“Американські боги” Ніла Ґеймана: Книга VS Серіал
Ніл Ґейман — унікальний автор. Його твори майже неможливо не полюбити. Він легкий, іронічний, інтелектуальний, місцями моторошний. Читання його історій — ніби зустріч із добрим старим другом. Щиро важко уявити, кому може не сподобатися цей хлопець. Ніл Ґейман завойовував нагороди і як письменник, і як автор коміксів. Скрізь його шанують та поважають. Хоча ні. Є одна сфера, де цьому харизматичному чортяці не щастить — великий кінематограф. Востаннє Ніл Ґейман об’явився на кіноекранах з «Кораліною» у 2009 році, а остання ігрова екранізація — «Зоряний пил» — вийшла у 2007-му. Проте неабияку активну діяльність Ґейман розгорнув на телебаченні. Окрім багаторічної та плідної праці над культовим «Доктором Хто», автор зміг екранізувати низку власних робіт. Нещодавно Amazon випустив його з Террі Пратчеттом «Добрих передвісників». Буквально днями пройшов анонс «Пісочного чоловіка» від Netflix, а в квітні 2019-го канал Starz завершив показ другого сезону «Американських богів». Чудова нагода поговорити про книгу та її екранізацію.
За жанром «Американські боги» — це величезний роман дороги, в якому реальність химерно переплітається з магією. Ніл Ґейман ухопив саму суть американської культури – культури емігрантів, що прибули до Нового Світу в пошуках кращої долі десять, сто чи чотириста років тому. А кожен, хто приїжджав до «землі великих можливостей», привозив із собою культуру, фольклор та вірування далекого дому, утворюючи melting pot — образ, який на сьогоднішній день найяскравіше характеризує велетенську країну по той бік океану. На соціальному рівні, це історія про імміграцію, расові проблеми та релігійну нетерпимість, а на філософському — притча про цінності сучасної людини й дискусія про природу релігії.
Головний герой роману — колишній в’язень Тінь Мун, дружина якого гине за три дні до завершення його терміну. Розбитий горем, він зазнає ще одного удару: виявляється, дружина потрапила у фатальну автокатастрофу, роблячи мінет його найкращому другу. Тінь втрачає сенс життя — і зустрічає такого собі пана Середу, який наймає його на роботу. Поступово Тінь з’ясовує, що опинився в центрі боротьби між старими богами (тими самими, що їх емігранти привезли давним-давно) і новими (телебачення, Інтернет, фінансовий ринок) за душі смертних. Він сам перебуває серед «старшого покоління», поступово знайомлячись із лепреконом Вар’ятом Свіні, слов’янським божеством Чорнобогом, африканським богом паном Нансі та багатьма іншими. Боги живуть на поклонінні людей, тож, аби не пропасти, вони мусять пристосовуватися. Тот і Анубіс тримають похоронне бюро, цариця Савська, Бількіс, стоїть на панелі — одним словом, животіють. Зрештою, у них не так багато вірян. Пан Середа з двома круками на плечах прагне це змінити, тож гряде велика війна. І непримітному Тіні в ній відведена дуже важлива роль. Щоправда, самому чолов’язі начхати на цю епічну боротьбу «бобра з козлом», адже куди важливіше розібратися в стосунках з несподівано воскреслою дружиною.
Ядром роману виступає улюблена Нілом Ґейманом скандинавська міфологія. Власне, навколо неї крутиться й основна сюжетна інтрига, яка не розчарує, навіть якщо сама історія видаватиметься повільною і очевидною. Цікавим є спосіб організації наративу: пригоди Тіні з паном Середою перемежовуються вставними, досить кривавими новелами про прибуття богів до Америки, що додає історії глибини та вдало структурує оповідь. Міфологічний інтертекст зчитується досить легко, але потребує хоча б мінімальної обізнаності в світовій міфології, інакше частина авторських підморгувань лишиться непоміченою. Не складно впізнати, хто є хто: наприклад, коли роботодавець Тіні Муна каже, що середа — це його день, тому його можна називати «пан Середа», ідентичність химерного стариганя стає очевидною. Тим не менш, цікаво спостерігати за взаємодією богів із різних культур, за їхніми суперечками й хиткими союзами. Ґейман не вдається в подробиці, згадуючи про ті чи інші міфологічні аспектами жартами й півнатяками — і в цьому його шарм. Історія достатньо медитативна.
У передмові до ювілейного видання автор зазначає, що найлегше йому писалися «Американські боги» у дорозі, й це відчутно. Годі чекати від роману вибухового екшену. Натомість він, наче павук, захоплює читача у свої тенета, затягуючи його в глибини американської культурної історії. Українським читачам ще й пощастило з перекладом. Галина Герасим та Олесь Петік добре попрацювали з текстом, відтворивши усі стилістичні тонкощі оригіналу.
Серіал, який спершу мав вийти на HBO, але зрештою опинився у Starz, намагається не просто дослівно екранізувати роман Ніла Ґеймана, а радше розповісти ту саму історію іншими словами. Перед шоуранерами та сценаристами проекту стояла мета також розширити авторський всесвіт, аби пригоди можна було розтягнути на кілька сезонів.
По-перше, значно розширилися сюжетні лінії жіночих персонажів. Цариця Савська присутня в серіалі набагато довше, ніж у романі. До того ж, вона суттєво змінила свою стратегію. У книжці Бількіс займається проституцією, а в телешоу — ловить жертв через сервіс онлайн-знайомств. Така зміна є доволі логічною, адже на момент зйомок серіалу, у 2017-му, Інтернет-флірт став доволі популярною штукою, чого неможливо було передбачити у 2001, коли писався роман. Водночас відмова від образу повії знижує рівень безвиході, в якій опинилася богиня. Також зазнав трансформацій персонаж Медії, речниці нових богів. Якщо в книжці вона з’являлася здебільшого в образі головної героїні старого серіалу «Усі люблять Люсі», то в екранізації вона роздвоїлася — на Медію та Нову Медію. Ґейман пояснює таку заміну в другому сезоні тим, що Медія втілювала радіо і телебачення, притаманні двадцятому століттю, а потім переродилася у Нову Медію, що відповідає за всюдисущі нині соцмережі. Щоправда, побутує думка, ніби поява Нової Медії спричинена відмовою Джилліан Андерсон зніматися в другому сезоні після звільнення перших шоуранерів «Американських богів». Ну і звісно ж, мертва дружина, Лора Мун. У серіалі вона не просто потойбічний янгол-охоронець чоловіка, а повноцінний персонаж, який на рівних змагається з Тінню за увагу глядачів.
Роль Вар’ята Свіні, лепрекона, також суттєво поглибилася. У другому сезоні глядачам пропонують зазирнути в багатовікове минуле героя і розкрити кілька його таємниць. Те, що серіального часу було вдосталь, пішло Свіні на користь, тож, мабуть, телеверсію «Американських богів» варто порадити тим, кому забракло бекґраунду в книжці й хотілося більше довідатися про «божественних» персонажів. Вдався і пан Нансі у виконанні Орландо Джонса. Іронічний розчепурений франт при першій появі справляє враження необов’язкового трикстера. Разом з тим, саме йому належить один із найважливіших монологів у другому сезоні серіалу, де він розмірковує про ціну свободи та вірус расизму, який — о диво — не оминув навіть богів. Окрасою ж серіалу став Єн Мак-Шейн. Бомбезний дідуган відривається на повну. Він серйозний та іронічний, чесний і брехливий. Ідеальний кастинг. Дуже часто додивитися серіал змушує саме бажання ще раз помилуватися грою цього актора, бо, будьмо чесні, усе, що не стосується акторів, в екранізації виконано на доволі посередньому рівні.
Зберігаючи медитативний темп роману, серіал примудрився водночас бути нечітким і нарочито буквальним. Проблеми нелегальної імміграції, що легко зчитуються між рядків у романі, у серіалі зображуються через найочевидніший з можливих образів: мексиканський Ісус намагається таємно перетнути кордон. Також проблем додає низький бюджет шоу. Почварний зелений екран помітний майже скрізь, де герої проявляють свою істинну божественну сутність. У другому сезоні, на щастя, таких сцен стало менше. Таке враження, що початково сценарій писали з розрахунку на потужності й бюджети HBO і тільки до другого сезону збагнули, що ресурси значно скромніші.
Десь там на обрії майорить третій сезон. Принаймні, його підтвердили. Чи варто його дивитися? Мабуть, все ж таки варто. Сюжет достатньо далеко відійшов від першоджерела, тож уже зі спортивного азарту цікаво додивитися, як історію покажуть у серіалі. Але щоб цей спортивний азарт виник, спершу треба прочитати роман.
P.S. Окрім Мак-Шейна, серіал прикрашає одна мелодія з першої серії другого сезону — «Everybody walkin’ this land» Пола Козена (Paul Cauthen). Чудово передає атмосферу роману. Другий місяць її слухаємо – і досі не набридла.
Катерина ПІТИК і Анатолій ПІТИК
