Два Дракони: Три Мечі

Автор: Анна Ковальова
Жанр: гумористичне фентезі
Анотація: Відважний лицар Їлив прагне здобути руку коханої. Однак так вже сталося, що рука та кріпиться до тіла, а тіло те належить не звичайній сільській дівчині, а донці самого короля Варнида. Отож, сповнений рішучості, молодий лицар Їлив вирушає в Чорні Печери, щоб здобути собі слави, вбивши дракона Октавіуса Зеленолицього. На своєму шляху Їлив зустрічає двох чужоземців, які залишили свої домівки з тією ж метою, що й він: дикуна Ґардоса і коротуна Фту. Хто з них переможе дракона? І чи вдасться це взагалі комусь зробити? 

Колись давно, у темні часи, на далеких і таємничих землях відбувалися змагання. Певна річ, що брали участь в тих змагання лише лицарі і, певна річ, що змагання ті бути з гри Ґлесті. Пізніше ця гра стала національним видом спорту в острів’ян, і вони навіть проводили щорічні конференції з покращення ракеток, але це вже інша історія. Тоді, коли відбувалися одні з перших змагань, результат яких мав фатальні наслідки для всіх земель, про ракетки ще ніхто не чув. Замість ракеток тоді використовували ноги — переважно чужі, але у окремих випадках і свої.

На тих славетних змаганнях з нагоди 43 року падіння Бер-Тиру король Дивал програв усе своє майно і зробився жебраком. Довго плакали селяни за своїм добрим, але нерозважливим правителем. Наступного дня вони пішли в поле і співали тужливих пісень, аж поки не настала субота, бо в суботу всі вони традиційно зібрались в шинку перекинути дві-три партії в Лясіджяй — популярну гру нижчих станів. Так про Дивала всі забули. Це було особливо легко, бо він і сам хотів, щоб про нього зайвий раз не згадували: надто вже він соромився своєї поразки. Отож, випивши келих вина, колишній король зібрав у торбу все цінне йому майно, взув чоботи з оленячої шкури і подався далеко у гори, в землі, які належали дикунам. Що сталося з ним потім, ніхто не знав, та це не заважало колишнім підданцям Дивала наспівати про його подальшу долю двадцять дві збірки пісень. У тих піснях мандрівний король бився з велетнями, воював зі зміями і закохувався у прекрасних німф чи кентаврих. Ніхто так і не знав, як Дивал помер і чи помер він взагалі, тож навіть тисячу років потому люди переказували один одному оповідки про його пригоди так, ніби він і досі їх мав. При цьому нащадки того давнього королівства вже й забули, ким колись були їхні далекі родичі і ким насправді доводився їм той славетний герой з пісень.

Землі, що колись належали Дивалу, перейшли до його молодшого брата Кідрала, який все своє життя вдавав, ніби він і був справжнім спадкоємцем престолу, і навіть підправив своє свідоцтво про народження, накинувши собі кілька десятків років, аби правління його брата було визнане протизаконним. Сто років потому Ґвал — а саме так називалось те королівство — завоював король Юстіл, правитель Кумрілу. І деякий час Кумріл був найбільшою державою в світі. Та ще сто років потому Кумріл впав під натиском Лидкорну і його короля — Попкорну. Але врешті і Лидкорн впав через сто років, а причиною до того стали міжусобні війни, які вели між собою двадцять дев’ять синів короля. Мабуть, ті війни тривали б і до сьогодні, якби замість один одного королевичі не мали жодних інших клопотів. Та, на щастя, братерські непорозуміння вщухли, щойно до їхніх земель стали ласими потвори з далеких таємничих земель півдня. Правнуки Попкорна мусили укласти між собою мир і, об’єднавшись, створили дві могутні держави — Корлид і Лидкорн 2.0. Як можна здогадатися з назв, перші були лібералами, а другі —  консерваторами. Однак жодне з королівств, проводячи різну політику, не змогло перемогти потвору, про появу якої, власне, йдеться в цій історії.

Їлив сидів біля вогнища, спершись обома руками на свій меч, устромлений в землю. Юнак дивився кудись крізь полум’я і мав на обличчі вираз дуже розумної та зосередженої людини, яка думає про розумні та серйозні речі. Так і було: Їлив саме міркував про те, в яку халепу він вліз і як йому тепер з неї видряпатися. Чотири дні тому він вирушив у небезпечну мандрівку, яка мала принести йому щастя та славу. Однак Їлив дуже швидко почав шкодувати про своє рішення й сумніватися в тому, чи принесе ця мандрівка йому бодай щось хороше. Підстав так вважати юнак мав безліч. Спершу йому так і не вдалося вмовити зброєносця вирушити разом із ним у цю небезпечну мандрівку. Потім його кінь втік другого ж дня, щойно відчув запах драконячого посліду, купки якого де-не-де стирчали з землі, наче вартові вежі.

І хоч до Чорних Печер було ще далеко, молодий лицар усюди відчував небезпеку й зовсім втратив спокій. Мабуть, саме через це він не помітив чужинця, який підійшов до вогнища і став, загорнутий у каптур, наче чорна скеля. Їлив завважив його присутність, лише коли той заговорив до нього. Незнайомець вимовив північно-корлидською говіркою: «Кум рід аколешлі ко!». Що означало «доброго здоров’я тобі, друже», але й також «щоб тебе взяло та й тріснуло». Їлив здригнувся всім тілом від несподіваного звернення, але враз опанував себе і відповів: «Яко лешлі ко!». Що означало: «Навзаєм, друже». Але в окремих випадках також: «Моя ліва нога тхне». Далі між двома мандрівниками відбувся діалог. Аби не завдавати зайвого клопоту читачам ми наведемо його українську версію, перекладену з англійського оригінального перекладу, тобто майже з першоджерела.

— Хто ти і куди держиш свій шлях? — спитав Їлив.

— Моє ім’я Ґардос. Я прийшов сюди з півночі і маю намір зійти до Чорних Печер, в яких спить дракон Октавіус Зеленолиций, що за його голову призначені багатство і слава.

— Тоді нам по дорозі. Бо і я вирушив здобути голову Октавіуса Зеленолицього, щоб, прив’язавши до свого паску, принести її до короля Варнида і просити руки принцеси Орфиди.

Після цих слів юного закоханого лицаря Ґардос видав дивний звук: схожий на суміш кашлю з блюванням. Однак той звук був такий короткий, що Їлив не встиг зауважити, на яку саме з цих двох дій він був більше схожий, а тому нічого не сказав у відповідь. Натомість він запропонував чужинцю присісти біля вогню і поділився з ним своїми скромними харчами: сиром брі, багетом з висівками та збитими вершками. Подякувавши за гостину, Ґардос промовив:

— Мабуть, доля звела нас недаремно.

— Можливо, — погодився Їлив.

— Ми обидва йдемо в Чорні Печери, хоч і з різною метою.

— Виходить, що так.

— Послухай, хлопче, мені не потрібна принцеса чи королівство. Я належу до дикого північного племені, що його діти мусять ходити за королівськими підданцями, мов цуцики, випрошуючи шмат зі столу. Мушу зізнатися, я вирушив у мандри не з власної волі. Наразі мій меч — єдиний мій годувальник, а війна — моя мати. І не знаю й не знав я нічого, крім цього мистецтва. Коли король оголосив винагороду за драконячу голову, я не сумнівався ні на мить, що це робота для мене. Я вирву ту макітру голіруч, якщо знадобиться, — сказавши це, Ґардос підняв руки і показав Їливу, як саме він збирається скручувати драконячу голову. — Скажи, чи кохаєш ти ту свою принцесу?

