Інтерв’ю з Оленою Любенко з нагоди видання роману Стівена Кінга “Відродження”

У рамках фестивалю “Книжковий Арсенал – 2015”.

Який же літературний фестиваль без Стівена Кінга? У суботу, 25 квітня, на Книжковому Арсеналі відбулася презентація українського перекладу одного з найновіших романів цього культового письменника — «Відродження». Головним учасником заходу стала Олена Любенко — перекладач цієї та інших книг Кінга, відома своєю роботою над циклом «Темна вежа».

СФ: Як працювалося з «Відродженням» і чим Вам запам’ятався цей роман?

— Якщо чесно, то з творами Кінга завжди працювати дуже нелегко. Я не можу сказати, що працювалося надзвичайно просто, але вся ця важкість, яку Кінг завдає перекладачеві, абсолютно про нього не піклуючись, насправді приносить неабияку втіху, коли дістаєшся аж до кінця. Мені взагалі здається, що кожну роботу над перекладом Кінга можна порівняти зі скелелазінням: перекладач, як альпініст, піднімається на верхівку гори, продираючись крізь шари сленгу, шари спеціалізованої лексики, шари реалій, які абсолютно нічого не говорять українському читачеві. Або, якщо читач достатньо освічений, то частково вони можуть йому щось сказати, однак все одно потрібно більшість цих реалій пояснювати, робити невеличкі зносочки для того, щоб він був у курсі і читалося легко. Я завжди роблю переклади з наголосом на те, щоб читачу було дуже легко і цікаво сприймати Кінга, тому що я сама його сприймаю як автора, який насамперед створює образи, котрі запам’ятовуються, відкладаються в пам’яті і разом з читачем залишаються, можна сказати, на все життя. Саме цим він мені і запам’ятався — образністю, красою мови.

СФ: Який у Вашій практиці перекладу Кінга був найскладніший момент?

— От саме зараз у мене таке відбувається. Я працюю над повістями зі збірки «Чотири сезони» і сушу собі голову над тим, де б його взяти український арештантський сленг. Можливо, я знайду якісь україномовні матеріали, які стосуватимуться ув’язнених тридцятих років, сорокових років, але не факт, що саме цей сленг можна перенести на ґрунт сімдесятих-вісімдесятих років в Америці. Тому в мене зараз на вибір: або шукати й вигадувати щось своє, або використовувати російську «феню», найзнайомішу читачеві за російськими серіалами, книжками і так далі. Але… цей момент досить складний, мені потрібно його вирішити перед тим, як віддавати книжку до друку.

СФ: Кінг часто любить змальовувати такі досить неприємні явища, як наркоманія, алкоголізм, і от в останній книжці він торкнувся антирелігійної теми. Як Вам було це перекладати та як, на Вашу думку, до цього ставляться люди?

— Я православна християнка, і мені було трішечки неприємно, тому що богоборчі мотиви в цій книжці Кінга достатньо сильні, і мені навіть здається, що за постаттю чорного пастора Чарльза Джейкобса стоїть сам автор. Він може підписатися під кожним словом героя і сам ще додати. Тому я не певна, як сприйматимуть люди кошмарну проповідь Чарлі Джейкобса. Але коли маєш достатньо глузду, щоб вірити в Бога, а не в надбудову над Богом — церкву, яка, на думку Чарлі Джейкобса, просто велика страхова компанія, коли маєш трошечки почуття гумору, то все це сприймаєш більш легко. Гадаю, більшість людей нормально до цього поставиться.

СФ: В останній книзі Кінг замислюється над питанням смерті. Як Ви гадаєте, він правда відчуває наближення своєї смерті чи це так впливає на нього смерть його друзів?..

— Ви знаєте, мені здається, він досить часто замислюється над питанням смерті. Він же написав, що «Великий Бог Пан», роман Артура Мейчена, не давав йому спокою все життя, а там, власне, про таке і йдеться. Кому цікаво, той почитає, поцікавиться цим романом. Але я теж дуже багато про це думала. Можливо, Кінг сам страшенно боїться того, що там, за тими дверима, тому йому обов’язково треба було виписати, викинути з себе цей страх, передати його нам, читачам, для того, щоб йому трішечки полегшало. Я думаю, він дуже зараз про це замислюється і, власне, через це пише багато романів, тому що він відчайдушно хоче залишитися, залишити свій слід. І він, безперечно, залишив свій слід у кожній голові читача, тому, думаю, боятися йому вже не варто. Але того, що там за дверима, він дуже сильно страхається.

СФ: Інший перекладач, Олександр Красюк, якось зазначив, що дуже любить музикальність творів Кінга і робить багато пісенних зносок. «Відродження» якраз описує життєвий шлях рок-музиканта. Що Ви відчуваєте, коли зустрічаєте пісні, і чи їх слухаєте?

— Пісні я слухаю, обов’язково. Я навіть не вмію грати на гітарі, але я полізла в Інтернет і відкрила уроки гри на гітарі, дивилася, як це все відбувається. Адже я не рок-музикант, але, звісно, перекладачам потрібно перекладати різні речі. А оскільки Кінг – рок-музикант, то це його стихія, це його життя, це те, як він відчуває…

Я вважаю, що до «Відродження» потрібно видати окремо саундтрек зі всіма цими піснями і окремо книжечку про американський рок, тому що, на мою думку, українському читачеві буде досить важко це все сприймати. Я не хотіла перевантажувати зносками текст, щоб він не був важким для читання, тому що описувати кожну пісню, яка там звучала в 70-ті, 60-ті роки, якось… Для американця вони означають дуже багато, для українця вони нічого не означають. Щоб вони щось для нього означали, потрібно з ними ознайомитися, почитати лірики англійською чи переклад зробити. Це теж повинна бути титанічна робота.

Але Кінг просто пише для американців. Вони сприймають це як належна, як своє, це рідна для них культура. Для нас це трішечки інший ґрунт, у нас навіть деякі знайомі рок-музиканти жалілися, що не приживається, наприклад, американський блюз. Я не ставила перед собою таку мету описати всі пісні. Читач, на мою думку, досить розумна людина. Якщо йому цікаво, то він полізе в Інтернет і поцікавиться, що це за пісня, як вона звучить, як перекладається, сам спробує зробити переклад, зіграти акорди на гітарі. Тому моя персональна думка, що треба трошечки більше довіряти своїм читачам — і тоді всі пісні зазвучать.

СФ: І таке загальне питання: коли Ви познайомилися з Кінгом?

— У 13 років. Наша знайома привезла з Америки «Мертву зону». Це був класичний paperback (книга у паперовій обкладинці — прим. редакції), із запахом, із пожовклими від часу сторінками. Я англійську не знала майже взагалі, але прочитала цю книжку. Не знаю, як я її прочитала, може, задом наперед, але все-таки в мене щось відбилося в пам’яті. І відтоді потроху підчитувала Кінга, а потім він якось сам непомітно прийшов у моє життя: мені запропонували зробити тестовий переклад для КСД, я його зробила — і ми видали «Зону покриття». Таким чином далі пішла наша співпраця з КСД.

СФ: На презентації Ви казали, що дуже любите серію «Темна вежа». Що Ви відчуваєте, коли в інших книжках Стівена Кінга зустрічаєте посилання на цю історію?

— Кінг взагалі дуже любить себе цитувати. Він робить це практично в кожній книжці. Але коли я зустрічаю, наприклад, якусь віддалену подібність персонажа «Відродження» до Едді Діна, я відчуваю радість. Я відчуваю неприхований захват від того, що я зустріла когось рідного, тому що всі ці герої, поки я перекладала «Темну вежу», стали мені родиною.

Дякуємо пані Олені за чудове і тепле інтерв’ю, а також бажаємо плідної співпраці з редакторами та швидкого підбору потрібних слів. Адже вони, мов рибка в річці, пливуть хитро й вертко, голими руками їх не візьмеш, тож тільки майстер з належною сіткою здатен вловити великий куш.

З перекладачкою спілкувалася
Оксана Пронько