Зимовий мандрівник

Він прийшов, коли випав сніг. Я пам’ятаю, як над дахами хаток виднілися білі трикутники гір, укриті, немов пишною ватною ковдрою, товстим шаром снігу. Високі стародавні смереки стояли наче посипані цукровою пудрою, і на землі не було видно ані людських, ані тваринних слідів. Тієї зими наше маленьке село у підніжжі Карпат зовсім замело, і густі сірі хмари перетворили день на суцільні сутінки. Того вечора я все сподівалася, що мої батьки та молодші сестри повернуться додому раніше. Вони гостювали у сусідньому селі у родичів, а мене, на той час хвору, залишили доглядати за хатою.

Я завершила всі справи ще перед обідом. Старанно підмела підлогу, хоч то була утоптана земля і не більше. Розтопила піч, аби весь лід на вікнах розтанув. І тепер мені було вкрай нудно. Так нудно буває лише молодій дівчині, яку залишили одну без жодних розваг, окрім, можливо, подарованого на День народження п’яльця та коробки скляних строкатих камінців із міста, які полюбляють катати столом діти. У мене на той час і книжок не було. Проте я мала маленьке вікно, що виходило на дорогу. Хата моєї родини була другою зі східного краю села, і я чудово могла бачити все, що відбувалося на шляху. Я сумнівалася, що зимового вечора побачу на дорозі щось цікавіше за кролика чи лисицю, але спати я не хотіла, а сидіти на місці без справи ставало все важче.

Я підвелася з теплого матусиного ліжка біля печі, нестійким кроком підійшла до вікна та, спершись долонями на підвіконня, визирнула крізь скло. Назовні, завалені снігом по самі вікна, стояли інші глиняні хати, деякі кумедно криві, деякі, у сусідів побагатше, новенькі та рівні. Всі вони були увінчані пухкими шапками зі снігу, і вітер то там, то тут обскубував їх своїми поривами. У вікні хати навпроти жовтою квіткою палала свіча. Там жила моя краща подруга Олеся, її батьки та молодший брат.

Я побачила мандрівника у ту хуртовину лише тому, що його високий та витончений стан перекрив свічу в Олесиному вікні. Я постукала у скло і, коли він підняв голову на звук, побачила, що то був молодий хлопець не на багато старший за мене. На ньому була тепла біла шуба, що спадала до самих ніг, і біла хутряна шапка. З-під шапки виднілися пасма світлого волосся, що разом з одягом робило хлопця схожим на срібного привида. Мені тоді здалося, що в нього були сині очі, але якого саме відтінку, зрозуміти було важко. Він не був схожим ні на кого з місцевих. Я ще подумала, а чи не з міста він прийшов та загубився?

– Парубче! – гукнула я крізь скло. – Ти з міста? Залізна дорога у кілометрі звідси!

Хлопець спочатку нахилив голову, наче не розуміючи, що я кричу, як це іноді робить розгублений птах, але потім одразу ж підхопився та кивнув, немов таки почув, та покрокував собі далі.

“Ну куди ж це він?”, – подумала я, і хотіла вже вибігти на вулицю за ним, навіть куртку начепила, але вчасно згадала, що хворію і лікар наказав сидіти вдома. До того ж, міркувала я, може, у цього хлопця тут живуть родичі і він сам знає куди йти.

Люди з міста іноді приїжджали сюди, зазвичай це були чиїсь діти, рідше робітники. Я й гадки не мала, чий це був гість, але всередині заіскрилося бажання дізнатися. Як я шкодувала, що маю сидіти вдома! Якби ж я могла вийти назовні та поговорити з ним. Я б вказала йому шлях, а він розповів би мені звідки він тут та нащо. У нього, мабуть, було стільки цікавих історій, що можна розповідати не один вечір.

Моя цікавість була багато у чому викликана також багатим одягом мандрівника. У наших краях такі речі одягали хіба що на весілля чи похорон. Його біла шуба й шапка з міху говорили про розкіш, яку я знала тільки з казок. І, зачарована цим видінням, я так і залишилася біля вікна, дивитися на дорогу і мріяти. Я навіть табуретку притягла, аби зручно було сидіти.

Уявіть собі мій подив, коли кількома хвилинами пізніше незнайомець знов з’явився навпроти мого дому. Що б він не шукав на іншому краю села, він його там не знайшов. Побачивши мене у вікні, він посміхнувся тонкою білосніжною посмішкою та, здається, засміявся. Я не була впевнена, але мені здалося, що, коли він відвернувся, скло у вікні затрусилося, як від сильного пориву вітру.

А потім він пішов до хати Олесі. Шуба тягнулася за ним, загрібаючи приморожений сніг і руйнуючи сніжну ідилію. Я, не звертаючи увагу на холод у щоці, прилинула до скла, примружилася та побачила, як незнайомець стукає у двері Олесиної хати.

Йому відчинили двері, і хтось зсередини звернувся до парубка. Судячи з паузи, він щось відповів, після чого зайшов до хати. Мене сильно здивувало те, що його от так просто впустили, наче весь цей час лише на нього й чекали. А може й справді чекали. Можливо, весь цей час свіча в Олесиному вікні горіла саме для нього. Можливо.

Побачене непокоїло мене тихо та докучливо, немов забута думка, яку, як не силишся, не можеш згадати. Не можеш навіть зрозуміти, чи була вона важливою, чи ні. Я почувалася стомленою, але чомусь так і лишилася сидіти біля вікна до самої ночі. Я все намагалася вгадати, хто ж він був такий, той хлопець у білому. Через певний час, чи то від пізньої години, чи то від сонного марева хвороби, що ніяк не хотіла відпускати, у мене запаморочилося у голові. У цьому стані я ще довго гадала, чи не наснився мені цей мандрівник. Але, навіть якби я могла щось розгледіти в імлі назовні, його сліди вже давно замів сніг.

Коли Олесина свічка згасла, я відвернулася та відправилася назад, на свій перерваний відпочинок.

* * *

Наступного дня мене рано розбудив стукіт у двері. Ще не знаючи, які новини на мене чекають, я сонно вилізла з-під нагрітої моїм теплом ковдри та, мружачись, намацала свої теплі чоботи з баранячим хутром. Коли я зняла дерев’яний засов та відчинила важкі двері, то здивовано кліпнула очима. За дверима переді мною стояла остання людина, яку я очікувала побачити.

– Скоріше дитино, немає часу баритися! – гаркнув сивий бородань з порогу. Сонце, немов притоплена у хмарах розжарена біла куля, сяяло за чолом згорбленого старого. Його сині очі на фоні жорсткого срібного волосся виглядали темніше та бурхливіше за дощове небо. То був наш сільський голова.

– Щось сталося? – запитала я його хриплим голосом.

Обличчя голови зробилося суворим, і я з подивом побачила, як він відвернувся.

– Пане? – вже більш стурбовано запитала я.

Зібравшись з силами, він знову підняв на мене свої ясні старечі очі та, я клянуся вам, вперше за весь час, що я його знала, заплакав:

– Це Ковалі. Двері їх хати були відчинені. Вони мертві.

Ковалями звали родину Олесі.

* * *

Я стала тою, ким я є зараз, лише тому, що виросла з Олесею. Друзі дитинства ніколи не є просто друзями. Натомість, вони є важелем, причиною найглибших змін у нас самих, і, одночасно, скарбницею найкращих спогадів нашого життя. Тепер, коли я пригадую веселий блиск карих очей та довге чорне волосся, я знаю, що це люди, заради яких не шкода померти.

Малою я гралася з Олесею у безліч ігор: сніжки, розіграші, слова. А іноді ми співали пісні, завжди голосно, так, що вони лунали за хатами та поміж дерев, і коли радість життя переповнювала нас, ми бігали та верещали, ховаючись від дорослих у хащі лісу, поки нас не виманювали обідом. Саме Олеся завжди припиняла гру перша, нагадуючи мені, що ми маємо бути відповідальними, адже ми старші сестри у своїх родинах.

Без неї я втратила частину себе.

Так швидко, наче за мною гналися голодні вовки, я кинулася до хати Ковалів разом із рештою селян, яких скликав голова. Я зовсім забула про холод та біль у горлі. Усе, про що я могла тоді думати, це те, що в Олесі минулої ночі був гість. Молодий хлопець трохи старший за мене.

Мої найтемніші передчуття виявилися правдою, коли у хаті знайшли лише чотири трупи. Вони лежали біля обіднього столу, у блідому квадраті світла, що пробивалося крізь вікно. Їх обличчя залишалися прихованими у темряві. Олеся, батьки та маленький брат, якому було не більше семи – усі сірі та нерухомі, з кінцівками розкиданими, наче у ляльок.

Хлопця у білому не було й сліду.

У той момент мої ноги сильно затремтіли і не витримали ваги мого тіла. Тихо-тихо, я сповзла на підлогу, опинившись, разом з мертвими, у колі ніг односільчан. Люди гомоніли низькими голосами, але сенс їхніх слів вже не долітав до мене. Я відчувала, як щоками котяться сльози. Вони крапали на підлогу біля занімілої руки Олесі. Як маля, що чіпляється за одяг старших, я безпомічно взяла Олесину руку у свої. Колючий холод її пальців одразу ж закрався у мої, і я нарешті насмілилася нахилитися та зблизька глянути на обличчя подруги.

