. Інша рука наблизилася до його лиця. Хлопець бачив, як страхітливі кігті наближалися до його очей, але не міг звільнитися від мертвої хватки монстра. За мить кігті впилися в очі Артема, а жахливий біль пронизав його від голови до п’ят. Він відчував, як кров тече по обличчю, заливає йому рота, заважає дихати. Тепер він не бачив чудовиська, до лап якого потрапив, Артем лише чув тихий вкрадливий голос, який лунав до нього неначе шелест листя. Істота розтягувала слова, тягнучи приголосні звуки, наче він дуже давно не користався своїм голосом.

– Це мій ліс.

Артем відчув, як кігті перемістилися з його лиця до грудей. Монстр повільно поклав руку на груди хлопця, слухаючи шалений ритм його серця. Здавалося, він насолоджувався цим відчуттям. Помалу почвара почала впиватися кігтями у груди Артема. У хлопця перехопило дихання, замість крику він спромігся лише на хрипіння. Юнак відчував, як кігті проникають у його тіло, ріжуть його наче гострі ножі. Істота продовжувала шепотіти:

– Шакшас. Ліс Шакшаса. Мій ліс.

Кігті впилися глибше. Груди пронизав жахливий біль зламаних ребер. Хлопець закричав з останніх сил. Кігті істоти дісталися до самого серця хлопця. У цей момент крик Артема перервався, а голова безвільно звісилася на груди.

***

Над озером підіймалося сонце, першими променями розсіюючи темряву.

На краю лісу стояла величезна постать з рогами на голові. У своїй величезній кігтистій руці, залитій кров’ю, почвара стискала серце хлопця, яке все ще пульсувало. Окинувши поглядом свої володіння, він розвернувся і повільно пішов вглиб лісу, тихо шепочучи, наче шелест листя:

– Шакшас. Ліс Шакшаса.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *