Роги

Автор: Максим Безрук
Анотація: Одної ночі молодому імператору ельфів наснився дивний сон: на тлі висхідного сонця постала темна рогата фігура. Зрозумівши сновидіння як пересторогу, він на випередження вирушив у військовий похід на схід, аби захистити істинну віру та повернути колись втрачені дідівські завоювання. Але чим далі він заглиблювався у ворожі землі, тим більше в ньому сумнівалися його васали. Зрештою його самого запідозрили в віровідступництві, проти якого він начебто боровся. Видіння виявилося не застереженням, а принадою в пастці.
Жанр: високе фентезі, оповідання.

Навкруги густава чорнота й неспокій, що напливає, мов хвилі погожого моря. Здається, це відчуття от-от зірветься на страх чи гнів. З новою хвилею темрява рветься вдалі небокраєм, і тої ж миті через нього перевалюють бурштинові пасма. Даль наче біля самої зіниці й сліпить. Схід сонця. Проте досі темно. Із черні, що нижче погляду, піднялися роги. Їх чітко видно на тлі янтаревого диска світила. А нижче незатьмарені очі, які неможливо забути. «Хто ти? Що ти? Демон?» – звернувся ельф до вкритої непроглядністю постаті. Світло і тьма навколо них нестерпно зажевріли, наче вогонь та смола, і задушний сон обірвався.

«Демон… схід…» – тихо проказав цісар, вдивляючись у стелю свого покою. Він удихнув на повні груди, і дві біляві голівки, які лежали на них, заворушились. Жіночі вуста почали цілувати його голе тіло, звабливо притислися перса, а руки ринули вниз. Ельф, посміхнувшись, знову заплющив очі, проте зрадливо відчинилися двері.

– Ви досі в ліжку, брате-государю? – з порога промовила рудава ельфа. Горда постава робила її майже нерухомим привидом, що плив через кімнату. Її очі примружились в осуді й презирстві, помітивши оголених куртизанок обабіч брата, – Була би рада хоч раз не побачити хвойд у Вашій постелі, моя люба Величносте.

– Альво, вони звуться фаворитки, – ліниво озвався той, але прогнав жінок кволим жестом.

– Фаворити грають значні ролі при дворі, брате-государю. Це ж м’ясо грає лише у Вашій спальні, – відповіла цісарівна, не звертаючи жодної уваги на безсоромниць, котрі попрямували повз до виходу, – Я тут тільки задля того, щоб нагадати Вам про щорічну нараду. Дюки перетнули всю країну, аби дістатися сюди. Це довга й обтяжлива подорож, тож навряд вони в доброму гуморі, а очікування нікому не додасть настрою. До слова, присутність у столиці деяких із них мені вельми неприємна. Маю надію, що Ви якнайшвидше завершите ці збори.

– Тобі неприємний лише один, люба сестро, – з посміхом кинув імператор.

– Можливо. Проте важливіше, що Вам – усі. Я довела до відома дюків, що засідання розпочнеться за дві години. Вдягайтесь, моя люба Величносте, – вона окинула оком моложавого русого ельфа та награно зітхнула. – Вдягайтесь – повторила сестра і миттєво, мов привид, розчинилась у дверях.

Червоні черевики цокотіли по білому мармуру довгих звивистих коридорів замку. Стільки справ на одну голову – голову без корони. Проте й корона не лишалась без діла: майже щоденна піїтика щораз переходила в розпусну пиятику – меценат робив собі славу: добру серед бідних музик та танцюр, сумнівну серед освічених поетів й особливу серед жінок усіх верств. Тільки її підприємливість стримувала цю славу в межах столиці.

– О, Ваша Високосте! Цісарівно! Радий Вас побачити до засідання ради, – зичливо привітався сивий дюк Юван, котрий зненацька стрівся за черговим поворотом. Тисячолітній похилий ельф спирався однією рукою на знятий з пояса меч. Друга ж рука була сперта на плече юного Киркорія. Той лише цього року успадкував батьківський титул дюка. Молоді скинули очима один на одного й одразу відвели їх. – Пробачте мені, що не кланяюсь, – усміхнувшись, продовжив старець, – Схоже, що з віком тіло зраджує не лише господаря, але і його сюзерена.

– То пусте. Головне, аби Ваш розум залишався вірним, Ваша Світлосте. До слова, які настрої серед достойників з ради та в народі на околицях Імперії? Мені вельми цікаві думка та порада найдосвідченішого мужа Імперії.

