Кров та пісок

Автор: Іван Глинчак

Анотація: За п’ять років у гільдії, Худбард занадто звик до столичного життя. До шинків, борделів і недолугих шляхтичів, яких можна обібрати до нитки. До прихильності голови гільдії злодіїв. Та після проваленого завдання, йому прийдеться зіткнутись з речами, які він ненавидів понад усе на світі.  

 

Важко було знайти на всій землі гірше місце. За п’ять років у гільдії, Худбард занадто звик до столичного життя. До шинків, борделів і недолугих шляхтичів, яких можна обібрати до нитки. Останнім часом навіть в театр почав ходити.

Тож товариство столітніх сосен і секвой та тисячолітніх скель, які навіть вдень не пропускали до землі ні промінця світла, захоплення в нього не викликали. Ще й ель закінчився вчора ввечері.

Худбард вважав, що у такій глухомані, подалі від цікавих очей, він зможе краще підготуватись до справи. Найняти декількох людей. Розвідати місцевість біля палацу та цирку. Підкупити когось з охорони. Якби тільки цей старий маг не патякав так багато.

Саме коли не стало старого, він відчув головну небезпеку, яку приховувало це місце. Холод. Від якого не сховатись. Який ні мить не зникає. Худбард і уявити не міг, що на півдні, посеред літа, може бути так зимно. Що йому прийдеться усі п’ять колоти дрова, що б хоч якось зігрітись.

За цією роботою його застав черговий вечір. Жодних звісток від Кіто не було. Холод нікуди не дівся. Пальці закляли від холоду і вже не слухались. Сокира ковзнула по кубану і ледь не розтрощила коліно. Чоловік не витримав.

– Що це за прокляте місце? – міцніше стиснув сокиру і почав скажено гамселити нею по колоді по колоді, на якій колов дрова. Вкінці просто запустив сокиру якнайдалі, примудрившись втрапити в смолоскип.

На мить долину заполонила темрява. Та піднявши голову догори, щоб полаяти всіх богів, які йому не допомагали, Худбард побачив те, що вже й не сподівався. Місячні промені пробивались крізь гілля.

– Йобане літо! – пошепки промовив він і брюхнувся на землю.

Розглядаючи вершини кам’яного королівства, в яке він потрапив, містянин роздумував коли все пішло не так. Коли він вбив старого знахаря, який ні, на мить не затикався? Коли погодився на цю справу, в оплату свого боргу? Коли він вперше провалив завдання?

 

День неспішно наближався до заходу. Травневе, медове повітря і хлюпіт гірської річки після дощу, переконували Худбарда трохи поспати. Поряд довготелесий, худорлявий хлопчина бавився своїм захалявним ножем, лаючись кожного разу, як лезо впивалось у шкіру. Обоє чекали.

– Тобі не страшно? – перервав свою гру малий.

– Га. Чого мені боятись? – сонно промовив Худбард.

– Що наш план не спрацює.

– Чому б йому не спрацювати?

– А якщо цей сотник втече?

– Имм, – Худбард піднявся, і роздивляючись майбутнє місце бою відповів. – Малий подивись на дорогу. З однієї сторони річка, після дощу. Її не переплисти. З іншого ця дебря, в якій ми влаштували засаду. В кінці річки дорога впирається в скелю і повертає, і там сидять десяток наших. Тож куди йому в біса тікати? Якщо він проїде повз нас то нікуди вже не дінеться, якщо не навчиться літати.

– А якщо все-таки втече?

– От же ж чорт, – Худбард гладив своє руде волосся. – Не знаю, мабуть почнеться війна.

– А що буде, якщо ми його спіймаємо?

– Та де ж тебе дістали, га? Мабуть, теж розпочнеться війна.

– І що ти про це думаєш?

– Та нічого. Зробимо роботу і повернемось додому.

– Але хіба тебе не дивує, що гільдія злодіїв з Арти, повинна викрадати документи у якогось сотника посеред гір?

– Дивує? А хто по твоєму повинен цим займатись? Фермери з долини? Чи цех бондарів?

– Я думав, що ми просто грабуватимемо когось на ринках і витрачатимемо це в найближчій корчмі.

– Інколи ми повинні робити послуги тим лайдакам які закривають очі, коли ми крадемо монети на ринку і витрачаємо їх у шинку. Ти я бачу ще юний і не довго у нашому братстві. То ж я тобі дещо поясню. Коли Арделя стала керувати гільдією, у нашій справі все пішло на лад. Тож коли вона каже, принести їй документи чи листи – принеси їй ці бісові листи. І якщо можна без запитань.

– І ти за неї не переживаєш?

– Чому я повинен за неї переживати?

– Просто хлопці говорять…

– Так малий, досить!

– Вибач, та я просто хотів сказати…

– Як думаєш, – Худбард підійшов до нього, тримаючи паву руку на молотку. – Якщо я переріжу тобі горлянку, ти зможеш говорити?

– Ха. Тоді я вже напевне замовкну. Тоді будь-хто замовкне, – хлопець розсміявся.

– Отут помиляєшся, – відступив він від малого і всівся зручніше під вербою. – У світі різні речі трапляються. Минулого місяця в таверні у Веланда, тій що за борделем Лідульгола, я сидів з одним горянином. Він був з Білого Каменю, з Араманських гір. Той він і розповів, що в них в селі з одним чоловіком сталась чортівня, в яку ти в житті не повіриш.

– Ану, – хлопець сховав ножа і собі всівся на землю.

– Той чоловік, був сам не горянин. Приїхав після дебелій у Дгарті, коли загони Кошугума захопили Шенвізький замок. Тоді він забрав з собою дочку якогось шляхтича і дременув на північ.

– Непоганий улов, враховуючи, що було далі з повстанцями.

– Ти послухай, що далі було з ним. Приїхав він до цього села. Купив будинок на награбовані гроші. Влаштувався лісником. Але тут і почались проблеми. По перше шляхтянка не вміла та ще більше не хотіла нічого робити. А по друге, язик в неї був як мітла у чорта. Чоловік не любив коли базікають, але кожного вечора, коли він приходив додому, він дізнавався, що не так у сусідів з коровою, що місцевий знахар підмішую у свої зілля від проносу, і як потрібно було діяти Фудру, в битві при Янчакраку. І якби він іще хоч щось розумів. Батьки шляхтянки прибули із Заходу, а сама вона доволі швидко навчилась говорити на гірському наріччі. Він же зміг вивчити лише декілька слів. З чоловіками у таверні вистачало, та з розумною жінкою.

– Так, з такими треба бути обережними.

– Той чоловік довго терпів. Часом і додому не вертався. Інколи в лісі на полюванні затримувався, то з хлопцями на ярмарок поїде. Проте і додому мусив вертатись, порядок комусь треба було тримати. Він вже навіть думав назад в Дгарт податись, що б йому там доля не приготувала.

– Навіщо одразу на шибеницю кидатись. Прийшов би до нас. Чоловік здається тямущий. Нам би згодився. Але я все зрозумів. Відтепер чекатиму мовчки.

– Ти ще не дослухав. Отже, одного разу, цей чоловік трохи випивши в корчмі, прийшов додому. А з порога одразу, який він поганий, як добре жилося в Дгарті, та й так, що слова не вставити. Тож бідолаха і не витримав, взяв сокиру.

– І що з ним стало.

– Та нічого спочатку, що в горах зроблять за смерть жінки. Звісно якщо сама жінка не повернеться.

– Та він її не убив.

– В тому то і справа, що вбив. Але гори місце дивне. Чи то він не в той день її убив, чи неправильно поховав. Горяни називають таких упирями. Отож через місяць вона повернулась. Що робити з мерцем, який цілими днями ходив за ним і докоряв за свою смерть, він не знав, тож просто перерізав собі горлянку.

– Ото чортівня. Таке трясця точно не вигадаєш. Нехай боги бережуть борделі. Я завжди казав, казав, що ель та погодинна оплата найкраще, що вигадало людське плем’я.

– Ти ще не дослухав.

– Ще ні? – вигукнув малий. – Сутужне життя в цього чоловіка.

– Гадаю це вже не життя називається. Думаю, що в цих упирів є інше слово. Я не цікавився, але має бути інше слово.

– Ага. Треба буде потеревенити про це з якимось розумакою з ордену, коли повернемось до Арти.

– Та от. Ця жінка. Мертвячка. Після смерті свого чоловіка, домовилась з якимось місцевим знахарем, тим що не входять до ордену, а так по селах людей лікують, чи хмари розганяють.

– Мольфари. Знаю таких. Минулого року, в якомусь селі, на порогах, один такий дав мені якогось зілля, то я цілу ніч з камінням базікав. Це майже як люст, їй богу. Ще б дізнатись які трави та де шукати, можна й самому тим торгувати. Я пробував розпитати того діда, але старий вміє берегти таємниці.

– Ти закінчив? Отож домовилась вона, з одним таким, щоб той і її чоловіка зробив цим упирем. От вони тепер кожної ночі в себе в хаті і гризуться. Ось таку мені історію розповів той горянин.

– Тільки вночі? А вдень, що роблять?

– А я звідки знаю. В селян вдень робота завжди. Не до підслуховувань. Але чорт із ним, я про що. Якщо ти мене і далі біситимеш, і я переріжу тобі горлянку, або щось таке. Ну ти розумієш?

– Ага.

– То ти дай мені слово, що не з’явишся після смерті мені мститись. Я вдруге тебе навряд зможу вбити.

– Звісно. Проте було справедливо, як би ти перерізав мені горлянку в чесному поєдинку, а не просто блиснув своїми орлячими кігтями, поки я теревеню. Я багато чув про тебе Худбард із Лунги.

– Що ж, це чесне зауваження, – рудий піднявся на ноги й простягнув долоню на знак згоди, але почувши тріск сухого гілля в кущах неподалік, за один зі своїх келепів.

– Це Лютор, – відказав малий, теж схопившись на ноги.

– Ідуть, – повз них пройшов невисокий, уже із сивою бородою чоловік. – Шестеро на конях і карета. – і вже майже зникнувши з очей за деревами, повернувся до пари й додав, – Худбард, кажуть листи в сотника зашити в нагрудній кишені, тож постарайся не розбити йому серце своїми клевцями. Листи нам потрібні цілі.

– Слухай, як тебе звати, – спитав малого лунгарець.

– Очеретько, – несміливо відповів той. – Це моє перше завдання в гільдії.

– Ну що ж, ласкаво просимо на роботу, а з ім’ям, щось потім придумаємо, – посміхнувся  Худбад, потиснувши руку малому, а після обоє присіли до землі, готуючись до битви.

 

Карета зупинилась за дві сотні кроків до повороту ріки. Біля візника відкрилось невеличке віконце, з якого почувся чоловічий голос.

– Якого ляда ми зупинились?

– Повалене дерево пане, на дорозі при з’їзді від ріки.

– Перевірте кущі чи нема засідки.

Але передати наказ вершникам візник не встиг. Арбалетна стріла влучила в шию і чоловік впав на землю захлинаючись кров’ю. Інша стріла влучила в коня під одним з охоронців, і тварина одразу ж гепнулась на землю придавивши ногу верхівцю.

– По конях не стріляти! – Одразу почулося із кущів. – Здамо їх Стілбаю. Навіщо добру пропадати?

 Чотири вершники оголили мечі й кинулись в хащі, в тій стороні, звідки долинав крик. Останній із них спішився і намагався допомогти бідаці під конем, коли Худбард, посміхаючись, вийшов із лісу, тримаючи в обох руках по келепу. За п’ять років у столиці він скучив за польовою роботою.

Охоронець накинувся на нього з усім завзяттям яке мав при собі, засипавши ударами лунгарця та змусивши його задкувати. Злодій відбивався вправно, та під час одного з ударів рука, з незвички, не витримала. Отерпла, і келеп, хоч і вчасно виставлений, не зміг зупинити меча. Вістря ковзнуло попід ротом Худбарда, і нападник на мить зупинився, і зухвало посміхнувся передчуваючи швидку перемогу. Злодій торкнувся зовнішньою стороною долоні своєї бороди. Коли він побачив краплі крові, які залишились на ній то закричав: не так від болю, як від розчарування.

Поки противник відволікся, вершник обома руками, підняв меча догори й з усіє сили опустив його, очікуючи розрубати голову. Та келепи встигли злетіти в повітря. Меч зупинився і Худбард перейшов у наступ, копнувши поміж ніг охоронця, який скривившись від болю, опустився на коліна. З наступним ударом серця, права рука ввігнала загострену частину келепа трохи нижче скроні. Обличчя вершника розірвалось на дві частини.

Лунгарець витер кров зі зброї роззираючись навкруги. Невдаха під конем лежав нерухому, лише із шиї струменіла кров. В цю хвилину Очеретько якраз виламував двері карети. Худбард побачив тільки руку яка висунулась назовні й одразу зникла. Хлопець розвернувся в сторону товариша. На його сорочці з’явились червоні плями, і через мить він вже впав без духу.

– Чорт! – викрикнув Худбард і міцніше стиснувши руками клепці направився до воза, та зупинився коли з карети виліз вбивця хлопця. Довге чорне волосся спадало на яскраво розшитий овечий кожух, чоловіка, на голову вищого рудого бандита.

– Верховинського вар’ята ще тут не вистачало, – промимрив про себе лун гарець.

 Велет побачивши в його руках бойові келепи, незграбно засміявся своїми кривими зубами. Витяг свого меча із піхов та забив поряд в землю, а тоді дістав із карети здоровенну кувалду.

– От же ж трясця.

