Світло на межі: Трилогія Джеффа Вандермеєра як маніфест капітуляції людства

Трилогія Південного Округу Джеффа Вандермеєра (“Знищення”, “Засвідчення”, “Замирення”) виявилася міцним горішком навіть для досвідчених західних рецензентів, що вже й казати про українську аудиторію, більша частина якої вперше почула це ім’я лише минулого року. Неймовірно складно хоча би побіжно описати складові сюжету, не вдаючись до спойлерів та не руйнуючи інтригу. Ще складніше пояснити сучасному читачеві, який від фантастики про закриту Зону, ймовірно, інопланетного походження насамперед очікує активних пригод, видовищних сутичок та аномалій у стилі гри “Сталкер”. Навіщо йому поглинати дев’ятсот сторінок неквапливих метафізичних роздумів та нагромадження світоглядних питань, які набагато більше пасували б екранізації Тарковського?

Зазнав критики й Алекс Ґарленд, режисер екранізації першого тому (локалізованої під буквальним перекладом назви — “Анігіляція”). Фільм втратив можливість широкого прокату через “надмірну інтелектуальність” та небажання Ґарленда поступатися правом фінального монтажу. Натомість він зберіг концептуальний задум та атмосферу, що виявилася ближчою до оригіналу, аніж можна було сподіватися від загалом динамічнішого за літературу кіножанру. Режисер заручився згодою Вандермеєра повести історію в дещо іншому напрямку й самостійно розставити акценти (на ту мить другий та третій томи трилогії ще не були опубліковані, до того ж Ґарленд базувався, мов справдешній імпресіоніст, на загальному враженні від книжки, а не на буквальному відтворенні подій), проте надзвичайно точно відтворив емоційний стан героїнь. Для 2018 року уклін естетиці та темпоритму Тарковського й Кубрика виявився дійсно незвичним і неочевидним, проте з художньої точки зору це аж ніяк фільму не нашкодило.

Сам Вандермеєр обрав ту саму, не найпопулярнішу і не найлегшу для читача стратегію — занурювати у світ твору поступово, за допомогою довгих експозицій, медитативних описів природи, прискіпливого спостереження за напрямом думок персонажів та нескінченного ланцюжка примарних здогадок. Чи не всі рецензенти відзначають, що підхід цей найпомітніше відбився на другому томі: дія “Засвідчення” відбувається не в самій Зоні, а всередині Південного Округу, організації, що тридцять років виряджає туди експедиції. Оповідь провадиться з точки зору нового директора, Керманича, який знає про те, що відбувається, не більше за нас із вами, тих, що вже читали розповідь біологині у “Знищенні”.

Утім і третій том, “Замирення”, порівну поєднує події теперішні (подорож Керманича й біологині Нуль-зоною) зі спогадами колишньої директорки та доглядача маяка — людей, що мали стосунок до цієї території ще до “зараження” і на власні очі бачили передумови її перетворення. Текст так само робить ставку на споглядальність, а не на активний пошук відповідей на вже наявні питання. Проте якщо згадати, що стиль твору в ідеалі мусить бути продовженням сутності сюжету, починаєш усвідомлювати два дуже виграшні наслідки такого, здавалося б, суперечливого рішення.

По-перше, сама мова твору набуває відчуття безчасовості й нелінійності, притаманного сприйняттю головних героїв; їхні розгубленість та безвладність перед явищами, що не піддаються негайним логічним поясненням, просочуються крізь папір і наповну стають нашими. По-друге, Вандермеєр встигає майстерно присипляти обачність читачів, і всі смислові кульмінації виринають із тексту настільки несподівано й моторошно, що неспокій на найближчі кілька годин (чи й днів) забезпечений.

Неймовірно, але на якомусь етапі вдумливого читання трилогія перетворюється на справжній метатекст, що виходить далеко за рамки звичного літературного споживання. Адже і біологиня, і Керманич, і директорка, й інші персонажі перетинають наявну межу Нуль-зони, лише щоб усвідомити зрештою, що межа ця може пролягати будь-де, можливо, й усередині них самих. Можливо, вона вже давно говорить крізь них. Причина, з якої вони йдуть до кінця, — це щоб знати напевне.

“Щоб проникнути крізь серпанок”.

Опираючись перетворенню, але водночас розуміючи, що збагнути правду, наскільки б суб’єктивною та не була, можна лише капітулювавши перед незвіданим. І навіть якщо “твоє розчинення у цьому небі, в цій землі, у цих водах тут аж ніяк не забезпечить тобі смерті”, це розчинення можна принаймні зустріти свідомо, як-от персонаж Тесси Томпсон в екранізації Ґарленда. Те саме “Замирення”, або ж “Прийняття”, якщо перекладати назву ще буквальніше.

Вандермеєр не просто затягує нас у трясовину загадок, змушуючи один за одним відкидати звичні інструменти логічного трактування літературного твору; він підказує, що збагнути сутність Нуль-зони можна, лише капітулювавши перед текстом. Дозволивши йому діяти на підсвідомість, на емоційний стан, на лімбічну систему, на що завгодно, лише не на раціональне сприйняття. Так, розчинення у тексті теж не гарантуватиме відповідей на всі питання, але чи настільки вони потрібні, коли перетворюєшся на таку саму частинку цієї трилогії, як вежа, маяк, рослина, дохла миша чи старий мобільний телефон?

І ще один не менш важливий нюанс. Зважаючи на те, з яким трепетом, любов’ю та деталізацією Вандермеєр описує рослинний та тваринний світи Зони, якоїсь миті починаєш усвідомлювати, що трилогія є таким собі ненав’язливим, проте водночас радикальним екологічним маніфестом. В інтерв’ю письменник, звісно, уточнює, що навмисне уникав повчального тону — зрештою, всі й так знають, якої шкоди довкіллю завдає людство, і прямолінійні нагадування не здатні силоміць змінити чиюсь думку з цього приводу. Але в той час, як Південний Округ сприймає Зону як вороже й загарбницьке явище, біологиня, якій світ природи набагато ближчий за людський, яскраво відчуває протилежний бік медалі. Чи це не ми, люди — загарбники, що вже настільки докорінно змінили світ навколо себе, що навіть інопланетний організм не здатен повністю відновити природний ландшафт, адже крізь густе плетиво флори все одно проглядатимуть обриси маяків, будівель та дорожніх знаків?

“Єдине рішення для порятунку довкілля — це нехтування ним, яке передбачає наше зникнення з лиця землі”.

Чи не тому Зона так старанно вгризається в наш світ на молекулярному рівні, розростаючись пухлинами, перетворюючи залишки цивілізації на чудернацькі живі організми, знищуючи сліди людської токсичності?

І чи не тому історія численних експедицій, що починалася з відмови від власних імен, закінчилася покинутою купою особистих щоденників на горищі маяка — у мить, коли перед обличчям чогось незбагненного й нескінченно величного людство збагнуло “застарілість і даремність мови”? Тому що обсяг можливостей мови відповідає обсягу нашого розуміння навколишнього світу і здатності збагнути його органами чуттів, а також свідомим і підсвідомим сприйняттям.

У Нуль-зоні же мова, пережиток людської діяльності, перетворюється на такий само рівнозначний елемент творення, як мох, компост чи лишайники — а словесне послання продовжить з’являтися на стінах Вежі, навіть якщо нікому буде його прочитати. І коли межа остаточно зсунеться й захопить світ, коли незрозуміло вже буде, де минуле, а де теперішнє, і топографічні орієнтири стануть марними, бо невідомо, де закінчується Земля і починається щось інше — тоді лишиться єдина річ, що напевне існуватиме довіку. Світло. Яскраве, чисте, неземне, вічне, всепоглинне світло.

Ната ГРИЦЕНКО