– Звісно, суто поміж нами? – з ширшою усмішкою риторично спитав дюк. – У народі на диво глухо. Тридцять років цісарства для нашого довголіття непомітний термін. Впевнений, дехто навіть досі не звернув уваги, що на монеті нове обличчя. Та й не всюди воно змінилось. Ха-ха-кха-кха… – удавано посміявшись, старик зірвався на кашель, проте за мить продовжив – Інша справа ясновельможне панібратство. Мені з Киркором та решті з півночі спокійно, пробачте за щирість, коли Престол далеко і його не чути. На півночі своїх проблем багато. А от у півдня і сходу є давнє питання до корони. Торгівля з Байстрівськими королівствами стала.

– Ясновельможний Юване, – несподівано подав голос юнак, не відриваючи потуплений свинцевий погляд від багряних туфель, – Але хіба це нагальна проблема? Торгівля зі Сходом це, звісно, були колись великі гроші, але ж за Альвалія ІІ-го Затвірника такий стан речей всіх влаштовував.

– Альвалій Затвірник будував бруковані дороги та водогони. Він сполучив всю Рахманію від моря до моря і до моря. За його життя будівництво не спинялося ні на день. Гроші крутилися, як і має бути, і кожен був при ділі, в кожному дюкаті. Зараз же податі йдуть… – раптом Юван поглянув на Альву і завмер. Він не міг збагнути, що саме виказували ці бездонні карі очі, проте чітко зрозумів, що згубно забувся. Цісарівна точно не хотіла чути критику свого брата ні прямо, ні опосередковано.

– Красно дякую за щирість, Ясновельможний друже. Я це ціню. На жаль, у нас усіх є невідкладні справи. Тож на цьому ми змушені завершити. Плідної наради, панове.

Киркорій розгублено знов віддав належний уклін. Тамуючи біль старого тіла, пальці Ювана міцно стисли руків’я зброї. Після своєї маленької необачності він не міг дозволити собі чергову зрадницьку неґречність. Сивоголовець уклонився, глибше, ніж вимагається від титулованого дворянина, але запізно – прудконога цісарівна зникла за рогом, не побачивши раболіпної жертви. Цокіт о камінь червоних черевичків швидко віддалявся.

Водночас у молодій голові гарячі думки розварювалися в шмаття, наче м’ясо в казанку. У досі мутних очах юнака закипіла хвилинна рішучість. Зненацька Киркорій вирвався з-під руки літнього ельфа навздогін. Тупіт чобіт заглушив акуратні жіночі кроки. Вона озирнулась.

– Ваша Високосте, Ви сьогодні прекрасніша, ніж завжди, – відверто видав він першу правду, яка спала на думку.

Альва не відповіла. На її обличчі читалось роздратування. Молодик нервово глитнув.

Приємний голос Ювана звучав, мов вода. Принаймні так його чув знуджений Альвалій ІІІ-й. Цей негучний і, на думку вінценосця, пустий шум присипляв своєю безчуттєвою розміреністю. Надто за вікном повільно заходило сонце. Його сяйво, проникаючи крізь шибки, затоплювало залу бурштиновою барвою. Просякнуті світлом вітражі здавалися теплими, якщо не розжареними. «Схід» – знов вирвалось із вуст імператора при погляді на них, хоча дивився він на захід.

– Я втомився слухати про акведуки і тракти, Ясновельможний головачу. До чого Ви ведете? – посеред слова перервав дюка монарх.

– Ваше Величносте, через речі практичні я веду до наріжної філософічної засади. Вчені мужі здавна сперечаються, в чому сенси власті і життя. – Посміхнувшись, старик обвів рукою присутніх, – Для нас же, можновладства, без скромності скажу, відповідь очевидна: у розбудові, у творенні спадку. – В єдину мить Юван скинув посмішку та насупив брови, – Всі володарі свого часу помирають, і пам’ятають потім їхню владу лише за здобутки. Хто їх не має, зникає у відхлані віків. Я сміливо раджу Вам, Ваше Величносте, задуматись про профіт для Імперії, а значить для Вас особисто і кожного з нас, від самого початку правління.

– Тоді я не розумію, чому Ви присвятили свій виступ моєму батькові, а не діду. Хіба не Альвалій І-й Великий простяг Рахманську Імперію аж до гір Великого Каменю? Цей спадок не порівняти ні ж чим, хоч його і розгубив мій нікчемний тато.

Рада схвально загуділа. Згадка про Схід розбудила засідателів, і ті нетерпляче потягли догори руки, вимагаючи слово. У просторій залі почулися спогади про втрачені заморські маєтності батьків і дідів. Швидко в полум’яний гомін додалося оливою лунке обурення дюків-побережан, котрі роками потерпали від безкарної зухвалості заморських піратів. Юван безпорадно закликав до порядку, до поваги к молодому цісарю й до віку старого голови, але було марно. Імператор же байдужо завмер подібний до статуї. Монарх, раптово осінений, нарешті збагнув свій сон.

Мов вірний пес, поряд під кафедрою знаходився Киркорій. Він звично підставив плече сивоглавому дюкові, коли в гаморі того ледь помітно похилило – старе шляхетське серце тяжко переносило неповагу.

– Юване, можливо, що це на користь. У Дев’яти Царствах зараз віровідступницька війна. Ви мали чути. А значить, Байстрівські королівства не зможуть заручитися допомогою людей, – впівголоса звернувся молодик.

– Жодна війна не на користь. Уж повір батьку, котрий поховав усіх синів, – різко заперечив старий.

За хвилину государ таки підняв показово десницю, примушуючи до тишини. Коли галас стих, він почав:

– Мій дід Альвалій пройшов через дикі людські землі аж до східних гір. І там знайшов віру в єдиного Бога, – тезко-онук, витримуючи паузу, неквапно вказав на образи святців на віконному склі, – З часом водогони впадуть, дороги змиють бурхливі потоки, землі змінять господарів. Що ж назавжди лишиться при нас? Бог. Цю спадщину не забере в нас ні меч, ні монета. Його не поцупити, не знищити – його можливо тільки зректися. Можливо, але не можна! На нас лежить обов’язок оберігати віросповідання: карати особисто й огульно; коли є потреба, йти війною… Присутнім відомо про події далеко за сімома самозваними королівствами. Грабіж на морі, війни супротив істинної віри, поклоніння хибним богам – Схід потерпає без нашої владної руки. Ясновельможний Юван, дюк Воркоти, закликав мене лишити спадок для Імперії. Я подарую нащадкам її відродження і простягну руку помочі єдиновірцям.

Високий яловець даленів на обрії, там, де небо зливається з озером. Самотнє розлоге дерево тісно вкривали круки, тому те здавалося чорним. Ворони на його вітах мовчки чекали кінця битви, а замість них лементували майбутні каліки та мерці. Повітря над полем ситилося залізним ляскотом до границі і мовби гуснуло. І крізь той драглистий шум, пробиваючи шереги пішаків, неслась рицарська хоругов під знаменом дюка Мормані. Геть від цього вістря атаки безславно біг до озерного берега королівський почет. Комонник, що був поперед інших, відчайдушно кинув свої щит і спис і вирвався далі вперед. Він наздоганяв – і настиг. Вправно відбивши мечем випади охоронців, Киркорій наблизився впритул і одним ударом руків’я в карк повалив короля. Свита озирнулася в німому питанні, а наступної миті, вже зваживши всі за і проти, дременула навтіки. Він не став переслідувати їх, натомість спішився. Мов п’яницю, дюк Мормані підняв короля за комір та звалив на крижі своєму коневі. Дивом рогатий воронований шолом утримався на голові вінценосної особи. Тим часом хоругов нарешті наздогнала свого ватажка. Осідлавши коня і ставши під своє знамено, юний дюк гукнув повертати назад, у бік стрімко вщухлої прі.

Альвалій спостерігав баталію з пагорба, сидячи на похідному фотелі, з келихом у руці. Короля привели під руки. Його тримали з безуспішним намаганням чинити шанобливо дюки Киркорій і Юван. Імператор навіть не підвівся. Проте з лиця цісаря стрімко зникла зловтішна посмішка. Роги ворога і його чорний обладунок нагадали про непозбутній сон, що досі мучив.

– Геть шолом! – зривистим голосом наказав імператор.

Шолом зняли. Погляду Альвалія відкрилось обличчя сповненого люті напівельфа: сивувате чорне волосся, пишні вуса і вбивчо гострий погляд крицевих очей.

– Хм, квартерон – презирливо промовив цісар, умить примітивши невластиву ельфам ознаку, – Знаєш, твоїм братам-королям за здачу я хотів запропонувати титул герцога, але тепер бачу, що ваше поріддя гідне найбільше баронства.

– Не потребую, аби мені дарували мою ж дідизну. І кланятись іншій короні ніколи не стану! – огризнувся бранець і зневажливо плюнув собі під ноги.