Злодій розвернувся і попрямував до річки. Тільки в парі з нею в нього був шанс проти цього здоровила.

Опришок підходив повільно, що Худбарду вже почало набридати місити болото на березі. Підійшовши велет розмахнувся, направивши важкезний молот прямо йому в голову. Лунгарець і не думав оборонятись. Просто впав на землю і перечекав поки зброя просвистить над головою. А тоді…

У Худбарда був план, відштовхнувшись від землі, розтрощити одним із келепів коліно охоронця. Далі піднятись, забити другий клевець, тому у груди, та якось скинути цю здоровенну тушу у річку…Та нога поховзнулась на мокряку. Велет буцнув ногою його по голові так, що він мало не впав у воду, в останній момент зачепившись одним із келепів за землю. Інший він випустив у воду.

– Ти знаєш як важко було їх дістати?

 Верховинець нічого не відповів, тільки підняв кувалду, щоб завдати останнього удару. Та декілька арбалетних стріл, які забились в його плечі, не дали цього зробити. Велет шубовснув у річку, разом із кувалдою.

– Живий? – Лютор вже стояв над ним зі своїм арбалетом, простягаючи руку.

– Де сотник? – спитав встаючи Худбард.

– Он побіг повз річку, але я його зараз швидко зупиню, – старий перезаряджав арбалет.

– Ні – скрикнув рудий. – Якщо він впаде в ріку, документів ми не побачимо, – і кинувся в погоню.

Ріка зустрічаючись зі скелею повертала направо. Сотник добігши до скелі, крутився як на сковороді. Зі сторони лісу вже наближався один із бандитів. До ріки, яка пронесла повз нього тіло верховинця, теж не підступитись. Перепливти гірську річку після добрячої грози, не під силу нікому. Та коли Худбарду до воїна залишалось менш як тридцять кроків, той вирішив піти проти долі й почав дертись в гору по слизькому від води камінню.

– Сідлайте коней і на гору, – Лютор тим часом роздавав накази своїм харцизякам.

Добігши до скелі, лун гарець розумів не встигнуть. Звечора він обходив місцевість і знав що нагору в обхід більше ніж півмилі, а сотник був вже на половині кручі. Тож розбійник, лаючись почав підійматися вслід.

Головне не дивитись в низ, – повторював він про себе. Дертись по камінню в нього виходило краще ніж в кур’єра, тож коли той вже був на вершині, Худбард його майже наздоганяв. Та саме в цей момент фортуна його підвела.

Одразу як сотник виліз на гору, над обривом з’явились двоє дебелих собацюр, які старанно чекали на другого скелелазця. Та той повільно почав спускатись до низу.

Понад усе в житті, він боявся собак. Йому було п’ять коли його старший брат завів мисливську собаку. Він спеціально, заради жарту навчив пса валити малого з ніг. Відтоді малому Худбарду доводилось, або нидіти цілими днями в чотирьох стінах, а ходити льонтом далеко поза фермою. Так тривало три роки, поки собака не помер.     

 

Худбард звівся на ноги із твердим наміром: Серед цього холодного пекла він не залишиться довше, ніж до ранку. Навіть якщо й не знайдеться кімнати, то вже краще бродити цілу ніч вулицями Бредхейму, ніж стукотіти зубами, та колоти. Ще й розвідає місцевість, а то цей бевзь Борто, пастух якого він найняв, так і не повернувся. Хоча він не ображався на хлопця. В це місце йому самому не хотілось би повертатись. Добре хоч шрам зажив. Чоловік погладив рукою свою бороду, яка вже встигла відрости, а тоді навпомацки пішов  збирати дрова до кошеля, сподіваючись, що наколотого достатньо на цілу ніч.

Десь неподалік в лісі почувся тріск зламаного гілля. Хтось тихо прокляв це місце. Худбард посміхнувся та потягнувся за своїм келепом.

– Чорт, залишив в будинку, – лунгарець підняв поліно і пішов навпроти двох людей які непомітно, як їм здавалося, підкрадались до хати. – Ви хто такі?

– Це ви знахар Ейфор? – почувши тонкий жіночий голос, Худбард опустив поліно. Тінь позаду опустилась на землю.

– Так…це я, – відповів він, роздумуючи яка ця дівчина на вигляд, і що можливо цей вечір не такий поганий як здавалось.

– Мого брата поранили, – дівчина нахилилась до лежачого, допомагаючи йому встати. – Ви можете йому допомогти? Нас сюди селяни направили.

– Підімо до хати, і я подивлюсь, що з ним. Ідіть попереду, я допоможу вашому брату. – допоміг йому підвестись і потяг всередину.

З порога їх атакував вже звичний для Худбарда запах трав та іншого непотребу, який тут повсюди валявся. Він залишив уже безсилого чоловіка на лаві біля дверей, дістав з печі та запалив декілька свічок від напівзотлілого в кухні поліна. Світло осяяло хату, яка була більше схожою на запорошений та затканий павутинням льох якогось божевільного колекціонера.

Дівчина скинула накидку, і його очам відкрилось найпрекрасніше молоде, карооке створіння, яке він колись бачив. В його думки невпевнено прослизали сумніви, чи не залишитись тут до початку свята. А в неділю можна буде зайнятись тим, чим найбільше славляться злодії Арти. Імпровізацією. Залишилось спекатись її брата.

– Як його поранили?

– Якісь люди з’явились, у нас на фермі. Чогось вимагали від брата. Ввечері ми втекли. Тоді в нього попали стрілою. Ви йому допоможете?

– Не знаю. Він втратив багато крові. Ті люди ж можуть вас переслідувати?

– Так.

– Тоді його краще сховати у погребі. Там є трохи соломи, на якій він може спати, – Худбард підняв пораненого кутка, в якому знаходився вхід до погреба.

– Я можу чимось вам допомогти Ейфоре? – запитала дівчина.

– Ні. Ні я сам, – замахав руками лунгарець. – В цих лісах важко ходити нетутешнім.

Худбард, за допомогою загнутого цвяха, закріпив двері до стіни, а тоді взяв свічку і стрибнув до низу. А через мить потягнув в низ і чоловіка.

Вклавши чоловіка в погребі, недосвідчений мольфар повернувся наверх, і з серйозним виглядом почав ходити по хаті, перебираючи засушені рослини.

–У вас тут так багато різних трав, – дівчина з цікавістю розглядала полиці.

– Так, є трохи.

– А оці квіти для чого?

– Ем… від зубного болю, – непевно відповів Худбард.

– Фу…це що, мертвий кажан? – несподівано викрикнула фермерка, перелякавши лунгарця.

– Так…Сушені кажани дуже помічні…від сухот.

Вона підійшла до нього і притулила голову до його грудей. На очах у неї були сльози.

– Мені страшно.

– В цьому місці нема чого боятись, – Він обійняв її за плечі. – Як тебе звуть?