Я закричала так пронизливо, як кричать лише від нестерпного болю та страху смерті. Це миттєво заглушило всі розмови у хаті, і коли я замовкла, навколо стояла повна тиша. Я впала назад і тепер відчайдушними рухами відповзала на ліктях якнайдалі від побаченого.

Та гротескна картина все ще стояла у мене перед очима. Затягнуті білою плівкою очі, сині губи і чорна діра на шиї, геть порожня.

У решти селян не зайняло багато часу аби помітити причину мого страху.

– Гляньте на їх шиї! – хрипко гаркнув пан голова, і натовп заступив моє поле зору. – Хтось загриз бідолах.

Хоча я вже не бачила тіл, я знала, що так і було. Шиї Ковалів були роздерті з тваринною хижістю. Навіть в Олесиного молодшого брата я встигла побачити замість горла чорну рвану діру.

– А д-де кров? – тремтячим голосом спитала одна жінка.

Так. Де була кров? На підлозі мали бути цілі калюжі, але навіть на одязі мертвих не було і краплини.

Стурбований гомін селян став переходити на вигуки, і дюжини мозолистих рук почали малювати у повітрі хрести.

– Того не може бути! – кричали люди. – Це ж небіжчик покусав!

Небіжчик. Вони й справді вірили у сказане. Я певна, багатьом смішно таке читати. Сьогодні подібні речі називають містицизмом, оманою або просто забобонами неосвічених. Але не варто забувати, що були часи, коли наші пращури вірили в це.

Колись, коли увесь світ був маленьким та ізольованим, як моє рідне село, люди були простіші. Вони не мали багато знань, і через це жили почуттями. Серед тихих лісів та непроглядних снігів у них були лише одні вірні друзі – холод, туга, страх. У ті часи всі боялися чужинців. Боялися темряви. Просто боялися того, що саме ця зима стане для них останньою.

Колись люди вірили в упирів.

Я також чула ці байки в дитинстві. Про незадоволених долею мерців, що роздирали підморожену землю своєї могили та блукали у пошуках крові. Тоді для мене це була одна з тих дивних казок, у які час від часу віриш, а час від часу ні.

Але того ранку, коли Ковалі лежали мертві, вже було байдуже, у що я вірила. Ясно, як білий день, переді мною стояла жахлива дійсність – було скоєно вбивство.

Я зробила глибокий подих, підвелася на ноги, і на диво рівним тоном сказала:

– Я знаю хто їх вбив. Це був хлопець, що заходив до них учора. Я можу описати його.

Зайвим буде казати, яке обурення спричинили мої слова. Односільчани збіглися до мене, мало не притиснувши до стіни хати. Кілька хвилин пану голові довелося витратити просто на те, щоб заспокоїти натовп, перш ніж мене стало можливо почути.

Коли нарешті підвищені голоси затихнули, я розповіла усе, що пам’ятала про ошатно вдягненого гостя Ковалів. Не змогла тільки описати його очі, які мені пригадувалися то різко голубими, то ясно-сірими, то взагалі якимись блідими, наче в сліпця.

Тоді наші чоловіки обійшли село, хату за хатою. У своїх одержимих пошуках вони потурбували навіть вдову Голуба, стару Голубиху з хворою ногою, що єдина не змогла прийти до Ковалів. Та вони не знайшли ні душі. Навіть на далеких околицях не було й натяку на чиюсь присутність. Наче він розчинився, білий на білому, і єдиним місцем, де збереглися його риси, стала моя уява.

Невдалі пошуки означали, що ніхто не знав, що робити далі. Люди були обурені та налякані, але усе, на що вони могли покластися, це спогади дівчини, якій взагалі могло привидітися бозна-що від гарячки.

Рішення прийняв голова. Він сказав, що напише листа з описом хлопця та відправить його у наступне селище, де вбивцю безперечно схоплять. А на випадок, якщо злочинець, хто б чи що б він не був, все ще знаходився поряд, нам усім було суворо заборонено відчиняти уночі двері.

* * *

І от, неминуче, як биття годинника опівніч, настав час похорону. Тіла у такий мороз поховати було неможливо, сніг скував землю товстим промерзлим шаром. Нам нічого не лишилося, окрім як спалити трупи. Чоловіки відправилися збирати дрова, а я залишилася з жінками омивати Ковалів.

Була вже обідня година, коли я сиділа на підлозі біля лави, на яку підняли Олесю, та розчісувала її довге вугільно чорне волосся. Навіть тепер воно було дивовижно м’яке на дотик. Але я знала, що скоро ці шовковисті пасма мали розтанути у полум’ї.

Коли ми завершили мити та одягати покійних, ми накрили їхні чола білими вишиваними рушниками. І залишилося останнє.

Із великої плетеної скрині у кутку хати я обережно дістала скатертину, у якій, поміж кількох довгих червоних намист, лежала жіноча обручка. То було вузеньке срібне кільце з витонченим квітковим візерунком. Олеся завжди казала, що одягне цю каблучку на своє весілля і з гордістю демонструвала її мені у таємниці. Ще влітку Олесі виповнилося достатньо, аби вийти заміж. За звичаєм, її мали поховати як наречену. Я обережно наділа кільце на її палець і коротку мить дивилася, як воно тьмяно мерехтить при свічках.

Потім повернулися чоловіки та повиносили тіла з хати, ногами уперед. Вони водрузили небіжчиків на сані, і ми відправилися у ліс.

Оскільки Ковалів любили на селі, не було таких, хто не прийшов. Сніг вже деякий час як перестав падати, але хмари все ще затуляли горизонт, і, стоячи під сірім небом, ми молилися.

Чоловіки познімали шапки і усі ми схилили голови. Звичним рухом я намалювала перед собою хрест та глянула на пана голову. Його обличчя було нерухомим, а у правій руці він тримав сірник. Чирк. Спалах. І хворостиння зайнялося помаранчевим полум’ям.

Пан голова сказав слова прощання, у яких побажав Ковалям спокою у потойбічному світі. Я ж дивилася на похоронне багаття, високе, аж до неба. Я хотіла заплющити очі, коли полум’я перекинулося на тіла, але знала, що це було б неповагою до загиблих. Натомість я намагалася навіть не моргати, поки очі не почало пекти.

Тоді темнішало швидко, і люди скоро почали розходитися, а я все стояла, так близько до вогню, як тільки могла, та дивилася на яскраві язики полум’я, що, немов малесенькі пташки, злітали угору.

“Бувайте, Ковалі. Бувай, Олесю”, – подумала я і нарешті заплющила очі.

Коли вогонь вже згасав, мене накрило всеохоплююче розуміння. Розуміння, що я тепер була зовсім одна у селі. Одна перед невідомою загрозою. Мої батьки та молодші сестри поїхали, Олесі більше не було на білому світі, і в цьому божевіллі я лишилася одна, готова вірити у таємничих незнайомців та казкових упирів.

Я простягла руку та вийняла з жаринок і попелу кільце. Навіть на сильному морозі воно ледь встигло охолонути, і гріло руку. Олесина обручка – усе, що лишилося від неї. Я було хотіла одягти кільце на власний палець, коли мене зупинив різкий голос.

– Не бери нічого з трупів, підеш слідом!

Я хутко обернулася, мало не вронивши кільце. З напрямку села до мене підійшла, спираючись на палицю та сильно кульгаючи, стара Голубиха. Вона майже ніколи не залишала хату після смерті чоловіка. Невже вона вийшла на похорон?

Поки я безглуздо витріщалася на неї, стара підійшла до багаття та продовжила мене сварити:

– Що ти робиш, дівчино? Хіба тебе не вчили не брати нічого з мерців?

Я винувато потупила очі:

– Так, звичайно, мене вчили. Я просто не хотіла залишати Олесину обручку на снігу. Розумієте?

Вдова зміряла мене довгим поглядом. Її плечі та голова були вкриті чорною шаллю і через це її глибоко посаджені темні очі також здавалися абсолютно чорними. Я здригнулася, коли вона наблизилася майже впритул та поклала свою трясучу руку мені на плече. Ще сильніше мене вразили її слова:

– Не хвилюйся, люба, я не осуджую. Усім хочеться мати щось на пам’ять про тих, хто пішов від нас. Адже ти була подругою Олесі, чи не так?

– Так… – невпевнено відказала я.

Голубиха лише сухо всміхнулася та стисла моє плече.

– Тоді все гаразд. Тільки диви, не одягай каблучку, – порадила вона. –

То дурний знак.

– Добре, не одягатиму, – пообіцяла я.

Голубиха кивнула та відпустила моє плече. Після цього вона повернулася до тліючого багаття, склала руки у молитві та заплющила очі. Я ж заховала обручку у кишеню кожуха.

Я вагалася, чи не піти назад у село, коли вдова раптом вилаялася:

– Кляті небіжчики, хай їм грець.

– Небіжчики? – голосно перепитала я. – Ви теж вірите у ці забобони?

Вдова розвернулася до мене та повільно похитала головою:

– Як швидко ти відторгаєш правду, хоча сама бачила ходячий забобон, дівчино, – темні воронячі очі похмуро визирали на мене з її вкритого зморшками обличчя. – Так, я чула, що ти бачила небіжчика. Того хлопця у білому.

Я гірко всміхнулася:

– Отже, Ви не думаєте, що можуть існувати інші пояснення? Наприклад, дикий звір, що ввірвався всередину? Чи той хлопець впустив звіра, чи, чи вбивця просто мав великого ножа?