– Хм… Неельф, що здійняв збройну руку на мою особу, має бути повішаний, – продовжив Альвалій, хильнувши питного меду. «Можливо, до цього вело те сновидіння?» – подумки звернувся до себе цісар.

– Як ти смієш! Я ж шляхетської крові! Я не боюся смерті, але я маю право на меч!!! – спалахнув доти холодний гнів короля Лифванти.

– Вимилася твоя шляхетська кров, коли твій дід порав людську покоївку, – грубо відмовив королю імператор, а затим, допивши мед одним ковтком, прокричав – Одягніть назад шолом на цього чорта!

– Але, Ваше Величносте, титулованих полонеників завжди викупляють, надто таких, – спробував втрутитись Юван.

– Немає в нього титулу! – гнівно заперечив цісар і перевів погляд на молодшого дюка, – О, Киркоре! Сьогодні ти окрив немалою славою себе та моє військо. Думаю, герцогство над Лифвантою це гідна і доречна нагорода.

– Красно дякую, Ваша Величносте, але мені нікому передати дідичну Мормань – я останній у роду.

– Дрібниці, ти впораєшся з обидвома уділами. Однак повернемося до справи, – німим помахом Альвалій віддав наказ охороні, і та небарно перебрала полоненого з рук дюків.

– То в нього були човни під тим самотнім деревом? – поцікався монарх, вглядаючись у обрій.

– Так, Ваше Величносте, – миттєво відповів старий Юван.

– Чудово, там він і перетне ріку мертвих. На коні, панове!

Посідлавши коней, цісарський почет неспішно долав поле. Над жовклою топтаною травою місця битви випинали ламані списи та рясне жниво зі закутої в лати мертвої плоті. Вершники під’їхали впритул до одинокого дерева. Якийсь з охоронців вправно перекинув мотузку через гілку густої крони, від чого кілька воронів із обурливим крякотом здійнялись у небо. Після підвели короля, не знімаючи з коня, не знімаючи шолома. Широка петля нехотя минула роги. Квартерон гордо мовчав. Здавалося, його сталевий погляд ударявся в закрите забороло та набував справжнього металевого звучання.

– Дивне дерево. Що це? – поцікавився монарх, наче байдужий до страти.

– Яловець, Ваша Величносте. У Рахманії він лише чагарник, але в цих краях є і дерева, – відповів Юван, не відвівши погляд від дійства.

– Се є сіньовит – вікове дерево-святиня, вівтар забутих богів та їхня ікона, – несподівано додала чорнява темноока жінка, що непомічено сиділа на човнах позад ялівця.

– Хо! – виказав подив Альвалій, – А ти, поганко, тут аби завадити нам осквернити святиню? – Цісар підвів руку, аби охорона не кинулася на зухвалу людину.

– Аж ніяк, Ваше Величносте. Ся офіра – вказала вона рукою на шибеника – угодна божеству сього сіньовита.

– Що ж це за божество таке? – спитав тепер Юван.

– Те, що опанувало темну ніч і ненависну живому смерть. Що може зняти непроглядну темінь із образів майбутнього світанку, відкрити сенс будь-якого видіння, – зверталася вона далі до цісаря.

– Цікаво… А що ж хоче цей бог взамін?

– Що й будь-який інший бог – офір, – із усмішкою відповіла язичниця.

Звично помахом правиці імператор віддав наказ. Кінь понісся геть засіяним смертю полем. Королівські ноги нерухомо повисли. Мотузка стискала зламану шию та тихо тріщала від ваги обладунку. Проте тримала.

Густа чорнота, яка раніше була навколо, відступилась і розіссалася. Жовтаве літепло зі світла оповило вінценосця, і дихати стало напрочуд вільно, зникли відчуття тісняви і страху.

– Демон здоланий? Той погляд… Невже він належав напівкровку? Ні, очі були золоті – не срібні! Хто ж ти, демоне? – розмірковуючи, промовив Альвалій до себе.

– А хто ти? – несподівано почувся другий голос, – Хто ти, той, що явився у сон богині?

– Богині?!

Він озирнувся на схід до незмінно ранкового сонця і побачив перед ним її – біляву жінку, дійсно подібну богині своєю вродою, навіть попри довгі козячі роги, безмежно тендітну, хоч і у тяжі.

– То хто ти? – повторила вона питання.

– Альвалій ІІІ-й, Милістю Божою Цісар Рахманії, – розгублено відповів їй монарх.

– І що хоче володар невірників-ельфів від бранки безбожників-людей?

Вона підвелася з колін, і в беззвучному просторі сновидіння задзвеніли кайдани.

– Хто підняв руку на таку красу? – спитав Альвалій, зачарований поглядом її золотавих очей.

– Лотар Сивий, – з явною огидою назвала невільниця ім’я – Відступник від вашої віри й язичник, що не шанує своїх богів.

– Я звільню тебе, де б ти не була. Даю слово! – без роздумів заприсягся ельф.

На мить, лише на коротку мить, рогата білявка, влещена, всміхнулася йому.

– Тоді поквапся, юначе. Я на катафалку в залізному гробі. Він мчиться через буремну Тиверію на захід – до лісу на узбережжі озера Пиюс. Там Семилипа, мій найбільший сіньовит.

–І що буде, коли дістанетесь? – поцікавився цісар.

– Не знаю. Лотар безумний властолюбець, який шукає необмеженої влади і вічного життя. Він хоче ввійти у Вирій, та поки не знає як. Тож він спробує все. Геть усе…

Вона неквапно підійшла до вінценосного ельфа й ошелешила того поцілунком у щоку.

– Поспіши, якщо ти щиро хочеш допомогти, – прошепотіла на вухо.

Сонячне сяйво зімкнулося перед очима, поглинувши навколишній обшир. Альвалій прокинувся.

– Я ж казала: богиня розкриє видіння, – зі самовпевненою посмішкою промовила чорнявка у ліжку государя.

– Богиня? Ти навіть імені божества досі не назвала, – обурено кинув у відповідь цісар.

– Мого ім’я Вам достатньо, Ваше Величносте, – зухвало відказала молодиця та потягнулася на шовкових простирадлах.

– А тіла? – глузливо спитав монарх, міцно взявши оголену жрицю за стан.

– Одного мого – зовсім не достатньо! Жінки Ваша слабкість… У сні була жінка, чи не так? – спитала вона, пильно зазираючи в очі.

– Тебе це не стосується, Марино, – вмить охолов Альвалій.

Несподівано та безцеремонно, як завжди, в імператорський намет зайшла цісарівна Альва. Марина винирнула з ліжка й спокійно вхопилася за одяг.

– Боже правий! Я очікувала на жінку, але людину в Вашій опочивальні, брате, я не сподівалася побачити! З яких пір Вас цікавлять волохаті пахви і решта? Огидно! – лункий голос враженої ельфи звучав, мов дзвін.

– Альво, сестро, що Ви робите тут? Хто регент тоді вдома? – не менш емоційно зустрів сестру імператор.

– На жаль, я була змушена доручити це решткам Ради. Ясновельможний Юване, проходьте. Годі стояти на ґанку, – звернулася вона до тактовного дюка, котрий лишився надворі.

– Гаразд, Юване, заходьте. Все одно я збирався згодом поговорити з Вами, – підтримав Альву брат, одягаючи спіднє, – То для чого Ви тут, моя люба сестро?

– Аби Ви, брате, не забували про гідність. Проте, як бачу, спізнилася. Надто я чула, що Ви повісили тутешнього герцога. Не можна забувати про регалії та привілеї ворогів, аби ті не забували про наші, – викладала цісарівна, походжаючи перед імператорським ложем.

– Він був квартерон, як і решта місцевих самозваних королів. В Імперії такий мезальянс пращурів позбавляє дітей та онуків будь-якого достоїнства, – заперечив Альвалій.

– Але й у Вашій постелі щойно була істота, яка зовсім не ельф, – з відразою відмовила Альва.

– Ці забавки зовсім інше. Будьте спокійні: нових королів-байстрів плодити не збираюся.

Цісарівна глухо тупнула червоним черевичком по товстому килиму та пішла зі шатра. Врешті ввійшов старик Юван.

– Ваше Величносте, Ви ще бажаєте розмови? – тихо, наче винуватий, звернувся він до цісаря.

– Так. Що відомо про перебіг війни серед людських царств? Зокрема про Тиверію, – спитав так само негучно монарх.

– Столиця Тиверії в полум’ї повстання. Частина шляхти і чернь, як не дивно, разом здійняли бунт. Тиверський цар необачно зазіхнув на майно Церкви, особливо на монастирське, чим об’єднав проти себе майже всіх. Окрім підкупних, звісно, яких завжди і всюди вдосталь. Кажуть, Його Величність Ян-Тедір запозичив ідею у свого сусіда Лотаря Сивого, царя Гордарики. А той, якщо вірити чуткам, пішов навіть далі грабунку та збив на палю всіх священників і ченців у своїй країні. Також чутки стверджують, що він звернувся до поклоніння Старим Богам. Але досвід мені каже, що чуткам краще ніколи не вірити. Золото Церкви достатній мотив. Окреслюючи стан речей у царстві, про яке Ви питаєте, я би сказав, що корона Тиверії впала й от-от розіб’ється. Тиверії нині не існує як держави, зараз на цих землях хазяйнують різні сили: як місцеві, так і сусідські.

– Тоді є сенс спробувати підхопити корону.

– Що ми робимо, панібрате Киркоре? П’ять королівств на узбережжі досі чинять опір, а ми занурюємося в материк. Ліземо в осине кубло людської міжусобиці, не провівши переговорів із жодною стороною! – старий дюк збив коня та оглядівся – Якби Ви знали, скільки військ позникало в таких лісах, як цей.

– Ясновельможний Юване, не давайте старості говорити за Вас, – порівнявся з ним молодий дюк-герцог, – Поки похід проходить успішно. Ми вдало прийшли в хвилину їхньої слабкості.

– Поки успішно…

Імператорські загони все глибше заривалися в густий темний ліс, що ріс по той бік озера. Щільний підлісок був непрохідний будь-де, крім кількох вузьких колійних стеж, подібних до нір. Дороги ці тягнулися крізь хащі кудись на схід, подекуди перетинаючись і знов розбігаючись у боки. Місцина була зовсім непридатна для лицарського бою, що з кожною верстою все більше непокоїло дюка Воркоти.

Карета люто торувала собі шлях крізь зарості. Вона, заперта в сталевій домовині, бачила лише темне ніщо, проте ясно чула хряскіт ламаних гілок, навислих над стежиною, та скрип швидких коліс на нерівній дорозі, а ще тупіт копит – куди більший, ніж від четвірки запряжених коней. Оружний супровід тягнувся за каретою тонким, але довгим хвостом.

Різкий поворот боляче кинув у стінку труни. Почувся крик візника: «Ельфи?! Звідки? Повертаймо праворуч!» – а далі зазвучали дзвінкоголосі мечі: хвіст зціпився з ельфським загоном. Шум коліс гучнішав, а тряска дужчала, затим хряснула вже не гілка, а вісь. Тої ж миті зникли верх і низ. Закрутило. Гріб летів у прірву якоїсь лісної яруги, рахуючи камені на крутому схилі. А потім все зупинилося.

Знов з’явилися дві найголовніші сторони світу – гора і діл. В ушах ще гуло, хоч метал скрині-пастки встиг замовкнути. Потроху почав пробиватися до слуху гук битви. Кілька довгих хвилин вона лежала нерухомою у тьмі, чуючи лише відгомін смерті своїх тюремників. А потім тяжкі вдари по залізу, звук розбитих ланцюгів і замків. Світло вдарило в очі.

– Я відчував, що ти поряд! – почула вона теплий голос зі свого сну.

– Альвалій? – невпевнено спитала богиня.

– Так, превелебна пані, це я, – відповів усміхнений цісар.

Мить вона бачила тільки його вродливу твар. Але згодом над їхніми головами з’явилося листя крон. Крізь листя пробивався день, що раніше сліпив відвиклі очі. А потім з’явилися насторожені лицарі. Вони стояли обабіч імператора і тримали напоготові клевці, якими було зламано її в’язницю. А потім з’явилося лісне тло, де поодаль стояли вершники. І серед них була одна дивна жінка, не ельфа. Чорнявка, піймавши на собі погляд богині, накинула каптур і зникла за деревами.

– Рогатий демон… – пробурмотів Юван, що стояв серед вершників.

У багряному шатрі був морок, лише трохи світліший за ніч назовні. Кілька свічок горіли на столі поряд із пляшкою білого вина. Перед рудою ельфою, що сиділа на розкішному кріслі, стояло двоє лицарів: старий і молодий.

– Ваше Високосте, Ви знаєте, я завше був на боці роду Альваліїв, але… всьому є границя… – повільно, добираючи слова, говорив дюк Юван.

 – То це правда, що зараз у наметі мого брата знаходиться… рогата чортиця? – тихо через силу проказала Альва, дивлячись убік від дюків у нікуди.