— Усім серцем. І я знаю, що вона теж кохає мене, — сказавши це, Їлив почав бити себе кулаком у груди, показуючи, яке сильне кохання там жевріє.

— Я бачу, що ти хороший хлопець, і мені тебе шкода.

Чому саме чужинцю було шкода його, Їлив так і не почув, бо той продовжив зовсім про інше.

— Якщо тобі так сильно запала в душу принцеса — ти здобудеш її. Ти здобудеш її, це кажу тобі я, Ґардос Безрідний! А коли я даю комусь слово, то не порушую його! Моє слово — камінь! Затям собі це, хлопче!

Після цих слів чужинець відкинувся назад і за кілька секунд вже хропів. Їливу здалося, що Ґардоса виснажили палкі промови, які він цілий вечір змушений був виголошувати. Звісно, дикуни з півночі до них не такі звиклі, як королівські лицарі. Сам же Їлив зовсім не думав засинати. Згадки про принцесу та омріяне одруження так стурбували його уяву, що йому нічого не залишалось, як дати вихід своїм почуттям у вигляді пісні.

Глупої ночі, сидячі біля вогню, молодий лицар заспівав:

 Дуже бачити я хочу,
Ті кохані сині очі
Що ведуть мене щоночі
Через гори і ліси

Він саме дійшов до приспіву, коли почув чийсь вигук: «Ятміна ко ґірре!». Що означало на ламаній корлидській «щоб мене чорти забрали!», але також і «яка чудова мелодія: вона нагадує мені про тих, кого я ношу в своєму серці!». Навпроти лицаря біля вогню стояв коротун. Однією рукою він спирався на сокиру, а на голові мав шолом з закрученими вправо рогами — знак воїнів Лидкорну 2.0. Однак той шолом був набагато більший за голову його власника, і з цього Їлив зробив висновок, що та річ насправді ніколи йому не належала.

— Вітаю, чужинцю! — відповів Їлив.

На що коротун тільки плюнув, переставив сокиру на те місце, куди впала його слина, і щось пробурмотів собі діалектом, якого молодий лицар не знав. Серед цього бурмотіння він впізнав лише слово «корґ», яке корлидською перекладалося як «зоря», давньо-лидкорнською — «гнів», а насправді означало щось середнє між обома. Проте, оскільки Їливу було відоме лише перше значення, він розгубився і не знав що відповісти.

Нагадуємо шановному читачу, що подальша розмова двох добродіїв буде подана перекладеною з англійської мови задля кращого збереження усталених термінів.

— Вогонь — шикардос! — сказав нарешті коротун ламаною корлидською, знову переставивши свою сокиру у дивний спосіб.

— Дякую, — відповів Їлив. — Ти є воїном Лидкорну 2.0? Що забув ти в цих землях?

Чужинець знову забурмотів щось собі під носа, а потім промовив:

— Дракон-дракон літає.

— Так, звідси дуже близько до Чорних Печер, в яких нещодавно оселився дракон, — підтвердив Їлив.

Однак його слова, здавалось, не на жарт роздратували чужинця. Коротун затупав ногами і знову почав сам до себе говорити.

— Очільник — платити!

Їлив ніяк не міг збагнути дивних вигуків гостя. Лицар хотів перепитати, але чужинець просто таки знавіснів. Він кинув на землю сокиру і почав стрибати навколо неї, тримаючись за два роги на своєму шоломі. Якби Їлив був трохи більш обізнаний в західно-лидкорнській культурі, то одразу здогадався б, що цей танок був насправді ритуальним танцем Гуру-Ру-Ру, який виконували воїни Лидкорну 2.0, благаючи богів про удачу. Танець зазвичай супроводжувався ритуальною піснею про недосконалість людського буття. Тож невдовзі коротун почав жалібно вити й бити себе по пузу, імітуючи барабанний супровід, який неодмінно мав бути за всіма правилами ритуалу. Завивання чужинця розбудили Ґардоса.

— Який собака тут здихає? — найперше запитав він, підіймаючись від сну.

Їлив, який досі сидів до глибини своєї тендітної душі приголомшений побаченим, мовчки вказав на коротуна, який тепер качався по землі, співаючи про нікчемність людини. Мабуть, танець завершився б і сам рівно через три години, як і мав, згідно з правилами. Та Ґардос вирішив не чекати фіналу і припинив його одним рухом свого чобота. Хоча, певно, все-таки двома, адже перед тим, як жбурнути ним в коротуна, він мусив його зняти. Від несподіванки воїн Лидкорну 2.0 закляк на місці. Він піднявся з землі і вирячив очі то на Ґардоса, то на Їлива, то на небо, адже не був певен, хто саме вдарив його. Вибір був очевидним. Коротун впав на землю і швидко проказав молитву, а потім піднявся і заговорив.

— Знайти дракона.

— Щоб вбити? — спитав Ґардос.

Коротун закивав і стукнув себе по шолому кулаком.

— Ясно, отже, ти теж полюєш на драконячу голову. Тільки чого це ти натяг на себе чужі обладунки? Закладаюся, ти не воїн Лидкорна 2.0, а тільки видаєш себе за нього, бо військовим чужої країни тут нема чого робити. Ти схожий на селюка чи недолугого учня коваля. Признавайся, де ти взяв цей шолом?

— Знайти!

— Брешеш! У кого ти його вкрав? А, та нехай! Хіба не все одно, що там за біс у вас в Лидкорні 2.0, — махнув рукою Ґардос.

— Як тебе звати? — запитав Їлив.

— Фту! — відповів чужинець.

— Отже, Фту, ти йдеш до Чорних Печер, — продовжив молодий лицар. — Ми теж йдемо туди, щоб здобути голову дракона.

Фту сів біля вогню, поклавши сокиру собі на коліна. Ґардос підійшов до Їлива і прошепотів:

— Лягай спати, а я наглядатиму за цим малим. Щось він не договорює.

Зморений побаченим, лицар одразу ж заснув.

***

Уранці товариство з’ясувало, що вночі ніхто з них не був вбитий конкурентом. Їлив цьому дуже зрадів. Ґардос певною мірою розчарувався, а що думав Фту, було відомо лише йому самому. Тож наступного дня вони втрьох разом вирушили до драконячого лігва. Це влаштовувало всіх, адже так воїни мали більше шансів завалити потвору, ніж поодинці. Загін вів уперед Ґардос, вдягнений у темний каптур, що прикривав лускатий обладунок. Свою праву руку дикун тримав на руків’ї меча, готовий відбити раптову атаку. Позаду нього, бурмочучи щось собі під носа, йшов Фту. Коротун весь час перекидав свою сокиру з однієї руки до іншої, ніби грався. Останнім випало йти Їливу. Ні, він не був боягузом, який заховався у хвості, щоб першим дати драла з поля бою. Насправді Їливу довелося йти останнім, бо Ґардосу випало йти першим, а ставити ззаду підозрілого коротуна, який весь час бавився зі зброєю, було небезпечно. Тож третім йшов молодий лицар Їлив, що мав світле волосся, світлі очі, світлий меч та обладунок, і взагалі сам собою був весь таким світлим, що іншим було боляче на нього дивитися.

Троє воїнів повільно наближались до Чорних Печер. Сумнівів щодо цього у них не виникало, адже навколо суттєво побільшало гір драконячого посліду. До того ж іноді шлях їм перекривав дружній скелет, самотній шолом чи зброя, власника якої годі було шукати. Перед однієї такою знахідкою Їлив застиг. Він гукнув своїх товаришів, і ті обступили його. Лицар підняв з землі понівечений щит.

— Погляньте, на ньому зображений безіменний палець лівої руки!

— Власник цього щита, певно, належав до ордену безіменного пальця лівої руки! — сказав Ґардос.

— У всьому Корлиді є лише кілька людей, які не мають безіменного пальця на лівій руці і носять цей знак. Закладаюся, що знаю, хто був власником цього щита! Спочивай з миром, мій друже, — промовив Їлив, увіткнувши щит у землю.

— Ходімо, якщо та людина заслуговує на повагу, ми ще матимемо шанс помститися за її смерть! — підбадьорив лицаря Ґардос.

У полоні сумних та відчайдушних думок загін відважних воїнів дістався до печери, в якій жив дракон. Цього разу найпершим мав йти коротун, бо це завдання якнайкраще пасувало саме йому: він був малий і підозрілий. Однак коротун з таким рішенням не погоджувався, про що він одразу сповістив своїх товаришів, затягнувши пісню сумну про тяжке земне життя мандрівного воїна в колі зрадників. Замість нього першим на розвідку до печери вирушив Їлив. Молодий лицар ступав обережно, намагаючись не привертати до себе уваги. Задум полягав у тому, щоб Їлив дізнався якомога більше про дракона та його помешкання, а вже потім, повернувшись до своїх друзів і переказавши їм все, воїни разом вирушили у бій. Та цьому плану не судилося справдитися, адже щойно Їлив ступив вглиб печери, до нього хтось звернувся.

— Ви до Октавіуса?

Голос не міг належати людині, і Їлив одразу ж це збагнув. Воїн хотів щось відповісти, бо відчував, що саме так має чинити справжній лицар, коли до нього звертаються, однак його ввічливе привітання застрягло у нього в горлі, так і не народившись на світ, бо ж перед Їливом з пітьми вигулькнула драконяча голова. Вона була червоною і не могла належати Октавіусу, якого прозвали Зеленолицим зовсім не випадково. Тож Їлив розгубився. З одного боку, саме драконяча голова йому і була потрібна, а що вона десь в пітьмі кріпилась до тіла, то це легко можна було виправити; а з іншого, король наказав принести голову саме Октавіуса і відрізати цю не було сенсу, хіба, може, тільки для того, щоб потім перефарбувати її в зелений, але такі ниці думки не могли виникнути в голові світлого лицаря Їлива, який просто залишився собі стояти на місці, спостерігаючи за головою.

— Ти до Октавіуса, питаю? — раптом вимовила та голова глибоким могутнім голосом.

— Так, — відповів Їлив і закивав головою, показуючи, як сильно йому потрібно саме до Октавіуса і що з цією головою, кому б вона не належала, він не готовий мати справи.

— Його нема вдома! Можу записати тебе до нього на п’яту. У нього між третьою і сьомою якраз вікно. О п’ятій біля входу в печеру, — з цими словами голова зникла в темряві.

Повернувшись до своїх друзів, які чекали на нього в лісі біля печери, Їлив приніс одразу дві звістки: добру і погану. Виявилося, що драконів в печері двоє — це було, звичайно, дуже погано. Але хорошим було те, що Їлив записався до Октавіуса на п’яту годину, а, отже, точно знав, коли чекати нападу, що було, безперечно, чудовою новиною для всіх. Їлив навіть був припустив, що цей дракон напрочуд чемна і вихована особа, якщо так вправно керує відвідуванням печери і не змушує лицарів чекати в черзі. Однак його враження суттєво попсувалось після того, як з печери долинув жахливий гуркіт і звідти повилітали просто в ліс людські рештки, а червона дракониха, у статі якої більше не доводилось сумніватись, закричала своїм могутнім глибоким голосом: «ПРИБИРАТИ ЗА СОБОЮ ТРЕБА, СКОТИНО!» Від цього крику у всіх воїнів позакладало вуха, і ще якийсь час вони сиділи мовчки, а потім ще годину-дві намагались встановити один з одним голосовий контакт.