– Радана.

– А твого брата?

– Пріском.

– Сюди ніхто не прийде, якщо має хоч трохи кебети в голові, – рука почала опускатись нижче, але тієї ж миті дівчина відступила.

– А ці трави йому допоможуть?

– Ці? – Худбард вирячився на букет сухого бадилля у своїй руці. – Та мали б допомогти. Так. Потрібно обробити рану вашому брату. 

Лунгарець підійшов до столу. Непомітно запхав свій келеп за пояс, а тоді взявши з полиці дві банки з якоюсь рідиною, поспішив до погреба.

– Радано, ти поки лягай відпочивати. – сказав він опускаючись вниз. – Я швидко. Коли повернусь розпалю у кухні і приготую вечерю. Я сьогодні вполював зайця.

– Отого? – дівчина вказала пальцем на тушу яка лежала на столі. – Ви допоможіть брату, а вечерю я сама приготую.

– Хіба ти вмієш готувати?

– Я ж фермерка, – дівчина посміхнулась, скидаючи свого плаща.

– Ну добре, розберись поки з тушею, а дрова я принесу, коли оброблю рану твоєму братові.

– Ейфоре, – дівчина обернулась в його сторону. – Я думала мольфари старі.

– В цьому місці така холодрига, що навіть роки його обходять стороною, – відповів він і стрибнув до погреба.

Пріск безсило лежав на соломі. Худбард розрізав його одяг навколо рани. Кинув траву до якогось цебра, який валявся збоку. Залив туди зілля і збанок. Трохи почекав, а потім приклав це смердюче сіно до рани. Пріск заревів і спробував піднятись, та його зупинила рука злодія.

– Боляче? – спитав лунгарець, – Вибач. Мені справді шкода, та ви прийшли сюди у невдалий час.

У відповідь, поранений щось нерозбірливо мугикав собі під ніс. А потім з останніх сил підняв руку і вказав на протилежну стіну. На старому куфрі, на якому Худбард залишив свічку, стояла голова старого, сивого чоловіка.

– Так, це Ейфор. Цей старий занадто багато базікав, а я не люблю коли торохтять. Сподіваюсь ти помреш швидше ніж він. Але ти краще скажи, що це таке? – його увагу привернув перстень на руці Пріска. – Звідки у фермера така річ?

Він зняв перстень з руки, і підніс до вогню.

– Як цікаво, – промовив він, роздивляючись на вигравіювану на персні голову рептилії. – Що ж буде мені плата за послугу.

Він натягнув персня собі на палець. Взяв свічку і подивився на Пріска. Той спав. І в цю мить дівчина на горі закричала.

Коли Худбард вистрибнув наверх, посеред хати стояло двоє лобуряк з оголеними мечами. Третій був на порозі. Смаглявий, із чорною заплетеною бородою. Голова ж майже повністю вибрита, тільки невелике пасмо волосся звисало на правий бік. Анкгарець. На півдні. Та не це здивувало його найбільше. Він пам’ятав цю людину. Колись він його вбив.

– А ось і наш Пріск, – степовик не зводив огляду із персня. – Далеко зібрались тікати?

Худбард подивився на Радану. Дівчина плакала.

– Послух… – та говорити йому не дали. Один із розбійників вперіщив його кулаком в груди, і впав на землю важко дихаючи.

– Зв’яжіть їх і тягніть до воза, – віддав команду степовик.

 

Біля полудня прибули на ферму. Анкгарець допоміг дівчині, яка цілу дорогу мовчала, злізти з воза, а тоді стягнув звідти Худбарда.

– Умови поки що ті ж, так що йди тренуватись – сказав він, розв’язуючи йому руки. – Сподіваюсь більше ви нічого не втнете. Наступного разу, ніхто з вами не панькатиметься.

Лунгарець кивнув на знак згоди, хоч і не розумів нічого. Та йти звідси сьогодні він однаково нікуди не збирався. На перший погляд ферма була не з бідних. Його увагу одразу привернув великий, кам’яний будинок. За будинком виднівся сад. В інший бік, до лісу тягнулись дві великі будівлі, напевне стайні.

– Радий, бачити ваш живою пані Радано, – з воріт вибіг якийсь старий, і по-батьківськи обійняв дівчину. – А де Пріск?

– Тепер це Пріск, – вона посміхнулась, глянувши на Худбарда, а тоді щось довго пошепки говорила на вухо дідусеві. – Ейфоре, це Апсих, він вам все тут покаже.

– Пане Пріск, прошу за мною, – Старий з уважною недовірливістю розглядав незнайомця.

– І ще, зайди до мене, після того як Пріск буде готовий, – викрикнула дівчина, вже направляючись до будинку.

– Готовий до чого?

– Зараз, побачите. Йдіть за мною.

– Слухай старий, а про яке тренування, говорив той дурбецило?  

– На рахунок цього можеш, не турбуватись, поки в тебе цей перстень.

– А це. Я можу пояснити. Її брат віддав його мені, коли вона скрикнула…Я можу його повернути.

– Агов, я не знаю хто ти такий і що ти наговорив малій дитині, але краще тобі звідси втекти якнайшвидше.

– Я мольфар. Ейфор. Вони прийшли до мене вчора ввечері. І так сталось… та й взагалі, хто такий, щоб мені щось радити. Не піду я звідси до світанку. Бачиш як сонечко світить. Слухай, а де я буду спати, якщо залишусь.

– У своїй спальні, звісно ж, пане Пріск. – старий відповів так голосно, щоб почув і бандит, який бовванів біля входу, до однієї зі стаєнь. А потім спитав, значно тихіше, заходячи до інших дверей, – До речі, хіба мольфари не повинні бути старшими.

– Не знаю.

Навіть при невеликому світлі Худбард помітив як тут було чисто, незважаючи на невеликий сморід. Та й величина вольєрів його здивувала, ще й на підлозі хтось понамальовував червоні лінії.

– А чим ви тут… – Йому спало на думку, що на фермі можуть тримати…та  його слова перервав шум в клітці навпроти. У дверях була невелике віконце, в якому світились дві, невеликі червоні цятки. Вони ніби манили його. Лунгарець наблизився до дверей, але тут старий потягнув його назад, саме в той момент коли з вікна висунулась чиясь голова.

– Обережно.

Худбард лежав на землі, роздивляючись голову тварини, над собою. Це була покрита пір’ям голова рептилії, з пащі якої виглядали десятки гострих зубів, та страшно смерділо. Він зрозумів, для чого намалювали ці лінії.

– Нураги! – почав пояснювати Апсих. – Піднімайся, поки в тебе цей перстень, вони тебе не з’їдять. Це Огло. Він просто хотів привітатись.

– Привітатись? – піднявся він оглядаючись нервово на двері кожного з вольєрів.

– В тебе перстень, він це відчуває.

– Оцей перстень?