– Так… – в один голос відповіли Киркорій і Юван.

– І що вони там роблять удвох?! – із роздратованою посмішкою поставила цісарівна наступне питання.

– Я не знаю, але це й не важливо, – відказав Юван, звернувши до суті, – Важливо, що цей похід, схоже, ніколи не мав на меті захист віри. Важливо те, що на чолі Імперії виявився поганець.

– Я розумію до чого Ви ведете… – Альва відпила з келиха ігристого вина й поглянула на сивого дюка – Тому прошу: залиште йому життя! – на її очах проступили скупі сльози.

– Як забажає цісарева, – тяжко вклонися старий хворий дюк.

– Ви ж приймете вінець? – подав за ним голос Киркорій.

– Навіть так? Жінка на престолі? – здивувалась Альва.

– Вже бували прецеденти, Ваше Високосте. Тож назвемо це традицією, – награно посміхнувся старик.

Цісарівна встала з крісла, допила келих і, гірко сміючись, розбила той о підлогу.

Вагітна богиня лежала на імператорському ложі, а сам імператор сидів неподалік на складному фотелі. Він милувався її витими рогами, золотавими очима, точеною шиєю і тендітними зап’ястками, впивався поглядом у досконалу шкіру, подібну слоновій кістці.

– Яка ж ти прекрасна! – виказав своє захоплення цісар.

– Дякую. Я знаю, – відказала йому білява рогуля.

– Ха, зухвало! – зі сміхом відмітив Альвалій, – А я, на жаль, досі не знаю дечого. То як тебе звуть, красуне? І хто батько дитини?

– Моє ім’я мало що скаже єдинобожнику, – ухилилася богиня.

– Але ж мені треба тебе якось називати, – наполіг ельф.

– Гаразд. Я можу бути відома вашому племені під іменем Календа.

– Календа… красиве ім’я. А хто ж батько дитини? – перепитав Альвалій.

– Неважливо. Він не прийшов, коли люди мене забили в кайдани. Однак ти прийшов. І я вдячна тобі. Але мене турбує питання: що нас пов’язало? Що привело тебе в мої сни?

– Якби ж я знав! Може, доля? Призначення? Сила кохання? – він поклав свою руку на її – Скільки ночей у тьмі я бачив ці медяні очі! Боже, і як я хочу поцілувати ці коралеві вуста. Б’юся у заклад, вони теж медові!

– Думаю, ти заслужив – згодилась усміхнена Календа, а потім умить змінилася в лиці – Проте погаси будь-який вогонь у шатрі перед цим. Увесь до єдиного! – надзвичайно серйозним тоном сказала вона.

– Настільки соромишся цілунку?! – оторопів ельф.

– Ні. Просто є сили, що не мають побачити це. В жодному разі не мають!

Цісар звів плечима та згідно підвівся. Захопивши бутель сидру, Альвалій попрямував до великої жаровні, що стояла посеред намету. Жарини під потоком виплеснутого пійла ліниво зашкварчали та погасли. Потім він обійшов свій покій, один за одним гасячи кожну свічку і кожен смолоскип.

– На це пішов час, але ось, нас знов окутала темрява, як тоді у наших снах, – мовив імператор, підходячи до ліжка.

До його губ припали її вуста, її руки обійняли його, а його п’ястки нахабно потяглися до бездоганних божественних персів і зухвало оголили їх. Коли на полотняних стінах знову замерехтіли вогні факелів.

Несподівано та безцеремонно, як колись взяла собі за правило, в імператорський намет зайшла цісарівна Альва, а з нею загін лицарів, очолюваний дюками Мормані й Воркоти.

– Була би рада хоч раз не побачити хвойду в Вашій постелі, моя люба Величносте.

Альва хотіла продовжити своє звичне привітання довгою промовою про братові жалюгідність і блюзнірство, але ошелешено замовкла, коли смолоскипи в руках лицарів гучно вибухнули полум’ям нової сили. Перелюб не вдалося сховати в темряві ночі…

Альвалій та Календа відірвалися один від одного й озирнулися на світло.

– Що тобі треба тут опівночі, сестро?! – прокричав цісар.

– Свар!!! – жахнулася богиня.

Раптом залита жаровня запалала знову, так, наче вилито в неї було не сидр, а оливу. Із високого, сягаючого стелі, полум’я на килим ступив чоловічий чобіт, а за ним другий. Коць потроху затлів. Свічки схопилися самі по собі. Рудоборода постать вийшла з вогняних язиків і вказала палаючим мечем на монарше ложе.

