Слово від перекладачів “Дюни”. Частина перша

На коліна не ставав я — слухать як чужі благання?
Інших зроду не прощав я, чи ж зігнуся під бичем?
Коли в серці жар пустині, в морі бід воно не згине,
І розпечена гординя буде сильному плащем.
«Касида про нічну грозу»
Олег Ладиженький

Коли ми заселимо пустелі, зникнуть оази.
Станіслав Єжи Лец

Артур Кларк свого часу написав таке: «Дюна» — унікальне явище серед науково-фантастичних романів… Я не знаю нічого домірного їй, окрім «Володаря Перснів». Минуло вже понад п’ятдесят років з часу першої публікації роману, а й нині складно повною мірою оцінити вплив, здійснений ним на культуру другої половини ХХ століття. Роман-притча, роман міф (чи то пак антиміф) або ж розлогий трактат про екологію — науки, «найвища функція якої — розуміння наслідків»? «Дюна» ставить більше питань, аніж дає відповідей. Не претендуючи на вичерпність, спробуємо зазирнути за лаштунки великої книги. Зважаючи на великий обсяг статті, публікуємо її частинами.

НЕВДАХА, ЩО НАПИСАВ ШЕДЕВР

Хто вірить у дива? Але всі на них чекають.
Станіслав Єжи Лец

 Побутує думка, буцімто кожен твір — міфологізований життєпис свого творця. Перейнявшись цією ідеєю, ми досі не можемо позбутися твердого переконання, що «монументальні» книги пишуться «монументальними» людьми. Сидить собі статечний містер Герберт у шкіряному кріслі з люлькою в зубах і пише епічне полотно про космічні пригоди. Тільки погляньте, яка в нього розкішна професорська борода! От тільки вона не професорська, а хіпарська. А шкіряне крісло стоїть в орендованому будинку. Хто ви, містере Герберт?

8 жовтня 1920 року о 7:30 ранку у шпиталі Святого Йосипа в Такомі народився Френк Герберт-молодший. Ось такий подаруночок зробив він своїй мамі, якій того самого дня виповнилося дев’ятнадцять років.

Френк ріс допитливим хлопчиком, обожнював загадки й ребуси. У п’ять років уже навчився читати газети. Під час шкільного тесту на IQ його результат становив 190 балів, що межувало з абсолютною геніальністю (принаймні так стверджував сам Герберт, коли шпетив сина Браяна за низьку успішність у школі).

Цікаво, що ще маленьким Френк точно знав, ким він стане. Ось що пише Браян Герберт про батьків восьмий день народження: «Щойно прибрали тарілки після сніданку, він видерся на стіл і оголосив родині дуже серйозним тоном: «Я хочу буть автором».

Родина у нього була справді величезною — самих тільки тітоньок близько десятка. І всі, як одна — ревні єзуїтки. Про них письменник згадує з любов’ю, але не без іронії: поважні католички з ранку до ночі промивали мізки малому, чим діяли на нерви як хлопчику, так і його батьку-агностику. Не один вечір минув у родині в тривалих теологічних дискусіях. Сам Герберт згадував про ці часи таке: «Насправді переміг мій батько. Я повставав проти єзуїтського позитивізму. Та я навчився вигравати суперечки на єзуїтський манір, але це те саме, що надягати чужу личину. Можна виграти будь-яку дискусію, якщо контролювати вихідні дані».

Любові до оповідань та історій письменник частково завдячує батьку — той працював патрульним, а тому разом з їжею приносив додому оберемки нових пригод: окрім злочинців-утікачів, там фігурувала і Ейлін, мама Френка, яка якось допомогла заарештувати п’яного солдата. Тож перші учнівські спроби письма, ілюстровані олівцем, створювалися на основі батькових пригод. Саме батько навчив його полювати й рибалити, і, мабуть, з усіх дорослих, тато найбільше вплинув на світогляд Герберта.

Та ідилію порушувала звичка батьків вряди-годи сильно закладати за комір. Через це родина хронічно страждала від браку грошей і постійно переїжджала з місця на місце. Від домашніх негараздів хлопчик ховався в книжках і в природі.

Якось на невдалій риболовлі Френк познайомився з сорокарічним індіанцем Генрі, з яким дуже здружився за найближчі два роки. Генрі вчив його правильно ловити оселедців, розумітися на лікарських рослинах, розповідав про індіанське ставлення до довкілля. Через багато років Генрі перетвориться на мудрого та сміливого вождя волелюбних фрименів Стілґара.

Недовго затримався Герберт у батьківському домі — йому дуже хотілося наблизитися до мрії, а миритися з побутовими проблемами — не дуже. Юнак надумав спробувати себе в якості репортера — до цієї професії він повертатиметься протягом усього життя. Коли Френку виповнилося сімнадцять, хлопець вирішив: час починати заробляти пером. Ретельно проаналізувавши ринок художньої літератури, він вивів ідеальну формулу вестерна. Написав історійку, примудрився продати її під псевдонімом і, отримавши аж 27 доларів 50 центів, подумав, що піймав удачу за хвоста. Настрочив ще з десяток таких оповідань, які так нікуди й не зміг прилаштувати. За наступні вісім років він так і не продав жодного художнього твору. Цікаво, що все подальше життя Герберт лишався на маргінесах — дуже рідко йому вдавалося продавати свої історії. Розчарований, він міг би ніколи так і не написати «Дюну», якби не дружина Беверлі — можливо, єдина людина, яка вірила в нього завжди.

Герберт зустрів Беверлі Стюарт в університеті Вашингтона. Як і припускав його найкращий друг Гові Генсен, ця чорнява дівчина у червні 1946 року стала місіс Герберт. Звісно, вона не була його першим коханням — навіть першою дружиною не була. До того часу Герберт уже встиг одружитися, завести дитину, розлучитися (перша дружина Флора надіслала йому листа «Для любого Джона») і повернутися з війни (так жодного дня і не побувавши на фронті) з розбитим серцем. Але саме Беверлі стала його натхненницею і помічницею, найближчим другом та порадником.

Заради свого мрійника вона відмовилася від власних мрій та амбіцій. Вона також хотіла писати — і до знайомства з Гербертом навіть мала одне опубліковане оповідання. Та після одруження зрозуміла, що двох письменників родина не витримає. Все життя жінка писала рекламні тексти і дуже рідко згадувала про літературні екзерсиси, хоча страшенно хотіла створювати моторошні історії. Браян Герберт згадував, що якось, зайшовши до мами в кабінет, він помітив шафку з написом «Ідеї для історій». Зрадівши, що мама знову візьметься за перо, він запитав у неї: «Це для тебе?». «Ні, для тата», — просто відповіла вона.

Будучи кочівником у дитинстві, Френк Герберт так і не зміг дати дітям постійного даху над головою. Молоде подружжя вже майже збудувало свій перший дім після народження старшого сина — але через чергові фінансові негаразди змушене було повернути землю банку. Важливо зрозуміти, що хай «Дюна» і принесла Герберту статус культового письменника, багатієм він так і не став: слава приходила поступово і гроші — також. Він лишався все тим самим перекотиполем з головою, набитою думками про екологію.

Тікав від одного безгрошів’я до іншого, був злісним неплатником аліментів і навіть політичним спічрайтером, який так і не допоміг перемогти на виборах жодному з кандидатів, невдало інвестував гроші і не міг знайти постійної роботи. Вельми показово, що одного разу він придбав замість родинного фургончика машину, що дуже скидалася на катафалк: коли їхнє авто котилося мексиканськими селами, місцеві знімали капелюхи і хрестилися — не сумнівалися, що всередині небіжчик. Здавалося, все це мало розчавити письменника — але ні, Герберт примудрявся зберігати бойовий настрій. І знову ж таки, завдяки Беверлі.

Не варто вважати її віктимним образом — Беверлі була рівноправним союзником і першим критиком. Не вона залежала від Герберта, а він від неї. Всі, хто їх знав, стверджують, що вони були єдиним цілим. «Ми доволі рано збагнули, що шлюб — це наче третя сутність, цілісність, і ми вклали в нього все… Вона — найкраще, що трапилося в моєму житті», — згадував Френк Герберт.

З дітьми все було трохи складніше: на них родинна ідилія не поширювалася. За спогадами сина Браяна, Френк Герберт був ще тим деспотом і самодуром (зокрема, захопившись східним філософіями, став поїти дітей медом з оцтом, вважаючи, що це корисно). Молодший син, Брюс, навіть тікав з дому. Подорослішавши, він став гомосексуалістом, а на питання, чому ж обрав саме такий шлях, Брюс часто відповідав, що не хоче стати батьком — таким, як Френк. Браян іронічно зазначав, що батько, можливо, просто не любив маленьких дітей — адже в дорослому віці їхні стосунки значно покращилися.

Постійні подорожі мали свої переваги, а саме — зустрічі з цікавими людьми. У Санта Розі, штат Каліфорнія, подружжя Гербертів познайомилося з Ральфом та Ірен Слаттері, психоаналітиками-юнгіанцями, які глибше ознайомили його з принципами пізнання людського несвідомого, що суттєво вплинуло на подальшу творчість письменника.

Інше цікаве знайомство — Алан Воттс, відомий на початку 1960-тих проповідник дзен-буддизму. Герберт і Вотс багато часу проводили разом і стали друзями. «Наші розмови повнилися дзеном, — розповідав Герберт. — Але водночас вони були вельми універсальними».

Герберт взагалі любив розмови на теологічні теми. Він часто обговорював містичні питання з близьким другом Гові Генсеном. Вони проводили паралелі між дзен-буддизмом, індуїзмом, кабалістичними вченнями, суфізмом в ісламі та віруваннями американських індіанців. Гові, сам напівіндіанець, був дуже інтелектуальною та духовною людиною. «Він говорив за своїх предків і за прийдешні покоління, вразивши батька своїм повідомленням: «Земля помирає, неіндіанські цивілізації неправильно використовують її: вони беруть, але нічого не дають навзаєм», — пише Браян. Френка Герберта захоплювала гармонія, в якій живуть корінні американці з довкіллям. Цьому присвячена його книга «Ловець душ».

Особливу роль для Герберта відігравала вода. Вода як безмір, вода як універсум. Френк був рибалкою, моряком і плавцем. А ще письменник мав одну заповітну мрію, яку так і не здійснив: побудувати яхту, на якій він міг би вирушити з родиною у навколосвітню подорож. Браян Герберт назвав батька «Мрійником Дюни» — навряд чи можна було б знайти краще ім’я для цієї людини. Він мріяв про море і про щастя, про визнання письменницького таланту і про екологічну ферму. Але тільки в казках мрії здійснюються, якщо довго і наполегливо думати про них.

А як же в житті? Яким чином такий, на перший погляд, не пристосований до життя фантазер зміг написати книгу, яка розходилася (і розходиться досі) мільйонними тиражами? Відповідь криється в його характері. Дрібні чіпляння до дітей, впертість і прискіпливість мали зворотній бік медалі — абсолютну наполегливість, увагу до деталей і бойовий дух. Йому завжди хотілося знати все. «Я навіть словник читати нормально не можу, ти ж знаєш: мені завжди хочеться поглянути на іще одне словечко», — жартував Герберт в інтерв’ю Вільяму Мак-Неллі. Письменник ніколи не здавався і паталогічно не терпів поразок (як власних, так і своїх близьких): «Що означає ти спробуєш зробити це? Ніколи не вживай слово спробувати при мені! Це слово означає поразку, імовірність невдачі!» — кричав він колись на сина.

Вражає також фанатизм, з яким Герберт ставився до своєї роботи. Готуючись до написання «Дюни», він чотири роки поспіль збирав матеріали. Френк прочесав кожну бібліотеку й книжкову крамницю в пошуках матеріалів про пустелю, пустельний люд, мови та релігії. Дізнався про поведінку піску, піщані бурі, контроль за водою і пристосовані до сухого клімату форми життя. «Роби більше, ніж вони тобі платять», — таким було його кредо. Цю мудрість він передав і синові, коли той влаштувався на роботу.

Щоправда, Френк Герберт зовсім не вмів оцінювати ринок, хоча, певно, це й на краще, інакше сьогодні в нас би не було епічної «Дюни» з усіма її стилістичними викрутасами, прихованими алюзіями та філософськими підтекстами. Тоді балом правило оповідання — Шеклі, Желязни, Бредбері… Коротка форма. Грубезний фоліант «Дюни» відлякав 23 видавців — окрім одного, Джона Кемпбелла, редактора журналу Analog. Ця людина відіграла дуже важливу роль у становленні Герберта як митця, і багато важливих рішень народилися саме в дискусіях з Кемпбеллом. Наприклад, саме він наполіг, щоб Алія вижила.

Єдиним видавництвом, яке захотіло видати «Дюну», навіть одразу в твердій палітурці, було Chilton Book Company. Звісно, Герберт погодився, але його трохи напружувало те, що це видавництво спеціалізувалося на інструкціях з ремонту автомобілів. Письменник жартував, що видавці можуть перейменувати його роман на «Як полагодити ваш орнітоптер». На щастя, книзі судилася щаслива доля, попри те, що майже половину і так мізерного першого тиражу було знищено через виробничий брак, а до книгарень всієї Америки доїхало тільки 2 тисячі екземплярів.

«Дюна» справді стала magnum opus Ф. Герберта — твором, до якого він ішов все життя. Стівен Кінг колись жартував щодо величезної популярності свого роману «Протистояння»: «Деякі фанати вважають, що якби я помер відразу після написання «Протистояння», світ би нічого не втратив». Дехто вважає, що така теза справедлива і по відношенню до Френка Герберта.

ШЛЯХ ДО ДЮНИ

Sic itur ad astra.

Думка, що книга починається з першого написаного в ній слова, — хибна. Насправді вона постає з клубочка думок, що наповнюють голову автора, вплітаючи в себе уривки спогадів, зустрічей і вражень. Для повного розуміння Гербертового задуму варто пам’ятати, що епопея «Дюна» стоїть на двох ногах: екологія та месіанство. Для зручності аналізу розгляньмо їх по черзі.

Екологічна одіссея розпочалася у 1957 році, коли давній знайомець розповів Герберту про діяльність дослідницької станції міністерства сільського господарства. Неподалік від містечка Флоренція, штат Орегон, де тоді мешкала Гербертова донька від першого шлюбу, була ділянка нестабільних піщаних дюн, які засипали будівлі й дорогу, створюючи проблеми.

Дослідники знайшли цікавий і вдалий спосіб стабілізувати дюни — вони насадили засухостійкі трави, які стримували бархани, не даючи їм рухатися далі. Це був пілотний проект, але він виявився настільки успішним, що представники закордонних урядів прибували подивитися на нього. Серед зацікавлених були Ізраїль, Пакистан, Алжир та Чилі.

Герберта ідея заінтригувала, тому він захотів написати статтю про проект, яку назвав «Вони зупинили піски». Сповнений ентузіазму, Герберт писав у листі до свого агента Лартона Блессінґейма:

«Піщані дюни під тиском вітру перетворюються на хвилі, так схожі на хвилі океанічні. От тільки рухаються вони зі швидкістю двадцять футів на рік, а не двадцять футів на секунду. Та й ці піщані хвилі можуть виявитися руйнівними, як і припливи, для всілякої власності… Вони навіть заподіяли смерть. Вони знищують ліси, вбивають, руйнують озера й гавані.

[…] А орегонські вчені знайшли спосіб контролювати пісок, використовуючи один-єдиний вид трави.

З цього можна було б зробити захопливу історію з цікавим вивертом щодо збереження довкілля та яскравим поглядом на людські долі. Раптом комусь це й сподобається».

Разом з листом Герберт приклав чернетку самої статті, в якій відразу ж проявилися і монументальність задумів, і безкінечна любов Герберта до давно загиблих цивілізацій, і навіть його вишуканий епічний стиль:

«Гнані вітром дюни ковтали міста й містечка з давніх часів і донині. Спитайте будь-якого археолога про вкриту піском Тель ель-Амарну — Небокрай Атона — побудовану Ехнатоном і його дружиною Нефертіті на узбережжі Нілу. Ось далеко не повний перелік спільнот, які вели програшну битву з піском: Мурзук в Сахарі, Вашарі та низка інших поселень в пустелі Кумтаг в Сіньцзяні, сотні міст вздовж Хадрамаутського узбережжя Аравії, поселення інків, а нещодавно ще й чилійське та перуанське узбережжя від Трухільйо до Кальяо та Кальдери.

Дюни поглинали ріки — на гвінейському узбережжі Африки та у французькій Західінй Африці поблизу Ньєли… Багато прикладів можна ще навести.

Дюни загрожували гаваням — Самару на Філіппінах та всій Гвінейській затоці в Африці, перуанському та чилійському узбережжям інків та порту Сьюслов в Орегоні, де вирішення проблеми нарешті було знайдено».

Однак ентузіазм Герберта різко впав після відповіді Лартона. Агент визнавав, що тема, можливо, й цікава («хоча її привабливість вельми обмежена»), однак обрана Гербертом манера висвітлення цього питання викликала в агента скепсис:

«Можливо, в твоїй історії битви з піщаними дюнами щось і є, але твоя чернетка не свідчить про це. Ти надто багато місця відводиш для знищених піском давніх міст, але майже не розповідаєш, як виграли цю битву. […]

Американські видавці чхати хотіли на Мурзук та Кумтаг; вони навіть не знають, про що взагалі йдеться. Якщо хочеш отримати дозвіл на публікацію, тобі доведеться присвятити більшу частину статті цікавому американським видавцям ТЕПЕР».

Варто зазначити, що відмова агента не поставила хрест на дослідженнях Герберта, адже його і без статті віддавна цікавила екологія. Спілкування з індіанцями змусило його серйозніше ставитися до навколишнього світу. Герберта захоплювала гармонія з природою, в якій вдавалося жити корінним американцям.

Якось його найближчий друг Гові Генсен, метис, повернувся до рідної індіанської резервації через дев’ятнадцять років — він там не бував, відколи пішов служити на флот. Його шокувала шкода, завдана довкіллю. Тоді він мовив до Герберта: «Вони перетворять усю планету на пустку, як у Північній Африці». А Френк відповів на те: «Так. На велику дюну».

Уже через кілька днів роботи над статтею письменник збагнув, що хотів би написати щось більше — світ, в якому «людські індивідууми виступають як екологічні знаряддя». А що якби пісок і справді вкривав усю планету? Які б люди мешкали там? У що б вони вірили?

«Три найбільші світові релігії — іудаїзм, християнство та іслам — постали в пустелі. Серед піску та відлюддя. Саме таке полотно потребував Герберт для історії про героя. Він обрав найфанатичнішу, на його думку, з усіх релігій — іслам. Історія розгортатиметься у схожому на арабський світ, а герой стане месією. Вождь буде сильним і харизматичним, вселятиме в серця людей абсолютну вірність».  

Звісно, у твердженні, що іслам — найфанатичніша з релігій, є велика доля лукавства. Кому як не Герберту, з тітоньками-єзуїтками, знати про фанатизм того самого християнства. Попри всю широту поглядів, європейцям та американцям вельми складно було позбутися ставлення до східних країн як до власних колоній. Герберт проявляє тут типовий для західної цивілізації упереджений «орієнталізм», про який писав Едвард Саїд:

«Бо коли правда, що жодне знання, добуте в гуманітарних науках, ніколи не зможе знехтувати або обминути увагою те, що його автор як людський суб’єкт перебуває в полоні власних обставин, тоді також має бути істинним і те, що європеєць чи американець, який вивчає Схід, буде неспроможний обминути головні обставини своєї реальності: що він дивиться на Схід передусім як європеєць або американець, а вже потім як особистість. А бути європейцем чи американцем у такій ситуації — це аж ніяк не інертний факт. Він означав і означає усвідомлення, хоч би яке невиразне, того, що ти належиш до держави, яка має на Сході цілком визначені інтереси, і ще важливіше, що ти належиш до тієї частини людства, яка має цілком визначену історію взаємин зі Сходом чи не від часів Гомера».

Проте неправильно вважати «Дюну» суто колоніальним романом. Так, певні риси наявні, але насправді у своєму розумінні Сходу Герберт пішов набагато далі за авторів своєї доби та навіть за наших сучасників. А чому — розглянемо трішки пізніше.

Повернімося до супергероя, якого Герберт хотів поселити в пустелі. Стосунки з психоаналітиками Ральфом та Ірен Слаттері відіграють особливо важливу роль у формуванні Френкових ідей. Ірен Слаттері побувала в Німеччині у 1930-их, де потрапила на мітинг, на якому виступав Гітлер. Його ораторська майстерність і вплив на натовп вразили її і водночас налякали. Багато років потому вона переповідала свої враження Герберту. Її думки про небезпеку героїв заронили ідею, яка стане наріжним каменем «Дюни»: «герої — небезпечні, особливо коли люди рабськи коряться їм, вважаючи богами».

Для вербалізації цієї думки Герберту знадобився месія. На думку письменника, голод за месією є прикладом всепроникної людської потреби в безпеці та стабільності у світі, який постійно змушує людей імпровізувати й пристосовуватися до нових умов. У часи кризи, скрути та пригноблення люди надто яскраво бачать безконтрольність Всесвіту Вони потребують месій і рятівників, мріючи, що ті нестимуть певність, якої бракує їм самим.

«У мене була теорія, — казав Герберт. — що супергерої — це катастрофа для людства. Навіть якщо з’явиться досконалий герой, запущені ним події обов’язково потраплять до рук недосконалих смертних. Чи ж існує кращий спосіб знищити цивілізацію, суспільство або расу, ніж кинути людей у прірву непевності, яка обов’язково з’явиться після того, як люди перекладуть відповідальність за всі рішення на героя?

Зрештою, такий рятівник нічого не принесе людству. Нам потрібно прагнути власного пробудження. Тож коли ми захоплюємося сміливістю Пола та його винахідливістю (а в цьому і полягає хитрий сенс книги), то насправді мали б скористатися ним як джерелом натхнення, а не як месією. Ми здатні відшукати способи вдосконалення власної свідомості в собі».

В романі екологія та месіанство нерозривно пов’язані. Апофеозом цього зв’язку є сцена загибелі планетолога Лієта-Кайнса. Беверлі Герберт якось сказала, що це найзворушливіша сцена всього роману: «Значна частина роману присвячена цьому: як помирає еколог. Гадаю, надзвичайно важливо, що еколога вбиває його планета». Вельми іронічно, що за його смертю спостерігають птахи-стерв’ятники, яких замовив для планети батько Лієта, Пардот Канйс.

Цікавий факт: і екологія, і психологія Бене Ґессерит постають у «Дюні» в подобі релігій, що ведуть до фанатизму. Герберт приділяв величезну увагу захисту довкілля і виступав за життя в гармонії з природою, але тим не менш, він щиро переймався, що «екологія може стати виправданням для нового полювання на відьом — або для чогось ще гіршого». Пардот Кайнс не міг пояснити фрименам наукові підвалини своїх досліджень, проте зміг обернути процес терраформації Арракіса на священнодійство, чим забезпечив надійність своєї екологічної програми.

Наостанок дозволимо собі невеличку ремарку. Френк Герберт — далеко не перший письменник, що описав, як релігія, за певних обставин, стає на службу екології. Так польський письменник Болеслав Прус (справжнє ім’я — Олександр Главацький) у своєму романі 1897 року «Фараон» описує сцену, де спадкоємець єгипетського престолу потрапляє у супроводі жерців, до міста, де в місцевому ставку живуть священні крокодили. Коли одна з рептилій спробувала скуштувати блакитної крові, юнак зацідив їй межи очі ціпком. Переймаючись, чи не скоїв він блюзнірства і дивуючись схвальній реакції жерців на його дії, Рамзес чує таке:

«Тобі ми можемо сказати, володарю, що все це робиться для простого народу. Бик Апіс, якого нібито шанують жерці, найкращий бик у всьому Єгипті, що підтримує нашу породу худоби. Ібіси й лелеки очищають від падла наші поля, коти виловлюють мишей з наших комор, а крокодили очищають воду в Нілі… Адже простий народ не розуміє користі, яку приносять ці звірі, і протягом року знищив би їх, коли б ми не оточили їх такою пошаною».

Навряд чи Френк Герберт читав польського класика, але спільність ідей очевидна.

Далі буде…

Анатолій ПІТИК і Катерина ГРИЦАЙЧУК