Кліффорд Сімак, або як я перестав хвилюватися й полюбив пурпурові квіти
Нещодавно видавництво «Навчальна книга – Богдан» заповнило ще одну лакуну в україномовній фантастиці, випустивши знаковий роман Кліффорда Сімака 1965 року — «Всяке тіло — трава». Ця книжка — оманливо м’яка історія, що ставить несподівано жорсткі запитання.
Кліффорд Сімак належав до плеяди письменників-гуманістів. Про що б він не писав — про гоблінів, клонів чи драконів — в центрі його уваги завжди перебувала проблема людяності. Такий підхід був особливо актуальним в добу «атома, що переміг» — у добу, коли саме виживання людини опинилося під питанням. Адже концтабори Другої світової війни, «Малюк», скинутий на Хіросіму, та Семипалатинський ядерний полігон суттєво підкосили віру в ідеали гуманізму.
Тривожна непевність, що пронизує роман К. Сімака, притаманна багатьом творам того часу. Фантастика — жанр, що традиційно вважався ескапічним та несерйозним, — заговорила на повен голос про те, що хвилює людей тут і зараз. Яскраві фантастичні світи в поєднанні з Езоповою мовою часто справляли більший ефект на уми людей, ніж реалістичні романи, які іноді відлякували читачів своєю серйозністю. Роман в оповіданнях «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері, фільм «На березі» з Ґреґорі Пеком у головній ролі та багато інших. Митці намагалися спинити гонку озброєнь та масову істерію, застерігаючи людей від необдуманого кроку.
То були парадоксальні часи: страх перед ядерною загрозою якось уживався з науковим оптимізмом буремних шістдесятих. Якою б наляканою Людина не була, а вона змогла вийти за межі своєї ойкумени — планети Земля: орбітальні супутники, перший політ у космос, наукова діяльність Карла Сагана. Все це штовхало до запитань: чи єдині ми у Всесвіті? Як ми поводитимемося, якщо ні? І — найголовніше — як поводитимуться вони? Спершу всіх охопила паніка й переконання, що як хтось і прилетить, то лише вбивати. Літературний та кінематографічні ринки потонули під навалою низькопробних жахливчиків, які тільки посилювали ксенофобське ставлення до інших. Байдуже — чужинців з Альфа Центаври чи з іншої країни. Але частина інтелектуалів замислилася: що як головним злом будуть самі люди? Що як не хитромудра зброя чужинців, а банальна людська жорстокість знищить Землю, унеможлививши «перший контакт»?
Сюжет роману «Всяке тіло — трава» відбувається у маленькому американському містечку Міллвіллі, навколо якого одного дня з’являється невидимий бар’єр. Жодна жива істота не може ні вийти за його межі, ні зайти всередину. Головний герой, збанкрутілий страховий агент Бредшоу Картер, опиняється в становищі, коли він змушений виступити посередником між людьми та позаземною расою, яка встановила цей бар’єр. Прибульцями виявилася цивілізація … Квітів. Такий вибір письменника не випадковий, зважаючи на інтерес тогочасних фантастів до інтелектуальних рослин через приголомшливі успіхи генетики. Але, на відміну від Фіннея («Викрадачі тіл») та Віндема («День Триффідів»), чиї розумні чортополохи становлять загрозу, Сімакові пурпурові Квіти несуть добро.
Прибульці пропонують мир і співпрацю. По-справжньому. Вони готові подарувати свої безмежні знання і стати для людей буквально всім — деревами, грішми, одягом, ліками та харчем. Однак вони не є беззаперечно добрими, як харизматичний Клаату з культового фільму 1951 року «День, коли зупинилася Земля». Тож головного героя гризуть цілком виправдані сумніви: «Співпраця, але хто керуватиме? Життєвий простір, а скільки вони залишать для нас? Інші світи, а що відбудеться в цих інших світах?» Квіти цілком щирі, але, тим не менш, вони постійно дурять і використовують свого «посередника». Незаперечним успіхом роману можна вважати те, що палітра автора не обмежується чорним та білим кольором. Квіти не є абсолютним благом, як не є абсолютним злом люди. Виникає парадоксальна ситуація: світло цивілізації несуть Квіти, тож правда на їхньому боці. Саме вони хочуть позбавити Землю найстрашнішої загрози — ядерної зброї. Але співчуває Сімак людям — тому крихітному соціуму, який став розмінною монетою у чужій грі. Зрештою, добрим Квітам абсолютно байдуже, скинуть атомну бомбу на містечко чи ні: у них є весь час світу. Та його немає у людей.
Власне, людей Сімак також не ідеалізує: вони злі, дріб’язкові, обмежені й схильні до паніки. У критичній ситуації їхнє єдине бажання — знайти не вихід, а винного. І не просто знайти, а ще й повісити на найближчому дереві. У цьому роман перегукується із серією культового телешоу «Сутінкова зона» «Монстри на Мейпл-стрит», де також була маленька група людей та їхня панічна жорстокість. Сімак дуже реалістично описує мешканців, адже він їх добре знає. Письменник народився в маленькому американському містечку… під назвою Мілвілл.
«Всяке тіло — трава» — вже другий роман Кліффорда Сімака від видавництва «Богдан». З легким сумом доводиться визнавати, що «Резервації гоблінів» пощастило більше. Переклад історії про Квіти потребує додаткового шліфування: трапляються і русизми, й невиправдані тавтології. На щастя, їх не так багато, щоб зіпсувати враження від книжки, адже здебільшого робота дуже якісна.
Комусь може здатися, що видавати книжку 1965 року в 2017-ому — марна справа. Мовляв, вона морально застаріла, а озвучені нею проблеми — давно розв’язані. Зрештою, про людей під куполом можна почитати в свіжішого Кінга. Однак варто увімкнути новини, щоб зняти рожеві окуляри. Трагедія людської ненависті, нетерпимості й тупої жорстокості нікуди не зникла, тому сильний, глибокий і сумний роман Кліффорда Сімака актуальний, як ніколи.
Катерина ГРИЦАЙЧУК, Анатолій ПІТИК