– Цісарівно, за мною! Негайно!!! – вмить схопив ельфу під руку Киркорій.

– А як же мій брат?! – пручнулася вона.

– Юван подбає! Ви важливіша! – юнак прудко переглянувся з наставником і силою потяг Альву з намету.

– Зрадниця! – з ненавистю промовив бог Свар до напівголої жінки.

– А чи не я була зраджена, коли мене клали в той сталевий гріб, а ти не прийшов мені на допомогу?! – крізь сльози кричала тому богиня Календа.

– Невже ти думала, що бог вогню, зброярства і війни спинить найбільшу за останні століття свару заради дівки? Зупинить війну, що охопила весь материк від гір до моря?! Ти занадто себелюбна, Колядо. Жодною зброєю смертних не вбити бога, тож чого мені турбуватися за тебе, любо?

– Паскудник! – гнівно прошипів Альвалій.

– Я не можу вмерти, але це не значить, що я не можу страждати… – продовжила Коляда, захлинаючись сльозами.

– Ваше Величносте! – гукнув своєчасно Юван і жбурнув господареві руків’ям уперед свій меч.

Альвалій спритно впіймав зброю. Бог осудно глянув на сивого дюка й неспішно покрокував до нахабника. Дружинники без сумнівів ринули на божество і по черзі схрестили свої мечі з його полум’яним. І по черзі, здіймаючи куряву з попелу, впали порожні обладунки, випалені зсередини чіпким вогнем божої зброї.

«Біжіть, государю!» – були останні слова тисячолітнього ельфа. Могутня рука велета стисла старечу шию та здійняла Ювана над землею. Непроглядний вогонь оповив поважного старця. Затим лати зірвалися додолу й дзвінко зустріли землю. У руці Свара лишився почорнілий череп.

– Наступний ти, – тихо сказав безсмертний володар вогню закляклому цісареві-ельфу.

– Ні!!! – крикнула Коляда і закрила того своїми грудьми.

Свар, розлючений, пронісся через шатро, мов літавець з вогненним хвостом. Йому було байдуже. Його меч полоснув черево богині й розсік те навпіл. З рани вирвалися нестримні сяйво та жар ще ненародженого сонця. Сліпучий вибух поглинув табір, побіливши ніч.

Сходило старе сонце. По попелищу ставки брела темноока чорнява жінка, вглядалась у погорілі рештки і патерицею перевертала тіла. Вона вдарила обвуглений лицарській тулуб і той звалився, відкривши дивом ще живу рудаву ельфу.

– Ах! Як шляхетно, – глузливим тоном відзначила Марина.

– Що сталося? – спитала її ледь притомна Альва.

– Схоже, оце був Його Ясновельможність Киркорій, дюк Мормані і герцог Лифванти, – вказала вона на чорну тушу, що від удару палицею скотилася з поваленої цісарівни, – І схоже, він закрив тебе собою.

– Боже! Так що сталось?! – перепитала Альва, не збагнувши.

Чорнявка не відповіла.

Марина підійшла до цісарського шатра, від якого мало що лишилось. У центрі виразного кола з різного шмаття лежала непритомна Коляда. На її бездоганному тілі жваво гоїлися рани, навіть сходився розпоротий живіт. Безсмертна мати сонця. Чорнявка посміхнулася по самі вуха та схилилася над рогатою богинею.

– Я могла і далі полювати на тебе кожен рік по той бік гір. Можливо, коли-небудь я б тебе настигла, вирізала б твоє світозоре чадо. Але що далі? Ти б знову зляглася зі своїм чоловіком, а за шість місяців народилося б чергове сонце. І який би був сенс цього? Полякати смертних піврічною ніччю? Ні, моє царствіє має бути нескінченним! Тож твоя краща подружка Марена, повелителька поміж іншим видінь, вигадала дещо не таке безхитрісне… Як думаєш, як швидко Свар пробачить тебе й пустить у своє ложе? Чи може бог переступити через гордість? Ха, ніякої загадки! Ми ж з тобою його знаємо. Ти більше ніколи не відчуєш у своєму лоні цього полум’я.

Чорноволоса богиня встала і поглянула на сонце, що здійнялося в небо.

– Нічого, я почекаю, – промовила Марена до себе та пішла геть.

Максим Безрук

Освіта: математик. Робота: програміст. Хобі: письменник.

One thought on “Роги

Залишити відповідь до Максим Безрук Скасувати відповідь

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *