НІЛ ҐЕЙМАН: ІЩЕ ОДНА ЖМЕНЯ ІСТОРІЙ

Ніл Ґейман: «Обережно, тригери!», 2017, Київ, Видавнича група КМ-БУКС, 368 с.

Уже понад півстоліття відділяють нас від золотої доби короткої прози. Саме у 50-60-ті роки на літературній сцені засяяли зірки Рея Бредбері, Роберта Шеклі, Роджера Желязни та багатьох інших письменників. Однак, ця епоха тривала недовго. Дуже швидко оповідання втратили рентабельність, тож видавництва переключилися на великі романи. Тепер написання малої прози перетворилося на задоволення, а авторська збірка — на привілей, доступний лише визнаним майстрам на кшталт Ніла Ґеймана.

Уже добре знайомий українським читачам, цей автор — справжня людина-оркестр. Прославившись як творець культового графічного роману «Пісочний чоловік», він проявив себе вправним журналістом, сценаристом і романістом. Раз на кілька років письменник тішить себе і шанувальників підсумковою збіркою, яка окреслює не так конкретну тему, як період у творчості митця. Розпорошені по різних журналах історійки нарешті збираються під однією обкладинкою.

Читайте також: Скандинавська міфологія для чайників

Найсвіжіша така збірка від Ніла Ґеймана — «Обережно, тригери!» — складається з двадцяти чотирьох абсолютно різножанрових історій та авторської передмови. Відчутно, що кожне оповідання для письменника було дослідженням нової літературної території, тож результат, як це часто буває з експериментами, вийшов доволі неоднозначним. Почати варто з назви, яка стала ахіллесовою п’ятою як перекладача, так і автора. Поняття «тригер» нове для української мови. Англійською воно спершу позначало просто «спусковий гачок», а потім набуло абстрактнішого значення. Тепер «тригером» може бути абсолютно все — головне, аби воно запускало певний процес. Наліпками «Triggers warning» почали маркувати будь-який медіа-контент, що може здатися частині аудиторії дискомфортним. І хоча такі англіцизми як «трабл», «челендж» та «брейнстормінґ» стали звичною мовною реалією, «тригери» залишаються вузькоспеціалізованим психологічним або технічним терміном. Вони трохи збивають з пантелику. Може навіть питання виникнути: це монстри такі — «тригери»? Ні, просто історії. До того ж, зовсім не страшні — в чому і полягає головне лукавство автора. Стівен Кінг у передмові до «Ярмарку нічних жахіть» попереджає, що деякі з його історій мають зуби, і це виявляється правдою, а от обіцянка Ґеймана витягнути з зони комфорту так і лишається обіцянкою, адже всі його оповідання — затишні, аж страх. Навіть історія про канібалізм («До похмурого моря») смакує, як імбирний чай з пряником.

У оповіданні «Клац-цок і торохтливий мішок» Ґейман занурює читача в моторошну атмосферу гелловінських розваг. Фінал складно назвати несподіваним, але історія не позбавлена особливого шарму, притаманного дитячим жахливчикам про «чорну-чорну домовинку на колесах». А ось «Закінчення жіночого роду» — це вже горор для дорослих, який маскується під любовний лист. Автору справді вдається захопити, шокувати і навіть трохи налякати читача. Звісно, знавці жанру можуть згадати Едоґаву Рампо, однак, навряд чи Ґейманове оповідання є омажем «Людині-кріслу» 1925 року. Просто іноді різних авторів лякають одні й ті самі речі.

Вишукана стилізація під шотландську середньовічну казку «Істина — печера в Чорних горах» навіває асоціації з «Вересковим трунком» Роберта Льюїса Стівенсона. Історія про помсту і чари, про жорстокість і жадобу, оповита сумовитою, елегійною атмосферою — справжня балада у прозі. Ніл Ґейман взагалі дуже любить казки. У збірці також наявний мешап зі «Сплячої красуні» та «Білосніжки» («Спляча та веретено»), осучаснений варіант «Подарунків феї» Шарля Перро («Казка про діаманти та перлини») та іронічний верлібр про нелегку долю хресних-фей («Дотримання формальностей»).

Осібно стоїть оповідання «Дещо про Кассандру». Це лірична історія про успішного чоловіка й дівчину, яку він вигадав у підлітковому віці, щоб не виглядати невдахою в очах друзів. А що буде, як через багато років вони зустрінуться насправді? Елегантне оповідання –перевертанець про звичну для 99% підлітків практику вигадування бурхливого особистого життя іронічно демонструє, яким несподіваним бумерангом може це все повернутися.

Читайте також: Огляд україномовних коміксів 2017 (Частина 1)

Значну частину книжки становлять оповідання-омажі — Рею Бредбері, Джеку Венсу, Артуру Кларку, Джину Вулфу, Артуру Конан Дойлу, Гарлану Еллісону та іншим. Хтось пише кумирам любовні листи, а хтось — оповідання. Ніл Ґейман із останніх. Розказані історії пронизані щирим зачаруванням перед титанами, на плечах яких він стоїть. Всі ці оповідання приємні, але не самобутніми. Дуже майстерні фанфіки, які вимагають вільного володіння матеріалом. У «Людині, яка забула Рея Бредбері» письменник відтворює стилістику бредберівських оповідань. Цитати, цитати, цитати… По цій історії можна сміливо влаштовувати вікторину на знання творчості класика. «Ніяка година» — цікавий подарунок для фанатів «Доктора Хто». Ніл Ґейман писав сценарії для оновленого серіалу, тож, за інших обставин, це оповідання могло б з’явитися на телеекрані. Запропонована пригода не додасть нічого нового до портрету Доктора та його супутниці, але у головного лиходія є справді ефектний план по захопленню планети Земля. Не оминув Ґейман і найвідомішого детектива всіх часів. До творчого спадку Конан Дойла він уже звертався в оповіданні «Етюд у смарагдових томах». І якщо того разу об’єктом його постмодерністської гри стало перше розслідування Холмса, то в «Справі про смерть і мед» письменник пише про «останні» пошуки Шерлока. Автор просто не міг повірити, що діяльний геній з Бейкер-стрит на схилі літ просто розводив бджіл. Не слід чекати від історії справжнього детективу: хоч оповідання і висувалося на премію Едґара Алана По 2012 року, однак події розгортаються радше в містичному ключі. На відміну від Стівена Кінга (оповідання «Справа доктора»), Ґейман навіть не намагається змагатися з класиком у вигадуванні складного злочину та прописуванні математично точної дедукції Шерлока Холмса. Головоломка присутня, однак не вона є наріжним каменем сюжету. «Справа про смерть і мед» лишає приємний посмак у кожного, хто в дитинстві зачитував до дірок старенький томик Конан Дойла.

Варто також відзначити оповідання «Чорний пес», де йдеться про подальші пригоди Тіні Муна — головного персонажа «Американських богів». Це мікс із англійських легенд про Баргеста та «Барильця Амонтильядо» Едґара Алана По. Історію слід читати вже після згадуваного роману, коли душа вже прикипіла до персонажа.

Уривок із вистави “Чорний пес” за мотивами оповідання Ніла Ґеймана на Kyiv Comic Con 2017

Щодо інших оповідань збірки, то вони здебільшого або нецікаві, або вторинні. Алюзій настільки багато, що іноді здається, буцімто в письменника немає власних ідей. Книжку варто було назвати «Обережно, здібний учень!»: Ґейман приміряє маски інших авторів — і щоразу зазнає краху. Навіть найкращі його історії не здатні стати чимось більшим, ніж забавною дрібничкою. Автор вправний стиліст і дуже часто безсоромно цим користується. Вигадлива манера письма приховує посередні сюжети. Оповідання «Оранжевий», наприклад, виїжджає винятково на нестандартній подачі інформації. Лінійна манера оповіді знищила б його. Те саме стосується і «Повернення Змарнілого Білого Герцога». Щодо українського видання, то переклад досить приємний, але вряди-годи трапляються росіянізми і стилістично невдалі конструкції.

Попри всі недоліки. книжка залишає по собі позитивне враження. Мабуть, найбільше цьому посприяла… передмова. Саме там можна почути справжній, щирий голос автора, не спотворений чужими масками. Прочитання збірки «Обережно, тригери!» нагадує зустріч зі старим другом: він не розкаже нічого нового, але розмовляти все одно приємно.

Анатолій ПІТИК і Катерина ГРИЦАЙЧУК