Прослідувала довга пауза. Першою тишу порушила Голубиха:

– Ти хочеш знати, чому я вірю в упирів?

– Чому? – я не очікувала, що у моєму голосі прозвучить така надія.

– Я тобі розповім, – сказала стара жінка. – Але спочатку ходім звідси. Тут тхне.

З цими словами вона глибше закуталася у свою чорну шаль та неквапливо попрямувала у бік села. Я слухняно пішла слідом.

* * *

– Колись давно, – розповідала на ходу Голубиха, – я чула про таких, як той хлопець. Знай, історію, яку я тобі розкажу, я не розповідала нікому, навіть покійному чоловіку. Я поділюся нею з тобою, оскільки сьогодні ти втратила дорогу для себе людину, втратила від зубів цієї нечисті. Можеш повірити у неї, або, якщо не схочеш, просто забути.

Це сталося у селі, де жила моя бабуся. Від мами я чула, що бабуся була доброю жінкою. Але вона також була бідолашною жінкою, яку бив її чоловік. До того ж люди казали про неї, що вона була відьмою. Звичайно, бабуся не виглядала як відьма. Вона поводилася завжди тихо, навіть сором’язливо, носила довгу біляву косу до самих колін. Доля зробила її матір’ю чотирьох маленьких дітей, а потім прийшла війна і відняла в неї коханого чоловіка. Це трапилося ще за часи Першої Світової. Та, перш ніж загинути, бабусин чоловік взяв з військового товариша обіцянку, що, якщо він помре, друг візьме його жінку за власну законну дружину і піклуватиметься про неї та дітей. Коли друг повернувся з війни, він одружився на бабусі, стримавши тим самим обіцянку дану другові. Але є багато способів тримати слово, і, хоча новий чоловік врятував бабусю та її дітей від голоду та непосильної праці, він не любив її. Можливо, його змінила війна, а можливо, він народився такий. Як би там не було, той чоловік часто гнівався, а коли гнівався, то бив дружину. Він намотував її довгу косу на кулак та лупцював бабусю, поки та з криком, безпомічна, бігала навколо нього по хаті.

Так минуло кілька років, і, під кінець, збожеволівши від розпачу втрати та приниження, бабуся наклала закляття. Ранньої зимової ночі вона відправилася до лісу зі смолоскипом і фартухом повним відьомських трав. Трави ті горять при світлі місяця синім полум’ям, набагато яскравішим за звичайний вогонь. Сушені корінь папороті, дурман, блекота, одолень-трава, та незнайома рослина теж, з дивним блідим кольором та колючими шипами. На окраїні лісу, захована силуетами дерев, вона розвела невеличке багаття. У той несміливий вогонь бабуся кинула свої трави. Одразу ж перед нею заструмило холодне голубе світло. Вона занурила смолоскип у химерний вогонь, і голуба стрічка пробігла до смоли, наче слухняне цуценя до рук господині. Тоді вона засипала багаття снігом, щоб ніхто не знайшов слідів її чар. Був час рухатися далі.

Орієнтуючись лише на примарну синяву від смолоскипу, бабуся йшла все далі у темряву лісу, поки не дійшла до галявини. Там, у важкому капкані, бився поранений білий кролик. Вона опустилася біля нього на коліна та з силою встромила смолоскип у підморожену землю. Бабуся дістала з чобота гострий мисливський ніж та розрізала кроликові горло. Червона кров бризнула їй на фартух, але це зовсім не засмутило її. Вона вправно вийняла мертвого кролика з пастки та підняла обома руками вгору, до верхівок дерев. “Повернися до мене, мій любий чоловіче,” – сказала відьма та співуче почала читати закляття, немов молитву, складену на забутій мові. І, поки голос її не сів, вона наспівувала свої чари посеред крові та снігу, і її білі рукава стали багряними до плечей.

І він повернувся, її чоловік. Смолоскип раптом спалахнув та з шипінням згаснув, і з хащі лісу вийшов давно втрачений коханий. Він наче не бачив свою дружину, а затуманеним поглядом дивився на край галявини, де весь цей час ховалася моя перелякана дитина-мати. Мати крадькома прослідувала за бабусею від самої хати, ступаючи слід у слід, і тепер переховувалася під засніженими спідницями ялин.

“Любий!” – радісно скрикнула відьма, і чоловік повільно обернувся до неї. – “Це ж я! Обійми-но свою красуню-дружину.” Ти знаєш що він зробив тоді, дитино? – Голубиха гірко розсміялася. – Її любий чоловік підійшов до неї і… вкусив. За самісіньке горло. Вона впала мертва на сніг, і моя мати бачила, що на її обличчі застигла посмішка, вдоволена, нарешті щаслива перед своєю смертю. І вбивця, колись вірний солдат та люблячий чоловік, він теж посміхнувся, жорстоко, нелюдяно.

Ця посмішка була останнім, що бачила мати, перш ніж вона кинулася стрімголов додому, ні разу не обертаючись. Вона квапилася розповісти про все, що відбулося у лісі. Та, коли вона повернулася, двері хати були відчинені, а біля лави лежав її мертвий вітчим з роздертим горлом. Перелякана, мати закричала, і з-за хати на цей крик вийшли її старший брат та дві молодші сестри. Вітчим наказав їм ховатися, і вони змогли вижити.

Після цього небіжчика ніхто не бачив. Всі четверо дітей покинули село. Мама опинилася у родичів, що жили ось тут, у нашому з тобою селі. Про те, що сталося з іншими дітьми, вона ніколи не казала, і не згадувала назву села, де це відбулося.

Я довгий час вважала, що мама з’їхала з глузду. Може в чомусь це було правдою. Але могло так статися, що не одна відьма на світі плакала через втрачених. І повернула назад диявола.

– Господи, – видихнула я та намалювала хреста у повітрі, наче сподівалася відгородитися від почутого. – Тобто, Ви думаєте той хлопець теж був..?

Голубиха тяжко зітхнула і також спинилася:

– Цього мені не відомо. Я розповіла тобі усе, аби попередити не про нього, а про те, як небезпечно іноді бажати повернути назад утрачене. Поховай свою подругу, і тут, і у своєму серці.

Я не знала, що на це відповісти, тому промовчала.

– От ми й прийшли, – сказала Голубиха. – Тепер мені час відпочивати. Прощавай, дівчино. Бережи себе, не захворій ще сильніше.

З цими словами стара залишила мене одну посеред вечірнього села.

* * *

Вже у власній хаті я зрозуміла, наскільки доречною була порада Голубихи. Уся моя хвороблива втома, що здавалося відступила, тепер уся разом повернулася. Я ледь змусила себе скинути взуття та кожух, перш ніж завалитися у ліжко. З кожною хвилиною стук крові у мене в голові ставав все сильнішим, і виснажливий день та гарячка швидко взяли своє. Я заснула.

Мені снилася домівка Ковалів. Тарілки на столі, незастелене ліжко, шпиці з грубими сірими нитками, що стирчали із недов’язаного дитячого шарфу, – залишки минулого життя. Хата, що насправді так мало відрізнялася від моєї, тепер порожніла. І посеред цього спогаду стояв гарний юнак із замазаними червоним губами і очима, сповненими тріумфу.

* * *

Я прокинулася без будь-яких сильних почуттів. Усі емоції наче скінчилися, розсипалися, мов зола крізь пальці. Була ще неймовірно рання година, і сонце тільки сходило над горизонтом.

За звичкою я взялася приводити себе до ладу. Поки я прибирала з обличчя волосся та вмивала лице, я зрозуміла, що не можу пригадати жодної справи на день. Від цього мені стало не по собі. Наче раптом я була не я, і в голові у мене сиділа холодна страшна незнайомка. Я зрозуміла, що маю себе чимось зайняти, перш ніж знов провалюся у власні темні думки. Скоріш. Що ж мені зробити? Я могла відвідати старосту та запитати, чи зміг він відправити листа. Або зазирнути до старої Голубихи. Вони, мабуть, обоє вже прокинулися, адже старі люди так мало сплять. Та спершу я вирішила потурбуватися про ще дещо.

Звичними рухами я почала одягатися у теплий одяг. Товстий кожух, рукавички, шарф, чоботи з баранячим хутром. Моє горло саднило так, наче я вчора ковтала голки. Мені було небезпечно байдуже.

Вже залишаючи хату, я зупинилася у дверях та взяла з ніші з дровами невелику, але гостру сокиру. Я також прихопила два шматка деревини, один довший за інший.

У ранковій тиші мої кроки скрипіли на снігу, поки я йшла селом. Здавалося, пройшло багато часу, перш ніж я минула останні хатки та дісталася краю лісу. Пошуки місця, де вчора палав вогонь, виявилися не простою справою. Залишки багаття замело за ніч, і я ходила колами, чоботом зсуваючи сніг, поки не знайшла невелику гірку. Ось тут.

Я бездумно жбурнула сокиру та деревину на землю неподалік, і руками розгребла сніг. Зробивши невеличке коло навколо місця багаття, я підняла сокиру. Я замахнулася та з усіх сил встромила її в самий центр кола. Лід тріснув глухо та слабо. Тоді я витягнула сокиру та замахнулася знов.

Я продовжувала колоти кригу, поки не вискоблила отвір, у який без особливих проблем міг вміститися мій кулак. Зробити решту було не складно. Користуючись лезом сокири, я якомога глибше розрила землю, а потім встромила у неї довший із шматків деревини. Пласка палиця стояла непохитно, відмічаючи могилу Ковалів. Задоволена побаченим, я витягла зі свого кожуха шкіряну зав’язку і міцно примотала коротший шматок дерева до першого – поперек, так щоб вийшов хрест.

Після цього я знов оглянула свою роботу. Нічого екстравагантного, але краще за нічого. Будь-що краще за нічого. Під тінню хреста, вкриті піриною з попелу та снігу, Ковалі могли покоїтися з миром. Коли я про це подумала, невидима рука, що весь цей час стискала моє серце, трохи відпустила, і я змогла дихати глибше.

Я подумала про те, як люди часто кажуть про загиблих: “Вони заслуговували на краще.” Більше за усіх кого я знала, Ковалі заслуговували на краще. Та прийшло це чудовисько з обличчям хлопця та загризло їх. Чому? Бо вони гостинно відчинити двері незнайомцю?

Не в силах тримати відчай у собі, я заволала у хащу лісу:

– Думаєш, ми просто твої жертви, га?!

З якогось дерева впав сніг. Мій голос зірвався. Звичайно, мені ніхто не відповів.

Я помітила, що знову плачу. Теплі струмені вологи на щоках. Коли я їх злизнула, рота наповнив солоний присмак. Та мені не було сумно. Сльози, що лилися сьогодні, були сльозами гніву. Мене жерла лють за Ковалів, через власну безпомічність. Мої сусіди були хорошими людьми. Я бачила, що їм це зовсім не допомогло. І я вирішила, що, якщо бути хорошою людиною означало сумний кінець, то бути хорошою – не моє.

На пагорбі за селом я зрозуміла, що більше за все на світі хочу змусити те чудовисько заплатити.

* * *

Сонце вже почало свій шлях над горизонтом, коли я рішуче крокувала до хати Голубихи. Вона мала знати, що робити. Як знайти та позбавитися зла, що висіло над селом, мов непроглядна сива хмара.

Та моєму задуму не судилося здійснитися. Двері хати вдови стояли наполовину відчинені. Моє серце йокнуло раніше, ніж я зрозуміла, що щось не так. Стрімким рухом я штовхнула двері хати з такою силою, що вони вдарилися об стіну.

– Ні, не може бути, – навіть мій хриплий шепіт здався громоголосим посеред тиші хати.

Мої руки вже знайомо тремтіли, а голову запаморочила паніка. Маленька сокира вислизнула з пальців та впала на підлогу. Переді мною було ще одне тіло. Голубиха.

Бідолашна жінка сиділа у старому кріслі з, на перший погляд, сплячим зморшкуватим обличчям, руками білими, мов крейда, та чорною дірою на шиї. Вона померла, бо розповіла мені про воскреслих мерців. Я була впевнена у цьому. Він чув нас, той демон у білому. Коли я слухала розповідь вдови, було вже по-нічному темно і холодно. Занадто холодно для людей.

Я стояла у ступорі посеред хати Голубихи, неспроможна уявити, як це, мабуть, жахливо, померти, залишившись зовсім одна, безпомічна через хвору ногу. Та навіть крізь жах, я помітила – щось тут було не так. Чому Голубиха сиділа? Невже вона не зачинила двері, і упир загриз її, коли вона задрімала? Але ж вона знала про небезпеку краще за усіх нас, і точно закрила б двері на засов. Тоді що? Виходить, стара відчинила цьому створінню, і воно вбило її, а потім люб’язно всадило на стілець, як останній злий жарт? Я була геть розгублена, і кімната, здавалося, плила перед очима. Я мала покликати пана голову. Негайно.

Але я зупинилася в останній момент. Ні, не зараз. Що як він подумав би, що це я зробила? Моя хата була найближчою до Ковалів, а тепер я стояла тут, поряд з мертвою Голубихою, а на підлозі все ще лежала моя сокира. У такому випадку, хто повірить в історію про чудовиськ-кровопивць?

Мені треба було негайно брати ситуацію у власні руки. Хоч які вони були тонкі та як сильно тряслися. Я стисла їх у кулаки та глибоко вдихнула. Я мала діяти швидко і обшукати тут усе, перш ніж прийде ще хтось. Мені пощастило, що у Голубихи майже ніколи не було гостей, і усе, що мені треба було зробити, це просто зачинити двері.

Перекинувши дверний засов, я накрила обличчя Голубихи її власною чорною шаллю та, з ниючим серцем, змусила себе відвернутися. Те, що тут сталося, було жахливо, але я не збиралася здаватися одразу ж після того, як вирішила подолати упиря.

Я уважно оглянула хату. Усюди лежав пил – вдова давно не прибирала. Я не знала, що саме шукаю, але сподівалася на підказку – щось, що дало б мені перевагу над упирем.

На полицях уздовж стін стояли соління, а під стелею висіли сушені трави та квіти. Нічого особливого, як мені здалося. Тоді я зазирнула у комору за піччю, де лежали мішки з борошном та сіллю, більше нічого. З видимих речей залишалася ще скриня біля ліжка. Звичайно, я обшукала й її, проте там був лише старий одяг. Не було навіть прикрас, які зазвичай збирали жінки.

Коли я нахилялася аби перевірити щілину за скринею, то випадково зазирнула під ліжко старої і побачила згорнутий вдвоє папірець. Він стирчав поміж дерев’яним каркасом та постіллю, схований від неуважних очей темрявою та пилом. Це мало бути воно.

Я нетерпляче висмикнула папірець та підійшла до вікна, на світло. Папірець був грубий на дотик та сірий, як для поштових посилок. Я швидко розгорнула його. Усередині, виконана кривим друкованим почерком, була записка. Товсті лінії олівця на папері скакали. Так писали люди старшого покоління, які виросли ще до того, як у сусідньому селі відкрили школу. Я зробила здогадку, що це був почерк самої Голубихи.

Голубиха записала послідовність рослин: “Одолень-трава, папороть, дурман, блекота”. І у кінці, ще менш розбірливо, наче у спішці: “Підпали їх, дівчино.”

Назви звучали дуже знайомо. У голові промайнув спогад минулої ночі, і я зрозуміла: то були трави, які палила відьма у розповіді! Лист теж казав підпалити їх. Я озирнулася, все ще тримаючи папірець. Усі потрібні рослини висіли під стелею. Голубиха явно добре підготувалася. Але як саме мали допомогти мені ці трави?

Я сильно нахмурилася, міркуючи. У розповіді смолоскип із синім полум’ям освічував шлях, але згаснув, коли з лісу вийшов мрець. Можливо, на той момент, синій вогонь виконав свою справу. Що, подумала я, якщо полум’я з трав було частиною чар, що давали мертвим піднятися? Що, якби воно могло й відібрати позичене життя?

Я болісно ковтнула, і папірець зім’явся у моїх пальцях від того, як сильно я його стисла. У душі зародилася надія. Хоч я й гадки не мала, чи це полум’я спрацює напевне, хоч я ніколи не бачила, аби щось горіло синім. Але тоді я була готова повірити у будь-що. Я почала зривати трави з-під стелі та складати їх у кишеню свого кожуха. Я взяла усього по кілька штук, про всяк випадок, тому скоро у руках в мене лежав цілий букет.

Лишалося тільки перевірити, яким кольором горітиме. Для цього я відкрила засувку печі та намацала усередині коробочку з сірниками. Я розклала у печі частину трав’яного збору і чиркнула сірником. Нічого. Тільки звичайне помаранчеве полум’я і запах рослин.

Звичайно, подумала я, на що я взагалі очікувала? Історія Голубихи була лише казкою, а я й повірила, як мала.

Я жбурнула сірниками об піч, і вони поодиноко розсипалися підлогою. Я хотіла вже йти з хати, коли у згасаючому світлі вогню я побачила ще дещо. Малюнок білою крейдою усередині печі. То була якась тонка гілочка з шипами. Вона не була схожа на жодну із знайомих мені рослин, але малюнок змусив мене задуматися. Трави на листочку не були повним списком. У розповіді було щось іще.

Стало зрозуміло, чому у записці було сказано підпалити. Я мала зазирнути у піч та побачити малюнок! Розумна Голубиха зробила рецепт складним, аби останній, найцінніший інгредієнт не потрапив у небажані руки. Вона вірила, що саме у мене вийде його знайти.

З новою рішучістю, я взялася знов перебирати запаси старої. Гілочка мала бути тут, я була певна. Але серед підвішених під стелею трав не було й натяку на рослину з малюнку. Я вже почала впадати в розпач, коли мій погляд впав на відставлену убік банку з солінням. Вона стояла на полиці осторонь, далі від решти запасів, і серед огірків там плавало щось біле та колюче.

Все ще не вірячи власним очам, я підвелася на ціпки та обережно стягнула банку з полиці. Неймовірно. Я фактично тримала його у руках – останній інгредієнт. Я відкупорила банку та вийняла тверду гілку. На дотик вона була більше схожа на кістку, ніж на рослину, та з кісток не ростуть шипи. Ось він був, таємничий секрет відьомства.

Підібравши з підлоги сірник, я поспішно затерла долонею малюнок у печі і знову розклала там жменьку трав. Цього разу я відломила малесенький шматочок “кістки”.

Чшшшрк, сказав сірник. Чисте синє полум’я.

* * *

Рух за вікном став для мене несподіванкою. Хтось пройшов дорогою повз хату Голубихи, але не зазирнув усередину. Я з полегшенням зітхнула. Цього разу мені пощастило, але час спливав – село прокидалося.

Вогонь у печі вже догорів, разом із таємним списком Голубихи. Я підібрала з підлоги сірники та запхнула їх у праву кишеню кожуха, а трави та білу колючку – у ліву. Свою маленьку сокиру, забуту перед дверима, я запхнула за пояс, під кожух, подалі від чужих очей.

Далі я стерла останній слід свого перебування у хаті – зняла чорну шаль з обличчя Голубихи.

– Вибачте, пані. За усе, – звернулася я до старої та низько вклонилася їй до ніг. – І дякую Вам за підказки, що Ви лишили. Я впораюся. Обіцяю.

Сказавши це, я напружено прикусила губу та відвернулася до вікна. Як тільки я переконалася, що в полі зору не було людей, то відкинула засов на дверях та побігла додому.

* * *

Після мене тіло знайшов пан голова, після чого нова хвиля жаху накрила село. Хату оглянули і прийшли до висновку, що це була справа рук вбивці Ковалів. Голова зайшов до мене та спитав, чи я піду на похорон. З важким серцем мені довелося відмовитися, сказавши, що для мене це все занадто, що моя хвороба погіршилася, і що я хочу побути на самоті. Оскільки я все ще хрипіла, пан голова легко прийняв мої слова за правду.

Насправді у мене просто не було часу йти на похорон. Якщо цієї ночі знову мало бути скоєне вбивство, мені потрібна була кожна дорогоцінна хвилина.

Затулена стінами своєї хати, я сиділа біля вікна, як того першого вечора, і крутила між пальцями сірник. Скоро. Скоро блакитне полум’я оповине всю хату, зі мною та хлопцем-чудовиськом усередині. Я примружилася і у блідому світлі, що пробивалося крізь вії, мені примарилася білосніжна посмішка Олесі. Коли я знову розплющила очі, то зрозуміла – то був лише відблиск її кільця, яке сиділо на вказівному пальці моєї лівої руки.

* * *

Знов пізній вечір. Похоронний обряд давно завершився. Я бачила, як у далечі сяйво вогнища згасло, наче його й не було зовсім. Та вогонь не пішов далеко, лишився поряд. Він м’яко потріскував у моїй печі, наповнюючи хату теплом і танцюючим помаранчевим світлом. Той дивний спокій, що панував усередині хати, порушувало лише рипіння віконної рами, яка час від часу здригалася від поривів вітру. Надворі взялася лютувати густа хуртовина, і я бачила, як у темряві вітер нагинав до землі високі силуети смерек.

Моя застуда на той час послабшала, але не зникла повністю. Через це я сиділа на підлозі, спершись спиною на піч, інстинктивно намагаючись ввібрати якомога більше жару, не випускаючи при цьому з виду двері. Я все ще була одягнена у кожух та чоботи, але сокира повернулася на своє звичне місце у ніші з дровами. Краща зброя за сокиру лежала у мене в кишенях.

Так я чекала. Не на мить не сумнівалася, що хлопець, якщо прийшов за Голубихою, тепер мав прийти й за мною. Я тоді подумала, що ніколи в житті так ні на що не чекала, як на ту зустріч. На сон, на літо, на обійми батьків і сестер – на усе, що стало недосяжним, усе, що тепер пливло, як сон у гарячці.

У мене був простий план. «Молода дівчина грає роль наївної жертви. Коли упир заходить усередину, дівчина спритно зачиняє засов. Далі вона швидким рухом, наче граючи, підпалює низький дах. Вона дістає з кишені сірник і, – цвірк! – запалює його об срібне кільце на лівій руці. І кидає у полум’я відьомські трави.» Стріха повинна посипатися швидко, а за нею візьметься вогнем і решта хати. Мені подобалося це так уявляти, наче то й не я робила б. Мені просто треба було зіграти роль, без зайвих думок чи почуттів. Я була сильною, поки не розуміла, що роблю.

З мар до дійсності мене повернув глухий стук. “Тук-тук-тук” – він приніс страх до самого серця. І високий, але безсумнівно хлопчачий голос, прокричав крізь хуртовину:

– Агов? Є хтось удома? Тут горить світло, і я вирішив запитати…

Раптом ті слова обірвалися, перейшовши у високий зойк. Наче хтось розв’язав невидимі мотузки, що тримали мене на місці, я за один подих підскочила на ноги та опинилася біля вікна.

Я визирнула у вікно і побачила упиря.

– Ух, все добре, я просто перечепився, – з землі підіймався знайомий мені білявий хлопець, увесь вкритий снігом. – Вечір тобі добрий. Вибач, якщо налякав. Це все від морозу, ноги зовсім не слухаються.

Я дивилась на хлопця не моргаючи. Важко було поєднати у голові цього незграбу та демона з розповіді. Та це все одно був упир, як би він не поводився. Я мала сконцентруватися, переконати хлопця, що ведуся на його трюки. Але не одразу – він прекрасно знав, що я чула історію Голубихи.

– Д-добрий вечір, – я старалася звучати схвильовано, що було зовсім не важко. – Вибач, я… Я не можу тебе впустити. І мені шкода, що ти змерз, але… Наш голова заборонив відчиняти двері після темряви. Пробач.

Я думала, хлопець розізлиться, але він лише вдумливо опустив очі:

– Так, я чув. Це тому, що тут померли люди, так? День тому я привозив дещо родині жертв. Якби я тоді не покинув їхню хату, тоді б і я теж…, – тут він різко вдихнув, наче сказав зайве. – Ні, не варто тобі таке казати. Слухай, я знаю, що зараз найгірший для цього час, але мені нема де заночувати. Я доставляв речі у сусіднє село і думав лишитися на зворотному шляху у твоїх сусідів. Сама розумієш, тепер це неможливо. Те, що з ними трапилося, – трагічно, та я не хочу аби те саме сталося і зі мною. Будь ласка, дозволь мені лишитися у тебе.

Його слова звучали стомлено і в міру перелякано. Якби я не знала правди, то засумнівалася б, а може все ж впустити бідолаху? Але ще рано було казати “заходь”. Навіть наївна жертва була б тут обережнішою. Тому я сказала:

– Я не впевнена, чи варто. Я зовсім тебе не знаю. Ти, ти сказав, що ти щось доставляв. То ти – листоноша?

– Ні, – похитав головою хлопець, – Я з церкви у місті. Та мертва сім’я замовила у нас ікону.

– Ковалі, – перебила його я. – Їх звали Ковалями.

– Е-е, так, Ковалі, пробач. Наш святий батько, він хотів переконатися, що ікони точно дістануться до власників, і, оскільки я молодий, він відправив мене, – він засмучено підняв брови та мерзлякувато зсутулився. – Хто б міг подумати, що все так обернеться. То як, може впустиш мене, а?

Мені хотілося розсміятися. Дивна річ у такій ситуації, але щось було комічне у мерці, який казав, що розносить ікони. Та замість сміху я змусила себе видавити:

– Я не можу. Вибач, та я справді не можу, – я витримала паузу, і винувато відвела погляд. – Навіть якби пан голова не заборонив відчиняти, я все одно не можу довіритися незнайомцю.

– Ах, як шкода, – хлопець розчаровано зітхнув. – Знаєш, коли я був тут кілька днів тому, я бачив тебе, у вікні. Ти тоді дуже по-доброму дивилася, і я запам’ятав цей погляд. Тому я й постукався сюди. Я думав, ти-то впустиш мене.

У мене у грудях щось винувато йокнуло. “Ні, тільки не це! Не будь дурепою,” – налаялася я на себе. – “Він тільки звучить як людина. Він не якийсь загублений хлопець із міста!”

Але чужинець грав на струнах душі так вміло, що на якусь долю секунди я справді відчула сумнів. А що, як я відвертаю людину у біді?

Намагаючись передати це вагання у голосі, я сказала:

– Я б і рада тебе впустити. Та я тільки нещодавно чула одну історію. Комусь із міста це має звучати безглуздо, та кажуть, що тут ходять мерці, які п’ють людську кров.

– Ти про упирів? – нахмурився хлопець.

– Так. Я не вірю у випадковості. Вчора померла ще одна жінка, та сама, що розповіла мені цю історію. Тому вибач мені, але я боюся. Що якщо ти – не людина?

– Слухай, – тон хлопця зробився підкреслено серйозним. – Я людина. Якщо хочеш, можеш доторкнутися до моєї руки. Обіцяю, вона тепла, як і твоя.

Тепла? Це мала бути брехня. Та сама, якою він годував усіх жертв. Мала бути. Руки мертвих не тримають тепла, і я не мала вірити.

– Ти… – почала я, але раптом замовкла.

Так, я не вірила, але зараз я не мала бути собою. Я мала бути наївною, довірливою, зачарованою – такою, якими були Ковалі. Я тягнула достатньо, настав час відчинити.

Я зібрала усю свою рішучість до купи, набрала у груди повітря та вигукнула:

– Гаразд, заходь! – і відкинула засов.

До хати одразу замело снігу, і, з чорноти ночі, хлопець зробив крок уперед. Тепер, коли я опинилася з ним поряд, я побачила, що він був на голову вищий за мене. Але, припушений з голови до ніг снігом, він зовсім не здавався чудовиськом. Тут я впустила просту життєву істину, що тонка крига – найнебезпечніша. Хоча, навіть якби я зрозуміла це, то все одно недооцінила б незнайомця. Бо наступної миті він голосно чхнув.

– Га?! – не вірячи у те що чую, видала я.

Мені захотілося перевірити, чи нема в мене знову гарячки. Це мав бути сон. Який кровопивця чхає та ще й так відверто?

Певно, у мене було дуже шоковане лице, бо, коли хлопець завершив терти рукавом ніс і поглянув на мене, він одразу кинувся мене заспокоювати:

– Ах, вибач, я не хотів нанести стільки снігу. Не хвилюйся, я зараз зачиню двері, одну хвильку!

Він ще не договорив, як засов уже зі скрипом зайшов у паз.

Мені залишалося сунути руку у кишеню з сірниками та підпалити хату. Але, чи могла я це зробити, коли мій гість лише обтрушував з одягу сніг і навіть не дивився в мій бік, зовсім беззахисний? Я змусила свою руку наблизитися до кишені, але вона зрадницьки зціпеніла. Це було несправедливо! Кого хвилювало, якщо я застану зненацька упиря? Але щоб я собі не казала, моя рука відмовлялася рухатися.

Тож я завмерла і просто спостерігала, як хлопець стягує свою хутряну шапку та струшує з неї сніг. Задовге волосся впало йому на обличчя, таке біляве, що й не відрізниш від снігу. Між тими пасмами проглядали світлого кольору очі, того самого, що я, як не силилася, не змогла описати раніше. Воно й не дивно, бо хоча райдужки його очей можна було назвати голубими, то, насправді, це був лише спогад про голубий колір. Таким голубим буває лід на озері, чи передсвітанковий місяць. Ті дивні очі гармонійно вписувалися у бліду зовнішність хлопця, наче хтось намагався змити його існування зі світу та вирішив почати з барв.

Здалека, ще у першу ніч, він здався мені вигадкою саме через цю примарну зовнішність. У нашому регіоні більшість людей мали темне волосся та темні очі, як у мене й Олесі. І майже ніколи світлим не було і те і те одночасно. Мабуть саме тому, ніхто, крім вдови, не сприйняв мій опис хлопця серйозно.

Раптом чужинець підняв свої дивні світлі очі і наші погляди зустрілися.

– Я думав, що ніколи вже не зігріюся, – м’яко сказав він, і ввічливо додав: – Дякую.

– Прошу? – здивувалася я.

Я не знала, коли саме я себе в цьому переконала, але я очікувала від хлопця грубості, жорстокості та холоду. А коли він поводився незмінно доброзичливо, я не знала що й робити. У глибині свідомості спливла підступна думка. Невже я помилилася? Невже він – не упир?

Правою рукою, я нарешті знайшла у кишені сірник. “Нуж-бо, не вагайся,” – підбурювала я себе. – “Ти вже прийняла рішення. Час для кроків назад скінчився.”

– Ти дуже добра, – несподівано сказав хлопець. – Я ніколи не зустрічав таких.

– Що? Ні, я зовсім не.., – почала я, але він перебив мене.

– Це правда. Ти – виняток. Ти просто сама не розумієш, наскільки ти добра.

Що він говорив? Я збиралася його підпалити! Я не могла бути доброю! Це Ковалі були добрі, ось вони й померли!

Звичайно, хлопець не чув моїх полохливих думок.

– Ось, – він простягнув мені руку. – Я ж обіцяв. Вона тепла.

Моя рука з сірником смикнулася у кишені. Це була жахлива ідея. Я вже впустила його, не мало сенсу ще й тиснути йому руку. Достатньо було лише чиркнути сірником.

Але він посміхнувся тією ж посмішкою, що й у перший день, перед тим як зайшов до хати Ковалів. Тонка і гостра, зблизу вона здалася мені ламкою, як кришталь:

– Нуж-бо, сміливіше. Я не кусаюся.

Щось у його тоні, грайливе, і чисто хлоп’яче, підкупило мене. І з усією ризикованістю, що була у мені, я випустила з пальців сірник та поклала свою руку у його. Тепла. Ледь-ледь.

Він розсміявся і легенько стиснув мою руку, як у вітанні:

– Приємно познайомитися. Я – Танас.

Танас. Ім’я звучало як Опанас, але я вперше чула таку вимову.

– Міхаела, – рефлексивно представилася я.

– Бачиш, Міхаело? Я не холодний.

– Так. Ти трохи теплий!

Зараз, поки я це пишу, на столі переді мною лежить словник імен, і в ньому закладено розділ з літерою “А”. Атанасій, скорочено Танас. З грецької, “безсмертний”. Чи розвеселило б це мене, якби я знала значення його імені раніше? Тепер це здається приязним жартом.

– Не треба так дивуватися. Я стану навіть тепліший, якщо вип’ю щось гаряче, – Танас значуще піняв брови. – Як щодо… чаю?

На секунду я подумала, що він скаже щось жахливе, на кшталт: “Як щодо твоєї крові?” Чай? Чай застав мене зненацька.

– Було б чудово, якби ти заварила його з корицею. У тебе є кориця?

У мене була кориця.

– Що? – приголомшлено спитала я.

– Кориця, – повторив Танас, а потім винувато додав. – А, я, певно, прошу забагато. Дай-но я скажу це інакше. Я буду вдячний за будь-що, що ти мені зробиш.

«Тук-тук» – збентежено сказало моє серце. Так голосно, що, здавалося, було чутно не тільки мені. Переді мною стояв важливий вибір. Я могла підпалити хату з хлопцем, який міг все ще виявитися людиною. Або заварити чаю.

Я пішла поставити чайник на піч. Рухалася я при цьому трохи боком. Не зважаючи на свої сумніви, я не поспішала повертатися до мого гостя спиною. У найгіршому випадку мені й сірник не знадобився б – було достатньо відкритого вогню печі аби підпалити трави, що чекали на свій час у лівій кишені кожуха. Це додало мені впевненості.

– П-присядь, будь ласка, – звернулася я до Танаса, обходячи його колом.

– Добре. Дякую, – сказав чи-то монстр, чи-то хлопець, якого я прийняла за монстра.

Він опустився на найближчий до входу стілець та склав лікті на стіл. Я тим часом мовчки набирала воду у чайник, кидала туди сухі квіти іван-чаю, який сама пила від застуди, та краєм зору спостерігала за гостем. Тиша тривала недовго, Танасу явно не сиділося.

– У тебе великий стіл, – зауважив він.

– У мене велика сім’я, – відказала я.

– Он як? Тоді, – він зацікавлено нахилився уперед, спираючись на зчеплені пальці. – Чому ти зараз одна?

– Бо… бо я захворіла. Всі поїхали у гості, а мені довелося лишитися вдома.

– Гм-м, – простягнув Танас. – Ти й справді виглядаєш трохи хворою. Яке нещастя.

Я додала до чаю корицю та лишила його закипати.

– Лікар сказав, що я маю одужати, але останні дні я так бігала, що…, – я замовкла.

– Що тобі зовсім не покращало, – з розумінням кивнув Танас. – Таке буває. Але то нічого. Воно усе пройде.

Він говорив так, наче ми були добрі друзі, і, проти волі, я не стала припиняти цю дивну бесіду. Танас тим часом, міркував уголос:

– Я бачу, тут дуже затишно. Але тобі, певно, одиноко, – він розсіяно споглядав розкидані на столі камінці-іграшки, що при світлі вогню переливалися дивними барвами. Малахіти, аметисти, цитрини. Самоцвіти за ціну скла. – Так, жодна гра не приборкає самотність. Але це теж скоро пройде.

– Що? Це ще чому? – я раптом напружилася в очікуванні відповіді.

– Бо пройде зима. Як тільки вона завершиться, стане веселіше, – пояснив хлопець, піднявши брови, наче говорив про щось очевидне.

– А, так. Звичайно, – погодилася я, але по спині знову забігали мурашки.

Я все ще не знала хто переді мною, друг чи ворог. Ця невпевненість зводила мене з глузду.

– Танасе, – нарешті не витримала я. – Чому ти тут?

Послідувала пауза, під час якої обидві мої руки міцно тримали сірник та трави у кишенях.

– Гм-м, – низько мугикнув Танас поверх потріскування вогню у печі. – Чому б і не розповісти? Адже ти була така люб’язна до мене, і навіть віриш у казки. Гаразд, за твою доброту я розповім тобі цю історію.

Я завмерла, нервово ковтнувши, уважна, як ніколи.

– Але спочатку чай, – він кивнув мені за спину, де вже сумно посвистував чайник. – Такі розмови люблять тепло і комфорт, і місця, де погані речі не можуть до нас дотягнутися.

«Найгірша з речей, що блукають узимку, вже сидить навпроти мене,» – подумала я, а Танас все посміхався своєю журливою посмішкою.

Що ж, у мене була хвилина послухати. Більше за справедливість, я хотіла хіба що відповідей, і не було сенсу зупиняти Танаса, якщо він хотів їх дати. Навіть якщо я й очікувала, що його слова будуть глузливими. З цим рішенням, мої руки порожніми залишили кишені.

Все ще слідкуючи за юнаком краєм зору, я напіврозвернулася до печі, підхопила чайник, і налила чаю у коричневу глиняну філіжанку, яку поставила перед Танасом.

– Ти не будеш? – здивувався він.