– Так. Це спосіб як контролювати цих тварин в гонці. Всередині порох із кісток якигось ящерів із серединних гір. Ще декілька магічних ритуалів і ці милі тваринки вважають тебе своїм вожаком. Точніше вважали Пріска. Він хороший наїздник. Але через те, що цим хлопцям надворі потрібна перемога в перегонах, то на арену доведеться вийти тобі.

– Мені? В колісниці, запряженій парою нурагів?

– Взагалі то чотирма. Агов, а ти куди?

– Йду геть. На цій фермі, більше ноги моєї не буде, – викрикнув він, вже за дверима стайні.

  

– Хто у вас тут головний, – вихором влетів у бандитський табір Худбард.

– Там…у наметі, ліниво відповів невеликий чоловічок, жуючи сухий шмат риби. Та допетравши хто перед ним, кинув її, витер руки об штани й наздогнав лунгарця. – Слухай Пріску. Ти як почуваєшся?

– Що?

– Я про завтрашній заїзд. Думав трохи грошенят поставити на тебе, ти як гадаєш? Зможеш здолати Серпентума?

– Кого? Що ти мелеш?

– Я говорю про завтрашній заїзд.

– Отой намет?

– Ага, – відповів  малий, і коли Худбард зайшов до намету сказав собі. – Треба ставити на Серпентума.

В наметі лунгарець побачив двох знайомих воїнів, анкгарця і ще одного із тих, що його сюди привезли, які щось доповідали рудому чоловікові в халаті, трохи старшому за Худбарда.

– Хто із вас тут всім заправляє? Розмова є, – він перервав їхню розмову.

– Пріск, тебе до колісниці прив’язати, щоб ти не вовтузився? – викрикнув степовик.

– Худбард, – чоловік в халаті витріщився на злодія.

– Луард. Радий, бачити тебе живим.

– Хоч ти кинув мене помирати в оточенні чортових анкгарців.

– Худбард? – вигукнув анкгарець.

– Так, довбні, – лютував Луард. – Мій молодший брат. Вас, що не дивує його руде волосся? Засліпило?

–  Але ж в нього був перстень. Та в хаті було темно. – захищався анкгарець.

– Добре і як нам дістати цей щит без перемоги в гонці? – Луард обхопив руками голову.

– Який ще щит? – запитав Худбард.

– Одий древній артефакт, з колекції цього навіженого Дайна.

– І для чого він тобі? Захопився колекціонуванням, братику?

– Просто потрібен.

– Нехай так. Та якщо вам потрібен якийсь там щит, то я маю пропозицію. Думаю, цей щит тримають у скарбниці. Як і одну штучку, яка потрібна мені. Я її якраз планував забрати завтра, поки йтимуть перегони, тож можу і ваш щит захопити. Га? І нікому не треба з тими колісницями бавитись.

– А твій брат правий. Якщо він вкраде щит, це вирішить багато наших проблем.

 – Ні. Ні, я занадто довго чекав, щоб помститись, і не збираюсь втрачати таку нагоду. Ти, – Луард покликав третього воїна. – Відведи його до того старого, нехай готується до перегонів. І очей з нього не спускай. Завтра, коли опуститься туман, він повинен бути на арені.

– Послухай Луарде, я розумію, що він залишив тебе помирати в степу, проте тоді б ми не зустрілись. А зараз нам потрібен цей чортів щит.

– Якщо він завтра виживе, – відповів Луард анкгарцю. – Вбий його.

 – Виживе. Це перегони на колісницях. Тут не виживають люди які ніколи не керували курагами. Та в нього до другого кола немає шансів дожити.

 – Ти не розумієш. Це мій брат. Якщо виживе – вбий.

– То може я просто прикінчу його десь за фермою? Зараз? Однаково на арені в Бредхеймі, хтось пам’ятає як виглядає Пріск.

– Чхати на Пріска. Мій брат завтра вийде на арену. Він це заслужив. За те, що вбив мого собаку.

– Собаку?

– Він пів години штрикав її ножем, – в Луарда виступили на очах сльози.

– Добре. Якщо виживе, я його прикінчу, анкгарець направився до виходу.

– Глассар, – крикнув Луард навздогін. – Відправ людей до того будинку. Може Пріск і досі там.

– Добре.

 

Тварини піднялись на задні ноги, як тільки побачили  селянина із тачкою, і миттю кинулись до огорожі. Від туші мертвого барана нічого не залишились за декілька секунд. Доля наступного була такою ж, і чотирьох інших. Навіть кісток не залишили.

– Ти повернувся? – старий додивився Худбарда, який стояв біля дверей стайні.

– Так. Здається мені потрібно декілька уроків.

Між вольєром та старою дерев’яною ареною була невелика клітка в якій ледь вміщалась одна тварина. Приманивши куском м’яса, до неї заганяли по одній тварині і надягали на неї повіддя. Потім через інші ворота випускали на арену, де запрягали в колісницю. Все це робили дуже повільно. Один необережний рух і будь-хто міг стати обідом. Через дві години двоє нурагів були готові для тренування.

Тепер настала черга Худбарда. Слуги принесли йому шкіряний одяг, в який він ледь вліз. Шапку в таку спеку йому вдягатись не сильно хотілось, але Апсих сказав, що вона потрібна буде при падінні. Вдягнувшись Худбард пішов до колісниці.

– Спочатку спробуємо із двійнею, та на змаганнях ти керуватимеш чотирма. Цей кинджал тримаєш, за поясом. Навряд ти ним захистишся, він для того, щоб розрізати повіддя. Повіддя намотуєш на руки, для контролю. В тебе є перстень тому зараз їх можеш не боятись. Тепер давай спробуй проїхатись.

Двоє слух відкрили загорожу на старті й нураги, відчувши свободу, швидко дременули вперед. Худбард ледь встигав балансувати на колісниці. Проте через три сотні метрів, на повороті Худбард вилетів із колісниці. Повіддя які він обмотав на руху протягнули його ще з сотню метрів, поки слуги не зупинили тварин. З обдертою спиною він якраз перелізав через огорожу, коли до нього підійшов усміхнений Апсих.

– Може досить, – тихо промовив він. – Вночі ми допоможемо тобі втекти.

– Що це за щит такий, що довбні дійшли до цього?

– Ну граф любить, різні красиві штуки. Він їх роками збирав. Та інколи він може побачити, що в нього два однакові предмети, тож один люб’язно виставляє як приз.

– Навряд чи ці навіжені прийшли за красивою штукою.

– Ну…Ходять плітки, коли щит викликали в палаці для огляду, хтось впізнав у ньому один із древніх щитів азалійських рибалок. Кажуть що такі щити ковані за допомогою древніх магічних ритуалів про які ми вже забули. В щиті є трубки, з яких виходить звук, що приваблював китів. Оцей щит і потрібен Глассару.

– Тільки не кажи, що банда фронтирних головорізів вирішила з’їздити на рибалку.

–А ще ходять чутки, що щит приваблює трайнавтарів.

– Люст.

– Так з його жиру роблять…

– Так. Я знаю, – задумливо відповів Худбард. – І вона послала мене за парою дрібних браслетів?

– Що ти сказав?

– Та пусте. Чи можна втекти з арени, після початку заїзду?

– Ні. Вона закривається туманом. Вийди можна тільки коли хтось виїде на четверте коло. Посередині, під стіною, є невелика хвіртка…тільки до того дожити треба.

– Я щось придумаю. А тепер давай ще раз спробуємо. Тільки намотувати це на руки, я більше не буду.

Вдруге Худбарду вдалося ціле коло, проте на повороті на інше, колісниця зачепилась за стовп і перекинулась. Його відкинуло на декілька метрів, і він добряче вдарився ногою до огорожі. Та лежати було ніколи. Попри біль він не збирався затримуватись на одній стороні із Нурагами, скільки б перснів не було на його руці.

 

Худбард не скаржився, хоч усе тіло нило від болю. Ситна вечеря та ель хутко викинули з пам’яті й холод мольфарового поселення і біль від тренування. В думках він вже складав план, як завтра він обставить і Дайна і Луарда. Залишилась єдина річ…виспатись в нормальному ліжку.

– Пане Ейфор, – Радана окликнула його з верхнього поверху. – Як ви себе почуваєте? Кажуть ви провели пів дня в колісниці.

– Так, – він переступив декілька сходинок. – Ті довбні здається багато грошенят поставили на Пріска, щоб дати мені невелику перерву.

– Ви встигли обробити рану? Він оклигає?

– Сподіваюсь на це. І щодо цього, – Худбард зняв з пальця перстень. – Це його. Він простягнув мені його, коли ти закричала. Напевне я повинен його повернути.

– Апсих сказав, що ви відмовились тікати вночі?

– Так. За мною слідкують, та й для вашої ферми це становитиме небезпеку.

– На арені, ось де небезпека.

– Я справлюсь. До речі, я тут дістав пляшку оцього, – лун гарець витяг із під камізельки пляшку з елем. – Може б ми десь посиділи й випили? Розповіси мені про ферму. Я ще в житті таких великих і зубатих тварюк не бачив. Напевне це найбільші

– Ні, – дівчина розсміялась. – Кажуть в степу є свині, які легко здолають нурагів. А ще в морі…

– Так, трайнавтари. Чув про них. То можемо підемо вже звідси, бо ці сходи надто риплять.

– Ні, мені вже час. І перстень поки залиште в себе. Завтра він вам знадобиться. Дякую за вашу допомогу, – дівчина розвернулась і зникла за дверима.

– Бісові сходи, – вимовив він спускаючись і відкорковуючи пляшку. 

 

З самого ранку, поки люди тільки збирались на святковому процесію в яру десь за містом, Худбард і Апсих вже були в цирку.

Старий з слугами готував колісницю та нурагів, а лунгарець, у масці Пріска, розглядав своїх суперників, відволікаючи управителя питаннями. З боку від них стояли пара озброєних довбнів Луарда, які слідкували щоб Худбард нікуди не втік.

Декілька бородатих чоловіків, до волосся яких давно нічого гострого не торкалось, бідкались на неслухняних тварин у сусідньому загоні.

– Це Амданові хлопці. Їх можна не боятись. Старий, гірський довбень їздить гірше ніж ти.

– Гірше ніж я?

– Сам побачиш. Він, ще й напевне, п’яним знову прийде. Якщо чесно, я не маю жодного розуміння якого біса він цим займається, але людям він подобається. Дехто тільки для того і приходить на трибуну щоб побачити як він здохне, кожного разу розчаровуючись, втративши свої гроші.

– А цей? – Худбард показав на суперника з іншого боку.

– З цим малим вилупком будь обережнішим. Особливо на поворотах. Сахел любитель підштовхнути когось до мети. А ще його можуть підкупити інші. Агов закріпи цю штуку на морді першого.

– Може ти сам старий, – лунгарець не хотів підходити до нурагів.

– Хлопче, я ж казав, поки в тебе перстень вони тебе не зачеплять. Тобі не варто боятись своїх нурагів. Через декілька хвилин вони стануть твоїми єдиними друзями на усій планеті.

– Я не люблю заводити друзів.

– Агов Апсиху, – до них підійшла чорнява дівчина, якій напевне іще й п’ятнадцяти не було. Її потилиця з обох боків була вибрита і вкрита татуюваннями різних тварин, зустріч з якими Худбарду не сподобалась. Це він знав напевне. – Здоров, старий пердуне.

Стемма. – привітався фермер. – Як настрій сьогодні. Збираєшся виграти?

 – Дідусю, вважай, я вже виграла. Передай це своєму таємничому другу, – дівчина посміхнулась і пішла до свого загону.

– Хіба жінки беруть участь в перегонах?

– Ну…помирати їм точно ніхто не забороняв. – Старий підійшов ближче і пошепки додав. – Придивись до неї. Якщо з цією дівчиною нічого не станеться, вона стане дуже відомою. Може і до столиці добереться.

– У столиці, гонки на колісницях не надто люблять.

– Хіба? Звідки місцевому мольфару знати, що люблять в столиці?

– Одного разу до мене прийшов якийсь мандрівник…

– Ну й нехай. Все одно ці тиверці дикуни. А в дівчини талант, я тобі говорю.

– Хіба ти не за старий, що б оцінювати талант у дівчат. Розкажи краще по останніх двох.

– Он той в кутку. Фуар. Місцевий хлопчина. Він хороший, Просто так зла не причинить, але гонки це його хліб, тож краще не ставай в нього на дорозі. А ось і Серпентум.

На арену декілька рабів внесли паланкін, в якому сидів ктліог. Хоч його дзьоб виглядав трохи кумедно, одразу було зрозуміло, що він тут головний.  Висока і статна ящірка, із срібним панцирем на грудях, який сяяв в проміннях ранішнього сонця. Доїхавши до свого загону, Серпентум зліз із паланкіна, окинув поглядом всіх навколо, а тоді ляг у ванну, яку його слуги йому приготували, спостерігаючи як запрягають його нурагів. Час від часу він вставав і йшов перевіряти їхню роботу. Якщо йому щось не подобалось, він карав їх, лупивши батогом.

– Ти бачив це? Йому приготували ванну перед гонкою. – Худбард знову перервав старого.

– Це ктліоги. Хоч вони й можуть жити без води місяцями та вже стараються покидати її якомога менше.

– То нехай би в ній і плавав.

– Обережніше із ним. Як я тобі вже казав, він не просто один із найкращих. Він любить перемагати так, щоб не залишалось запитань. Щоб єдиним хто виживе на арені був він. Тож тримай колісницю від нього подалі.

– За це не турбуйся. Я триматимусь якнайдалі від усіх.

Процесія дійшла до цирку. І люди почали заповнювати лавки на трибунах. На одній із перших всівся задоволений Луард із анкгарцем. Худбард думав як той дістане цей щит, а що дістане не сумнівався. У його сім’ї, всі завжди отримують, що хочуть.

– Ну все скоро почнеться. Треба іти. Скоро чарівник закриє арену. Ось кинджал, може знадобитись. – Апсих давай останні настанови. – І постарайся не поранитись, якщо інші нураги почують кров, тобі не вижити.

– Хоч хтось на цій клятій арені вірить що я побачу захід сонця? Дякую за допомогу старий.

– Успіху. Пісок сьогодні хороший, якщо надумаєш змагатись за перемогу.

– Ага. Побачимо як вийде.

– Пам’ятай. Тобі треба дожити до четвертого кола. – Я постараюсь.

– І не забудь вдягнути шапку, – потиснувши худбардову руку, старий рушив геть із арени.

На арені з’явився лорд Дайн. Зі свого місця і привітав людей зі святом, а потім наказав жрецю розпочинати. Худбард почув як хтось на трибуні в нього над головою почав, щось голосно кричати. Всі люди затихли слухаючи його. Коли він закінчив тиша тривала ще декілька митей, а тоді яскравий синій спалах засліпив його. Арену огорнув синій туман. Виходу не залишилось.

– Ну що ж, не підведи, – сказав він, розглядаючи перстень

Коли біла хустина опустилась на пісок, натовп на трибунах заревів, ворота у загонах відкрились і чотири колісниці зірвались з місця. Лунгарець спокійно дивився їм вслід. Він вже давно вирішив перечекати до четвертого кола у загоні. Дивлячись за гонкою із найкращого місця. Люди почали незадоволено свистіти.

Та на арену виїхало тільки чотири колісниці. Малий вилупок повільно під’їхав до загону Худбарда, а потім ножем перерізав повіддя, звільнивши чотирьох голодних нурагів. А сам тим часом видряпався дошками на самий верх загону. Сахел йому одразу не сподобався.

– Вибачай, та отой чоловік пристойно заплатив, щоб тебе розворушити.

Худбард на мить озирнувся на брата, який не приховував задоволення, а тоді вперіщив нурагів батогом по спині. Його колісниця тут же кинулась наздоганяти суперників. Позаду її переслідували чотири голодні тварини. Публіка привітала такий розвиток подій.

На першому повороті біля мети вперед вийшла Стемма. Позаду Серпентум порівнявся із Фуаром. Останній зачепив колесом стіну, і зупинився, щоб подивитись, та побачивши позаду вже Худбарда нурагів, поспішив за лідерами. Амдан же так об’їжджав платформу, що лунгарець його майже наздогнав, а в наступному повороті зміг обігнав. Бородань вийшов занадто широко і Худбард, вклинився ним і платформою.

Друге коло проїхали ж в тому порядку, об’їжджаючи сахелових нурагів, доки колесо не підвело Фуара.  Колісниця влетіла в стіну, розлетівшись на тріски. Фуар помер, як і двоє нурагів, які були прив’язані позаду. Передня ж пара, не маючи змоги звільнитись з упряжі готувалась до бою. На запах крові вже поспішали всі вільні на арені тварини. Трибуни заревли в екстазі.

Худбард хоч і зашироко обійшов мету, але на невеликій швидкості, тож зміг об’їхати місце трощі.

– Ха, – викрикнув він, відчуваючи наплив адреналіну.

Та відволікшись, що б поглянути на те що сталось, не помітив, як їхав прямо на одного з нурагів Сахела, який поспішав до здобичі. Хижак з розгону направив свою щелепу в шию передньої тварини. Він натягнув повіддя лівою рукою, і хижак пролетів мимо. На радощах він вперіщив своїх тварин, і ті загарчавши кинулись вперед.

Амдан, як і казав Апсих виявився не надто вправним гонщиком, і не збавляючи швидкості, налетів в саму гущавину нурагів, які зібрались біля залишків фуарової колісниці. Тварини заревли від болю, а глядачі від задоволення.

Худбард почув шум, і роззирнувся поглянути, що сталось, і цієї миті йому вистачило, щоб вилетіти з колісниці при повороті. Падіння на пісок здалось не надто болючим, та зав’язаний аж по лікоть повід, напнувся і лунгарця потягло за колісницею. Тільки за сто метрів, він намацав ніж в халяві і зміг звільнитись з пастки. 

В голові гуділо. Біль був нестерпним. Обличчя покривала маска із піску перемішаного з кров’ю. Худбард протер очі. Він сидів посередині арени. Його колісниця стояла біля захонів, а кураги пробували дістати Сахела з дощок. З останніх сил, він піднявся на ноги, та рушив в сторону колісниці, коли повз нього пролетіла Стемма.  

– Звали з дороги, дурню. Не заважай мені перемогти, – крикнула вона йому.

– Та пішла ти, – Худбард ступив ще декілька кроків, в напрямку до колісниці, а тоді зупинився.

– Яке зараз коло? – запитав він, і розвернувшись, кинувся до маленьких дверей під бічною стіною.

Йому залишалось пройти декілька метрів, коли колісниця Серпентума перекрила дорогу.

Лунгарець зупинився і заплющив очі. В голові все ще гуло, як на базарі. З носа струменіла кров. Над ним шаленів натовп, вимагаючи побачити ще одну смерть. Та він не чув нічого.

 

Худбард стояв перед своїми воротами. Він майже встиг пройти непоміченим, та все ж. Його помітила луардова собака. Тепер тікати не було куди. Декілька митей, і вона перестрибнувши тин, вже збивала його з ніг. Її гострі зуби вже направлялись до його шиї. Наступної миті він підняв ножа над головою.

 

Ктліог не поспішаючи під’їхав. Передні тварини, вже витягнули морди намагаючись дістатись до своєї жертви. Та сморід із пащі тварин повернув відчуття лунгарцеві. Він розплющив очі й побачив свій келеп, запханий до черевика. Худбард підібрав його і штрикнув нурага в око. Тварина заревіла від болю, і почала вириватись з упряжі. Інші, почувши запах крові, почали кусати одна одну.

Поки ктліог намагався заспокоїти тварин, Худбард обійшов колісницю. Серпентум підняв батога, що б його вдарити, та це побачили нураги, і кинулись вперед. ктліог не втримався на колісниці.

В бою Серпентум був не настільки вправним як на колісниці. Крок вбік, випад і келеп Худбарда вп’явся в шию ктліога, повище його панцира. Земноводний впав мертвим. І радісна хвиля вигуків долинула до вух лунгарця.

Він підняв очі, щоб краще роздивитись трибуни. Натовп скандував його ім’я. Йому це подобалось. Він навіть думав повернутись на колісницю, і може виграти гонку, коли його очі побачили брата на трибунах. Худбард опустився на коліно, витяг кливець із шиї ктліога і почав рубати тому голову.