Наближалась п’ята година. Раптом піднявся сильний вітер: то був ніхто інакший, як Октавіус Зеленолиций, котрий пролітав просто над головами воїнів, поспішаючи у своє любе помешкання. Мандрівники знову замовкли і не наважувались розмовляти, аж доки не настав час молодому лицарю зустрітися зі своєю долею. Попрощавшись зі своїми товаришами, а подумки і з життям, Їлив пішов до печери, де на нього мав чекати її жахливий господар. Під час їхнього побачення Ґардос і Фту мали влаштувати засідку і, щойно дракон підійде до місце, де ховались двоє воїнів, зненацька напасти на нього. Тож завданням Їлива було насправді відволікти дракона, а потім навмисне завести у пастку. Треба сказати, план молодому лицарю зовсім не подобався. Він волів би здолати потвору у чесному поєдинку, та щойно Октавіус виліз зі свого лігва і постав перед лицарем у всій своїй красі та жасі, як Їлив остаточно вирішив пристати на той сумнівний план, який тепер видавався йому найгеніальнішим з усіх можливих.

— Отже, — промовив Октавіус, розправивши крила і знову склавши їх до купи, — це ти і є той зухвалий лицар, який призначив мені зустріч на п’яту годину?

Їлив відкашляв всю ту пилюку, яку підняв своїми крилами дракон, і тільки тоді відповів:

— Так, це я. Мене звати Їлив. Я є лицарем короля Варнида.

— Ага. І дай вгадати, ти прийшов сюди, щоб відтяти мені голову?

— Саме так! — вигукнув Їлив і лише тоді зрозумів, як зухвало прозвучали ці слова.

— А чого ж твій господар сам не прийде до мене за моєю головою? Тобі це не спадало на думку?

— Ні, — чесно відповів Їлив.

— А знаєш, чому він не приходить? Бо владу над драконами цих країв мають лише особи королівської крові, а твій король звичайний самозванець!

Їлив не став чекати на курс історії двох королівств від дракона, який безсумнівно знав її краще за молодого лицаря хоча б тому, що був не настільки молодий та відчайдушний. Зачувши лихі слова стосовно особи короля, Їлив кинувся на потвору з мечем, геть забувши про геніальний план і про все на світі, крім спаскудженої честі свого правителя. Дракон чхнув на лицаря, відкинувши його на кілька метрів у кущі.

— Молодь, — сказав він, зітхаючи так, що його зітхання віддало жаром Їливу в обличчя, і на секунду лицарю здалося, що його очі засохли, наче дві ружі зимового ранку.

На щастя, товариші Їлива не забули про свій план і, скориставшись моментом, кинулись рятувати молодого лицаря. Октавіус одним подихом відкинув Фту, а потім застиг, спостерігаючи за тим, як Ґардос намагався проштрикнути йому луску на лапах.

— На тобі, тварюко! — кричав Ґардос, завдаючи удар за ударом, які, щоправда, зовсім не турбували Октавіуса, і від цього дикун ще більше дратувався. — Вмри!

— Ґардосе, зупинися! — закричав Їлив.

На диво, Ґардос послухав лицаря. Він опустив меча і поглянув драконові в очі, а той подумки передав йому короткий курс історії двох королівств, який не зміг викласти Їливу. Так Ґардос Безрідний нарешті дізнався про своє походження. Дракон впізнав у ньому незаконнонародженого сина Калвіра, що був сином Орвера, а той був сином Даркура, сина Давірія, що був сином Азкелста, сина Ґвардіра, що був сином Холмірна, а той був сином Орзекола, що був сином Іхдірна, сина Оклендра, що був сином Амрінда, котрий був сином Дарпіра, а той був сином нікого іншого як короля-жебрака Дивала.

Заручившись підтримкою драконячого подружжя, Ґардос тієї ж ночі повернув собі Корлид, а наступної — і Лидкорн 2.0. Що ж до його супутників, то Їлив таки одружився з принцесою Орфидою, як йому й обіцяв Ґардос. А що сталося з Фту відомо лише йому самому.