Я лише похитала головою. Танас же задоволено зітхнув, пригортаючи чашку долонями. Здавалося, її тепло було йому приємним.

Що взагалі робить нас людьми? Гіркий присмак пряного чаю з корицею, мрії про кохання, образи й прощення, ввічливість? Риси і жести Танаса були такі людяні, але я не могла зазирнути йому у душу та переконатися.

Вії хлопця, довгі та бліді, були опущені, коли він робив перший обережний ковток. Він був на рідкість красивим, і від цього було у багато разів гірше. Він би сподобався мені в іншій, світлішій історії, де Голубиха з Ковалями були живі, і я не готова була померти, аби позбавити світ від чудовиська. Я тоді ще подумала, що Танаса мав хтось кохати. Якась дівчина-відьма, що сказала «я люблю тебе». Мабуть, він з’їв її за це. Кров чаклунки, що струмилася по горлу так само легко, як зараз чай. «Гей, скажи, чи були твої губи червоні, як насіння гранату?» – абсурдно подумала я. – «Мені наснилося, що були».

Тут Танас підняв на мене свій ледь-синій погляд.

– Ти теж присядь, – неквапливо сказав він, а, коли я засумнівалася, додав: – це довга історія, і тобі важко буде стояти. Нумо, хлопцеві ніяково сидіти, коли дівчина стоїть, як у пошані.

– Це справді тебе турбує? – здивовано запитала я.

Танас серйозно кивнув:

– Так. Я знаю, що часи змінилися, та мене виховали у старих традиціях, і їм я слідуватиму.

– То ти теж стоятимеш, якщо я не сяду? – засумнівалася я.

– Так, дивна вийде картина, хіба ні? – і він трохи розсміявся.

Цей сміх торкнувся його очей, вперше за наше знайомство, і моє серце знову зрадницьки йокнуло. Я поквапилася сісти, сподіваючись закрити тему.

– О, ти все ж сіла, – зрадів Танас. – Красно дякую, красна дівчино. Мені гріх жалітися, та я вже давно на ногах, і за столом веселіше. Тепер можна й почати.

І він завів свою розповідь.

– Кажуть, зима – час особливий. Промені сонця не досягають землі, а людські серця слабші у стужу, і найменший біль пробирає до кісток. Сили нечисті люблять цей час. Три зимні ночі мерці гуляють і стукають у двері. І хтось завжди відчиняє. Каже «заходь», і вони залишають за собою порожні хати, у тиші снігу та ночі.

У словах Танаса було щось монументальне, і я трохи зітхнула, перш ніж насмілилася спитати:

– Три ночі?

– Так, три.

– Але чому?

Він знизав плечима:

– Бо так заведено. Бо трьох достатньо.

Свята трійця, подумала я. І треті півні. Упирі, виявляється, теж забобонні.

Я дістала сірник. Ковалі, Голубиха, Міхаела. Я була третя. Ясно тепер, чому Танас був такий дружній. Куди тепер поспішати? Як жорстоко.

Танас прослідкував поглядом, як я підвелася на ноги. Він нахмурився:

– Га, що ти-?

Тут у двері гучно забарабанили. Ми з Танасом разом обернулися на звук.

– Що…, – почала я, коли до стукоту додався крик.

– Мішо, ти в небезпеці! – кричав знайомий мені голос пана голови. – Скоріше, біжи звідти! Він тебе вб’є!

– Тихо! – шикнув Танас, і, перш ніж я встигла навіть пискнути, високий білий силует накрив мене з головою.

Чужа долоня на губах не дала розкрити рота.

– Мф-ф-ф! – перелякано заволала я.

Танас притиснув руку сильніше. Стало важко дихати.

На якийсь час настала тиша, коли лише потріскував вогонь у печі. А потім пан голова закричав ще голосніше:

– Я бачив тебе у вікні, Мішо! Я знаю, що ти там! Біжи! Борися!

А потім фінальний поклик, що дотягнувся, крізь страх, до моєї душі:

– Заради Олесі, не здавайся!

Я різко вдихнула носом та вирішила: «Я ще поживу, Танасе!» З цією думкою я широко відкрила рота та впилася зубами у руку Танаса.

Хлопець придушено зойкнув та з силою висмикнув руку. Я викотилася з важких хутряних обіймів, та, ледь перехопивши подих, кинулася до дверей. Поки я відчиняла засов, я почула ззаду якийсь звук, дзвінкий «тюк», наче гостре по дереву.

Двері вже напіввідчинилися перед старим головою, коли я наважилася озирнутися. На секунду я зустрілася поглядом з Танасом, достатньо аби побачити похмуру рішучість у нього на обличчі – і у ту ж мить у мене над головою щось просвистіло.

За спиною роздався легкий скрип прим’ятого снігу – наче пан голова зробив крок назад. Я поглянула, забувши про наслідки, – і побачила власну сокиру у лобі пана голови. Як підкошене дерево, старий задубіло завалився назад, у сніг. Мені не стало сил кричати – тільки у голові щось безпомічно заверещало.

Як важчезний таран, Танас пхнув мене у спину.

Я зробила кілька мимовільних кроків, загрібаючи сніг, поки не приземлилася на коліна. Де прямо перед моїм носом застигли незрячі очі пана голови.

– Ва-А-А-А! – я у жаху поповзла назад, наче у чорному рефрені того ранку, коли побачила Ковалів.

– Біжи! – несамовито шикнув наді мною Танас.

Він міцно вхопив мене однією рукою за барки, а іншою за пояс та нещадно потягнув за собою глибше у темряву.

– Ні! – мої пручання нагадували передсмертні ривки кролика у капкані.

– Міхаело, рухайся! – несподівано панічно заблагав Танас. – Поки він не піднявся!

– В-відчепися, упирюго! – закричала я зі сльозами на очах.

Танас зупинився, все ще не відпускаючи мій комір, а потім потягнув ще сильніше:

– Упирюго?! Міхаело, упир – він!

– Що?

Холодний піт, і серце, наче у лещатах. У вухах дзвеніло.

– Міхаело? Міхаело, ти мене чуєш?! Цей старий – упир, що вбив твоїх сусідів! Давай, підводься! Ми маємо бігти, я не знаю скільки він ще так лежатиме!

Що він говорив? Пан голова вбив Олесю? Це була брехня.

– Я, я тобі не вірю, – видихнула я, тремтячи з ніг до голови. – Ти його вбив. І мене теж вб’єш.

– Прокинься! – мало не крикнув мені в обличчя Танас. – Він – твоя казка. Він щойно був у твоїй хаті! Зробив крок усередину, тягнувся до тебе, скалив зуби!

– Пан голова рятував мене!

– ГА?! Він – голова?! То ось, як він зайшов. Ти його запросила! Ще колись давно! І твої сусіди теж!

Я перестала слухати Танаса. Навіть не тому, що він звучав, як навіжений, ні. Просто я побачила рух. Слабкий рух у світлі дверного отвору.

Поступово, але незмінно, пан голова зводився на ноги.

Я відсахнулася, наштовхнулася спиною на Танаса, та подумала:

«Як дві голодні зорі у чорноті ночі.»

Старикові очі пана голови знов жевріли життям.

* * *

– Біжимо, – прохрипіла я.

Цього разу я тягла Танаса за руку, коли ми бігли до хащі лісу, наче то було місце безпеки, а не гілок та імли.

Нарешті, у вирі снігу та в обіймах смерек, нам довелося спинитися та перевести подих. Одинокі, у байдужому до нас лісі, де мерзле повітря парою злітало з губ, – ми були, як звірі у клітці. Я сперлася руками на коліна та зайшлася болісним кашлем.

Танас навіть не шикнув на мене, він теж був наляканий. Майже голубі очі були незмінно напрямлені у хащу лісу, звідки от-от мали почутися кроки упиря.

– Танасе, – важко видихнула я, – ми так не втечемо. Дорога далі на підйом, потрібна не одна хвилина піднятися на пагорб. Краще обігнемо його і повернемося у село.

– Ні, коротко заперечив хлопець, не відводячи очей від дерев, – Пробач, але ми не можемо йти назад.

– Чому? – обурилася я. – Там люди, вони нам допоможуть!

– Вже ні. Вони всі запросили його в дім. Ти сама сказала, цей старий – ваш голова. Ось як він мало не зайшов до тебе без запрошення, – Танас тряхнув головою. – Як повернемося, лише приречемо інших на смерть. У нас немає вибору, ми маємо рухатися далі.

Я замовкла. Він був правий, що ще казати. Та мої нерви не хотіли заспокоюватися, і у кожному шурхоті гілок мені ввижалися кроки. «Якщо не діятимемо, помремо», – попереджав здоровий глузд. Але що може дичина, загнана мисливцем у западню?

Од відчаю я й не помітила, як стисла кулаки.

– Ай! – скрикнула я від раптового болю.

– Що таке?! – мій супутник різко обернувся.

– Я порізалася! – поспішила пояснити я, розглядаючи закривавлений вказівний палець.

У Танаса округлилися очі:

– Що? Чим?! Ні, це не головне, – тут його очі звузилися, і він обачливо роззирнувся. – Біжимо, таких, як він, кличе кров.

Танас хотів знову потягти мене, але я й не думала рушити з місця.

– Я порізалася, – повторила я.

– Так, але ще не все втрачено, нумо, – поквапив мене хлопець.

Я розсміялася:

– Ти, ти не розумієш. Я порізалася, Танасе! Об це! – і я дістала з лівої кишені суху гілку, білу, мов кість, тепер заплямовану червоним.

– Що це? – Танас нахмурився.

– Моя казка, – сказала я, і, побачивши нерозуміння на обличчі супутника, пояснила: – Це залишила мені Голубиха. Вона вважала, що ним можна вбити упиря.

– Але вони безсмертні! – заперечив Танас.

Я похитала головою:

– Не безсмертні, якщо правильно вбивати. Ми маємо ризикнути. Я розведу вогонь із цим, але потрібно щось підпалити. Де тут…

– Кроки! – різким шепотом попередив Танас. – Ти знаєш що робити?

Я кивнула. Я мала дістатися пагорба, цей шлях вів навколо села, до місця погребального вогнища.

– Тоді вперед, – Танас кивнув.

– А ти?

Він посміхнувся своєю крихкою посмішкою і дістав щось з-за пазухи:

– Якщо Господь накаже, я житиму ще довго.

Розп’яття. Штук з дюжину. Він тримав у руках низку візерунчатих дерев’яних розп’ять тонкої роботи.

Я заворожено споглядала неочікувану красу.

– А ти казав, що ти з церкви, – безглуздо сказала я, і Танас розсміявся.

– Біжи, – ласкаво сказав він, – І не обертайся.

Я так і зробила, лишивши за собою краплю крові на снігу та білявого хлопця, що весь цей час був ніким іншим, як людиною.

* * *

Сама не пам’ятаю, як опинилася на пагорбі з могилою. Шлях вгору мав бути пекельним, я мала не раз послизнутися, але зараз, хоч убий, у пам’яті стоїть лише краєвид з гори. Звідти було видно усе село. Малі хатки, обіцянки тепла та комфорту, лоно гір, де казки живуть поряд з істиною. Я збиралася врятувати і себе, і це місце.

На пагорбі, де стояв хрест, я почула пісню. Старий добрий голос, що співав про небесне прощення.

– Дідусю, – несвідомо вимовила я.

Та, коли я обернулася, переді мною у снігу стояв упир.

Пан голова перервав похоронну пісню аби обдарувати мене сповненим смутку поглядом:

– Так, коли ти була мала, ти звала мене дідусем. Ти вже, мабуть, і не пригадаєш свого справжнього дідуся.

Він зробив крок до мене, і я одразу зробила крок назад.

– Не лякайся, дитино. Не мене тобі варто боятися. Страшний не я, а цей світ. Ти вже розумієш це, чи не так? Я лише рука смерті, а тебе лякає зовсім не вона. Я бачу, як тобі одиноко. Життя без подруги здається тобі дивним і чужим. Ця невпевненість у наступному дні, колись вона жахала і мене, дитино. Я можу забрати в тебе цей біль. Ти станеш ідеальною. Без журби й нерозуміння.

Ідеальною? Я слухала, мов уві сні. Пан голова, дідусь, він обіцяв щось неможливе, але таке бажане.

– Шкода, що довелося спалити решту тіл, – зітхнув старий, – вони вже ніколи не піднімуться, останні іскри життя розвіяні вітром.

– Чому? – не втрималася я, – чому Ви зробили це?

– А, – старий подивився на мене так, наче я знов стала дитиною, наївною крихіткою, що питає: «Дідусю, а звідки падає сніг?».

– Мішо, серденько, тебе мали вчити цьому. Про святість плоті. Якщо тіло – це храм божий, то кров – тим паче. Я забираю її аби продовжити власне тлінне буття.

І з цими словами він посміхнувся широко та хижо, і я побачила їх. Ікла. Кожне, мов вміло кований клинок. Так всміхається шаблезуба смерть.

– В-ви хочете зробити мене такою ж? – мій голос тремтів, я нічого не могла з цим зробити, і навіть не думала про те, як жалюгідно виглядаю.

– Довірся мені, Мішо, – сказав мій дідусь.

У нерішучості я відвела погляд, і побачила ліс за спиною дідуся. Щось спалахнуло у свідомості.

– А де Танас? – повільно запитала я.

– Він заснув. Не хвилюйся, я лише трохи вдарив його тильною стороною сокири. Майже доброзичлива помста за те, що він зробив зі мною, – старий засміявся собі під ніс. – Нуж-бо, Мішо, довірся мені.

Довірся мені, каже сон у горах, каже намисто з пальців коло шиї. Як тільки я згадала про Танаса, у мене наче розвіявся туман перед очима. Танас все ще був живий. Я була не одна.

– Пане го-, дідусю, – квапливо виправила себе я, – у Танаса були з собою розп’яття. Якщо я стану такою, як Ви, хіба я не боятимуся їх?

Упир розсміявся:

– Чи ти й людиною не боїшся Бога? Люди слабкі, тому вони ховатимуться від тебе за молитвами та іконами. Ти зможеш показати їм, що нікчемна людина з розп’яттям у руці така само нікчемна.

Я розізлилася за Танаса, але одразу придушила це почуття, стараючись з усіх сил не подати вигляду.

– А як щодо цього хреста? – я поклала руку на саморобну могилу Ковалів.

– Це останній раз, коли ти її торкнешся.

Чудово.

– Тоді я попрощаюся, добре, дідусю?

– Поквапся, дитино. Твій час спливає.

Він спливав вже третій день.

Я повернулася обличчям до хреста, аби старий не побачив, як я дістаю із кишені відьомські трави. Ще трохи вогню, і у хаті цього було б достатньо, але я знала, що хрест не горітиме у таку стужу. Я склала руки разом, зробила вигляд, що молюся, та всередині я напружено міркувала. Перед очима стояло обличчя Танаса. Йому вдалося затримати старого достатньо, аби я дісталася сюди, тож я не могла здатися тепер. Танас, про якого я думала стільки гидоти, виявився не просто людиною, а й хорошою людиною. Що б він порадив мені зараз?

Замість відповіді пам’ять відтворила ласкаву посмішку та «хлопцеві ніяково сидіти, коли дівчина стоїть, як у пошані.» Дівчина. Саме так, я була дівчиною. Це мало певні переваги.

– Дідусю, чи не могли б ви обрізати моє волосся?

– Нащо це тобі, дитино?

– Я хочу лишити його Олесі на пам’ять. Мені ніяково, що я забрала її кільце і не дала нічого взамін.

Старий упир поглянув на срібне кільце у мене на пальці.

– А, сімейна обручка Ковалів. Я розумію.

І старий голова нахилився до мене, провів рукою по моєму довгому темному волоссю, і воно розсипалося землею. Нігті старого були навіть довші за ікла. Я здригнулася, і упир тихо засміявся.

Я сподівалася, він все ще вірив, що я хочу стати такою ж.

Волосся я підібрала з-під ніг, та обмотала ним хрест, наче шовком. Обережно, я сховала всередині трави.

– Прощавай, Олесю, прощавайте, Ковалі, – сказала я та скинула кільце на землю біля хреста.

– Що ти робиш? – розгубився пан голова.

Та я вже чиркнула сірником перш ніж вронити кільце.

– Ні! – заволав старий мертвяк. – Ти мене одурила!

Хрест здійнявся примарним вогнем, і пан голова кинувся на моє горло.

* * *

Тої ночі я бачила Танаса востаннє.

Він виринув із пітьми, як бліда тінь, і блиск сокири в його руках здався мені власною гільйотиною.

Життя стиснулося в один прохолодний момент, у непохитні голубі очі Танаса, у іскри синього вогню. Та, наступної ж миті, пролунав свист – і хрускіт.

Танас встромив сокиру прямо у шию старого. Перед моїми очима пан голова похитнувся. І цей старий хижак, що роками кружляв околицями села, він впав на палаючий хрест.

Я ледь встигла відійти і з широко відкритими очима дивилася, як старого огорнули жар та світло, наче батьки давно загубленого сина. Крізь роки я пам’ятаю це синє світло, мертве світло зі смолоскипів відьом, що манить усю нечисть.

– Прощавайте, дідусю, – прошепотіла я.

Сіра зморшкувата шкіра пана голови згорталася та тліла на наших з Танасом очах, як папір у домі Голубихи. Вогонь – єдина річ, голодніша за упиря. Полум’я без розбору чи пощади проковтнуло сиве волосся, і гострі нігті, і жорстокі ікла. І­ в останню мить в синіх упирячих очах я побачила незрозуміле мені почуття.

– Прощавай, моя дівчинко.

* * *

Біля гір досі є повір’я, що зимовий мандрівник краде життя людей. Мандрівник красивий і страшний. Він – прекрасний син Мари, богині смерті та хуртовин. Він стукає у двері, і хтось завжди відчиняє. Але лист пана голови говорив про вже зниклу небезпеку, і ніхто в місті так і не повірив у чари.

Я ж дочекалася повернення родини та одужала від застуди у теплі хати, у колі люблячих родичів. Коли над селом яскраво сяяло весняне сонце, я відправилася у місто, шукати навчання. Я хотіла наблизитися до тієї доброти та непохитності, що мав Танас, і, одного дня, зустріти його знов. Можливо, ця мрія – продукт підліткової закоханості, та я досі тримаю її близько до серця.

А для того, хто читає це, ось моє побажання:

«Завжди дивіться у майбутнє. Навіть найдовшу зиму врешті-решт змінить весна».

Міхаела