Він настільки захопився, що і не помітив, як до нього наблизилась одна із рептилій, поки та не підійшла настільки близько, що сморід не змусив його озирнутись. Злодій відійшов від тіла ктліога, залишивши келеп. Та нураг не зупинився біля мертвяка.

– Перстень. Бачиш. Ти не повинен мене їсти, – Худбард виставив вперед ліву руку, та вона вся була в крові, і тварина почала підходити тільки швидше. Він кинувся до дверей.

Двері були закриті.

– Чорт! – Лунгарець скорчився біля дверей. Шансів майже не було.

Тварина вже була готова до атаки, коли щось потягнуло Худбарда до низу. Він знову вдарився головою.

 

 

Чоловік в темному сидів поряд, розглядаючи його. Він придивився уважніше.

– Пріск?… не думав тебе тут одразу зустріти. Ти вибач за все. Я не хотів тебе…

– Дай мені перстень дурню.

Худбард ще раз роззирнувся навколо. Маленький вузький коридор, вверху якого, через маленькі двері всередину вривалось світло. Наверху щось кричало. Його руки були в крові, голова боліла, Пріск кричав:

– Віддай перстень, я ще маю одну справу.

– Я вже на… – Худбард втратив свідомість.

Коли він прийшов до тями поруч вже нікого не було. Келеп лежав на землі. На трибунах все, ще кричали, тож гонка була не завершена. Лунгарець піднявся і попрямував до виходу з арени.

 

Як виявилось, Борто зробив більше, ніж Худбард міг очікувати. Малий таки прийшов до лісової хатини. І попри те, що лунгарця він там не застав, Пріска він вивів із лісу, прямо перед носом у людей Луарда. Та головне, поки Худбард давав собі раду із дровами, хлопець знайшов вхід до скарбниці, який ніхто не сторожив. Навіть те, що лізти доводилось по каналізації, по коліна в багні, не зменшуваного худ бардового захоплення парубком. Він вже подумував забрати його до столиці.

– Ось ця цеглина, – хлопець видавив до верху декілька блоків із білою позначкою, і вхід до схованки було відкрито. – Вибач, та думаю це коштує трохи більше, ніж ти заплатив?

– Хлопче, можеш взяти все, що захочеш, – і вони обоє полізли наверх.

Хлопець витягнув кресало та жмут соломи, і підпалив і кинув на землю

– В нас мало часу.

Скарбниця, була меншою ніж очікував Худбард. Декілька куфрів. На стінах декілька дорогих обладунків. Зброя. Він почав розбивати замки на куфрах, щоб знайти браслети про які просила Арделя. Малий дістав мішок і почав набивати його, всім що під руку потрапляло. Коли відкрились двері. Чоловіки застили на своїх місцях.

Всередину зайшов малий хлопчина. Наспівуючи якусь пісеньку, він підійшов до протилежної стіни, зняв один із щитів і вже розвернувся до виходу. Коли побачив майже згорілу солому та двох чоловік, які пильно дивились на нього.

– Ви хто? – злякано промовив хлопець.

– Тихо, – підніс палець до губ Худбард. – Тільки не кричи.

Та хлопець вже б і не крикнув. В його груди, десь із за дверей прилетів кинджал. За мить у дверях з’явився анкгарець.

– Луард казав, що я знайду тебе тут.

– Може ти просто візьмеш щит. А то й обидва. Дивись, здається вони однакові, – рука Худбарда лежала на келепі.

– Мені наказано тебе вбити.

– А я можу йти? – запитав малий, та на нього ніхто не зважав.

 – Послухай, за хвилину, якщо малий не з’явиться зі щитом на арені, тут буде вся міська сторожа. Давай, просто розійдемось, і ти більше мене не побачиш.

– Куц.

До кімнати зайшов високий та кремезний чоловік.

– Ого. Де ви чорт забирай таких берете?

Борто відступив в сторону, та йому це не допомогло. Велет влупив його кулаком по голові, і малий звалився на землю. Худбард підняв із землі одну із цеглин і запустив в поплічника анкгарця, та вона просто відбилась від плеча.

– Не боляче, промимрив він, і почав наступ на Худбарда.

– Зупинись, а то буде боляче, – злодій підняв ще одну цеглину.

Але кинути її не встиг. Велет схопив обома руками його за шию і припер його до стіни. Лунгарець випустив цеглу, та опустив руки донизу

– Швидше, – сказав анкгарець, забираючи щит із рук хлопця. – Скоро тут буде охорона.

– Болить, – крізь сльози прошепотів велет, дивлячись на свою жертву.

– Що? – перепитав степовик.

У відповідь здоровило закричав, так що ледь вуха не позакладало. Наступної миті обоє лежали на підлозі. Худбард жадібно ковтав повітря, а велет корчився від болю.

– Якого біса?

Анкгарець, діставши меча, підійшов ближче, але Худбард витяг келеп з поміж ніг здорованя, і  одним ударом розтрощив степовику коліно. А коли той впав на підлогу, ввігнав кливець йому в груди.

Браслети лунгарець так і не знайшов, коли метушню в коридорі. Кинувши обидва щити до бортового мішка, Худбард поспішив вниз, до каналізації, сподіваючись, що Арделя його пробачить.

 

Посміхаючись, він вже планував в якій таверні Арти відсвяткувати свій успіх. Але на виході зі стоку його вже чекали. Радана направила нього арбалет.

– Віддай, що вкрав.

– Ти геть здуріла? Опусти арбалет.

– Віддай те, що ти забрав зі скарбниці.

– Навіщо? 

– Щоб знищити. Ти сюди не просто так приїхав. Твій брат мені все розповів.

– Ця річ мені потрібна. Якщо я його не принесу мене уб’ють.

– Щось придумаєш. Ти ж завжди так робиш.

– Послухай. Я вбив кого ти хотіла. Твій старший брат живий. Просто опусти арбалет і я зникну. Якщо хочеш я поділюсь з тобою…ось цим, – він витяг із мішка декілька дорогих прикрас.

– Усе. І щити.

– На біса тобі вони здались. Ти ж фермерка.

– Тому, що він може принести комусь смерть. Через якусь дрібничку ти б сюди із столиці не перся. Може ці штуки зачаровані або в них сховано щось. Я не маг із ордену, я не знаю. Але я може я так врятую комусь, коли не змогла врятувати брату. Давай сюди кажу, Негайно! Я обіцяла, допомагати людям.

Худбард віддав їй мішок, і вона кинувши арбалет пішла геть.

– Ти куди?

– Знищу все, а потім піду додому, – сказала йдучи Радана і розвернувшись додала. – І дякую тобі за все, що ти зробив Ейфоре.

– Вибач, але обіцяв собі захищати себе, – пошепки мовив Худбард і випустив стрілу.

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *