Террі Пратчетт: життя без дурнів

Беконсфілд — старовинне англійське містечко. Воно чудово справляється з роллю місця, звідки можна походити родом. Цим і скористався 28 квітня 1948 року Террі Пратчетт. Кілька десятиліть потому він стане одним із найпопулярніших письменників-фантастів XX століття.

Загалом у нас великий досвід відсутності досвіду
(«Віщі сестрички»)

Террі з дитинства захоплювався нау-кою та літературою. В його родині поважали книги: батьки хлопця родом із валійського містечка Хей-он-Вай, букіністичного раю, куди з’їжджаються книголюби з усієї Англії. Після знайомства із «Вітром у вербах» Кеннета Грема малий Пратчетт з головою поринає у фантастику. Однак про кар’єру письменника Террі тоді й не задумувався — він збирав картки із зірками та мріяв стати астрономом.
В одинадцять років Террі вступає до школи з технічним спрямуванням, тоді ж починає писати перші прозові твори. Уже в тринадцять його оповідання «Бізнес Аїда» («The Hades Business») друкують у шкільній газеті «Technical Cygnet», а ще за два роки — в журналі «Science Fantasy». За публікацію в цьому популярному виданні хлопець отримує свій перший гонорар —14£. Це спонукало Террі задуматися про зміну профілю. Порадившись із батьками, зовсім як у відомій пісні Pink Floyd, парубок покинув школу. Згодом це поставить його поруч із Річардом Бренсоном чи Біллі Джоелом — він досягне успіху.

Террі Пратчетт та видавець Колін Смайт на презентації книги «Килимкові люди». Універмаг «Heal», Лондон, 1971 рік.

Шістнадцятирічний Пратчетт влаштовується журналістом у місцеву газету «Bucks Free Press». Завдяки роботі він знайомиться із Пітером Бандером ван Дюрером, відомим геральдистом та одним із директорів крихітного видавництва «Colin Smythe Limited». У ході інтерв’ю Террі між іншим згадує про свій сатиричний роман «Килимкові люди» («The Carpet People»). Пітер зацікавився книгою і передав рукопис колезі Коліну Смайту, який згодом стане літературним агентом Пратчетта. «Так. Це був захват, і було очевидно, що це автор, якого ми повинні опублікувати», — напише Смайт у короткій біографії письменника.
У 1971 році виходить перша книга Террі Пратчетта. До неї письменник власноруч намалював тридцять ілюстрацій. Видавці ван Дюрер та Смайт, не бажаючи поступатися один одному в праві передмови, написали кожен свою. Роман вийшов у м’якій палітурці і простенькому чорно-білому оформленні. Він не став вибуховим, але отримав декілька хороших рецензій. Його охарактеризували як «досить екстраординарний» («Teacher’s World») та «новий вимір в уяві… красива проза» («The Irish Times)». Згодом кольорові оригінали ілюстрацій до «Килимкових людей» з’явилися у другому виданні роману.

Але в цьому і полягає професіоналізм — не можна підкорятися власним лінощам.
(«Ерік»)

Після першого успіху для письменника настає період спроб, невдач і кропіткої праці. Террі декілька разів змінює роботу, працює автором колонок у газетах, пише оповідання-замітки в рубрики для дітей. Навіть створює серію мультфільмів про вигаданий науково-дослідницький державний підрозділ «Чорнокнижний зал», оповідання про який Пітер ван Дюрер публікує у щомісячнику «Psychic Researcher». У 1968 році Террі одружується із Лін Первес, і в 1976 в них народжується донька Ріана. Саме цим двом найдорожчим людям письменник і присвячує більшість своїх творів. Врешті в 1980 році Пратчетт стає прес-атташе в «Central Electricity Generating Board», де відповідає за зв’язок із громадськістю відразу на трьох атомних станціях («Який витік?… Аа, цей витік» або коли о шостій тридцять ранку телефонує шеф: «Ти вже чув новини? Ні? Що ж, все не так погано, як звучить»).
У цей період опубліковано ще два науково-фантастичних романи, але через погані продажі видавництво «New English Library» відмовляється продовжувати співпрацю з Пратчеттом. Гумористичні «Темний бік сонця» (1976) та «Страта» (1981), написані «похмурими зимовими вечорами», не мають успіху. На щастя, Коліну Смайту вдається домовитися з Діаною Пірсон із видавництва «Corgi». Саме під їхнім крилом у 1983 році з’являється перший роман із циклу «Плаский світ» — «Колір чарів». Такий хід, за словами Смайта, був досить ризикованим: «Я зміг зацікавити Пірсон у «Кольорі чарів», і як тільки отримав згоду, відразу викупив права в NEL («New English Library») попри їхні застереження: «Оскільки «Страта» продається так погано, ви ж не хочете публікувати наступну книгу Террі, чи не так?» «Ні, хочемо» «О, Господи. Ну, неважливо. Сподіваюся, ми знайдемо іншого автора для книжок у м’якій обкладинці». Діана переконала «Corgi» купити права, і вони своєю чергою домовилися про трансляцію шестисерійного серіа-лу за «Кольором чарів» в передачі «Жіночі години» на радіоканалі BBC 4. Після цього нам зателефонували із NEL і поцікавилися, чи вільні ще права на Пратчетта в м’якій обкладинці. Зрозуміло, вони запізнилися».

Вчені підрахували, що шанс реального існування настільки відверто абсурдного світу один до мільйону. Однак чарівники порахували, що шанс «Один на мільйон» випадає у дев’яти випадках із десяти. («Мор»)

Разом із Нілом Ґейманом на презентації роману «Добрі знамення», 1990 рік

Роман «Колір чарів» мав шалений успіх. Іронічна історія про чарівника Ріндсвінда, який не вміє чаклувати, сподобалася багатьом. Невдовзі в 1986 році виходить друга частина — «Божевільна зірка». На той час Пратчетт стає досить популярним і за законами бестселерів починає задумуватися про перехід на «серйозну» тверду обкладинку. Смайт радить йому декілька видавництв, і Террі зупиняється на «Victor Gollancz Ltd». До цього вони публікували лише наукову фантастику й не бралися за фентезі, тому насторожено підійшли до справи. Однак хороші рейтинги Пратчетта і рекомендації Смайта спонукали видавництво ризикнути й купити права відразу на три книги. Аби нікого не образити, вирішили залишити всі права на романи в м’якій обкладинці за «Corgi» (окрім «Еріка»), у твердій — за «Victor Gollancz Ltd», а Колін Смайт офіційно став літературним агентом Пратчетта.
Після виходу «Страти» (1981) Террі у розмові зі Смайтом вперше згадує про Пласкосвіття. Як виявилося, над цим всесвітом письменник почав працювати ще під час написання «Темного боку сонця». «У світі немає нічого «природнього», від планет до зірок — усе є залишками попередніх цивілізацій… Я також працюю на іншу, «пласкосвітню» тему, і не думаю, що вичерпаю всі можливості в одній книзі!». Справді, постфактум у циклі «Плаский світ» 41 роман, 5 оповідань, 4 карти та атласи та 10 довідників.
У Британії 70-их різкої популярності набирає фентезі. На гребені цієї хвилі з’явилося чимало невмілих авторів, які завалювали ринок низькоякісною літературою. Володіючи хорошим почуттям гумору, Пратчетт вирішує створити пародію на цю писанину. В інтерв’ю журналу «Locus» письменник розповідає, що спершу хотів написати просто хорошу сатиру. «Плаский світ виник як протиотрута поганому фентезі. […] Кілька перших книжок умисне пародіювали фрагменти творчості інших письменників — при чому не лише поганих, адже саме хорошого автора читачам легше впізнати: «А, так це із Енн Маккерфі!». У мене швидко зв’язувався в ціле певний фентезійний всесвіт, і фокус був простий: «Нехай діють люди». Я пам’ятаю, як журнал «Mad» описав мультфільм «Флінтстоуни»: «Динозаври із минулого поруч з ідіотами із теперішнього». Я намагався зробити щось подібне з Плаского світу».
Частково цей задум втілився в життя — більшість героїв Пратчетта легко можна впізнати. Це не лише наші сучасники, а й відомі історичні постаті, але всіх їх об’єднують ті ж самі клопоти, проблеми, конфлікти, що і людей ХХ століття. В романах легко побачити пародіювання творів чи стилю Дж.Р.Р.Толкіна, Г.Ф.Лавкрафта, Р.Говарда, Вільяма Шекспіра та інш.
«Плаский світ» складається із декількох підциклів. А саме з циклів про Рінсвінда, Відьом, Смерть, Міську варту, Мойста фон Ліпвіга, Тіффані Боліт, плюс окремі романи, які не відносяться до котрогось із цих підциклів. Тому є два найпростіших способи читати про пласкосвіття: у порядку написання книг і в хронологічному порядку в межах конкретного підциклу.
Дискосвіт геть не схожий на наш — він плескатий, як тарілка, і лежить на спинах чотирьох слонів, які стоять на великій черепасі А’Туїн. Тут діють свої закони природи, а планета тримається купи лише завдяки сильному магічному полю. Звісно, саме існування подібного світу породжує безліч парадоксів, однак постійних мешканців Пласкосвіття — чарівників, відьом, пересічних містян і селян, гномів-гірників, вартових та аристократів, навіть місцевих богів цим навряд чи здивуєш.

У 1987 році після виходу роману
«Мор» Пратчетт вирішує повністю присвятити себе творчості та йде з посту в «Central Electricity Generating Board». Його твори стають все популярнішими, кожна наступна книга — бестселер. Це підтверджує топ-200 кращих книг усіх часів від BBC, складений на основі опитування британців у 2003 році. До нього увійшли такі романи Пратчетта, як «Мор», «Благі знамення» (у співавторстві з Нілом Ґейманом), «Варта! Варта!», «Нічна варта», «Колір чарів», «Дрібні боги», «Похмурий жнець», «Віщі сестрички», «Санта-Хрякус», «До зброї! До зброї!», «Рокова музика», «Злодій часу», «П’ятий слон», «Правда» та «Відьми за кордоном». Загальний наклад книг Пратчетта перевалює за 85 мільйонів примірників, його книги перекладено 37 мовами світу. За внесок у літературу у 1998 році його нагороджують Орденом Британської імперії. А в лютому 2008 королева Єлизавета II посвячує письменника в лицарі-бакалаври. Теренс Девід Джон Пратчетт отримує титул «сер».
Попри всі закиди в бік фентезі, Пратчетт надзвичайно радий, що обрав саме цей жанр, який дозволяє «легше зігнути Всесвіт навколо історії». На церемонії вручення медалі Карнегі (британська літературна нагорода за книги для дітей та підлітків) у своїй промові він зазначив: «Фентезі — це не тільки про чарівників і дурні палички. Мова йде про бачення світу в нових напрямках». Пратчетт неодноразово згадує, що він в боргу перед фантастикою/фентезі, на яких виріс, і він ненавидить термін «магічний реалізм», який «як ввічливий спосіб сказати, що ви написали фентезі, і це прийнятніше для більшості людей… яких, за великим рахунком, це геть не хвилює. Йому досадно і прикро, коли хороші романи, що містять наукову фантастику чи фентезі, просто не розцінюють як такі і відносять до інших жанрів.
У 2007 році в пресі з’являється сумна новина — у письменника діагностували ранню форму хвороби Альцгеймера. Недуга дещо змінила пріоритети британця: він фінансує медичні дослідження, закликає жертвувати кошти на вивчення досі невиліковної хвороби й бореться за своє право померти. У 2009 році публікує відкритий лист у газеті «Daily Mail» про бажання добровільно піти з життя — наважитися на евтаназію. Процедура заборонена в Об’єднаному Королівстві, тож Пратчетт навіть звернувся до спеціа-лізованої швейцарської організації «Dignitas». «Я не боюся Смерті, я зробив його настільки популярним, що він тепер у мене в боргу», — заявив письменник в одному з інтерв’ю. У 2012 році його стан помітно погіршує-ться, Пратчетту стає важко писати, наступні твори він диктує помічникові. Виходять у світ ще дві книги: роман «Випускаючи пару» (сорок перший і останній у циклі «Плаский світ», належить до підциклу про Міську Варту) та збірка науково-популярних філософських есеїв «Промахуючись по клавіа-турі». 12 березня 2015 року письменник іде з життя. Останні хвилини він провів у родинному колі (включаючи улюблену кішку). Інформацію про смерть Пратчетта підтвердив його видавець у своєму акаунті в Twitter.

Хтось має говорити за людей, які не можуть говорити самі за себе
(«Ноги із глини»)

Хоча широкому загалу давно було відомо про невиліковну хворобу, його смерть для всіх стала сумною звісткою. «Террі Пратчетт — письменник, сповнений гніву: це почуття породило «Плаский світ». Почуття до викладача, який вирішив, що шестирічному Террі не світить скласти екзамени й вступити до школи. Почуття до набундючених критиків. До всіх, хто вважає, що серйозність — антонім смішного. До перших американських видавців, які не схотіли дати зелене світло його книгам»,— каже про свого друга Ніл Ґейман у некролозі. Письменник не погоджується з думкою більшості, що Пратчетт — милий старий дідусь, схожий на ельфа в капелюсі. «Гадаю, що саме гнів лежить в основі його розуміння справедливості; це ж почуття привело його зі шкільної лави в журналістику, згодом у прес-службу Південно-західної електричної компанії, ну а потім — в коло найповажніших та найуспішніших письменників світу. Террі Пратчетт не з тих, кому можна побажати спочивати з миром чи без. Адже він обурюватиметься, покидаючи нас, тому що є дурість, несправедливість, людський ідіотизм і недалекоглядність, а не просто згасання світла. І рука в руку з його гнівом, подібно до того, як ідуть на захід сонця янгол та демон, йтиме любов, любов до всіх людських тварюк у всій їхній недосконалості, любов до сокровенних речей, любов до історій, і, понад усе, любов до людської гідності».
Видання «Buro 24/7» зробило опитування топових українських письменників про вплив Террі Пратчетта на їхню творчість. Серед опитаних лише Любко Дереш згадав про один прочитаний роман, а Юрій Андрухович пообіцяв ознайомитися з роботами британця. Це частково можна пояснити відсутністю перекладів українською, хоча серед наших читачів роботи Пратчетта доволі популярні: нерідко романи «Плаского світу» можна побачити у метрополітені, а серед прихильників фантастики він є безсумнівним авторитетом.
Журналіст Олександр Михельсон зробив наразі єдиний український переклад Пратчетта. «Все почалося з того, що якось на корпоративній вечірці я почав переказувати співробітникам «Правду» як приклад шикарного виявлення журналістської роботи інструментами фентезі. Але переповісти Пратчетта виявилося складно, і оскільки більшість колег не дуже дружили з англійською, я напівжартома пообіцяв їм перекласти книгу. Процес тривав у вільний від роботи час і в цілому зайняв майже три роки. «Правда» — моя улюблена книга Пратчетта не з літературного погляду, а з суто професійних міркувань. Починаючи перекладати, я ще не знав, що Пратчетт має досвід роботи у прес-службі, і тим більше був вражений тонким розумінням нюансів журналістської професії».


«Плаский світ» Террі Пратчетта — один із найвагоміших циклів у жанрі гумористичного фентезі та в фантастиці загалом. Легка ненав’язлива філософія, чудове почуття гумору, висвітлення найгірших і найкращих людських якостей — важко сказати, що саме зробило його настільки популярним. Стиль письменника приносить одне задоволення, і я навіть трохи заздрю українським читачам, які ще не встигли познайомитися з «Пласким світом» через відсутній переклад.
У день смерті на офіційній сторінці Пратчетта з’явилося його останнє оповідання:

— І НАОСТАНОК, СЕР ТЕРРІ, МИ МАЄМО ПРОГУЛЯТИСЯ РАЗОМ.
Террі взяв Смерть за руку й пішов із ним у чорну пустелю під безкінечною ніччю.
Кінець.

Вікторія Ваколюк

Читайте також:

Грати в хованки з Террі Пратчеттом

2 коментарі

Leave a Reply

Увійти за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *